Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2 курс. Ден. ФК / Історія економіки та економічної думки Курс лекцій / Історія економіки та економічної думки 2 ч..doc
Скачиваний:
22
Добавлен:
04.03.2016
Размер:
1.04 Mб
Скачать

2. Економічна думка в Україні (друга половина хіх – початок хх ст.)

Економічна думка в Україні має багатовікову історію. У цьому розділі розглянуто лише економічну думку другої половини XIX ст. початку ХХ ст., коли відбувалися величезні зрушення в економіці та соціальній структурі суспільства. Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві.

Тогочасна наукова думка й мала дати відповідь не тільки на пи­тання щодо перспектив загальноросійського розвитку, а й щодо України, економічна ситуація котрої, як побачимо далі, у деяких відношеннях (особливо щодо форм селянського землеволодіння) була іншою, ніж у більшості російських губерній. Українські еко­номісти зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки, особливо статистики та математичної школи.

Економічні проблеми в період підготовки та здійснення реформи 1861 р. Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських за­ворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної ду­мки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та револю­ційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилеж­них класів — поміщиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об'єднання слов'янських наро­дів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці не були одностайні. У товаристві утворилося два напрями: революційно-демократичний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П.Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші).

Ті, хто стояв на ліберальних позиціях, заперечували революційну боротьбу і виступали за еволюційний шлях розвитку. В.Н.Карабін, один із засновників Харківського університету, А.О.Скальковський, Д.П.Журавський, Д.М.Струков ін. проголошували підготовку реформи по скасуванню кріпосного права. Дворянські й буржуазні ліберали та представники демократичних сил були прихильниками звільнення селян. Дворяни-кріпосники боролися за збереження кріпосного права.

У період безпосередньої підготовки реформи, коли це питання було вирішене остаточно, на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським госпо­дарством, про міру поступок селянству. Консерватори вимагали без­земельного звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянсь­кі ліберали виступали за збереження поділу землі як об'єкта господа­рювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створен­ня умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною пере­шкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною зе­мельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщи­цьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної влас­ності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів. Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-крі­посницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.

Ліберально-буржуазна економічна думка в пореформений період. Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження ка­піталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і україн­ська національна буржуазія та її ідеологи.

Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспі­льна течія сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від ньо­го. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зро­стаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інте­лігенцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній орга­нізаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харко­ві, Чернігові, Полтаві та інших містах України. Спочатку громади охоплювали широкі кола як ліберальної, так і демократичної інтелігенції. У 70-х роках, із посиленням революційного народницького руху в країні, значна частина революційно налаштованої молоді, яка групувалась у громадах, включилась у революційну боротьбу народників. Київська громада розкололась на “Стару громаду” і “Молоду громаду”. Активними діячами “Старої громади” в Києві були В.Б.Антонович, М.П.Драгоманов, П.П.Чубинський, К.М.Михальчук, П.І.Житецький. В.Л.Беренштам, М.В.Лисенко, О.О.Русов, М.П.Старицький, П.А.Косач, В.А.Рубін штейн та ін. Журнал “Основа”, газета “Киевский телеграф” створювали свого роду національний грунт, на якому розвивалася ліберальна суспільно-економічна думка. М.П.Драгоманов став прихильником об¢єднання всіх слов¢янських народів на демократичних засадах.

Революційно-демократична економічна думка. Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розви­тку в пореформений період було революційне народництво. На від­міну від революціонерів-демократів 50—60-х рр., які захищали ін­тереси дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні народники виступили з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпос­ництва.

Економічні ідеї революційного народництва. Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економіч­ними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і на­родники Росії, вірили в самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою ре­волюції. Народники України організаційно були міцно зв'язані з на­родницькими гуртками Росії. Але не зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній організаційній діяльності, котра існувала між українськими і російськими народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів — особливостей форм се­лянського землеволодіння на Україні і національних моментів.

В Україні не було общинної форми землеволодіння, властивої великоруським губерніям, що й зумовило певну різницю теоретич­них засад російських та українських народників. Відповідно і соціа­лістичні ідеали селянства останні бачили не в общині, а у зрівняль­ному подушному переділі землі.

Деякі українські народницькі гуртки з різними формами земле­володіння навіть зв'язували питання про політичну боротьбу. З від­сутності общини в Україні вони робили теоретичний висновок про безплідність і шкідливість тут політичного перевороту, який нібито віддалить революцію. У районах же з общинним володінням землею політичний переворот може привести і до економічного звільнення народу.

Другим моментом, що характеризував народницький рух в Україні, був зв'язок частини його учасників з українофілами, тобто з буржуазним національно-визвольним рухом, зокрема з його лівим (демократичним) крилом. Українофіли, як і народники, вели про­паганду на селі, розповсюджували нелегальну літературу. Їхня діяльність у цьому напрямку майже нічим не відрізнялась від народ­ницької.

Певний вплив на народників в Україні мала й діяльність лібе­ральних елементів, яка посилювала опозиційний рух. Не пройшли повз увагу народників і конституційні домагання української бур­жуазної інтелігенції. Проте деяка своєрідність у характері діяльнос­ті народників України не виключала спільності загальних завдань і цілей.

Революційно-народницький рух в Україні був репрезентований кількома групами і гуртками як лавристського, так і бакуністського спрямування. Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед рі­зних верств населення: робітників, інтелігенції, селянства. Проте головним напрямом визнавалась робота серед селянства. Одним із засобів пропагандистської діяльності було розповсюдження літера­тури. Якщо серед робітників та інтелігенції розповсюджувались твори Чернишевського, Герцена, Лассаля, «Капітал» К. Маркса та інші, то серед селян — переважно нелегальні брошури, які були на­писані самими народниками.

У цих брошурах доступно, простою народною мовою описува­лось тяжке життя селян, розкривалась непримиренність інтересів селянства і панів.

Досить типовою в цьому плані була брошура «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» (1876), написана Ф. Волховським, який очолював одеський гурток лавристського спрямування. У бро­шурі він пише про тяжке становище трудового народу, гостро за­суджує тих, хто байдужий до народного горя. Ф. Волховський дохідливо роз'яснює селянам суть реформи 1861 р., розкриваючи її справжню суть та антинародне спрямування.

Ф.Волховський, як і взагалі революційні народники, не міг при­миритися з кріпосницьким характером реформи. Він виступає за ви­рішення аграрного питання в інтересах селянства, за повну ліквіда­цію поміщицького землеволодіння і закликає селян до революційної боротьби «за волю і землю».

Аналогічні погляди проголошували і члени гуртка братів Жебуньових. Свою пропагандистську діяльність серед селян вони спрямовували на роз'яснення непримиренності інтересів селянства та панів, пропагували ідеї братерства й рівності, закликали до повстання.

Члени гуртків бакуністського спрямування також провадили пропагандистську роботу серед селян, сподіваючись організувати окремі заколоти і через них — загальне повстання в країні. Ці ідеї проголошувались членами «Київської комуни» на чолі з К. Брешко-Брешковською, гуртком В. К. Дебагорія-Мокрієвича та інших. Члени гуртка Дебагорія-Мокрієвича сподівались збунтувати селянс­тво, пропагуючи вимоги переділу землі. Підтримка селянами ідеї переділу землі свідчила, на думку народників, про негативне став­лення до приватної земельної власності, про те. що селянам прита­манні соціалістичні ідеали. Українські народники, як уже зазнача­лося, надавали особливого значення ідеї переділу землі. «Для нас, українців, - писав В. Дебагорій-Мокрієвич, - община не була і не може бути вихідною точкою програми тому, що общини в тому вигляді, як вона існувала на півдні Росії, ми не мали”.

С.А.Подолинський, В Навроцький, О.Терлецький, М.Павлик, І.Франко ін. підхоплюють народницький рух. Народники не спромоглися викликати помітних заворушень серед селянства. Після розколу (1879) народницької організації “Земля і воля” на “Народну волю” і “Чорний переділ” саме “Народна воля” відіграє провідну у визвольному русі Росії. Основну увагу ця організація звертає на боротьбу з урядом, висуваючи загальнодемократичні вимоги. Широка програма збурення народних мас для підготовки революції практично обмежилась терористичною боротьбою, що завершилася вбивством Олександра II. Після 1881 р. в Україні запанувала реакція.

І.Франко (1856-1916) був великим українським письменником, мислителем, істориком, філософом, літературознавцем. Значне місце в його науковій спадщині належить і економічним питанням. В аналізі категорій політичної економії І. Франко звертає особ­ливу увагу на такі: товар, гроші, капітал, рента тощо. Аналізуючи товар, він дає йому кілька визначень, але зрештою пише, що це про­дукт праці, створений не для власного споживання, а для обміну. Він виділяє дві властивості товару — мінову і споживну вартість і дає досить популярне їх тлумачення.

І. Франко послідовно стоїть на позиціях трудової теорії вартості. «Наука економії каже, — писав він, — що без праці немає вартості».

Саме людська праця є мірою вартості товарів. Цю ідею І. Франко використовує для критики капіталістичного способу виробництва як експлуататорського. Капіталістичне виробництво І. Франко прави­льно розумів як виробництво, засноване на найманій праці. Для роз­криття механізму капіталістичної експлуатації він використовує елементи вчення К. Маркса про додаткову вартість.

Велику увагу І. Франко приділяє висвітленню питання заробітної плати, проте її характеристику він дає переважно з позицій «заліз­ного закону заробітної плати» Лассаля.

Сприймає І. Франко і відкритий К. Марксом загальний закон капіталістичного нагромадження, ілюструючи його численними прикладами з дійсності Галичини. Як палкий захисник інтересів селянства і робітничого класу, що народжується, він бореться про­ти соціального гноблення за встановлення справедливого суспільно­го ладу. І. Франко визнає неминучість перемоги соціалізму. Розви­ток теперішнього суспільства, писав він, прямує «від капіталізму до соціалізму». Шляхи переходу до соціалізму він зв'язував з ево­люційним поступом, з поширенням освіти, науки й національної свідомості.

Даючи загальну оцінку світогляду І. Франка, слід урахувати його еволюцію. У молоді роки, зокрема до ув'язнення 1877 р., Франко, як він сам писав, був «соціалістом по симпатії», але далеким від науко­вого його розуміння. У багатьох питаннях він наслідує Драгомано-ва, його ідеї соціалізму (громадівства).

Після ув'язнення він ставить собі за мету опанувати теорію соці­алізму і починає вивчати «Капітал» К. Маркса, твори Лассаля, Чернишевського. Його, передовсім, цікавлять економічні проблеми соціалізму. Він сприймає соціалістичні ідеї, сприяє їхньому поши­ренню, намагається створити інтернаціональну (українсько-польсь-ко-єврейську) соціалістичну партію.

Проте згодом, спостерігаючи діяльність російських і польських соціалістів, які вороже ставились до українського визвольного руху і за діями яких виразно проглядали експансіоністські домагання Ро­сії і Польщі, він виступає з критикою позицій соціал-демократії і проголошує необхідність ураховувати національний фактор у полі­тичному русі.

Якщо в праці «Про соціалізм» (1878) він виступає як рішучий прихильник соціалізму, суспільної власності, то поступово погляди його змінюються. У статті «Що таке поступ?» (1903) Франко, про­аналізувавши еволюцію суспільства і визначивши головні фактори, які ведуть до зростання багатства і разом з тим зумовлюють його несправедливий розподіл, пише про можливість змінити цей стан.

Цю можливість він не зв'язує ні з поверненням до патріархаль­них відносин, ні з ідеями революційних анархістів, ні з ідеями соці­алістів. Історична заслуга всіх цих напрямів, зазначає Франко, поля­гає лише в тім, що вони «бентежать людей, ворушать їх думки і заставляють їх шукати нових доріг... Але певності, панацеї в них не шукайте».

Рушієм розвитку суспільства він, посилаючись на Гете, називає голод і любов”. Голод означає матеріальні й духовні потреби лю­дини, а любов — це єднання з іншими людьми. Людина може бути щасливою тільки у співжитті з іншими людьми, «в родині, громаді, нації».

Отже, еволюцію світогляду Франка можна визначити як перехід від захоплення ідеями Драгоманова до сприйняття ідей марксизму, а згодом їх критичного осмислення і заперечення, особливо методів їх реалізації.

Ліберальне народництво. Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні вже в 70-ті рр. Його представники були зв'язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, лібе­ральні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотоварного вироб­ництва вони надавали різним формам кооперації.

Типовим представником ліберального народництва 70-х рр. в Україні був П. А. Червінський (1849 — 1931). У 1876—1890 рр. він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земст­ва. Як і народники в цілому, він намагався обгрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте якщо більшість народни­ків заперечували можливість застосування вчення К. Маркса до російської дійсності, то П. Червінський намагався довести цю мож­ливість. Погляди П. Червінського було викладено в статтях, опублі­кованих в «Неделе» (1875—1876). Ці статті користувались у ті роки надзвичайно великою популярністю, їх з інтересом читала молодь, щодо них велися жваві дискусії.

Цей інтерес був зумовлений тим, що у 70—80-х рр. питання про долю народногосподарського розвитку Росії було найзлободеннішим. Воно ще більш загострилося і привернуло увагу громадськості з появою «Капіталу» К. Маркса.

П. Червінський трактує процес історичного розвитку, і зокрема проблему майбутнього Росії, спираючись на положення історичного матеріалізму. У розвитку людського суспільства він виділяє чотири типи народного господарства: патріархальне, рабське, кріпосне й товарне. Підставою зміни типів народного господарства є, підкрес­лював він, економічні явища. Цей висновок, писав П. Червінський, «покладений в основу однієї теорії, яка з'явилась порівняно недавно і має поки що небагато прихильників»'. П.Червінський, безумовно, мав на увазі теорію К. Маркса.

Перші три типи господарства він об'єднує одним терміном — особисте господарство, в якому продукт не виходить за його межі (тобто натуральне господарство). П. Червінський ідеалізує нату­ральне господарство й протиставляє йому товарне, якому властива протилежність інтересів покупців та продавців як товарів, так і ро­бочої сили.

Економіка Росії, на думку П.Червінського, перебуває в перехід­ному стані від натурального до товарного виробництва. Як типовий народник, він не бачить в Росії умов для розвитку капіталізму і вва­жає, що тут велика промисловість поки що не може розвинутись, «тому що немає в наявності першої, найнеобхіднішої умови її про­цвітання — пролетаріату». Якщо на Заході пролетаріат з'явився внаслідок обезземелення селян, то в Росії обезземеленню, на його думку, перешкоджає община. Відтак П. Червінський виступає на за­хист общини, бо її знищення приведе до утворення пролетаріату, а отже, і буржуазії.

Якщо на Заході капіталізм, пише П. Червінський, — це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його можна штучно наса­джувати, затримати або зовсім припинити його розвиток. «Чи піде­мо ми свідомо на те, що на Заході склалось несвідомим історичним процесом і чого він тепер намагається позбутися з такими страшни­ми зусиллями? – ставить питання П.Червінський. Сам він стоїть за те, щоб запобігти капіталістичному розвитку Росії.

Проте П. Червінський розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги, які несе технічний прогрес. Він зазначає, що ці переваги з розвитком суспільства зростатимуть і відмовлятись від них невигідно, а згодом буде просто неможливо. Але прогресив­ний розвиток суспільства він не зв'язував з капіталізмом, а мріяв про новий «своєрідний тип» народного господарства. Основою такого господарства має бути община, яка використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне виробництво. «Така комбінація особистого господарства з технічними вдосконаленнями, — писав П. Червінський, — є найвигіднішим устроєм господарської одини­ці»". І саме вона забезпечить особливий шлях російського розвитку.

Погляди П. Червінського не лишались незмінними. Характерна для ліберального народництва 70-х рр. риса — зв'язок з революцій­ним рухом, властива була й П.Червінському. Він, іще студентом Пе­тербурзького інституту землеробства, брав активну участь у рево­люційному русі і за участь у студентських заворушеннях відбув заслання в Архангельській губернії.

Ліберальні народники 70-х рр. хоч і проповідували мирні шляхи розвитку, але мріяли про зміну суспільного устрою. Однак уже на­прикінці 70-х рр. вони поривають з революційним рухом, зближую­чись із буржуазними лібералами, і починають пропагувати теорію «малих діл», вирішення найближчих проблем. Саме з вирішенням цих найближчих практичних питань зв'язував П.Червінський, як і ліберальні народники в цілому, настання ліпших часів.

Ідеї народників знайшли відображення в працях земських ста­тистиків. Значний інтерес становлять погляди таких представників земсь­кої статистики, як О. Шлікевич (1849—1909), В. Варзар (1851— 1940), О. Русов (1847—1915) та інші. Вони відіграли помітну роль у розвитку земської статистики, створивши її так званий чернігівсь­кий тип. Перебуваючи під впливом народницьких ідей, вони не мог­ли не рахуватися з процесами, що відбивали розвиток капіталістич­них відносин.

Статистичні дослідження давали величезний матеріал щодо ди­ференціації селянства, зростання куркульства, з одного боку, та пролетаризації — з іншого. Про це, зокрема, писав О. Шлікевич у «Земському збірнику Чернігівської губернії» (1890). Аналізуючи матеріали кількох послідовних статистичних обстежень селянських господарств земськими статистиками, О. Шлікевич робить висновок, що бідні стають ще біднішими, а багаті – багатшими. Причому, як зазначає він, “бідні стали біднішими і абсолютно й відносно”.

Проблемам дослідження економічних типів господарств, передачі поміщицької землі орендаторам-посередникам, кустарного виробництва, малоземелля селян ін приділяли увагу В.Варвар, О.Русов, М.Рклицький, М.В.Левитський, І.Осадчий.

Розвиток політичної економії. Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформений період супроводжувався значними соціальними зрушеннями, поглиблен­ням класових суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Змі­ни, що сталися в економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 р., позначилися і на розвитку політичної економії.

Політична економія як наука в Росії набула певного розвитку ще до реформи 1861 р. Було перекладено й опубліковано низку праць західноєвропейських економістів, друкувалися дослідження вітчиз­няних учених. Велике значення для розвитку політичної економії в Росії мало створення університетських лекційних курсів із цієї дис­ципліни. Політичну економію було включено до навчальних планів університетів (зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв у 1803—1804 рр.

Одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою Тихін Федорович Степанов (1795—1847) — професор по­літичної економії Харківського університету. До нього користува­лись переважно підручником академіка Шторха, виданого францу­зькою (1815) і німецькою (1820) мовами.

На формуванні суспільно-економічних поглядів Т. Степанова позначилися праці західноєвропейських економістів — Сміта, Рікардо, Сея, Мальтуса, Сісмонді. Але вирішальним був вплив представників класичної політичної економії Сміта й Рікардо.

Сміта за розроблену ним систему Степанов взагалі називає «справжнім світилом». «Праця, — писав він, — є головним джере­лом багатства — це наріжний камінь, що його поклав Адам Сміт у підвалину його чудової системи».

У своїх наукових працях і лекціях Т. Степанов широко і творчо використовує надбання світової науки в галузі політичної еконо­мії. У двотомних «Записках про політичну економію» та в інших книжках він аналізує такі питання, як предмет політичної еконо­мії, суть і джерела багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й непродуктивна праця, суспільний поділ праці, від­ношення між виробництвом та споживанням, цінність, капітал, за­робітна плата, прибуток, рента, процент, кредит, національний до­хід тощо.

Прихильниками класичної політичної економії біли І.В.Вернадський, М.Вольський, М.Бунге, Д.І.Піхно, А.Антонович, М.Косовський. Особливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був першим популяризатором економічного вчення К. Маркса в Росії і Україні, захищав трудову теорію вартості. Професор Київсь­кого (згодом Харківського) університету Г. Цехановецький у рецен­зії на магістерську дисертацію М. Зібера писав, що той «поставив своїм завданням відновити ... значення Рікардо».

М. Зібер захистив магістерську дисертацію «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв'язку з пізнішими доповненнями та роз'яс­неннями». Саме на цю працю посилається К. Маркс у післямові до другого видання «Капіталу», називаючи її «цінною книгою»: «Ще в 1871 році пан М. Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо» показав, що моя теорія цінності грошей і капіталу в її основних ри­сах є необхідним дальшим розвитком учення Сміта—Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача особливо вражає послідовне проведення раз прийнятого суто теоретичного погляду» .

1876—1878 рр. М. Зібер публікує в журналах «Знание» і «Слово» кілька статей під назвою «Економічна теорія К. Маркса», що в них викладає зміст першого тому «Капіталу». У цей же час він пише критичні статті, спрямовані проти Ю. Жуковського та Б. Чичеріна, які виступили проти економічного вчення К. Маркса. Він відхиляє як безпідставне намагання буржуазних критиків звинуватити К. Маркса в метафізичному підході до дослідження цінності.

Полемізуючи з Ю. Жуковським та Б. Чичеріним, які особливо гостро критикували теорію К. Маркса про додаткову вартість, М. Зібер не лише прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз'яснює суть цієї теорії.

Як коментатор і популяризатор економічного вчення К.Маркса М.Зібер показує суперечності капіталістичного виробництва й при­вертає до них увагу читачів, глибоко аналізує становище робітничо­го класу, прямо переказуючи деякі місця з «Капіталу».

Захищаючи трудову теорію цінності, М. Зібер критикує теорії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та інших економістів. Він високо оцінює вчення К. Маркса про двоїстий ха­рактер праці. Детально аналізує проблему форм вартості, повторю­ючи навіть заголовки з відповідних розділів «Капіталу». На підставі цього аналізу він простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції. М. Зібер називає великою заслугою К. Маркса розроб­ку ним теорії грошей. Як відомо, попередники К. Маркса виникнен­ня грошей зв'язували переважно зі свідомою діяльністю людей. За­слуга К. Маркса, на думку М. Зібера, полягає у вирішенні двох питань: з'ясуванні генетичного розвитку грошового обміну й чітко­го визначення різних грошових функцій .

Значну увагу М. Зібер приділяє аналізу категорій капіталу та прибутку. Він докладно висвітлює теорію додаткової вартості, яку називає ядром «Капіталу».

Теорію додаткової вартості К. Маркса він розглядає як вище до­сягнення економічної теорії, оцінюючи вчення К. Маркса як даль­ший історичний розвиток тих основних засад науки, які було сфор­мульовано ще класичними економістами і збагачено успіхами новітніх суспільно-економічних учень. Виклавши вчення Д. Рікардо про чистий прибуток, М. Зібер пише: «Що ж лишалось авторові «Капіталу» додати до цього, крім точнішого, докладнішого й зрозумілішого формулювання?» Сам М. Зібер залишається у розумінні прибутку на позиціях Д. Рікардо.

Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірнос­тей суспільного розвитку. Він поділяв думку К. Маркса про законо­мірний характер зміни суспільних формацій, проте заперечував ре­волюційні висновки марксизму. Доводячи прогресивний характер капіталістичного виробництва, указував на його скороминущий ха­рактер. Що ж до нового суспільного ладу, то, на думку М. Зібера, він має виникнути як наслідок плавного, еволюційного розвитку ка­піталізму, який зазнає соціалізації виробництва. Приватну монопо­лію замінить монополія державна. Цей новий, колективістський соціальний лад буде створений, за словами М. Зібера, унаслідок міжнародної угоди буржуазних урядів.

Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку за­слуговують на додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний вне­сок у опрацювання багатьох суспільно-економічних проблем. Він досліджував питання розвитку первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й дрібного виробництва в земле­робстві та ін.

Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували народ­ницьку тезу про особливий шлях економічного розвитку Росії. Спи­раючись на економічну теорію К. Маркса, М. Зібер зазначав, що економічний розвиток Росії відбувається за об'єктивними економіч­ними законами і неминуче приведе до капіталізму, що його М. Зібер розглядав як історично минущий лад.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбувається певна переорієнтація економічної думки в Україні. Усе більший вплив на її розвиток справляють німецька історична та австрійська школи. Широкого визнання набула Київська психологічна шко­ла. Її представники розглядають явища економічного життя з по­гляду психології суб'єктів господарювання. Основи цієї школи, яка здобула високу оцінку на Заході, було закладено ще М. Бунге. В «Основах політичної економії» (1870) він визначає цінність корисністю речі, її «придатністю». Ідеї психологічної школи розвивав учень М. Бунге професор Київського університету Д. І. Піхно. У дослідженнях «Закон попиту та пропозиції. До те­орії цінності» (1886), «Основи політичної економії» та інших він основи ціни та цінності вбачає в потребах людей, які, у свою чергу, зумовлюють попит.

Найбільш відомими представниками суб'єктивно-психологічно­го напряму в Україні на початку XX ст. були Р. М. Орженцький та О. Д. Білимович.

Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійсь­кої школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтри­мує критику австрійською школою трудової теорії вартості і, особ­ливо, теорії вартості К. Маркса. У магістерській дисертації «Учення про цінності у класиків і каноністів» (1896) Р. Орженцький дає історико-філософське обгрунтування психологічного напряму, його загальних методологічних принципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб'єктивної цінності такі категорії і поняття, як «об'єктивна суспільна цінність», «споживні» та «продуктивні блага».

Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цін­ності, писав він, визначається «величиною чуттєвого стану» який породжується фактом володіння благом, або його відсутністю. На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького по­значився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб'єктив­но-психологічне визначення цінності він доповнює такими поняття­ми, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.

Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову тео­рію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимо­вич бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона висту­пила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса — положення про двоїстий характер праці, ро­бочу силу як товар, додаткову вартість — як і вся «теорія експлуа­тації зависла у повітрі»'. У О. Білимовича цінність є продуктом «оцінної діяльності суб'єкта». Величину цінності він зв'язує з інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття «гра­нична корисність», зв'язуючи ступінь задоволення потреб з кіль­кістю благ.

О. Білимович виступав прихильником використання математич­них методів. У праці «До питання про розцінку господарських благ» (1914) він дав найдокладніше в російській літературі висвітлення всіх позитивних якостей і недоліків застосування математичних ме­тодів з позицій психологічної школи. Що ж до перспектив суспіль­но-економічного розвитку, проблем поліпшення становища трудя­щих, то О. Білимович зв'язував їх з нагромадженням капіталу і підвищенням продуктивності праці.

Сприйняття і пропаганду суб'єктивно-психологічної теорії цін­ності австрійської школи в Росії й Україні було доповнено спробами поєднати її з трудовою теорією вартості. Цю спробу зробив видат­ний український економіст М. Туган-Барановський.

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) —уче­ний зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Самий тільки перелік йо­го праць і тих питань, які він вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би багато сторінок. Він народився в заможній дворянській сім'ї в Харківській губернії. Закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном — юридичний факультети Хар­ківського університету.

Під впливом прогресивної професури університету (К. Гаттенбергер, Г. Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом. М. Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. 1894 року він опублікував працю “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя”, яку захистив як магістерську дисертацію у Московському університеті. Це дослідження (доповнене й перероблене) було згодом видано майже всіма європейськими і навіть японською мовами.

Маржиналістські ідеї в Україні найкраще представлені у працях М. Тугана-Барановського. Учений не був суворим послідовником ні австрійської, ні будь-якої іншої школи. М. Туган-Барановський, проана­лізувавши розвиток теорії граничної корисності від її витоків до більш пізніх учень у своїй праці "Вчення про граничну корисність господар­ських благ як причину їх цінності" (1890), дійшов висновку про доцільність використання в економічних дослідженнях теорії корисності. Поняття граничної корисності, встановлення цінності предмета за його граничною корисністю було, за виразом М. Тугана-Барановського, "аріадниною нит­кою" для виходу з лабіринту суперечностей при поясненні цінності корис­ністю, дало можливість школі К. Менгера сформулювати "нову теорію цінності, яка має всі шанси стати загальноприйнятою в науці".

Теорема цінності. Справді, австрійська школа відіграла визначну роль у розвитку економічної теорії. Вона торувала шлях до вивчення і прогно­зування таких важливих економічних проблем, як зв'язок корисності та цінності, закономірності формування споживчого попиту, взаємозв'язок ціноутворення попиту і пропозиції, ціноутворення факторів виробництва та визначення участі кожного з них у прирості продукції тощо. Проте її представники не змогли у своїх теоріях подолати супереч­ності при поясненні цінності та цін з позицій виключно суб'єктивних оці­нок корисності благ, що не давало змоги порівняти корисність і витратл суспільне необхідної праці, тобто — результати і витрати. Цей недолік австрійської школи відзначали у свій час не тільки її противники, а й при­хильники, зокрема А. Маршалл.

Обмеженість моністичного пояснення цінності й ціни відзначав і М. Ту­ган-Барановський, розпочавши розробку власної теорії цінності. Він вво­дить у науковий обіг нові за змістом поняття — "вартість" і "трудова вартість". Перша на відміну від поняття "цінність" ("суб'єктивна" з точ­ки зору окремої особи та "об'єктивна" — з точки зору суспільства, або ціна) є господарська витрата, яка здійснюється "заради здобування предмета" і включає витрату засобів виробництва та праці, друга — "трудова вартість" — є частиною цієї витрати, а саме — витратами праці.

М. Туган-Барановський сформулював закон ("теорему цінності"), згідно з яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтво­рюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям. При всій умовності цього закону (що, до речі, визнавав і сам учений, розглядаючи його як певний ідеал, тяжіння до якого є необхідною умовою реалізації принци­пу господарського розрахунку) сама ідея про необхідність дослідження ка­тегорії цінності з точки зору "об'єктивних" і "суб'єктивних" факторів була надзвичайно плідною, підносила його праці в цій галузі на рівень найно­віших на той час здобутків світової економічної думки. Це розрізнення "суб'єктивних" та "об'єктивних" факторів (точніше було б говорити про оцінку корисності та оцінку витрат як рівноправних, незалежних сил, які стають об'єктивними за допомогою ринку, перетворюючись у суспільні категорії) було даниною вченого уявленням класичної школи з її пошука­ми абсолютної субстанції цінності. Та саме з ідеєю синтезу досягнень мар-жиналізму з певними засадами класичної школи, вперше висунутою на Заході А. Маршаллом, були пов'язані так звана маршаллівська револю­ція і виникнення неокласичного напряму в економічній теорії.

Однак підходи до такого синтезу у А. Маршалла та М. Тугана-Барановського були різними. А. Маршалл, по суті, знімав проблему джерела цінності як єдиної субстанції ціни і переносив центр уваги на можливості комбінування, заміщення факторів виробництва, їх ефективної органі­зації в умовах технічного прогресу у їх тісному зв'язку з ринковим меха­нізмом. Що ж до М. Тугана-Барановського, то у своїй формулі ("теоремі цінності") він залишає співвідношення "гранична корисність — витра­ти праці" і замість аналізу функціональних залежностей намагається безпосередньо порівняти ці несумісні категорії. У результаті теорія гра­ничної корисності виступає у М. Тугана-Барановського як своєрідний крок у розвитку і завершенні теорії трудової вартості Рікардо, а та, у свою чер­гу — як певне доповнення моністичного пояснення цінності й ціни пред­ставниками австрійської школи на підставі суб'єктивних оцінок.

Про недосконалість марксової теорії вартості. Праці М. Тугана-Барановського з проблеми марксової теорії вартості заклали наукові підвалини і додали якісно нового імпульсу також спробам детального критичного перегляду всієї економічної теорії марксизму. Насамперед це стосувалося теорії вартості та додаткової вар­тості К. Маркса, теорії абстрактної праці як єдиної субстанції вартості тощо.

М.Туган-Барановський вважав помилковим те, що К. Маркс зробив проблему вартості вихідною при поясненні всіх соціально-економічних явищ капіталістичного суспільства. Саме з цією ідеєю К. Маркса М. Ту­ган-Барановський пов'язував недосконалість марксової теорії вартості, зазначаючи, що в її основі лежить різке протиставлення вартості й ціни, уявлення про нібито виняткову здатність праці створювати вартість і здійснювати обмін на основі трудової мінової вартості. Остання, як спра­ведливо вважав учений, знадобилася Марксу лише тому, що він намагав­ся "охопити одним загальним поняттям два різні і певною мірою проти­лежні економічні поняття — цінність і вартість". Прагнучи зберегти соціальний зміст теорії Маркса, "відкинувши одночасно ті неправильні економічні висновки, до яких Маркс дійшов у результаті неправильного ототожнення вартості й цінності", вчений запропонував розглядати марксову теорію вартості саме як трудову теорію вартості. Визначну роль у перегляді марксизму та позитивній розробці ряду соціально-економіч­них проблем відіграли праці М. Тугана-Барановського з проблем криз та розподілу. Вони відбивали настійну потребу у переході політичної еко­номії від розробки теорії мікрорівневого аналізу на вищий щабель теоре­тичної економії — розробки теоретичних засад макрорівневого аналізу.

Теорія ринків та криз. Глибокий критичний перегляд М. Туганом-Барановським теорії ринків та криз, які існували на той час, приводить до висновку про суперечність пояснення кризи не­відповідністю між виробництвом і споживанням, "недоспоживанням" на­родних мас, яке, нібито, стоїть на заваді розширеного відтворення. Ця тео­рія, на думку вченого, ніяк не пояснює капіталістичного циклу. Натомість учений високо оцінював раціональні засади теорії реалізації Ж.-Б. Сея, за якою продукти завжди обмінюються на продукти, пропозиція породжує власний попит і т.д., а також висновки щодо можливості зростання капі­талістичного виробництва, що випливали з теорії Д. Рікардо.

В основі "теорії Сея — Рікардо", вважав М. Туган-Барановський, лежить цілком вірна думка про те, що розвиток виробництва обмежений продук­тивними силами суспільства, а не розмірами споживання виробленого про­дукту. Суворо дотримуючись цієї точки зору, як вважав учений, причини промислових криз слід пояснювати неправильністю розподілу національ­ного виробництва, а не тільки порушеннями в галузі виробництва або тільки в галузі обміну, або ж у галузі розподілу національного доходу та споживан­ня, як це робили представники різних політекономічних шкіл і течій.

Прагнучи з'ясувати проблеми відтворення суспільного продукту, М. Туган-Барановський всебічно проаналізував умови його реалізації до простого і розширеного відтворення і показав упущення своїх наукових попередників, які надто переоцінили особисте споживання в забезпеченні економічного зростання: попит на всі товари, твердив він, дорівнює про­позиції, цінність виготовлених засобів виробництва дорівнює цінності за­собів виробництва, яких суспільне виробництво потребує, а цінність предметів споживання робітника — сумі заробітної плати, цінність предметів споживання капіталістів — сумі прибутку. Навіть якщо суспільний про­дукт у два рази перевищує суму всього суспільного доходу, то він все одно реалізується на ринку повністю, і ніякого надлишку пропозиції порівня­но із суспільним попитом не виникає.

Скориставшись схемами К. Маркса щодо поділу суспільного продук­ту на виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживан­ня, провівши відповідні розрахунки, М. І. Туган-Барановський доводить хибність усього вчення класичної школи про процес нагромадження капі­талу. Він робить такий висновок: у ринковому капіталістичному госпо­дарстві одночасно відбувається розширення суспільного виробництва і скорочення суспільного споживання без будь-якого порушення рівно­ваги між суспільною пропозицією і суспільним попитом.

Цим висновком молодий економіст спростував марксистську доктрину, згідно з якою зростаюча обмеженість споживання робітників через їх віднос­не та абсолютне зубожіння значно утруднює процес реалізації, що в оста­точному підсумку неминуче веде до краху капіталізму. М. Туган-Баранов­ський показав, що попит на предмети споживання заміщується попитом на засоби виробництва, а тому обмеженість індивідуального споживання пролетарів аж ніяк не загрожує функціонуванню ринкової економіки; як писав учений, для капіталіста-підприємця немає різниці між витратами на роботу і витратами на засоби виробництва, хліб, споживаний робітником, і овес, споживаний конем, в його очах нічим не відрізняються один від одно­го. Попит на засоби виробництва створює такий самий ринок для товарів, як і попит на предмети споживання, завдяки чому ніяке скорочення вироб­ництва предметів споживання не може спричинити ніяких нових труднощів у реалізації продуктів капіталістичного виробництва.

М. Туган-Барановський виходив із загальновизнаної на той час у тео­ретичній економії точки зору, що в реальній економіці додаткова вартість не існує окремо від вартості товарів та послуг і практично прибуток ви­ступає як надлишок над витратами. Вчений привернув увагу до зростан­ня виробничого споживання, показав можливість поглинання зростаючим постійним капіталом усіх інших його частин, незалежність зростання ви­робництва від розмірів особистого споживання. Він дійшов висновку, що "попит на товари створюється самим виробництвом і ніяких зовнішніх обмежень розширеного відтворення, крім браку продуктивних сил, не існує. Якщо тільки запас продуктивних сил досить великий, завжди мож­на розширити виробництво і знайти застосування для нового капіталу".

Підвалини інвестиційної теорії циклів. Заперечуючи висновки марксової теорії відтворення та криз, учений дійшов висновку, що рушійною силою еволюції капіталістичної системи господарювання є інновації, насамперед в галузях, що виробляють засоби виробництва. Іншими словами, у пояснення циклічності розвитку промис­ловості він вводить функцію інвестування.

На відміну від моделей неокласиків, у яких приймалося, що механізм практично одразу врівноважує попит і пропозицію на всіх ринках, М. Туган-Барановський виходить із вторинності у практичному житті процесу коригування цін відносно так званого кількісного реагування. Він урахо­вував можливість не тільки витрачання коштів на купівлю товарів або інвестування у виробничий процес, а й їх заощадження. Саме диспропор­ція між рухом заощаджень та інвестицій, насамперед у галузях, що вироб­ляють засоби виробництва, на думку вченого, становить основну причи­ну циклічних коливань.

М. Туган-Барановський, по суті, заклав підвалини сучасної інвестицій­ної теорії циклів, випередивши основну ідею кейнсіанської теорії циклів "за­ощадження — інвестиції", як вихідний внутрішній імпульс усього механі­зму циклічних коливань. Він визначив функціональний взаємозв'язок основних факторів економічної активності, втілений Дж. Кейнсом у його "мультиплікаторі" тощо. Кризи у теорії М. Тугана-Барановського — лише одна з фаз капіталістичного циклу і до того ж необов'язкова. Причини циклів та криз учений виводив, на відміну від неокласиків, з недосконалості регу­люючої ролі реального ринкового механізму у сфері нагромадження та ви­трачання суспільного капіталу, що веде до порушень пропорціонального його розподілу між різними сферами застосування. Відповідне регулювання інве­стицій хоча б тільки у галузях, що виробляють засоби виробництва, вважав учений, могло б забезпечити неухильне розширення виробництва.

Теорія циклів та криз. М. Тугана-Барановського у світовій економічній літературі оцінюється як така, що знаменувала собою розрив з минулим, визначила якісно новий етап у розвитку цієї теорії, започаткувала сучасну теорію кон'юнктури тощо. Сучасні дослідники творчості українського вче­ного на Заході відзначають вплив теорії М. Тугана-Барановського на пізніші розробки А. Пігу та Дж. Кейнса, Дж. Хікса, Р. Харрода і багатьох інших.

Регулярне чергування періодів промислового піднесення і спаду у су­купності створює те, що називається економічним циклом. М. Туган-Ба­рановський докладно охарактеризував стан промисловості в основних фазах циклу, а також супровідні економічні явища. На думку вченого, капіталістичний цикл складається з трьох фаз: промислового піднесен­ня, кризи і промислового застою. Однак криза не є неминучою фазою ка­піталістичного циклу — піднесення може переходити в застій і поступо­во, без гострої кризи.

За М. Туганом-Барановським, причини криз криються у самій природі капіталістичного господарства через те, що, по-перше, робітник у ньому є простим засобом виробництва; по-друге, воно має тенденцію до необмеже­ного розширення; по-третє, воно у цілому є неорганізованим. Охоплюючи всі сфери господарства, промислова криза ніколи не настає раптово, їй зав­жди передує особливий стан промисловості й торгівлі, і симптоми цієї ли­хоманки настільки характерні, що промислову кризу можна завбачити.

Це знали й інші економісти, але тільки М. Тугану-Барановському вда­лося обгрунтувати наукове передбачення промислових криз. "Однією з найхарактерніших особливостей промислових коливань,— твердив уче­ний,— є навдивовижу закономірний рух цін заліза, який приурочується до фаз капіталістичного циклу: у фазі промислового піднесення ціна заліза завжди висока, у фазі промислового застою — завжди низька. Ціни інших товарів коливаються не так закономірно. Це вказує на те, що умови попи­ту на залізо перебувають в особливо тісному зв'язку з фазами капіталістич­ного циклу".

Очевидно, що фаза промислового піднесення тісно корелюється з попи­том на вироби із заліза, тобто на засоби виробництва, за рахунок котрих, як сказано вище, розвивається капіталістичний ринок. Зростання попи­ту на засоби виробництва — це фаза піднесення, послаблення попиту — фаза кризи і навіть застою. У фазі піднесення будівництво і грюндерство створюють посилений попит не тільки на елементи основного і оборотно­го капіталу (залізо, машини, деревину тощо), а й на предмети особистого споживання, бо зростає чисельність зайнятих, капіталісти одержують ве­ликі прибутки.

Теорія економічної кон'юнктури, започаткована М. Туганом-Бара­новським, дістала свій розвиток у працях українських економістів, які опи­нилися в західних осередках еміграції. Одним з таких дослідників був ко­лишній співробітник Інституту економічної кон'юнктури в Києві В. П. Ти-мошенко (1885 — 1965)*, учень і послідовник М. Тугана-Барановського.

В. Тимошенко відслідковував економічні коливання в сільському гос­подарстві в основному за динамікою цін. "Ціни, як і врожаї,— писав він, — до певної міри виявляють циклічність чи періодичність". Однак ці яви­ща, за свідченням В. Тимошенка, ще не стали об'єктом належного емпі-рико-статистичного аналізу, а тому власні дослідження з цієї теми вважав значущими і з методологічного погляду. Очевидно, учений мав рацію, адже не випадково влітку 1928 р. дирекція Дослідного інституту харчу­вання Стенфордського університету (Каліфорнія, США) запросила В. Ти­мошенка на посаду наукового співробітника. Він працював також у Мічи­ганському університеті, де серед інших дисциплін викладав і теорію ділових циклів.

На продовження своєї попередньої роботи В. Тимошенко опублікував низку цінних праць, присвячених особливостям циклічності в аграрній сфері. Розглянувши статистичні матеріали, що відбивали становище про­тягом 40 років перед першою світовою війною, він дійшов таких висновків:

1. Сільське господарство США має певні циклічні коливання, але цик­ли у зміні фізичного обсягу продукції маскуються нерегулярними дрібни­ми коливаннями і відсутністю чіткої періодичності.

2. Через гнучкість цін на сільськогосподарську продукцію загальна вартість урожаю фермерів більше коливається згідно з ними, ніж згідно з фізичним обсягом продукції.

3. Циклічність обсягів урожаю спричиняє циклічність його ціни, яка не збігається з циклами цін на промислову продукцію.

4. Низький коефіцієнт відношення сільськогосподарських цін до промислових випереджає або збігається з економічним піднесенням, високий спостерігається в період процвітання.

5. Великий урожай не завжди збільшує купівельну спроможність фермерів, але загалом підвищує купівельну спроможність залізниць і торговельних посередників у купівлі-продажу продукції сільського господарства.

6. Цикли у фізичному обсягу продукції спричинюють циклічність у сільськогосподарському експорті.

7. Коливання сільськогосподарського експорту позитивно впливають на коливання у торговельному балансі, на приплив і відплив золота.

8. Банківська діяльність також реагує на циклічність коливання у сільському господарстві.

9. Статистика коливань індексів обсягу врожаю, відношення сільськогосподарських цін до промислових, сільськогосподарського експорту засвідчує залежність ділового циклу від сільськогосподарських факторів.

10. Коливання у сільському господарстві є помітною (прямою і опосередкованою) причиною ділових циклів у США.

У руслі наведених висновків В. Тимошенко досліджував сучасне йому світове сільське господарство, намагаючись проникнути у суть Великої депресії 1929 — 1933 рр. Він розкрив роль цін, зростання промислового виробництва, управлінського потенціалу, інших стимулюючих факторів розвитку сільського господарства, його зв'язки з промисловістю, участь у міжнародних економічних відносинах в умовах депресії, зробивши відповідні, цінні для науки і практики, узагальнення.

Праці В. Тимошенка, присвячені циклічності сільськогосподарського виробництва з урахуванням ендогенно-екзогенних економічних зв'язків, зробили ім'я вченого відомим не тільки у США, а й у багатьох інших країнах. Авторитет ученого був настільки високим, що його запросили на роботу до Департаменту сільського господарства США в 1934р., тобто саме тоді, коли були потрібні конструктивні рекомендації для подолання наслідків економічної кризи. В. Тимошенко значно розширив зону кон'юнктурних досліджень стосовно найрозвинутіших країн новітньої доби.

Будучи засновником нової теорії, таким чином, М. Туган-Барановський не єдиний її репрезентант, бо серед українських економістів були ще його учні, однодумці й послідовники. Досить у цьому зв'язку назвати Є. Слуцького, В. Тимошенка. Його теорія справила великий вплив на хід думок багатьох сучасних видатних теоретиків кон'юнктури. Зокрема, цей вплив можна прослідкувати на працях таких учених, як Артур Шпітгоф, ЖанЛескюр, ЛюдвігПоле. "Книга М. Тугана-Барановського "Промислові кризи в сучасній Англії",— відмічав Й. Шумпетер,— являє собою ніби опору в історії економічної науки".

Ідеї М. Тугана-Барановського розвинув його учень М. Кондратьєв, який заснував у 1920 р. у Москві спочатку лабораторію, а потім Кон'юнк­турний інститут. На базі досліджень останнього було розроблено динаміку “довгих хвиль", математичне забезпечення якої здійсню­вав український економіст-математик Є. Слуцький.

Теорія розподілу. 3а межі як класичних, так і неокласичних уявлень, зокрема найбільш популярної на той час теорії граничної продуктивності Дж.-Б. Кларка, теорії "зобов'язання" та інших, виходила і розроблена М. Туганом-Барановським власна теорія розподілу доходів, відома як соціальна теорія розподілу. Основна ідея М. Тугана-Баранов­ського при розгляді цієї проблеми полягала в обгрунтуванні ним недостат­ності абстрактно-статичного аналізу для пояснення явищ розподілу, в необхідності розглядати їх у контексті аналізу динаміки соціально-еко­номічного розвитку суспільства.

Виходячи із своєї теорії розподілу, М. Туган-Барановський чітко визначає два основні фактори, від яких залежить заробітна плата: зростання продуктивності суспільної праці (фактор економічний) та соціаль­на сила робітничого класу (фактор соціальний); вчений розглядає як основний перший з них. Саме на базі зростання продуктивності суспільної праці, об'єктивною передумовою для чого є насамперед науково-технічний прогрес, відбувається зростання національного доходу та частки за­робітної плати у ньому робітничого класу. Це одна з об'єктивних тенденцій розвитку капіталістичного господарства, вважав учений. Відносно ж соціального фактора — сили робітничого класу, дійовості його проф­спілкових організацій тощо, то він визначає конкретний рівень, на якому встановлюється середня заробітна плата. Цей рівень теж виявляє стійку тенденцію до підвищення. Вчений звертає увагу на те, що таке підвищен­ня заробітної плати має позитивний зворотний вплив на підвищення про­дуктивності суспільної праці, забезпечуючи певну солідарність інтересів робітників та підприємців, звичайно, далеку ще від тієї "гармонії", яку мав на увазі зокрема Л.Брентано.

Щодо прибутку, то його абсолютна величина, за теорією М. Тугана-Барановського, визначається тими самими факторами, що й величина за­робітної плати. Проте, якщо заробітну плату вчений розглядав як одну з необхідних умов самого виробництва, то прибуток, створення якого за нео­класичним аналізом пов'язується з порушенням економічної рівноваги (тоб­то станом динаміки з досягненнями науково-технічного прогресу тощо), М. Туган-Барановський визначав як суто соціальне явище, породжене існу­ванням класу капіталістів. Прибуток він розглядав як історичну катего­рію, соціальною основою якої е власність на засоби виробництва. Він, по суті, протиставляв заробітну плату і прибуток як види трудового та нетру­дового доходів, протилежні за своєю внутрішньою природою, визначав при­буток як доход, заснований на експлуатації робітника капіталістом.

Рента та джерела У розумінні ренти М. Туган-Барановський, як і її виникнення переважна більшість учених-економістів тієї доби в Росії та Україні, залишився на позиціях теорії диференціальної ренти Д. Рікардо.

Вчений розглядав ренту як результат природних стійких відмінностей у продуктивності праці у різних пунктах виробництва і визначав її як "нетрудовий доход, що випливає з користування стійкими корисними властивостями землі". Він розрізняв три джерела виникнення земельної ренти:

1) відмінність земельних ділянок за місцем їх розташування;

2) дія закону спадної продуктивності землеробської праці або спадної продуктивності наступних витрат у землеробстві (як відомо, марксизм відкидав такий закон, а неокласики, поширивши його на всі сфери і види виробництва як об'єктивну необхідність урахування обмеженості ресурсів у розпорядженні суспільства для ефективного їх використання, здійсни­ли революцію у політичній економії, створили нову класичну ситуацію в ній);.

3) відмінність земельних ділянок за родючістю.

Розмір ренти, як вважав учений, визначається різницею у продуктив­ності праці у певному пункті виробництва та граничному пункті виробниц­тва, де останнє не дає ніякого надлишкового доходу і тільки відновлює із звичайним прибутком витрачений капітал. Виходячи з такого розуміння ренти, М. Туган-Барановський розглядав її зростання як ознаку прогре­су землеробства, переходу його до більш інтенсивного та продуктивного господарства.

Саме в інтенсифікації сільськогосподарського виробництва у різних його формах (і великих, і дрібних), у їх раціональному поєднанні за співіснування різних форм земельної власності, проведенні відповідних реформ, які б сприяли розвитку кредиту, кооперації, ліквідації середньо­вічних пережитків у сільському господарстві тощо, М. Туган-Баранов­ський вбачав шлях його подальшого розвитку.

Розійшовшись з марксизмом у визначенні тенденцій і наслідків розвит­ку сільського господарства при капіталізмі, М. Туган-Барановський, од­нак, продовжував оцінювати як найсильнішу ідею К. Маркса про концен­трацію та централізацію суспільного виробництва. Але на противагу уявленням К. Маркса, якому "вбачається в майбутньому хронічна криза, що зовсім зупинить рух капіталістичного виробництва і тим самим зав­дасть удару по всьому капіталістичному ладові", М. Туган-Барановський робить зовсім інший далекосяжний висновок, справедливість якого підтвердив наступний хід історичного процесу. "Зростаюча концентра­ція і централізація суспільного виробництва найлегше пояснює, яким чином капіталістичний господарський лад перетворюється на свою протилежність, яким чином з нещадної боротьби, гноблення, експлуа­тації та ненависті, що панують нині, виростає з необхідністю природ­ного процесу сім'я мирної, вільної та рівноправної асоціації майбут­нього",— пише М. Туган-Барановський, підносячи тим самим висновки Маркса на якісно вищий щабель суспільно-економічних уявлень кінця XIX — початку XX ст.

Під цим кутом зору досліджує вчений і такі найновіші явища капіта­лістичної системи господарювання, як зміни у ролі кредитно-банківської системи, утворення фінансового капіталу та розвиток його продуктивної функції, виникнення монополістичних об'єднань різних видів і форм та їх вплив на соціально-економічні процеси, підвищення економічної ролі держави, організацію трудящих — профспілок, кооперації тощо. Основ­ною визначальною рисою розгляду ним цих та інших проблем є перева­жання позитивного підходу, розуміння усієї складності явищ, що харак­теризують монополістичну стадію капіталізму як результат розвитку й ускладнення ринкових відносин відповідно до об'єктивної потреби не­ухильного розвитку продуктивних сил суспільства.

Економічне обґрунтування кооперації. Розробка теорії кооперації — ще одна блискуча сторінка у науковій спадщині М. Тугана-Барановського. "Як продукт свідомої творчості, спрямованої на пере­творення існуючого ладу,— вважав учений,— коопера­ція з'явилася в результаті впливу на капіталістичне суспільство соціалі­стичного ідеалу." Вчений переконливо доводить, що розуміння коопе­рації як можливої форми суспільно-економічних організацій трудящих, спрямованої на захист їх економічних інтересів господарськими метода­ми, пов'язане з розвитком саме капіталістичної стадії виробництва та еко­номічних відносин капіталізму, з наростанням протесту проти утиску та безмежної експлуатації праці капіталом, що супроводжували бурхливий розвиток капіталізму в передових країнах Західної Європи.

Учений всебічно обгрунтував висновок про невідповідність форм виробничого кооперування господарським засадам капіталістичного су­спільства, показав, що здатні до існування лише ті з них, які перероста­ють у типові пайові товариства акціонерного типу. Він доводив практич­ну непридатність форм виробничої кооперації як для широких робітничих мас, зважаючи на переваги великого машинного виробництва у промис­ловості, так і особливо для селянства через своєрідність землеробської праці, індивідуалістичну психологію селянина як дрібного самостійного виробника тощо.

Що ж до кооперації в галузі обміну — споживчої (робітничої), кредит­ної та сільськогосподарської, її він вважав своєрідною господарською організацією, "яка стоїть на грунті приватної власності і дбає про приват­ногосподарські вигоди для своїх членів", тобто є свого роду складовою організму капіталістичного господарства. Наявність пайового капіталу та капіталістичних доходів, що виплачуються пайовикам та акціонерам ко­оперативів (за винятком тієї "некапіталістичної" частини доходу, що розподіляється відповідно до їх участі у безпосередній діяльності кооперативу), застосування найманої праці тощо надають кооперації жит­тєздатності, роблять її конкурентоспроможною поряд із капіталістични­ми підприємствами і дозволяють досягти кооперативних принципів та мети, що й відрізняє її від останніх.

Особливе значення мав виконаний М. Туганом-Барановським аналіз сут­ності й ролі сільськогосподарської кооперації. Аналіз цей грунтується на загальновизнаних на той час економічною наукою висновках щодо харак­теру еволюції селянського господарства, яке у сфері землеробства виявля­ло більшу стійкість, ніж велике капіталістичне господарство, поступаю-чись, проте, останньому у сфері обігу. В таких умовах кооперація селянства — кредитна, збутова, переробна тощо, на думку вченого, була необхідною у селянському трудовому господарстві — завдяки кооперації селянин мав змогу користуватися тими вигодами та пільгами, які мали великі господар­ства. Він наголошував на значенні об'єднання кооперативів у союзи. Доб­робут кожного окремого члена цієї організації значною мірою залежить від успішної роботи усієї кооперативної системи і завдяки цьому господарство селянина втрачає свій попередній індивідуалістичний характер.

Однак, розвиваючи це положення, вчений роз'яснював, що хоч кооперація знищує відокремленість між дрібними господарями, проте вона не пе­ретворює селянське виробництво в якусь іншу форму: господарство селяни­на залишається дрібним, окремим селянським господарством на чолі з самостійним господарем, що веде його на свій ризик. Саме індивідуальне се­лянське господарство вчений вважав "основною клітиною" кооперативної тканини, яка, не загрожуючи його самостійності, "робить його ще міцнішим, бо збільшує його продуктивність та підвищує технічний рівень цього господарства. Тим-то треба рішучим способом відкинути ту думку, що ніби кооперація веде до концентрації селянського господарства і таким чи­ном підготовляє грунт до соціалізму. Ні,— рішуче заявляв М. Туган-Барановський,— хоч би як була розвинена мережа кооперативних організацій, все-таки в основі ЇЇ залишається індивідуальний продуцент — селянин".

Учений також сформулював своє розуміння господарства, господар­ської діяльності як основної і визначальної сфери суспільного життя. Під господарством учений розумів "сукупність людських дій, що спрямовані на зовнішній світ та мають за мету не насолоду самою діяльністю, а ство­рення матеріальних обставин, необхідних для задоволення людських по­треб". Він замінив марксове поняття "продуктивні сили" поняттям "матеріальні фактори виробництва". Останні, як результат господар­ського впливу людини на природу, він вважав саме тією стійкою матері­альною стороною господарства, яка має визначальний вплив на суспіль­не життя. Проте є й інша сторона господарства — соціальна, яка визначається зворотним впливом природи на суспільство. Цей вплив змінює саму людину і визначає через господарство мету та умови її госпо­дарської діяльності.

Уявлення М. Тугана-Барановського про господарство як безперервну взаємодію людини (суб'єкта) з природою (об'єктом) і зумовили його ви­сновок про значення психологічного аспекту вивчення господарського процесу. Вчений був переконаний, що з розвитком суспільства, з його прогресом, роль стихійних, матеріальних факторів у суспільному житті знижуватиметься, а роль психологічних факторів суспільної свідомості зростатиме. Тим самим М.Туган-Барановський, по суті, відійшов від мар­ксистського трактування економічних явищ як вираження суспільних відносин людей, що складаються у процесі виробництва незалежно від їх господарської волі і визначають собою відносини у сфері обміну й розпо­ділу, тобто від розуміння економічних явищ як абстрактних понять су­спільного устрою.

Саме врахування М. Туганом-Барановським цих моментів у визначенні предмета політичної економії, що сприймається з першого погляду як близьке до марксистського, робить це визначення принципово відмінним від останнього. Предметом політичної економії вчений вважав вивчен­ня суспільних відносин людей у межах їх господарської діяльності у сфері вільного мінового господарства, що історично розвивається.

"Питання про причини різниці у багатстві та злиденності народів,— пише М. Туган-Барановський у своїй "Політичній економії",— неоднако­вого поділу багатства серед кожного народу і розповсюдження скрізь постійної злиденності поряд із зростанням багатства — розглядає наука, що зветься політичною економією. Політична економія досліджує сучасний господарський лад в його історичному розвиткові". Основний зміст цього розвитку і відповідно предмет вивчення вчений вбачав у боротьбі "двох видів господарства" — капіталістичного, заснованого на підкоренні працюючої людини власникові засобів виробництва, та трудового, в якому на чолі гос­подарства стоїть сама працююча людина (до останнього він відносив трудо­ве селянське господарство, різні види трудової промисловості — домашнє виробництво, ремесло й кустарництво, а також кооперацію). Вивчення цієї сфери напівнатурального господарства становило відмінну рису і політич­ної економії, і сільськогосподарської економії на початку XX ст., що згодом принесло відчутні результати (мається на увазі "школа О. Чаянова").

Економіко-математична школа. Є. Є. Слуцький Суттєвими ознаками будь-якої науки є її постійний розвиток і збагачен­ня. Це об'єктивний процес, параметри якого задаються людськими потре­бами й ускладненням людської життєдіяльності. І саме економічна наука найшвидше реагує на характер людського побутування: зміни у госпо­дарському середовищі викликають появу нових напрямів економічних знань, удосконалення їх понятійного апарату і методів дослідження.

Сказане підтверджується, наприклад, виникненням економіко-математичного напряму в економічній науці, який започаткувала праця А. Курно "Дослідження про математичні принципи теорії багатств" (1838). Незважаючи на новаторський характер, вона довго залишалася не­поміченою, проте згодом економіко-математичний напрям здобув багато прихильників.

Київська політекономічна школа. Українські економісти не одразу вдалися до використання математичних методів, зосередившися спершу на пошуках власної позиції в економічній теорії, що яскраво ілюструється поглядами представників київ­ської політекономічної школи останньої третини XIX — початку XX ст. Основоположником її можна вважати професора політекономії Київського університету М. X. Бунге (1823 —1895), який виклав свої наукові погля­ди у нарисі “Основи політичної економії”. За власною оцінкою автора, книга містила не сконцентрований виклад науки, а ряд найзагальніших, нерідко гіпотетичних положень, котрі ще чекали на своє опрацювання. Він відзначив, що економічна наука могла виступити зрілою лише тоді, коли розвиненими стали економічні відносини, з притаманними їм само­стійністю особистості, громадянськими свободами і приватною власністю. Предметом політичної економії М. Бунге вважав вивчення людських потреб, не зводячи їх до суто матеріальних і особистих, бо важко розме­жувати потреби приватні і суспільні. У формуванні потреб беруть участь природа і праця, до яких приєднується капітал. Механізмом розподілу створених предметів служать обмін і ціна, яка встановлюється шляхом су­перництва попиту й пропозиції.

На думку М.Бунге, політична економія має розглядати такі категорії: 1) потреби; 2) засоби для задоволення потреб; 3) виробництво і продуктивні сили; 4) розподіл та поєднання занять і праці; 5) обмін, цінність і ціну; 6) доходи; 7) власність і споживання. Щодо потреб, то розглядати їх слід, зважаючи, по-перше, на розвиток цілих суспільств; по-друге, на розвиток індивіда; по-третє, на те, що розвиток суспільства грунтується на відповідності між потребами приватних осіб, з яких воно складається. $ Властиві кожній людині потреби, твердив учений, служать збудником її і | діяльності. Виразне наголошення на потребах відповідає традиції україн­ської економічної думки. Варто у цьому зв'язку згадати "Нарис теорії потреб" (1847) І. В. Вернадського (1821—1884). М. Бунге, визнаючи ве­лику роль економічної свободи та приватної власності у суспільному по­ступі, піддав критичній оцінці усі тогочасні напрями і школи, в яких об­межувалися мотиваційні механізми. Соціалістичне маніпулювання заробітком і прибутками, вважав М. Бунге, може справити негативний вплив на рівень виробництва. Дійти такого висновку вченому допомогла та обставина, що характер його наукової діяльності великою мірою ви­значався практичним досвідом. Цей досвід М. Бунге черпав насамперед з української дійсності, в якій подих особистої свободи і власності ніколи не був остаточно заглушений. Він обстоював приватновласницько-ринко­ву модель економічного розвитку. Таких поглядів дотримувалися вихо­ванці й послідовники М. Бунге, серед яких виділявся Д. І. Піхно (1853 — 1909), автор дослідження "Закон попиту і пропозиції. До теорії цінності" (1886) і посібника "Основи політичної економії". Політична економія, або наука про народне господарство, за його словами, вивчає господарські яви­ща у народному житті і внутрішні закони, котрим підпорядковані ці яви­ща. Розглядаючи поняття господарства, корисності, цінності й багатства, учений зробив вихідним моментом необхідність задоволення людських по­треб. Характерно, що Д. Піхно не користувався поняттям "товар", на­томість матеріальні засоби називав корисностями, або благами. Останній термін часто вживатиметься в економіко-математичних дослідженнях.

Центральною проблемою політичної економії є вчення про цінність, яке, на думку Д. Піхна, ще остаточно не сформувалося. Сам він виводив цінність з корисності та придатності блага задовольняти людську потре­бу. Індивідуальна оцінка блага створює індивідуальну цінність; якщо при­датність речі і трудність її придбання визначаються суспільством, то "цінність перетворюється в суспільну". Ціна і цінність визначаються по­питом та пропозицією. Д. Піхно розкрив взаємодію законів попиту і про­позиції, теоретичні засади формування цінності, ціни, доходів і т. д. Ці ка­тегорії були конкретизовані, що давало змогу застосувати математичні методи в їх моделюванні (спроби арифметизації економічних явищ помітні вже у названому посібнику Д. Піхна).

Теоретичним підґрунтям проникнення математичних методів в україн­ську економічну науку стали праці М. І. Тугана-Барановського. Він не відкидав трудової теорії так категорично, як це робили представники київської школи, але вже у своєму першому дослідженні високо оцінив теорію граничної корисності. Знаменно, що науковий доробок М. Тугана-Бара-новського спонукав професора математики Київського університету М. Столярова скористатися математичним апаратом в економіці. "Якщо стати на точку зору п. Тугана-Барановського,— писав Столяров,— то в його визначенні теоретична політична економія такою мірою володіє ознаками абстрактної науки, що її радше було б порівняти з механікою і теоретичними вченнями фізики". Ці слова були видрукувані тоді, коли на юридичному факультеті Київського університету навчався Є. Є. Слуцький, у майбутньому — видатний економіст-математик.

Функції корисності. Найважливішим, а точніше кажучи, знаменитим дослідженням Є. Є. Слуцького того часу є опублікована в 1915 р. праця "До теорії збалансованого бюджету спожи­вача", яка в методологічному відношенні грунтується на концепції гра­ничної корисності.

Ознайомлення з цією працею показує, що вона є продовженням студент­ських роздумів Є. Є. Слуцького, викладених у 1910 р. у "Теорії граничної корисності". Дослідження "До теорії збалансованого бюджету спожива­ча" Є. Є. Слуцький починає із зауваження: "Сучасна теорія цінності здаєть­ся, на перший погляд, ніби розділом психології... Якщо ми хочемо підвес­ти під економіку належну базу, то ми маємо зробити її повністю незалежною від психологічних тверджень і філософських гіпотез". Разом з тим, писав учений, необхідно враховувати психологічні аспекти, оскільки йдеться про корисність благ, до яких з боку людей неоднакове ставлення.

Посилаючись на поняття корисності В. Парето, український економіст показав його обмеженість і розвинув власне розуміння функції корис­ності. Корисність будь-якого поєднання благ, на його думку, е величина, що має властивість набувати тим більшого значення, чим більшою мірою це поєднання виявляється кращим для певного індивіда. Під переважаю­чою комбінацією благ Є. Є. Слуцький розумів таку, коли індивід перехо­дить від поєднання А до поєднання В.

Якщо такий перехід не здійснюється, то блага А і В мають однакову ве­личину корисності. Стан рівноваги бюджету індивіда може наставати тоді, коли корисність бюджету споживача має однакову або найбільшу величи­ну серед усіх найближчих до нього станів. Таке становище можна назва­ти станом рівноваги. Воно буде стійким за умови, що всяке відхилення від нього зменшуватиме корисність, і нестійким — у протилежному випадку. Оскільки на практиці кожен індивідуальний бюджет зазнає різних впливів, що безперервно порушують його рівновагу, то, очевидно, можуть існувати практично лише стійкі бюджети. З'ясування умов стійкості яв­ляє собою, на думку Є. Є. Слуцького, завдання величезної ваги у теорії індивідуальних бюджетів.

Вчений розглянув принципи, на яких побудована теорія бюджету споживача: передумови безперервності як самої функції корисності, так

І її похідних; що тип функції корисності не зазнає змін про­тягом розглядуваного проміжку часу; припущення, що зміна корисності при переході від одного поєднання благ до іншого не залежить від способу переходу.

Конкретизуючи погляди В. Парето і відкинувши закон Г. Госсена (про насиченість потреб), Є. Є. Слуцький розглянув блага двоякого роду: такі, гранична корисність яких знижується із збільшенням їх кількості, і такі, що їх гранична корисність за тих самих умов збільшується. Перші дослідник назвав благами насичуючими, другі — благами нена-сичуючими.

Провівши відповідно до зазначених принципів математичне досліджен­ня стабільності бюджету споживача, Є. Є. Слуцький запропонував на­звати нормальним такий бюджет, для якого всі величини А<0, і анормальним — для котрого лише одна з величин А — додатна. Він запропонував ті кількості благ, що збільшуються із зростанням доходу, назвати відносно необхідни­ми, а ті, які зменшуються при зростанні доходу — відносно не необхідни­ми. На основі врахування основних умов поведінки споживача Є. Є. Слуць­кий вивів закон попиту.

Є. Є. Слуцький увів поняття компенсованої зміни ціни. Це явище має місце тоді, коли збільшення ціни відбувається із зростанням доходу.

Користуючись цим поняттям, учений зробив висновок, що "кінцева змінність будь-якого блага у випадку компенсованої зміни його ціни — завжди від'ємна". Є. Є. Слуцький вивів формули встановлення кількісної залежності між емпіричними даними корисності благ, визначив за­лежність попиту на одне благо від ціни іншого.

Це узагальнення Є. Є. Слуцький підтвердив складними математичними формулами. У теорії бюджету споживача Є. Є. Слуцького важливе місце займає аналіз граничної корисності кожного блага у зв'язку з функцією кількості лише певного блага. Всі попередні дослідники цієї проблеми виходили із закону насиченості потреб, але не змогли надати своїм результатам загального значення. "Досі,— зазначав вчений,— май­же зовсім відсутня обгрунтована теорія насиченості благ". На його думку, з цим завданням можна справитися, якщо дивитися на проблему з позицій загальної економічної теорії. Застосовуючи її, Є. Є. Слуцький дійшов до таких наукових висновків: "Якщо бюджет споживача нормальний, то попит на кожне благо збільшується разом із зростанням доходу і зменшується із збільшенням ціни на це благо. Якщо бюджет анор­мальний, то приростання доходу означає посилення попиту для благ насичуючих і його зменшення — посилення попиту для благ ненасичуючих. Із збільшенням ціни блага ненасичуючого попит на ньо­го має завжди зменшуватися; протилежне може трапитися тільки в попиті на благо насичуюче". Поглиблюючи і конкретизуючи теорію корисності, Є. Є. Слуцький збагатив її новими принциповими доповнен­нями. Особливо він наголошував на необхідності взаємозв'язку економічно­го і психологічного пояснення корисності. "Наше визначення корисності... зовсім чуже психології. Однак такий висновок нас не задовольняє, тому що, дотримуючись повної логічної незалежності методів економічної науки від методів психології, ми все ж не спроможні заперечувати існування найпов­нішої взаємозалежності між фактами, що вивчаються обома дисципліна­ми". Виходячи з цього, вчений дав таке визначення корисності: "Ко­рисність якого-небудь поєднання благ являє собою величину, що має такі властивості: вона є більшою для поєднання, якому індивід надає перевагу, і її зміни безпосередньо відчуваються суб'єктом". Якщо індивід не помітив змін, що відбулися в кількості блага А, не відчув ніяких змін у своєму суб'єктивному ставленні до блага В, то гранична корисність останнього не зазнала змін. Тут має місце наближена рівність.

"Ефект Слуцького". В результаті проведених досліджень видатний український вчений дійшов висновку, що почат­ковою необхідністю є перехід від абстрактних схем до позитивних розро­бок у галузі, яка охоплює теорію бюджету споживача. Тільки таким чином можна розв'язати відомі проблеми, перевірити деякі формули. Єдиним шля­хом для перевірки формул є врахування досвіду. Це дасть змогу або підтвер­дити, або спростувати "виведені нами теоретичні закони". Якщо ж дані практики не підтвердили б теоретичних висновків, то виявилося б, що при­чини, які спрямовують поведінку людей, не тільки за своєю природою ле­жать поза нашою свідомістю, а навіть безпосередньо у ній не відбиваються. Зробивши таке припущення, вчений все ж таки вірив, що йому вдалося про­лити світло на теорію споживчого бюджету і показати необхідність повністю розгорнути цю теорію за допомогою засобів емпіричного дослідження.

Дослідження Є. Є. Слуцького привернуло увагу зарубіжних еко­номістів аж через 20 років після його опублікування. В 1935 р. амери­канський економіст Г. Шульц, розглядаючи взаємозв'язок попиту, ціни і доходу, зазначив, що Є. Є. Слуцький значно розширив, поглибив, конкре­тизував теорію споживчого попиту, поведінку споживача на ринку благ. Г. Шульц вказав на зв'язок поглядів англійських економістів Дж. Хікса і Р. Аллена на проблеми поведінки споживача з теорією Є. Є. Слуцького. Відверто про запозичення у Є. Є. Слуцького зізнався у своїй книзі "Вартість і капітал" лауреат Нобелівської премії Дж. Р. Хікс. Відзначив­ши високу математизованість і скупість теоретичних роздумів у праці Е.Е.Слуцького, англійський економіст з усією прямотою і категоричністю визнав, що саме український вчений розробив поняття основного рівня вартості, який показує, як зміна ціни товару Х^ впливає на попит індивіда на інший товар. Цей вплив Дж. Р. Хікс назвав ефектом доходу і відповідно ефектом заміщення. Дж. Р. Хікс, безумовно, сприяв введенню терміна "ефект Слуцького" в зарубіжні підручники з економічної теорії.

Дослідження "До теорії збалансованості бюджету споживача"— ос­новоположна економіко-математична праця Є. Є. Слуцького. Але нею його наукові новаторства не обмежуються. Вчений у більшості своїх публікацій виступав як оригінальний мислитель, приділяв багато уваги статистиці. Є. Є. Слуцький виклав результати ряду цінних наукових спостережень, На його думку, статистика як метод — не наука, а техніка. Окрему ж нау­ку, вважав вчений, конституює не довільність, а пізнання, як щось об'єк­тивно примусове, власний внутрішній зв'язок, що встановлює систематич­ну спорідненість і єдність основних відносин, з одного боку, і тих міркувань, в яких ми виражаємо пізнання їх властивостей і зв'язків, з іншого. Виділивши у статистиці те, що стосується властивостей міркувань і понять, потім те, що стосується властивостей кількісних образів, якими оперує статистика, тобто математика, все ж маємо певний залишок. Цей залишок, на думку Є. Є. Слуцького, заслуговує назви теоретичної статис­тики. Предметом останньої є вчення про властивості сукупностей, про криві й поверхні розподілу, про середні величини тощо. "Все це,— писав Є. Є. Слуцький,— не логічні вчення про світ міркувань і понять, а стати­стичні вчення про світ явищ у їх формах і в їх взаємній зумовленості".

Ідеї Слуцького і сучасність. Сказане засвідчує, що Є. Є. Слуцький є творцем національної економіко-математичної школи світового масштабу, непересічний талант якого формувався у спілкуванні з тогочасним українським інтелектуальним середовищем. Економіко-математичними пошуками займалися його відомі сучасники В. Ф. Арнольд, професори Р. М. Орженцький та О. Д. Білімович, вже зга­даний М. О. Столяров; радився Є. Є. Слуцький щодо застосування коре­ляційних методів з біологом О. В. Леонтовичем і академіком-математиком М. П. Кравчуком. Українська економіко-математична наука жила повно­кровним життям доти, доки, за словами Є. Преображенського, марксизм не став державним ученням СРСР, коли немарксистські напрями еко­номічної думки були заборонені. Розглядаючи історію радянської еко­номічної науки, сучасний російський дослідник В. Мау виділив такі її етапи: період до початку 30-х років, коли відбувалися відпрацювання і апробація різних моделей функціонування радянської економіки; 30-ті— середина 50-х років — період досить цілісної господарської системи то­талітарного суспільства, що знайшов відображення в економічній науці "надзвичайного типу", котра опинилася внаслідок того на грані вимиран­ня; друга половина 50-х — кінець 80-х років — період реформ на базі індустріальної економіки й тоталітарно-соціалістичної ідеології, або відродження науки при збереженні багатьох догм минулого. З цією пе­ріодизацією у принципі можна погодитися, не забуваючи, що економічна наука мала загальноімперське обличчя, її стан в УРСР відзначався тією особливістю, що будь-який прояв традиційного мислення, а тим більше пов'язаного з національною економічною культурою, переслідувався знач­но гостріше, ніж деінде в СРСР.

Заідеологізованість економічної науки, її матеріалістично-доктринерська одномірність були перешкодою на шляху розвитку економіко-математичних методів, які могли використовуватися з певним дозуванням у прикладних економіко-методичних розробках. Під об'єктивним тиском господарських потреб вряди-годи відбувалися наукові прориви, зокрема у сфері економіко-математичного знання. Цьому, до речі, великою мірою сприяла реабілітація кібернетики на рубежі 50—60-х років, раніше, так само як і генетика, оголошеної псевдонаукою.

Створення Науково-дослідного інституту кібернетики і кафедр з економічної кібернетики при економічних факультетах деяких українських вузів, безумовно, позитивно позначилося на пожвавленні економіко-математичних досліджень, які, у свою чергу, піддавали ерозії понятійний апарат матеріалістично-економічних доктрин. Кібернетика зі своїм системним світоглядом взяла на себе функцію теоретичної бази економіко-математичного моделювання. Науково-критичний аналіз досліджень М. Шора, Б. Пшеничного, С. Жуховицького та інших дав підставу Ф. Кушнірському виділити сучасну київську школу математичної економіки.

Сьогодні економісти-математики послуговуються щораз частіше понятійним апаратом київської політекономічної школи. Це, зокрема, помітно в дослідженні Ю. Єрмольєва та О. Ястремського, на думку котрих застосування стохастичних моделей дозволяє підвищити наукову обгрунтованість, точність і надійність планових розрахунків, поставити ряд нових цікавих задач, наприклад про випадкові явища, перенести центр ваги на методи якісного аналізу, в якому відчувається відхід від трудової теорії і вторгнення теорії граничної корисності (присутні поняття "план-корекція", "випадкові параметри" та ін.; автори також говорять про незалежність стохастичних оцінок продукції від величини ресурсів праці, про блага типу не гірше за у", тобто оперують термінами теорії Є. Слуцько-го, не називаючи його імені).

Науково-критичний аналіз інших видань засвідчує активне прагнен­ня економістів-математиків вийти за межі матеріалістичної політеко­номії. Нині економіко-математичні дослідження мають на меті змоделювати ефективність функціонування економічних систем. Це нова риса у розвитку української економіко-математичної школи.

У XX ст. українська економіко-математична школа пройшла у своєму розвиткові кілька етапів; у ньому чергувалися видатні успіхи і непоправні втрати, занепад і відродження. У період піднесення вітчизняна наука сягала вершин знання, робила відкриття глобального виміру, подарувала світові нові напрями — економетрію і праксеологію. Це той доробок, яким могла б пишатися наука будь-якого народу.