Тема 6 розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав (друга половина XVII – перша половина XIX ст.) План

1. Ринкове господарство в період становлення національних держав

2. Економічна думка в період становлення національних держав

1. Ринкове господарство в період становлення національних держав.

На кінець XV ст. економіка феодального господарства в країнах Західної Європи набула певного розвитку. Чітко окреслило­ся феодальне та селянське господарство. Швидко розвиваються феодальні міста та ремесла, котрі перетворюються на дрібнотоварні, зростає їх економічна роль, поглиблюється суспільний поділ праці, розвивається внутрішня та зовнішня торгівля, зростає роль грошей.

У XVI—XVIII ст. в країнах Західної Європи поступово ство­рюються умови для переходу від феодального до індустріального суспільства, що було пов'язано з розвитком товарно-грошових відносин, особливо в містах; початком руйнування натурального феодального господарства; зростанням обсягів торгівлі. Виника­ють перші великі капітали, розвивається лихварство.

Вирішальна роль у процесі розкладу феодального господарст­ва та переходу до індустріального суспільства належить розвитку науки, техніки, сільськогосподарського виробництва, які створи­ли передумови для здійснення Великих географічних відкриттів кінця XV — початку XVIII ст.

Саме в цей період у країнах Західної Європи відбуваються важливі зміни, пов'язані зі створенням постійних армій, які потре­бували багато зброї, тканин для обмундирування. Розвивається мануфактурне виробництво з застосуванням вільнонайманої праці.

На кінець XV ст. в країнах Західної Європи було багато зроб­лено для розвитку промислового виробництва. Так, удосконалю­ється водяне колесо, яке використовувалося як двигун. Попит на метал сприяв удосконаленню доменної печі, що дало можливість одержувати більш якісний метал. У металообробці почали застосовувати молоти для ковки металу та прості види шліфувальних та токарних верстатів. У гірничій справі впроваджуються насоси для відкачування води з шахт та різні підйомні механізми, що по­зитивно вплинуло на видобуток руди та вугілля. В ткацькому ви­робництві було вдосконалено ткацький верстат, з'явилася в'язаль­на машина, що дало можливість збільшити виробництво тканин. Велике значення для створення різних машин і механізмів мало виготовлення годинника з маятником, майбутнього прообразу багатьох машин. Розвивається книгодрукування за допомогою лі­тературного набору. Особливо великі досягнення були зроблені у виготовленні вогнепальної зброї різних видів та рушниць.

Відбулися суттєві зрушення у суднобудуванні. В кінці XV ст. було побудовано новий тип морського судна — каравелу. Такі судна мали велику кількість вітрил, могли брати на борт багато-численну команду та значний запас провіанту, розрахований на довгий час плавання в океані.

Певні зрушення мали місце і в сільському господарстві, хоча воно розвивалося повільнішими темпами, ніж промисловість. Так, у сільському господарстві освоюються нові землі, впроваджу­ється багатопільна система землеробства, травосіяння, внесення органічних добрив, осушуються болота, для обробки землі засто­совується більш вдосконалений плуг на кінній тязі. В тваринниц­тві були виведені нові, більш продуктивні породи худоби, зрос­тає порайонна спеціалізація відповідно до природнокліматичних умов окремих країн. Все це підвищило продуктивність праці в сільському господарстві.

Значні досягнення мали місце в науці. Вони дали можливість удосконалити компас, астролябію, морські карти та атласи, обґрунтувати кулястість Землі, що давало можливість у майбутньо­му здійснити навколосвітнє плавання.

Досягнення західноєвропейських країн у кінці XV — на почат­ку XVI ст. у промисловості й сільському господарстві дали мож­ливість значно збільшити обсяги виробництва товарів та товаро­обіг. Однак для зростаючого товарообігу в Західній Європі вже не вистачало золота та срібла як засобу обертання і платні, з яко­го карбувалися гроші, адже паперових грошей європейці ще не знали. Нестача золота та срібла загострилася також унаслідок па­сивної торгівлі Західної Європи зі Сходом та відсутністю золото­носних родовищ і майже повним використанням срібних копалин у Німеччині.

Розвиток дрібнотоварного виробництва, розширення товарно-грошових відносин, можливість феодала купувати будь-які това­ри, особливо різні прикраси, а королів — поповнювати державну казну, призвело до спалаху «жаги золота». Наприкінці XV ст. на золото почали молитися як на бога, воно стає головною мірою цінностей. Золото набуває все більшої ваги і як джерело накопи­чення та збагачення. Прагнення до накопичення золота та срібла переросло в гостру економічну проблему як наслідок поперед­нього економічного розвитку країн Західної Європи. Все це збільшувало прагнення дворян—феодалів, особливо тих, хто збі­днів, до захоплення заморських територій, багатих на золото та срібло, стимулювало організацію морських експедицій.

Отже, розвиток економіки країн Західної Європи призвів до «жаги золота», бажання збагачення феодалів та купецтва, штовхало до пошуку золота та срібла, особливо на Сході, який за різними джерелами був багатий на ці дорогоцінні метали.

У середині XV ст. також виникли труднощі в європейських країн у торгівлі зі Сходом по суходолу. Туреччина захопила тра­диційні торгові шляхи на Близькому Сході, а араби контролюва­ли торгівлю через Північну Африку. Торгівля європейськими то­варами стала неприбутковою, оскільки вони обкладалися високим митом, а торгові каравани часто грабувалися, унаслідок чого левантійська торгівля опинилися у глибокій кризі. Основні тор­гові міста Італії — Генуя та Венеція, через які здійснювалася європейська торгівля, занепадають. Усе це ще більше підштовхува­ло європейців до пошуку морських шляхів на Схід.

У XV—XVI ст. західноєвропейці значно збільшили вживання різних східних прянощів, зокрема пахучого перцю. Торгівля прянощами давала величезні прибутки, прянощі цінилися нарівні з золотом. До того ж ціни на прянощі в Європі весь час зростали у зв'язку із занепадом торгівлі зі Сходом по суходолу. Отже, за таких умов для європейців дуже гостро постало питання пошуку морського шляху на Схід.

Вагому роль в організації перших морських експедицій віді­грав політичний фактор. Саме в кінці XV ст. в Західній Європі утворюються перші централізовані монархії — Іспанія і Португа­лія, які ліквідували феодальну роздрібненість. Створення перших централізованих монархій привело до збільшення витрат на утри­мання армій, королівських дворів, виплату пенсій феодалам, що розорилися, до цього ж переважна кількість феодалів прагнула збагатитися під час морських експедицій і таким чином поліпши­ти своє матеріальне становище.

Крім цього, Іспанія і Португалія мали вигідне географічне положення: вихід в Атлантику, велику кількість досвідчених капі­танів та матросів, накопичений значний досвід у кораблебуду­ванні; вони могли фінансувати великі морські експедиції. Все це сприяло тому, що саме Іспанія і Португалія були тими першими країнами, що поклали наприкінці XV ст. початок морським експедиціям.

Таким чином, головними причинами організації європейцями морських експедицій у кінці XV ст. були: пошук морських шляхів на Схід, щоб звільнитися від залежності Туреччини та арабів; не­обхідність одержання дорогоцінних металів золота та срібла, не­стача якого стримувала розвиток торгівлі та збагачення феодалів І купців; збільшення надходження різних прянощів, які користу­валися великим попитом.

Морські експедиції, які здійснили європейці з кінця XV до по­чатку XVIII ст. увійшли в історію як Великі географічні відкрит­тя і мали для економіки країн Західної Європи дуже велике зна­чення. Серед них найважливіші були такі:

1488 р. Португальські мореплавники Кан та Діаш обстежили узбережжя західної та південної Африки.

1492 р. X. Колумб, вважаючи, що Індія знаходиться на заході Атлантичного узбережжя, відкрив Америку, Кубу, острови Гаїті.

1497—1499 рр. Васко де Гама відкрив морський шлях з Західної Європи навколо південної Африки в Індію.

1498 р. Англійський капітан Кабот відкриває Ньюфаундленд.

1499 р. Португальці відкривають Бразилію.

1513—1525 рр. Іспанські завойовники перейшли Панамський перешийок і досягли Тихого океану. Кортес завойовує Мексику.

1506 р. Португальці відкривають острів Мадагаскар.

1519—1522 рр. Магеллан здійснює вперше навколосвітню по­дорож, відкриває багато нових земель, зокрема острови сучасної Індонезії.

1531—1532рр. Ф. Писарро завойовує території Південної Америки.

1606—1644 рр. — голландські мореплавники відкривають новий континент Австралію та Нову Зеландію.

Головна мета морських експедицій полягала в тому, щоб якомога скоріше досягти країн Сходу та оволодіти їх багатствами.

Відкриття європейськими країнами великої кількості нових земель мало для них суттєві наслідки, позитивно вплинуло на їх­ній економічний розвиток.

Одним з найвагоміших наслідків Великих географічних від­криттів було створення колоніальної системи. Першими колоні­альними державами стають Іспанія і Португалія. Ці держави, за­хопивши величезні землі, грабували їх та населення, здійснюючи нееквівалентний обмін. Іспанія і Португалія першими почали створювати на відкритих землях факторії та плантації для виро­щування кавового дерева, бавовни, тютюну, чаю, але головний прибуток давала нееквівалентна торгівля з аборигенами різними дешевими товарами в обмін на золото, срібло та дорогоцінне ка­міння, а то й просто неприкритий грабіж. Велику кількість туземців гнали на роботу в копальні для видобування золота та срібла, примушували задарма працювати на плантаціях.

Не відставали від Іспанії і Португалії у пограбуванні колоній Голландія, Англія та Франція. В XVI—XVIII ст. Англія і Голлан­дія широко розгорнули работоргівлю. Африканських негрів пе­репродували для роботи на плантаціях в Америці. Работоргівля приносила прибутки, які досягали 1000%.

Кошти від пограбування колоній Іспанія і Португалія витрачали на розваги, будівництво палаців та придбання предметів розкоші, а Англія, Голландія і Франція спрямували свої прибутки від колоній на розвиток промисловості та торгівлі, що в майбутньому дало свої позитивні наслідки.

Великі географічні відкриття привели до утворення світового ринку та встановлення стабільних економічних зв'язків між Західною Європою та знов відкритими землями, що сприяло розвитку торгівлі, мореплавства, промисловості. На кінець XVII ст. знання європейців про земну поверхню набагато збільшилось. Колонії почали широко використовуватися для господарської діяльності, сприяли розширенню зовнішньої торгівлі. Створюються умови для міжнародного поділу праці, світового господарства та світо­вого ринку. Розвитку світової торгівлі сприяло також знайомство європейців з новими культурами: тютюном, какао, кавою, картоп­лею, маїсом, томатами та ін., які дістали в Європі широкого вжи­тку. Все це привело не тільки до розширення асортименту різних товарів, але до значного збільшення обсягів торгівлі. Так, тільки ввіз прянощів у Європу в XVI ст. перевищував обсяги венеціан­ської та генуезької торгівлі більш як у З0 разів.

Становлення світового ринку відбилося на методах здійснення міжнародної торгівлі. Утворюються торговельні компанії, які ак­тивно включилися у боротьбу за нові ринки. Серед них найбіль­шими були англійська та голландська Ост-Індська компанії, які активно проводили нееквівалентну торгівлю з колоніями, одер­жуючи величезні прибутки.

У XVI ст. обсяги світової торгівлі країн Західної Європи зі знов відкритими землями настільки збільшилися, що це призво­дить до виникнення торгових бірж, де угоди укладалися за зраз­ками товарів. Перша така біржа була заснована в місті Антверпе­ні в Голландії. Збільшення обсягів торгівлі викликало велику потребу в кредитах для кредитування торгівлі, а це сприяло за­снуванню перших великих банків. Такі банки виникають в Амстердамі та Лондоні. Ці банки стали головними кредиторами тор­гівлі європейських країн з колоніями і сприяли її розширенню.

Розвиток світового ринку привів до переміщення головних торговельних шляхів та напрямків торгівлі. Венеція та Генуя — головні торгові міста в XV ст. — втрачають своє місце у світовій торгівлі, їх торгівля занепадає, а торгівля портових міст Іспанії і Португалії швидко розвивається. Але підйом торгівлі Іспанії і Португалії був недовгим. Уже на початку XVII ст. центр світової торгівлі перемістився на узбережжя Атлантичного океану. Голов­на роль у світовій торгівлі переходить до Голландії, Англії та Франції. Міста Антверпен, Амстердам та Лондон стають не тіль­ки світовими торговими центрами, а й фінансовими.

Суттєвим наслідком Великих географічних відкриттів була «революція цін», яка привела до значного підвищення цін в XVI ст. в Західній Європі, де до того ціни на промислові й сільськогос­подарські товари були майже стабільними. Але вже в 30-х роках XVI ст. ціни в Іспанії і Португалії зросли в 4 - 5 разів, у Франції - у 2 - 3 рази, в Англії — в 4 рази. Країни, що брали активну участь у відкритті нових земель, зокрема Іспанія і Португалія, ввезли велику кількість дорогоцінних металів, що призвело до збільшення запасів золота в Європі в XVI ст. більш ніж у 2 рази, а срібла — в 3 рази.

Однак головною причиною «революції цін» було не так знач­не збільшення кількості золота та срібла, як стрімке падіння їх вартості. Це було пов'язано з тим, що золото та срібло видобува­лося дешевою працею рабів, а то й просто грабунками туземного населення, тоді як умови виробництва товарів у країнах Західної Європи залишалися в основному без змін. За таких умов в XVI ст. еквівалентом тієї ж кількості товару стала більша кіль­кість золота та срібла, ніж раніше, що й призвело до різкого зрос­тання цін, особливо на предмети першої необхідності.

Як наслідок, «революція цін» призвела до збагачення мануфа­ктуристів та падіння реальної заробітної платні найманих робіт­ників, оскільки зростали ціни на продукти харчування та предме­ти широко вжитку. Так, в Англії ціни на товари підвищились на 155%, а заробітна плата робітників — тільки на 30%. Від «революції цін» виграли також торгівці, які займалися спекуляцією, та частина заможних селян, котрі продавали свою продукцію за зростаючими цінами. “Революція цін” негативно відбилася також на прибутках феодалів, які на багато років наперед установлюва­ли для селян фіксовану ренту грошима.

Унаслідок “революції цін” відбувається швидке розорення класу феодалів та падіння заробітної платні найманих робітників, одночасно з цим зростають прибутки мануфактуристів та купец­тва. В цілому «революція цін» прискорила процес падіння фео­дальної системи, прискорила формування капіталістичного господарства, призвела до накопичення великих сум грошей у руках незначної кількості людей.

Таким чином, Великі географічні відкриття привели до утво­рення колоніальної системи, розвитку світового ринку, змін на­прямків у світовій торгівлі, одержанню країнами Західної Європи великої кількості дорогоцінних металів. Пограбування підкоре­них європейцями народів дало можливість одержати величезні матеріальні ресурси, вкласти їх в економіку, що сприяло швид­кому розвитку країн Західної Європи та переходу від феодально­го до індустріального суспільства.

У XVI—XVIII ст. внаслідок розвитку ринкових відносин під впливом Великих географічних відкриттів відбувається криза феодального натурального господарства, землі феодалів перетво­рюються на товар, предмет купівлі й продажу, прискорюється процес розорення селян. На кризу натурального феодального го­сподарства також активно вплинуло переведення селян на гро­шову ренту, що прискорило втягування селян і феодалів у ринко­ві відносини. Здійснюється генеза основних ознак індустріаль­ного суспільства, що в першу чергу було пов'язано зі швидким розвитком мануфактурно — капіталістичного підприємства, яке застосовувало вільнонайману працю, орієнтувалося на виробниц­тво продукції, що користувалася попитом у населення, тобто працювало для потреб ринку як внутрішнього, так і зовнішнього. Криза натурального феодального господарства прискорювала розвиток ринкового господарства.

Криза натуральної системи господарювання феодалів, усе більше їх підпорядкування потребам ринку, розвиток мануфактур­ного виробництва, яке також орієнтувалося на задоволення по­треб ринку, закладали підвалини ринкового господарства в краї­нах Західної Європи.

Великі географічні відкриття, утворення колоніальної систе­ми, становлення світового ринку привели до того, що дрібне то­варне виробництво вже не задовольняло зростаючі потреби в різ­них товарах промислового виробництва. За таких умов повстало питання про створення великого масового виробництва товарів. Для цього було потрібно накопичити капітал та мати вільного робітника, який був би змушений працювати на підприємстві. Іс­торичний процес накопичення капіталу та відокремлення вироб­ника від засобів виробництва одержав назву “первісного нагромад­ження капіталу”. Нагромадження значних фінансових коштів для створення мануфактурного виробництва відбувалося в основному насиль­ницьким шляхом.

Швидкому накопиченню капіталів сприяв грабіж колоній, не еквівалентна торгівля та работоргівля. Первісне накопичення ка­піталу значно прискорило розвиток мануфактурного виробництва в країнах Західної Європи.

Історія генези індустріальних країн Західної Європи тісно пов'язана з розвитком мануфактурного виробництва в XVI—XVIII ст., від якого в значній мірі залежав економічний розвиток країн у цілому. Характерною рисою мануфактури у порівнянні з поперед­ньою простою кооперацією був перехід до поопераційного поділу праці при виготовленні товарів, що привело до значного підви­щення продуктивності праці. Мануфактурне виробництво історич­но підготувало передумови для великої машинної індустрії.

У класичному вигляді процес первісного нагромадження капі­талу відбувався в Англії. Ще в XIII—XIV ст. Англія вивозила сиру вовну на переробку за кордон, зокрема до Голландії. У XV ст. в Англії починають будуватися мануфактури для виробництва сукна з власної сировини, попит на яку з кожним роком зростав. У XVI ст. виготовленням вовняних тканин займалося близько половини робочого населення Англії, а на початок XVII ст. 90% англійського експорту складала продукція суконного виробництва.

Зростання попиту на якісне англійське сукно дало поштовх до розведення овець, що стало більш вигідним, ніж землеробство. Високі прибутки англійських феодалів — лендлордів — від про­дажу вовни сприяли росту аграрного сектору та зумовили наси­льницький згін селян із землі, захоплення общинних та церков­них земель, перетворення їх на пасовища. Лендлорди викорис­товували своє право приватної власності на землю, руйнували житла селян, створювали великі пасовища для овець, які обгоро­джували парканами, тому цей процес одержав назву «обгороджу­вання». Лендлорди часто здавали «обгороджену» землю в оренду фермерам, які використовували в господарствах вільнонайману робочу силу селян, що втратили .землю. Так утворювалися капі­талістичні господарства на селі.

Під час процесу обгороджування тисячі селян примусово втрачали засоби до існування — землю — і були змушені йти в міста шукати роботу, де працевлаштовувалася лише їх невелика частка. Значна решта селян перетворювалися на жебраків та зло­діїв. У зв'язку з цим в Англії в XVI—XVII ст. приймаються про­ти жебраків дуже жорсткі закони, які одержали назву “криваве законодавство”.

Отже, унаслідок проведення процесу обгороджування насиль­ницьким шляхом, мануфактури в Англії одержали сировину та дешеву робочу силу, що сприяло їх розвитку та забезпечувало їх власникам накопичення капіталів.

Другою стороною первісного нагромадження капіталу було накопичення значних сум грошей у руках окремих людей. Тут для Англії були характерні такі джерела, як: використання дер­жавних боргів та високих відсотків від них, здійснення політики протекціонізму (покровительства), що давало можливість держа­ві встановлювати високі митні тарифи, які захищали від конкурен­ції власного виробника.

Значну роль для Англії у нагромадженні капіталів відіграли Великі географічні відкриття, грабіж колоній, особливо Індії, не­еквівалентна торгівля, піратство, работоргівля, яка набула вели­ких масштабів у XVII ст., коли негри з Африки тисячами вивози­лися на продаж до Америки. Позитивно на процес нагромадження капіталу вплинув і політичний фактор — буржуазна револю­ція (1640-—1660рр.), яка привела до політичної влади буржуазію.

Перелічені вище джерела надали можливість окремим особам в Англії накопичити великі кошти, які були вкладені у розвиток мануфактурного виробництва і перетворилися на капітал.

Що до Голландії, то процес первісного нагромадження капіта­лу тут почався раніше, ніж в Англії. Ще наприкінці XIV ст. у Гол­ландії сталося руйнування феодальних відносин на селі й утво­рення фермерських господарств, і як наслідок — виникнення значної кількості вільної робочої сили.

Буржуазна революція в Голландії в другій половині XVI ст. прискорила процес первісного нагромадження капіталу, який відбувався за рахунок таких джерел, як: розвиток фінансових операцій; сільського господарства; грабування колоній та неекві­валентного обміну товарами з ними; прибутків від торгівлі. Пере­творення Голландії на провідну фінансову державу світу активно вплинуло на розвиток мануфактурного виробництва на основі за­стосування вільнонайманої праці. Отже, з'явилась можливість швидко розвинути суднобудівельні, суконні, полотняні, шовкові та інші мануфактури, створити підприємства з переробки продукції сільського господарства, перетворити країну в найбільшу торговельну та фінансову державу світу.

Вплив Великих географічних відкриттів прискорив процес первісного нагромадження капіталу в Англії, Голландії та інших країнах Західної Європи та руйнування натурального феодально­го господарства; ці відкриття втягували феодальне господарство в ринкові відносини, позитивно впливали на розширення ману­фактурного виробництва, що створювало передумови для пере­ходу до індустріального суспільства.

З середини XVII ст. мануфактура стає панівною формою виробництва, охоплюючи все більшу кількість випуску різних видів товарів та поглиблюючи міжнародний поділ праці. Галузевий склад мануфактур у значній мірі визначався природно-геогра­фічними умовами та історичним розвитком тієї чи іншої країни. Так, в Англії в основному переважали суконні, металургійні, ме­талообробні та суднобудівельні мануфактури; у Німеччині — гірничі, металообробні та будівельні, у Голландії—текстильні та суднобудівельні.

Розвиток мануфактурного виробництва викликав погіршання умов праці робітників, збільшення тривалості робочого дня, за­стосування жіночої та дитячої праці, зниження реальної заробіт­ної платні, що сприяло загостренню соціальних протиріч. Значний внесок у розвиток мануфактурного виробництва зро­били перші буржуазні революції в Західній Європі та США: у Ні­дерландах (1566—1609 рр.), в Англії (1640—1649 рр.), Франції (1789—1794 рр.), США (1775—1783 рр.). Ці революції створили умови для приходу до політичної влади буржуазії, яка прийняла закони, спрямовані на подальший розвиток мануфактурного ви­робництва, розширення торгівлі, фінансової справи, на ліквіда­цію феодальних пережитків, що гальмували економічний розви­ток країн. Головний підсумок буржуазних революцій полягає в остаточній перемозі над феодалізмом і встановленням буржуаз­но-демократичного устрою. Основний напрямок діяльності бур­жуазії, яка прийшла до політичної влади, полягав у тому, щоб створити сприятливі умови для розвитку мануфактур та спряму­вати всі закони у фінансовій сфері на накопичення різними шля­хами грошей та захистити внутрішній ринок країн від іноземних товарів.

Суттєвий вплив на розвиток мануфактурного виробництва та торгівлі мала буржуазна революція в Англії. Вона мала всесвітньо-історичне значення, сприявши остаточній ліквідації феодаліз­му. Прийшовши до політичної влади у ході революції, англійська буржуазія приймає закони, спрямовані на розвиток про­мисловості й торгівлі, зміцнення фінансів. Так, у 1651 р. прийма­ється «Навігаційний акт», за яким усі товари, які ввозилися до Англії, повинні були перевозитися лише на англійських судах; парламент своїми законами підтримував процес обгороджування, що забезпечувало дешевою робочою силою мануфактури. Уряд активно проводив політику накопичення капіталу в країні, що зміцнювало грошову систему та виробництво. Для укріплення кредитної системи в 1694 р. був відкритий Англійський банк, значно розширилася територія колоній. У XVIII ст. Англія пере­творилася на найбільшу колоніальну державу світу, що позитив­но вплинуло на індустріальний розвиток країни, забезпечило ри­нок збуту її товарів.

Активною антифеодальною була економічна політика фран­цузької буржуазної революції. Революція скасувала податкові привілеї дворян, ліквідувала регламентацію виробництва та цехи, проголосила свободу торгівлі, запровадила політику протекціоніз­му, значною мірою розв'язала аграрне питання, наділивши селян невеликою кількістю землі. У січні 1800 р. в країні створюється Французький банк, розвивається кредитно-фінансова система.

Розвиток торгівлі в XVII—XVIII ст. в таких країнах, як Гол­ландія, Англія та Франція приводить до того, що торгівля, особ­ливо колоніальна, стає однією з провідних галузей економіки, приносячи країнам величезні прибутки. Тому політика торговель­ного балансу та розширення торгових зв'язків між країнами на­буває великого значення. Торговельний баланс розраховувався як різниця між експортом і імпортом товарів.

Отже, вже на початку розвитку світової торгівлі країни вважали, що потрібно більше експортувати товарів за кордон, ніж імпортувати, щоб мати позитивний баланс, який активно впливав на накопичення грошей в країні.

Щоб забезпечити позитивний торговельний баланс країни Західної Європи активно проводили політику протекціонізму спрямовану на захист законами та правилами промисловості та внутрішнього ринку країн від проникнення на нього іноземних товарів. Для цього використовувалися перш за все високі ставки мита на ввіз товарів з-за кордону. В той же час політика протек­ціонізму заохочувала розвиток національної економіки та захи­щала її від іноземної конкуренції. Політику протекціонізму, наприклад, активно проводила Англія, і це позитивно впливало на розвиток мануфактурного виробництва.

Таким чином, у мануфактурний період розвитку економіки в країнах Західної Європи під впливом Великих географічних від­криттів, швидкого первісного нагромадження капіталу, створен­ня колоніальної системи та становлення світового ринку відбува­вся розклад натурального феодального господарства. Поряд з цим розвивалися ринкові відносини; значних обсягів набуває внутрішня та зовнішня торгівля, яка сприяє розширенню ману­фактурного виробництва, яке заклало підвалини для переходу до індустріального суспільства.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. в країнах Західної Європи та США сільське господарство ще було провідною галуззю економіки, тут було зайнято майже 90% населення. Од­нак, під впливом розвитку мануфактурного виробництва, росту міст, торгівлі, відкриття великої кількості нових земель, зростан­ня потреб у сировині та продуктах харчування в сільському господарстві відбуваються суттєві зрушення.

Так, в Англії внаслідок політики обгороджування в другій по­ловині XVIII ст. селянство як клас майже зникає і його замінюють підприємці-фермери та вільнонаймані сільськогосподарські робіт­ники. Фермерські господарства вели інтенсивне господарство, за­стосовували в сільському господарстві нові культури та машини.

Унаслідок аграрного перевороту відбувається подальше зрос­тання продуктивності в сільському господарстві, що було викликане введенням багатопільної системи в землеробстві, запровад­женням травосіяння, стійлового утримання худоби та збільшен­ням її продуктивності, розширенням посівних площ. Аграрний переворот в Англії поклав початок розвитку капіталістичного фермерства та експлуатації найманих робітників, впровадженню більш досконалих знарядь праці, машин для обробітку землі, розширенню внутрішнього ринку країни, забезпеченню промис­ловості, що швидко розвивалася, дешевою робочою силою та ма­нуфактур сировиною. Кардинальні зміни у сільському господарс­тві сприяли виникненню системи постачання продуктами харчу­вання великих міст, позитивно впливали на створення умов для промислового перевороту в Англії, розширювали внутрішній ринок.

У Франції внаслідок ліквідації феодальних пережитків після Великої французької буржуазної революції 1789—94 рр. земля поміщиків була поділена між селянами і перейшла в їх приватну власність. Селяни одержали невеликі наділи землі, які до того ж постійно ділилися. Це призвело до того, що в основному наділи селян були за розміром 2—3 га. Таке господарство було парцелярним (від слова «парцелла» — частка), тобто малоземельним. На невеличкому земельному наділі селяни не могли запровадити нові прийоми агротехніки, машини, тому французьке сільське господарство було малопродуктивним, з низькими врожаями, ледь забезпечувало власні потреби селян у продуктах харчування. Дрібноселянське землеробство Франції гальмувало розвиток промисловості країни, звужувало внутрішній ринок, що негативно впливало на переважну частину населення країни.

У Німеччині скасування феодальних пережитків у сільському господарстві на початку XIX ст. відбулось поступово шляхом до­вгих реформ, болючих для селян. У класичному варіанті цей процес відбувався у Прусії. У 1807 р. внаслідок реформ у сільсь­кому господарстві земля в основному залишалася у власності по­міщиків-юнкерів, а селяни одержали лише особисту свободу. Так, у Прусії створилися умови для розвитку так званого «прусь­кого» шляху розвитку сільського господарства, який передбачав збереження поміщицького землеволодіння, поступове, повільне їх перетворення на капіталістичні господарства, використання значної частини повинностей селян на користь поміщиків. При «пруському» шляху також відбувався процес розшарування се­лян, унаслідок якого незначна частина селян перетворилася в «гросбауерів» (заможних селян). «Пруський» шлях давав можли­вість німецьким поміщикам-юнкерам створити великі зразкові гос­подарства, які застосовували передову агротехніку, машини, шту­чні добрива, мали високі врожаї, особливо технічних культур, що позитивно впливало на розвиток німецької харчової промисловос­ті та експорт її продукції за кордон. Поряд з цим “пруський” шлях був дуже болючим і невигідним для селянства, оскільки особисто вільного селянина він фактично прив'язував до поміщицьких гос­подарств, у той час як селяни не були економічно зацікавлені працювати на полі поміщика. В перспективі цей шлях розвитку сільського господарства показав свою неефективність.

Іншим різновидом методів ведення сільського господарства відзначалися північноамериканські колонії Англії. Ще в XVII ст. почалося інтенсивне освоєння вихідцями з Англії північноамери­канських родючих земель. Цей процес набув широких масштабів у XVIII ст., внаслідок чого виникло ведення сільського господар­ства двох типів. Перший тип — великі плантації для вирощуван­ня бавовни, рису, тютюну, індиго, де застосовувалася примусова праця негрів рабів, що завозилися з Африки. Це плантаторське господарство було малоефективне, не застосовувало добрива, но­сило екстенсивний характер, до того ж негри—раби не були еко­номічно зацікавлені у своїй праці; таке господарство трималося на жорсткому примусі до праці та насильстві.

Поряд з цим переселенці з Англії привезли в колонії навички ведення фермерського господарства, що поклало початок розвит­ку так званого «американського» шляху розвитку сільського гос­подарства. Цей шлях передбачав приватну власність безпосеред­ньо виробника-фермера на засоби виробництва, землю та на продукцію, що він виробляв і вільно розпоряджався нею. За та­ких умов фермер був економічно зацікавлений у результатах своєї праці. “Американський” шлях розвитку в сільському гос­подарстві передбачав господарювання фермерів за відсутності поміщиків, феодалів і був найбільш економічно ефективним.

Наприкінці XVIII ст. Англія своєю економічною політикою все більше намагалася перетворити північноамериканські колонії на важливий аграрно-сировинний придаток, у той час як економіка американських колоній стала вже могутнім конкурентом для самої Англії. Ці протиріччя привели до війни за незалежність північно­американських колоній (1775—1783 рр.) та відокремлення їх від Англії. Війна за незалежність привела до утворення в 1776 р. нової держави — США і носила характер буржуазної революції, у ході якої були ліквідовані феодальні пережитки: земля англійських фе­одалів-лендлордів була забрана державою та розпродана. Ліквіда­ція феодальних пережитків створила сприятливі умови для розвитку американського, фермерського шляху в сільському господарстві в США, яке дало могутній поштовх для розвитку економі­ки нової країни. Виникли також умови для поступової ліквідації великих плантацій у сільському господарстві на Півдні США.

Таким чином, розвиток капіталізму в сільському господарстві наприкінці XVIII ст. в країнах Західної Європи та США відзначав­ся своєю строкатістю, але послідовно простежувалася тенденція двох шляхів розвитку капіталізму в сільському господарстві: пруського та американського, причому, як показав час, американсь­кий шлях набув поширення і розвитку в країнах Західної Європи та США завдяки своїй ефективності та економічній зацікавленос­ті виробника, який працював на себе на своїй землі й прагнув краще працювати, щоб одержати більший прибуток.

Поряд з суттєвими зрушеннями, які мали місце в сільському господарстві в країнах Західної Європи і США наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. відбулися кардинальні зміни в промис­ловості. Серед цих змін головною подією був промисловий пере­ворот — перехід від мануфактури з її ручною працею до фабрики із застосуванням системи машин та парового двигуна. Промисло­вий переворот був справжньою революцією у виробництві, він сприяв процесу індустріалізації країн Західного світу, мав важли­ві соціально-економічні наслідки.

Першою країною, де відбувся промисловий переворот, була Англія. Тут склалися сприятливі передумови для його здійснен­ня. У XVIII ст. Англія створює величезну колоніальну імперію, яка стає могутнім джерелом одержання великих коштів для роз­витку промисловості та ринком збуту промислових товарів. Створення європейськими державами масових армій та великих флотів сприяло виробництву англійською промисловістю стан­дартизованих виробів, сукна, взуття, зброї. Великий попит був також на бавовняні тканини, які мали низькі ціни внаслідок де­шевої сировини, що завозилася з колоній.

Промисловому перевороту в Англії сприяли і соціальні пере­думови і перш за все процес обгороджування, який привів до зникнення класу селянства, переважна частина якого пішла на промислові підприємства у міста, ставши найманими робітника­ми, а частина англійського купецтва, заснувавши промислові підприємства, перетворилася на промислову буржуазію.

Отже, під впливом промислового перевороту в англійському суспільстві утворилося два нових класи: промисловий пролетарі­ат і буржуазія.

Важливою передумовою промислового перевороту в Англії були політичні події. Наприкінці XVII ст. в Англії відбулася буржуазна революція, яка ліквідувала феодальні пережитки і приве­ла до влади буржуазію, яка законодавчим шляхом створила спри­ятливі умови для розвитку промисловості, торгівлі, фінансів, за­хисту приватного власника.

Таким чином, економічні, соціальні та політичні передумови, які склалися в Англії у XVIII ст., підготували сприятливі умови для здійснення промислового перевороту, переходу від мануфак­тури до фабрики.

Промисловий переворот в Англії почався з бавовняної промисловості в кінці XVIII ст. Бавовняні тканини мали на світовому ринку великий попит та низькі ціни, а англійські колонії постача­ли для їх виробництва дешеву сировину. Мануфактури з їх руч­ною працею не встигали за попитом на бавовняні тканини, через що постало питання задовольнити попит на тканини шляхом за­стосування машин.

Англійські підприємці активно підтримували впровадження машин на підприємствах. Так, у 1765 р. Дж. Харгривс створив механічну прядку, яка давала можливість виробляти 16—18 тон­ких ниток, але приводилася в рух рукою ткача. В 1779 р. С. Кромптон побудував мюль-машину, яка за допомогою механі­чної сили приводила в рух 400 веретен і давала тонку та міцну пряжу. У 1785 р. Е. Картрайт винайшов механічний ткацький верстат, що заміняв працю 40 ткачів, були також удосконалені процеси фарбування тканин та нанесення на них різних малюн­ків. Механізація вироблення тканин поставила питання про ство­рення універсального двигуна. Таким двигуном стала парова ма­шина Дж. Уатта, сконструйована в 1784 р., яка дала можливість побудувати першу фабрику, на якій верстати приводилися в дію паровою машиною. Відтепер можна було будувати підприємства в будь-якому місці і не залежати від сили падаючої води, яка обертала водяне колесо і приводила в дію верстати. Необхідність виготовлення машин покликало до життя нову галузь у промис­ловості — машинобудування. Цьому сприяла поява металооброб­них верстатів, зокрема токарного, фрезерного, свердлувального, механічних парових молотів, підйомних кранів.

Зростаючий попит на різні машини поставив питання про збільшення виплавки металу. В 1784 р. Корт винайшов пудингову піч, де метал виплавлявся за допомогою кам'яного вугілля, ве­ликі поклади якого були в Англії.

Початок застосування парових машин в промисловості, збільшення попиту на метал сприяли розвитку вугільної промис­ловості. Створення прокатного стану дало можливість виробляти рельси для шахт, щоб вивозити вугілля, а згодом побудувати першу залізницю, завдяки винаходу Дж. Стефенсоном паровозу.

Таким чином, були створені умови для будівництва залізниць, які з'єднали різні райони країни і стали надійним засобом переве­зення вантажів та пасажирів.

У 20-х роках XIX ст. промисловий переворот в Англії завер­шився. Замість мануфактури провідним підприємством стала фаб­рика, яка використовувала для виробництва різних товарів сис­тему машин та паровий двигун, застосування якого стало масовим. У 1825 р. в Англії працювало вже 15 тис. парових ма­шин. Промисловий переворот сприяв випереджаючому розвитку металургійної, вугільної, машинобудівної промисловості, викли­кав розорення ремісників, які не витримували конкуренції з ве­ликим фабричним виробництвом. Швидко зростали промислові центри та міське населення, більше половини населення країни працювало в промисловості.

Англія перетворилася в першу індустріальну державу; на її частку припадало майже 50% світового промислового виробниц­тва. Під впливом промислового перевороту в Англії відбувають­ся суттєві соціальні зміни. В англійському суспільстві виникло два класи — пролетаріат і буржуазія. Застосування машин на ви­робництві дало змогу значно збільшити використання дитячої та жіночої праці, зменшити оплату праці.

Отже, промисловий переворот в Англії привів до переходу від мануфактурної стадії промисловості до фабричної, створив нову економічну базу для індустріального суспільства на основі вели­кої машинної індустрії, зробив кардинальні зрушення в соціаль­но-економічному плані, внаслідок чого основним виробником став робітник, а замість купця головне місце в суспільстві стало належать фабриканту. Промисловий переворот в Англії мав ве­ликий вплив на перехід до індустріального суспільства в інших країнах Західної Європи та США.

Так, після завершення промислового перевороту в Англії промислові перевороти відбуваються в інших країнах Західної Європи та США. Однією з країн, де почався промисловий пере­ворот, слідом за Англією була Франція.

У Франції промисловий переворот відбувся на З0—40 років пізніше, ніж в Англії, — в 60-х роках XIX ст. На таке запізнення негативно вплинула структура промисловості країни. Підприємс­тва Франції були дрібні, виробляли предмети жіночого туалету, одяг, ювелірні вироби, парфуми, дорогі шовкові тканини, меблі. Ці вироби були розраховані на заможні верстви населення, вироблялися невеликими партіями і тому не мали широкого ринку збуту. За таких умов застосування машин на цих підприємствах було економічно невигідно. До того ж у Франції головна роль в економіці належала не промисловцям, а банкірам, які ставили собі за мету одержання прибутків від високих процентів. Гальмувала промисловий переворот у Франції її зовнішня політика. Запрова­джена Наполеоном у 1806 р. Континентальна блокада Англії ма­ла негативні наслідки для розвитку економіки самої Франції: Франція надовго залишилася без англійських машин та сировини, особливо бавовни, що затримало промисловий переворот.

У Франції також відставала від Англії наукова та інженерна думка, мало впроваджувалося винаходів у промисловість. Отже, перелічені вище фактори затримували у Франції завер­шення промислового перевороту.

Однак після ліквідації Континентальної блокади процес про­мислового перевороту у Франції значно пожвавився, і в 1815— 1830 рр. там швидкими темпами починається промисловий пере­ворот. Відбувається заміна ручної праці на машинну. Так, кіль­кість ткацьких верстатів у департаменті Верхній Рейн зросла в 10 разів, а кількість парових двигунів, що застосовувалися в проми­словості країни, — більш ніж у 10 разів. У З0—40 рр. здійснює­ться масове застосування машин у текстильній промисловості, у великих масштабах відбувається залізничне будівництво, яке да­ло поштовх для розвитку вугільної та металургійної промислово­сті. Про швидке здійснення промислового перевороту свідчить масове застосування парових двигунів та зростання довжини за­лізниць: кількість двигунів порівняно з попереднім періодом збільшилась у 7 разів, а довжина залізниць — у 9 разів.

У 50—60-х роках XIX ст. промисловий переворот у Франції завершується, про що свідчить масове застосування в промисло­вості парових двигунів. Їх кількість в 1870 р. становила 25 тис.; прискорився розвиток металургійної та вугільної промисловості. Значний поштовх для промислового перевороту дала перебудова Парижа в 60—70 роках XIX ст., яка вимагала великої кількості різних промислових товарів. За темпами зростання важка промис­ловість почала випереджати легку.

Однак, не зважаючи на суттєві зрушення в промисловості, Франція внаслідок промислового перевороту не стала індустрі­альною, а перетворилася в аграрно-індустріальну країну. Голов­ними причинами цього був вузький внутрішній ринок з низькою купівельною спроможністю основної частки населення — мало­земельного селянства, значна перевага грошового лихварського капіталу над промисловим, наявність великого прошарку рантьє, які жили на прибутки не від промисловості, а від цінних паперів, недостатній розвиток власної машинобудівної бази, нестача си­ровини, зокрема бавовни, а також залізної руди, вугілля. На почат­ку 60-х років XIX ст. Франція під впливом промислового перево­роту вийшла на друге місце в світі після Англії за обсягом промислового виробництва.

У Німеччині процес промислового перевороту та створення машинної індустрії значно затримався. Промисловий переворот у Німеччині почав здійснюватися лише після створення в 30-х ро­ках XIX ст. митного союзу та буржуазної революції 1848 р. Про­ведення промислового перевороту в Німеччині гальмувалося значними феодальними пережитками та наявністю в країні вели­кої кількості князівств, які мали свої закони, митні кордони, гро­ші, податки. В промисловості Німеччини поряд з мануфактурами значне місце ще займали цехи ремісників, кількість парових двигунів у промисловості в З0—40-х роках XIX обчислювалася одиницями. За таких умов Німеччина в 30-х роках XIX ст. залишалася еконо­мічно відсталою, аграрною країною зі слабкою промисловістю.

Однак у 40-х роках XIX ст. промисловий переворот у Німеччині розпочався в легкій промисловості та на транспорті і відбувався переважно за рахунок ввезення машин з Англії та прохо­див досить повільно.

2. Економічна думка в період становлення національних держав

Автори економічних теорій першої половини XIX ст. завершили «переосмислювання» класичних доктрин, сформульованих іще А. Смітом. Залишаючи непорушними основні догмати класиків, ці автори скористалися з різних підходів, аби довести прогресивність капіталізму, невичерпність його саморегулюючого потенціалу. Вони стали першовідкривачами теорій, які пізніше було покладено в основу неокласичної науки, зокрема теорій економічного зростання, граничної корисності, граничної ефективності факторів виробництва, попиту і пропозиції, ефективного попиту та багатьох інших, що визначили напрями розвитку політекономії нашої доби.

Економічна теорія Адама Сміта. Центральний мотив — душа "Багатства народів"— це дія "невидимої руки"; отримуємо ми свій хліб не з милості пекаря, а з його егоїстичних інтересів.

Історично склалося так, що майже повсюдно формування економічної науки найчастіше пов'язувалося з іменем і працями Адама Сміта — видатного англійського вченого-економіста кінця XVIII ст. Ця "людська слабкість" буде подолана, очевидно, нескоро, тому що на відміну від природничих наук, які вимагають, як правило, уявлення про сучасний рівень знань у цій галузі, економічну науку навряд чи можна осягнути, не ознайомившись з теоретичним світоглядом видатних економістів класичної політичної економії. Серед них Адам Сміт є, безперечно, центральною фігурою. І хоч економічна наука починається дійсно не з цієї особи, але саме він став тим, хто створив першу повноцінну працю, де викладені загальні основи цієї науки — теорія виробництва і розподілу. Він показав дію абстрактних принципів на історичному матеріалі і навів ряд прикладів їх застосування в економічній політиці, причому вся ця праця пронизана високою ідеєю очевидної і простої системи природної свободи волі, до якої, як здавалось Адаму Сміту, іде весь світ. Завдяки цьому він і тепер ли­шається живою фігурою економічної науки.

Природа багатства. Знайомство з теоретичними викладками А. Сміта слід розпочати з його розуміння предмета дослідження економічної науки, зазначивши при цьому, що політика, яку він обгрунтував, отримала назву фритредерства (вільна торгівля). Проте основна заслуга в розвитку економічної думки належить економічній теорії А. Сміта.

У своїй книзі "Дослідження про природу і причини багатства на­родів" він виділив як її центральну проблему — економічний розвиток су­спільства і підвищення його добробуту. Ця класична праця розглядає умо­ви і шляхи, які ведуть людей до найбільшого добробуту.

Уже в перших рядках книги автор твердить: "Щорічна праця кожно­го народу являє собою первісний фонд, який надає йому всі необхідні для існування і зручностей життя продукти..." Ці слова дозволяють зро­зуміти, що економіка будь-якої країни, за Смітом, розвиваючись, множить багатства народу не тому, що ці багатства є грошима, а тому, що їх слід вбачати в матеріальних (фізичних) ресурсах, які дає "щорічна праця кож­ного народу".

Таким чином, А. Сміт з першої ж фрази засуджує меркантилістське мислення, висуваючи для цього, здавалося б, зовсім не новий аргумент про те, що сутністю і природою багатства є виключно праця. Далі цю думку він розвиває в дуже цікавій концепції зростання поділу праці, а по суті — доктрині технічного прогресу як основного засобу збільшення багатства будь-якої країни у ті часи.

Однак на питання про те, в якій сфері економіки багатство збільшується швидше, міркування А. Сміта виявилися небезспірними. З одного боку, у своїй теорії про продуктивну працю (про що мова йтиме нижче) він переконує читача в тому, що не торгівля, а сфера виробництва є основним джерелом багатства, а з іншого — для збільшення багатства кращим є розвиток сільського господарства, а не промисловості. "Капітал, який вкладають у землеробство, додає набагато більше вартості до дійсного багатства! доходу...". При цьому А. Сміт гадав, що з розвитком економіки ціни на промислові товари мають знижуватись, а на сільськогосподарські продукти — підвищуватися, тому, на його думку, "у країнах, де сільське господарство являє собою найкраще вкладення капіталу..., капітали ок­ремих осіб будуть, певна річ, вкладатись найкращим для всього суспіль­ства чином".

Зрозуміти це упущення автора "Багатства народів" складно, тим паче що в той час в Англії процвітала мануфактурна промисловість і почали з'являтися навіть високопродуктивні фабрики, які працювали від водя­ного колеса. Тому навряд чи А. Сміт може вважатися "буржуазним ученим", якщо він твердив про роль землевласників у суспільстві так:". Інте­реси першого (землевласника) з цих трьох класів тісно і нерозривно пов'я­зані із спільними інтересами суспільства. Все, що сприяє чи зашкоджує інтересам першого, неминуче сприяє чи шкодить інтересам суспільства".

Проте велич А. Сміта як вченого грунтується на його економічних прогнозах і фундаментальних теоретико-методологічних позиціях, які більш ніж на ціле століття передбачили і подальшу економічну політику бага­тьох держав, і напрям наукового пошуку величезної спільності вчених-економістів. Для того, щоб пояснити феномен успіху А. Сміта, насампе­ред слід звернутися до особливостей його методології.

Сутність “економічної людини”. Центральне місце в методології А. Сміта займає концепція економічного лібералізму, в основу якої він, як і фізіократи, поклав ідею природного порядку, тобто ринкових економічних відносин. Водночас, на відміну наприклад від Ф. Кене, у розумінні Сміта, і це він постійно підкреслює, ринкові закони кращим чином можуть впливати на еко­номіку, коли приватний інтерес стоїть вище суспільного, тобто коли інтереси суспільства в цілому бачаться як сума інтересів осіб, що його складають. Розвиваючи цю ідею, автор "Багатства народів" вводить поняття "економічна людина" і "невидима рука", які стали популярними.

Сутність "економічної людини" всебічно розкрита вже у другій главі книги 1 "Багатства народів", де особливо вражає положення про те, що поділ праці є результатом певної схильності людської природи до торгівлі й обміну. Нагадавши спочатку читачеві, що собаки одна з одною свідомо кісткою не обмінюються, А. Сміт характеризує "економічну людину" словами: "вона скоріше досягне своєї мети, якщо звернеться до егоїзму своїх ближніх і зуміє показати їм, що в їх власних інтересах зробити для неї те, що вона вимагає від них. Кожний, хто пропонує іншому угоду будь-якого роду, пропонує зробити саме це. Дай мені те, що мені по­трібно, і ти отримаєш те, що потрібно тобі",— така суть всякої подібної пропозиції. Не від добродійства м'ясника, пивовара або пекаря очікуємо ми отримати свій обід, а від дотримання ними своїх власних інтересів. Ми звертаємося не до їх людяності, а до їх егоїзму, і ніколи не говоримо їм про нашу потребу, а про їх користь. Кожна окрема людина намагається вико­ристати свій капітал так, щоб продукти його мали найбільшу вартість. Звичайно, вона і не думає при цьому про суспільну користь і не усвідом­лює, наскільки сприяє їй. Людина має на увазі лише власні інтереси, але в цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямо­вується до мети, яка зовсім не входила в її наміри. Дбаючи про свої власні інтереси, людина часто більш дійовим чином служить інтересам су­спільства, ніж тоді, коли свідомо намагається робити це.

Про тенденційність поняття смітовської "економічної людини" в сучасній економічній літературі згадують дуже часто. Наприклад, за оцін­кою Л. Мізеса, після Сміта економічна наука аж до нашого часу по суті вивчає не живих людей, а так звану економічну людину, фантома, який має мало спільного з реальними людьми. Безглуздя цієї концепції, про­довжує він, стає цілком очевидним, коли виникає питання про різницю між реальною людиною й економічною. Остання розглядається як доско­налий егоїст, поінформований про все на світі і зосереджений виключно на нагромадженні все більшого і більшого багатства.

"Невидима рука" А. Сміта. Без особливих коментарів А. Сміт викладає читачеві положення про "невидиму руку". При цьому не можна виключити, що ідею автор "Багатства народів" запозичив із памфлетів меркантилістів XVII ст., де йшлося проте, що економічна поведінка передбачає передусім прибуток, а для цього державі слід захищати в своїх егоїстичних інтересах вітчизняних підприємців.

Але А. Сміт анітрохи не повторює меркантилістів. У його книзі суть "невидимої руки" полягає у пропаганді таких суспільних прав і умов, за яких завдяки вільній конкуренції підприємців і через їх власні інтереси ринкова економіка буде якнайкраще вирішувати суспільні завдання і при­веде до гармонії власну і колективну волю з максимально можливою ко­ристю для всіх і кожного. "Кожен індивід намагається використати свій капітал так, щоб він приніс найбільший прибуток. Він, як правило, не має наміру забезпечувати суспільні інтереси і не знає, наскільки він їх забезпечує. Він опікується лише своїм власним добром, дбає лише про власну користь. І в цьому ним керує невидима рука аби досягти мети, яка не є частиною його намірів. Дбаючи про свої власні інтереси, він часто забезпечує інтереси суспільства ефективніше, ніж коли він має намір забезпечити їх насправді," — відмічає А. Сміт.

Іншими словами, "невидима рука" незалежно від волі і намірів інди­віда — "економічної людини" — направляє її і всіх людей до найкращих результатів, користі і до більш високих цілей суспільства, ніби тим самим виправдовуючи прагнення людини-егоїста ставити власний інтерес вище суспільного. Таким чином, смітовська "невидима рука" припускає таке співвідношення між "економічною людиною" і суспільством, тобто "видимою рукою" державного управління, коли остання, не протидіючи об'­єктивним законам економіки, перестає обмежувати експорт й імпорт і виступати штучною перешкодою "звичайному ринковому порядку".

Звідси ринковий механізм господарювання, а за Смітом — "очевид­на і проста система звичайної свободи", завдяки "невидимій руці" зав­жди буде автоматично зрівноважуватися. Державі ж для досягнення правових й інституціональних гарантій і визначення межового невтручан­ня зостаються, як каже А. Сміт, "три надто важливі обов'язки". До них належать: витрати на суспільні роботи (щоб створити й утримувати суспільні споруди і суспільні заклади, забезпечувати винагороду викла­дачам, суддям, чиновникам, священикам та іншим, хто служить інтере­сам "державотворця і держави"); витрати на забезпечення військової безпеки; витрати на здійснення правосуддя, включаючи охорону прав власності. Таким чином, смітовський господарсько-суспільний устрій спи­рається на гру приватних інтересів у межах і під захистом права.

Отож, "в кожному цивілізованому суспільстві" діють всесильні і невідворотні економічні закони — це і є лейтмотивом методології досліджень А. Сміта. Ці закони діють поза бажанням людей і часто всупереч їх волі. Вводячи у такій формі в науку поняття про об'єктивні економічні закони, Сміт зробив важливий крок уперед. Цим він по суті поставив економічну теорію на наукову основу.

Прихильність до цієї ідеї потім стане очевидною у працях усіх представ­ників класичної політичної економії, у тому числі у Д. Рікардо, що оголо­сив основним завданням економічної науки необхідність дослідити зако­ни, які управляють "...усім, що вироблено на землі", а також у К.Маркса, який досліджував "закони руху капіталізму".

Неодмінною умовою дії економічних законів є, за А. Смітом, вільна кон­куренція. Він вважає, що тільки вона в змозі позбавити учасників ринку влади над ціною, і чим більше продавців, тим менш імовірний монополізм, тому що "монополісти, підтримуючи постійну нестачу продуктів на ринку і ніколи не задовольняючи повністю дійсний попит, продають свій товар набагато дорожче від дійсної ціни і підвищують свої доходи..." На захист ідеї вільної конкуренції в 10-му розділі книги А. Сміт засуджує виключно привілеї торгових компаній, закони про учнівство, цехові постанови, закони про бідних, вважаючи, що вони (закони) обмежують ринок праці, мобільність робочої сили і масштаби конкурентної боротьби. Він також переконаний, що як тільки представники одного і того самого виду торгівлі і ремесла збираються разом, їх розмова рідко коли не закінчується "змовою проти по­купців або будь-якою угодою про підвищення цін". Розкриваючи механізм "невидимої руки" у сучасних умовах, лауреат Нобелівської премії з економіки Фрідріх фон Хайєк (1899 — 1988) відмічає, що конкуренція через механізм цін інформує учасників ринку про можливості, якими вони можуть скористатися для ефективного використання тих обмежених ресурсів, якими розпоряджається суспільство. Водночас ринок сприяє концентрації знань, умінь і навиків, які розсіяні у суспільстві і можуть бути використані для виробництва товарів. Саме так Ф. Хайєк розглядає конку­ренцію як процедуру відкриття.

Порівняно з плановою ринкова економіка має дві переваги. По-перше, у ній використовуються знання всіх учасників ринку, а не тільки дуже вузького кола осіб, зайнятих плануванням і управлінням виробництвом у рам­ках командної економіки. По-друге, ринок служить приватним цілям інди­відуумів у всій його гамі, хоча і "не гарантує обов'язкового задоволення спочатку більш важливих потреб, а потім менш важливих. У цьому криєть­ся причина того, чому люди заперечують ринок,"— відмічає Хайєк.

Роль конкуренції якраз і полягає в тому, що завдяки їй на ринку виникає і підтримується спонтанний порядок, який не залежить від чиєїсь волі, бажання і намірів. Хоч кожний намагався досягнути на ринку своєї мети чи користі, але ці намагання, зіштовхуючись у ході конкуренції одне з одним, незалежно від бажання учасників ринку, об'єктивно координуються і коригуються, і в результаті безсвідомо, за їх "спиною", виникає спонтанний самовільний, ніким не передбачений порядок, який виявляється в установленій рівновазі між попитом і пропозицією. Ф. Хайєк пише: "Такий порядок зводиться до взаємопристосування індивідуальних планів і здійснюється за принципом, який ми услід за природничими науками, що також звернулися до вивчення спонтанних порядків (або "самоорганізуючих систем"), стали називати "від'ємним зворотним зв'язком".

Цей принцип, уперше якісно сформульований у загальній формі в кібернетиці, дійсно переконливо пояснює процес утворення стабільної ринкової ціни. Коли попит на товари перевищує пропозицію, тобто вини­кає дефіцит, тоді ціни на них зростають. І навпаки, якщо пропозиція пе­ревищує попит, то ціна на товари падає. У такому випадку ринок являє собою самоорганізуючу або самокеруючу систему. Ф. Хайєк характери­зує ринок як "складну високоорганізовану структуру, де відбувається про­цес несвідомої самоорганізації".

Нині економісти вважають, що ринок не можна назвати повністю самоорганізованою системою, яку можна запускати і вона буде працювати далі без перебоїв, як це випливає навіть із самої природи соціально-економічної системи, де діють люди, наділені свідомістю і тому здатні коригувати недоліки самоорганізації зовнішньою організацією. Але вся суть полягає у тому, що, по-перше, самоорганізацію не можна протиставляти організації, а слід розглядати їх як взаємодоповнюючі фактори; по-друге, зовнішня організація управління і регулювання має відповідати вимогам і внутрішнім можливостям самоорганізації системи.

А. Сміт сам визнавав, що достоїнства ринкового механізму проявляють­ся повністю лише тоді, коли присутня система стримувань і противаг дос­коналої конкуренції. За таких умов ринки генеруватимуть ефективний розподіл ресурсів, так що економіка перебуватиме на межі виробничих можливостей (МВМ). Коли всі галузі є об'єктами стримувань і противаг досконалої конкуренції, ринки можуть забезпечити ефективну товарну номенклатуру за найефективніших технологій та використання мінімаль­ної кількості ресурсів.

Коли виникає недосконала конкуренція, то суспільство рухається всередину від МВМ. Це може статися, наприклад, коли єдиний продавець або монополіст підносить до небес ціну товару з метою отримання додат­кових прибутків. Виробництво цього товару зменшується порівняно з найефективнішим рівнем, а через це терпить ефективність економіки. Коли мало продавців, існує недостатньо стримувань для того, щоб забез­печити визначення цін витратами виробництва. І за такої ситуації магіч­на властивість "невидимої руки" ринків може зникнути.

Таким чином, А. Сміт відкрив цікаву властивість конкурентної ринкової економіки. За досконалої конкуренції, без невдач ринку, ринки витис­кують з доступних ресурсів настільки багато корисних товарів і послуг, наскільки це можливо. Проте коли сили монополії або збитки від забруднення навколишнього середовища, або інші подібні невдачі ринку стають ^А; надто поширеними, ці чудові властивості "невидимої руки" можуть зійти нанівець.

Проблеми торгівлі і поділу праці. Раніше вже згадувалася думка А. Сміта, який вважав, що найпершим джерелом багатства є сільськогосподарське виробництво і тільки потім — промислове. Це, мабуть, пов'язано з його реакцією на твердження меркан­тилістів, які ставили на перший план зовнішню торгівлю, а потім націо­нальну промисловість. Але щодо структури самої торгівлі, то й тут автор "Багатства народів" робить висновки, які суперечать принципам мер­кантилістів: він висуває на перше місце внутрішню торгівлю, на дру­ге — зовнішню, а на третє — транзитну. В останній частині аргументи А. Сміта такі: "Капітал, який вкладають у внутрішню торгівлю держа­ви, заохочує і включає більшу кількість продуктивної праці в цій країні і збільшує вартість її продукту більшою мірою, ніж такий самий за роз­міром капітал, який вкладається в зовнішню торгівлю предметами спо­живання, а капітал, зайнятий в цій останній, має в обох цих відношен­нях ще більшу перевагу над однаковою величиною капіталу, вкладеного у транзитну торгівлю". Щодо цього А. Сміт сформулював основне завдан­ня політичної економії таким чином: "...Основне завдання політичної економії кожної країни полягає у збільшенні її багатства та могут­ності; тому вона не повинна віддавати зовнішній торгівлі предмета­ми споживання більше переваг, ніж внутрішній торгівлі, або ж спри­яти транзитній торгівлі, такою мірою, що остання переважала б і першу, і другу".

"Багатство народів" А. Сміта починається з проблем поділу праці зовсім не випадково. На прикладі, який став хрестоматійним, він показує як у шпильковій мануфактурі поділ праці не менш як у три рази підвищує продуктивність праці. Один робітник виробить у найкращому випадку кілька дюжин недосконалих шпильок за день. Але якщо процес поділити на кілька простих повторюваних операцій, то декілька працюючих зроблять багато тисяч шпильок за день.

Яскравим прикладом спеціалізації є сучасна лінія складання автомобілів, коли машини рухаються по конвеєру, а робітники чи навіть роботи, виконують спеціалізовані функції. Робітник може, наприклад, зосереджуватися лише на монтуванні лівої покришки до "Запорожця". Результатом спеціалізації є гігантське зростання продуктивності праці в багатьох галузях.

Виникнення спеціалізації сприяло розвитку складної мережі торговельних зв'язків між людьми і країнами, яку спостерігаємо сьогодні. Мало хто з нас виробляє закінчений продукт; ми виготовляємо крихітну части­ну того, що споживаємо. Ми можемо викладати невелику частину курсу в коледжі і виготовляти ґудзики чи замки-блискавки, чи складові до автомобіля або комп'ютера. В обмін на цю спеціалізовану працю ми отримуємо доход, придатний для придбання товарів з усього світу.

Проте слід відзначити, що А. Сміт не зумів вирішити проблему різниці між поділом праці всередині мануфактури і в суспільстві. Він розглядав суспільство, як велику майстерню, твердячи, що не можна охопити процес поділу праці у цілому; зв'язок між окремими виробництвами ускладнюється через розкиданість галузей і велику кількість зайнятих у кожній із них. А. Сміт фактично підготував "грунт" для май­бутніх суджень і суперечок з багатьох основних теоретичних проблем політичної економії.

Теорія вартості. Однією з таких теорій, що неоднозначно тлумачилася ще до А. Сміта, була теорія вартості (цінності) товарів і послуг. Вона згодом до кінця XIX ст. залишалася центральною теорією еко­номічної науки.

Ознайомимося з теорією вартості А, Сміта, навколо якої найбільш полемізували його послідовники і супротивники. Відзначивши наявність у кожного товару споживної і мінової вартості, А. Сміт першу залишив без розгляду. Причиною цього є те, що в поняття "споживна вартість" А. Сміт вклав суть не граничної, а повної корисності, тобто можливість одного окремого предмета чи блага задовольнити потребу споживача, причому не конкретну, а загальну. Тому для нього споживна вартість не може бути умовою мінової вартості товару. Слід відзначити, що до А. Сміта відкидали теорію вартості, засновану на понятті корисності, оскільки вважалось неможливим установити кількісний зв'язок між корисністю і ціною. Найімовірніше, що у той час просто не бачили зв'язку між ко­рисністю і ціною, як зараз ми його розуміємо.

Відмовившись від розгляду споживної вартості, А. Сміт звертається до з'ясування причин і механізмів обміну, суті мінової вартості. Він відмічає, що оскільки товари найчастіше обмінюються, то "...більш природним буде оцінювати їх мінову вартість за кількістю якого-небудь товару, яку можна на них купити, а не за кількістю праці". Та вже на наступній сторінці автор "Багатства народів" услід за неприйняттям версії кількості "праці, на яку можна... купити товар", спростував і версію визначення вартості за кількістю якого-небудь товару, підкресливши, що товар, вартість яко­го постійно коливається (мається на увазі золото і срібло), ніяким чином не може бути точним виміром вартості інших товарів. Після цього А. Сміт заявляє, що вартість однакової кількості праці працівника однакова, і тому саме праця становить їх (товарів) дійсну ціну, а гроші становлять лише їх номінальну ціну.

Щодо смітовської тези про постійність вартості праці, яка по суті є умовою виробництва кожної одиниці товару при постійних витратах, то вона, безперечно, не витримує ніякої критики, оскільки залежно від об­сягу виробництва витрати, як відомо, змінюються. А другу свою тезу, згідно з якою праця становить дійсну ціну товарів, А. Сміт розвиває з двоїстих позицій, через що одні смітіанці побачили "трудову" природу похо­дження вартості товарів, а інші — "витратну".

Автор "Багатства народів" ніби зробив остаточний висновок, говорячи, що "праця є єдиною загальною, рівно як і єдино точною, мірою вартості, або єдиною мірою, за допомогою якої ми в змозі порівняти між собою вар­тості різних товарів у всі часи і в усіх місцях". Але через кілька сторінок він робить два уточнення. У першому говориться, що "у суспільстві первісному і малорозвиненому, яке існувало до періоду нагромадження капіталу і обернення землі у приватну власність, співвідношення між кількістю праці... було, очевидно, єдиним фундаментом... для обміну їх один на одного". Відповідно до другого уточнення — вартість визначається як сума доходів (заробітна плата, прибуток і рента), оскільки у кожному розвиненому суспільстві всі ці три складові частини більшою або меншою мірою входять у ціну величезної більшості товарів.

Праця виступає як єдине джерело створення вартості. У процесі подальшого розподілу створений працею доход розподіляється на прибуток, заробітну плату і ренту.

Друге положення - "Капітал" і "Земля". Поряд з працею капітал і земля беруть участь у створенні продукту і (відповідно) доходів. Тепер вони виступають як виробничі фактори, беручи участь у створенні вартості. Капітал створює доход у формі прибутку, земля — у формі ренти, праця — у формі за­робітної плати.

За такого стану речей, за Смітом, робітникові не завжди належить весь продукт його праці. Здебільшого він має ділити його з власником капіта­лу, який наймає його. У такому випадку кількість праці, яка звичайно затрачується на виробництво якого-небудь товару, не є єдиною умовою для визначення кількості праці, яка може бути куплена або отримана в обмін на товар. Отож, виходячи із наведених вище уточнень, пов'язаних з тео­рією вартості (цінності), можна було б припустити, що А. Сміт більше схилявся не до трудової теорії, а до теорії витрат. Але у двоїстості його позицій немає сумнівів, коли у восьмому розділі першої книги він твер­дить про трудове походження всіх доходів, з яких складається ціна, а не про суму витрат, які зумовлюють ці доходи як складові ціни. Бо, зі слів автора, рента — це перше відрахування з продукту праці, яка була затра­чена на обробіток землі; прибуток — друге відрахування з продукту праці, затраченої на обробіток землі; заробітна плата — продукт праці, який становить природну винагороду за працю.

Про продуктивну і непродуктивну працю. До числа теоретичних проблем, охоплених А. Смітом, не можна не віднести і концепцію продуктивності праці. Це важливо, незважаючи навіть на те, що сучасна економічна наука відмовляється від основ­них постулатів. Справа в тому, що А. Сміт, вводячи у третьому розділі дру­гої книги поняття "продуктивність праці", сформулював його як працю, що "...збільшує вартість матеріалів, які вона переробляє, а також за­кріплюється і реалізується в якомусь окремому предметі або товарі, який можна продати і який існує, хоча б деякий час після того, як заверше­на праця". Відповідно — непродуктивна праця, за Смітом,— це послу­ги, які зникають відразу, після їх здійснення, а праця, витрачена на них, нічого не додає до вартості, має свою вартість, заслуговує винагороди і не закріплюється і не реалізується в якому-небудь окремому предметі або товарі, придатному для продажу. Тобто продуктивною він вважав працю, яку можна обміняти на капітал, непродуктивною — працю, яка об­мінюється на доход. Всю сферу нематеріального виробництва Сміт вважав непродуктивною.

Більшість представників класичної політичної економії не лише не сприйняла беззастережно смітівський зміст розмежування праці на продуктивний і непродуктивний види, але й критично віднеслась до нього. Вже в другій половині XIX ст. в межах немарксистської економічної тео­рії він був подоланий. Правда, смітівське розмежування від К. Маркса потім перейшло у так звану марксистсько-ленінську політекономію.

А насправді принципова різниця між продуктивною і непродуктивною працею полягає не в тому, створює чи не створює ця праця відчутний матеріальний продукт (об'єкт). Щодо цього особливо переконливими є докази англійського економіста Лайонелла Роббінса, викладені у книзі "Все про природу і значення економічної науки" (1935 р.). У розділі "Пред­мет економічної науки " він пише, що навіть праця оперного співака або балетного танцюриста має розглядатися як "продуктивна", тому що вона має специфічну цінність для різних економічних суб'єктів, бо по­слуги балетного танцюриста становлять частину багатства, і економіч­на теорія досліджує утворення ціни на них точно так, як наприклад, на послуги кухаря. Мабуть тому М. Блауг зробив неприємний висновок щодо цієї теорії автора "Багатства народів", заявивши, що розмежування продуктивної і непродуктивної праці, зроблене Смітом, є, мабуть, однією із найбільш згубних концепцій в історії економічної думки. Але при всьо­му критичному ставленні до викладення Смітом цієї ідеї не можна не ви­знати, що вона аж ніяк не є двоїстою чи безглуздою.

Теорія грошей і доходів. Теорія грошей А. Сміта не вирізняється якимись особли-вими положеннями. Але як й інші його теорії, вона при­ваблює масштабністю і глибиною аналізу, логічно аргу­ментованими узагальненнями. У п'ятому розділі першої книги він відзна­чає, що гроші зробились загальноприйнятим засобом торгівлі з тих пір, як закінчилася мінова торгівля, але подібно до всіх інших товарів, зо­лото і срібло обмінюються у своїй вартості. В одинадцятому розділі пер­шої книги зроблено історико-економічний екскурс на користь кількісної теорії грошей. Автор твердить, що праця, а не якийсь особливий товар чи група товарів є дійсною мірою вартості срібла (грошей); засуджується меркантилістська система поглядів, відповідно до якої національне багатст­во полягає у достатній кількості золота і срібла, а національна бідність нав­паки — у їх нестачі.

Однак проблематиці грошей А. Сміт відвів окремий другий розділ другої книги, де проголосив одну із своїх крилатих фраз про те, що падіння курсу паперових грошей нижче вартості золота і срібної монети зовсім не означає падіння вартості цих металів. Нарешті, слід підкреслити, що автор "Багатства народів," як й інші класики, розглядає гроші, не інак­ше як технічне знаряддя для обміну і торгівлі, ставлячи на перше місце їхню функцію обігу.

Якщо говорити про теорію доходів, то очевидно, що у А. Сміта вона грунтується виключно на класовому підході. За Смітом, річний продукт поділяється між трьома класами (робітники, капіталісти і землевласни­ки). При цьому, як вже зазначалося вище, економічне благополуччя краї­ни він вважав залежним від діяльності землевласників, а не промисловців.

Доход робітників — заробітна плата — за Смітом, прямо залежить від рівня національного багатства країни. Достатність його теорії заробітної плати полягає насамперед у тім, що на відміну, скажімо, від У. Петті, фізіократів, а потім і Д. Рікардо, він відкидав так звану закономірність зниження величини оплати праці до рівня мінімуму. Більше того, на його переконання, за наявності високої заробітної плати робітники завжди будуть більш діяльними, старанними і кмітливими, ніж при низькій заробітній платі. Але,— попереджає автор "Багатства народів,"— "господарі завжди і всюди знаходяться у своєрідній, мовчазній, але постійній і одноманітній змові з метою не підвищувати заробітну пла­ту робітників вище за її існуючий рівень".

Прибуток як доход на капітал визначається, пише А. Сміт у дев'ятому розділі першої книги, вартістю використаного на справу капіталу і буває більшим або меншим залежно від розмірів цього капіталу, і не слід його плутати із заробітною платою, яка нібито встановлюється "відповід­но до кількості, складності і важкості.. .праці щодо нагляду і управління". На його думку, сума прибутку підприємця, який ризикує своїм капіта­лом,— це частина створеної робітниками вартості, яка направляється на оплату прибутку підприємця на весь капітал, який він авансував у вигляді матеріалів і заробітної плати.

Ще одному виду доходів — ренті — спеціально присвячений останній, одинадцятий розділ першої книги. Вона менш досліджена, аніж, скажі­мо, у Д. Рікардо, але окремі положення все ж заслуговують на увагу. Зок­рема, за Смітом, харчові продукти завжди являють собою єдиний сільськогосподарський продукт, від якого землевласник має якусь ренту. А. Сміт дав кілька визначень ренти: 1) рента як відрахування від продукту праці робітника, що присвоюються землевласниками; 2) рента як результат дії природних факторів; 3) рента як результат монополії на сільськогосподарську продукцію.

У п'ятій книзі, названій "Про витрати правителя чи держави", розглядаються різні правила стягнення податків, мита, принципи перерозподі­лу і використання доходів. У цій книзі є спеціальний розділ "Чотири ос­новні правила податків". Сплату податків слід покласти не на один клас, як пропонували фізіократи, а на всіх однаково — на працю, на капітал, на землю.

Чотири основні правила стягнення податків полягали у наступному:

- податки мають платити всі громадяни, кожний — відповідно до своїх

доходів;

- податок, який слід сплатити, має бути точно визначеним, а не змінюватися довільно;

- всякий податок має стягуватися у такий час і спосіб, який найменш обтяжливий для платника;

- податок має встановлюватися за принципом справедливості. Це стосується розміру платежу, санкцій за несплату, розподілу рівнів оподаткування пропорційно до доходів і т. ін. Податок, необдумано встановлений, створює сильну спокусу обману, але із збільшенням такої спокуси звичайно посилюється і покарання за обман. Таким чином, на дум­ку Сміта, закон, порушуючи справедливість, сам провокує до спокуси, а потім карає тих, хто не встояв проти неї.

Капітал. У теорії капіталу А. Сміта (перший розділ другої книги) очевидна його більш прогресивна позиція порівняно з фізіократа­ми. Капітал характеризується ним як одна з двох частин запасів, від якої очікують отримувати прибуток, а друга частина,— пише він,— це та, яка йде безпосередньо на споживання. На відміну від фізіократів, за Смітом, продуктивним є капітал, зайнятий не тільки у сільському госпо­дарстві, а й у всій галузі матеріального виробництва. Крім того, він ввів поняття поділу капіталу на основний і оборотний, показав різницю у співвідношенні між цими частинами капіталу залежно від галузі госпо­дарства. Під оборотним капіталом А. Сміт розумів ту його частину, яка знаходиться в обороті. Та частина, яка не вступає в оборот, отримала на­зву основного капіталу. Як основний, так і оборотний капітал, заА. Смітом, приносить прибуток: основний — у виробництві, оборотний — у сфері обігу.

До складу основного капіталу А. Сміт відніс: машини, знаряддя праці; будівлі; покращення землі; кваліфікацію працівників (сучасною термінологією — людський капітал). Оборотний капітал, на думку вченого, скла­дався з грошей, продовольства, сировини і напівфабрикатів, готових виробів. Постійне поповнення оборотного капіталу, вважав А. Сміт, відбувається за рахунок, головним чином, трьох джерел — від продукту землі, копалень та риболовства.

А. Сміт не лишив недоторканою і теорію відтворення, яка була вперше введена в науковий оборот Ф. Кене. Відомо, що позицію А. Сміта щодо цієї проблематики К. Маркс оцінив критично. Критика К. Маркса дійсно значуща, оскільки А. Сміт, характеризуючи склад "усієї ціни річного продук­ту праці", яка підлягає розподілу, цілковито зводить до доходів, з яких, як він вважав, складається ціна товару. При цьому він заявляв, що ціна всякого товару в остаточному підсумку має бути зведена... до цих трьох частин, оскільки будь-яка частка ціни... за необхідності може стати чиї­мось прибутком".

Отже, внесок Адама Сміта в економічний аналіз полягав у розкритті ним ролі ринків в організації економічного життя та забезпеченні швидкого економічного зростання. Він довів, що система цін і ринків здатна координувати діяльність людей і фірм без будь-якої директиви згори.

Майже через століття К. Маркс проголосив, що капіталізм приречений, оскільки внаслідок посилення циклічних коливань і революційних ви­ступів пролетаріату відбудеться перехід до соціалізму. І до 80-х років XX ст. майже третина людей керувалася марксистською доктриною. Але праця Дж. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.) започаткувала новий підхід в аналітичній економіці, який допоміг урядам через монетарну і фіскальну політику значно пом'якшити найсильніші руйнівні впливи ділових циклів.

У короткому резюме виділимо основні положення праці, яка стала для Сміта основним підсумком його творчого життя.

Перше. Щодо мотивів і стимулів господарської діяльності, то, на відміну від фізіократів, які вважали, що економічний лад — це система, яку має відкрити винахідницький розум, а власник утвердити, Сміт твер­дить, що ні винаходити, ні створювати господарський лад немає необхід­ності. Такий лад існує. Вчений розпізнає і описує його механізм, складові елементи і відносини. В основі господарського механізму знаходиться і діє "економічна людина". У погоні за власною вигодою вона направляється "невидимою рукою" до досягнення такого результату, який і не входив у її наміри. Дбаючи про власний інтерес, людина сприяє загальній вигоді.

Друге. Свободі економічної діяльності індивідуумів не потрібно перешкоджати, не слід її жорстко регламентувати. Сміт виступає проти надлишкових обмежень з боку держави, він — за свободу торгівлі, в тому числі зовнішньої, тобто за політику фритредерства, проти протекціонізму.

Третє. Теорії вартості і ціни розроблені як вихідні концепції у загальній теоретичній системі економічної науки.

Вплив Сміта поширився не на одну школу, практично він спрямовувався по кількох напрямах: по лінії рікардіанської школи (трудова теорія вартості); по лінії тих шкіл і окремих економістів, які розробляли проблеми цін і ціноутворення на основі співвідношення попиту і пропозиції (школа Маршалла) або на основі споживної вартості товарів (австрійська школа); по лінії тих, хто досліджував вплив і взаємодію факторів виробництва (Ж. -Б. Сей). Концепція свободи торгівлі знайшла своє теоретичне обгрунтування у тео­рії порівняльних витрат, згідно з якою поділ праці у галузі міжнародного обміну служить важливою передумовою підвищення продуктивності й отримання економічних вигод. "Багатство народів" знаходилось у центрі уваги і супротивників класичної школи, які виступали проти "космополітичної" економічної науки (історична школа, інституціоналізм).

У 80-ті роки колесо історії зробило новий оберт. Капіталістичні країни Заходу і соціалістичні країни Сходу заново відкрили силу ринкової економіки індукувати швидкі технічні зміни у високий рівень життя. У західних країнах уряди зменшили тягар регулювання промисловості і вивільнили з-під державного контролю ціни. Найдраматичніше події розвивалися у Східній Європі, де в результаті мирних революцій 1989 р. країни Варшавського блоку відкинули централізований апарат планування і дали змогу знову ожити ринковим силам. Фундаментальні положення А. Сміта були заново відкриті більш як через два століття після того, як були викладені у "Багатстві народів".

Основні ідеї економічного вчення Д. Рікардо. Рікардо і його послідовники розробили теорію функціонування вільного підприємництва (або, за їх термі­нологією. вільної конкуренції), що містить у собі багато істин, які, оче­видно, будуть зберігати своє значен­ня, доки існує цей світ.

Вихідною позицією у творчості Д. Рікардо стала властива всім авторам класичної політичної економії прихильність до концепції економічного лібералізму, який не допускає ніякого державного втручання в економіку і дозволяє вільне підприємництво, вільну торгівлю та інші "економічні свободи". Цю позицію він послідовно відстоював у своїх наукових працях. Вона ж стала основною темою виданого ним у 1815 році невеликого памфлета "Досвід про вплив низької ціни хліба на прибуток з капіталу", який мав великий успіх у прогресивних суспільних колах Англії того часу. Як уже відзначалося, прийняті англійським парламентом "хлібні закони" різко обмежували ввезення у країну іноземного зерна, що сприяло збере­женню високих цін на хліб і відповідало лише інтересам тоді ще впливо­вих землевласників. У названому памфлеті Д. Рікардо, доводячи негатив­не значення "хлібних законів" для більшої частини населення Англії, вихід із становища, що складалося, вбачав у необмеженій вільній торгівлі зерном, у тому числі через імпорт дешевого хліба з інших країн. Однак "хлібні закони" не привели до згубних наслідків, які передрікав Рікардо, тому що він не розглядав проблему технічних удосконалень у сільському господарстві, повіривши в те, що англійські лендлорди не здатні сприй­няти вдосконалення, хоч ця точка зору спростовувалася досвідом історії.

Говорячи про Д. Рікардо, варто також відзначити, що за чотири роки до своєї смерті він повністю залишив бізнес. Це рішення ним було прий­няте не стільки для того, щоб, використовуючи своє досить пристойне фінансове становище, продовжити подальші наукові пошуки у галузі еко­номічної теорії, скільки із бажання на державному рівні втілювати в жит­тя власні економічні ідеї. Саме з такою метою у 1819 р. Д. Рікардо, зробивши необхідні "грошові витрати", домігся обрання у члени Палати общин англійського парламенту від однієї з виборчих дільниць Ірландії. Не приєднавшись офіційно до жодної парламентської фракції, Д. Рікардо дотримувався незалежної позиції з усіх проблем.

У парламентських промовах він рішуче виступав за скасування "хлібних законів", підтримував вимоги про лібералізацію економіки, вільну торгівлю і друк, недопущення обмеження права зборів тощо.

Ще однією важливою віхою в біографії Д. Рікардо, як свідчать дослідни­ки життєвого шляху цього вченого, є заснування в 1821 р. першого в Англії клубу політичної економії.

Методологічні основи дослідження. Починаючи знайомство з найвидатнішим твором Д. Рікардо “Засади політичної економії і оподаткування” (1817р.), потрібно звернути увагу на те, що вже у передмові до книги він у властивій йому лаконічній формі ви­словив власне розуміння двох, на його думку ключових, проблем еко­номічної теорії.

По-перше, солідаризуючись із А. Смітом, він також виділяв у суспільстві три основні класи (власників землі; власників грошей і капіталу, необхідного для її обробітку; робітників, працею яких вона обробляється) і три види доходів (ренту, прибуток, заробітну плату). По-друге, дав своє трактування "головного завдання політичної економії", яке полягає, за його словами, у тому, "щоб визначити закони, які керують розподілом доходів".

Пізніше, у середині XIX століття, лідер класичної політичної економії США Г.Ч. Кері назвав вчення Д. Рікардо системою незгод і чвар між класами.

За Д. Рікардо, саме класові відносини лежать в основі процесів розподілу доходів у суспільстві, оскільки він був упевнений, що ріст доходів капіталістів (прибуток) обов'язково знижує доход робітників (заробітну плату) і навпаки, вбачаючи у цьому жорсткий закономірний зворотний зв'язок.

Відповідно до концепції природного порядку А. Сміта, для примноження багатства країни, яке розглядається як відповідна величина фізично­го обсягу виробництва, Рікардо вважає основною умовою вільну конку­ренцію та інші принципи політики економічного лібералізму. Це, зокрема, випливає з його цілком однозначної заяви про те, що тільки "процвітаюча країна, особливо якщо вона дозволяє вільне ввезення харчових продуктів, може нагромаджувати значний капітал без істотного зменшення норм прибутку або значного росту земельної ренти".

Тому, характеризуючи методологічну позицію класиків, можна відзначити, що Д. Рікардо вважав за можливе, спираючись на доктрину природ­ного права як наукової істини, твердити, що при вільній конкуренції інте­реси індивіда і цілого збігаються, і що режим вільної конкуренції взагалі (з певними практичними відступами) є найбільш доцільним, найбільш відповідає інтересам нації.

Теоретичні усвідомлення вартості. Значну увагу в своїх "Засадах" Д. Рікардо приділив теоретичному усвідомленню таких категорій, як "вартість", "рента", "заробітна плата", "прибуток" та інші, а також особливостям формування їх кількісних характеристик в умовах машинної індустрії, різної родючості землі, росту чисельності на­селення та інших обставин.

Розглянемо деякі основні моменти теоретичних напрацювань Д. Рікардо, враховуючи їх новизну, суперечливість положень і окремі недоліки, очевидні з позицій сучасної економічної теорії.

Виходячи із структури вищезгаданих "Засад", теорії вартості, яка займає одне з центральних місць у дослідах А. Сміта, Д. Рікардо присвя­тив перший розділ своєї книги. У ній, полемізуючи із своїм кумиром, вче­ний заперечує смітівську двояку оцінку цієї категорії, безапеляційно на­полягаючи тільки на одній — однофакторній оцінці: "Вартість товару або кількості якогось іншого товару, на який він обмінюється, залежить від власної кількості праці, яка необхідна для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, яка сплачується за цю працю".

Таким чином, Д. Рікардо вперше продемонстрував свою прихильність до трудової теорії вартості, оскільки у "Досвіді", виданому за два роки до цього, дану проблему він не зачіпав.

Про суперечливість і витратний принцип подібного трактування вартості товарів уже згадувалось вище в загальній характеристиці класичної політичної економії. Але Д. Рікардо зробив при цьому дуже суттєві і принципові застереження і коментарі. Наприклад про те, що "мінову вартість" зумовлює, поряд із кількістю і якістю праці, рідкісність товару і що про відносні ціни на товари варто говорити лише тоді, коли їх кількість може бути збільшена працею людини і при виробництві яких конку­ренція не зазнає ніяких обмежень.

Або інший приклад: "Але якщо я говорю, що праця є основою будь-якої вартості, і що відносна кількість її визначає (майже цілком) відносну вартість товарів, то це ще не означає, що я не беру до уваги різницю в якості праці і складність порівняння години чи дня праці в одній галузі промисловості з працею тієї ж тривалості в іншій.

Оцінка праці різної якості швидко встановлюється на ринку з достатньою точністю і значною мірою залежить від зрівнювального мистецтва робітника! напруги виконуваної ним праці".

Водночас у книзі Д. Рікардо, як і в "Багатстві народів" А. Сміта, на відміну від праць К. Маркса, категорії "вартість" і "ціна" використовують­ся фактично як синоніми. Так, говорячи про "природні" і "ринкові ціни", Д. Рікардо пише: "Якщо ми беремо працю за основу вартості товарів, то із цього ще не значить, що ми заперечуємо випадкові і тимчасові відхилення дійсної чи ринкової ціни товарів від їх початкової і природної ціни".

Щодо твердження Д. Рікардо про те, що на рівень цін товарів, поряд із затраченою живою працею, впливає й уречевлена праця, тобто "праця, затрачена на знаряддя праці, інструменти і будівлі, які сприяють цій праці", то з ним, звичайно, не можна не погодитись.

Але викликає незгоду його теза про те, що "відносна вартість товарів" не залежить від зміни рівня заробітної плати робітників. Навряд чи мож­на назвати обгрунтованим положення про те, що "підвищення вартості праці (заробітної плати) неможливе без відповідного падіння прибутку".

Д. Рікардо, а також інші відомі представники класичної школи вважали, що нібито всі товари вироблялися з постійними витратами при фіксо­ваних технологічних коефіцієнтах. Рікардо допускав мінливість факторних пропорцій у розділі про "машини", але при цьому поступка ніколи не виливалася в русло основної течії класичної теорії. Більше того, пожертвували заради окремого випадка сільськогосподарської продукції, де гра­ничні витрати виробництва відхилялись від середніх. Класична економічна наука була змушена оперувати двома теоріями цінностей: ціна промислової продукції залежить виключно від умов пропозиції, тоді як ціна сільськогосподарської продукції змінюється з масштабом вироб­ництва і тому залежить від характеру попиту.

З положень, висловлених Д. Рікардо щодо категорії "вартості", виділимо ще два, які по праву належать до "золотого фонду" класичної політич­ної економії. Суть їх полягає в наступному.

По-перше гроші як товар при зниженні своєї вартості зумовлюють необхідність росту заробітної плати, що у свою чергу "незмінно супроводжується підвищенням ціни товарів".

По-друге, гроші як всезагальний засіб обміну між усіма цивілізовани­ми країнами "розподіляються між ними в пропорціях, які змінюються з кожним удосконаленням торгівлі і машин, із зростанням труднощів при добуванні їжі та інших предметів життєвої необхідності для зростаючої кількості населення". Ці цілком логічні судження і привели Д. Рікардо до висновку про зміну вартості грошей як товару, залежно від їх кількості в обігу, про що мова піде нижче.

Нарешті, автор "Засад" був абсолютно правий у своєму переконанні про пряму залежність зниження рівня мінової вартості товарів від збільшення використання на їх виробництво основного капіталу, вка­зуючи на те, що "чим більшу частку становить основний капітал, тим більшим буде це падіння".

Категорію "капітал" Д. Рікардо охарактеризував як "частину багат­ства країни, котра використовується у виробництві і складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин та іншого, що необхідне, щоб при­вести в рух працю". Ця теза відрізняється від думки А. Сміта, який відно­сив до капіталу нагромаджену працю, втілену у знаряддях виробництва. Тут позиція Рікардо збігається з поглядами інших представників класич­ної політичної економії, які зверталися до теорії капіталу, але, на відміну від них, він зумів показати, що через нерівність прибутку на вкладений капітал останній "переміщується із однієї діяльності в іншу".

Суть ренти і рентоутворювальні фактори. Теорія доходів Д. Рікардо значно збагатила класичну політичну економію аналізом суті ренти, прибутку і заробітної плати. Ним розроблені цікаві концепції щодо цих категорій, які отримали неоднозначну оцінку як його прибічників, так і опонентів.

Рікардо, на відміну від фізіократів, які вважали, що рента (чистий продукт) є даром природи, доводить, що природа у створенні ренти не бере участі і не визначає рівень цін. Джерелом ренти є не родючість землі, а праця робітників, зайнятих у сільському господарстві.

Вартість хліба та іншої сільськогосподарської продукції визначається затратами праці на відносно гірших ділянках землі. Це регулююча ціна. За нею продається продукція (однакової якості), яка отримується і на гірших, і на середніх, і на кращих землях. На землях більш родючих утворюється надлишок продукції, який і становить джерело рентного до­ходу власника землі.

Так, концепція ренти Д. Рікардо зберігає свою актуальність і в наш час. Основні її положення полягають у тому, що рента завжди платиться за користування землею, оскільки її кількість небезмежна, якість — не­однакова, а із зростанням населення починають оброблятися нові ділянки землі, гірші за своєю якістю і розміщенням, що потребують більших витрат праці, за якими визначається вартість сільськогоспо­дарських продуктів.

Як пояснював Д. Рікардо, "не тому хліб дорогий, що платиться рента, а рента платиться тому, що хліб дорогий", і сама "рента не є складовою частиною ціни товару".

Переконливими є названі ним рентоутворювальні фактори: неоднаковий природний потенціал ділянок (родючість) і різна віддаленість їх від ринків, де може бути реалізована отримана з них товарна продукція.

Очевидно, що для Д. Рікардо, як і для інших класиків, земля є невідтворюваною і розглядається як фізичний ресурс, а не економічний. Тому в нього не тільки земля, але й рента виступають як "вільний дар землі".

Але оскільки обмежений фонд землі використовується тільки одним спо­собом (наприклад, як рілля або як пасовище) та із закономірним зменшенням віддачі, Д. Рікардо висловлює застереження: "Праця природи оплачується не тому, що вона робить багато, а тому, що вона робить мало. Чим скупіше стає вона на свої дари, тим більшої ціни вона потребує за свою роботу".

Тут цікаво відзначити, що в часи Д. Рікардо побутувала думка (її вперше висловив Джеймс Мілль) про те, що ренту, як доход, потрібно було б вилучати у вигляді податку на користь держави.

Але якби рентні суми перейшли від землевласників до орендарів, ціни на сільськогосподарську продукцію і середня норма прибутку в сільсько­му господарстві залишились би такими самими, оскільки перехід доходу не позначиться на граничних витратах виробництва зерна.

Тому для Д. Рікардо положення про ренту не виходило за рамки суто наукових проблем, а його теорія диференціальної ренти знаменує зародок маржиналістського підходу в економічній теорії.

Погляди на заробітну плату і прибуток. Погляди Д. Рікардо на заробітну плату, або як він писав, "природну" і "ринкову ціну праці", напевно склалися під впливом теоретичних поглядів Т. Мальтуса, який "застерігав" людство про ката­строфічні наслідки, якщо темпи росту населення будуть випереджати приріст необхідних засобів для існування людей.

У будь-якому випадку, характеризуючи "природну ціну праці" як можливість робітника утримувати своєю працею себе і сім'ю, сплачу­ючи витрати на їжу, предмети першої необхідності і зручності, а "ринко­ву ціну праці" як плату, що складається під впливом реального співвідношення попиту і пропозиції на працю, Д. Рікардо зробив надто сумнівний (майже мальтусівський) прогноз з приводу перспективного рівня заробітної плати у суспільстві у зв'язку з темпами народонаселен­ня. Він писав: "При істинному русі суспільства заробітна плата має тен­денцію до падіння, оскільки регулюється попитом і пропозицією, тому що приплив робітників буде постійно зростати в одному і тому ж ступені, тоді як попит на них буде повільнішим".

На підтвердження свого песимістичного прогнозу Д. Рікардо зазначав також, що заробітна плата буде підвищуватися завжди не такою мірою, "щоб робітник мав можливість купувати так багато предметів комфорту і необхідності, скільки він купував до підвищення ціни на ці товари". Що­правда, досліджуючи "закони", які регулюють заробітну плату, він зро­бив принципове застереження, що обгрунтована ним тенденція заробітної плати до падіння може мати місце тільки в умовах "особистої і вільної ринкової конкуренції", і тоді заробітна плата не буде "контролювати­ся втручанням законодавства".

Неоднозначні судження висловив Д. Рікардо щодо формування, динаміки і перспектив росту прибутку підприємця.

При цьому він так само виходив із сумнівного положення про те, що "прибуток залежить від високої чи низької заробітної плати, а заробітна плата — від ціни предметів життєвої необхідності.. тому, що кількість усіх інших потрібних предметів може бути збільшена майже безмежно".

Як і у випадку із заробітною платою, в умовах вільної конкуренції, на думку Д. Рікардо, "прибуток має природну тенденцію падати, тому що з прогресом суспільства і зростанням населення, яке потребує додаткової кількості їжі, члени суспільства отримують заробітну плату при затратах більшої і більшої праці".

Однак при цьому він додавав: "На щастя, ця тенденція, це, так би мовити, прагнення прибутку, призупиняється через повторні проміжки часу завдяки удосконаленням у машинах, які використовуються при вироб­ництві предметів життєвої необхідності, а також відкриттям в агро­номічній науці, які дозволяють нам зберегти частину праці і таким чином знизити для робітника ціну на предмети першої необхідності".

Щодо теорії грошей. Відомо, що система монометалізму, або, як ще говорять, система золотого стандарту, який визначає закріплення за золотом монопольної ролі грошей, встановилася в Англії наприкінці XVIII ст., а в 1816 році була законодавче закріплена. Тому теоретичні позиції Д. Рікардо з теорії грошей грунтувалися на поло­женнях, характерних для форми золотомонетного стандарту, відповідно до якого зумовленій законом кількості золота, що викарбувана на монеті для обігу, відповідав вільний і гарантований розмін паперових грошей.

Залишаючись при цьому прихильником трудової теорії вартості, автор "Засад" писав, що "ні золото, ні якийсь інший товар не можуть бути зав­жди досконалою мірою вартості усіх речей".

Крім того, Д. Рікардо був прихильником кількісної теорії грошей, пов'язуючи зміну Їх вартості як товарів з їх (грошей) кількістю в обігу. Тут маса товарів просто зіштовхується з масою грошей, і таким чином встановлюються товарні ціни. Якщо золотих грошей в обіг потрапило більше, то ціни вищі, якщо ж менше — нижчі. Ця кількісна теорія грошей, з праць Юма, уже знайома.

Щодо паперових грошей, то над Рікардо тяжів досвід нерозмінного паперовогрошового обігу. Купівельна спроможність паперових грошей дійсно визначається, в основному, їх кількістю. Скільки б не було випу­щено їх, усі вони будуть являти собою ту кількість повноцінних золотих грошей, яка необхідна для обігу. Коли, скажімо, паперових гривень ста­не вдвоє більше, ніж потрібно золотих, кожна паперова гривня знецінить­ся удвоє. Проте Рікардо не бачив принципової різниці між паперовими грошима і золотими, вважаючи золото по суті знаком вартості. Він вба­чав у грошах тільки засіб обігу і не враховував усієї складності і багато­гранності їх функцій.

Принцип порівняльних переваг. Якщо у певній країні нагромадилося надто багато золота то в ній підвищуються товарні ціни, і стає вигідним ввозити в неї товари з-за кордону. У торговому балансі країни створюється дефіцит, якщо доводиться розрахо­вуватися золотом. Воно "відтікає" з країни, ціни знижуються, приплив за­рубіжних товарів призупиняється і встановлюється рівновага. При нестачі золота в країні все відбувається у зворотному порядку. Таким чином, діє автоматичний механізм, який вирівнює торговельний баланс і роз­поділяє золото між країнами. Отже, Д. Рікардо робить висновок на ко­ристь вільної торгівлі. Він сформулював положення про порівняльні пе­реваги у вигляді особливого принципу або закону. У своїй книзі "Засади" він на конкретному прикладі, у цифровому виразі показав, чому Англії вигідно експортувати сукно в Португалію та імпортувати звідти вино. В Англії, пише він, умови можуть бути такими, коли виробництво сукна потребує праці 100 робітників протягом року, а на виробництво вина потрібна була б праця 120 чоловік. У Португалії ж на виробництві вина працюють тільки 80 чоловік. Тому Англія вважає більш вигідним завозити вино, а вивозити сукно. Узагальнюючи цей приклад, Рікардо формулює такий принцип: "При системі повної свободи торгівлі кожна країна, природно, витрачає свій капітал і працю на такі галузі промисловості, які дають найбільші вигоди. Це домагання індивідуальної вигоди найдивовижнішим чином пов'язано із загальним благом для всіх. Стимулюю­чи працьовитість, винагороджуючи винахідливість, використовуючи найбільш дійовим чином всі ті сили, які дає нам природа, цей принцип приводить до найбільш ефективного поділу праці між різними націями і водночас збільшує загальну масу продуктів, він збільшує загальне благо­получчя і зв'язує вузлами загальної користі всі цивілізовані нації в одну всесвітню общину".

Незважаючи на те, що принцип порівняльних переваг, сформульова­ний Рікардо, враховує лише один фактор виробництва — працю, завдяки чому набув особливої ясності, простоти і переконливості, галузь його за­стосування може бути розширена і розповсюджена на всі фактори, які бе­руть участь у виробництві. Подальший свій розвиток цей принцип одер­жав у моделях шведських економістів Е. Хекшера і Б. Уліна, які розглядали два фактори виробництва — капітал і працю.

Отже, аналіз Рікардо порівняльної переваги свідчить про те, що коли починається торгівля і кожна країна зосереджує зусилля у своїй сфері порівняльної переваги, то всі маніть вигоду. Робітники різних країн можуть отримати більшу кількість споживчих товарів за ту саму кількість праці, коли країни спеціалізуються у своїх сферах порівняльної перева­ги і обмінюють власну продукцію на товари, для виробництва яких у них не зовсім сприятливі умови. Коли кордони відкриті для міжнародної торгівлі, національний доход кожної торгуючої країни зростає.

Досліджуючи закономірності економічного розвитку суспільства, в якому панують принципи необмеженої вільної конкуренції підприємців і вільної торгівлі, Д. Рікардо, можливо, не передбачав, що в умовах економічного лібералізму (і це підтвердив практичний досвід світової цивілізації) неминучі обмежуючі їх тенденції і як наслідок — кризи невідповідності виробленої товарної продукції і послуг платоспроможному попиту на ці товари і послуги, тобто так звані кризи надвиробництва, або ж кризи недоспоживання. Подібна криза вперше мала місце в 1825 р. на батьківщині вченого через два роки після його смерті.

Таким чином, можна твердити, що Д. Рікардо визнав "закон ринків Сея" (цей закон буде подано нижче), тобто догму про безкризовий і рівноважний стан економіки при повній зайнятості. Він писав: "Продукти зав­жди купуються за продукти або послуги, і гроші служать тільки мірилом, за допомогою якого відбувається цей обмін. Певний товар може бути вироблений у надлишковій кількості, і ринок буде до такої міри перенасичений, що не буде навіть відшкодовано капітал, витрачений на цей товар. Але це не може статись з усіма товарами одночасно".

Економісти-класики, послідовники Д. Рікардо, знали про періодичні кризи і стали свідками їх у 1825, 1836 і 1847 рр. Кожний з них розумів, що економіка вільного підприємництва зазнає періодичних коливань ділової активності. Однак, скоріше, вони розвивали думку, що економіка доско­налої конкуренції завжди тяжіє до повної зайнятості. Депресія не може тривати безкінечно, оскільки пропозиція формує попит на мікро- і макроекономічних рівнях через автоматичне коригуван­ня цін і процентної ставки.