- •Дніпропетровська державна фінансова академія
- •Тема 10 розвиток національних економік країн європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина хх ст.) План
- •1. Розвиток національних економік країн європейської цивілізації (друга половина хх ст.).
- •2. Розвиток економічної думки країн європейської цивілізації (друга половина хх ст.)
- •Основні терміни і поняття
- •Питання для самоконтролю
- •Література
- •Тема 11 світове господарство та основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець хх – початок ххі ст.) План
- •Основні терміни і поняття
- •Питання для самоконтролю
- •Література
- •Тема 12 економічний розвиток україни в умовах радянської економічної системи та його трактування в кономічній думці План
- •Основні терміни і поняття
- •Питання для самоконтролю
- •Література
- •Тема 13 формування засад ринкового господарства в україні (90-ті роки хх ст.) План
- •Основні терміни і поняття
- •Питання для самоконтролю
- •Література
Основні терміни і поняття
Інтелектуалізація праці. Інновація. Галузь "високих технологій". Менеджмент. Соціальні інновації. Реструктуризація. Соціальна екологія. Космополітизація.Детермінаціясоціальна. Парадигма. Постсервіс-на економіка. Плюралізм.
Питання для самоконтролю
1. Як ви розумієте терміни "інноваційна економіка", "підприємницька економіка", "підприємницьке суспільство"? Чи можемо ми твердити, що Україна йде шляхом утвердження основних принципів цього суспільства? Обґрунтуйте.
2. У чому змінилися погляди А. Тоффлера відносно розвитку НТР?
3. Згідно з теорією А. Тоффлера економіка майбутнього — це "постсервісна економіка", експериментальне виробництво, а її основна галузь — виробництво електронної техніки, космічні програми, використання глибин океану, біоіндустрія. Як ви це розумієте?
4. Відомо.що аналіз економічної сфери ("техносфери") тісно зв'язаний з висновками Тоффлера про кардинальні зміни у "соціосфері", у "владній структурі" і в "інфосфері". Розкрийте їх.
5. Які з основних тенденцій розвитку інформаційного суспільства у 1990—2000 рр„ на вашу думку, можуть проявитися в Україні у най ближчий період? Обґрунтуйте.
6. Чим зумовлена зміна теорії обмеження НТР теорією сприяння її розвитку?
Література
Історія економічних учень: Підручник за ред. /Л.Я.Корнійчук, Н.О.Титаренко. – К.: 2001.
Б.Д. Лановик, М.В. Лазарович, В.Ф. Чайковський. Економічна історія України і світу. – К.: “Вікар”, 2001.
П.І. Юхименко. Економічна історія. – К.: “Вікар”, 2004.
П.І. Юхименко, П.М. Леоненко. Історія економічних учень. – К.:, “Знання”, 2005.
Н.О. Тимочко, О.А. Пучко ін. Економічна історія. –К.:, 2000.
Тема 12 економічний розвиток україни в умовах радянської економічної системи та його трактування в кономічній думці План
Економічний розвиток України в умовах радянської економіки
Економічна думка в умовах радянської економіки
Економічний розвиток України в умовах радянської економіки.
Третім універсалом від 20 листопада 1917 р. Центральна рада проголосила Українську Народну Республіку. Українська держава не витримала експансії тоталітарного режиму, який встановили більшовики. Країна була перетворена на воєнний табір на основі методів насилля, націоналізації всіх видів промисловості. Комплекс цих заходів отримав назву “воєнного комунізму”. Навесні 1921 р. збанкрутіла політика “воєнного комунізму” була замінена новою економічною політикою (НЕП).
Незважаючи на всі хитання у здійсненні нової економічної політики, в 20-ті роки на основі широкого використання товарно-грошових відносин була створена нова, принципово відмінна від «воєнного комунізму» непівська модель господарювання — змішана економіка, яка регулювалась державою. Переведення державних і кооперативних підприємств на господарський розрахунок, допущення приватного капіталу, функціонування їх всіх на засадах конкуренції, стабілізація грошової системи, боротьба за бездефіцитність держбюджету тощо — все це обумовило створення працездатних ринкових структур. Однак їх перетворення в дієздатний ринковий механізм так і не відбулося. Головною причиною цього стала повна відмова вищого партійно-державного керівництва країни наприкінці 20-х років від нової економічної політики і введення ним нової форми «воєнного комунізму» у вигляді адміністративно-розподільної системи.
Багато в чому демонтаж непу був обумовлений курсом комуністичної партії на соціалістичну індустріалізацію, основне завдання якої полягало в перетворенні країни, що ввозила машини і устаткування, в країну, що виробляла їх. Офіційно цей курс був проголошений в грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б). В умовах майже повної відсутності власної сучасної машинобудівної бази модернізувати старі й оснастити нові фабрики і заводи можна було тільки за рахунок іноземної техніки та технології, а для цього потрібна була валюта. Із відомих історії способів накопичення коштів для індустріалізації (грабіж колоній, одержання контрибуцій, здача концесій, одержання іноземних позик) Радянському Союзу жоден не підходив. В умовах капіталістичного оточення проблему накопичення коштів можна було вирішити тільки завдяки мобілізації внутрішніх ресурсів, а саме: доходів від одержавлених промисловості, транспорту, торгівлі; податків, внутрішніх позик; доходів від експорту сільськогосподарської продукції; внутрішньопромислового перерозподілу коштів на користь галузей групи «А». Однак, прискіплива оцінка цих джерел фінансування індустріалізації показала, що при збереженні рівноважного типу розвитку державного і приватного секторів, який усталився за роки непу, необхідні кошти держава не одержить. Приватнопідприємницький сектор не мав бажання задарма віддавати кошти на індустріалізацію. Партгоспноменклатура знайшла вихід у здійсненні нової націоналізації приватного сектора, в перетворенні багатомільйонного селянства у внутрішню колонію пролетарської держави, з якої брали данину (на основі різниці цін на промислові товари і сільськогосподарські продукти), створенні системи директивного планування, широкого застосування примусової праці засуджених, «соціалістичного змагання».
Становлення системи планів, розробка й уточнення функції поточного і перспективного планування пройшли в 20-ті роки складний шлях. Організація Держплану (22 лютого 1921 р.) передбачала розробку тільки поточних планів. Провідна роль перспективного планування була визначена в 1922 р. положенням про роботу Держплану СРСР. Спочатку період, котрий повинен був охоплювати перспективний план, не встановлювався. В різних відомствах і республіках, розробляючи перші перспективні плани, установлювали семи-, п'яти-, трьох- і дворічні строки. Держплан Союзу РСР дотримувався п'ятирічних строків.
Перші народногосподарські плани, що охоплювали річний період, одержали назву «контрольних цифр». Їх основна ідея полягала в тому, щоб об'єднати в єдиному плані господарське проектування окремих державних відомств і держбюджет, а також передбачати напрямки розвитку стихійних процесів господарського життя країни в умовах функціонування багатоукладної економіки. Держплан розробив контрольні цифри на такі періоди:
1925/26р.; 1926/27 р.; 1927/28 р.; 1928/29 р.; 1929/30 р. До розробки перших контрольних цифр розрізнені галузеві п'ятирічні плани не зв'язувались в єдиному народногосподарському плані. В ході складання контрольних цифр радянські планові органи фактично відмовились від індикативного планування на користь директивного. Так, якщо контрольні цифри на 1925/26 р. доводилися відомствам для орієнтування, то окремі розділи контрольних цифр на 1927/28 р. були вже затверджені як обов'язкові для виконання. Перехід до п'ятирічного директивного планування обумовив створення нової організаційної структури, а саме — ієрархічної адміністративної системи управління, з жорстким рівнем централізації. В ній була різко підвищена роль Держплану як головного економічного штабу. ВРНГ була замінена галузевими народними комісаріатами (наркоматами), кількість яких стала швидко збільшуватися, що в подальшому призвело до бюрократизації економіки.
У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) затвердив директиви по складанню першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР, розрахованого на 1928/29—1932/33 господарські роки. В них на збалансованій основі висувалися три завдання — прискорений розвиток промисловості (середньорічний темп приросту обсягу продукції — 16%), розгортання часткової колективізації сільського господарства на добровільній основі (з охопленням наприкінці п'ятирічки до 20% селянських домогосподарств) і піднесення рівня народного добробуту. На основі партійних директив робітники Держплану на весну 1929 р. розробили два варіанти плану — відправний і оптимальний. В квітні 1929 р. XVI конференція розглянула і схвалила оптимальний, напружений план. У травні 1929 р. V Всесоюзний з'їзд Рад оголосив його державним законом. За оптимальним варіантом середньорічний темп зростання промислової продукції збільшувався порівняно з партійними директивами до 20—22%. З цього моменту почалися численні коригування показників плану в бік їх підвищення, часто-густо науково не обгрунтованого. Завищені планові завдання не виконувалися через відсутність у народному господарстві додаткових ресурсів. Державі вдалося профінансувати в основному форсований розвиток важкої промисловості. За чотири роки (1928/29—1932 рр.) вона одержала 16622 млн крб. (при власних коштах на 3371 млн крб.). Однак це не допомогло їй і тим більш усій промисловості виконати надмірно завищені планові завдання, які нав'язали Й. В. Сталін і його прибічники. Середньорічний приріст обсягу промисловості країни в 1929/30— 1932 рр. становив 15,7%, що менше приросту, наміченого директивами XV з'їзду ВКП(б). Політика форсування індустріалізації не виправдала себе і в Україні. Тут також не були виконані сталінські вказівки директивного характеру про різке збільшення видобутку вугілля, випуску чавуну, сталі, прокату тощо.
В цілому ж промисловість України зробила значний крок вперед (у плані технічної реконструкції, нарощування потужностей, кількісного і якісного зростання кадрового потенціалу і зростання випуску продукції) як за першу п'ятирічку, так і особливо за другу (1933—1937 рр.) та третю п'ятирічку (1938—1942 рр.). За роки довоєнних п'ятирічок у республіці здійснювалося велике будівництво на основі засвоєння капітальних вкладень. У результаті введення в дію нових підприємств, реконструкції старих у промисловості безперервно збільшувався обсяг основних фондів. У 1938 р. на території України діяло близько 11 тис. підприємств крупної промисловості, на яких було зайнято 1,6 млн робітників, і 115 тис. дрібних підприємств, де було зайнято 344 тис. робітників. У 1940р. нові або повністю реконструйовані підприємства випускали понад 92% продукції крупної промисловості України, в тому числі: в чорній металургії— 99,4%, в хімічній промисловості — 99,7%, в тракторній — 100%, турбінній — 100%, комбайнобудуванні — 100%, електростанцій — 100% тощо.
Разом із промисловістю певні здобутки у своєму розвитку в 1920—30-ті роки мало і сільське господарство України. Однак вони були б ще вагомішими, якби аграрний сектор економіки не став донором промисловості, особливо на початку 30-х років. З нього фактично за безцінь викачували хліб та сировину, шляхом організованого набору і принадами міського життя переміщали селян на новозбудовані фабрики і заводи. Дуже суперечливі, а часто і трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства, яка стала здійснюватися в Україні та інших республіках на основі рішень XV з'їзду ВКП(б), який відбувався в грудні 1927 р. На ньому йшла мова про розвиток усіх форм кооперування, про поступовий перехід до колективних форм обробітку землі на основі нової техніки, а не навпаки. Рішеннями з'їзду не визначалися ні терміни, ні тим більше єдина форма чи спосіб кооперування селянських господарств. Однак у ході хлібних заготівель політика всілякого розвитку кооперування в усіх його формах поступово деформувалася в політику підтримки виключно одного різновиду кооперації — колективного господарства (колгоспу). Така зміна поглядів і позиції партгоспноменклатури — результат її невміння налагодити в умовах непу взаємно вигідну торгівлю на ринку зерна між державою і селянськими господарствами, а також бажання взагалі позбутися своїх численних контрагентів шляхом їх об'єднання в одержавлені колгоспи або в комуни. Будучи основним покупцем хліба (причому за відносно низькими заготівельними цінами), пролетарська держава виявилася не в змозі забезпечити селян промисловими товарами за такими ж відносно низькими цінами, протистояти приватним заготівельникам на вільному ринку. Виникли певні труднощі в хлібозаготівлях, які були роздуті сталінським керівництвом до рівня хлібозаготівельної кризи. Наслідком певного зниження обсягів державних закупівель було невиконання планів експорту зерна і, відповідно, недоодержання валюти для закупівель імпортного устаткування на потреби індустріалізації. Обігравши всі ці обставини, Й. В. Сталін і його оточення перетворили суто економічну проблему в політичну і запропонували свій варіант її вирішення — позаекономічне, примусове вилучення зерна у селян. Для забезпечення заготівель знову були задіяні типові методи здійснення продовольчої розкладки (конфіскація хлібних «надлишків», заборона на базарну торгівлю тощо). Таким чином, в найкоротші строки державні заготівлі було перетворено з добровільних, регульованих економічними важелями (цінами, податками, пільгами) в обов'язково-примусові. Для підвищення результативності визиску вирішено було розверстати державні заготівлі не серед багатомільйонних селянських господарств, а серед контрольованих державною колгоспів.
З весни 1928 р. партійно-державні органи приступили до форсування організації колгоспів. Улітку 1929 р. було оголошено заклик «суцільної колективізації» цілих округів. У жовтні 1929 р. це завдання ставилося вже перед окремими областями. Територіальна експансія колгоспного будівництва супроводжувалася скороченням строків його проведення. Опір селянських мас нав'язаній зверху колективізації придушувався найжорстокішими заходами. Першими їх жертвами стали розкуркулювані заможні селяни. Перша хвиля розкуркулення прийшлася в Україні на другу половину січня—початок березня 1930 р. Вона охопила 2525 тис. селянських господарств із загальної кількості 5045 тис. господарств. Станом на 10 березня 1930р. під розкуркулення підпало 61887 господарств, тобто 2,5% їх загальної кількості. Було експроприйовано 582 тис. га землі, 58,6 тис. голів робочої худоби. Конфісковане майно вартістю в 40,3 млн крб. передали до неподільних фондів колгоспів. Розкуркулених часто депортували за межі України. Тільки за період 1930—перша половина 1931 р. з країни було депортовано 95,8 тис. сімей. Загальна кількість експроприйованих селянських господарств становила близько 200 тисяч.
Новостворені колгоспи не справлялися з покладеними на них функціями, зокрема з виконанням хлібозаготівельних планів. Через відсутність у колгоспників матеріальної зацікавленості у підвищенні громадського виробництва колгоспів, низький рівень механізації і машинізації, отоварювання трудоднів за залишковим принципом тощо, сільськогосподарське виробництво почало швидко деградувати. З року в рік у першій п'ятирічці обсяг державних заготівель ставав усе меншим. З урожаю 1932 р., який зібрали колгоспи і селяни-власники, пролетарська держава змогла «витиснути» 260,7 млн пудів (проти 400 млн пудів за січень—листопад 1930 р.). «Витиснення» хліба з селянського сектора відбувалося у найбрутальніший спосіб: «за куркульський саботаж» на продовольчі запаси колгоспів і селян-власників накладалися величезні «натуральні штрафи»; масово застосовувалися подвірні обшуки з конфіскацією не тільки хліба, але й будь-якої їжі. На зламі 1932 р. і 1933 р. у сільській місцевості України практично не залишилося продовольчих, фуражних, насіннєвих запасів хліба та інших продуктів. По всіх сільських районах, особливо з зерновою спеціалізацією, настав справжній голод. Втечі селян у міста з цих районів заважали військові частини. Отже, голод 1932— 1933 рр. партійна і державна номенклатура свідомо перетворила в голодомор для того, щоб селянин-колгоспник запрацював по-справжньому, незважаючи на невідповідне його трудовим зусиллям відчуження вироблених ним продуктів на користь держави. Виробника було відчужено не тільки від результатів його праці, але й від найважливіших засобів виробництва — машинної техніки. Машини та кваліфіковані кадри були зосереджені в системі державних машинно-тракторних станцій, які обробляли колгоспні поля за натуральну оплату, причому розмір її визначали згори. В країні поступово сформувалася система директивного планування і командування колгоспами з боку обюрокраченого апарату.
Реальне відновлення продуктивних сил сільського господарства України почалося в кінці другої п'ятирічки. В аграрному секторі почали збільшуватися урожаї, відновилося зростання поголів'я худоби, поліпшилась оплата праці колгоспників. Значно було підвищено також і рівень технічної озброєності села. В Україні протягом 1934—1937 рр. обсяг валової продукції колгоспів збільшився в 2,8 рази, а товарної — в 3,4 рази. В результаті колективізації замість 5 млн дрібних селянських господарств стали функціонувати тисячі колгоспів, машинно-тракторних станцій і сотні радгоспів. У 1940 р. в Україні налічувалося вже 28 тис. колгоспів, майже 900 радгоспів, 1225 МТС. На полях республіки працювало 112,5 тис. тракторів, 33,2 тис. комбайнів, 54,9 тис. вантажних автомашин. Валовий збір зерна в Україні становив у 1940 р. 26,4 млн т (проти 22,8 млн т у 1937 р.). Організаційне зміцнення колгоспів і радгоспів, зростання матеріально-технічної бази викликали зростання результативності сільськогосподарського виробництва, що в свою чергу обумовило піднесення заможності й культури селян.
Отже, в 1920—30-ті роки на більшій території України утвердилася радянська форма державності й відповідний економічний лад. Будучи рівноправним засновником Радянського Союзу, Україна поступово, разом з іншими радянськими республіками, втрачала свою політичну й економічну самостійність. Їх людські, матеріальні й фінансові ресурси почали все більше використовуватися не в інтересах широких верств українського народу, а для побудови утопічного суспільства, яку провадила партійно-державна і господарська номенклатура, не забуваючи при цьому про свої власні матеріальні інтереси.
Із закінченням відбудови народного господарства України в 1950 році продовжувався його подальший розвиток на основі директивних п'ятирічних планів: п'ятого (1951—1955 рр.), шостого (1956—1960 рр.), сьомого (1961—1965 рр.). У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про те, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до комунізму, який можна побудувати в одній країні. Ідея «догнати і перегнати» індустріальні країни була підтримана М. С. Хрущовим, який проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Це було авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСР відставало від США та інших економічно розвинутих країн. Результатом командно-адміністративної системи, партійного керівництва, дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку господарства країни, що відбувався за довоєнною схемою.
З відновленням у 1951 р. довоєнних масштабів виробництва чавуну, сталі, коксу Україна посіла одне з провідних місць у Європі з виробництва чорних металів. У паливній промисловості було створено нові галузі — газову, буровугільну. Розширилася мережа газопроводів, зокрема побудовано газопровід Дашава—Київ—Москва. Проте в структурі палива перевага надавалася вугіллю (понад 90%).
У 1950-х — першій половині 1960-х років основні напрями економічної політики залишалися практично незмінними. Зберігалися високими порівняно з західними країнами темпи економічного зростання України, хоча після 1950 р. вони помітно вповільнилися. За 1951—1958 рр. промислова продукція щорічно збільшувалася на 12,3%, національний дохід – на 11,7%, за 1959—1965 рр. — відповідно на 8,8% і 7,7%. У структурі суспільного виробництва в 1960 р. за виробленим національним доходом (у СРСР його обраховували без невиробничої сфери) частка промисловості становила 47,9%, сільського господарства — 29,1%, транспорту і зв'язку — 4,7%, будівництва — 8,2%, торгівлі — 11,1%.
За 1951—1965 рр. було побудовано 1960 великих підприємств. Економічне зростання в Україні продовжувалося на основі примітивної індустріалізації. Як і в попередні роки, перевагу надавали базовим галузям, не пов'язаним з науково-технічним прогресом. Темпи розвитку групи «Б» відставали від групи «А». Питома вага виробництва засобів виробництва в загальному обсязі промисловості зросла з 62% у 1940 р. до 72,4% у 1965 р.
У паливній промисловості продовжувала переважати вугільна промисловість. За 1951—1965 рр. було введено в дію 324 шахти, а видобуток вугілля зріс майже у 2,4 рази. Але на розвитку галузі у 1960-х роках позначилися несприятливі гірничо-геологічні умови: глибина розробок сягала 700 м, що ускладнювало видобуток і підвищувало ціни на вугілля. Розвиток вугільної промисловості здійснювався в усіх басейнах — Донецькому, Львівсько-Волинському, Дніпровському буровугільному. Вищими темпами, ніж вугільна, розвивалися газова і нафтова галузі. Частка нафти і газу в структурі палива збільшилася з 9% у 1958 р. до 27% у 1965 р. Центр видобутку нафти і газу поступово переміщувався у Дніпровсько-донецький район (53,8% у 1965 р.).
Майже половина кількості газу споживалася на електростанціях, а незначну кількість використовували як хімічну сировину, технологічне паливо, для комунально-побутових потреб.
Виробництво електроенергії забезпечувалося в основному великими державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництві електроенергії зменшилася з 20% у 1950 р. до 6,6% у 1965 р.
Різко зросло значення металургії, особливо порівняно з довоєнними роками. У 1965 р. видобуток залізної руди перевищив рівень 1950 р. в 4 рази, виплавлення чавуну — у 3,4, сталі — в 1,4, виробництво прокату — у 3,7, труб сталевих — у 3,1 рази. Сталі вже виплавлялося більше, ніж чавуну. За 1951—1965 рр. було побудовано і здано в експлуатацію 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатних і трубних станів.
Важливу роль в індустріальному комплексі відігравали машинобудування та металообробка, середньорічні темпи зростання яких у 1950-х роках становили 16,5%. Зменшення їх частки в галузевій структурі промисловості пояснювалося конверсією і тим, що воєнну продукцію в офіційній статистиці не показували. За цей час було створено понад 17 тис. зразків нових типів машин, устаткування, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів, крокуючих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів, трансформаторів, автоматичних ліній, електронних машин, телевізорів, магнітофонів, холодильників, пральних машин, пилососів тощо. До речі, першу електронно-обчислювальну машину було винайдено і виготовлено саме в Україні. До середини 1960-х років було освоєно виробництво синтетичних алмазів, великовантажних машин, автобусів власної конструкції, малолітражок, авторефрижераторів, автонавантажувачів, танкерів, риболовецьких траулерів, літаків. Споруджено такі заводи, як Одеський і Дніпропетровський важких пресів, Кременчуцький і Запорізький автомобільні, Львівський телевізорний, Сумський електронних мікроскопів, Київський електронно-обчислювальних машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій. За обсягом виробництва сільськогосподарських машин Україна займала провідне місце в СРСР. Лише за 1960—1965 рр. було побудовано 22 заводи. На 1965 р. в Україні було понад 1 тис. машинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25% зайнятих у промисловості.
Прискореними темпами розвивалася хімічна промисловість (за 1960—1965 рр. у середньому за рік 16,7%). Збудовано Лисичанський хімічний комбінат, Сумський суперфосфатний завод, Роздольський сірчаний комбінат, Дніпропетровський шинний, Черкаський штучного волокна. Однак асортимент хімічної продукції залишався практично незмінним — мінеральні добрива, сірчана кислота, сода, хімічні волокна. Повільно розвивалося виробництво полімерних матеріалів.
Зросла і зміцніла промисловість будівельних матеріалів. Було освоєно виробництво нових марок цементу — «700» і «800», керамічних труб, опор ліній електропередач, стінових панелей. Створено нову галузь — великопанельного домобудування.
Поряд із важкою розвивалися також легка і харчова промисловість. Введено в дію нові потужності: Артемівська, Переяслав-Хмельницька, Миколаївська (Львівська обл.), Кіровоградська швейні фабрики, Луганська взуттєва. Херсонський бавовняний, Житомирський і Рівненський льонокомбінати. Лише за 1959-— 1965 рр. було споруджено понад 300 нових і реконструйовано понад 400 підприємств. Освоєно випуск нетканих матеріалів, штучного хутра, трикотажних виробів із хімічних волокон.
Наприкінці 1950-х років розпочалася комплексна реконструкція залізничного транспорту на основі електрифікації та впровадження теплової тяги. З 1945 р. цей вид транспорту став рентабельним. Через Україну транзитом ішла продукція у 81 країну світу. Зріс також вантажооборот морського, автомобільного і повітряного транспорту.
Слід зазначити, що внаслідок розвитку промисловості у 1950— 1960-ті роки змінилася її географія. З'явилися нові промислові центри: Кременчук, Херсон, Рівне, Біла Церква, Чернівці, Львів. Зменшилася частка Донецько-Придніпровського, зросла — Південно-Західного і Південного економічних районів, а їх співвідношення у 1965 р. становило відповідно 60,7, 27,4 і 11,9%. Продовжувалась індустріалізація шести західних областей, де протягом 1950-х років випуск промислової продукції збільшився втричі. У 1965 р. ці області давали близько 9% валової промислової продукції республіки.
Усі ці досягнення були можливі завдяки значним капіталовкладенням, і за період з 1950 р. по 1965 р. у господарство України було вкладено 74,4 млрд крб. Державні кошти становили близько 70%, підприємств — 10%, колгоспів — 12%, населення — 8%. Але структура розподілу інвестицій залишалася непродуктивною. На обладнання у 1950-х роках спрямовувалося лише 20%—30%, а в першій половині 1960-х років — 28% усіх капіталовкладень, решта спрямовувалася на будівельно-монтажні роботи.
Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рівня технічної оснащеності. З другої половини 1950-х років було розпочато механізацію та автоматизацію виробничих процесів. Так, у вугільній промисловості вдосконалювався шахтний транспорт, механізувалася зарубка і відбивання вугілля (на 98%), навалка його в лавах (на 75%). Лише у 1959—1965 рр. було створено близько 4 тис. нових типів машин, механізмів, апаратів і матеріалів. Підприємства освоїли випуск близько 1100 видів нової техніки і зняли з виробництва 800 типів застарілих конструкцій. Було встановлено понад 40 тис. автоматичних і напівавтоматичних апаратів, впроваджено 813 автоматичних і напівавтоматичних ліній тощо. Усе це зумовило зростання продуктивності праці.
Проте успіхи промислового виробництва були недостатніми порівняно з потребами країни і світовим досвідом. Ефективність капіталовкладень і фондовіддача знижувались, а капіталомісткість зростала. Виникла тенденція до зниження рентабельності. Національний дохід зростав повільніше, ніж загальносоюзний. Внаслідок низьких норм амортизації капіталу (6% на рік) машини та устаткування списували кожні 16—17 років, а третину обладнання застосовували аж до повного фізичного спрацювання. Повільно впроваджували досягнення НТП. Незбалансовано розвивалися різні галузі. Швидше зростали фондоємні галузі важкої промисловості. Відставали від потреб зв'язок і житлове будівництво. Лише третина доріг мала тверде покриття. Не забезпечували потреб країни автомобільна, авіаційна, приладобудівна галузі. Хімічна промисловість відставала за виробництвом синтетичних волокон, пластмас. Посилилася диспропорція між важкою легкою промисловістю. Інвестиції в останню становили до 12—15% усіх грошових капіталовкладень. Виник хронічний дефіцит споживчих товарів. Збільшується кількість незавершених об'єктів (у 1965р.—52).
Гальмувала економічний розвиток система управління та планування промисловості. Протягом другої половини 1940-х — початку 1950-х років господарство України контролювалося галузевими загальносоюзними, союзно-республіканськими і республіканськими міністерствами.
Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни. Було проголошено курс на прискорений розвиток легкої промисловості. Після XX з'їзду партії (1956 р.) у СРСР і в Україні почався період, що отримав в історії назву «відлига», і пов'язується з діяльністю М. С. Хрущова. Країна ставала все більше відкритою. Люди починали говорити й писати про те, про що раніше й думати боялися. Настало прозріння і з багатьох економічних проблем. Почали проводитися цікаві творчі дискусії та наукові конференції. Хрущов щиро хотів ліквідувати недоліки в економіці й надавав цьому першочергового значення. Першу суттєву зміну було здійснено ним у галузі аграрної економічної політики..
На початку 1950-х років дедалі більше давалися взнаки негативні наслідки панування в країні адміністративно-командної системи управління економікою. Особливо наочно це було видно у сільському господарстві, яке було найслабшою ланкою в радянській економіці, про що свідчили перш за все низькі темпи його розвитку та низька продуктивність.
У 1950—1953 рр. загальний обсяг продукції сільського господарства зріс лише на 2%, а землеробства зменшився на 1%. Якщо в державному секторі економіка була вульгаризована і фальсифікована, то в колгоспному — відсутня зовсім. Коли в колгоспах почали розраховувати собівартість продукції, то з'ясувалося, що більшість із видів, представлених на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, є збитковими. Тодішні ціни часто не відшкодовували й десятої частини витрат. Так, ціни на картоплю не відшкодовували навіть витрат на її постачання на заготівельні пункти. По суті, держава, здійснюючи нееквівалентний обмін із селом, грабувала його, проводячи ту ж політику «воєнного комунізму».
У керівництві сільським господарством переважали адміністративні методи господарювання, жорстка регламентація діяльності колгоспів і радгоспів.
Розуміючи необхідність послаблення адміністративних методів управління сільським господарством, партія на початку 1950-х років ужила ряд заходів. У вересні 1953 р. на пленумі ЦК КПРС серед заходів, запропонованих М. С. Хрущовим з метою стрімкого підйому сільського господарства, центральне місце займало суттєве підвищення матеріальної зацікавленості трудівників села у збільшенні виробництва сільськогосподарської продукції, збільшення державних асигнувань на потреби села, поліпшення технічного і кадрового забезпечення села.
З цією метою підвищувались заготівельні й закупівельні ціни на продукцію тваринництва. Так, після 1953 р. закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію підвищувались неодноразово, і не у відсотках, а в декілька разів. Наприклад, ціни на худобу і птицю одразу ж були підвищені в 5,5 рази. У 1953—1958 рр. заготівельно-закупівельні ціни зросли на зерно у 7, на картоплю — у 8 разів. З січня 1954 р. діяли постійні погектарні норми поставок тваринницької продукції, заборгованість за минулі роки з колгоспів було списано. Зменшено обов'язкові поставки овочів і картоплі. Частину продуктів колгоспники продавали державі у порядку закупок через заготівельні організації. Скасовано обов'язкові поставки сільгосппродуктів із колгоспних дворів, удвічі знижені податки з присадибних господарств. Установлено єдині закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, диференційовані за зонами країни. В кінцевому рахунку найважливіші види продукції стали рентабельними, що створило сприятливі умови для збільшення її виробництва. Почали впроваджувати щомісячне авансування колгоспників на трудодні — до 25% грошових коштів, отриманих від реалізації тваринницької продукції.
За Сталіна колгоспники не користувалися правом пенсійного забезпечення. Запровадження Хрущовим пенсійного забезпечення для колгоспників і видача їм, як і всім громадянам, паспортів мало в той час величезне значення.
Вересневий пленум 1953 р. був спробою переходу до економічних методів керівництва. Він сприяв зростанню виробництва основних сільськогосподарських продуктів. Підвищення матеріальної і моральної зацікавленості колгоспників у зростанні виробництва дало хороші результати. У 1956 р. посівні площі в цілому по СРСР були збільшені на 25, а посіви зернових культур — на 20%. Заготівля зерна за 3 роки зросла на 75, м'яса — на 20, молока — на 63%. Виробництво тваринного масла (без домашнього виробництва) за цей термін зросло на 46%. Протягом 1951—1960 рр. капіталовкладення в сільське господарство України збільшилися і становили 6799 млн крб. (15,6% загального обсягу інвестицій у господарство).
Середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1954—1959 рр. становили понад 7%. Неподільні фонди зростали щороку в колгоспах на 21,8%, радгоспах — на 16%.. Досягнуті успіхи підтверджували ефективність хрущовських змін у сталінській аграрній економічній політиці й сприяли подальшому засудженню культу особи Сталіна.
Однак політична система не забезпечила реалізацію ідей, закладених у рішеннях пленуму. Багато рішень, намічених пленумом залишились на папері. На практиці економічні методи підмінялись адміністративними. З одного боку, здійснювалися заходи з розширення самостійності колгоспів і радгоспів, переведення їх на госпрозрахунок, а з іншого — збереглося централізоване "планування їх діяльності, детально регламентувався державою весь процес господарювання, тобто колгоспи і радгоспи фактично були позбавлені самостійності.
При всій значимості реформи 1953 р., яка вперше гостро поставила питання про необхідність переходу від адміністративних переважно до економічних методів, поставлені нею завдання не були вирішені. Економічні методи не стали домінуючими. Оскільки реформа зачепила в основному сільське господарство, а завдання зі зміни механізму господарювання в інших галузях народного господарства і не ставилося, не мінявся кредитно-фінансовий механізм у цілому, то цього і не могло статися.
Але це не означало, що ідеї реформи 1953 р. не отримали свого розвитку; Всі наступні роки свідчать про нові спроби подолання командно-бюрократичних методів і ліквідації жорсткого централізованого керівництва економікою.
Слід зазначити, що в повоєнний період відбувався процес спеціалізації міністерств і відомств, число яких неухильно зростало. Так, створено Державний комітет з постачання народного господарства (Держпостач СРСР) Г Державний комітет з впровадження нової техніки в народне господарство (Держтехніка СРСР). Було вирішено зосередити роботу Держплану СРСР, який раніше виконував усі ці функції, на плануванні народного господарства та контролі за виконанням планів і недопущенні диспропорцій. Тож нововведення мало деякі переваги, але ще більше недоліків. У 1953 р. підприємства республіканського підпорядкування давали лише 31% промислової продукції, — решту виробляли підприємства союзного значення. Керівні республіканські органи були відірвані від більшості підприємств, розташованих на території республіки, оскільки вони знаходилися в безпосередньому підпорядкуванні союзних відомств. Це не могло не знизити відповідальності за роботу промисловості. Склалася громіздка, багатоступінчаста структура управління з великою кількістю малоефективних проміжних і паралельно діючих ланок. Чисельність управлінського персоналу була невиправдано завищена, а облік і звітність — занадто складними і заплутаними процедурами.
Після 1953 р. Хрущов починає ліквідовувати недоліки в системі управління на мікро- та макрорівнях і здійснює наступні зміни:
- підвищення ролі й розширення прав союзних республік у гоподарському будівництві;
- розширення прав і самостійності директорів;
- впровадження нового порядку планування, що обмежує число директивних показників згори;
- скорочення звітності керівним організаціям, що дублювала офіційну статистичну звітність;
- скорочення і спрощення управлінського апарату. У середині 1950-х років було здійснено ряд реформ, спрямованих на ліквідацію жорсткого централізованого керівництва народним господарством і посилення економічних стимулів і особистої матеріальної зацікавленості в результатах праці. Протягом І953—1955 рр. здійснювались заходи з вивільнення місцевої ініціативи і послаблення диктату центру, розгорталася боротьба з бюрократизмом. Було здійснено низку значних заходів з розширення прав міністерств і союзних республік, усунення надмірної централізації в управлінні й плануванні.
В Україні у 1954 р. створено союзно-республіканські міністерства вугільної промисловості й чорної металургії. У 1956 р. перетворені з союзних на союзно-республіканські міністерства будівництва підприємств металургії та хімічної промисловості, будівництва підприємств вугільної промисловості. Створено міністерство будівництва УРСР.
У 1954 р. тільки в 46 міністерствах і відомствах були ліквідовані 200 головних управлінь і відділів, 147 трестів, значна кількість місцевих управлінь, постачальницьких організацій, різноманітних контор і дрібних структурних підрозділів. У структурі заводоуправлінь були ліквідовані проміжні і дублюючі підрозділи і служби й укрупнені малі цехи та відділи.
Лише протягом 1954—1956 рр. у відання міністерств союзних республік були передані підприємства й організації цілих галузей народного господарства: харчової, заготівельної, легкої, текстильної, рибної, паперової, роздрібної торговельної мережі, громадського харчування, автомобільного транспорту, річкового флоту й охорони здоров'я. Безпосередньо в українське республіканське підпорядкування було передано понад 11 тис. підприємств. Так, якщо у 1953 р. продукція промисловості союзного підпорядкування становила близько 70%, а республіканського, обласного і районного разом — тільки 30%, то в 1956 р.— відповідно 45 і 55%, а безпосередньо частка республіканської і місцевої промисловості України зросла до 67% усієї продукції промисловості, що планувалася, проти 35% у 1950 р.
Розширення прав республіканських організацій в управлінні народним господарством безпосередньо відбилось на системі показників державного плану. Загальнодержавну і внутрівідомчу статистичну звітність з номенклатури промислової продукції в державному плані на 1955 р. було скорочено втричі порівняно з 1953 р., а кількість показників народногосподарського плану — на 46%.
Зазначені заходи сприяли підвищенню ефективності управління виробництвом, проте в системі продовжували переважати елементи управління по вертикалі. Відомча відокремленість підприємств залишалась і не сприяла розвитку територіальних економічних зв'язків між підприємствами різних галузей, розташованих у одному економічному регіоні чи великому промисловому центрі, і заважала широкому здійсненню спеціалізації, комбінування і кооперування виробництва, що гальмувало комплексний розвиток республік і регіонів. У цьому перш за все наочнішою ставала як криза радянської тоталітарної системи взагалі, так і криза старої системи управління і планування безпосередньо. Життя вимагало вдосконалення управління.
Спроби корінних змін в управлінні економікою були здійснені ХХ з'їздом КПРС ,який намітив курс на демократизацію всього суспільного, в тому числі й економічного життя країни. На основі рішень з'їзду здійснювалося розширення прав республіканських міністерств в управлінні підприємствами. В державних планах СРСР встановлювалися для союзних республік у централізованому порядку по республіканських міністерствах лише завдання щодо випуску валової продукції, загального обсягу капітальних робіт, чисельності персоналу і фонду зарплати. Планування ж виробництва і розподіл усіх видів продукції республіканської промисловості були передані безпосередньо до відання союзних республік, У зв'язку з цим підвищилася роль Держплану України, який вже не обмежувався плануванням республіканського господарства, а почав займатися питаннями комплексного розвитку всіх галузей народного господарства, що знаходяться на території республіки, в тому числі й підприємств союзних міністерств.
Після XX з'їзду партії М. С. Хрущов ще активніше проводив курс на вдосконалення системи управління як на мікро-, так і на макрорівні. У 1957 р. було зроблено спробу подолати зазначені недоліки шляхом реорганізації управління промисловістю і будівництвом за територіальним принципом. На основі доповіді Хрущова на лютневому (1957 р.) Пленумі ЦК КПРС було прийнято постанову «Про дальше вдосконалення управління промисловістю і будівництвом», суть якої полягала в ліквідації галузевих міністерстві і створенні з 1 липня 1957 р. в областях Рад народного господарства (раднаргоспів).
Управління майже всією промисловістю і будівництвом було передано раднаргоспам. Цією реорганізацією передбачалося забезпечити поєднання єдиного централізованого керівництва господарством з розгортанням ініціативи місцевих органів, ліквідувати відомчі бар'єри і породжувані ними недоліки в керівництві підприємствами і будівельними організаціями. Було внесено зміни в організацію планування народного господарства. Розробка плану починалася безпосередньо на підприємствах, потім у раднаргоспах, у Держплані республіки і завершувалася Держплані СРСР. Така організація планування повинна була сприяти кращому використанню місцевих ресурсів, виробничих потужностей, вдосконалювати роботу зі спеціалізації і кооперування підприємств. На Держплан СРСР покладалося завдання розробляти зведені народногосподарські плани на основі планів, поданих раднаргоспами і держпланами союзних республік, коригувати їх із урахуванням потреб і реальних можливостей країни в цілому.
Згідно з прийнятим законом про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом основною організаційною формою управління були визнані Ради народного господарства, котрі безпосередньо підпорядковувалися Раді Міністрів союзної республіки. Було ліквідовано 10 загальносоюзних і 15 союзно-республіканських міністерств, ряд міністерств було об'єднано. На початок 1958 р. функціонувало 7 загальносоюзних, 12 союзно-республіканських міністерств і 9 державних комітетів.
Усього в СРСР за новою структурою управління промисловістю і будівництвом територія країни була розподілена на адміністративно-економічні райони, у кожному з яких створювався раднаргосп як орган територіального управління господарством. Усього протягом 1957 р. було організовано 105 адміністративних економічних районів, у тому числі в УРСР - 11.
Згідно з «Законом про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в Українській РСР», прийнятим Верховною Радою УРСР 31 травня 1957 р., на території УРСР створювались такі адміністративні райони: Вінницький (Вінницька, Хмельницька області), Ворошиловградський, Дніпропетровський, Запорізький, Київський (Житомирська, Київська, Кіровоградська, Черкаська, Чернігівська області, м. Київ), Львівський (Волинська, Львівська, Ровенська, Тернопільська області), Одеський, Донецький, Станіславський (Дрогобицька, Закарпатська, Станіславська і Чернівецька області), Харківський (Полтавська, Сумська, Харківська області) і Херсонський (Кримська, Миколаївська, Херсонська області). Пізніше, в 1960 р., було створено ще три раднаргоспи — Кримський, Полтавський і Черкаський.
Спочатку адміністративно економічні райони створювались в основному на базі існуючого адміністративно-територіального поділу. Так, в Українській РСР з 11 економічних адміністративних районів 5 створювалися на базі існуючих областей, а 6 — об'єднували кілька областей. У тих союзних і автономних республіках, де господарство за своїм рівнем і економічними зв'язками не потребувало диференціації управління, було створено по одному економічному адміністративному району.
Більшість економічних адміністративних районів являли собою великі виробничі й територіальні комплекси. Майже, вся промисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів УРСР. В Українській РСР у розпорядження раднаргоспів перейшло 2752 промислових підприємств з обсягом валової продукції 14 млрд крб. У межах раднаргоспів підприємства або безпосередньо підпорядковувалися галузевим управлінням, або через трести і комбінати. Триланкова система застосовувалася у легкій, м’ясо-молочній, харчовій промисловості.
Для оперативного управління раднаргоспами з центру було створено Вищу раду народного господарства (ВРНГ). У 1960 р. було створено республіканські раднаргоспи, а в 1962 р. Раду народного господарства СРСР. Раднаргоспи здійснювали керівництво всіма підлеглими їм підприємствами, організаціями й установами в межах відповідного економічного району. Для цього при них було створено спеціальний управлінський апарат, що складався в основному з головних галузевих і функціональних управлінь. При раднаргоспах організовувались техніко-економічні ради, які діяли на правах дорадчого органу. До їх складу входили висококваліфіковані спеціалісти різних галузей народного господарства, вчені, робітники, новатори і передовики виробництва, партійні функціонери, а також працівники профспілкових та громадських організацій.
Основним завданням раднаргоспів було забезпечити виконання всіма підпорядкованими Їм підприємствами встановлених державних виробничих планів з усіх основних показників, управління складанням виробничих планів підприємств, на основі яких створювався єдиний загальний план розвитку економічного району і країни в цілому.
Територіальна система управління створила сприятливі умови для:
- організації праці й структури управління на мікрорівні;
- розвитку ефективних форм суспільного розподілу праці;
- міжгалузевої спеціалізації і кооперування в регіонах;
- створення міжгалузевих спеціалізованих виробництв з ремонту обладнання, виготовлення заготовок та інструментів для різноманітних галузей промисловості;
- комплексного розвитку економічних районів.
Протягом перших трьох років діяльності раднаргоспів у країні було укрупнено понад 2 тис. промислових підприємств і проведено велику роботу щодо концентрації розпорошених дрібних допоміжних, ремонтних і транспортних робіт. За цей самий час раднаргоспи Української РСР укрупнили понад 1 тис. підприємств, створивши на їхній основі 400 комбінатів, великих заводів і фабрик. Це дало можливість вивільнити і перевести на інші ділянки роботи понад 5 тис. осіб адміністративно-управлінського персоналу. Особливо важку роботу проведено в цьому напрямку в лісозаготівельній промисловості. Багато раднаргоспів неодноразово укрупнялися. Так, у 1962 р, укрупнено районні раднаргоспи, і в Україні замість 14 створено 7 раднаргоспів.
У ході пошуку нових форм управління виникли й отримали широке розповсюдження об'єднання споріднених підприємств у виробничі фірми (об'єднання), що користувались правом..юридичної особи і працювали як госпрозрахункові. Перші об'єднання в Українській РСР виникли в легкій промисловості у вигляді фірм у 1961 р. Це львівські взуттєва фірма «Прогрес» і шкіряна фірма «Світанок», які в 1975 р. були реорганізовані у виробничі об'єднання. У 1962—1964 рр. подібні об'єднання були створені також у деревообробній, цементній, м'ясній, харчовій та інших галузях промисловості. Всього в той час в Українській РСР діяло 104 об'єднання. У них досить вдало вирішувалась проблема дрібних підприємств у межах територіальної системи управління.
Поряд з перевагами в територіальній системі мали місце і суттєві недоліки:
- деякі раднаргоспи під виглядом спеціалізації намагалися звільнитися від виробництва «невигідної продукції»;
- виявилися спроби створення замкнутого господарства всередині економічного району;
- місцями почали будувати нові підприємства і розвивати сировинну базу, виходячи з місцевих інтересів;
- міжгосподарські поставки виконувалися перш за все для «своїх» підприємств, без урахування інтересів «чужих».
Тенденція до автономії суттєво стримувала використання переваг територіальної системи управління.
Однак реформа 1957 р., що замінила міністерства раднаргоспами, не могла вирішити проблеми демократизації господарського життя і поліпшення справ в економіці. На відміну від раднаргоспів 1920-х років нові раднаргоспи діяли в межах адміністративно-командної системи, і тому не могли, використати економічні методи управління. Вони були вимушені використовувати старі командно-бюрократичні методи і відносно підприємств практично залишалися тими ж міністерствами, лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові завдання вирішувались за допомогою старого економічного механізму. По суті, ні методи управління, ні сам господарський механізм тоді не змінилися. Все це свідчить про те, що в 1950-х роках при здійсненні економічних перетворень не було належної послідовності й цілеспрямованості, а головне, — не ставилось завдання здійснення радикальної реформи існуючого господарського механізму.
Однак життя наполегливо вимагало зміни методів управління економікою. Адміністративно-командна система з її механізмом директивного планування й управління все більше гальмували вирішення завдань, що стояли перед країною. Необхідно було здійснити радикальну реформу господарського механізму, перейти від командно-адміністративних методів управління економікою, які гальмували економічний розвиток, до економічних. Але для цього потрібно було розгортати ринкові відносини.
Принципові зміни вніс М. С. Хрущов і в систему управління аграрно-промисловим сектором. Так, нові перспективи в розвитку матеріально-технічної бази і розширенні можливостей для здійснення технічного прогресу в сільському господарстві відкрилися після рішень лютневого (І958 р.) Пленуму ЦК КПРС і сесії ВР СРСР. Березневий (1958 р.) Пленум ЦК КП України обговорив питання про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) і прийняв постанову «Про підсумки лютневого Пленуму ЦК КПРС і завдання КПУ по дальшому розвитку колгоспного ладу і реорганізацію машинно-тракторних станцій».
Згідно з прийнятим рішенням МТС реорганізовувалися в ремонтно-технічні станції (РТС). Трактори, комбайни та інші сільськогосподарські машини, що належали МТС, продавалися колгоспам, які виявили бажання придбати цю техніку. Колгоспам, що не мали можливості одразу оплатити трактори і машини, їх надавали в розстрочку залежно від економічного стану господарств.
На кінець І958 р. реорганізацію МТС в Українській РСР було завершено. Колгоспи викупили у них 108,4 тис. тракторів, 42,7 тис. зернозбиральних комбайнів та багато іншої сільськогосподарської техніки. На постійну роботу в колгоспи з МТС перейшло понад 300 тис. трактористів, комбайнерів, інших механізаторів.
У цілому заходи, яких було вжито в ході здійснення реформування сільського господарства, стимулювали його розвиток. З середини 1950-х років сільське господарство вперше стало рентабельним. Підвищилися валові збори та врожайність зерна, зросло поголів'я худоби. Проте піднесення виявилося нестабільним. Із 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо за 1951-1958 рр. обсяг валової продукції збільшився на 65%. то з 1959 по 1964 р. — лише на 22%. Зменшилися середньорічні темпи розвитку.
Колгоспи змушені були купувати техніку за підвищеними цінами. Закупівельні ціни 1958 р. були меншими порівняно з 1954—1957 рр. Це призвело до зменшення доходів колгоспників і зростання заборгованості перед державою. З 1963 р. уряд почав надавати короткострокові позики для купівлі добрив, насіння, молодняку. У 1964 р. було списано заборгованість за техніку на суму 180 млн крб. Але цих заходів було недостатньо.
Капіталовкладення в сільське господарство зростали повільно і в 1961—1965 рр. становили 16,5% усіх інвестицій у господарство. Як і раніше, вони вкладалися у виробничі фонди, які за цей період зросли у колгоспах у 1,8, а в радгоспах — у 2,5 раза. Але фондовіддача зменшилася з 1,47 крб. у 1958 р. до 0,87 крб. у 1965 р. у колгоспах і, відповідно, у радгоспах — з 0,92 до 0,77 крб.
Освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі, частково на Північному Кавказі, яке розпочалося в 1954 р., законсервувало екстенсивний характер сільського господарства. Плани розширення зернового виробництва за цілинною програмою зумовили зменшення в Україні посівних площ зернових культур з 65,4% усіх посівів у 1950 р. до 40,9% у 1960.
У діяльності М. С. Хрущова, що здійснив позитивні зміни в системі управління економікою, було немало і негативних моментів, що особливо яскраво виявилися в його нещадній боротьбі з травопільною системою землеробства і спробою нав'язати повсюдне вирощування кукурудзи. За період з 1955 по 1964 рр. надмірно розширювалися посіви кукурудзи на зерно і фураж без урахування конкретних грунтово-кліматичних умов. У 1955 р. планувалося посіяти понад 5,2 млн га порівняно з 2,2 млн га у 1953 р., у 1962 р. посіви кукурудзи досягли понад 20% усієї посівної площі. Однак урожайність її була низькою, валовий збір не забезпечував потреб країни за умов скорочення посівів зернофуражних культур (ячменю, вівса).
Валове збирання технічних і кормових культур зростало переважно за рахунок розширення посівних площ, що, в свою чергу, скоротило площу під чистими парами. Однак виснаження цілинних земель, посуха 1963 р., застій сільськогосподарського виробництва в центральних чорноземних районах Росії та в Україні призвели до продовольчої кризи. З цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном.
Не можна не відмітити і зміни, здійснені Хрущовим у галузі житлового будівництва. Будівництво житла в сталінські часи знаходилось у дуже поганому стані. Крім того, урбанізація посилила кризу. У 1954 р. було прийнято рішення про будівництво індустріальними методами на основі серійного виробництва, обрано найдешевший швидкісний варіант будівництва житла, розрахованого на 30—40 років, з перспективою будівництва більш комфортабельних будинків в умовах розвинутої економіки.
Реалізація нової політики в житловому будівництві сприяла швидкому зростанню площі введеного в дію житла. Мільйони сімей поміняли бараки, підвали і комуналки на окремі квартири з усіма зручностями. Зменшилася гострота житлової проблеми. Проте рівень забезпеченості населення житлом був низьким. На 1 січня 1959 р. на одну людину припадало в середньому 6,35 м2 житлової площі. Протягом 1960—1980-х років житлова проблема загострилася, кількість уведених у дію житлових будинків і квартир за 1980-ті роки практично не зростала.
На рубежі 1950—1960-х рр. ситуація в економіці загалом почала різко погіршуватися. У пошуках винуватця за провали в економіці провина була спрямована в Сталіна. У країні різко погіршилися умови життя, хронічними стали перебої в забезпеченні багатьма видами продуктів та інше, що в основному й призвело до звільнення М. С. Хрущова з його посади.
Як показав історичний досвід, соціалістичній системі господарства в нашій країні найбільш відповідала галузево-територіальна система управління виробництвом, яка гармонійно поєднує галузевий і територіальний принципи, вертикальну і горизонтальну підпорядкованість виробничих підприємств. Відповідні пошуки в напрямі вдосконалення такої системи управління народним господарством тривали протягом усього періоду, що розглядається. Наприкінці 1950-х років посилився інтерес учених-економістів до теорії товарно-грошових відносин. Дослідники цієї проблеми поділилися на два протилежних напрями: одні з них — «товарники», відстоювали необхідність існування товарно-грошових відносин при соціалізмі, інші — «нетоварники», заперечували наявність, вважаючи, що планові засади повністю витісняють товарно-грошові відносини, які є рудиментом капіталізму.
Перехід від територіальної до галузево-територіальної системи управління було здійснено під час реформи 1965 р. Реформі передувала дискусія з проблем господарського механізму, що розгорнулася на початку 1960-х років. У ході дискусії все більше стверджувалася точка зору, що товарно-грошові відносини органічно притаманні соціалізму. В економічній літературі знову піднімається забута проблема плану і ринку, обґрунтовується ідея поєднання в господарському механізмі планових засад і товарно-грошових відносин. Певний внесок у розробку цих проблем зробили такі українські економісти, як Е. Ліберман, Я. Лінійчук, І. Лукінов, Ю. Пахомов та інші. Так, харківський економіст Е. Г. Ліберман вважав, що централізоване планування повинно визначати стратегічні цілі й напрями в розвитку економіки, а узгодження народногосподарських і колективних інтересів — здійснюватися на основі госпрозрахунку.
У 1962 році в країні розгорнулася широка дискусія з проблем планування, господарського керівництва і економічного стимулювання. Приводом до неї була публікація в газеті «Правда» за 9 вересня статті Е. Г. Лібермана «План, прибыль, премия». В ній учений стверджував, що справа не в показниках планування, а в системі взаємовідносин підприємства з народним господарством, у способах планування, оцінки і знаходження роботи виробничих колективів. На його думку, до підприємства необхідно "доводити лише головні показники (завдання з обсягу продукції в номенклатурі й за термінами постачання), надавши їм більше прав для господарського маневрування. Оцінювати ж роботу підприємств необхідно за кінцевим ефектом, а не за більшим числом показників, що детально регламентують їх господарську діяльність.
Ці ідеї були підтримані В. С. Немчиновим який вважав, що за збереження централізованого планування необхідно створити можливість для виявлення місцевої ініціативи; що необхідний механізм, який забезпечував би узгодження планової і господарської діяльності в центрі з плановою і господарською діяльністю самих підприємств.
Учасники дискусії виступали за збереження і навіть зміцнення централізованого планування, але разом із тим усі вони вважали за необхідне створити сприятливі умови для широкого виявлення господарської ініціативи і самостійності підприємств.
Широке обговорення проблем планування й економічного стимулювання сприяло прийняттю практичних заходів із удосконалення господарського механізму. І в середині 1960-х рр. було здійснено нову спробу змінити систему управління, що склалася. Початок було покладено рішеннями березневого і вересневого (1965 р.) Пленумів ЦК КПРС. Здійснювана згідно з цими рішеннями господарська реформа передбачала систему заходів з удосконалення планування й економічного стимулювання і була спрямована на пошук оптимального поєднання централізованого керівництва економікою й оперативно-господарської самостійності підприємств, зміцнення і подальший розвиток господарського розрахунку.
Згідно з рішенням вересневого (1965 р,) Пленуму ЦК КПРС і прийняття Верховною Радою СРСР «Закону про зміни системи органів державного управління» було створено 11 союзно-республіканських і 9 союзних міністерств по галузях промисловості. В Українській РСР для управління промисловим виробництвом у 1965 р. створені такі союзно-республіканські міністерства: чорної металургії, вугільної промисловості, хімічної промисловості, лісової, целюлозно-паперової і деревообробної промисловості, промисловості будівельних матеріалів, легкої промисловості. На кінець 1965 р. у СРСР налічувалось 18 загальносоюзних і 13 союзно-республіканських міністерств.
Держплан СРСР було перетворено в союзно-республіканський орган. Як такі, що виправдали себе під час існування в економічних районах, були збережені органи матеріально-технічного постачання за територіальним принципом з мережею спеціалізованих складів і баз для постачання всіх підприємств і організацій регіону. Для керівництва ними утворено союзно-республіканський Держкомітет СРСР матеріально-технічного постачання, а в союзних республіках були створені головні управління матеріально-технічного постачання подвійного підпорядкування — Раді Міністрів республіки і союзному Держкомітету. Так, в Українській РСР були створені управління матеріально-технічного постачання нафтовидобувної промисловості, нафтопереробної і нафтохімічної промисловості. Також створено республіканське Міністерство місцевої промисловості.
Одночасно 1 січня 1966 р. припиняли свою діяльність ВРНГ СРСР, РНГ СРСР, республіканські раднаргоспи, раднаргоспи адміністративних економічних районів та державні галузеві й виробничі комітети. Внаслідок подальшої реорганізації в Україні діяло 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств: автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будівництва, комунального господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпечення. Союзно-республіканські міністерства й управління були підпорядковані однойменним міністерствам СРСР і Раді Міністрів СРСР.
Економічну реформу 1965 р. можна по праву вважати дітищем О.М. Косигіна. Реформа охоплювала всі елементи господарського механізму: планування, організаційну структуру управління, економічне стимулювання і госпрозрахунок.
Нова система планування і економічного стимулювання передбачала таке поєднання методів господарського керівництва, за якого наголос робився на посилення економічних методів, що, природно, підвищувало вимоги до роботи Держплану як органу уряду, що відповідає за розробку основних напрямів і проблем розвитку економіки країни. Господарська реформа намічала скорочення кількості обов'язкових директивних планових завдань. Передбачалося перейти від валової і товарної до реалізованої продукції, яка відігравала б роль основного показника обсягу виробництва. Серед якісних показників, що характеризують ефективність господарської діяльності підприємств, на перший план було поставлено прибуток і рентабельність. Для посилення матеріальної зацікавленості підприємств значна роль відводилася створенню фондів економічного стимулювання, призначених для розвитку виробництва, матеріального заохочення працівників, на соціально-культурні потреби і житлове будівництво.
Таким чином, господарська реформа 1965 р. передбачала посилення економічних методів управління народним господарством, поліпшення державного планування, підвищення господарської самостійності та ініціативи підприємств на основі їх матеріальної зацікавленості в результатах виробництва. Тоді ж було поставлено питання про перехід до госпрозрахунку, хоча здійснити його практично через ряд причин, і, перш за все, недооцінки ролі товарно-грошових відносин, не вдалося.
Питання про усунення механізму директивного планування тоді не стояло, а навпаки, мова йшла про його зміцнення. Однак у ході реформи, по суті, було поставлено питання про поєднання директивних методів установлення планових завдань з використанням економічних важелів і стимулів. Особливу роль почала відігравати система економічного стимулювання, що базувалася на повнішому використанні таких важелів, як ціна, прибуток, кредит, зарплата.
Важливим питанням реформи була зміна кількості показників, що централізовано визначалися. Це означало, що в основу реформи було покладено стару концепцію, яка розглядала план як систему показників, тобто обовязкових для виконання підприємствами планових завдань. А це, природно, не сприяло подоланню планового фетишизму. Хоча і проголошувалась необхідність поєднання адміністративних і економічних методів, але пріоритет віддавався директивним адресним показникам. Практично це означало, що господарський механізм, закладений у економічній реформі 1965 р., зберігав риси адміністративно-командної системи управління економікою. Саме ця обставина вирішальним чином вплинула на долю реформи.
Уважалось, що восьма п'ятирічка, п'ятирічка економічних реформ (1966—1970 рр,), стала особливо успішною, відрізнялася прискоренням темпів розвитку і різким підвищенням ефективності виробництва. За офіційною статистикою протягом 1966— 1970 рр. випуск промислової продукції збільшився в Україні на 50%, причому 2/3 приросту начебто було одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Звідси й особливості восьмої п'ятирічки, і відлік періоду стагнації з початку 1970-х років.
Але зараз і економісти, й історики поділяють думку, що реформи 1960-х років не мали відчутного результату. Можна вважати, що економічні показники за період 1966—1970 рр. навіть погіршилися. У цілому національний дохід збільшився на 22% проти 24% за попередні п'ять років, продуктивність праці зросла на 17% проти 19%. Це можна пояснити тим, що високі звітні цифри досягались завдяки прихованому (неопублікованому) підвищенню оптових цін. У результаті реформа швидше розладнала старий господарський механізм, ніж створила новий. Головна суть «косигінської реформи» полягала в деякій лібералізації і демократизації господарчої системи.
Однак у подальшому реформа почала згортатися, нові методи планування й економічного стимулювання все менше і менше впливали на розвиток виробництва, а на деяких напрямах почався зворотний рух. Реальний вихід зі становища не проглядався. Тому можна вважати, що період стагнації розпочався задовго до 1970 р. Так, якщо середньорічні темпи приросту національного доходу України за період 1961—1965 рр. становили 7% то у 1966—1970 рр.— усього 6,7%; валового суспільного продукту відповідно 6,9% і 6,7%; продукції промисловості — 8,8% і 8,4%. І лише темпи приросту капітальних вкладень зросли — з 5,2% до 6,8%.
Наприкінці 1970-х років було здійснено спробу відновити ідеї 1965 р. На відміну від господарської реформи 1960-х років, котра зачепила головним чином промисловість, нова система заходів охоплювала всі основні галузі народного господарства: промисловість, сільське господарство й АПК у цілому, будівництво, транспорт, торгівлю, громадське харчування, матеріально-технічне постачання, а також багато інших галузей народного господарства. Система заходів передбачала підвищення ролі державного плану як головного інструменту реалізації економічної політики. Нова система заходів охоплювала всі рівні управління: об'єднання, підприємства, організації; галузеві міністерства і відомства; міжгалузеві органи, органи регіонального управління і загальнодержавний рівень.
Однак повернутися до ідеї реформи 1965 р. не вдалося. Життя вимагало здійснення радикальних заходів, але керівництво країни в 1970-ті роки виявилося непідготовленим до цього. Необхідність у докорінній зміні системи управління і планування багато в чому недооцінювалась, а прихильність до адміністративних методів брала гору. Було відсутнє поєднання інтересів трудових колективів з кінцевими результатами, що стримувало їх ініціативу і не стимулювало до використання резервів. У цілому не було усвідомлено всю важливість і невідкладність корінної перебудови всієї системи управління народним господарством. Намічену в кінці 1970-х років систему заходів з удосконалення господарського механізму було прийнято з великим запізненням, коли імпульси, викликані реформою 1965 р., почали загасати. Повільність у діях, половинчатість у рішеннях практично звели нанівець ідеї економічної реформи 1965 р. А це призвело до зниження темпів економічного зростання в 1970-х і на початку 1980-х років.
Одна з причин такого положення полягала в тому, що теоретичні уявлення про форми і методи планового управління економікою залишалися на рівні 1930-х років. Перетворення 1950-х—1960-х років не мали за мету заміну адміністративно-командної системи управління, як такої, що віджила, хоча об'єктивно і були спрямовані на її послаблення. Відбулася свого роду абсолютизація централізму. Недооцінювалося положення про необхідність правильного співвідношення централізму і місцевої ініціативи.
Таким чином, здійснені в 1950-х—1970-х роках спроби подолання командно-бюрократичних методів управління економікою не увінчалися успіхом. Як і раніше, панувала адміністративно-командна система, яка відкидала можливість управління економікою на основі широкого використання економічних методів. Висновки радянської економічної науки 1960-х років про необхідність поєднання адміністративних і економічних методів, централізованого планування і госпрозрахункових методів управління підприємствами не підкріплювались практичними діями керівництва країни, яке продовжувало дотримуватися думки про несумісність планових і ринкових засад.
Прихильність до адміністративних методів управління, негативні сторони господарського механізму, що тоді існував, призвели до застійних явищ у економіці. У 1970-х—початку 1980-х років економіка опинилася в передкризовому стані. Це означало, що радянська економічна система переживає кризу, а тому повинна бути реформована. Але це не свідчило про те, що мала місце економічна криза, бо скорочення виробництва не спостерігалося ані у 1980-х, ані тим більш у 1970-х роках. Зменшувалися лише темпи приросту виробництва, а не загальний його обсяг. Ознаки кризи стали помітними і відчутними ще в роки десятої п'ятирічки (1976— 1980 рр.), коли почало спостерігатися різке падіння темпів економічного зростання в Україні.
Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту в Українській РСР з п'ятирічки в п'ятирічку знижувалися: від 6,75% у 1966—1970 рр. (восьма п'ятирічка) до 3,4% у 1981—1985 рр.; національного доходу, відповідно, від 6,7% до 3,4%; виробництво продукції промисловості — від 8,4,% до 3,5%; капітальних вкладень — від 6,8% до 3,1%; темпи зростання продуктивності праці зменшилися більше ніж у 2 рази — з 6,2% до 3,0%. Темпи приросту валової продукції сільського господарства, відповідно, зменшилися з 3,2% до 0,5%.
Більшість планів у республіці не виконувалася, хоча в цілому Україна нарощувала свій економічний потенціал, збільшуючи виробництво продукції. Кількісне зростання промислової продукції відбувалося не за рахунок впровадження у виробництво нових технологій, які б якісно змінювали продуктивні сили суспільства, а внаслідок екстенсивного розвитку промисловості, що негативно впливало на якість продукції.
Розвиток господарства як і раніше мав індустріальне спрямування, і в цьому напрямку Україна досягла значних успіхів. Так, на початок 1980-х років республіка давала понад 50% загальносоюзного виробництва залізної руди, понад третину чавуну, сталі, прокату, понад 25% видобутку вугілля. У республіці випускалось 97% вугільних комбайнів, 52,3% вантажних магістральних вагонів, 33,2% турбін, 24,7% тракторів тощо. Однак, незважаючи на окремі досягнення, залишалася ціла низка проблем, у тому числі проблема якості промислової продукції.
Уповільнення темпів економічного зростання та зниження ефективності виробництва вимагали від керівництва СРСР зміни соціально-економічної орієнтації. Після квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС у країні почала здійснюватися нова економічна політика (неонеп), що пройшла у своєму розвитку декілька етапів. На першому етапі нова політика отримала назву «курс прискорення», і була сформульована лише в загальних рисах. Головною метою даного курсу пропонувалась всебічна інтенсифікація суспільного виробництва за рахунок пріоритетного розвитку ряду сфер: науково-технічного прогресу, структурної перебудови, ефективної системи управління, організації і стимулювання праці.
Ця модель була зовсім теоретично необгрунтована, оскільки зрозуміло, що структурна перебудова економіки неможлива без реорганізації всього господарського механізму. Тому вже через рік термін «прискорення» виходить із користування і замінюється терміном «перебудова». На початку «перебудови» йшлося про те, що необхідно «перебудовуватися», що «так жити не можна». На жаль, ні у вчених-економістів, ні у політиків чіткого уявлення про те, від якої моделі економічної системи ми відмовляємось і до якої моделі хочемо прийти, не було. Тому весь «процес» ішов не по лінії створення нової економічної системи, а по лінії руйнування існуючої.
Дванадцята (і остання) п'ятирічка (1986—1990 рр.) виявилася безплідною і, значно випереджаючи всі попередні з марнотратства заради дутих темпів прискорення, з тріском провалилася на півдорозі. Впритул до 1988 р. ставилось завдання створення планово-ринкової системи, в якій ринок розглядався як допоміжна торгово-комерційна «прибудова» до планової економіки. Однак з цього нічого не вийшло.
Згідно з рішеннями червневого (1987 р.) Пленуму ЦК КПРС з 1988 р. почалося здійснення радикальної економічної реформи. До середини 1987 р. було розроблено і прийнято програму корінної перебудови системи управління економікою. Вона передбачала її соціальну переорієнтацію, структурні перетворення, реформу ціноутворення і перебудову фінансово-кредитної системи за загальної спрямованості до регульованої ринкової економіки.
Епіцентром урядової програми, запропонованої в 1989 р. з'їзду народних депутатів СРСР, якраз і було здійснення радикальної економічної реформи. Було прийнято пакет постанов, в яких йшлося лише про косметику планової системи управління народним господарством, підвищення ролі Держплану в нових умовах господарювання. «Фундаментальна» підготовка до ринку у цих документах фігурує лише в розумній необхідності його насичення товарами.
“Радикальна» реформа була найбезпліднішою із всіх попередніх. У ній не лише не вирішені, але навіть і не поставлені по-науковому питання про непридатність вимірювачів економічного зростання і принципу визначення фонду зарплати за обсягом товарної продукції, що дало можливість зберегти в інструкціях і методиках усе у попередньому вигляді.
У 1989 р. ці чергові безплідні документи стали теоретичною базою для програми діяльності уряду, обраного новим парламентом, найближчою метою якої була стабілізація економіки в 1990 р. В Україні 1989 рік був останньою точкою відліку відносної стабільності в економіці, але тільки відносної, а з 1990 р. почався фактичний спад виробництва. Приріст товарів народного споживання було намічено величезний — на декілька млрд руб. (всього по СРСР — на 60 млрд руб.). Особливо великі надії покладалися на скорочення воєнних витрат і конверсію оборонних галузей промисловості. Робота зі стабілізації економіки урядом велась дуже активно. Але вже до травня 1990 р. стало вочевидь, що програма стабілізації економіки «горить»: темпи зростання виробництва товарів народного споживання у 5 разів, а продуктових — у 10 разів нижчі за намічені.
Саме в цих умовах на горизонті й замаячив ринок. Він привернув увагу керівництва країни як можливість самозбереження, бо кредит довіри до нього з боку народу вже було вичерпано. І обіцяти більше було нічого.
Після того, як 24 травня 1990 р. на третій сесії Верховної Ради СРСР голова уряду М. І. Рижков виступив з доповіддю «Про економічне становище країни і про концепцію переходу до регульованої ринкової економіки», ринок стартував. Через місяць передбачалося підвищити ціни на хліб і хлібопродукти у 3 рази, а з січня 1991 р. — більшість оптових і роздрібних цін від 50 до 100%, що свідчить про те, що перехід до ринку розпочався з директивного підвищення цін у напрямку світових.
Економічний розвиток України на кінець 80-х років характеризувався подальшим його погіршенням. Так, середньорічні темпи зростання валового суспільного продукту за період з 1986 р. по 1990 р. порівняно з 1981—1985 рр. знизилися з 3,4% до 1,9%; валового національного продукту — з 3,4% до 2,4% відповідно; продукції промисловості — з 3,4% до 3%.
Таким чином, третя спроба прискорення, здійснена М. С. Горбачовим (після М. С. Хрущова і Л. І. Брєжнєва), була найпростішою за задумом і виявилася найкороткочаснішою. Завдання, поставлені на її початку, залишились невиконаними. Горбачову не вдалося навіть зупинити неухильне погіршення соціально-економічного становища, а економічна криза в епоху його перебудови ще більше загострилася. Відбулося це тому, що реформа теоретично не розроблялась, здійснювалась не комплексно, без урахування вітчизняного і зарубіжного досвіду економічних реформ. Усе це призвело до господарського безвладдя, розвалу народного господарства і розпаду СРСР. Таким чином, Україна починала розбудовувати незалежну економіку, перебуваючи в стані кризи.
Економічна думка в умовах радянської економіки.
Основні принципи побудови соціалізму та комунізму було сформульовано К. Марксом та Ф. Енгельсом. Дальший теоретичний розвиток основних концептуальних положень марксистської доктрини здійснив В.І. Ленін.
Предмет політичної економії Ленін визначає як науку про суспільні відносини людей у процесі виробництва (праця "До характеристики економічного романтизму", 1897 р.).
У відомій книзі "Розвиток капіталізму в Росії"" (1896 — 1899 ) він дає визначення ринку як економічної категорії, сукупності актів купівлі-продажу. Ленін показав, що розвиток ринку залежить від ступеня розвитку поділу праці у суспільстві. Поява нових галузей, спеціалізація виробництва є найважливішим фактором розвитку ринку. Цеп розвиток може йти двома напрямами: 1) зростання засобів виробництва, розширення виробництва; 2) зростання попиту на предмети споживання.
Аналізуючи аграрну еволюцію Росії, Ленін показує розвиток дрібних селянських господарств на основі статистичних даних більш як 0,5 млн господарств. Ленін розкрив сутність системи панщини, економічну основу збереження великих поміщицьких господарств, системи відробітків, кабальної оренди землі, викупних платежів і т. д. У цій же книзі Ленін аналізує і розвиток капіталістичних відносин у промисловості.
У праці "Аграрне питання і "критики" Маркса" (1901 р.) Ленін критикує "закон спадної родючості грунту", розглядаючи основу утворення капіталістичної земельної ренти, виділяє два види монополії на землю (як на об'єкт господарства і монополію приватної власності на землю), в результаті яких утворюється диференціальна рента І і II, а також абсолютна рента.
Критикуючи концепцію стійкості дрібного селянського господарства, Ленін показав процес утворення великих господарств у Росії. Розглядаючи питання техніки у сільському господарстві, він показав, що ступінь розвитку індустріалізації в сільському господарстві нижчий, ніж у промисловості. Ленін розробив теоретичні основи націоналізації і муніципалізації землі, обгрунтував учення про два шляхи розвитку капіталізму в сільському господарстві, показавши, що аграрне питання на той час було основним у соціально-економічному розвитку Росії. Ленін вважав, що в результаті націоналізації знищується абсолютна рента, а отримувачем диференціальної ренти буде держава. Згодом, у 1914 р., Ленін повертається до аграрної проблеми у роботі "Нові дані про закони розвитку капіталізму у землеробстві", де показав розвиток капіталізму в сільському господарстві на прикладі трьох районів США — промислової півночі, колонізованого заходу і рабовласницького півдня.
Підсумковою працею Леніна щодо аналізу сучасного йому суспільства була праця "Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму" (1916). Опрацювавши велику кількість даних, Ленін розкрив економічні особливості та основні тенденції капіталістичної економіки. Він вважав, що сучасне йому суспільство — імперіалізм — слід розглядати як особливу стадію у розвитку капіталістичної соціально-економічної формації, що колосальний ріст великих підприємств посилює процес концентрації виробництва і на цій основі відбувається заміна вільної конкуренції монополією.
Розкриваючи закономірності "найвищої стадії розвитку капіталізму", Ленін дійшов висновку, що сучасна йому епоха — це епоха загострення протиріч капіталізму на його найвищій стадії і підготовки соціалістичної революції.
У своїй теорії соціалізму Ленін показав, що соціалізм — це державно-монополістична структура, дія якої спрямована на користь усього народу. Державно-монополістичний капіталізм (ДМК), на думку Леніна, особливо посилює свої позиції в період воєн. Ленін розглядав ДМК як особливу форму капіталізму, для якої є характерним найвищий ступінь усуспільнення виробництва; переплетіння приватних і державних монополій; зрощення державного апарату з монополіями. ДМК, на його думку, е найважливішою передумовою соціалізму, яка готує умови для суспільного регулювання економіки.
Створюючи вчення про соціалізм, Ленін розробляв питання співвідношення економіки і політики, підкреслюючи, що економіка є фундаментом, а політика є концентрованим виразом економіки.
Ряд праць присвячено економічній структурі перехідного періоду до соціалізму. У праці "Про ліву дитячість і про дрібнобуржуазність" Ленін дає характеристику п'яти укладів, існуючих у господарстві Росії: патріархальний, дрібнотоварний, приватногосподарський капіталізм, державний капіталізм, соціалізм.
Економічна програма побудови соціалізму була висвітлена у працях: "Загрожуюча катастрофа і як з нею боротися" та "Чи утримають більшовики державну владу?" (1917). У них Ленін обгрунтував необхідність націоналізації банків, об'єднання банків в один, державний банк; націоналізації синдикатів; скасування поняття комерційної таємниці; примусового синдикування; примусового об'єднання населення у споживчі товариства. Ленін вважав за необхідне націоналізацію землі, банків, промисловості, створення сучасної крупної промисловості, сільського господарства, орієнтованих на найновіші досягнення НТП.
У вченні про кооперацію Ленін розкрив переваги кооперації у перетворенні дрібних господарств у великі, розглядаючи кооперацію як форму державного капіталізму. Він писав про кооперацію як соціалістичну форму господарства за умови панування державної власності і диктатури пролетаріату ("Про кооперацію", 1923 р.).
Ленін відкинув і піддав критиці намагання М. Бухаріна, Л. Троцького - (радянські партійні і політичні діячі) та їх прихильників ліквідувати теоретичну економічну науку, довівши необхідність існування політичної економії в будь-якому суспільстві. Розробляючи питання про власність, Ленін дав аналіз державної (загальнонародної) і кооперативної форм власності. Леніну належить і теоретична розробка основ учення про соціалістичне планування. Планомірність, за Леніним, — це свідоме підтримання непропорційності економіки. Леніну належить також розробка питань про [співвідношення поточних і перспективних планів, про облік і контроль, директивне планування, організацію праці, соціалістичне змагання.
Формування "політичної економії соціалізму" (1920—50-ті роки). Й. В. Сталін у свій час писав, якщо на всі питання будете шукати відповідь у Маркса, то пропадете. Треба самим працювати головою, а не займатися нанизуванням цитат. Маркс не міг передбачити соціалізм у всій його конкретності, нині ж існує лабораторія, яка називається СРСР. Тому ми маємо врахувати весь наш багатий досвід і теоретично його осмислити.
На рубежі 1920 — 30-х років почала формуватись ідея про необхідність розробки політичної економії соціалізму, а у другій половині 1930-х і далі у 40-ві і 50-ті роки вона набула все більш конкретних обрисів. Предметом дослідження політичної економії соціалізму була дійсно важлива теоретична проблема, якій приділяли велику увагу в 20 — 30-х роках і багато західних економістів. Суть ЇЇ полягала в з'ясуванні того, чи може ефективно функціонувати центрально-керована система (у цьому, щоправда, радянські економісти не мали сумнівів) і, якщо це можливо, в яких конкретних формах економічних відносин ця система мала бути втілена.
Методологія, по-перше, формально зберігала основні риси методології Маркса, тобто у ній були присутні тези про примат галузі виробництва; по-друге, специфікою методології радянських економістів було ідеологічне трактування багатьох економічних проблем. Наприклад, питання про робочу силу як товар, поділ виробництва продукту на необхідний і додатковий пов'язувалися з проблемою експлуатації трудящих. По-третє, обов'язковою умовою теоретичних досліджень і дискусій була непогрішимість авторитетів. Не можна було заперечувати висловлювання Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, рішення партійних з'їздів, а при виникненні суперечностей між викладеними положеннями і реальною дійсністю можливим було лише різне трактування їх.
У 1920-ті роки у марксистській радянській економічній науці панувала ідея обмеженості предмета політичної економії ринкової, насамперед капіталістичної економіки, оскільки вважалося, що досліджувати потрібно тільки економічні закони, приховані ринковою стихією, а "при соціалістичному ладі політична економія втрачає свій зміст, — писав М. Бухарін,— тому що стосунки між людьми будуть простими і ясними..., а на місце закономірностей стихійного життя стане закономірність свідомих дій колективів".
Більш детально обґрунтовуючи цю ідею у праці "Економіка перехідного періоду" (1920), він твердив, що кінець капіталістичного товарного суспільства буде і кінцем політичної економії.
Зауваження Леніна на цю фразу, надруковані у 1929 р. вже після його смерті, були такими: "Невірно. Навіть у чистому комунізмі хоча б відношення І v + m до II с? і нагромадження?", а проти фрази "політична економія вивчає товарне виробництво" відмітив: " Не тільки!". У результаті з'являться публікації з розширеним трактуванням предмета політекономії. Представник нового покоління радянських теоретиків М. Возиесенський у праці "До питання про економіку соціалізму" (1931) одним із перших ужив поняття "політична економія соціалізму". Водночас він протиставляв природу економічних законів капіталізму і соціалізму, твердячи, що відбувається "революційний перехід від епохи стихійних економічних законів до епохи економічних законів, свідомо встановлених пануючим пролетаріатом". У 1932 р. відомий економіст С. Струмілін уточнить, що "планове господарство за своєю ідеєю, крім техніко-економічних норм, фізико-хімічних законів і тому подібних детермінант, ніяких інших "об'єктивних", тобто не залежних від волі суспільства, "соціальних" законів не знає".
Підсумки дискусії були закріплені у 1936 р. постановою ЦК ВКП (б) "Про перебудову викладання політичної економії", відповідно до якої була запропонована нова структура політекономії, що включала великий розділ "Соціалізм". Завданням нового курсу було "викладення законів розвитку соціалістичної економіки..., які створюються і змінюються самою соціалістичною державою".
Підготовка нового підручника вимагала обгрунтування окремих економічних законів, які становили предмет політекономії соціалізму. Найбільш дискусійною тут була проблема закону вартості і товарногрошових відносин при соціалізмі. Як уже відмічалось вище, соціалістична економіка згідно з висловлюваннями класиків марксизму протиставлялася не лише капіталістичній економіці, але і товарному виробництву в цілому. Відкидав поняття товару і вартості при соціалізмі і М. Бухарін у книзі "Економіка перехідного періоду". Проблему ж виміру витрат і результатів пропонувалося розв'язати за допомогою натуральних показників. Так, Струмілін як одиницю виміру пропонував "трудову одиницю (тред)" — трудовий день робітника першого розряду, який виконує норму виробітку на 100%. М. Бухарін писав про можливість вираження величини продукту в енергетичних одиницях.
З уведенням непу теоретична позиція не змінилась, а наявність товарно-грошових відносин пояснювалася наявністю в економіці несоціалістичних укладів господарства. На думку Є. Преображенського, в умовах непу існують два сектори економіки: соціалістичний і несоціалістичний, у першому діє закон "первісного соціалістичного нагромадження", у другому — закон вартості. "У законі вартості,— писав він,— концентрується вся сума тенденцій товарного і товарно-каліталістичного елементів нашого господарства, а також вся сума впливу на нашу економіку світового капіталістичного ринку". Дещо іншу точку зору висловив А. Богданов, висуваючи ідею вічного для всіх видів економіки "закону трудових витрат", окремим випадком якого він вважав закон вартості. Цієї ж точки зору дотримується М. Бухарін, твердячи, що вартість при переході до соціалізму трансформується в "закон пропорційних трудових витрат". В цей період панувала теза про поступове відмирання закону вартості внаслідок наростання планового характеру економіки. Відмінність думок була щодо питання чи має план опиратися на узагальнюючі показники типу "пропорційних трудових витрат"? Питання про одиницю виміру цих витрат залишалося відкритим.
Офіційне визнання того, що соціалізму властиві товарно-грошові відносини було зроблене у 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б), де підкреслювалося, що гроші "залишаться ще довго, аж до завершення першого етапу комунізму — соціалістичної стадії розвитку". Тепер постало питання про з'ясування причин їх збереження при соціалізмі. Той самий М. Вознесенський у статті "Про радянські гроші" (1935) пояснював їх збереження наявністю різних форм власності (державні підприємства, колгоспи і неусуспільнена праця у сфері послуг), а також різного ступеня механізації і кваліфікації праці на державних підприємствах. Ці дві версії, які пояснювали існування товарних відносин при соціалізмі, переважали у радянській економічній літературі в наступні роки. Із них власне економічним було друге так зване обліково-розподільне трактування природи товарно-грошових відносин при соціалізмі, що виходило із неможливості використання лише натуральної одиниці виміру у соціалістичній економіці. Інша версія, яка пояснювала товарні відносини зміною власника продукту, мала скоріше правове підґрунтя або, беручи проблему ширше, інституціональне. Але тут слід пам'ятати, яку велику роль відігравала у марксистській економіці проблема власності і, зокрема, власності на засоби виробництва.
Важливою проблемою товарних відносин при соціалізмі було визначення меж їх поширення. Так, Вознесенський твердив, що товар при соціалізмі — це товар особливого роду, оскільки товарність не поширюється на засоби виробництва і робочу силу. Це положення також було широко розповсюджене.
Таким чином, до середини 30-х років у СРСР відбулося офіційне визнання політичної економії соціалізму як науки і почалась підготовка нового підручника політекономії, який включав би великий розділ із соціалістичної економіки. Цей підручник мав стати "катехізисом" нової марксистської науки і тому його розробка знаходилась під постійним контролем Й. Сталіна. В основу цього підручника були покладені узагальнені зауваження Сталіна після зустрічі з авторським колективом у 1941 р. Суть їх зводилась до визнання об'єктивних законів соціалізму і закону вартості у "зміненому вигляді". Під "зміненим виглядом" розумілася не лише принципово інша соціальна природа закону вартості, а й були визначені обмеження сфери його дії. "Соціалізм не може існувати без того, що Ленін назвав всенародним обліком і контролем над мірою праці і мірою споживання... На перший погляд здавалося, що найпростішим виходом є облік праці по годинах і днях у тому, що Маркс називав природною мірою праці..., але справа в тім, що праця громадян соціалістичного суспільства якісно неоднакова. В цьому відношенні вона відрізняється від праці членів комуністичного суспільства. Внаслідок цього облік міри праці і міри споживання можливий лише на основі використання закону вартості".
Перші теоретичні узагальнення. У 1947 р. вийшла книга М. Вознесенського "Воєнна економіка СРСР у період Вітчизняної війни", де також піднімалися теоретичні проблеми економіки соціалізму.
Вознесенський протиставляв у ній капіталістичну і соціалістичну економіку насамперед як стихійну і планомірну. "Соціалістичне планування,— відмічав він,— грунтується на розумному використанні і застосуванні економічних законів виробництва та розподілу і саме є суспільним законом розвитку, і як таке — предметом політичної економії". Водночас він заперечував формулювання, що "план є закон", згідно з яким у соціалістичному господарстві можна запланувати і здійснити будь-яке економічне завдання. Вознесенський підкреслював наявність економічних законів виробництва і розподілу, з якими має рахуватися соціалістичне планування. Як приклад такого він називав "змінений у радянській економіці закон вартості".
У цій книзі Вознесенський зазначає лише одну причину існування закону вартості при соціалізмі — неможливість порівняння економічних величин у натуральних показниках. Вартісні показники, на думку автора, (.дозволяють здійснювати "дотримання господарського розрахунку, введення обліку прибутків і збитків, зменшення витрат виробництва".
У цій праці Вознесенський упритул підійшов до визнання того, що вартісні відносини характерні для самої соціалістичної економіки без посилань на вплив інших форм власності. "Радянське суспільство у СРСР, — писав він, — має свою форму обліку товарів, основна і переважна частина яких вироблена на соціалістичних підприємствах". Далі Вознесенський підняв проблему засобів виробництва і робочої сили, які у всіх попередніх працях не вважалися товарами при соціалізмі. "Закон вартості,— зазначав він,— діє не лише при розподілі продуктів, але також і при розподілі самої праці між галузями народного господарства срср". "Радянська торгівля виключає із сфери приватної купівлі-продажу основні засоби виробництва і робочу силу". Звідси фактично був усього один крок до визнання товарами у соціалістичній економіці засобів виробництва і робочої сили, але якщо стосовно засобів виробництва це визнання врешті-решт було зроблене, то робочу силу радянська економічна наука товаром не визнавала ніколи, оскільки наступним логічним кроком було б визнання "експлуатації трудящих" при соціалізмі. Логіка наукового аналізу вступала у протиріччя з офіційною ідеологією.
Книга Вознесенського, "добро" на яку дав сам Сталін, у 1948 р. була означена Сталінською премією у галузі науки і винаходів, а потім вилучена із обігу. М. Вознесенський у 1949 р. був заарештований і у 1950 р. розстріляний.
Підсумки дискусій 50-х років підведе праця Й. Сталіна "Економічні проблеми соціалізму у СРСР" (1952), яка стане підґрунтям підручника політекономії, що вийшов у 1954 р.
Сталін визнав об'єктивний характер економічних законів при соціалізмі і заперечував здатність радянської держави "відміняти" або "створювати" економічні закони. Відкидав він і формулювання про "зміну" законів, але визнавав можливість обмеження сфери їх дії. "Не можна "змінити" закони та ще й "докорінним чином". Якщо їх можна змінити, то можна і знищити... Можна обмежити сферу дії тих чи інших економічних законів, можна попередити їх руйнівну дію, якщо, звичайно, вона є, але не можна "змінити" або "знищити".
Сталін дав нове визначення "основного економічного закону соціалізму", не погодившись із твердженням, що ним є закон "планомірного пропорційного розвитку". Він полягає, на думку Сталіна, у "забезпеченні максимального задоволення постійно зростаючих матеріальних і культурних потреб усього суспільства шляхом безперервного росту та удосконалення соціалістичного виробництва на основі вищої техніки". Це визначення з деякою модифікацією зберігалось у політекономії соціалізму весь подальший період радянської влади.
Основне місце у праці Сталіна займала проблема товарно-грошових відносин при соціалізмі. Існування їх Сталін виводив із наявності існування двох основних форм соціалістичного виробництва: державна — згальнонародна і колгоспна, яку не можна назвати загальнонародною. Тому товарне виробництво і товарообіг є нині необхідністю, підкреслював Сталін. Зникне воно, на думку Сталіна, із злиттям цих двох виробничих секторів в один загальний виробничий сектор. "На другій фазі комуністичного суспільства кількість праці, затраченої на виробництво продуктів, буде вимірюватися не окружним шляхом, не через посередництво вартості і її форм, як це було при товарному виробництві, а прямо і безпосередньо — кількістю часу, кількістю годин, витрачених на виробництво продуктів".
Таким чином, Сталін залишив єдину причину існування товарного виробництва при соціалізмі — існування двох форм власності, відкинувши всі інші точки зору, в тому числі і так зване обліково-розподільне трактування закону вартості при соціалізмі М. Вознесенського. Про що Сталін написав так: "...Це необхідно для калькуляції, для розрахунків, для визначення прибутковості і збитковості підприємств, для перевірки і контролю підприємств. Але це лише формальний бік справи".
Далі Сталін розглядає сферу поширення товарного господарства при соціалізмі і робить висновок, що "наше товарне господарство являє собою не звичайне товарне виробництво, а товарне виробництво особливого роду..., сфера дії якого обмежена предметами особистого споживання".
При соціалізмі на думку Сталіна, робоча сила і засоби виробництва не є товарами ("засоби виробництва не "продаються" навіть колгоспам, вони тільки розподіляються державою серед своїх підприємств",— зазначав Сталін). "Ціни у нас на сільськогосподарську сировину, — писав він далі,— тверді, встановлені планом, а не "вільні".
Слід виділити ще одну сталінську категорію товарного виробництва при соціалізмі — "народногосподарську рентабельність". Визнавши наявність закону вартості при соціалізмі, хоч і в обмеженому вигляді, Сталін пише: "Цілком невірно також твердити, що при нашому нинішньому економічному ладі... закон вартості регулює нібито "пропорції" розподілу праці між різними галузями виробництва. Якби це було вірно, то не зрозуміло, чому у нас не розвивають на всю потужність легку промисловість як найбільш рентабельну?". Тут Сталін фактично визнав, що народне господарство розвивалося всупереч закону вартості і поняттю економічної ефективності. Але цей висновок Сталін формулювати не хотів. "Деякі товариші,— писав він,— роблять звідси висновок, що закон планомірного розвитку народного господарства і планування народного господарства знищує принцип рентабельності виробництва. Це зовсім невірно. Якщо взяти рентабельність не з точки зору окремих підприємств або галузей виробництва і не у розрізі одного року, а з точки зору всього народного господарства і у розрізі, скажімо, десяти—п'ятнадцяти років, що було б єдино правильним підходом до питання, то тимчасова і нестабільна рентабельність окремих підприємств або галузей виробництва не може йти ні в яке порівняння з тою вищою формою міцності і постійної рентабельності, яку дає нам дія закону планомірного розвитку народного господарства".
І ще одна теза Сталіна заслуговує на увагу. Заперечуючи товарну природу засобів виробництва при соціалізмі, Сталін твердить, що вони стають товаром у випадку продажу їх за кордон. "Тут, в галузі зовнішньої торгівлі, але лише у цій галузі, наші засоби виробництва дійсно є товарами і вони дійсно продаються".
Загалом "політекономія соціалізму", яка сформувалася в концепцію у ході численних дискусій, була систематизацією економічної політики держави та ідеології керуючої бюрократії і давала надто викривлене уявлення про реальний лад державного соціалізму у СРСР. І з 1954 р. (рік виходу першого підручника політекономії), модернізуючись, вона переміщалась із одного видання в інше аж до кінця 80-х років.
Альтернативні теорії О. В. Чаянова і М. Д. Кондратьєва. У своїх працях "Порівняння статистичних методів з методами природничих наук", "Сутність і межі науки", "Чи існує принципова різниця між дослідами і методами статистичного дослідження?" та інших О. Чаянов порушив цілий ряд проблем економічної теорії. Однією із таких, яка проходить червоною ниткою через усі його праці, є теорія сімейно-трудового господарства. О. Чаянов доводив, що найбільш ефективними формами ведення сільського господарства є невеликі сімейно-трудові господарства, які уособлюють не сферу виробництва, як в общині або в артілі, а сферу обігу, де економічні відносини регулюються торгівлею, збутом і кредитною кооперацією. Проте в цьому простежується вплив на нього народників, які тяжіли певною мірою до поглядів фізіократів (мається на увазі визнання селянина ключовою фігурою в економіці Росії початку століття і висунення аграрного питання як найважливішого для долі країни цього періоду).
Організаційний план селянського господарства. О. Чаянов творчо розвинув досягнення зарубіжної, передусім німецької економічної думки. Особливий інтерес викликали у нього вчення про сільськогосподарське підприємство і теорія розміщення виробництва. Учення про сільськогосподарське підприємство обґрунтовувалося у працях німецьких економістів Т. Гольца і Ф. Еребо, швейцарського аграрника Е. Лаура, які створили складну систему обліку і управління великим капіталістичним сільськогосподарським підприємством з найманою працею. О. Чаянов застосував до сімейно-трудового господарства систему обліку капіталістичного підприємства, запропонував оригінальний варіант організаційного плану селянського господарства, враховуючи досягнення німецької таксації (оцінювання). Щодо теорії розміщення виробництва, яку розробляли ще І. Тюнен і А. Вебер, то вона дозволила російському економісту сформулювати завдання оптимального розміщення господарства від міста-ринку і визначити розмір диференціальної ренти за місцем розташування.
Організаційний план, або суб'єктивне відображення селянином системи цілей і засобів господарської діяльності, включає: вибір спрямування господарства, поєднання його галузей, узгодження трудових ресурсів і обсягів робіт, розподіл продукції для споживання і продажу на ринку, баланс грошових надходжень і витрат. Концепція трудоспоживчого балансу грунтувалася на тому, що селянин прагне не до максимуму чистого прибутку, а до росту загального доходу, відповідно до виробництва і споживання, рівноваги виробничих і природних факторів, рівномірного розподілу праці і прибутку протягом усього року.
Розповсюдженій у радянській економічній літературі схемі "куркуль — середняк — бідняк", Чаянов протиставляв власну класифікацію, яка включала шість типів господарств: 1) капіталістичне; 2) напівтрудове; 3) заможне сімейно-трудове; 4) бідняцьке сімейно-трудове; 5) напівпролетарське; 6) пролетарське. Чаянов запропонував план вирішення соціальних протиріч на селі через кооперативну колективізацію різних типів господарств (з 2 по 5-й) і кооперативний кредит.
Шлях до кардинального підвищення ефективності аграрного сектору Чаянов вбачав у масовому розповсюдженні кооперації, її антикапіталістичному і антибюрократичному змісті. Він виступав проти державної кооперації. Вигоди кооперації, на думку вченого, полягають у відносно низьких цінах на продукцію і у додаткових прибутках її членів.
Чаянов вважав, що до кооперативів мають відходити ті види діяльності, технічний оптимум яких перевершував можливості окремого селянського господарства. Він виходив з того, що індустріальне селянське господарство здатне вести ефективний обробіток грунту і тваринництво. Решта видів діяльності належить поступовому і добровільному кооперуванню.
Складним є питання про ставлення О. Чаянова до "австрійської школи" — школи граничної корисності. У своїх ранніх працях він знаходився під великим впливом Бем-Баверка, Менгера та інших теоретиків маржиналізму. Так, його "Нариси з теорії трудового господарства" (1912 — 1913 рр.) побудовані на порівнянні граничних витрат і граничної корисності селянської праці, на категоріях "граничної складності", "граничного виробітку" і т.д. Пізніше він пересвідчився, що порівняння витрат і корисності в одних і тих самих одиницях неможливе. Крім того, О. Чаянов своєрідно інтерпретує теорію граничної корисності, вважаючи її такою, яку можна застосувати лише до трудового господарства як один із методів його аналізу.
Спираючись на праці своїх попередників і сучасників, він обгрунтував основні принципи трудового господарства, відкрив методи його оптимізації, обгрунтував теорію організації селянських господарств, накреслив шляхи їх вивчення та диференціації.
Для О. Чаянова характерним було поєднання статистичного і динамічного підходу в аналізі: необхідність статистичного аналізу диктувалася вихідним абстрактно-логічним розглядом об'єкта, динамічний аналіз розкривав його зв'язки з народним господарством у цілому. Щодо австрійської школи, то О. Чаянов дійсно користувався категоріями "граничних витрат" і "граничної корисності", створював графіки відповідних кривих, однак, на відміну від економістів австрійської школи, не робив загальних висновків із теорії корисності у народному господарстві, завжди залишався на рівні підприємства, сім'ї, невеликого колективу. Проте сімейно-трудове господарство розглядалось ним не відокремлено, а крізь призму народногосподарських категорій — цін, ренти, процента, прибутку і т.д. Крім того, автор був дуже далекий від бачення райдужних перспектив відокремленого селянського господарства; навпаки, він говорив про необхідність кооперування і включення їх у народне господарство.
Характеризуючи у першому розділі монографії "Організація селянського господарства" фактори прибутковості селянських господарств, він ділить їх на дві групи — внутрішньогосподарські і народногосподарські. Основними внутрішньогосподарськими факторами були, на його думку, трудові ресурси сім'ї та інтенсивність праці. Зазначимо, що автор при цьому не абсолютизував коефіцієнт (їдока-робітника), адже, крім потреби споживання, на інтенсивність праці впливає забезпеченість землею, наявність засобів виробництва, оплата одного робочого дня. Обґрунтовується дуже важливий висновок про відсутність у некапіталістичних господарствах категорії зарплати і про перетворення її в чистий прибуток (особистий бюджет) членів сім'ї. У зародковій формі тут висловлена ідея госпрозрахункового прибутку, який розподілявся б між членами трудового колективу, а також показана стійкість такого колективу.
Специфіка селянського господарства без категорії зарплати ставила завдання "занурення" його в систему народногосподарських категорій. О. Чаянов успішно справився з цим завданням, вказавши на перетворення форм цін, процента і ренти в селянському господарстві і вплив їх на внутрішній устрій некапіталістичних форм виробництва. Особливо цікавим е його аналіз рентних відносин: рента, на думку автора, втрачає свою експлуататорську суть у селянському господарстві і виявляється там як надлишковий прибуток, отриманий селянином завдяки більш родючим землям, вигідному місцю розташування щодо ринку, густоти населення, структури його прибутків, ринкових цін. Як бачимо, О. Чаянов розвивав таким чином класичну теорію ренти, виділяючи як рентоутворювальні фактори характер попиту і рівень ринкових цін. Останній фактор видається необгрунтованим з традиційної точки зору, однак, слід зазначити, що тут автор вів мову про звичайну локалізацію сільськогосподарських Ц ринків, міст, навколо яких створювалися особливі "зони тяжіння" селянських господарств різних грунтово-кліматичних зон. У праці "До питання про теорію некапіталістичних систем господарства" О. Чаянов робить спробу побудувати на основі системного методу "метатеорію" економічних систем. Подібна проблема була дуже актуальною у 20-ті роки, коли у СРСР було п'ять укладів господарств. До речі, О. Чаянов робить висновок про можливість їх співіснування і взаємодію через ринок і ціни, причому не тільки у просторовому, але й більш широкому плані.
Сімейно-трудове господарство. У цій статті вчений визначає місце сімейного трудового укладу в ряді економічних систем. Він мав би стати, на думку вченого, основою консолідації прогресивних некапіталістичних систем. Під цим кутом зору О. Чаянов "вмонтовував у метатеорію" економічних систем теорію некапіталістичних укладів. При цьому одним із найбільш важливих пунктів його концепції є "роздвоєння суті" економічних категорій процесу виробництва. Чаянов переконливо довів, що сімейно-трудове господарство має більшу стійкість, виживаність, ніж господарство, засноване на найманій праці, оскільки здатне миритися із тимчасовим зниженням ринкових цін, а також схильне виплачувати більш високу орендну плату, ніж капіталістичні підприємці. Важливо підкреслити, що теорія саморегульованого некапіталістичного підприємства, розроблена Чаяновим на прикладі сім'ї, має велике значення для аналізу інших колективних форм організації виробництва — кооперативних, орендних, акціонерних та ін.
Одне із визначальних положень теорії Чаянова — про відносну стійкість селянського сімейно-трудового господарства — випливає із аналізу організації виробництва, сімейних бюджетів і цілей, якими керується це господарство. Селянин, власник невеликої земельної ділянки, прагне не до примноження багатства, а головним чином до збільшення валового доходу. При цьому він намагається зберегти певну відповідність між трудовими зусиллями і досягненим результатом, більш або менш рівномірно розподілити трудові зусилля протягом року.
Основна турбота власника цієї ділянки — забезпечити потреби сім'ї. Спостереження і дослідження привели вченого до висновку про важливість збереження балансу між трудовими витратами і потребами селянської сім'ї. Відповідаючи критикам, Чаянов відмічав, що "кожний селянин не відмовився б ні від хорошого ростбіфу, ні від грамофона, ні навіть від пакету акцій "Ойл Шелл Компанії", якби тому трапилася нагода. На жаль, у масі такої нагоди не випадає, і кожна копійка дістається селянській сім'ї важкою напруженою працею. А в цих обставинах їй доводиться відмовитися не лише від акцій і грамофона, але іноді і від яловичини".
У своїх обґрунтованих висновках учений звертає увагу на специфічні особливості розвитку селянського господарства, які не відповідають економічній теорії. Наприклад, під тиском споживчої потреби селяни погоджувались на сплату надзвичайно високої оренди, яка перевищувала ціну землі. Вони розводили невигідні і надто трудомісткі культури (льон, картоплю), щоб скоротити безробіття. У неврожайні роки селянам знижували заробітки внаслідок надзвичайного напливу "голодних" робочих рук. У результаті у Росії заробітна плата встановлювалась не прямо пропорційно, а обернено пропорційно цінам на хліб.
Трудове селянське господарство, за Чаяновим, має "природну межу своєї продукції". Ця межа зумовлюється тим, що ріст напруги річної праці виявляється невідповідним до потреб селянської сім'ї. Селянське господарство за своєю природою споживче, а споживання (бюджет селянської сім'ї) порівняно з ростом трудових витрат з певного часу росте повільніше.
Важливий принцип організації трудового селянського господарства полягає в устремлінні до рівноваги факторів виробництва, зайнятості і споживання. Мова, зокрема, йде про пропорційність трудових зусиль і їх розподіл між членами сім'ї протягом року, про поєднання технічних засобів і ручної праці, про участь селян у землеробських роботах і промислах.
Принцип пропорційності і рівноваги приводить до висновку про високу стійкість селянського господарства, його здатність до виживання у вкрай несприятливих умовах, при різкому падінні ринкової кон'юнктури. "Завдяки механізму трудового розрахунку від'ємні величини (збиток) з¢являються у селянському господарстві значно пізніше, ніж у капіталістичному (звідси виключна важливість і стійкість селянського господарства), і часто умови внутрішньої основної рівноваги сімейного господарства роблять прийнятною для нього дуже низьку оплату одиниці праці, що дає змогу існувати в умовах, які прирікають капіталістичне господарство безумовну загибель".
У розділах, присвячених аналізу організаційної структури селянських господарств, О. Чаянов детально і на великому статистичному матеріалі досліджує працю, засоби виробництва, землю, тварин та інші моменти виробничої діяльності селянина. Але він розглядає не тільки внутрішню "морфологію" сімейно-трудової діяльності, але і її зв'язки із народним господарством у цілому. Він органічно пов'язував розвиток селянського господарства, яке, на відміну від капіталістичного, націлене на задоволення потреб своїх членів, а не на отримання прибутку, і грунтується на їх власній праці, а не на найманій робочій силі (учасники такого господарства поєднували в собі господаря і працівника), з кооперацією.
Влітку 1917 р. учений висунув план реконструкції аграрного сектору: передача землі у власність трудового селянства, введення трудової власності на землю (без права купівлі-продажу ділянок), передача державі поміщицьких господарств і садиб, уведення єдиного сільгоспподатку для часткового вилучення диференціальної ренти. Чаянов виступив проти зрівняльного поділу землі між селянами. Він виходив із двоякого критерію аграрної перебудови: підвищення продуктивності праці і демократизації розподілу національного доходу.
Великим досягненням О.Чаянова є теорія диференціальних оптимумів сільськогосподарських підприємств. Оптимум має місце там, де "за інших однакових умов собівартість оптимальної продукції буде найменшою". Оптимум залежить від природно-кліматичних, географічних умов, біологічних процесів. Всі елементи собівартості у землеробстві Чаянов розділив на три групи: 1) ті, що зменшують собівартість при укрупненні господарств (адміністративні витрати, витрати на використання машин, будов); 2) ті, що її підвищують при укрупненні господарств (транспортні витрати, втрати від погіршення контролю за якістю праці); 3) ті, що не залежать від розмірів господарств (вартість насіння, міндобрив, вантажно-розвантажувальні роботи). Оптимум зводиться до знайдення точки, в якій сума всіх витрат на одиницю продукції буде мінімальною.
У роки організації радгоспів (1928 - 1930) О. Чаянов запропонував оцінювати їх діяльність за ступенем виконання державного плану з точки зору врахування інтересів регіонів і за рівнем прибутковості самого підприємства. Однак проблема індивідуальної мотивації праці, яка займала одне з центральних місць у працях ученого, в 1928 — 1930 рр. не досліджувалася.
Методологія планування. В цей же період працював і М. Кондратьєв. Світову славу і визнання принесли йому праці "До питання про поняття економічної статистики, динаміки і кон'юнктури", "Великі цикли економічної кон'юнктури", "Плай і передбачення" та інші. Центральною у колі наукових інтересів М. Кондратьєва є проблема економічної динаміки. Наукову значущість цієї проблеми вчений пояснював тим, що "тільки динамічні закономірності можуть вказати шлях і форми переходу подій із сучасної стадії до тієї чи іншої стадії майбутнього". Розробку проблеми економічної динаміки М. Кондратьєв безпосередньо пов'язував із прогностичною функцією економічної науки.
У 20-ті роки він займався розробкою методології планування народного господарства. В ці роки популярне гасло того часу "Керувати — означає передбачувати" стало безпосереднім принципом діяльності вченого.
Кондратьєв серйозно підійшов до концепції змішаних форм впливу на економіку — з боку держави, торговельно-підприємницьких структур, місцевих органів влади, окремих селянських господарств. Він висунув вимоги ринкової перевірки методів державної політики. Кондратьєв виходив із необхідності поєднання на базі непу планових і ринкових принципів, висунув ідею тісного зв'язку і рівноваги аграрного та індустріального секторів економіки. Ефективний аграрний сектор, вважав він, здатний забезпечити підйом усієї економіки, стати гарантією стійкості всього народного господарства. Кондратьєв вважав необхідним подати першочергову допомогу господарствам, наближеним до фермерського типу, здатним забезпечити швидке нарощення виробництва товарного і хліба. Його програма була зорієнтована на підтримку міцних сімейних трудових господарств, здатних стати основою економічного підйому в країні.
М. Кондратьєв був прихильником активного державного втручання в неекономічні процеси через систему державного планування, у якому важливу роль відіграє економічне прогнозування. У ринковій економіці побудова прогнозу економічного розвитку необхідна для реалізації заходів державного регулювання. Для регульованої державою економіки це завдання передбачає не тільки знання, бачення стихійних сил соціально-економічного життя, а й підпорядкування їх свідомому планомірному керівництву з боку держави, передбачення дій стихійних сил. "Лише на основі цього знання і передбачення можлива побудова реального плану і перспектив свідомої, організаційно-регулюючої дії... План, звичайно, — це не тільки передбачення подій, що стихійно розгортаються. План одночасно є і програмою свідомих дій. Але план без певного передбачення — ніщо". Кондратьєв вивчав об'єктивні характеристики і тенденції ринкової економіки. Він розглядав ринок як зв'язуючий ланцюг між націоналізованим кооперативним і приватним секторами, а також як важливе джерело господарської інформації. Значення плану вчений вбачав у забезпеченні ''більш швидкого, ніж при спонтанному розвитку, темпу росту продуктивних сил, а також збалансованого росту виробництва. Поєднання ринкових біпланових принципів Кондратьєв вважав придатним для всієї економіки. Однак зазначену концепцію він модифікував залежно від сектору, В сільському господарстві мають переважати непрямі впливи на ринок, а в націоналізованій промисловості — прямі.
“Цикли Кондратьєва” У праці “До питання про поняття економічної статики, динаміки і кон'юнктури" (1924 р.) М. Кондратьєв уперше у розгорнутому вигляді сформулював принципи нового на той час напряму дослідження — економічної динаміки, визначив її основний зміст, показав подібність і відмінність статичного і динамічного підходів до аналізу явищ господарського життя, а також місце кон¢юнктурних досліджень у розробці проблем економічної динаміки. Учений звернувся до найважливішої проблеми наукового пізнання економічних явищ. У цій праці М. Кондратьєв формулює свій план дослідження, який їУнтувався на виділенні двох якісно різнорядних груп кон'юнктурних роцесів: з одного боку зворотних, хвилеподібних процесів, з іншого — незворотних, еволюційних, у яких виявлявся поступальний розвиток продуктивних сил. Щодо розуміння економічного ряду, мова йшла про циклічну і тривалу складову економічного росту.
Вивчаючи зворотні процеси, М. Кондратьєв виділяв такі періоди коливань економічної активності: менше року (сезонні), три з половиною роки, торговельно-промислові цикли тривалістю 7 — 11 років, а також великі цикли кон'юнктури 50—60 років. Така класифікація, яка сьогодні є загальноприйнятою у світовій економічній літературі, у той час ще тільки здобувала визнання.
Традиційні торговельно-промислові цикли М. Кондратьєв розглядав у монографії "Світове господарство і його кон'юнктура під час і після війни", яка присвячена аналізу економічного циклу, що завершився кризою 1920 — 1921 рр. Учений показав багатогранність механізмів розгортання криз, підкреслив важливість структурних характеристик при їх дослідженні, поглибивши таким чином аналіз цієї проблеми, яка набула поширення у радянській літературі через півстоліття.
У західній літературі звичайно розрізняють малі цикли — тривалістю близько трьох років, великі цикли — вісім—десять років і, нарешті, так звані довгі хвилі, які отримали назву "хвилі Кондратьєва". Подібні цикли охоплюють довгі періоди економічних коливань — близько півстоліття, здійснюючи тривалий вплив на економічне життя. Найчастіше зустрічаються в економіці розвинених капіталістичних країн цикли тривалістю 8 — 10 років, але на ділову активність впливають, звичайно, всі інші цикли. Ось чому один з найбільш авторитетних дослідників цієї проблеми У. Мітчелл вважав, що "економічні цикли являють собою один із видів коливання господарської діяльності організованого суспільства". Саме всебічне їх дослідження, включаючи обов'язковий статистичний аналіз, допомагає будувати прогнози економічної активності.
Описуючи специфіку розвитку циклічних процесів на початку XX ст., М. Кондратьєв сформулював у своїх працях гіпотезу про існування великих циклів кон'юнктури. Ця проблема потрапила в поле зору економістів ще у середині XIX ст. Про такі цикли писали видатні вчені того часу: М.Туган-Барановський, К. Віксель, В. Парето та ін. Проте, інтерес М. Кондратьєва до проблеми довготривалої періодичності пояснювався насамперед спробами створити універсальну концепцію, яка охоплювала б усі види циклічних коливань і була б придатною для побудови як коротко-, так і довгострокових прогнозів розвитку економіки. Датуючи перехід від висхідної до спадної фази великого циклу рубежем 20-х років, учений у 1922 р. передбачив Велику депресію, яка охопила Захід у 30-х роках. У працях "Великі цикли кон'юнктури" (1925 р.) і "Великі цикли економічної кон'юнктури" (1926 р.) М. Кондратьєв підтвердив гіпотезу про існування довгочасної циклічності широким фактичним і статистичним матеріалом, застосувавши новий для того часу статистичний метод аналізу тимчасових рядів.
М. Кондратьєв дійшов висновку, що довгострокові коливання в економіці мають регулярний, циклічний характер. Він виділив комплекс соціально-економічних процесів, розвиток яких, на його думку, характеризується довгочасною періодичністю, і припустив наявність внутрішнього взаємозв'язку між ними. Йдеться про нерівномірність науково-технічного прогресу і процесу нагромадження капіталу, про стрибкоподібні зміни в технологічній структурі виробництва і в умовах грошового обігу, про наростання і ослаблення суспільно-політичних процесів і процесів втягування нових країн у систему світового ринкового господарства.
Разом з тим М. Кондратьєв, розвиваючи ідею А. Маршалла про природу економічної рівноваги, запропонував єдиний підхід до пояснення економічних циклів різної тривалості. Він розпочав також вивчення механізму, який відтворює явища довгочасної періодичності в економіці, припустивши, що його основними елементами є оборот основного капіталу з тривалим терміном служби (близько 50 років), нагромадження вільного грошового капіталу і науково-технічний прогрес. Йдеться про виробничі інфраструктурні споруди: промислові будівлі, мости, шляхи, для спорудження яких потрібні великі кошти і тривалий час. Їх оновлення відбувається не плавно, а своєрідними поштовхами, імпульсами для яких є науково-технічні відкриття та нововведення. Зміна "основних капітальних благ" потребує значних нагромаджень, великих інвестицій. Отже, М. Кондратьєв обгрунтував інвестиційну теорію довгих хвиль в економіці.
У 30-х роках австрійський економіст Й. Шумпетер доповнив її іннерваційним механізмом, згідно з яким довгі хвилі в економіці зумовлюються також нерівномірністю процесу нововведень, зростанням чи зниженням схильності підприємців до значних інноваційно-технічних, (технологічних, організаційних методів випуску нових видів товарів тощо. Середньострокові цикли розвиваються на фоні довгих хвиль в економіці. У фазі їх спаду гостро проявляють себе промислові кризи. Фаза піднесення не виключає криз, але вони виникають, як правило, на фоні довготривалої зростаючої кон'юнктури. Розуміння механізму довгої хвилі в економіці дає змогу робити довгострокові прогнози економічного розвитку. 3 кінця 30-х років західні економісти, услід за Й. Шумпетером, вікові цикли стали називати "циклами Кондратьєва". Проблема великих циклів (80 — 90 років), як і тривалістю 20 — З0 років, продовжує залишатися предметом гострих дискусій, зокрема і щодо самого їх існування. Але те, що багато питань, порушених Кондратьєвим, лишаються і сьогодні актуальними і невирішеними, свідчить передусім про їх складність.
У працях "Основні проблеми економічної динаміки", "Тренд, або проблема теорії економічної динаміки", "Стан учення про тренд у теорії соціальної економіки" М. Кондратьєв разом із дослідженням великих циклів розпочав досліджувати проблему тренду.
М. Кондратьєв побудував односекторну модель економічного росту, призначену для аналізу і прогнозування довгострокової динаміки макропоказників. У західній літературі подібного типу моделі з'явилися лише через 20 років (Солоу, 1956; Свен, 1956), а в радянській — через 25 (Канторович, 1959). Порівняно із сучасними моделями економічного росту, модель М. Кондратьєва відзначалася оригінальністю. У ній динаміка екзогенних змінних задається не за допомогою експоненти або іншою рівномірно зростаючою функцією часу, а за допомогою логістичної кривої, в якій відрізок повільного росту змінюється відрізками швидкого, і навпаки. Таким чином, модель припускає істотну нерівномірність науково-технічного прогресу, здійснення впливу на характер розвитку ринкової економіки. У прихованому вигляді в моделі закладена й ідея довгих хвиль: достатньо лише припустити, що фактична динаміка будь-якого із факторів виробництва, скажімо НТП або трудових ресурсів, задається не єдиною логістичною кривою, а кривою, "склеєною" із декількох логістик.
Обмеженість моделі М. Кондратьєва пояснюється тим, що фактори виробництва — праця, основні фонди і НТП — є в ній екзогенними. Зазначимо, проте, що і на сучасному етапі розвитку економіко-математичних методів загальновизнані успіхи досягнуті в моделюванні процесу відтворення лише одного із названих факторів виробництва — основних фондів. Щодо впливу економічних процесів на динаміку НТП і трудових ресурсів, то наявні в цій галузі підходи (наприклад, моделі з ендогенним НТП, моделі формування попиту на працю і т.д.) ще дуже далекі від досконалості, особливо з позицій довгострокового економічного аналізу. Тому у моделях економічного росту малих розмірів трудові резерви та НТП і до сьогодні розглядаються здебільшого як екзогенні змінні.
Таким чином, заслугою Кондратьєва є й те, що він застосував у своїх працях методологічні прийоми економіко-математичного аналізу, які у світовій економічній науці того часу знаходилися лише в стадії становлення.
Спочатку криза, а потім тривала депресія у світовій економіці 70-х років примусили вчених згадати забуту гіпотезу Й. Шумпетера, згідно з якою нерівномірність розвитку пояснюється таким фактором, як технічні нововведення, які порушують попередню рівновагу. Втілюючи таке нововведення першим, підприємець отримує надлишковий прибуток, величина якого зменшується по мірі втілення нововведень іншими підприємцями. Завдяки цьому встановлюється рівновага на новому рівні. На початку, коли відбувається впровадження нововведень, виникає спад у старих галузях виробництва, а потім із деяким запізненням — посилене розширення нових галузей. Однак ця концепція ділових циклів Шумпетера була піддана критиці С. Кузнєцом, вихідцем з Росії, Нобелівським лауреатом, який вказав на те, що для утворення довгих хвиль в економічній кон'юнктурі необхідно, щоб нововведення були досить вагомими, що на практиці буває рідко. Частіше нововведення бувають незначними. М. Кондратьєв, вперше відкривши довгі хвилі в економічній кон'юнктурі, пояснив їх циклічним характером відтворення капітальних благ довгострокового користування, періодичне оновлення яких якраз і викликає тривалі відхилення економіки від стану рівноваги.
Продовжуючи розвивати наукове надбання М. Кондратьєва, С. Глазьєв у своїй книзі "Теорія довгострокового техніко-економічного розвитку" (1993 р.) показує, що технічний розвиток економіки не може відбуватися інакше, ніж шляхом послідовної зміни технологічних укладів, і будує модель формування технологічної траєкторії. Кожний такий уклад являє собою сукупність зв'язаних виробництв і в своєму розвитку спирається на виробничий потенціал, створений на попередній сходинці техніко-економічного розвитку. Життєвий цикл такого укладу в сучасних умовах охоплює приблизно століття. Односпрямованість і єдиний ритм світової економічної системи зумовлені створенням загальносвітового ринку з часів промислової революції. Саме ринок сприяє тому, що нововведення, які з'являються в одній країні, отримують загальне розповсюдження. Будь-яка країна впишеться в загальну картину світового економічного розвитку і стане навіть лідером у цьому розвитку тільки після того, як ліквідує старі технологічні уклади і замінить їх новими.
З цієї точки зору технологічні стрибки легше можна здійснити у відстаючих країнах, де не так багато застарілих виробничих потужностей і тому створюються сприятливі умови для переходу до нового технологічного укладу. Те саме стосується і гіпотези, яка покладена в основу рівнянь, що описують у моделі Кондратьєва динаміку ставки заробітної плати і норми процента, гіпотези про зв'язок між цінами на ресурси та їх народногосподарською зорієнтованістю. Активну економіко-математичну розробку цієї гіпотези, яка бере початок з раннього розвитку теорії граничної продуктивності і пов'язана з виробничими функціями і функціями корисності, розпочали представники неокласичної школи ще на початку 30-х років. Майже 10 років своєї праці М. Кондратьєв віддав розробці основ планового управління народним господарством. Він не лише займався питаннями теорії, але й активно брав участь у практичній роботі над створенням планів, очолюючи Управління сільськогосподарської економіки і планових робіт Наркомзему РРФСР.
У своїй концепції плану він проводив чітку грань між плануванням в умовах економіки перехідного періоду в СРСР і регулюванням господарства в капіталістичних країнах. Вважаючи ринок носієм стихійного начала в економіці, а план — раціональним началом, М. Кондратьєв підкреслював елементи їх нерозривної єдності і не розглядав їх як альтернативу один одному. Ринок з його стихійними процесами не є для М. Кондратьєва синонімом руйнівних, некерованих сил. Кондратьєв мав глибоке розуміння ринкової економіки, вважав принципово важливими внутрішні закони її розвитку. У своїй концепції планування пропозиції, стійкості грошового обігу, повернення валюти М. Кондратьєв вважав за необхідне коригувати відповідно до становища на ринку протягом усього циклу підготовки плану.
У процесі реалізації плану він розцінював реакцію ринку як об'єктивний критерій вірності того або іншого рішення. Цим пояснювалася і та увага, яку він приділяв удосконаленню статистичного апарату кон'юнктурних досліджень, прагнувши до відображення навіть слабких сигналів ринку.
Побудова перспективних планів, згідно з концепцією М. Кондратьєва, охоплювала взаємопов'язані етапи або елементи. По-перше, включала визначення перспектив розвитку окремих галузей і економіки в цілому, виходячи із "аналізу об'єктивної господарської діяльності і тенденцій її стихійного розвитку". Другий етап (елемент) планування являв собою активну, перетворюючу функцію плану, включаючи в себе "побудову системи заходів і засобів впливу держави на хід цього стихійного розвитку з метою спрямування його в максимально бажане русло". Третій етап полягав в остаточному визначенні перспектив економічного росту, включаючи ймовірний ефект впливу органів планового керування господарством на хід соціально-економічних процесів.
Отриманий таким чином активний прогноз розвитку економіки, разом із плановими заходами щодо його реалізації був покладений в основу директив перспективного плану. Контрольні цифри перспективного плану мали цілеспрямований, однак рекомендаційний характер і не були нав'язуванням "зверху" обов'язкових рішень щодо обсягів виробництва. План був ніби скерованим завданням керуючих органів, які здійснювали економічну політику і "брали на себе" його директиви.
Методологія побудови планів, викладена у концепції Кондратьєва, мала риси універсальності, тобто була однаковою мірою придатна для державного, приватного і кооперативного секторів економіки. Це, однак, не виключало диференціації прийомів побудови планів на кожному із його етапів щодо різних укладів господарства. Лишаючись прихильником "генетичних" планів, М. Кондратьєв допускав застосування прийомів технологічного плану в промисловості. Можливість розповсюдження цих прийомів на сільськогосподарське планування він вважав украй обмеженою. Причина такої диференціації полягала в тому, що відносно кооперативних і власних підприємств держава виступала лише як регулююча і впливова сила. Регулювання і вплив М. Кондратьєв розумів головним чином як форми стимулювання господарської ініціативи.
Проблеми, порушені у працях Кондратьєва щодо планування (про реалістичність плану, роль прогнозування в його науковому обгрунтуванні, про поєднання плану з госпрозрахунком), є не менш актуальними нині, ніж у 20-ті роки. І хоч наука про планування значно просунулась уперед, проте основи, закладені у працях Кондратьєва про створення макроекономічної теорії наукового планування і прогнозування, є життєвими і нині.
Дискусії та устремління реформ (60—80-ті роки). Спроби побудувати цілісну "теорію радянського господарства", визначити "систему виробничих відносин і законів соціалізму" робилися і після смерті Сталіна у 60—80-ті роки. У наукових публікаціях цього періоду було висвітлено багато моделей системи виробничих відносин соціалізму. Серед них найбільш поширеними були наступні.
Моделі системи. Поділ системи виробничих відносин на три рівні: загальні для всіх соціально-економічних формацій; загальні для деяких формацій; характерні для однієї економічної формації. У структурі виробничих відносин соціалізму виділялись групи за критеріями структури власності: відносини загальнонародної власності; відносини колгоспно-кооперативної власності; відносини особистої власності; відносини власності громадських організацій (Н. Цаголов).
Була запропонована і модель системи виробничих відносин, яка отримала назву відтворення. У ній виділяли чотири блоки: відносини виробництва; відносини розподілу; відносини обміну; відносини споживання. Разом з тим виділяли і відносини, які з'єднували систему в єдине ціле: систематизовані відносини; відносини, виражені в основному економічному законі; у законі планомірного пропорційного розвитку; у законі економії часу та ін. (Я. Кронрод).
Розроблялась класифікація виробничих відносин за рівнем організації суспільного виробництва. Ця концепція грунтувалася на тому, що суспільство існує як сукупний виробник і як суб'єкт виробничих відносин. По суті під суспільством розумілася держава як основний економічний суб'єкт економічної системи. У зв'язку з цим у структурі відносин виділялись відносини безпосередньої єдності суспільства як сукупного виробника; відносини між окремими осередками (підприємствами) і суспільством у цілому; відносини між виробничими осередками; відносини всередині виробничих осередків; відносини між суспільством та індивідумом; відносини між індивідумами.
Широке розповсюдження отримала також концепція, згідно з якою як елементи системи виробничих відносин виділялись: техніко-економічні; соціально-економічні відносини; організаційно-економічні відносини (А. Покритан). Ця концепція широко висвітлювалась у підручниках.
Пропонувалася двохелементна модель, у якій виділялося два великі шари виробничих відносин: організаційно-економічні відносини, які безпосередньо грунтуються на розвитку виробничих сил і характеризують організацію сукупної суспільної праці (її розподіл і спеціалізацію, рівень усуспільнення і т. п.), і соціально-економічні відносини (форми власності, соціальна структура власності, система інтересів}, які надають соціалістичну якість усім іншим суспільним відносинам (Л. Абалкін).
На роль вихідних категорій системи висувались: соціалістична (загальнонародна) власність; власність на засоби виробництва; поєднання виробників із засобами виробництва; планомірність; колективність; усуспільнення виробництва; усуспільнення праці та ін. Але всі перераховані схеми побудови системи виробничих відносин соціалізму були надто абстрактними, майже не справляли впливу на господарську практику.
При класифікації економічних законів соціалізму виходили із класифікації виробничих відносин. У різні часи на роль основного економічного закону висувались: народногосподарський план, усуспільнення радянського господарства, диктатура пролетаріату, закон розподілу за працею, закон соціалістичного нагромадження, закон вартості. Після дискусій щодо сталінського формулювання основного закону у 80-ті роки було визнано таке формулювання, яке увійшло у всі підручники: забезпечення повного добробуту всіх членів суспільства і вільного всебічного розвитку особистості шляхом безперервного росту та удосконалення суспільного виробництва. Основному економічному законові приписувалися основні 4 функції: забезпечення повного добробуту і всебічного розвитку особистості; регулювання провідних пропорцій народного господарства; роль найвищого критерію соціально-економічної ефективності виробництва. Практично це означало, що ефективним вважалося лише те, що служить росту добробуту людей.
Класифікація економічних законів. Така теоретична оцінка ролі основного економічного закону істотно розходилася з дійсністю. Виник парадокс: за теорією соціалістична економіка мала б підпорядковуватися основному законові, який націлював весь розвиток на "суспільство загального добробуту", а на практиці реалізація кожної нової соціальної програми ставала все більш "недосяжною" для народного господарства. Пошуки "винного" привели до появи теоретичної схеми, за якою глибинні закони економіки нібито реалізуються через потреби та інтереси людей і враховуються державою за допомогою різних форм і методів управління і планування. Таким чином, знову виходило, що в невдачах соціалістичної економіки винні не діючі закони, а лише ті форми господарського механізму, включаючи форми планування, і управління, які створені людьми. Проте ці проблеми змусили трохи наблизитись до практики: розпочали вивчати реальні потреби людей, структур їх інтересів.
Не менш важливим у 60 — 80-ті роки було вияснення того, як використовуються економічні закони у господарській практиці. Спочатку твердилось, що діяльність радянської держави щодо централізованого управління економікою і є механізм використання економічних законів. Пізніше було запропоновано виділити вихідні умови використання, оскільки держава може і не рахуватися з вимогами об'єктивних економічних законів. І такі умови було сформульовано. Першою із них було визнано вивчення економічних законів, їх системи, без того неможливе їх свідоме використання.
Другою умовою вважалось єдине науково обгрунтоване народногосподарське планування. Потім посилено підкреслювалася роль господарського розрахунку у використанні економічних законів, соціалістичного змагання, яке покликане було у господарських процесах замінити конкуренцію. Наступною проблемою кінця 50-х років стало введення поняття власності як предмета вивчення офіційної економічної науки. Соціалістична власність трактувалась як категорія володіння, розпорядження тим майном, яке перейшло у руки держави у процесі націоналізації, колективізації та індустріалізації (М. Колганов).
Після прийняття у 1977 р. брежнєвської конституції, в якій офіційно було записане положення про те, що суспільна власність — основа соціалізму, офіційна наука інтенсивно зайнялася вивченням цієї проблеми. У результаті склалися три основні концепції власності. Власність розглядалась як окреме, самостійне виробниче відношення, яке відображає форму привласнення матеріальних благ і передусім засобів виробництва (Я. Кронрод). На думку опонентів, власність у такій концепції була заморожена, зупинена. Тут відсутня відповідь на питання, як живе сама власність? Як вона відтворюється і примножується? Які відносини зв'язують суспільство в єдине? Пошуки відповіді на ці питання привели до помітного розвитку теорії власності.
Обговорення всіх нюансів другої концепції (соціалістична власність має розглядатися через сукупність виробничих відносин при обов'язковому зв'язку з робочою силою) привело вчених до трьох основних висновків. По-перше, відносини власності пронизують всі фази відтворення, оскільки без їх нормального здійснення неможливе відтворення матеріальних об'єктів власності і самих виробничих відносин. По-друге, із суспільної власності виростають усі специфічні виробничі відносини соціалізму. Вся сукупність виробничих і соціальних відносин розглядалась як реалізація, прояв відносин власності у масштабі суспільства. При цьому кожна ланка такої сукупності не втрачала своїх функцій. По-третє, соціалістична власність, як і будь-яка із її історичних форм, має реалізуватися, приносити якісь плоди своєму суб'єкту, тобто суспільству. Без цього власність, у тому числі і соціалістична, не має реального значення для власника. Було визнано, що основною формою реалізації суспільної власності є ріст добробуту трудящих, збільшення доходів трудових колективів, підвищення освіченості і зміцнення здоров'я народу, вирівнювання економічного і соціального розвитку республік і регіонів країни. Все, що могло бути віднесено до досягнень соціалістичного ладу, оголошувалося формами реалізації суспільної власності.
Згідно з третьою концепцією, власність не має об'єктивного, самостійного економічного змісту. Вона є лише юридичним виразом виробничих відносин, сукупністю норм права з присвоєння засобів виробництва та інших матеріальних об'єктів, прийнятих у будь-якому, в тому числі і у соціалістичному суспільстві (В. Шкредов). Концепція виникла як прагнення подолати обмеженість перших двох, коли економічний зміст власності немов би розчиняється (зникає) у системі виробничих відносин. Коли ж власність розглядається як правові відносини, тоді все стає на свої місця: існують об'єктивні виробничі відносини та юридичні норми регулювання майнових відносин між людьми, які здавна прийнято називати відносинами власності. Ця концепція найбільше піддавалася критиці, тому що тут одна із основних категорій марксистської політекономії виводилася за рамки економічних відносин.
У 70-ті роки утвердилась думка, що власність — основа виробничих відносин, і з неї виростають всі елементи їх системи. В подальшому розвитку це теоретичне положення явно відривалося від практичних завдань планування і розвитку економіки. Загальнонародний характер власності був перетворений у якийсь примарний витвір, невловимий на практиці. Насправді ж державна власність все більше перетворювалась у власність правлячої еліти.
Теорія і практика соціалістичного господарювання. Поряд з проблемою власності у радянській економічній науці розглядались і проблеми, більш тісно пов'язані з реальною практикою соціалістичного господарювання, такі як проблеми товарно-грошових відносин, ціноутворення та ін. Дискусія із зазначених проблем мала місце ще у середині 50-х років. Частина вчених відстоювала сталінську тезу про існування двох форм власності як причини товарного виробництва, разом з тим критикували ідею того, що засоби виробництва не є товаром, а мають лише чисто зовнішню оболонку товару (К. Островітянов та ін.). В. Дяченко пояснював існування товарного виробництва суспільним поділом праці; Я. Кронрод — неоднорідністю праці у державному секторі, що викликало необхідність ринкової форми оцінки затраченої конкретної праці.
Дискусії посилились у ході господарських реформ на початку 60-х років. Широкої відомості набула позиція Г. Лисичкіна, викладена у праці "План і ринок" (1966). У ній обґрунтовувалась необхідність зробити класичний ринковий механізм повноцінно діючим регулятором господарства. На думку автора, для підвищення ефективності суспільного виробництва і ліквідації диспропорцій у господарстві слід забезпечити вільний перелив капіталу із однієї галузі в іншу, формування цін на основі співвідношення попиту і пропозиції. Аналогічну точку зору поділяв і Н. Петраков у книзі "Деякі аспекти дискусії про економічні методи господарювання" (1966). Як регулятор господарства ці вчені пропонували використовувати ціну виробництва, яка грунтується на середній нормі рентабельності у всіх галузях господарства. Соціалізм розглядався при цьому як один із видів, різновидність або форма товарного виробництва.
Причини існування товарного виробництва при соціалізмі висувались різні: розподіл праці (Г. Худокормов); різний технічний рівень окремих підприємств і відносна самостійність підприємств у рамках єдиної державної власності (І. Кузьмінов); специфічний характер праці при соціалізмі (М. Макарова). Такий різнобій у питанні товарно-грошових відносин при соціалізмі є свідченням неможливості для економістів-теоретиків відобразити реальний характер тієї економічної системи, яка була створена Сталіним і яка вже наприкінці 80-х років отримала назву "державного соціалізму".
У результаті виступів проти трактування соціалізму як різновидності товарного, а тим більше ринкового господарства (аргументи противників: соціалізм не є системою товарного виробництва) в економічній літературі все більше утвердилась характеристика сутності соціалізму як безпосередньо суспільного, планомірно організованого суспільства, яке розвивається в ім'я забезпечення повного добробуту і всебічного розвитку особистості. Відповідно саме до цих якостей соціалізму товарне виробництво "знімалось" як більш рання і немов би незріла форма організації суспільного виробництва. Існування ж реальних товарно-грошових відносин пояснювалось суперечністю соціалізму як першої сходинки на шляху до комунізму, його об'єктивною незрілістю. Процес перетворення товарного виробництва у безпосередньо суспільне, на думку ряду економістів, продовжувався і в умовах зрілого соціалізму; тим самим проголошувалася тенденція, прямо протилежна тій, що мала місце у дійсності, де товарно-грошові відносини легально і нелегально прокладали собі дорогу.
Термін "товарне виробництво" з початку 70-х років зник з наукового обігу, його знову стали пов'язувати з ринком. Дозволялось говорити лише про товарно-грошові відносини. З'явились і концепції, згідно з якими товарно-грошові відносини є формою виразу безпосередніх суспільних, тобто нетоварних за своєю сутністю відносин.
Практичні позиції. У 60-ті роки були зроблені спроби проведення економічних реформ радянського часу. Протягом 1962 — 1965 рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення систему управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.
Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті "План, прибуток і премія" (1962) Ліберман чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінка роботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити підприємствам лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв'язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити лише до галузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у вигляді раднаргоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.
Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів, О. Ліберман пропонував затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності (відношення прибутку до виробничих фондів у процентах) могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнити централізоване планування від дріб'язкової опіки над підприємствами і перейти до методів економічного (а не адміністративного) впливу на підприємства.
Така схема управління промисловістю грунтувалася на основному принципі, запропонованому Ліберманом: те, що вигідно суспільству, має бути вигідним і кожному підприємству. І навпаки, те, що невигідно суспільству, має бути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.
Дискусія радянських економістів, яка із середини 60-х років набула характеру обговорення практичних пропозицій щодо зміни механізму управління і застосування "економічних" методів господарювання, підготувала грунт для проведення господарської реформи 1965 р. Два пленуми ЦК КПРС 1965 р. (березневий і вересневий) поклали початок цій реформі. Березневий Пленум розглянув питання підвищення матеріальної заінтересованості колгоспників і працівників радгоспів у зростанні виробництва. Знижувався план обов'язкової закупівлі зерна, оголошений на 10 років. Понад планова закупівля мала здійснюватися за підвищеними цінами. Знімались обмеження з особистих підсобних господарств, уведені при Н. С. Хрущові. Проте, всупереч рішенням Пленуму, плани постійно "коригувались" і виправлялись, проявилась обмеженість намічених механізмів стимулювання, зокрема тенденція до заниження обсягів планових поставок сільськогосподарської продукції.
Метою реформи в промисловості було поєднати комплекс заходів, покликаних посилити економічні важелі, розширити самостійність госпрозрахункової ланки (підприємства чи організації), удосконалити централізоване планування. Вересневий Пленум (1965) передбачав:
1) скорочення кількості директивних планових показників, заміну валової продукції як основного планового та оціночного показника обсягом реалізації;
2) зміцнення госпрозрахунку підприємств, збереження у їх розпорядженні великої частки прибутку;
3) перебудову системи ціноутворення таким чином, щоб політику підтримки низьких оптових цін замінити політикою встановлення цін на рівні, який би забезпечував роботу підприємства на засадах госпрозрахунку (у 1966 — 1967 рр. була здійснена реформа оптових цін у промисловості);
4) відновлення галузевого принципу організаційної структури управління промисловістю.
Вихідною ідеєю реформи була неможливість вирішувати всі народногосподарські питання у центрі, що зумовлювало потребу у децентралізації. Залишалося п'ять показників, які директивно планувалися: обсяг реалізації продукції, основна номенклатура, фонд заробітної плати, доход і рентабельність, взаємозв'язки з бюджетом. Проте адміністративна обов'язковість завдань при цих економічних показниках мала зберігатися.
Консерватизм, інертність мислення, опір бюрократичного апарату став причиною негативних наслідків реформи вже в 1966 — 1967 рр. Інтереси суспільства і підприємств стали все більше і більше розходитись. Поступово це призвело до збою у роботі всього господарського механізму країни, вело до глибокої економічної кризи.
Концепції планового ціноутворення. Відповідно до загальної концепції соціалістичного планового виробництва всі категорії товарного господарства, в тому числі ціни, в соціалістичній економіці повинні були мати "планові якості". Разом з тим існувала концепція ринкового ціноутворення, так званих цін рівноваги.
Концепція планового ціноутворення грунтувалася на витратній моделі ціни, при якій в основі ціни лежали суспільно необхідні затрати праці (СНЗП). Відповідно до марксистського розуміння, ці затрати мали відображати не фактичні, а лише необхідні, з точки зору суспільства, затрати живої та уречевленої праці на виробництво певного товару. Проте в практиці планового ціноутворення, облік СНЗП зводився до обліку фактично середньогалузевих витрат.
Щоб знайти вихід із такої ситуації, що виникла внаслідок застосування моделі ціноутворення на базі СНЗП, була запропонована модернізована концепція "планової ціни", у якій враховувались не лише затрати праці, але й якість, споживчі властивості продукту, його корисний ефект у споживача, суспільна необхідність у ньому (інакше кажучи — "попит").
Як підсумок двадцятирічної дискусії у радянській економічній літературі сформувались такі основні концепції планового ціноутворення: вартісна, ціни виробництва, цін оптимального плану, ціни рівноваги.
Вартісна концепція, згідно з якою основою цін має бути вартість продукції (Я. Кронрод та ін.), була поширена на початку 1960-х років. Для вирахування цін пропонувалась наступна формула:
Ц = с + v + m',
де с — вартість витрачених засобів виробництва; v — заробітна плата; m'— норма вартості додаткового продукту, яка обраховувалась по суті як довільна надбавка до заробітної плати.
Вартісна, або витратна, концепція опиралася на поняття СНЗП, як на основу формування цін. Основний недолік витратної ціни полягав у тому, що різниця у рівнях рентабельності (як проектної, так і особливо фактичної, яка виникала при її застосуванні) не відображала різниці у корисному ефекті різних видів продукції, в їх потребі, в їх дефіцитності.
Концепція цін оптимального плану була висунута у працях Л. Канторовича, В. Нємчинова та ін. Саме за внесок у теорію оптимального розподілу ресурсів Л. Канторовичу і Т. Купмансу (Йєльський університет, США) у 1975 р. було присуджено Нобелівську премію.
Якщо відомі обмеження на всі види виробничих ресурсів у певний період та відомі умови технології, що склалися у цей період, виражені коефіцієнтами витрат, якщо мета даної системи може бути виражена формально у вигляді цільової функції (критерію оптимальності), то, по-перше, може бути визначений оптимальний план, при реалізації якого буде досягнуто найкраще значення цільової функції; по-друге, всім видам ресурсів у цьому плані можуть бути поставлені відповідні економічні (за термінологією Канторовича — об'єктивно зумовлені) оцінки, що дорівнюють прирощенню значення цільової функції при збільшенні ресурсів даного виду на одиницю. Склавши таким чином оптимальний план, держава одночасно визначала б і систему цін, стимулюючи його виконання. Це була аксіома, яка, на жаль, у реальній економічній практиці того часу не реалізувалася.
Пошук більш практичних підходів у рамках цього напряму привів до обгрунтування формули планової ціни як суми витрат факторів
р = Му +Ту +Фу +Ру ,
де Му — питомі матеріальні витрати (включаючи амортизацію), які можна оцінювати за діючими цінами з урахуванням їх взаємної ув'язки; Ту — оцінка трудових витрат, які можна наближено обрахувати як питомі витрати заробітної плати з нарахуваннями до рівня повних витрат на відтворення робочої сили з урахуванням суспільних фондів споживання; Фу — "прокатна оцінка" (тобто вартість використання) виробничих фондів на одиницю продукції; Ру — рентна складова.
Чимало прихильників мала і концепція "ціни виробництва". Її позитивність полягала в тому, що такі ціни враховували фондомісткість виробництва, проте при цьому ціни на продукцію трудомістких галузей не забезпечували б підприємству необхідних нагромаджень. Формула ціни виробництва мала такий вигляд:
Ц = с + v + ф х рн,
де Ц — ціна; с — матеріальні витрати; v – заробітна плата; ф — фонди, які використовуються при виробництві певного товару; рн — норма рентабельності по народному господарству, обчислена як відношення чистого доходу до вартості основних виробничих фондів і матеріальних оборотних засобів.
Найбільш дискусійною була змішана модель ціни під назвою "зведених СНЗП" (В. Дяченко), за допомогою яких пропонувалося позбавитися від мінусів "чистих" концепцій, зберігши їх плюси (модель мала ще назву "ціна відтворення").
Вона отримала такий вигляд:
Ц = М + З (1 + Рз) К Рф + Но + П,
де М — питомі матеріальні витрати (включаючи амортизацію); 3 — питомі витрати заробітної плати; Рз — норматив чистого доходу, який включається в ціну пропорційно заробітній платі; Ф — питома фондомісткість; Рф — норматив чистого доходу, який включається у ціну пропорційно вартості виробничих фондів; К — коефіцієнт галузевої диференціації нормативу Рф ; Но — податок з обігу; П — питомі рентні платежі.
Це була остання модель методів планового ціноутворення, яка спиралася в цілому на "технічну" версію вартості. Критики її звертали увагу на те, що, на думку класиків марксизму, вартість не піддається розрахунку і за своєю природою може проявлятися лише через коливання цін під тиском динаміки попиту і пропозиції, тобто через функціонування ринкового механізму. Звідси виходило, що будь-яка модель ціни із числа орієнтованих на СНЗП як основу, може дати лише деяку умовну величину, яка тільки випадково може збігатися із СНЗП і забезпечувати погодженість інтересів. Таким чином, незважаючи на те, що нові ціни дали змогу забезпечити на деякий час рентабельність праці практично в усіх галузях промисловості, вони були у черговий раз пристосовані до господарських умов. Ціни, як і раніше, не виконували ролі регулятора ефективного розподілу ресурсів і ефективного використання їх.
Соціалістичне виробництво і НТП. Дослідження факторів виробництва і зокрема науково-технічного прогресу (НТП) стало особливо актуальною проблемою для радянської науки у середині 1970-х років. Час вимагав віднайти способи і методи, які б дозволили реально використати досягнення НТП для модернізації старіючого і неефективного виробничого апарату промисловості, для надання економічній системі, що знаходилася в стані застою (стагнації), імпульсу, який би дозволив вистояти у змаганні з розвиненими країнами Заходу, що успішно подолали кризу модернізації середини 1960-х — початку 70-х рр. Намагаючись довести переваги соціалістичного виробництва у використанні НТП, у 1970-ті роки радянські економісти були вимушені констатувати, що "ще не вироблено дійового економічного механізму, який би на основі державного плану і у повній відповідності до нього впливав на економічну заінтересованість підприємств таким чином, щоб вони самі прагнули виробляти (нову техніку і її впроваджувати" (О. Румянцев).
У працях того періоду відмічалось, що мережа господарських зв'язків у економіці ускладнилася і стала набагато чутливішою до порушень ритмів взаємних поставок. Збереження незмінними принципів централізованого планування призводило до того, що збої у будь-якій ланці народного господарства серйозно порушували відтворювальні зв'язки у виробництві, розподілі, обміні і споживанні суспільного продукту.
Ареал досліджень проблем був розширений. До традиційних досліджень валового суспільного продукту, національного доходу, виробничих фондів і виробничих відносин додавався аналіз відтворення робочої сили, матеріальних умов росту життєвого рівня, національного багатства і природного середовища. Проте результати їх були заздалегідь визначені.
У цілому можна констатувати, що хоч у розумінні багатьох проблем господарського механізму радянська економічна думка внаслідок дискусій просунулася вперед, основне питання — чи сумісний сам державний соціалізм з вимогами, які випливають із сучасного етапу НТП, з новими можливостями і потребами суспільства — не могло бути нею вирішене і навіть поставлене.
Економічна думка України розвивається так само, як і в Росії, — згідно з соціальним замовленням, в ізоляції від світової економічної думки. Її відродження починається тільки в 1960-ті рр. Саме в цей час виходять з друку праці українських вчених І. Лукінова, Ю. Пахомова, В. Корнієнка, І. Ястремського та інших, які наполягають на зміні підходів до визначення ролі політичної економії в соціально-економічних перетвореннях, шукають нових шляхів вирішення її проблем.
Однак період піднесення знову змінився періодом застою. Економічна теорія повернулася до вихідних ідеологічних рубежів з тією тільки різницею, що одвічні проблеми політичної економії соціалізму тепер розглядаються в контексті «розвинутого соціалізму».
Та навіть у цих межах дослідження ведуться у дещо інших напрямках: розширюються їхні об'єкти, виробничі відносини вивчаються у взаємозв'язку з продуктивними силами та з надбудовою, що дає змогу проаналізувати не тільки класові фактори суспільного розвитку.
З'являється багато фундаментальних праць щодо проблем розвитку економічного механізму, теоретичних підходів до використання ринкових форм за умов соціалізму. Відомі українські автори В. Корнієнко, Ю. Пахомов, В. Черняк, А. Чухно звертаються до проблем загальносуспільного розвитку.
Саме в цей час з'являються праці з історії економічної думки, де аналізується і вагомий позитивний внесок зарубіжних дослідників.
У творах Ю. Пахомова, В. Черняка, А. Чухна, В. Логвиненка, О. Гоша та ін. проводиться ідея щодо необхідності дослідження проблем соціалістичної власності з погляду її економічної доцільності та ефективності. Отже, наприкінці 1980-х рр. уже починається формування засад сучасної концепції суспільного розвитку.
Повернення української економічної теорії в лоно світової економічної думки тільки розпочинається. Її ставлення до процесів, котрі відбуваються в суспільстві, ще остаточно не визначено. Але вже зараз в економічній літературі панує плюралізм поглядів, що сприяє розвиткові науки. Тільки в такий спосіб може відбутись відродження теорії, що стане колись основою ефективної економічної політики.