Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2 курс. Ден. ФК / Історія економіки та економічної думки Курс лекцій / Історія економіки та економічної думки 1 ч..doc
Скачиваний:
11
Добавлен:
04.03.2016
Размер:
649.22 Кб
Скачать

Тема. 5

ФОРМУВАННЯ ПЕРЕДУМОВ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ В КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦЇ

(XVI - ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.)

План

  1. Формування передумов ринкової економіки – пізній меркантилізм

2. Основи протиріч ідей меркантилістів.

  1. Формування передумов ринкової економіки – пізній меркантилізм.

Теорія “торговельного балансу”. Пізній меркантилізм тривав з другої половини XVI ст. до середини XVII ст., хоч окремі його елементи продовжували проявляти себе і в XVIII ст. На цьому етапі торговельні зв'язки між країнами стають роз­виненими і регулярними. Цьому сприяло заохочення розвитку національ­ної промисловості і державної торгівлі. Щоб досягти активного торговель­ного балансу, меркантилісти вважали необхідним; по-перше, завоювати зовнішній ринок, пропонуючи відносно дешеві товари (держава, на їх дум­ку, мала стимулювати виробництво товарів на експорт), а також перепро­дуючи товари одних країн в інші; по-друге, дозволяти імпорт товарів, крім предметів розкоші, при збереженні в країні активного торговельного ба­лансу; по-третє, вивозити золото і срібло для здійснення вигідних торго­вельних угод шляхом посередництва, тобто для збільшення їх маси у країні і збереження активного торговельного балансу, який веде до актив­ного платіжного балансу, а отже — до припливу золота і срібла з-за кор­дону. Пізні меркантилісти змінили акцент у теорії монетаризму, протиставляючи ідеї "грошового балансу" ранніх меркантилістів ідею "торговельного балансу", згідно з якою держава стає тим багатшою, чим більшою є різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів.

Визнаючи товарну сутність грошей, їх цінність пізні меркантилісти, як і їхні попередники, вбачали у природних властивостях золота і срібла. Але саме вони зумовлювали перехід від металевої до кількісної теорії гро­шей і системи монометалізму. Якщо ранні меркантилісти ототожнювали багатство країни із золотом і сріблом та зводили функцію грошей до засо­бу нагромадження, то представники пізнього меркантилізму під багат­ством розуміли надлишок продуктів, який можна перетворити на зовніш­ньому ринку у гроші, що для них були не тільки засобом нагромадження, а й засобом обігу. Виступаючи за посередницьку торгівлю, представники пізнього меркантилізму відстоювали обіг грошей як капіталу.

Ідеї пізніх меркантилістів Виникнення кількісної теорії грошей було ніби природною реакцією на "революцію цін" XVI ст., зумовлену величезним припливом у Європу із Нового світу золо­та і срібла, яка засвідчила причинний взаємозв'язок між зміною кількості грошей і цінами на товари.

На переконання пізніх меркантилістів, цінність грошей перебуває у зворотній залежності від Їх кількості, а рівень цін на товари прямо пропорційний кількості грошей. Вони тенденційно вважали, що збільшення пропозиції грошей підвищить попит на них, стимулюватиме торгівлю.

Розглянемо коротко основні погляди та ідеї відомих меркантилістів пізнього, або ж "зрілого" періоду. Один із них — Томас Мен .

Найбільш стисло і точно суть меркантилізму викладена в книзі Т. Мена "Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої зовнішньої торгівлі як принцип нашого багатства” (1664 р.).

Істинний меркантиліст Т. Мен бачив багатство переважно в його грошовому виразі — у золоті і сріблі. На його поглядах позначилась належність до багатого купецтва. Як окремий торговець пускає в обіг гроші, щоб вилучити їх з прибутком, так країна має збагачуватися шляхом торгівлі, забезпечуючи перевищення вивезення товарів над їх ввезенням. Розвиток виробництва він розглядав як засіб розширення торгівлі.

Т. Мен, хоч і визнавав, що приплив дорогоцінних металів підвищить внутрішні ціни, все ж наполягав саме на цьому положенні. Він був переконаний, що товар потрібно "продавати якомога дешевше, аби лише не втратити збуту...". Що ж до збільшення ввезення у країну товарів за го­тівку, то вигоду Т. Мен вбачав у тому, що досягнуте збільшення товарів врешті-решт після вивезення цих товарів знову за кордон перетвориться у ввезення значно більшої кількості грошей.

Т. Мен, як і інші меркантилісти, був далекий від намагання створити пев­ну "систему" економічних поглядів. Однак економічні думки мають свою логіку, і Т. Мен, відображаючи реальність, змушений був оперувати такими теоретичними термінами, як товар, гроші, прибуток, капітал тощо. І намагався при цьому встановити причинний зв'язок між ними.

Ідеї, багато в чому схожі з ідеями Т. Мена, висловив Джон Локк, який вважав, що "багатство" потрібно розглядати не просто як велику кількість золота і срібла, а у порівнянні з іншими країнами.

Майже повторив Дж. Локка і Річард Кантільон, твердячи у своїх "Нарисах про природу торгівлі" (1755), що "будь-яка держава, в обігу якої знаходиться більше грошей, ніж у сусідніх країнах, має над ними пере­вагу, поки підтримує такий рівень".

Сюди ж можна віднести й ідеї паперово-грошового меркантиліста Джона Ло, який у своїй праці "Аналіз грошей і торгівлі" (1705) наполегливо аргу­ментував думку про те, що незначне підвищення ціни приводить до істотно­го росту пропозиції, тобто про те, що еластичність пропозиції товарів є досить високою. Звідси цілком логічним є висновок про можливість значною мірою впливати на ріст виробництва шляхом збільшення кількості грошей в обігу.

Як бачимо, концепція пізнього меркантилізму майже цілком була орієнтована на практику господарського життя — в основному на сферу обігу. Вплив меркантилістів на інші сфери економіки не завжди був адекватним. Прикладом цього може бути Франція, де найбільш активним про­відником політики протекціонізму в XVII ст. вважався суперінтендант (міністр) фінансів Жан-Батіст Кольбер. При ньому у промисловості краї­ни створювалась могутня мережа мануфактур, хоч підкреслимо, не стільки заради розвитку національної промисловості, скільки для забезпечення прибутків королівського двору, який відзначався розтринькуванням коштів. Водночас шляхом заборони ввезення хліба і безперешкодного його вивезення стримувався розвиток фермерства, що в остаточному підсумку стало фактором "вузькості" внутрішнього ринку порівняно з давньою супер­ницею Франції — Англією. Пізніше французький меркантилізм стали на­зивати кольбертизмом.

Ж. Кольбер був практиком, який за допомогою меркантилістської політики намагався подолати соціально-економічну відсталість країни. Тео­ретичні основи меркантилізму у Франції були закладені у "Трактаті політичної економії" (1615), автором якого був відо­мий Антуан Монкретьєн. Саме він вперше ввів у соціально-економічну літературу термін "політична економія".

Автор "Трактату політичної економії" найбільш корисним станом вважав купців, а торгівлю характеризував як мету ремесла. Активне втручання держави в економіку розглядав як найважливіший фактор нагромадження, зміцнення і розвитку господарства країни. А. Монкретьєн рекомендував розвивати мануфактури, створювати ремісничі школи, підвищувати якість виробів і розширювати торгівлю товарами національ­ного виробництва, витісняючи з французького ринку іноземних купців, яких він порівнював із насосом, що викачує багатство з країни. Програма А. Монкретьєна передбачала розширення зовнішньої експансії Франції. Вона частково відображала монетаризм, а також ідею активного торго­вельного балансу, до якої наближався автор.

Самостійний характер мав вітчизняний меркантилізм. Одним із найосвіченіших вітчизняних діячів свого часу був Феофан Прокопович (1681 — 1736 рр.). Як і сучасні йому російські меркантилісти, він був прихильником активного господарського й торговельного балансу. Ф. Прокопович вважав, що досягти такого балансу можна лише шляхом безперервного розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі, засобів і шляхів сполучення тощо. Він обстоював також необхідність розвитку еко­номічних зв'язків, торгівлі з іншими країнами, однак лише в тому разі, якщо вони відповідають інтересам власної країни.

Таким чином, меркантилізм не був суто англійським явищем. Політи­ка нагромадження грошей, протекціонізму і державної регламентації господарства проводилась у XV — XVIII ст. у всій Європі — від Португалії до Росії. Але провідна роль у розробці ідей меркантилізму належить англійським памфлетистам. Це пояснюється швидким економічним розвитком Англії, зрілістю англійської буржуазії.

Значення ідей меркантилізму. Меркантилісти намагалися знайти відповідь на цілу низку питань, які ставило життя: чому багатство росте в одній країні інтенсивніше, ніж в іншій? Що можна і потрібно зробити в масштабах підприємства і, особливо, держави, щоб багат­ство росло швидше? Меркантилісти шукали відповідь на ці питання в умо­вах економіки своєї епохи. Можна вважати, що вони першими поставили завдання "раціонального господарювання" як найважливішу проблему економічної науки. Більшість з їхніх емпіричних висновків і рекомендацій були об'єктивно правильними і в цьому розумінні — науковими.

Разом з тим, вони зробили перші кроки і в пізнанні законів руху і внутрішнього механізму ринкової економіки. Помилка їхня була в тому, що вони шукали розгадку секретів економіки у сфері обігу. А виробницт­во розглядали лише як засіб для забезпечення припливу грошей у країну, точніше, в руки торгових капіталістів. Між тим, основою будь-якого суспільства є виробництво матеріальних благ, а обіг грошей — другорядним щодо нього.

Саме ж "багатство нації" меркантилісти розглядали по суті через призму інтересів торгового капіталу. Тому вони не могли не помітити такої важ­ливої економічної категорії, як обмінна вартість. Вона їх цікавила суто як теоретиків, тому що в чому ж яскравіше втілюється обмінна вартість, як не у грошах чи в золоті? Однак навіть вихідна Аристотелева ідея зрівняння різних благ і різних видів праці в обміні була їм чужою .Вони вважали, що обмін за своєю природою є нерівним і нееквівалентним. Меркантилісти не розвивали теорії трудової вартості, зародки якої наявні ще у працях Аристотеля та окремих середньовічних авторів.

Додану вартість меркантилісти розглядали як торговий прибуток. Приріст і нагромадження капіталу вони розуміли не як результат вироб­ничої діяльності, а як такий, що породжений обміном, особливо зовніш­ньою торгівлею.

І все ж, незважаючи на це, багато проблем меркантилісти бачили у правильному світлі. Так, важливим предметом їх турботи було фактичне залучення у капіталістичне виробництво якомога більшої частини населен­ня. У поєднанні з граничне низькою заробітною платою це мало збільшити масу прибутку і прискорити нагромадження капіталу. Меркантилісти великого значення в економічному розвитку надавали еластичності грошової системи. Орієнтуючись у своїх економічних проектах на силь­ну державну владу, пізні меркантилісти разом з тим часто виступали про­ти надмірної і дріб'язкової регламентації господарства державою. Це особ­ливо характерне для англійців, які були виразниками інтересів сильної, самостійної і досвідченої буржуазії, яка мала потребу лише у загальному захисті її інтересів.

Томас Мен боровся проти жорсткої регламентації вивезення дорогоцінних металів. Він писав, що, як селянину необхідно кинути зерно в зем­лю, щоб одержати згодом урожай, так і купцеві потрібно вивезти гроші і придбати зарубіжні товари, щоб потім продати більше своїх товарів і дати нації вигоду у вигляді додаткової кількості грошей.

Разом з тим, меркантилісти не надавали значення залученню в національну економіку зарубіжних інвестицій. Для них неістотною була і проблема безробіття; основною причиною "добровільного безробіття" вони вважали "лінощі" або "розбещеність", які породжують у людині небажан­ня працювати на фабриках і заводах заради власного блага.

Незважаючи на помилки, меркантилізм, як вважав Й. Шумпетер, слід характеризувати як "епоху зародження політичної економії". На його думку, у той час ще не існувало загальних проблем економіки, і тому "ми не можемо шукати у тогочасній літературі глибоких узагальнень.

Гроші і капітал у розумінні меркантилістів. Таким чином, безперечно, серце меркантилізму — це доктрина активного торговельного балансу як найважливішої умови національного багатства. Виникає питання , як взагалі можна було прийти до подібних переко­нань? Адам Сміт першим дав і найбільш просту відповідь: меркантилізм є не що інше, як переплетіння протекціоністських помилок, нав'язаних продаж­ному парламенту "нашими торговцями і промисловцями", і грунтується воно на "найпростішому уявленні, ніби багатство полягає у володінні грошима". Так само, як індивід, держава має витрачати менше, ніж отримує, якщо має намір збільшити своє багатство. Якої матеріальної форми набуває цей надлишок понад споживанням ? Меркантилісти порівнювали його із придбанням твердих грошей або скарбів. Помилково ставився знак рівності між грошима і капіталом , а також активним сальдо торговельного балансу-і щорічним перевищенням прибутку над споживанням. Такою була суть смітіанської критики меркантилізму.

З часів Адама Сміта коментатори ніколи не припиняли обговорювати питання: чи насправді меркантилісти ототожнювали гроші і капітал, або, використовуючи архаїчну термінологію, — "дзвінку монету" і багатство? Враховуючи вражаючу недбалість, з якою автори того часу вживали звич­ну повсякденну лексику, не дивно, що у літературі допускалося більш ніж одне тлумачення цього питання. "Одні з кращих англійських авторів еко­номічної теорії у галузі торгівлі, — визнає Адам Сміт, цитуючи Т. Мена і Дж. Локка,— починали із зауважень, що багатство країни складається не тільки із її запасів золота і срібла, а ще із землі, споруд і всякого роду споживчих благ; однак у ході їх роздумів земля, споруди і споживчі блага, здається, випадають у них із пам'яті, і їх докази частенько зво­дять багатство до золота і срібла". Можна ще цитувати поміркованих меркантилістів, які не ототожнювали гроші і капітал, а услід за Аристотелем підкреслювали чисто умовну природу грошей. Але також справедли­вим є те, що майже всі меркантилісти мали ілюзію, нібито гроші є певною мірою "найважливішими засобами". Гроші — це "життя комерції", "на­сущний дух торгівлі", або, за висловленням Бекона, "як гній — погані лише поки лежать без діла". Подібна образність була використана у док­трині XVIII ст. Щодо грошей, які стимулюють торгівлю, то це поняття існувало набагато раніше без будь-якого теоретичного обгрунтування. Обговорювання цього питання не має сенсу, оскільки відсутність стійкої термінології в літературі того часу унеможливлює встановлення різниці між аксіоматичною ідентифікацією грошей і багатства та більш загальним припущенням, що збільшення одного завжди спричиняє збільшення іншого.

Тепер щодо розуміння меркантилістами золотогрошового потоку. Що вони мали на увазі, твердячи про бажаність перевищення експорту над імпортом? Чи це єдине джерело багатства нації або чи це — єдина вигода, яку отримує країна від зовнішньої торгівлі? Чи це є щось більше, ніж сло­весне формулювання для обгрунтування заходів, які вважаються корисними з інших причин? Якою б точною не була інтерпретація, думка про те, що перевищення експорту над імпортом є показником економічного добробуту, є основною помилкою у працях меркантилістів.

Платіжний баланс завжди має бути збалансованим, але торговельний баланс не обов'язково повинен бути урівноваженим. Країни отримують прибуток від міжнародного обміну через посередництво: 1) зримого екс­порту товарів; 2) незримого експорту послуг; 3) експорту дорогоцінних металів; 4) імпорту капіталу або в формі іноземних інвестицій всередині країни, або прибутку на свої інвестиції за кордоном, або у вигляді інозем­них позик. Країна витрачає на міжнародний обмін: 1) зримий імпорт; 2) незримий імпорт; 3) імпорт дорогоцінних металів; 4) експорт капіталу у вигляді зарубіжних активів. Ці чотири статті у сукупності завжди зрівноважені. Якщо це не відбувається з першими трьома статтями, то різниця проявляється в експорті або імпорті капіталу. Коли меркантилі­сти твердили про активне сальдо торговельного балансу, вони все-таки мали на увазі перевищення експорту, зримого і незримого, над імпортом, закликаючи або до залучення золота у країну, або до надання кредиту за­рубіжним країнам, тобто експорту капіталу. Іншими словами, вони не про­водили чіткої межі між тим, що сьогодні називають "рахунок поточних операцій" і "рахунок руху капіталу" у платіжному балансі.

Слід зауважити, що ще у 1630 р. Томас Мен зрозумів, що приплив у країну дорогоцінних металів піднімає внутрішні ціни, і доктрина "продати дорожче, купити дешевше" обертається проти самої країни. Кантільйон і Юм заново сформулювали цей висновок у XVIII ст., і приблизно за століття "механізм золотогрошових припливів" забезпечив спростування меркантилістських принципів. Аргументи були такі: суто автоматичні механізми сприяють "природному розподілу грошових металів" між торгуючими країнами і установленню таких рівнів внутрішніх цін у них, за яких експорт кожної країни дорівнює її імпорту. Будь який додатковий видобуток золота в окремій країні підвищить рівень внутрішніх цін відносно інших країн. У результаті перевищення експорту над імпортом має оплачуватися відпливом золота. Процес триває до тих пір, доки у всіх торгуючих країнах не встановиться нова рівновага між експортом та імпортом, яка відповіда­тиме більш високій пропозиції золота. Оскільки зовнішня торгівля і золо­то взаємопов'язані так, що нагадують воду у сполучених посудинах, яка намагається постійно знаходитися на одному рівні, політика гонитви за ак­тивним торговельним балансом сама себе скасовує.

Усі елементи, що складають цю теорію саморегулюючого механізму розподілення дорогоцінних металів, були відомі вже у XVII ст. Томас Мен показав, що будь-яке суто пасивне або активне сальдо балансу по поточ­них операціях, зримих і незримих, має фінансуватися відтоком або при­пливом дорогоцінних металів, отже обсяги експорту та імпорту залежать від співвідношення цін у різних країнах. У 1690 р. Джон Локк ясно по­казав, що ціни змінюються у визначеній пропорції до кількості грошей в обігу. Слід було лише поєднати ці думки воєдино і дійти висновку, що немає ніякої необхідності турбуватися про довгостроковий стан торговель­ного балансу.

  1. Основи протиріч ідей меркантилістів.

Так що ж лежало в основі зазначених протиріч? Статичне розуміння економічної діяльності як гри з нульовою сумою (виграш одного — людини чи країни — є програшем іншого), мовчазне припущення обмеженості по­треб, нееластичність попиту, слабкість грошових стимулів — очевидно, що всі ці поняття були присутні в доіндустріальній економіці, звичній до та­кого незначного росту виробництва і населення, що ним можна просто знехтувати. У часи, коли прибуток від зовнішньої торгівлі був випадко­вим — а саме такою є епоха піратського імперіалізму, коли внутрішня тор­гівля обмежувалася кількома населеними пунктами і велася спонтанно, і практично невідомі були регулярна зайнятість і фабрична дисципліна, — що може бути природніше від думки, немов лише політика "розори сусі­да" збагатить націю, що активний торговельний баланс втілює в собі чис­ту надбавку до обсягу продажів на обмеженому внутрішньому ринку і що більш висока заробітна плата знизить, а не підвищить пропозицію праці? Такого роду загальні уявлення про економічну діяльність настільки міцно укорінювались у реальному світі, що навряд чи потребували констатації, і тільки вони пояснюють, чому розумні люди могли дотримуватися теорій, висунутих у той період. До цього, на думку М. Блауга, спонукали також протекціоністські настрої, поєднані з хибним ототожненням грошей і ба­гатства.

"Система" Буагільбера. П'єр Лепезан де Буагільбер — родоначальник політичної економії у Франції. Як і засновник подібної школи економічної думки в Англії У. Петті, він не був професійним ученим- економістом.

Допитливий розум, високе суспільне становище викликали інтерес П. Буагільбера до економічних проблем країни, спонукали прагнення розібратися у причинах низького рівня життя у провінціях Франції на ру­бежі XVII - XVIII ст.

У 1691р. він уже твердить про свою "систему" і, очевидно, викладає її на папері. "Система" являє собою серію реформ, як ми тепер сказали б, буржуазно-демократичного характеру. При цьому Буагільбер виступає не стільки як виразник інтересів міської буржуазії, скільки як захисник селянства. "З Францією поводяться як із завойованою країною" — цей рефрен пройде через усі його твори.

Варто відзначити, що "система" Буагільбера і в її початковій формі, і в остаточному вигляді (якою вона стала до 1707 р.), складалася із трьох основних напрямів.

По-перше, він вважав за необхідне провести велику податкову реформу. Не заглиблюючись у деталі, можна сказати, що він пропонував замі­нити стару, яскраво виражену регресивну систему пропорційним або про­гресивним оподаткуванням. Ці принципи оподаткування зберегли свою актуальність і нині, тому слід сказати про них кілька слів. При регре­сивній системі чим більше прибуток певної особи, тим менше у процент­ному відношенні податкове вилучення; при пропорційній системі вилу­чена частка прибутку однакова; при прогресивній — вона зростає разом із збільшенням прибутку. Пропозиція Буагільбера була надзвичайно сміливою для свого часу: адже, напевно, і церква по суті зовсім не плати­ла податків, а він пропонував оподатковувати її у такій же пропорції, як і бідняків.

По-друге, він пропонував звільнити внутрішню торгівлю від обмежень: за його висловом — "очистити дорогу" (від митних застав). Від цього за­ходу він чекав розширення внутрішнього ринку, зростання поділу праці, посилення обігу товарів і грошей.

Нарешті, по-третє, П. Буагільбер вимагав ввести вільний ринок зер­на і не стримувати природне підвищення цін на нього. Він вважав, що еко­номіка буде розвиватися краще в умовах вільної конкуренції, коли това­ри зможуть знаходити на ринку свою "справедливу ціну".

Ці реформи П. Буагільбер вважав необхідною умовою підйому і підвищення добробуту країни і народу. Тільки таким шляхом можна збільши­ти прибутки держави — переконував він уряд. Але не маючи з його боку підтримки, він намагається донести ці ідеї до широкого загалу, анонімно видавши в 1695 — 1696 рр. книгу "Детальний опис становища Франції, причини падіння її добробуту і прості методи відновлення, або як за один місяць доставити королю всі гроші, яких він потребує, і збагати­ти все населення".

Перша книга П. Буагільбера залишалась майже непоміченою, незважаючи на появу в ній різкої критики економічної політики меркантилізму, лідером якої на той час був міністр фінансів при королі Людовику XIV Жан Батіст Кольбер. Останній, як зазначалося вище, сприяв державній протекції щодо розширення мережі мануфактур (у тому числі привілейо­ваних королівських мануфактур, яким виділялися урядові субсидії), уза­конив положення, що стимулювали експорт французьких товарів при об­меженні ввезення у країну іноземних товарів, обкладення непомірне високими податками товарів сільськогосподарського виробництва, що негативно відбилось як на рівні промислового виробництва, так і національ­ного господарства в цілому.

Пошук шляхів подолання негативних явищ в економіці залишався основним завданням і в наступних творах П. Буагільбера, надрукованих на початку XVIII ст. В них, як і раніше, він продовжував критику меркантилізму, обґрунтовував необхідність реформ, приділяючи найбільше ува­ги проблемам розвитку сільськогосподарського виробництва, в якому вбачав основу економічного росту і багатства держави. П. Буагільбер оголосив себе "адвокатом сільського господарства" і саме з цих позицій підходив до розгляду економічних питань. Він висловлювався за високі ціни на хліб, які відповідали б інтересам селян і земельних власників, покривали витрати виробництва. Він пропонував необмежене вивезення хліба за кордон і заборону ввезення його з-за кордону. Аналогічний тенденційний підхід зберігався в економічній думці Франції аж до початку другої половини XVIII ст, коли тут процвітав фізіократизм, який закли­кав надавати вирішального значення у соціально-економічному розвитку суспільства фермерському укладу сільськогосподарського виробництва.

Свій поновлений реформаторський твір під назвою "Звинувачення Франції" П. Буагільбер видав у двох томах у 1707 р. За різку критику на адресу уряду книга була заборонена. Але невгамовний суддя тричі перевидавав її, майже повністю вилучивши випади проти уряду, проте залишивши обгрунтування необхідності проведення реформ. Але ні визнання, ні розуміння своїх ідей з боку міністрів уряду, на що він розраховував, до останніх днів життя так і не знайшов. Внесок П. Буагільбера в розвиток економічної думки і формування ринкових відносин у Франції важко переоцінити. Саме його твори стали теоретико-методологічною базою розвінчання меркантилістських ідей і формування специфічних традицій "французької школи" наукової полі­тичної економії. Він незалежно від У. Петті також дійшов до концепції про те, що багатство країни полягає не у фізичній масі грошей, а у всій бага­томанітності благ і речей.

Другим важливим досягненням П. Буагільбера, як і У. Петті, є обгрунтування трудової теорії вартості, до розуміння якої він прийшов через аналіз механізму мінових відносин між товарами на ринку з урахуванням кількості затраченої праці або робочого часу. Незважаючи на певну недо­сконалість такої концепції (в її основі лежить витратний принцип), вона для свого часу була, безперечно, прогресивною, оскільки, на відміну від меркантилістської, не виходила з так званої природної ролі грошей при ціноутворенні.

Прагнення знайти закон утворення і зміни цін проходить через усю еко­номічну теорію, починаючи з Аристотеля. П. Буагільбер зробив у цей багатовіковий пошук свій своєрідний внесок. Він підійшов до цього питан­ня з позицій, за словами сучасників, "оптимального ціноутворення". П. Буагільбер писав, що найважливішою умовою економічної рівноваги і прогресу є пропорційні, або нормальні ціни.

Що це за ціни? Передусім — це ціни, що забезпечують у середньому в кожній галузі покриття витрат виробництва і певний прибуток, чистий доход. Потім, це ціни, при яких буде підтримуватися стійкий споживчий попит. Нарешті, це такі ціни, при яких гроші "знають своє місце", обслу­говують платіжний обіг і не набувають тиранічної влади над людьми.

Розуміння закону цін, тобто по суті — закону вартості як виразу пропорційності народного господарства — було цілком новою і сміливою дум­кою. З цим пов'язані інші основні теоретичні ідеї П. Буагільбера.

Він зробив спробу дізнатися, за яких умов обмін здійснюватиметься на справедливих засадах. П. Буагільбер вважав, що за допомогою вільної конкуренції встановлюються правильні пропорції у розподілі праці між різними галузями виробництва. Він розрізняв "істинну вартість", в основі якої лежить кількість затраченої праці, і ринкову ціну, яка відхиляється від цієї вартості внаслідок обігу грошей, що опосередковують обмін товарів. Отже, гроші є причиною того, що товари обмінюються не за "істинною вартістю". Тому він пропонує замінити метал у ролі гро­шей паперовими грішми, сподіваючись таким чином повернутися до спра­ведливого обміну. Він був єдиний серед усіх представників наукової полі­тичної економії, хто вважав можливим і необхідним скасування грошей, які порушують, на його думку, обмін товару за "істинною вартістю". Будучи "всезагальним податком", гроші, за його словами, "оголошують війну всьому роду людському".

Більше як через 100 років ідею протиставлення товару і грошей розвинув у своїх працях французький економіст-соціолог П. Ж. Прудон. Зберігаючи товарне виробництво і обмін, він намагався замінити гроші звичайними папірцями, на яких була б зазначена кількість затраченої праці, або так званими робочими грошима.

Разом з тим, багато в чому справедливо засуджуючи меркантилізм, П. Буагільбер умисне абсолютизував роль сільського господарства в економічному рості країни, недооцінював роль грошей як товарів, заперечував їх реальне значення у примноженні майнового багатства промисло­вості і торгівлі. Ідеї П. Буагільбера далі розвинули фізіократи.

Фізіократія — французький варіант класики. В ученні фізіократів можна знайти вже систему теоретичних еконо­мічних поглядів. Франсуа Кене — визнаний лідер і основоположник школи фізіократів (до неї входили А.Тюрго, В.Мірабо, В.Дюпон де Немур, Г.Летрон та ін.), яка проіснувала всього 20 років, але специфічна течія в рамках класичної політичної економії поширилася майже по всьому континенту, особливо в країнах з переважним аграрним розвитком. Слово "фізіократія" має грецьке походження і в перекладі означає "влада природи". В цьому ро­зумінні представники фізіократизму виходили з визначної ролі в еко­номіці землі, сільськогосподарського виробництва. За словами Ф. Кене, "постійно відтворюване багатство сільського господарства служить ос­новою для всіх професій, сприяє розквіту торгівлі, добробуту населення, приводить у рух промисловість і підтримує процвітання нації. ...Воно (землеробство) служить основою для всієї економіки держави".

У творах Ф. Кене рішуче засуджуються погляди меркантилістів на економічні проблеми, що, по суті, було відображенням незадовільного становища сільського господарства, до якого призвів так званий кольбертизм часів короля Людовіка XIV (це відзначав і Адам Сміт, характеризуючи фізіократію як реакцію на меркантилістську політику Ж. Б. Кольбера). В них відбита його переконаність у необхідності переходу до фермерсько­го господарства як основи вільного (ринкового) механізму господарюван­ня на принципах повної свободи ціноутворення в країні та вивезення за кордон сільськогосподарської продукції.

Методологічною платформою економічного дослідження Ф. Кене стала розробка ним концепції про природний порядок, юридичною основою якого, на його думку, є фізичні та моральні закони держави, що охороняють особисту власність, особисті інтереси та забезпечують відтворення та правильний розподіл благ. Він вважав, що дотримання "природного порядку обов'язкове для всіх людей уже тому, що подане його "природне право" визнається світом розуму”. За його словами, "сутність порядку є такою, що особистий інте­рес одного ніколи не може бути відділеним від загального інтересу всіх, а це буває при пануванні волі. Світ тоді розвивається сам по собі. Бажання насолоджуватися надає суспільству рух, який стає постійною тенденцією до якомога кращого становища". Водночас Ф. Кене попереджає, що "вер­ховна влада не повинна бути аристократичною або представленою крупни­ми земельними власниками; останні, об'єднавшись разом, могли б створити владу більш могутню, ніж власне закони, закріпачити націю, спричинити своїми честолюбними та жорстокими суперечками розоріння, безладдя, не­справедливість, жорстоке насилля та створити неприборкану анархію". Він вважає розумним зосередити найвищу державну владу в одній освіченій особі, що володіє знанням законів природного порядку, необхідних для здійснення державного керівництва.

Проте слід відзначити, що фізіократи не проводили методологічної грані між суто теоретичними та практичними (економіко-політичними) судженнями. Проголошена фізіократами економічна наука вивчає фізичні та моральні закони найбільш досконалого ладу, який викликає у них натхнення та ентузіазм до дещо сектанського характеру цієї теорії та месіонізм у поглядах на свою роль.

Вчення про "чистий продукт" і класи. У теоретичному надбанні Ф. Кене важливу роль відіграє вчення про чистий продукт, який нині називають національним доходом. Це надлишок над тією частиною, яка покривала заробітну плату. На його думку, джерелом чистого продукту є земля — це "єдине джерело багатст­ва" — та прикладена до неї праця людей, зайнятих у сільськогосподар­ському виробництві. Єдиною формою чистого продукту вважалась рента. У промисловості та інших галузях економіки чиста добавка до доходу не виробляється, там відбувається нібито тільки зміна першопочаткової форми цього продукту. Думаючи так, Ф. Кене не вважав промисловість некорисною. Він виходив з висунутої ним же тези про виробничу суть різних соціальних груп суспільства—класів. При цьому Ф. Кене твердив, що "нація складається з трьох класів громадян: класу виробників, класу власників і класу некорисного". До класу виробників він відносив усіх лю­дей, зайнятих у сільському господарстві, включаючи селян і фермерів (до яких зараховував і капіталістів) та найманих робітників; до класу влас­ників — землевласників, включаючи короля та духовенство; до некорис­ного класу — всіх громадян, зайнятих поза землеробством, тобто у про­мисловості, торгівлі та інших галузях сфери послуг.

Ф. Кене — не тенденційний, коли розподіляє суспільство на класи, оскільки, за його словами, "працелюбні представники нижчих класів" справедливо можуть розраховувати на роботу з вигодою. Розвиваючи цю думку, вчений писав: "Заможність збуджує працелюбність, тому що люди користуються добробутом, який вона дає, звикають до вигод життя, до доброго харчування, доброї одежі та бояться бідності; виховують у своїх дітей таку саму звичку до праці та добробуту, а удача несе задоволення їхнім батьківським почуттям та самолюбству".

Положення про капітал, гроші і торгівлю. Ф. Кене перший в теорії економічної думки досить глибоко обгрунтував положення про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали капітал, як правило, з грішми, то Ф. Кене вважав, що гроші є самі по собі безплідне багатство, яке нічого не виробляє. За його терміно­логією, сільськогосподарські знаряддя, будови, тварини і все те, що вико­ристовується у землеробстві протягом декількох виробничих циклів, є "початкові аванси" (за сучасною термінологією — основний капітал). Витрати на насіння, корми, оплату робітників та інше, які здійснюються протягом одного виробничого циклу, він відносив до "щорічних авансів" (за сучасною термінологією — оборотний капітал). Але заслуга Ф. Кене не лише в розподілі капіталу на основний та оборотний за його виробни­чою ознакою. Він зміг переконливо довести, що разом з оборотним у русі перебуває основний капітал.

Ф. Кене висловив низку цікавих неординарних думок щодо торгівлі. Так, визнаючи, що торгівля є "безплідним заняттям", він водночас засте­рігав від помилкового враження, нібито завдяки загальній конкуренції вона стала шкідливою — "адже іноземні купці вивозять та отримують на своїй батьківщині ту винагороду, яку ми сплачуємо їм за надані нам по­слуги; таким чином, цією винагородою ми збагачуємо інші нації". Не по­годжуючись з таким судженням, Ф. Кене твердив, що необхідна тільки "абсолютна свобода торгівлі" як умова її розширення, усунення моно­полії та скорочення торговельних витрат.

Аналіз кругообігу господарського життя. Щодо славнозвісної "Економічної таблиці" Ф. Кене, то в ній зроблено перший науковий аналіз кругообігу господарського життя, тобто суспільного відтворного процесу. Ідея цієї праці полягає у необхідності дотримання та обгрунтованого прогнозування певних народногосподарських пропорцій у структурі економіки. Ним виявлений взаємозв'язок, який він ха­рактеризує так: "Відтворення постійно відновлює витрати, а витрати віднов­люються відтворенням".

Розглядаючи процес відтворення, Ф. Кене аналізував походження доходів, обмін між капіталом і доходом, відношення між виробничим і кінцевим споживанням. Як момент процесу відтворення, він намагався показати "обіг між двома великими підрозділами виробництва — між виробництвом сировини і промисловістю". Все це втілювалось в економічних схемах.

Розглядаючи "Економічну таблицю" Ф. Кене як першу спробу макроекономічного дослідження, неважко помітити в ній формальні недоліки, такі як проста ілюстрація взаємозалежності галузей; визначення так зва­ного невиробничого сектору, що володіє основним капіталом; визнання економічної діяльності на землі джерелом чистого прибутку, не з'ясовуючи при цьому механізму перетворення землі у джерело цінностей, та ін.

Разом з тим "Економічна таблиця" втілила в собі всі основні положен­ня вчення фізіократів: 1) суспільство поділяється на три класи (земельних власників, фермерів і "некорисних"); 2) чистий продукт (додаткова вартість) виробляється тільки у сільському господарстві; 3) для промис­ловості характерно лише додавання вартостей; 4) обмін еквівалентів у торгівлі є результатом вільної конкуренції; 5) капітал фермерів поділяєть­ся на первісні і щорічні аванси. Кене показав різницю вартісної і натураль­ної форми сукупного суспільного продукту, розмежував категорії капіта­лу і доходу.

Автор "Економічної таблиці" виходив з того, що існує велике землеволодіння, де землею володіють власники, які отримують ренту, а господар­ство ведуть фермери, які орендують землю і володіють капіталом. Капі­тал фермерів складається із двох частин: 1) первісні аванси (основний капітал) в сумі 10 млрд ліврів, які служать протягом 10 років, щорічно десята частина (1 млрд ліврів) входить до вартості річного продукту; 2) щорічні аванси (оборотний капітал) у сумі 2 млрд ліврів, за рахунок яких покриваються витрати на сировину, заробітну плату всіх робітників сільськогосподарського виробництва; ця частина капіталу служить про­тягом одного року, а вартість її входить до вартості продукту; вона пов­ністю підлягає відшкодуванню. Вартість річного продукту фермерів, крім перенесеної капітальної вартості (3 млрд ліврів), включає вартість чисто­го продукту у сумі 2 млрд ліврів і становить у цілому 5 млрд ліврів.

За своєю натуральною формою сільськогосподарський продукт включав такі складові: 1) насіння і продовольство, які необхідні для відшкоду­вання оборотного капіталу; 2) продовольство для обміну; 3) сировина для промисловості. До вартості сукупного суспільного продукту входить та­кож вартість продукту, виробленого "некорисним" класом (2 млрд ліврів). За натуральною формою — це промислові вироби. Таким чином, вартість сукупного суспільного продукту в цілому становить 7 млрд ліврів.

"Економічна таблиця" Ф. Кене включає, по суті, дві таблиці: велику, яка відбиває рух "чистого продукту", і малу, що містить відображення всього процесу відтворення і обігу суспільного капіталу. Реалізація су­спільного продукту прилучена до завершення збору врожаю. Весь річний обіг сукупного продукту, за Кене, складається з 5 актів.

1 акт — одержавши ренту в сумі 2 млрд ліврів, земельні власники купують у хліборобів на 1 млрд ліврів сільськогосподарських продуктів для харчуван­ня. Таким чином, 1/5 сільськогосподарського продукту вибуває з обігу.

2 акт — другий мільярд ліврів, отриманий у вигляді ренти, земельні власники витрачають на придбання у "некорисного" класу (промисловців) промислової продукції. Отже, 1/2 промислового продукту вибуває з обігу.

3 акт — на одержаний мільярд ліврів промисловці купують у фермерів продукти харчування, внаслідок чого до фермерів повертається другий мільярд ліврів та вибуває з обігу 2/5 сільськогосподарського продукту.

4 акт — фермери купують у промисловців на мільярд ліврів промислові товари на відновлення сільськогосподарського реманенту.

5 акт — одержаний мільярд ліврів від продажу фермерам сільськогосподарського реманенту промисловці витрачають на придбання сировини у фермерів. Вибуває з обігу 3/5 сільськогосподарського продукту.

З ілюстрації процесу кругообігу Ф. Кене ми бачимо, що у валовому про­дукті, який вироблений у сільському господарстві на суму 5 млрд ліврів, З млрд— припадає на витрати при обробітку землі.

Далі в натуральному виразі процес відбувається наступним чином: фермери використовують 2/5 виробленої продукції на оборотний капітал, 1/5 — продається "некорисним" ремісникам в обмін на вироби, що не­обхідні для заміни зношеного основного капіталу, а надлишок іде землевласникам у вигляді ренти; землероби, в свою чергу, обмінюють 1/2 сво­го двомільярдного прибутку на промислові товари; "некорисні" ремісники (їх прибуток уже подвоюється) купують на 2 млрд ліврів сировини та продуктів сільського господарства.

Цей же процес проілюстрований Ф. Кене і в грошовому виразі: фермери, володіючи всією масою грошей (2 млрд ліврів), витрачають їх на про­дукти харчування та промислові товари; знов отриману суму (1 млрд) вони витрачають на заміну основного капіталу; ремісники свою суму (1 млрд від землевласників + 1 млрд від фермерів) витрачають на продукти сільського господарства. Таким чином, фермери знову будуть мати свою початкову суму, тому що отримавши 3 млрд, вони витратили 1 млрд. А оскільки невиробничий сектор, за Кене, не створює чистого продукту, залишкова грошова сума (2 млрд) до початку нового виробничого циклу знову виплачується землевласникам. Враховуючи ці обставини, Ф. Кене виступив з вимогою, щоб усі податки у державу сплачували отримувачі ренти — земельні власники.

В "Таблиці" Ф. Кене гроші — не більш ніж засіб обігу, торгівля по суті зводиться до бартерного обміну, а виробництво сільськогосподарської продукції автоматично генерує прибуток, отримання якого дозволяє перейти до наступного виробничого циклу. В "Економічній таблиці " розглядається лише просте відтворення, відсутня проблема нагромадження. Кене не показав, яким чином реалізовувалася частина сільськогосподар­ської продукції, що залишилась у фермерів. Ігнорувалась необхідність відновлення засобів праці у "некорисних". Але все ж, головне полягає в іншому — на основі "Таблиці" Ф. Кене фізіократи прямо та безпосередньо взялися за вивчення явища, що має велике значення, у них з'явилася чітка ідея кругообігу капіталу, наміри показати його анатомію та фізіо­логію. Це — перший в історії економічної думки досвід макроековомічного аналізу, в якому центральне місце займає поняття про сукупний суспільний продукт. "Економічна таблиця" Ф. Кене — перша в історії політичної економії макроекономічна сітка натуральних (товарних) і грошових потоків матеріальних цінностей. Закладені в ній ідеї — це зародки майбутніх економічних теорій.

Тюрго і його модель суспільства. Другою за величиною (після Кене) фігурою, серед модель суспільства фізіократів, був Анн Роберт Жак Тюрго.

Як і інші фізіократи, А. Тюрго твердив: "Землероб є першою рухомою силою в ході всіх робіт: це він виробляє на своїй землі заробіток усіх ремісників. Праця землероба — єдина праця, яка дає більше того, що становить оплату праці, тому вона — єдине джерело вся­кого багатства". Критикуючи меркантилістів, А. Тюрго водночас відно­сить до багатства нації насамперед землі та отриманий з них чистий при­буток, тому що, на його думку, "хоч гроші безпосередньо і становлять предмет заощадження, але будучи, так би мовити, основним матеріалом капіталів при їх утворенні, становлять майже непомітну частину сукупної суми капіталів", а "розкіш обов'язково веде до їх знищення".

У своєму розумінні визначення суті та величини заробітної плати робітників А. Тюрго не розходиться ні з У. Петті, ні з Ф. Кене, вважаючи її результатом "від продажу своєї праці іншим" та думаючи, що вона "обмежена необхідним мінімумом для його існування, тим, що йому безумовно необхідно для підтримки життя". Але, на відміну від своїх попередників, А. Тюрго відносив заробітну плату до елементів, що лежать в основі за­пропонованого ним поняття про "загальну економічну рівновагу". Остан­ня, за його словами, встановлюється співвідношенням “між цінністю всіх виробів землі, споживанням різного роду товарів, різними вида­ми виробів, кількістю зайнятих у їх виробництві людей та ціною їх за­робітної плати”. А. Тюрго, розділяючи погляди Ф. Кене, виділяє у суспільстві три класи: виробників (люди, зайняті у сільськогосподар­ському виробництві); некорисний (оплачуваний; люди, зайняті у промисловості та інших галузях матеріального виробництва та у сфері послуг); власників землі.

Однак перші два класи він називає працюючими, або зай­нятими класами, вважаючи, що кожний з них "розпадається на два роз­ряди" людей, а саме: на підприємців, або капіталістів, що дають аванси, та на простих робітників, що отримують заробітну плату. А втім, як уточ­нює вчений, саме "некорисний клас" включає в себе "членів суспільства, що отримують заробітну плату". Ця модель суспільства, яке складається з п'яти класів, найближча до дійсності. Вона є нібито містком між фізіо­кратами та англійськими класиками, які чітко виділили три основні класи за їх відношенням до засобів виробництва: землевласників, капіталістів та найманих робітників. Вони позбавились поняття принципового поділу промисловості та сільського господарства, на що у свій час не міг зважи­тись А. Тюрго.

Гроші А. Тюрго розглядає по суті як специфічний товар у товарному світі, маючи на увазі, що "особливо золото та срібло більш ніж будь-який інший метал, придатні служити монетою", тому що вони " за самою природою речей стали моне­тою та, до того ж, загальною монетою, незалежно ані від якої угоди, ані від якого закону." На його переконання, гроші, тобто “золото та срібло "змінюються в ціні не тільки порівняно з усіма іншими товарами, але й стосовно одне до одного залежно від більшої чи меншої їх наявності".

Серйозну увагу А. Тюрго приділяє дослідженню природи походження позикового (грошового) процента, засуджуючи пересуди моралістів, які розглядали "віддачу в ріст як злочин", цитуючи при цьому Євангеліє: "У позику давайте, не чекаючи нічого". Він твердить, що згодом той, хто позичає, втрачає прибуток, який міг би отримати, тому що ризикує своїм капіталом, а той, хто взяв позику, може використати гроші на вигідне придбання, яке може принести йому великий прибуток. Тому, робить висновок А. Тюрго, той, хто позичає "не завдає ніякого збитку тому, хто бере позику, оскільки цей останній пристає на умови і не має ніяких прав на позичену суму. Прибуток, який можна отримати, маючи гроші, є безперечно, одним із найбільш впливових чинників, що схиляють тих , хто бере позику під проценти; це одне з джерел, яке дає змогу виплачувати цей процент". Щодо поточного процента, то він, на думку А. Тюрго, є термометром на ринку, за яким можна судити про надлишок або нестачу капіталів, уточнюючи зокрема, що низький грошовий процент — це і наслідок, і показник надлишку капіталів.

У зв'язку з вивченням механізму формування цін на ринку А. Тюрго виділяє ціни поточні та основні. Перші установлюються співвідношенням попиту та пропозиції, другі — "у застосуванні до товару це є те, чого дана річ коштує робітнику.., це той мінімум, нижче якого вона (ціна) не може опуститися". При цьому, на думку А. Тюрго, рідкість товару є одним з елементів його "оцінки" при придбанні.

На відміну від попередників, А. Тюрго звернув увагу на зародження економічної нерівності. Причину виникнення найманої праці він вбачав у відмежуванні виробників від землі. Тюрго висунув більш зріле тлума­чення класової структури суспільства, виділивши серед фермерів, з одно­го боку — господарів, а з другого — найманих робітників. Він наблизився до розуміння значення власності на засоби виробництва і диференціації суспільства.

А. Тюрго намагався тлумачити проблему нагромадження капіталу. Він уперше вказав на різницю між грошима і капіталом. У нього намітилось розуміння виділення прибутку як особливого виду доходу. Розглядаючи питання заробітної плати, А. Тюрго пов'язував її зміну із конку­ренцією між робочими на ринку праці. Він вважав, що це забезпечить зведення заробітної плати до мінімуму засобів існування.

Таким чином, школа фізіократів виступила з різкою критикою меркантилізму. Вона відкинула помилкове тлумачення його концепції про те, що єдиною формою багатства є золото, а його джерелом — зовнішня торгівля. Фізіократи вважали, що багатство складається із споживних вартостей. Грошам відводилась роль посередника в обігу. Джерело багатства вони вбачали у виробництві, а не у торгівлі, для якої характерний, на їх думку, тільки обмін рівних вартостей (еквівалентний обмін). Заслуга фізіократів полягає у тому, що вони перенесли дослідження про походження додаткового продукту у сферу безпосереднього виробництва і тим са­мим заклали основи для аналізу капіталістичного виробництва.