Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2 курс. Ден. ФК / Історія економіки та економічної думки Курс лекцій / Історія економіки та економічної думки 3 ч..doc
Скачиваний:
11
Добавлен:
04.03.2016
Размер:
926.72 Кб
Скачать

Література

  1. Березин Й. Краткая история экономического развития. — М.,1998.

  2. Бродель Фернан. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм: XVI—XVIII ст.—К., 1995.

  3. Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР: Дожовтневий період. — К., 1970.

  4. Дорошенко Д. Нарис історії України. — Львів, 1991.

  5. История мировой экономики: Учебник / Под ред. Г. Б. Поляка, Г. М. Марковой. — М., 1999.

  6. История мировой зкономики: Хозяйственные реформы 1920—1990 гг. / Под ред. Г. М. Марковой. — М., 1998.

  7. Історія України: Курс лекцій. В 2 кн. / Л. Г. Мельник, М. В. Верстюк, М. В. Демченко та ін. — К., 1991—1992.

8. Історія України: Навч. посібник / За ред. В. А. Смолія. — К.,1997.

9. Лортикян 3. Л. История экономических реформ: Мировой опыт второй половины XIX—XX вв. — Харьков, 1999.

10. Лищенко П. И. История народного хозяйства СССР. В 3 т. - М., 1951-1952.—Т.1, 2.

11. Полонська-Василенко Н. Історія України. В 2 т. — К., 1993.

12. Тимошина Т. М. Экономическая история России. — М., 1997.

13. ХромовП. А. Экономическая история СССР: Первобытно-общинный и феодальный способы производства в России. — М., 1988.

14. Экономическая история зарубежных стран / Под ред.В.И.Голубовича.- Минск,1997.

Тема 13 формування засад ринкового господарства в україні (90-ті роки хх ст.) План

  1. Економіка незалежної України в 90-тих роках ХХ ст.

  2. Формування економічної думки в період становлення ринкової економіки України

  1. Економіка незалежної України в 90-тих роках ХХ ст.

Зі здобуттям незалежності у 1991 р. Україна віддала перевагу не науково об­ґрунтованим висновкам вітчизняних та іноземних вчених про поступовий перехід до ринку західноєвропейського типу, тобто ринку з відносно сильним макроекономічним контролем з боку держави та зі збереженням міцного державного сектору еконо­міки, а рекомендаціям експертів впливових міжнародних фінан­сових організацій — Міжнародного валютного фонду і Світового банку. Сутність їх зводилась до того, щоб якомога швидше пе­рейти до відкритої і децентралізованої системи торгівлі й ва­лютних курсів з метою прискорення інтеграції економіки краї­ни у світове господарство. Могутні іноземні фірми мали забезпе­чити гостру конкуренцію з боку міжнародних ринків. Експерти враховували, що прискорення лібералізації зовнішньоекономіч­них зв'язків призведе до банкрутства частини підприємств і зро­стання безробіття. Проте, на їхню думку, якщо витримати ці труд­нощі, то, ймовірно, через два роки розпочнеться стійкий підйом, а темпи зростання можуть бути вищими, ніж у більшості промисло­вих країн Заходу. Цьому сприятиме фінансова допомога Заходу, яка може надходити, коли буде зроблено "перший великий крок". Сприйнявши нав'язану міжнародними фінансовими та бан­ківськими організаціями монетаристську концепцію, уряд В. Фокіна ввів у обіг купоно-карбованці і став на шлях "шоко­вої терапії". У 1992 р. проголошено лібералізацію ринкової торгівлі та цін, за винятком цін на деякі товари. Така політика українського уряду поглибила кризу, сприяла подальшому падін­ню виробництва і за відсутності конкуренції неминуче призвела до надзвичайного зростання цін: у 1992 р. більше ніж у ЗО разів, а в наступному році Україна пройшла через найвищу у світі гіперінфляцію — більше 10 000 %. Характерним стало випе­реджаюче зростання цін на імпортовані в Україну нафту та газ. У 1992 р. ціни на продукцію паливної галузі в 5,5 раза виперед­жали загальний індекс промислових цін. Таке більш ніж п'я­тикратне перевищення зберігалось протягом усіх наступних років. У 2000 р. в українському імпорті на мінеральні продукти, левову частку яких становлять нафта і природний газ, припада­ло 47 %, або 6,6 млрд дол. США (приблизно 21 % використову­ваного ВВП). У свою чергу, це призвело до різкого падіння жит­тєвого рівня населення, утворення невеликого прошарку багатих людей і збідніння переважної більшості населення. Не маючи основних стратегічних цілей, вироблених саме для України з урахуванням її національних інтересів та історичних особливо­стей, країна пішла шляхом формування "дикого капіталізму" зразка XVIII ст.— вільного ринку, заперечення регулювальної ролі держави, відсутності соціального захисту тощо.

Розвиток реформ за рекомендаціями МВФ привів Україну до глибокої трансформаційної кризи, вийти з якої країні не вда­лося і на початку XXI ст. За глибиною і тривалістю кризи, ста­ном спаду економіки Україна значно перевершила рівень "ве­ликої депресії" США 1929—1933 рр. У 2000 р. ВВП України становив 43,2 % від рівня 1990 р., а обсяг промислового вироб­ництва — 61,6 % цього рівня (виробництво США у 1929— 1933 рр. скоротилось на 46 %, а у Радянському Союзі в період Великої Вітчизняної війни найбільше падіння промислового ви­робництва становило З0 %).

Україна пережила серйозний спад виробництва. Десять років поспіль відбувалося падіння ВВП і сільськогосподарського виробництва, дев'ять років — промисло­вого виробництва, вісім років — інвестицій в основний капітал. Лише з 2000 р. спостерігається реальне зростання ВВП, але ос­танній ще не досяг і половини рівня 1990 р.

Виробничі потужності більшості галузей промисловості використовуються лише на 20—40—60 % , Отже, немає потреби по­всюдно будувати нові виробничі споруди, на які йде половина всіх промислових інвестицій. Їх необхідно спрямовувати в ак­тивну частину основного капіталу — верстати, виробниче й тех­нологічне устаткування.

У 2000 р. на кінцеве споживання домогосподарств спрямова­но 55,8 % виробленого ВВП, на валове нагромадження основно­го капіталу — 19,0 % і на загальнодержавні витрати — 18,7 %. Різниця між експортом (61,4 % ВВП) та імпортом (-57,0 %) товарів і послуг становила 4,4 %. За десятиріччя реформ відбу­лося істотне скорочення всіх складових використання ВВП: спо­живання домогосподарств — майже вдвічі, валового нагрома­дження — у 5,7 рази, загальнодержавних витрат — на 1/7 (однак у їх складі витрати на освіту, охорону здоров'я, науку, куль­туру скоротились набагато більше).

За період реформ відбулися деіндустріалізація країни, фізич­ний розпад продуктивних сил, руйнація інтелектуального потен­ціалу суспільства. В Україні більше ніж у два рази знизилась продуктивність праці, у два рази зросла собівартість промисло­вої продукції. Швидке зниження реальних доходів населення України призвело до кризи збуту виробленої продукції. Майже половина її осідає на складах. У країні стала переважати бартер­на економіка, що різко скоротило бюджетні надходження. Хро­нічним став дефіцит державного бюджету.

В умовах відсутності протекціоністської політики держави у власній країні вітчизняного виробника стали витісняти з ринку іноземні виробники. Неконкурентоспроможність переважної більшості продукції вітчизняного виробництва посилювалась нижчою продуктивністю праці, невідповідністю якості окремих видів продукції до світових стандартів, високими цінами. Зміна становища на конкурентному ринку поглиблювала процес спаду виробництва, а у ряді випадків вела до банкрутства підприємств.

Неминучим наслідком глибокої і тривалої кризи стало різке (майже дворазове) падіння життєвого рівня населення України, яке відкинуло його за більшістю показників на позиції 1960-х років. Порівняно з 1990 р. реальна заробітна плата зменшилась більше ніж у три рази, а реальне споживання домашніх господарств — більше ніж у п'ять разів. Понад 80 % населення перебувають за межею бідності. Офіційно зареєстроване безробіття невелике, але із урахуванням прихованого безробіття, вимушених відпусток за свій рахунок, затримок з виплатою заробітної плати (і без того низької) рівень безробіття становить 40 % .

За роки кризи різко впали обсяги житлового будівництва — із 17,4 млн м2 загальної площі у 1990 р. до 5,6 млн м2 у 2000 р. У радянський період 60 % житла зводилося за рахунок держа­ви, і населення (переважно міське) отримувало його практично безплатно. До 2000 р. будівництво за рахунок цих джерел скоро­тилося в 11,3 рази.

З розпадом СРСР і отриманням незалежності на шлях самостійного як політичного, так і економічного розвитку вийш­ла одна з найбільших колишніх радянських республік — Україна. За виробничим потенціалом і чисельністю населення Україна — друга після Росії держава СНД. На початку 90-х років її населен­ня становило 52 млн осіб, що дорівнювало близько 18% загальної чисельності населення колишнього СРСР. У 1989 р. в Україні бу­ло вироблено понад 16% загальносоюзного національного доходу.

У результаті панування командно-адміністративної системи управління економікою Україна, як і інші колишні радянські рес­публіки, опинилася в стані глибокої економічної кризи. Катаст­рофічна ситуація в народному господарстві була обумовлена такими факторами:

- загальним одержавленням, що призвело до деградації відно­син власності й ліквідації нормальних господарських стимулів;

- деформованою структурою виробництва зі значною мірою мілітаризації;

- викривленням мотивації праці, пануванням соціального утриманства;

- гонитвою за високими темпами зростання радянської еко­номіки.

Немічною і деформованою у господарському відношенні ви­явилася Україна в переддень незалежності. Останнє десятиріччя XX століття для України можна назвати роками економічної трансформації — складного соціально-еко­номічного явища, в якому дуже важко виявити чіткі й недвознач­ні причинно-наслідкові зв'язки між окремими явищами, діями окремих економічних суб'єктів та їх наслідками. Суть соціально-економічних перетворень у цілому зводиться до того, щоб зміни­ти існуючу економічну систему і забезпечити економічне зрос­тання. Як же відбувалися трансформаційні процеси в українській економіці на рубежі тисячоліть?

Першим кроком на шляху до незалежної української економі­ки було прийняття «Декларації про державний суверенітет Украї­ни» 16 липня 1990 року. Ще перебуваючи в складі СРСР, Україна в такий спосіб заявила про свій намір створення самостійної дер­жави з незалежною і міцною економікою. Практична реалізація цього наміру відбулася з прийняттям «Акта проголошення неза­лежності України» 24 серпня 1991 року.

Одним із головних завдань перехідного періоду є розроблення науково обґрунтованої соціально-економічної політики, тобто прог­рами стратегічних і тактичних дій держави. Без такої програми успішний розвиток економіки будь-якої країни неможливий.

Але в 1991 році перевагу було надано не науково обґрунтова­ним висновкам вітчизняних і зарубіжних учених, а нав'язаній Україні ззовні (під виглядом «новітнього монетаризму») політиці реформації типу так званої «шокової терапії», в основі якої лежа­ли рекомендації експертів Міжнародного валютного фонду і Сві­тового банку.

Наприкінці жовтня 1991 р. Верховна Рада України розглянула «Основні напрями економічної політики в умовах незалежності», в яких передбачалася структурна перебудова господарства Украї­ни. Програма великого значення надавала конверсії оборонної промисловості, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь виробництв, що виробляли споживчі товари для насе­лення. Машинобудування передбачалося переорієнтувати на за­доволення потреб агропромислового сектору, легкої та харчової промисловості. Особливе місце в документі відводилося регіональній господарській політиці. Вперше передбачалося здійснен­ня урядом контролю за формуванням економічної структури, прийняттям рішень щодо розміщення нових виробничих потужностей, реконструкції та переоснащенню діючих підприємств усіх галузей промисловості.

У перші місяці після розпаду Радянського Союзу (8 грудня 1991 р.) в Україні здійснюються кроки в напрямку ринкових пе­ретворень, які підштовхнула лібералізація цін, що почалася в Ро­сії. В Україні уряд В. Фокіна з початку 1992 р. ввів у обіг купоно-карбованець і став на шлях «шокової терапії», проголосивши лі­бералізацію ринкової торгівлі й повну свободу ринкових цін, за винятком цін на деякі товари. Така політика поглибила кризу, сприяла подальшому падінню виробництва і за відсутності кон­куренції закономірно спричинила могутнє зростання цін, що у свою чергу призвело до різкого зниження рівня життя більшості населення. Це і було закономірним результатом економічної по­літики, здійснюваної за рецептами західних експертів.

У республіках колишнього СРСР «шокова терапія» оголошу­валася єдино можливим шляхом стабілізації економіки і станов­лення ринкових відносин. В обмін за обіцяні кредити приймалися рекомендації МВФ, які зводилися до лібералізації цін, фінансово-кредитної системи, зовнішньоекономічної та інших видів діяль­ності, використання монетаристських методів регулювання економіки, скорочення державних витрат на соціальні потреби.

У березні 1992 р. Верховна Рада України прийняла «Основи національної економічної політики України», які передбачали роздержавлення і приватизацію, структурну перебудову і модер­нізацію промисловості. Поряд з цим дана економічна концепція передбачала відмову від ряду принципових положень, прийнятих при утворенні СНД: Україна залишається в СНД, але повністю виходить з рублевого простору; перехід до взаєморозрахунків з країнами Співдружності на основі світових цін; переорієнтація зовнішньої торгівлі на західні ринки тощо. Ця програми стала пропуском для України до МВФ, куди і була прийнята у квітні 1992 р. У повній відповідності з вимогами цієї організації було підписано меморандум про політику економічних реформ на 1992 рік. Програма ринкових перетворень в Україні отримала схвалення МВФ.

Документи, прийняті Верховною Радою, постанови і рішення урядів не принесли очікуваних результатів. Однак у 1992 р. в країні продовжувалось формування ринкової інфраструктури — діяли 44 товарні біржі, близько 3 тис. брокерських контор, понад 2 тис. комерційно-посередницьких підприємств, 67 комерційних банків, значна кількість сервісних центрів, торговельних домів, агентств, бюро тощо.

У деяких галузях легкої промисловості, зокрема в харчовій, здійснюються спроби переорієнтації на ринкову економіку. В Україні харчова галузь представлена 25 підгалузями, найголовнішими з яких є м'ясна, молочна, маслосироробна, цукрова, олійна, консерв­на, хлібопекарна, пивоварна, спиртова тощо. Згідно з прийнятим Законом «Про приватизацію майна державних підприємств» та ін­шими нормативними документами в Україні створено 300 асоціа­цій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних това­риств, найвідомішими з яких є «Укрцукор», «Укрм'ясо», «Укрмолпром», «Укрпродспілка» тощо. В Україні зареєстровано понад 30 тис. малих підприємств і майже стільки саме кооперативів із за­гальною чисельністю зайнятих у них осіб— 670 тис., а 114 підпри­ємств передано в оренду трудовим колективам.

Усе це призвело до дезорганізації керівництва харчовою промисловістю, що поряд з некомпетентністю управлінського апарату не сприяло підвищенню рівня життя населення. За даними Міністерст­ва статистики, споживання основних продовольчих товарів жите­лями України на душу населення з року в рік невпинно скорочуєть­ся. Так, споживання м'яса і м'ясопродуктів за період з 1990р. по 1992 р. скоротилося з 68 до 46 кг, а за період з 1990р. по 1993 р. споживання молока і молокопродуктів — з 373 до 275 кг, яєць — з 272 до 193 шт., олії — з 11,7 до 8 літрів, цукру — з 49,7 до ЗО кг.

Бездумно копіюючи російські реформи, Україна пішла по шляху формування дикого капіталізму зразка XVIII сторіччя — вільного ринку, — що заперечує регулюючу роль держави. Ре­форми у нас починалися без обгрунтованих стратегічних цілей, які були б вироблені саме для України з урахуванням її інтересів та історичних особливостей.

Разом із тим економічні перетворення, здійснювані в Україні, мали певні відмінності від російських реформ. Так, керівництво країни стало на шлях поступових економічних змін зі збережен­ням значних регулюючих функцій держави. Заявляючи про при­хильність до ринкових регуляторів, уряд намагався зберегти по­передню вертикальну систему управління народним господарст­вом, систему держзамовлень, централізований розподіл найваж­ливіших ресурсів.

Перший рік самостійного існування української держави не приніс позитивних зрушень в економіці, почався процес приско­реного падіння основних макроекономічних показників. Порів­няно з попереднім роком національний дохід за 1992 р. становив 85%, промислова продукція — 91%, продукція сільського госпо­дарства — 89%. Майже в усіх галузях важкої промисловості панує криза. Найбільше падіння відбулося в транспортному і сіль­ськогосподарському машинобудуванні, хімічній промисловості, що зумовлено браком матеріалів і комплектуючих, які надходили з колишніх радянських республік. Глибока криза охопила також вугільну промисловість — 78% шахт загазовані, у 38% шахт ви­добуток кам'яного вугілля відбувається на глибині 1,3 км за тем­ператури 40—50°С. З 2000 р. гірники працюють уже на глибині 2000 м. Видобуток вугілля, нафти та газу скорочується.

Здійснена в 1992 р. лібералізація цін в умовах відсутності конкуренції уже в тому ж році призвела до їх вибухового зрос­тання у 20 разів (рівень інфляції 2000%).

Невдача України на початковій стадії економічних перетворень певною мірою пов'язана зі стартовими умовами реформ. Деякі з них мають об'єктивний характер і притаманні багатьом колишнім рес­публікам СРСР. Це спадок командно-адміністративної системи, зношеність виробничих фондів, ірраціональна виробнича структура. Негативну роль відіграли розрив господарських зв'язків із сусідніми країнами та стрибок цін на імпортовані енергоносії.

Окрім цього не можна не враховувати досить високий ступінь інтегрованості України до союзногосподарського комплексу. В економічній структурі країни значною виявилася частка галузей, які потребують постійної підтримки держави і слабо піддаються реформуванню: вугільна, гірничорудна, космічна та інші.

Значну роль в економічному спаді відіграли і суб'єктивні про рахунки уряду України у визначенні народногосподарських пріо­ритетів, відхилення від виробленого раніше курсу.

Після лібералізації цін. у січні 1992 р. в Україні здійснюється відверто проінфляційна політика, для якої характерні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, зрос­тання цін, обвальне падіння реальних доходів значної більшості населення. Уряд практично не намагався вдатися до жорсткої грошово-кредитної політики. Перебування у рублевому просторі, наявність єдиної валюти для колишніх радянських республік до цього не заохочувало.

У листопаді 1992 р. новий уряд Л. Кучми, що прийшов на змі­ну кабінету В. Фокіна, який не отримав підтримки парламенту, приймає відповідальне рішення про вихід із рублевого простору. У країні було введено карбованець як перехідну валюту, яка по­винна була взяти на себе весь тягар інфляції.

У 1992—1993 рр. дедалі більше концернів, асоціацій, окремих підприємств за умов нестримного зростання цін на нові техноло­гії стають неплатоспроможними. Таким чином, вони не можуть здійснити технічного переоснащення, приділити належну увагу технічному розвитку, впровадженню у виробництво найновіших досягнень науки і техніки з причини відсутності фінансових мо­жливостей. Більшість промислових підприємств стали боржни­ками, а їхні борги становили 247 трлн крб. Держава ж неспро­можна була надати належну допомогу розвитку важкої промис­ловості, оскільки 2/3 бюджетних асигнувань вона сплачувала Ро­сії та іншим країнам за енергоносії. Ситуація, що склалася, була дуже небезпечною, адже 68% загального обсягу товарного виро­бництва припадало саме на важку промисловість.

На початку 1993 р. уряд подав до Верховної Ради України «Основи національної політики на 1993 р.», в яких передбачалися заходи, спрямовані на фінансову стабілізацію шляхом обмеження кредитного субсидування галузей економіки, урахування реаль­них можливостей бюджету, запровадження штрафних санкцій до підприємств, що виплачують своїм робітникам економічно не обг­рунтовану високу зарплату тощо.

Однак вимога здійснення жорсткої грошово-кредитної політики не отримала належної підтримки. З закликом «запобігти розпро­дажу національного надбання» промислове і сільськогосподарське лобі у Верховній Раді домагається щедрих кредитних ін'єкцій для рятування державних підприємств від банкрутства. При цьому по­силюється податковий тиск на підприємницький сектор.

У перші місяці 1993 р. намітилось деяке вповільнення спаду виробництва, що було досягнуто дорогою ціною — посиленням кредитної емісії, безупинною роботою друкарського верстата. Інфляція, що становила у попередньому році в середньому бли­зько 30% на місяць, стрімко переростає у гіперінфляцію, досяг­нувши до осені в середньому рівня 70% на місяць, а в грудні 1993 р. через нове підвищення цін рівень інфляції перевищив 90%. Грошова емісія за рік зросла у 25 разів, що призвело фактично до руйнування фінансової системи і призупинення інвестиційного процесу в країні. Україна пройшла через найвищу в світі гіперін­фляцію —10155% (10255% з урахуванням попереднього року), тобто ціни зросли у 101,55 рази. Найвищий у світі рівень інфляції мали також Бразилія і Заїр.

«Шокові реформи», по волі чи мимоволі, здійснювалися не в інтересах більшості громадян країни. У результаті реформ утво­рився незначний прошарок багатих людей, а більшість населення зубожіла. 1993 р. не приніс для економіки України очікуваного піднесення. Припущення про сприятливі передумови для ство­рення незалежної економіки не знайшли матеріального підтвердження. Рівень інфляції почав вимірюватися вже п'ятизначними (!) цифрами.

Свідомо запущений в Україні процес інфляції спочатку роз­в'язав проблему дефіциту товарів та надлишку грошей: усі за­ощадження населення були просто знецінені, а отже, ліквідовані. На другому етапі процес із «зайвими грошима» довершили фі­нансові посередники, тобто трастові компанії, які остаточно обі­крали людей України, особливо пенсіонерів і ветеранів, у чиїй психології ще залишилась довіра до держави, яка, проте, не взяла не себе регулюючих функцій у цій ситуації. Далі інфляція зупи­нила кредитування виробництва і спровокувала його бурхливе падіння. Яскравим свідченням цього є динаміка показників еко­номічного розвитку України у 90-х роках.

Національний дохід у 1993 р. порівняно з 1992 р. скоротився на 15%, реальна зарплата — майже на 52%. У найгіршому становищі опинилася легка індустрія, де падіння виробництва відбулося майже на 1/3, і транспорт, де товарообіг скоротився на 29%. І лише в сіль­ському господарстві за підтримки з боку уряду і завдяки високому врожаю відбулося незначне зростання виробництва продукції.

Парадокс полягав у тому, що грошово-фінансова система України була сформована з орієнтацією на ринкову систему ви­робництва, якої в Україні ще не було. Отже, грошово-фінансова система почала руйнувати неприйнятне для неї виробництво. За класичними ж поняттями економіки спочатку має створюватися система виробництва, а потім грошово-фінансова система, яка його обслуговує.

На тлі боротьби з гіперінфляцією помітно послабилося ре­формування відносин власності, хоча закони про приватизацію було прийнято ще навесні 1992 р. Програму приватизації на 1993 р. не було виконано. Тому державному сектору не протистояла будь-яка конкуренція. Приватизації муніципальної власності всі­ляко перешкоджали місцеві органи влади.

Різко зросло адміністративне втручання в грошово-кредитну сферу. Парламент у міру розкручування інфляційної спіралі, в порушення банківського законодавства втручається в діяльність банків, директивне регулюються процентні ставки і валютний режим. У листопаді 1993 р. було здійснено спробу припинення валютних торгів на міжбанківській біржі.

Усе це не сприяло економічним перетворенням в Україні, формуванню ринкового середовища, зберігало бюрократичні ме­тоди управління, свідчило про відсутність послідовної програми господарської реформи.

Подальший хід реформ за рекомендаціями МВФ призвів до глибокої кризи. 1994 р. приніс економіці й народу України нові труднощі та випробування, а загальна тенденція спаду виробництва в усіх галузях промисловості ще зберігалася. За 6 місяців у пали­вній галузі порівняно з 1993 р. скорочення виробництва станови­ло 36%, у чорній металургії— 34,8, хімічній — 37,7, машинобу­дівній — 46,6, деревообробній — 42,3, будівельних матеріалів — 48,4, легкій — 50,7, харчовій — 4,8%.

Криза охопила і сільське господарство України. За 1990— 1993 рр. обсяг сільськогосподарської продукції скоротився на 25%. Зменшилося поголів'я великої рогатої худоби (ВРХ), свиней, овець і кіз, зменшилася кількість птиці. Скорочення поголів'я не припини­лося і в 1994 р. У 1993 р. у колгоспах реалізація ВРХ на забій скоро­тилася проти 1990 р. на 43%, свиней і птиці — на 57%, овець і кіз — на 49%. У 1990—1993 рр. обсяг виробництва багатьох сільсь­когосподарських продуктів відкинуто на 15—20 років назад. На 1 січня 1994 р. поголів'я ВРХ у державних і колективних сільськогосподарських підприємствах становило 17717 тис., і порівняно з 1991 р. воно скоротилося на 3368,1 тис. або на 16%. У 1991— 1993рр. загальна площа посівів сільськогосподарських культур становила 14203,7 тис. га, що на 8,3% менше, ніж за попередні п'ять років. Скоротилися на 7,6% посіви цукрових буряків, на 23% — льону, на 4,7% — овочів, на 33,3% — кукурудзи.

У державно-колгоспному секторі склалася парадоксальна ситуа­ція. З одного боку, державні господарства витрачали мільйони до­ларів лише на закупівлі ембріонів і кормів, щоб в перспективі ство­рити м'ясне стадо, а з іншого — українські селяни не мали можливості продати тисячі голів вгодованої великої рогатої худоби, свиней, молока, масла, сиру. Усе це відбувалося і продовжує відбу­ватися в той час, коли населення споживає харчових продуктів усе менше і менше. Дія деяких економічних факторів підштовхувала сільське господарство до катастрофічних наслідків. У 1994 р. площа ерозійних орних земель в Україні становила 13,6млн га (51,8%). Щороку з полів змивається водою, здувається вітром 600 млн т Грунту, у тому числі 40 млн т гумусу. Занедбані в останні роки не лише тваринництво, а й птахівництво, садівництво, виноградарство.

У 1994 році втіленню в життя послідовного економічного кур­су заважали як протиріччя між виконавчою і законодавчою гіл­ками влади, так і загальнополітична, соціальна ситуація в країні. Верховна Рада відмовилась продовжити уряду Л. Кучми надзви­чайні повноваження на здійснення економічних змін, і Л. Кучма пішов у відставку.

Президентські вибори, що відбулися влітку 1994 р., принесли перемогу Л. Кучмі, який виступив з програмою виведення еко­номіки з кризи. Основою курсу економічних реформ президент оголосив необхідність прискорення формування ринкових відно­син. Програма передбачала:

- розвиток підприємництва;

- лібералізацію торгівлі;

- створення нової законодавчої бази;

- кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці;

- безкомпромісну боротьбу зі злочинністю і корупцією.

З цього, по суті, починається другий етап економічних пере­творень в Україні, який можна розглядати як спробу змін в еко­номіці (прискорення приватизації, фінансова стабілізація, ство­рення ринкової інфраструктури тощо). Однак рішучих кроків з реалізації проголошеного курсу президент на початку правління (у перші 100 днів) не здійснив. Ситуація ж в економіці країни продовжувала погіршуватися. Верховна Рада схвалила 144-триль-йонну емісію, яка призвела до вибуху начебто приспаної інфля­ції, удвічі збільшивши курс долара і понад у два рази ціни. За межею бідності опинилися ще мільйони громадян. Ускладнюю­ться взаємовідносини з Росією і Туркменією з приводу розрахунків за енергоносії. Борг України цим країнам перевищив 1 млрд дол. Втративши близько третини свого ринку в Росії, Україна не змо­гла отримати його на Заході.

У цій ситуації Л. Кучма відкидає тезу про виняткову орієнта­цію на Захід, заявляючи про необхідність розвитку стратегічного партнерства з Росією і країнами СНД за першочергового зміц­нення двосторонніх зв'язків з державами Співдружності.

У жовтні 1994 року президент країни починає здійснювати курс на радикальні економічні перетворення. З метою фінансово­го оздоровлення народного господарства відміняються дотації на виробництво збиткової продукції, відпускаються ціни, а також фіксований курс карбованця до твердих валют. Проголошується необхідність тотальної приватизації, суттєвого скорочення бюд­жетного дефіциту тощо. У цілому економічна політика цього етапу являє собою, по суті, комбінацію монетаристських та адмі­ністративних заходів, й економічна література називає її «адміні­стративним монетаризмом» або «монетаристським адміністру­ванням». Це можна пояснити фактичним збереженням структури корпоративних інтересів, а отже, і системи корпоративних зв'яз­ків, притаманних «бюрократичному ринку», а також динамічним оновленням геополітичних стратегій провідних держав світу.

Друга хвиля лібералізації цін, що почалася у жовтні—листо­паді 1994 р., викликала новий вибух інфляції, яка досягла у жов­тні 70% і збереглася до лютого 1995 р. Господарські підсумки 1994 р. принесли нові розчарування; для економіки України він виявився найскладнішим. Незважаючи на певне зниження інфля­ції, її рівень становив понад 400%. Найсильнішим за всі роки не­залежності було падіння виробництва. У промисловості воно скоротилося на 28,2%, у сільському господарстві — на 16,5%. Реальна зарплата знижується на 16,8% і становить 1/3 від рівня 1990 р. У кінцевому підсумку ВВП порівняно з 1990 р. скоротив­ся на 44%.

1995 р. характеризується певною стабілізацією грошово-кре­дитної сфери. У першому півріччі зафіксовано падіння рівня ін­фляції, і в окремі місяці він опускався до однозначної цифри: сі­чень — 21,2%, лютий — 18,1, березень — 11,4, квітень — 5,8, травень — 4,5% (у листопаді 1994 р. — 74%!). Рівень інфляції в Україні став майже вдвічі нижчий, ніж у Росії, і становив 181.7% за рік. Це дозволило зміцнити грошову одиницю країни, підняти довіру до неї, і, таким чином, створювалися передумови для по­дальшого проведення грошової реформи.

Позитивні тенденції у ході фінансової стабілізації супрово­джувалися суттєво зрісшими темпами приватизації. У 1995 р. в Україні було роздержавлено 16265 об'єктів, з яких 4051 станови­ли загальнодержавну власність. Це вдвічі більше, ніж за поперед­ній рік. У підсумку за 3,5 роки частка державної власності в Україні скоротилася з 96 до 62%. Уже в середині 1995 р. на не­державних підприємствах України вироблялося понад 40% промислової продукції. Активно продовжувалася приватизація і в 1996 р., наприкінці якого організаційно-правову форму змінили близько 46 тис. об'єктів державної власності, а 18% із них стано­влять об'єкти великої приватизації, незавершеного будівництва і частка державної власності в спільних підприємствах.

Але, як свідчить аналіз, ефективність роботи приватизованих підприємств залишається низькою. Вона істотно не відрізняється (за деяким винятком) від підприємств державного сектора еконо­міки. В процесі приватизації допущено чимало грубих порушень чинного законодавства, зловживань службовим становищем.

Громадяни України мали можливість реалізувати своє право на приватизацію частки державного майна за допомогою майно­вих приватизаційних сертифікатів, подавши заявки на придбання акцій підприємств, що приватизуються через сертифікатні аукці­они, яких було проведено близько 50. Сертифікатну приватизацію закінчено на початку 1999 року. Почався етап грошової при­ватизації, яка все більше й більше розгортається. Але, враховую­чи подальший кризовий стан української економіки і низьку пла­тоспроможність широких верств населення, а також здійснення приватизації в інтересах певних кіл, а не всього народу України, відсутність будь-яких результатів сертифікатної приватизації на кінець 1990-х років, то в народі таку приватизацію справедливо на­звали «прихватизацією».

У 1995 р. зупинити спад виробництва не вдалося, але відбуло­ся різке його вповільнення (12,2% проти 22,9% у 1994 р.). Поряд з тим промислове виробництво і фінансово-кредитна сфера ще далекі від реального відновлення позицій початку 90-х рр. і по­требують ефективніших ринкових методів управління.

Важливе місце в економічній структурі України займає агропромисловий комплекс. У ході економічних змін у країні ство­рюються певні законодавчі засади, хоча й не зовсім досконалі, для ліквідації державної монополії власності на землю і станов­лення її різноманітних форм, серед яких передбачалось поширення приватної власності в різноманітних її формах: індивіду­альної (сімейної), групової, колективно-пайової. У березні 1992 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі». Протягом 1992 р. паювання або акціонування провели близько 4 тис. колгоспів. На початку 1995 р. змінився статус 8,8 тис. колгоспів (94% загальної кількості). З них паювання майна здійснили 8,3 тис. господарств. В Україні практично завершено приватизацію майна колективних господарств шляхом його поділу на паї, з наданням їх власни­кам — членам колективних господарств — права на вилучення своїх паїв, а також на їх передачу в спадок і продаж. Однак право реалізації паїв використовується ще досить рідко.

Реформування державних сільськогосподарських підприємств фактично знаходиться на початковій стадії. Повільно відбуваєть­ся становлення фермерських господарств. Сьогодні в Україні на­лічується понад 36 тис. фермерських господарств, яким було ви­ділено в середньому по 20 га. Причинами слабого розвитку фермерства є в першу чергу відсутність матеріальних і фінансо­вих ресурсів, недостатня підтримка з боку держави, а також пси­хологічне несприйняття більшістю селян, що виросли за умов колгоспного ладу, індивідуальних господарств, непідготовле­ність, а часто і нездатність багатьох із них вести самостійне гос­подарство. Крім того, за умов жорсткої економічної кризи, падін­ня життєвого рівня більшість сільських жителів вбачають у колективному господарстві певний соціальний захист. Станов­ленню нових форм господарювання на селі перешкоджає і відсу­тність необхідної інфраструктури для їх обслуговування. Одним із основних заходів аграрної реформи є зміна існуючого механіз­му закупок сільськогосподарської продукції за допомогою дер­жавно-контрактної та біржової систем.

Як і всі посткомуністичні країни (Китай являє собою унікаль­ний випадок в історії економічних реформ з його квазісоціалістичною моделлю), Україна розпочала процес економічних перетво­рень за умов системної кризи. Але масштаби цієї кризи (падіння обсягів виробництва, темпи інфляції тощо) виявилися найбіль­шими порівняно з іншими перехідними економіками. За рівнем кризи і станом спаду економіки Україна перевищила рівень вели­кої депресії у США 1929—1933 рр. У 1996 році ВВП становив близько 40% рівня 1990 р., а обсяг промислового виробництва менше половини цього рівня. В той же час у роки великої депре­сії 1929—1933 рр. у США виробництво скоротилося на 46%, а в Радянському Союзі під час Великої Вітчизняної війни найбільше падіння промислового виробництва становило 30%.

За роки кризи більше ніж у двічі знизилась продуктивність праці, у два рази зросла собівартість промислової продукції. Здій­снюється деіндустріалізація країни, фізичне руйнування продукти­вних сил, руйнування інтелектуального потенціалу суспільства. У країні постійно знижуються попит і пропозиція. При цьому по­пит знижується швидше порівняно з пропозицією. А це призво­дить до того, що промислові підприємства не можуть реалізувати вироблену продукцію. Майже половина її залишається на складах.

Крім того, низька продуктивність праці, невідповідність якос­ті окремих видів продукції світовим стандартам, високі ціни впливають на конкурентоспроможність наших підприємств. І як наслідок, вітчизняного виробника з ринку у власній країні витіс­няють іноземні виробники. Усе це за відсутності державної під­тримки виробника посилює процес падіння виробництва, а у ряді випадків призводить до його фізичного знищення.

Неминучим наслідком глибокої кризи в Україні, як і в ряді інших колишніх радянських республік, є різке послаблення соці­альної захищеності більшості населення, різке зниження життє­вого рівня. У 1994 р., у період найбільшого падіння макроекономічних показників, реальні доходи громадян упали до 19% по­рівняно з базовим рівнем 1991 р Купівельна спроможність сере­дньої зарплати за різноманітними продуктами харчування знизи­лась за період 1990—1993 рр. у 3—9 разів, а мінімальної зарплати — у 10—29 разів. У період гіперінфляції у 1992—1994 рр. особливо різким було падіння реальних розмірів пенсій. За ме­жею бідності опинилося понад 80% населення. Скорочення обсягів виробництва призвело до різкого зменшення зайнятості і зростання безробіття. Рівень фактичного безробіття в країні за різними оцін­ками становить від 1,4 млн осіб до 3,5 млн, що становить 20— 25% працездатного населення, а з урахуванням прихованого безробіття, вимушених відпусток за свій рахунок, затримкою виплат і без того низької заробітної плати рівень безробіття становить 40%.

Певний перелом у сферу соціального захисту вніс 1995 р., ко­ли вперше подолано тенденцію зниження життєвого рівня насе­лення, зростання номінальної зарплати почало випереджати зрос­тання цін на споживчі товари. Однак восени 1995 р., коли темп інфляції прискорився, ця тенденція змінилася. Позитивним у со­ціальній сфері є початок зростання з жовтня 1994 р. доларово­го еквівалента середньої зарплати. У грудні 1995 р. він досяг 68,2дол. порівняно з 30,6 дол. у грудні 1994 р. Падіння курсу гривні до долара США у 1998-1999 рр. та неодноразова зміна валютного коридору за відсутності економічного зростання при­звели до зворотного процесу, а отже до посилення подальшого процесу зубожіння широких верств населення.

Не можна погодитися з точкою зору про неминучість падіння виробництва і погіршення становища населення в період здійс­нення економічних реформ. Світовий досвід свідчить про зворо­тне: розумно здійснені економічні перетворення супроводжують­ся господарським зростанням і поліпшенням рівня життя населення. Справжньою причиною глибокої кризи, в якій опини­лася Україна, є не сама реформа, а помилковий монетаристський шлях перетворень, нав'язаний міжнародними фінансовими орга­нізаціями. Справжньою причиною ситуації, що виникла, є те, що Україна, копіюючи Росію, пішла шляхом класичного дикого ка­піталізму, який вичерпав себе ще на початку XX століття, а захі­дні країни прийняли концепцію змішаної економіки, а за мету — побудову соціального ринкового господарства. Здійснюваний Україною шлях реформ спричинив немало проблем, вирішення яких є важливим і невідкладним завданням сьогодення.

Серед проблем перехідного періоду найважливішою є вибір напряму нашого руху. Зрозуміло, що йдеться про зміну економі­чної системи. Загальновідомо, що Україна здійснює перехід від командної економіки до ринкової. Але проблема полягає в тому, яку модель ринкової економіки нам необхідно вибрати — модель вільного чи регульованого ринку. Зрозуміло, що Україна не по­винна копіювати чужі моделі, а обрати свою, яка відповідала б саме їй, модель ринкової економіки.

Важливою причиною кризи в Україні є спроба одномоментного вирішення всіх проблем. Історичний досвід показує, що всі подібні спроби закінчувалися поразкою. Намагання до швидкого і безпосереднього переходу через лібералізацію цін («шокову те­рапію») дуже нагадує спробу Радянської держави перейти в роки воєнного комунізму до безпосереднього виробництва і розподілу продуктів по-комуністичному. Як відомо, ця спроба не тільки закінчилася безуспішно, але й була визнана помилковою.

Перехід до ринкової економіки передбачає не одномоментний стрибок, а поступовий, еволюційний процес глибоких перетво­рень існуючої економічної системи за регулюючої діяльності держави. Перетворення обов'язково повинні здійснюватися пое­тапно. Саме про це свідчить світовий досвід, і саме це не було враховано під час здійснення реформ.

На зустрічі вчених-економістів України і Росії в Києві у вере­сні 1993 р. вчені-економісти України підкреслювали, що катаст­рофічний стан української економіки обумовлено тими самими причинами, що і в Росії, — прорахунками у виборі стратегії і так­тики реформ, що виявилися в непідготовленій лібералізації цін, відсутності активної структурної політики, розладі фінансово-грошової системи, відсутності дієвого управління державними підприємствами. Підкреслювалось, що лібералізація цін була фа­тальною помилкою, що реформи слід здійснювати не революцій­ним, а еволюційним шляхом.

Наступні роки підтвердили помилковість стратегії економіч­них реформ. Вони показали, що використання монетаристських методів не може забезпечити вихід української економіки з кризи і забезпечити реальне відродження. Щорічні обіцянки економіч­ного зростання, починаючи з 1997 р. впродовж трьох років, так і залишилися лише обіцянками. Поспішний демонтаж адміністра­тивно-командної системи управління і планування не супровод­жувався формуванням ринкової економічної системи, що приро­дно призвело економіку не до регульованого ринку, а до стихії і ха­осу. В країні здійснюється прискорена криміналізація економіки, перехід колосальних грошових засобів до тіньового обороту, які припинили працювати на національну економіку, а обслуговують інтереси вузького кола мафіозно-спекулятивних структур.

Як завжди, так і сьогодні ми спостерігаємо перехід від однієї крайності до іншої. Сьогодні від планового фетишизму ми перейшли до ринкового, а ринок, як відомо, може далеко не все. Успіхи капіталізму як після великої депресії, так і особливо після другої світової війни були породжені не безпосередньо ринкови­ми відносинами, а їх державним регулюванням.

У 1996 р. в Україні починається новий, третій етап реформ, який характеризується проголошенням коригування курсу ре­форм на створення державне регульованої, соціальне спрямова­ної ринкової економіки. Або, іншими словами, проголошено курс на побудову соціально-ринкового господарства, яке давно вже є реальністю в промислове розвинутих країнах (Німеччина та ін.).

Мається на увазі, що держава з сильними регулюючими функціями повинна стати однією із суттєвих ознак економічної моделі післякризового розвитку України. Але такою повинна бути не лише модель створюваної нами економіки, а й модель переходу до неї. Без сильної і цілеспрямованої державної полі­тики подолати економічну кризу неможливо. Держава має управляти процесом формування регульованої, соціальне спря­мованої ринкової економіки. Процес цей тривалий і він пови­нен мати ряд послідовних етапів, які б наближали нас до бажа­ної моделі.

1996 р. приніс для народу України нові випробування. Вало­вий внутрішній продукт скоротився на 10%, промислове вироб­ництво — на 5%, на 20% — випуск товарів народного споживан­ня. Спад відбувся і в аграрному секторі. Як і раніше, величезною залишається заборгованість із зарплати, пенсій, стипендій, яка розтяглася на багато місяців і навіть років.

У 1997—1999 рр. в Україні продовжувався трансформаційний спад. Поряд з тим, починаючи з 1995 р. фіксується вповільнення темпів падання ВВП у понад два рази. Уповільнився спад вироб­ництва в сільському господарстві. Означився процес економічної стабілізації в експортноорієнтованих і базових галузях.

Однак структура українського виробництва, в якій важливе міс­це займають енергомісткі експортноорієнтовані галузі, усклад­нює вихід із кризи. Зовнішньо- і внутрішньополітичні фактори, проблеми економічної інтеграції набувають величезного значен­ня. Наприкінці 1997 р. почала втрачати позиції українська валю­та, що проявилось у зниженні курсу гривні.

Важлива роль в економіці кожної країни, і особливо в період корінних економічних змін, належить банківській системі. Цент­ральним банком України, її емісійним центром є Національний банк України (НБУ), який створено у вересні 1991 р. Він прово­дить єдину політику в сфері грошового обігу, кредиту, створення і зміцнення національної грошової системи, організовує міжбанківські розрахунки, визначає курс гривні відносно валюти інших держав. НБУ створює державну скарбницю, зберігає фонди гро­шових знаків, золотовалютні резерви, дорогоцінні метали. Статус НБУ затверджено Законом України «Про банки і банківську діяль­ність». Наразі розробка і прийняття закону про НБУ.

Принципове значення має тенденція до зростання фізичного обсягу роздрібного товарообігу, яка вперше під час кризи про­явилася у 1997 р. Товарообіг офіційно зареєстрованих підпри­ємств усіх форм власності проти попереднього року в порівняль­них цінах збільшився майже на 6%. Загальний обсяг продажу споживчих товарів населенню за всіма каналами реалізації в 1997 р. також збільшився на 4,2%.

Болючим місцем в економіці сучасної України є бюджетно-податкова система, яка поки що продовжує зберігати репресивну спрямованість, не створюючи потрібної мотивації для суб'єктів у підвищенні результатів їхньої діяльності, насамперед у виробни­чій сфері, а навпаки — спонукає до приховування прибутку від оподаткування. Сьогодні на «тіньовий» сектор економіки Украї­ни припадає понад 50% (!) усіх економічних операцій (у США — 8%). Отже реальний ВВП приблизно удвічі більший від офіцій­ного, а економіка функціонує не стільки завдяки державі, а ско­ріше всупереч їй.

Характерною особливістю нинішнього економічного стано­вища України є відносна фінансова стабілізація. Основою цього стало поетапне зменшення бюджетного дефіциту. Якщо в сере­дині 1994 р. він становив 31,2% від ВВП, то на кінець року — близько 10%, а у 1995 р. він не перевищував 7,3%. У наступні ро­ки він був ще менший.

Важливою подією стала грошова реформа. Протягом 2-16 вересня 1996 р. (для особливих випадків термін було подовжено) введено в дію повноцінну національну грошову одиницю Украї­ни— гривню. Обмін відбувався у співвідношенні 1 гривня за 100000 купоно-карбованців. У такій пропорції було змінено і ці­ни. Реформа була неконфіскаційна, і, по суті, обмін здійснювався без обмежень. Хоча можна сказати, що це був більше політичний акт, оскільки на той час лише Україна з числа колишніх республік СРСР ще не ввела свою національну валюту. Крім того, про те, що це була реформа, свідчило хіба що лише заміна однієї валю­ти — купоно-карбованця (ерзац-валюти) — на іншу — гривню. Зрештою, це було не що інше, як деномінація, тобто ліквідували зайві п'ять нулів на грошових знаках і цінах на товари.

Але грошова реформа мала й позитивні сторони: зросла довіра до нової валюти; упродовж тривалого часу валютний курс гривні залишався практично незмінним (особливо з вересня 1996 р. до кінця 1997 р., хоча за три роки існування, тобто до вересня 1999р. курс гривні до долара США впав понад у 2,5 раза — з 1,76 грн. до 4,50 грн. за 1 долар США). Це створило умови для швидкого зниження облікової ставки НБУ — від 300% у жовтні 1994р. до 21% у 1997р.

З'явилися позитивні тенденції у зовнішній торгівлі. У 1997 р. її обсяг становив близько 30,5 млрд дол., з яких близько 14 млрд припадає на експорт. Негативне сальдо торгового балансу у 1997 р. порівняно з 1996 р. зменшилося з 3 млрд до 2,5 млрд дол.

Основним торговим партнером України була і залишається Росія, на яку припадає понад 25% українського експорту і майже половина імпорту. Важливими торговими партнерами України є також Німеччина, Китай, США, Туркменія, Польща, Туреччина та Італія.

Нинішня економічна політика України знайшла підтримку світового співтовариства. Країни «Великої сімки», МВФ, Світо­вий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку постійно надають Україні кредитну підтримку. Проте це призвело до ви­никнення і зростання зовнішнього державного боргу. Якщо до 1993 р. Україна не мала зовнішнього боргу, то на 1999 р. його величина перевищує 10 млрд дол.

Таким чином, перетворення в народному господарстві Украї­ни в 90-х роках мають досить складний і суперечливий характер. У силу цілого ряду причин становлення ринку відбувається непо­слідовно, без необхідної для цього міцності і рішучості, а сам процес формування нових економічних відносин було піддано сильному політичному протистоянню.

Для успішного завершення економічної трансформації нам необхідно відмовитися від монетаристської концепції, як і від неоліберальної політики в цілому, зробити рішучий крок від нео­ліберальної до інституціональної моделі переходу до ринкової економіки, глобально змінивши тим самим стратегію і тактику реформ. Але ні зарубіжний, ні вітчизняний досвід, жодна модель чи концепція не можуть бути точно скопійовані. Зрозуміло, що необхідно враховувати історичний досвід і накопичену економі­чну думку, але головне — необхідно детально вивчити реальну ситуацію, що склалася в країні, і намітити реальну програму реформування економічної системи. Саме це і буде запорукою на­шого успіху. Сподіваємося, скорого успіху.

  1. Формування економічної думки в період становлення ринкової економіки України.

Проаналізувавши еволюцію економічних теорій, слід розглянути, в якій мірі рекомендації авторів різних шкіл можуть бути використані в умовах сучасної України.

Майбутнє нашої ринкової економіки, тип соціально-економічного розвитку ще багато в чому неясні і тому розглянуті нами теорії різних економічних шкіл дають змогу лише наблизитись до деякого прогнозу­вання можливої економічної ситуації в Україні.

Перехід до нового етапу економічної системи, яка ґрунтується на взаємодії різних соціальних типів господарств, пов'язаний з існуванням протиріч між максимізацією добробуту і умовами переходу до змішаної ринкової економіки. Перехідний період завжди супроводжується по­гіршенням життєвого рівня народу, оскільки відсутній налагоджений господарський механізм, який забезпечував би раціональне використан­ня виробничих ресурсів. Тому завдання перехідного періоду зводиться, на нашу думку, до вирішення питання: як із усіх можливих ситуацій зу­міти вибрати найкращу, найменш болісну для народу?

Ми вважаємо, що одним із основних завдань, які стоять перед Україною в умовах кризи, є створення за допомогою ринку надійних джерел доходів для більшості населення, а також адекватна оцінка фактора трудових ре­сурсів. З одного боку, реальний перехідний період поглиблює протиріччя між добробутом і методами створення ринку, з іншого — оптимізує вибір.

Відомо, що економічний розвиток і високий рівень використання ресурсів органічно пов'язані з приватною ініціативою. Ринок, суб'єктивні стимули гарантують рівновагу економіки. Умовами досягнення рівнова­ги є забезпечення повної зайнятості, відсутність надлишкового капіта­лу, гнучке реагування цін і заробітків на зміни кон'юнктури і очікувань економічних агентів.

Створення ринкових відносин у нашій країні, безперечно, має сприя­ти подоланню економічної кризи недовиробництва, масового безробіття, а також встановленню найважливіших економічних пропорцій, підви­щенню рівня суспільного добробуту. Нормальне конкурентне середови­ще, ринкова рівновага ліквідує дефіцит товарів і вільного часу, спеку­ляцію, інші негативні явища.

Для побудови ринкової економіки необхідно уяснити суть ринку та економічних відносин, що пронизують соціально-економічну систему. Побудова ринкової економіки передбачає необхідність не тільки теоре­тичного пізнання законів, економічних методів, але і практичного за­своєння суті внутрішніх механізмів ринкових відносин, принципів і ре­гуляторів ринку.

В період організації ринку на перший план висувається проблема створення детальних економіко-освітніх і наукових передумов карди­нального повороту, механізму ринкової конкуренції, інфраструктури ринку.

Осмислення економічної ситуації, яка склалася в Україні (інфляція в умовах різкого падіння виробництва, загрожуюче масове безробіття, претензії місцевих управлінських структур на політичну владу, соціаль­на напруженість тощо), приводить до висновку про необхідність прива­тизації та податкової політики, які стимулювали б підприємництво у ви­робництві, створення системи захисту малозабезпечених.

Перебудова вітчизняних структур, створення системи конкурентних товарних ринків з вільним ціноутворенням, формування в подальшому регулюючого ринкового механізму мають привести до глобального соці­ального прогресу, зрілого етапу трансформації суспільства на шляху гу­манізму і демократизації. Орієнтація ринкового механізму залежить від методів створення ринку. Демократичні методи, які ґрунтуються на на­уці та організаційних діях, коли старе замінюється істинно новим, а не просто усувається — таким є шлях до прогресу і загального добробуту.

Ключовою проблемою при цьому є перетворення соціальної природи багатства, тобто ставлення до власності. Економічні агенти, які добива­ються максимальної корисності від своєї роботи, відповідальні за вико­ристання ресурсів, мають бути власниками цих ресурсів.

Сучасний ринок найкраще функціонує за наявності різних форм власності, коли кожна із них може довести свою ефективність. Саме цей ас­пект закріплено в Конституції України. Проте при цьому не можна ігно­рувати специфіку національного аспекту соціальної сфери, що може

мати певні наслідки. Наростання протирічь у відносинах власності дозволяє прогнозувати тривалу соціальну боротьбу в українському су­спільстві. Тому актуальною є гнучка політика ліквідації соціальної не­справедливості, компенсації втрат власності, доходів, нагромаджень, робочих місць, соціальних прав громадян.

Безперечно, що проведена у країні "ваучеризація" прискорила ство­рення ринкових відносин.

Проте слід мати на увазі, що "ваучеризація" не вирішила багато про­блем: не створено масовий клас дрібних та середніх власників, народне господарство не отримує належних фінансових ресурсів від цього проце­су та ін. Крім того, загострюється соціальна диференціація у суспільстві, значна частина населення відокремлюється від державної власності, сотні мільйонів гривень не потрапляють на вітчизняний ринок, інве­стиції концентруються у спекулятивно-фінансовому обігу.

Найбільш значущим, масштабним, складним економічним методом управління є ціноутворення, оскільки деформації у співвідношенні цін порушують соціальну справедливість розподілу, еквівалентність обміну. Ціна несе не тільки економічне, але і соціальне навантаження, забезпе­чуючи розподіл створеного продукту. Тому всі складові системи цін ма­ють поєднувати інтереси виробників і споживачів. Це можливо лише у стані соціально-економічного оптимуму.

Поряд з якістю товарів, чисельністю покупців та умовами реалізації, основним фактором, який впливає на інтенсивність попиту, є ціна. По­рівняльна оцінка товару дає перевагу споживачам, які пов'язані з оцін­кою приросту якості товару. Якщо останнє відповідає приросту ціни, то ціна прийнятна для покупців. У свою чергу, витрати виробництва мо­жуть бути визнані основним ціноутворювальним фактором, якщо вони визнаються споживачем. Оцінка якості вибору, як відповідного ціні, можлива за наявності конкуренції на ринку та інформованості спожи­вачів. Крім того, якість товару формується на ринку з урахуванням по­треби у цьому товарі, що відвертає створення нових диспропорцій у си­стемі "виробник — споживач".

Ціни, особливо роздрібні, активно впливають на попит і пропозицію. Запізніла ліквідація розриву між доходами населення і товарним забезпеченням, що виникає при неперевищенні попиту над пропозицією, веде до дестабілізації фінансів і розбалансованості економіки. На нашу дум­ку, податкове регулювання при плаваючих ринкових цінах є кращим ва­ріантом індикативного регулювання цін. Бажана корекція дії механізму ринкової самонастройки (що можливо в умовах розвиненого ринку) може бути досягнута шляхом маніпуляції податками.

Негативним наслідком нинішнього деформування ціноутворення є не тільки розбалансованість облікових операцій і виникнення диспропорцій в економіці, але і деформація економічних відносин усіх фаз відтворення протягом усього життєвого циклу руху товару.

Ціновий механізм і конкуренція не тільки насичують ринок, але й викликають певну боротьбу за споживача, відповідальність перед ним. Умови і вимоги до продукту диктує споживач, а виробник перепрофілює виробництво, підвищує якість, щоб залишитися на ринку, не допусти­ти зниження доходу. Однак все це характерно для розвиненої економі­ки з насиченим ринком. У процесі переходу до ринку при збереженні дефіциту виробник зберігає монопольне становище, підвищує ціни і отри­мує додатковий прибуток без збільшення випуску і поліпшення якості товару. Тому необхідне застосування державного контролю над цінами.

Первинною формою регулювання цін є спостереження за цінами з боку урядових органів, яким займаються статистичні управління, на­уково-дослідні центри профспілок (які ще мають бути створені в Украї­ні), спеціальні незалежні фірми, університети. Мета спостережень — визначення індексу щорічного номінального росту доходів, вплив росту цін на витрати виробництва і національну конкурентоспроможність. Державне втручання в ціноутворення передбачає санкціоноване урядом завищення витрат виробництва (за рахунок завищення амортизаційних відрахувань). Прямий вплив на ціни справляють державні субсидії, зни­ження витрат виробників.

При розвитку ринкового ціноутворення слід, по перше, враховувати соціальний розряд ринку, наявність різних господарських структур у ре­зультаті утворення різноманітних форм власності. Залежно від цього ви­значається співвідношення на ринку державних твердих, регульованих договірних або вільно встановлених цін. Відсутність належного спів­відношення порушує рівновагу. Обґрунтованість цін визначається в ос­таточному підсумку ступенем пропорційності народного господарства. Тому досягти збалансованості неможливо без оптимізації ринкової струк­тури, яка має враховувати тенденції розвитку світового ринку.

По-друге, ціна має проходити перевірку ринком на основі врахуван­ня попиту, а на стадії виробництва слід визначати лише лімітні рівні. По-третє, для досягнення ринкової рівноваги (що слід ураховувати в ціно­утворенні) необхідне балансування товарних ринків із ресурсними. По-четверте, структура оптових і роздрібних цін має бути приведена до нормального стану. Використання у період переходу до ринку міжгалу­зевих моделей збалансованої системи оптових цін як першого наближен­ня до майбутньої системи ринкових цін, за рекомендацією В. Леонтьєва, дозволило б запобігти різним економічним потрясінням при переході до нормального ринку. Хоч ринок конкурентних виробників може при­вести економіку до соціально-економічної рівноваги, цей процес буде за­тягнутим і надто витратним через неправильне використання ресурсів. Універсальна, досконала модель ринкового механізму, в тому числі ціноутворення, поки не винайдена. Але для виходу на світовий ринок по­трібно вирішити проблему досконалості системи цін, розрахунку ринко­вих цін рівноваги, еластичності, віднайдення оптимального поєднання цін фіксованих, регульованих і вільних, важелів непрямого впливу дер­жави на ціни.

Нинішнє становище більшості населення України, зокрема низький рівень доходу і висока смертність, викликають дуже серйозну триво­гу. Подолання такого становища можливе лише шляхом створення роз­виненого продовольчого ринку країни, насамперед за рахунок вітчиз­няних товарів, що зв'язано з необхідністю підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, впровадження нових форм госпо­дарств, у тому числі й фермерських. Відомо, що фермерські господар­ства найбільш пристосовані до росту галузевої продуктивності праці, виробляють механізм здешевлення продукту, росту життєвого рівня споживача.

Від забезпеченості продовольчими товарами залежить політична стабільність у суспільстві. В умовах соціальної і політичної напруженості перехідного періоду держава має сприяти збереженню стабільних цін на продовольчі товари, субсидуючи їх. На це вказував Дж. Гелбрейт, за­значаючи, що державна підтримка сільського господарства і отримання росту цін на продовольчі товари є найважливішим антиінфляційним і антикризовим засобом. Попит на продукти харчування не еластичний щодо цін, і тому в результаті лібералізації ціни на сільськогосподарську про­дукцію можуть бути дуже високими. Ріст цін на продукти харчування при великій частці витрат на них в доходах населення України веде до росту номінальних доходів, забезпечених лише інфляційною емісією. Гіперінфляція настає тоді, коли в умовах спаду виробництва допу­скається вільний ріст цін на продовольчі товари.

Оптимальний шлях вирішення продовольчої проблеми вбачається у якісно новому господарюванні, розширенні інвестицій у сільське госпо­дарство, підвищенні врожайності сільськогосподарських культур з уже освоєних земель, а також в удосконаленні системи розподілу.

Галузева структура сільського господарства змінюється під впливом індивідуалізації попиту, розвитку потреб і переваг індивідууму. Фер­мерський сектор відчуває сильний ціновий і організаційно-економічний тиск конкуренції. Посилення якісних аспектів конкуренції у сфері пе­реробки і збуту сприяє зниженню співвідношення витрат на продовольчі товари до доходу, підвищенню якості продуктів харчування, здешевлен­ню виробництва. Ця пристосованість фермерства на Заході є результа­том конкуренції у фермерському секторі масового виробництва віднос­но однорідних продуктів. У результаті основні функції щодо зниження сукупних витрат у сільському господарстві виконують саме фермерські господарства. Урахування умов, які склалися у розвитку фермерства в нашій країні, є необхідним в період переходу до ринкової економіки.

Проблема динаміки попиту тісно переплітається з ефективністю сільського господарства в умовах ринкових відносин. Попит домінує над міжсекторним обміном, регулює ціни на продовольчі товари, що демон­струє аналіз динамічних моделей загальної ринкової рівноваги. Ринок має ліквідувати відсутність права розпоряджатися своїм товаром, сла­бу координацію промислового і сільськогосподарського секторів еконо­міки, їх економічну відокремленість від споживача, практичну від­сутність механізмів, які б зв'язували виробництво і споживання.

При переході до ринку так само, як і в рамках функціонування розвиненого ринкового механізму, неминуче безробіття. Причини безробіт­тя, як було показано раніше, представники різних економічних теорії по­яснюють порізному. З точки зору економічного лібералізму воно пов'язане з розбіжністю розподілу факторів виробництва між галузями і розподілу попиту на продукцію цих галузей, що викликано викривлен­ням системи співвідношення цін і заробітків. Високий і стабільний рівень зайнятості досягається створенням ринку, установленням відпо­відності попиту і пропозиції у кожному секторі економіки.

Особливість ситуації щодо зайнятості в нашій країні полягає у різноманітності форм власності, яка, однак, не привела до високої ефектив­ності використання ресурсів. Завдання полягає в тому, щоб знайти такі форми зв'язку індивіда із частиною суспільного багатства, при яких він впливав би на ефективність використання ресурсів. Для пом'якшення впливу спонтанних ринкових сил необхідна монетарна і фіскальна по­літика. Перша має регулювати попит на ринку капіталів, забезпечити стабільність вартості грошей. Мета другої полягає у ліквідації бюджет­ного дефіциту.

Початковий етап переходу до ринкових відносин визначає формуван­ня нових не завжди позитивних тенденцій щодо мобільності ринку праці, зокрема зниження інтенсивності перерозподілу робочої сили на постійну і тимчасову роботу. Внаслідок кризових явищ, спаду виробництва і ско­рочення робочих місць підвищується вірогідність стійкого безробіття. Посилення незбалансованості робочих місць і трудових ресурсів, по­гіршення умов реалізації права на працю і доходи пов'язано з подальшим зростанням соціальної нерівності і зниженням рівня економічного до­бробуту. У зв'язку з цим виникає проблема створення такої моделі управління зайнятістю, яка поєднує ефективне використання трудових ресурсів із механізмом соціальної захищеності населення. Це передба­чає макрорегулювання структури робочих місць, максимальну свободу партнерів у виборі виду праці і місця проживання. Сучасний стан економіки, масового безробіття висуває на перший план проблему скорочення пропозиції робочої сили, перегляд меж су­купного фонду робочого часу, скорочення тривалості робочого тижня, не­повну зайнятість, гнучкий режим робочого часу (у розвинених країнах Заходу чисельність працюючих неповний робочий час становить 25— 50%) при сучасному підвищенні рівня погодинної оплати.

В умовах переходу до змішаної ринкової економіки, де має місце не­достатній сукупний попит, слід стимулювати інвестиційну діяльність підприємств. Суть інвестицій полягає не у гарантії повної зайнятості, а в створенні можливостей для її реалізації. Світовий досвід показує, що для того, щоб в умовах ринку підприємства функціонували відповідно до мотиву прибутку, мають бути забезпечені довготривалі щорічні тем­пи росту доходу від капіталу на рівні 3— 6% . Капітал при цьому найдо­цільніше витратити: 1) на виплату соціальних дивідендів усім членам су­спільства; 2) на фінансування інвестицій, які не під силу окремим під­приємствам. Передусім це стосується розвитку інфраструктури, пов'я­заної з виробництвом суспільних благ.

В умовах спаду виробництва і необхідності стабілізації економіки загострюється проблема економічного росту. Економічний ріст залежить від сукупних індивідуальних витрат — основного елементу кінцевого су­спільного попиту, від точності оцінки споживчого попиту. Тому в осно­ву аналізу загальноекономічної ситуації закладають мікроекономічні по­казники індивідуального споживання. Крім того, необхідно встановити зв'язок мікроекономічних показників споживчого попиту із секторами виробництва. Економічний ріст є функцією від потреб, тому індивідуаль­не споживання стимулює і регулює виробництво.

Зміна рівня капітальних витрат є найважливішим інструментом підтримки інвестиційної активності, оскільки викликає ріст національ­ного доходу і споживання, найвищу завантаженість потужностей. Інтен­сивність застосування капіталу позитивно пов'язана з тривалістю зай­нятості. Виробництво з високою інтенсивністю застосування капіталу в технології має довгий життєвий цикл. Надлишок капіталу може служи­ти інструментом політики доходів.

Політика доходів, яка забезпечує перевищення частки прибутку над інвестиціями в національному доході, може служити умовою ефектив­ності функціонування системи. Це є наслідком постійної динаміки бю­джетів працюючих.

Однак не слід спрощувати проблему. Нестабільність може виникну­ти в силу ряду причин, наприклад: зміна темпів росту продуктивності праці при зміні пропорції "витрати — випуск"; зміна результатів інве­стування в коротко- чи середньостроковий період або залежно від типу технічного прогресу — в довгостроковий період. Крім того, темп росту продуктивності праці може змінитися у зв’язку із змінами інтенсивності технічного прогресу, коливань трудових ресурсів. На продуктивність праці безпосередньо впливають довгостроковість зайнятості, зміна мож­ливостей утилізації промисловості, вік виробничих фондів, тренди в рості продуктивності праці, темпи юніонізації у промисловості. За­йнятість праці і капіталу впливають на продуктивність позитивно. Зміни у віці виробничих фондів і знову створених фондів (у бік збільшення) впливають негативно. Крім того, ефект продуктивності знижується че­рез існування максимально довгострокової зайнятості, оскільки остан­ня не сприяє росту інтенсивності праці. Тому мета полягає в досягненні не максимальної, а високої і стабільної зайнятості на межі природної норми безробіття, що і забезпечує функціонуючий ринок з державною політикою.

Зайнятості сприяє система соціального забезпечення. Для підтримки соціальних програм, на думку авторів, слід:

а) розширити соціальне забезпечення за місцем роботи (через хворо­бу, вагітність, пологи, звільнення у розмірах, які перевищують законо­давче встановлений державний мінімум). Підприємства, які застосову­ють власне страхування, мають отримувати податкові субсидії;

б) витрати на соціальні потреби мають становити приблизно З0 % державних видатків; 2/3 соціального бюджету слід спрямувати на охорону здоров'я, освіту, пенсійне забезпечення;

в) забезпечення соціальної справедливості має бути покладено на профспілки;

г) у структурі витрат на 1-му місці мають знаходитися пенсії, на 2-му — медицина, на 3-му — сімейна допомога; на 4-му — допомога із безробіття, далі — профосвіта, забезпечення житлом, допомога при нещасних випад­ках і профзахворюваннях, жертвам війни;

д) проводити антиінфляційну індексацію соціальних витрат.

Названі вище зміни мають складний, комплексний характер. Тому основне завдання в умовах переходу до змішаної ринкової економіки — добитися поєднання мікроефективності з макростабільністю.

Приватне підприємство (індивідуальне чи колективне), становлячи основну одиницю виробничого сектору в ринковій змішаній економіці, не повинно виключати ефективного макроекономічного втручання держави.

Державі необхідно всіляко розширювати і стимулювати підприєм­ництво, яке поки що має характер первісного нагромадження фінансо­вого капіталу і майна невиробничого призначення. Відомо, що нагрома­дження засобів інфляційними методами не може тривати довго. Комер­ційний капітал має або набути активної форми інвестицій у виробництві дефіцитної продукції, або настає гіперінфляція і товарний дефіцит стає абсолютним. В умовах змішаної економіки з її широким недержавним сектором, приватними і кооперативними підприємствами потрібно вирішувати пи­тання ринкового коригування діяльності державних підприємств, ство­рювати раціональні варіанти у структурі власності. Однак, слід мати на увазі, що для досягнення ефективної і стабільної зайнятості державні органи мають впливати на виробництво безпосередньо (ліцензування інвестицій, контроль за цінами, політика доходів). Непрямих методів, які використовують як основний інструмент капітальні витрати, тут, очевидно, недостатньо. Важливою функцією держави має бути коорди­нація стратегічних економічних рішень, а основним завданням — перерозподіл добробуту.

Держава має забезпечувати відповідність між динамікою добробуту і ресурсами; факторами виробництва; доходами і витратами населення, з одного боку, і структурою виробництва — з іншого; споживанням і ру­хом суспільного багатства і т. п. Ринок — це саморегулююча система, а держава — система свідомого управління, але вони не виключають один одного. Проблема розмежувань функцій цих систем не вирішується без урахування реальної структури економіки, що показали Дж. М. Кейнс, О. Ланге, Дж. Гелбрейт та ін.

Для досягнення збалансованості економіки планування має висту­пати як індикативний регулятор ринку. Директивне планування віднос­но ефективне тільки при централізації НТП, розвиненій інформаційній базі, низькому виробничому динамізмі, обмежених потребах, що супе­речить сучасному розвитку, який диктує вимоги високого рівня економ­ічного добробуту, якості життя, поєднання поліцентризму з міжнародною інтеграцією, росту динамізму виробництва.

Ріст рівня економічного добробуту залежить від ефективності заходів щодо активізації людського фактора, збагачення змісту праці, що зумов­лено наявністю спеціальних широких знань, які здобуваються у процесі розвитку системи освіти. Необхідна висока економічна культура, вміння брати участь у ціновій конкуренції, орієнтуватися на максимізацію ко­рисності. Розширення системи освіти є засобом зменшення розриву між попитом і конкуренцією різних видів праці. Ріст освітнього рівня є од­ним із факторів росту доходів.

Необхідно в умовах переходу до ринку закріпити за індивідуумом пра­ва власності на знання, технологію (друки, патенти, авторські посвідчен­ня). Купувати інтелектуальну продукцію на ринку і регулювати ринок через податкову систему покликана держава. Залучення у систему осві­ти державних інвестицій (внески, безподаткові і безпроцентні кредити) зумовлено розвитком ринків капіталів.

Основним для професійної освіти у нашій країні є ринок праці. Збільшення витрат на освіту поряд з недопущенням високого рівня безробіття завжди вважалось і вважається у західній теорії і практиці ключовим моментом у кризових ситуаціях. З метою росту професійної підготовки необхідно створити спеціальні державні фонди на основі пільгового опо­даткування. Навчання основ інформатики, іноземних мов, соціальної психології, екології, роботи на комп'ютерах, придбання другої спеціаль­ності буде полегшувати трудовлаштування, створить умови переходу до безперервної освіти.

Оскільки найвищу корисність для споживача товар набуває лише бе­ручи участь у світовій конкуренції, проблему піднесення економіки слід вирішувати також шляхом активної зовнішньоекономічної діяльності як окремих фірм, так і держави. Аналіз західних моделей показав, що результатом відкритої торгівлі є зрівняння вітчизняного монополіста із зовнішніми виробниками, зниження цін, ріст якості. В міжнародних умовах торгівлі особливо важливими є конкуренція, експортні і вироб­ничі можливості, енергетична антимонопольна політика держави.