Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2 курс. Ден. ФК / Історія економіки та економічної думки Курс лекцій / Історія економіки та економічної думки 1 ч..doc
Скачиваний:
11
Добавлен:
04.03.2016
Размер:
649.22 Кб
Скачать

Основні терміни і поняття

Палеоліт, мезоліт, неоліт, споживче господарство, виробляю­че господарство. Натуральне господарство. Колективна власність. Азіатський спосіб виробництва. Патріархальне рабство. Основні виробники матеріальних благ. Державний сектор економіки. Громадський сектор економіки. Первіснообщинний спосіб ведення господарства. Передісторія господарства та матеріальної культури. Примітивно-привласнюючий спосіб господарства. Спосіб розвинутого привласнюючого господарства. Зародження створюючого господарства. Доба створюючого господарства. Ступінь розвитку знарядь праці, вихідних матеріалів для їх виготовлення, організації ведення господарства, якості житла.

Питання для самоконтролю

  1. Які найдавніші писемні джерела пам'яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу ви знаєте?

  2. Дайте характеристику натуральному господарству.

  3. Що головне в азіатському способі виробництва?

  4. Чому так названо – “патріархальне рабство”?

  5. Хто основні виробники матеріальних благ у первісному суспільстві?

  6. Хто господарі державного сектору економіки і громадського сектору економіки?

  7. Примітивно-привласнюючий спосіб господарства.

  8. Спосіб розвинутого привласнюю чого господарства.

  9. Доба створюючого господарства.

  10. Організація ведення господарства первісного суспільства.

Література

  1. Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія світової економічної думки: Навч. курс. — Тернопіль, 1996.

  2. Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія економічних вчень: Навч.-метод. посіб. — Тернопіль, 1996.

  3. Костюк В.Н. История зкономических учений. Курс лекций. — М., 1997.

4. Всемирная история экономической мысли. В 6-ти томах. 1987-1997.

5. История экономических учений. Учебник. – М., 2004.

6. История экономических учений. Учебное пособие. – М., 2001.

7. П.І. Юхименко, П.М. Леоненко. Історія економічних учень. Навчальний посібник. – К.,2001.

8. Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія світової економічної думки: Навч. курс. — Тернопіль, 1996.

9. А.Л. Реуэль. История экономических учений. – М., 1972.

Тема 3 особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VIII ст. До н.Е. – V ст. Н.Е.) План

  1. Господарський розвиток періоду формування світових цивілізацій

  2. Економічна думка періоду формування світових цивілізацій

  1. Господарський розвиток періоду формування світових цивілізацій.

Держави, які склалися на базі античної громади (Греція, Рим), набули рис класичного рабства. Становлення античної економіки відбувалося в масштабах невеликих полісів (міст-держав), найчас­тіше ремісничого типу, які поповнювали нестачу в території та робочій силі у воєнних походах. Палацове господарство. У південній частині Балканського півос­трова і на прилеглих островах на рубежі III—II тис. до н. е. виникла давньогрецька цивілізація. Її ранньому економічному розвитку сприяли вигідне географічне по­ложення (торговельні шляхи з'єднували цей район з Малою Азією, Сирією, Північною Африкою), вдосконалення продуктивних сил (освоєння виробництва міді, потім бронзи), сусідство стародавніх цивілізацій Переднього Сходу. Основою сільського господарства стало землеробство нового полікультурного типу — так звана "середньоземноморська тріада", зорієнтована на одночасне виро­щування трьох культур — злакових, головним чином ячменю, винограду і маслин. Значні зрушення спостерігалися у реміс­ничій діяльності — близько 2200 р. до н. е. став відомий гон­чарний круг, розвивався обмін.

В економічній історії Стародавньої Греції можна виділити чотири періоди економічного розвитку: крито-мікенський (XXX—XII ст. до н. е.), гомерівський (XI—IX ст. до н. е.), архаїч­ний (VII—VII ст. до н. е.), класичний (V—IV ст. до н. е.)

У перший період розвитку основою господарського життя було палацове господарство, близьке до аналогічних структур країн Сходу. Палаци виникли на рубежі III—II тис. до н. е. одночасно в різних районах о. Крит. Землі були палацові, приватні й об­щинні. Населення, що займалося землеробством, було обкладено натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Всі надходження худоби, масла, зерна, вина фіксувалися на глиня­них табличках і здавалися до палацових комор, де нагромаджу­вались величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фон­дом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечувалися ремісни­ки, які працювали на державу. Надлишки йшли на продаж. Кікладські мореплавці підтримували зв'язки із землями, розта­шованими в басейнах Егейського й Адріатичного морів, досяга­ли берегів Іспанії, Дунаю.

Палац був одночасно адміністративним і релігійним цент­ром, головною житницею, майстернею і торговельним центром. У більш розвинених суспільствах приблизно таку ж роль відігра­вали міста.

Основну частину населення становили вільні селяни і реміс­ники (у написах із Пілоського палацу згадуються каменярі, гончарі, зброярі й навіть цирульники та лікарі). Панівний про­шарок утворював розвинений бюрократичний апарат. У джере­лах значне місце займають відомості про рабів, головним чином жінок, їх було небагато і всі вони належали палацу. Згадуються і так звані "божі раби і рабині", які орендували землю у приват­них осіб або в общини, тобто у повному розумінні слова рабами не були, хоч і не були повноправними членами суспільства. Ста­ти власником землі раб не міг.

За загадкових, до кінця ще не з'ясованих обставин, приблиз­но наприкінці XII ст. до н. е. крито-мікенська палацова цивіліза­ція зійшла з історичної арени (деякі дослідники стверджують про дорійське завоювання). Вдруге класове суспільство і держа­ва відродилися майже через три століття, але вже в іншій формі.

Другий період економічного розвитку Стародавньої Греції (XI—IX ст. до н.е.) — гомерівський — характеризувався відста­лим натуральним господарством. Худоба вважалася мірилом багатства, інших грошей гомерівське суспільство не знало. Для нього характерна вражаюча бідність матеріальної культури.

До кінця гомерівського періоду Греція являла собою світ ве­ликих полісів-общин, які об'єднували селян-землеробів, не підтримували зовнішніх зв'язків, верхівка суспільства не була різко виділена.

Наступний період (VIII—VI ст. до н.е. — архаїчний) харак­теризується значними змінами у господарському житті, що при­вели до створення нової економічної системи. Греція обігнала у своєму розвитку всі сусідні країни. Вдосконалення сільськогос­подарського виробництва йшло шляхом інтенсифікації: селя­ни перейшли до вирощування більш прибуткових культур — винограду і маслин. Головним осередком сільського господар­ства були дрібне селянське господарство і більший фільварок родової знаті, який оброблявся збіднілими родичами. Землі зда­валися в оренду, за яку аристократи вилучали 1/2 урожаю.

Набуло значного розвитку ремесло, що зосереджувалось у містах, чітко сформувалися його галузі: металургія, металооб­робка, кораблебудування. Гончарне виробництво мало масовий, серійний характер. Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної і Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін.

В епоху Великої колонізації як гроші використовувалися ме­талеві зливки, бруски, і тільки на межі VII—VI ст. до н. е. почи­нають карбувати монети. У VI ст. до н. е. в Греції існували дві грошові системи — егінська й евбейська (від назв островів). Основою кожної системи був талант — вагова одиниця, яка на Евбі становила 26,2 кг, а на Егіні — 37 кг. З одного таланта карбували 6 тис. драхм (срібні монети). У класичну епоху виді­лились гроші таких економічних центрів, як Афіни і Коринф. Срібні статери Коринфа вагою 8,7 г були більш популярними у Західній Греції, Південній Італії і Сицилії, афінські тетрадрахми вагою 17,5 г і драхми вагою 4,4 г — у містах, розташованих на берегах Егейського моря. У IV ст. до н. е. з'явилися мідні розмінні гроші: обол, халк і лепта. 1 срібна драхма дорівнювала 6 мідним оболам, 1 обол дорівнював 8 халкам, 1 халк дорівнював 2 лептам. В еллінську епоху стали карбувати золоті монети.

Угоди купівлі-продажу поширювалися на всі види матері­альних цінностей. Зародилося лихварство, а разом з ним і бор­гове рабство. Рабів доставляли також і з колоній. Але економічна роль рабів була незначною, основну масу ремісників станови­ли вільні люди.

У цей же період (VIII—VI ст. до н. е.) здійснювалася велика грецька колонізація. Її причинами були: по-перше, нестача землі внаслідок збільшення населення і концентрації землі в руках знаті; по-друге, необхідність нових джерел сировини, пошук ринків збуту для продукції сільського господарства і ремесла, потреба в металах, відсутніх у самій Греції, намагання греків контролюва­ти торговельні шляхи; по-третє, політична боротьба, що спонука­ла тих, хто зазнав поразки, шукати щастя в колоніях.

Дослідники історії Стародавньої Греції виділяють три основні напрями колонізації. Перший — західний, найбільш потужний. Сицилія й Італія були так густо заселені колоністами, що стали називатися Великою Грецією. Другий — північно-східний — на узбережжя Чорного моря. Третій — південний і південно-східний — найбільш слабкий, оскільки тут греки натрапили на потужний опір фінікійських купців. Усього було створено декіль­ка сотень колоній з населенням чисельністю 1,5—2 млн осіб.

Завдяки колонізації пригасли соціальні конфлікти. Вона сприя­ла розвитку ремесел, торгівлі, поширенню досягнень еллінської культури, відкрила нові можливості людини, звільняючи осо­бистість з-під контролю роду.

Формування полісів в архаїчний період відбувалося форму­вання античних полісів — міст-держав. В основі поліса лежить антична форма власності, що становила собою єдність державної і приватної форм власності. Поліс як колектив громадян мав право верховної власності на землю, і тільки його громадяни могли бути власниками землі. Головним економічним принципом поліса була ідея автаркії (самозабез­печення), яка виступала економічною основою свободи. Утверди­лась і полісна система цінностей: ідея переваг землеробської праці над усіма іншими, засудження прагнення до прибутку і т. ін.

В історії розвитку Стародавньої Греції виокремились два види полісів:

1) аграрний, з абсолютним переважанням сільського госпо­дарства, слабким розвитком торгівлі та ремесла, товарно-грошових відносин, великою часткою праці залежних робітників, як правило, з олігархічним ладом (Спарта, міста Фессалії, Беотії);

2) торговельно-ремісничий, з великою часткою ремесел і тор­гівлі, товарно-грошових відносин, втілення рабської праці у вироб­ництво, демократичним ладом (Афіни, Коринф, Мілет, Сиракузи та ін.). Вперше полісний устрій з'явився у південній частині Греції на півострові Пелопоннес (Спарта), пізніше в Аттиці (Афіни).

Виключне право володіти земельною ділянкою мали жителі поліса. У Спарті, наприклад, усі найбільш родючі землі були роз­поділені відповідно до числа повноправних громадян на 9000 на­ділів. Основним власником землі залишався поліс, а його гро­мадяни отримували наділи у тимчасове користування. Їх не мож­на було дарувати, дробити, заповідати, після смерті власника вони поверталися державі. Для Спарти характерні прагнення до пов­ної рівності, зневага до багатства, сувора система виховання, за­борона громадянам займатися господарством, ремеслом і торгів­лею, користуватися золотом і сріблом, обмеження контактів із зовнішнім світом. Все це було зафіксовано у законах Лікурга (IX ст. до н. е.). Жителі Спарти колективно експлуатували уярм­лене населення — ілотів. На кожний наділ землі припадало де­кілька сімей ілотів, які були зобов'язані раз на рік сплачувати натуральний оброк, близько 1/6—1/7 урожаю.

Афіни були більш розвинені в економічному відношенні. Закони Драконта (621 р. до н. є.) оформили право приватної власності. Головним виробничим осередком стала велика зе­мельна ділянка (3—5 га), власником якої був громадянин полі­са. Землю обробляли члени сім'ї цього громадянина. Їм допома­гали 1—2 раби. У більших полісах використовувалась праця 15— 25 рабів. Господарства мали, як правило, багатогалузевий харак­тер. Найбільш важливою з реформ Солона (594 р. до н. е.) була так звана сейсахтейя (страхування тягаря) — всі борги, зроблені під заставу землі, були прощені, селянам відновили статус влас­ників, заборонялося навернення афінян у рабство за борги, обме­жувався позичковий відсоток. Вивіз маслинової олії з метою наживи дозволявся, а зерна — заборонявся. Заохочувалась реміс­нича діяльність. Вводився земельний максимум для обмеження концентрації земельної власності.

Велике значення мали реформи і для підриву політичного панування знаті: всі афінські громадяни були поділені на чоти­ри категорії за величиною земельною прибутку. Тепер розмір приватної власності визначав становище людини в суспільстві. Законодавство Клісфена (509 р. до н. е.) завершило ліквідацію родового ладу — всі громадяни незалежно від майнового стано­вища наділялися рівними правами.

Таким чином, в архаїчний період (VIII—VI ст. до н. е.) відбув­ся розклад родового ладу і встановилися нові форми соціально-економічної організації, хоча цей процес у різних частинах Ел­лади проходив по-різному.

Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—VI ст. до н. е.) стало панування полісів і поширен­ня в торговельно-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність типу ілотії.

Торгівля. Зростання кількості рабів, збільшення виробленої продукції, поділ праці, тісний зв'язок з ринком характеризували розвиток ремесла. Успішно розвивалися металургія, металообробка, кораблебудування, кера­мічне і гончарне виробництво. Греки виготовляли різні вироби високої якості — одних тільки видів столового посуду налічува­лося кілька десятків. Вони освоїли обробіток каменю, особливо мармуру, велике активне будівництво. Основним осередком ре­місничого виробництва були ергастерії — різні за величиною майстерні, в яких широко застосовувалась рабська праця. Так, знаменитий афінський оратор Демосфен мав дві майстерні з 20 рабами в одній і 32 — в іншій. Проте великих майстерень було мало, в основному існували малі й середні виробництва.

Зростання населення, нестача зерна, сировини і надлишок продукції стали каталізатором торговельної справи. У товарно­му обігу перебували і предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як це було на Стародавньому Сході. Більш розвиненою була зовнішня торгівля, особливо морська. Удоско­налювався механізм розрахунку, з'явилися зародки банківських операцій, які здійснювалися міняйлами (трапезитами). Поступово (в основному з кінця V ст. до н. е.) міняльні лавки почина­ють виконувати функції, характерні для банків: збереження гро­шей, переказ різних сум з рахунка одного клієнта на рахунок іншого, надання грошових позик. Позики надавалися під заста­ву землі, міської будівлі; відсоток становив до 15 %, а за мор­ськими кредитами (під більш ненадійну заставу кораблів і това­рів) міг перевищувати ЗО % . Для зручності у проведенні торговель­них операцій купці, особливо пов'язані з заморською торгівлею, створювали об'єднання — фіаси, завданням яких були взаємо­виручка позиками, страхування, обмін інформацією, контроль цін.

В умовах економічного піднесення, викликаного відбудовою господарства після Пелопоннеської війни (431—404 рр. до н. е.), в якій Афіни зазнали поразки, розпочалася криза давньогрець­кого класичного поліса. Як община громадян-землевласників він став гальмом у розвитку товарно-грошових відносин. Полісні принципи заважали істотній частині жителів Афін — метекам, які займалися ремеслом, торгівлею. Не маючи прав громадян­ства, вони не могли отримати землю. Водночас не земля, а гроші стають практичною формою багатства: у IV ст. до н. е. різко збільшилось число угод з купівлі-продажу землі. Наслідком стала концентрація земельної власності в одних руках. Підривався принцип полісного життя — єдність розуміння громадянина і земельного власника: можна було бути громадянином і не мати землі, і навпаки. Характер власності змінився, антична форма все більше витіснялася приватною власністю, полісна мораль поступалася місцем індивідуалізму. Крім того, стала скорочува­тися чисельність громадян полісів, зростала кількість рабів, по­чали зустрічатися раби-греки. Навіть у землеробстві все частіше застосовується праця вільновідпущеників. Посилилася соціаль­на диференціація, що підривало устої поліса. Автаркія й автоно­мія заважали розширенню економічних зв'язків.

В еллінський період розвитку давньогрецької цивілізації (кінець IV — І ст. до н. е.) поліс не зник з історичної арени, а дістав новий імпульс для існування, будучи включеним до складу великої держави, яка забезпечувала йому автономію і безпеку. У період існування елліністичної монархії відбувається синтез грець­ких (еллінських) і східних елементів у всіх сферах життя — еко­номічній, соціально-політичній, культурній та ін. Досвід греків і східних народів сприяв удосконаленню агротехнічних прийомів обробітку нових сільськогосподарських культур, а також розвит­кові техніки і подальшій спеціалізації ремесла. Все це сприяло зростанню товарності та збільшенню торговельного обігу.

Значного розвитку набули наука і техніка: знаменитий Архі-мед відкрив гідравлічний закон, закон важеля, винайшов болт, гвинтову водочерпальну машину тощо. З'являються нові міста (Александрія, Пергам, Антіохія, Селевкія), які стають адміністра­тивними одиницями. Наприкінці І ст. до н. е. еллінську держа­ву підкорив Рим. Уже в новій формі — римського муніципію — поліс став однією з основних соціально-економічних і політич­них одиниць Римської імперії, що сприяло економічному і куль­турному прогресу багатьох народів Середземномор'я.

Більш висока продуктивність праці та темпів економічного розвитку забезпечувались значно ширшим, ніж на Давньому Сході, застосуванням техніки (залізні знаряддя праці у землеробстві, будівництві тощо). Удосконалю­вались і гірнича справа та металургія. Проте технічний прогрес зачіпав лише ті галузі, в яких, в основному, використовувалася праця вільних людей, а не рабів. Головним центром ремісничого виробництва та торгівлі стали Афіни. Особливо значною стає їх роль у V ст. до н. е. Вони перетворюються не лише на центр осві­ти Еллади, культурну столицю Греції, але й у важливий госпо­дарський центр, де отримали розвиток усі сфери економіки: буді­вництво, ремесла, торгівля, суднобудування та морські переве­зення, текстильне та гончарне виробництво. Отримують розвиток і товарно-грошові відносини. В обіг вводяться золоті, срібні та мідні гроші, з'являються кредитні відносини, поширюється лих­варство. В багатьох галузях застосовується праця рабів, головним джерелом надходження рабів стають воєнні походи.

З часом Афіни поступаються Давньому Римові. Земля та зем­леробство в Римі та Італії з самого початку відігравали визна­чальну роль. Саме тому землеволодіння стає основою економіч­ного життя Давнього Риму. Поряд з дрібною власністю з'явля­ються великі господарства, що використовують працю рабів. Го­ловною сільськогосподарською культурою стає пшениця. Але розвиток ремесел в Давньому Римі відбувається повільно, адже ремеслом у кожному домі займалися раби, крім того, держава, яка орієнтувалася на земельних власників, не сприяла їх розвитку.

Рабів постачали нескінченні завойовницькі війни. До того ж за їх рахунок римська громада значно розширила свої земельні во­лодіння, внаслідок чого з'явилися нові форми економічної діяль­ності. Значна частина завойованих та конфіскованих земель була малородючою і як для уряду, так і для селян-колоністів була мало привабливою. Саме через це було відкрито широкий простір для приватного підприємництва: бажаючим надавали можливість розробляти пустки за умови щорічно вносити до казни десятину з посіву, п'яту частину з насаджень та збір з кожної голови худоби, яка виганялася на пасовища. Наслідком цього стає зростання ве­ликого землеволодіння, збільшення кількості безземельних, що складали армію наймитів, нарешті, поширення використання праці рабів.

Основним типом рабовласницького господарства стала вілла (площею 25 - 100 га), де працювало декілька десятків рабів. Гос­подарство її було багатогалузевим, інтенсивним. Вілли розташо­вувалися поблизу міст, куди збувалася частина врожаю. Як форма організації господарства вілла мала ряд переваг перед дрібним се­лянським господарством: тут застосовувалася кооперація праці, вона була краще організована, використовувалися різноманітні зна­ряддя та застосовувалися передові на той час агрономічні методи.

У II ст. до н. е. в Римі виникають латифундії - великі, голов­ним чином, скотарські господарства римської верхівки, засновані на використанні рабської праці. Разом із тим ішов процес скупо­вування дрібних володінь та перетворення їх у великі господарст­ва з цілісною економічною організацією.

В цей період у Римі отримало значний розвиток грошове гос­подарство: існувала велика кількість банків, які виконували най­різноманітніші посередницькі функції в різних грошових розра­хунках; розвивалася і зовнішня торгівля. Поступово населення охопило бажання до набуття багатства, справою честі вважалося акуратно вести свої грошові справи, примножувати, а не витрача­ти отриманий спадок.

Хоча наприкінці І тис. до н. е. Рим і перетворився у велику світову державу, він уже схилявся до занепаду, адже з розвитком великого землеволодіння, де використовувалася праця рабів, у корені був зруйнований фактор, на який здавна спиралася держа­ва - господарство дрібних землевласників. У всіх галузях діяль­ності застосовувалася праця рабів, які займалися ремеслом, керу­вали підприємствами своїх панів та банківськими операціями, навчали дітей тощо. Кількість їх була величезна, а життя надзвичайно важким, що призводило до постійних повстань та виступів (як, наприклад, повстання під керівництвом Спартака у 73 - 71 рр. до н. е.). Проте загроза державі була не з боку бунтівників-рабів, а через падіння класу дрібних власників, яке відбувалося парале­льно з посиленням рабства.

Характерною рисою розвитку сільського господарства на почат­ку І тисячоліття стало подальше розповсюдження латифундій, які засновувалися, як вже згадувалося, на примусовій праці рабів. Ефе­ктивність господарства латифундій можна було забезпечити лише за умов над експлуатації та жорстокого примусу до праці (під загро­зою здоров'ю та навіть життю), а це, у свою чергу, вимагало низь­ких цін на рабів, що дозволяло би легко замінити вибулого раба на іншого. Але з припиненням великих переможних війн різко скоро­чується надходження рабів, а ціни на них різко зростають. Рабовласники змушені турбуватися про природне відтворення рабів, змінюючи умови їх життя. Рабам почали надавати ділянки землі, житло, худобу, знаряддя праці (так званий пекулій). Пекуліум не був власністю раба, у будь-який час він міг бути відібраний паном, але породжував деяку матеріальну зацікавленість раба в результатах праці і нерідко ставав матеріальною основою існування його сім'ї.

Той факт, що праця рабів була малоефективною, не залишився поза увагою сучасників. Так, Луцій Колумела (1 ст. н. е.) зазначав, що раби погано дбають про врожай та погано випасають худобу, віддають її для роботи в інші руки. Вихід із становища, що склало­ся, він бачив у використанні праці колонів, якими ставали вільно­відпущеники та раби, які отримали пекуліум. Проте колонами мог­ли стати й особи вільного походження, перш за все орендарі, і на­віть дрібні землевласники, які, рятуючись від пограбувань та утис­ків, вступали під патронат магнатів, перетворюючись на колонів. Праця рабів поступово витісняється зі сфери виробництва.

Таким чином, відбувається поступова феодалізація відносин у Римській державі. В 338 р. відбувається юридичне покріпачення колонів: їм забороняється залишати маєтки. Колонат став важли­вою складовою частиною феодального устрою, що формувався в Римській імперії.

Остаточне падіння рабовласницької системи в Європі пов'язу­ють із падінням Римської держави, яке було прискорене вторгнен­нями варварів. У V ст. їх набіги набули загрожуючого характеру. В 410 р. Рим був взятий та пограбований вестготами, а в 455 — вандалами. В 476 р. було скинуто останнього римського імперато­ра — Ромула Августа. Римська держава перестала існувати, а на її руїнах у Західній Європі виникли нові ранньофеодальні держави.

  1. Економічна думка періоду формування світових цивілізацій.

Джерела економічної науки слід шу­кати в учених мислителів Стародав­нього Світу, передусім Стародавнього Сходу — колисці світової цивілізації. Економічна наука має глибокі історичні корені. Зачатки знань про те, як улаштоване господарське життя людей з'явилися ще в Стародавньому Світі з появою перших державних утворень і становленням державних форм управління економікою.

Широка участь держави у господарському житті, чим відзначалося східне рабство, яке виникло у IV ст. до н.е., як відомо, сприяла формуван­ню специфічного, так званого азіатського способу виробництва. Тут, на Сході, вже в той період відбувалось наростання ринкових елементів в над­рах натурального господарства, що і зумовило виникнення проблем, по­в'язаних з осмисленням меж, співвідношення державної, общинної і осо­бистої власності, трактуванням суті економічних категорій і законів. Розпочинається оформлення економічної думки в економічну теорію, яка сприймається суспільством як скеровуючий фактор у здійсненні госпо­дарської політики.

Із пам'яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу, які дійшли до нас, найдавнішою вважається "Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара" (Стародавній Єгипет, XXII ст. до н.е.). В ньому мова йде про "правила" мистецтва державного керівництва господарювання. Критична оцінка стихійного, некерованого росту масштабів боргово­го рабства і лихварства, завдяки чому навіть "простолюдини" змогли ста­ти багатими, а в країні розпочалася громадянська війна, очевидна ще в одній пам'ятці економічної думки Стародавнього Єгипту початку XVIII ст. до н.е. — "Речення Іпусера".

Та найбільш відомим із ранніх пам'яток старосхідної економічної думки є збірник законів, названий істориками на честь його автора "Кодексом Хаммурапі". У XVIII ст. до н. е. для Вавилонського царства, розташо­ваного у межиріччі Тигра і Євфрата, виникла реальна загроза руйнування підвалин його цілісності і, можливо, незалежності. Трапилося так, що швидкий розвиток товарно-грошових відносин почав супроводжуватись різким скороченням надходжень податків у державну казну, а відповід­но до цього — послабленням ефективності діяльності державних структур і особливо армії. Хаммурапі (1792 — 1750 рр. до н.е.) не міг відбирати у селян землю, знову створювати великі царські господарства, збирати ре­місників у царські майстерні. Такі дії призвели б до швидкого занепаду країни, адже люди вже встигли звикнути до самостійності, до відносної волі, до прибутків від ринкової торгівлі. Мудрість Хаммурапі в тому, що він перший із правителів стародавнього світу зрівняв силу царя з силою закону і визнав за підлеглими право самим турбуватися про своє життя. В його законах знайшли відображення розвиток товарно-грошових відно­син, заходи, які сприяли розширенню торговельних угод.

Консолідуючи суспільство і економічне життя старовавилонської держави, кодекс Хаммурапі на перший погляд був націлений на те, щоб сильний не утискав слабкого. Насправді ж закріплені в ньому правові норми жорстко регламентували натурально-господарські основи, пов'язавши їх не тільки з майновою відповідальністю. Царська влада турбувалася про захист інтересів общини і дрібних товаровиробників.

Так, за зазіхання на особисту власність мірою покарання могло бути рабство чи смертна кара. Намагання звільнити чужого раба чи сприяння його втечі також каралося смертю. Крадіжка майна у мушкена (особа, близька до царя) каралася суворіше, ніж аналогічний злочин, але скоєний проти селянина.

Своєрідні вимоги держава узаконила у плані "зниження" тяжкості кабали і рабства за борги, а також лихварства. Раніше селяни платили податки здебільшого зерном, олією, шерстю. Хаммурапі почав стягати податки сріблом. Проте аж ніяк не всі селяни продавали продукти на ринку. Багато хто з них був змушений брати срібло в борг за додаткову плату, і ті, хто був не в змозі розплатитися з боргами, були вимушені продавати у рабство кого-небудь із родичів. Однак новий закон давав тепер можливість царським воїнам та іншим громадянам-вавилонянам не втрачати свої земельні наділи за борги. Тому, хто віддавав (чи прода­вав) за борги в рабство своїх дружину чи дітей, закон гарантував, що після трьох років рабства членів його сім'ї звільнять з одночасним ану­люванням боргу. Масштаби лихварства були "впорядковані" так, що межа грошової позики не перебільшувала 20%, а натуральної позики — 35% від первинної суми. Більше того, Хаммурапі декілька разів скасо­вував усі нагромаджені у країні борги.

До числа пам'яток економічної думки цивілізації Стародавнього Схо­ду слід віднести розробки цілісних систем державного регулювання натурального господарства, оформлені у VI — III ст. до н. е. у Стародавньому Китаї і в IV — III ст. до н.е. у Стародавній Індії.

Центральною постаттю старокитайської еко­номічної суспільної і філософської думки є Конфуцій. У його господарських поглядах при­вертає увагу обгрунтування необхідності дер­жавного захисту благополуччя родової знаті всіх "вищестоящих". Важли­во також відзначити, що, на думку цього мислителя, праця примножує ба­гатство народу і того, хто ним володіє. Конфуцій вважає природно виправданим існування різних форм власності: великої спільноти (колек­тивної власності селянських общин), особистого володіння родової арис­тократії і неродовитих рабовласників. Пов'язуючи всі існуючі протиріч­чя в імперії з особистою власністю, він все ж таки надає їй перевагу.

Соціально-економічна концепція конфуціанства. Держава, на думку Конфуція, повністю копіює сім'ю: керівник — це "батько народу", підлеглі — "його діти". Він виховує їх, піклується про те, щоб у них були одяг і їжа. В "сім'ї" в результаті вільних "дій" керівни­ка більш рівномірний розподіл багатства, збалансованість доходів і витрат завдяки "власній" поміркованості.

Конфуцій твердить, що багатство правителя залежить від багатства народу.

За Конфуцієм, суспільство розподілено на стани Богом і природою, але при цьому він закликає до морального удосконалення, до осягнення природних правил про повагу до старших і про синівську шанобливість і друж­бу між братами.

Таким чином, відповідно до вчення Конфуція, "у народу буде достаток", якщо уміло господарювати при регламентованих патріархальних відносинах. Порядок, достаток залежать від багатьох факторів, але особ­ливу увагу серед них Конфуцій приділяє "мистецтву керувати народом". "Керувати — це діяти правильно. Якщо зумієш правильно керувати, то хто ж посміє вчинити неправильно?" Вчення Конфуція націлене на забез­печення стабільності нового рабовласницького ладу, зміцнення авторите­ту держави, широке використання з цією метою традиційних форм і об­рядів. Він закликав до зміцнення влади верховного керівника Китаю.

Конфуціанство знайшло свій розвиток у поглядах Мен Цзи, який пов'язав соціальну нерівність з "небесною волею", виправдовував протилежність між розумовою і фізичною працею. Разом з тим, Мен Цзи був проти посилення рабовласницького гніту, закликав до відновлення общинного землекористування, виступав на захист общини, економічних інтересів селян. Протиріччя, характерні для соціально-економічної кон­цепції конфуціанства, значно ускладнилися у поглядах Мен Цзи.

З критикою конфуціанства виступили Мо Цзи і його прихильники (моїсти). Вони проповідували природну рівність людей, заперечували становість і привілеї знаті. Моїсти обгрунтували необхідність підтримки розвитку виробництва для задоволення потреб усього населення, всезагальну участь людей у фізичній праці, розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.

"Гуань-Цзи" про джерела багатства держави. В IV — III ст. до н.е. у Китаї набули широкого розповсюдження ідеї колективного економічного трактату "Гуань-Цзи". Ідеї його містять в собі деякі протиріччя, але окремі з них заслуговують на ува­гу і сьогодні. Наприклад, золото і перли не розглядаються в трактаті як виключне багатство; такими визнаються передусім матеріальні блага (то­вари). При цьому, з одного боку, золоту відводиться роль грошей (правда, таких, що забезпечують обмін, від якого все ж "вигоди у одних" бувають "більші, ніж у інших"), а з іншого — золото оголошується товаром, якщо ним вимірюються ресурси держави. Праця проголошується джерелом ба­гатства держави.

У трактаті чітко проводиться думка про необхідність стабільного розвитку економіки, а також твердиться, що тільки там "в поселеннях царює спокій", де ціни на хліб регулюються. Для регулювання економіки в ціло­му автори трактату проповідують створення в державі запасів хліба, вве­дення пільгових кредитів землеробам, заміну податків безпосередньо на залізо і сіль посередніми, тобто розповсюдити податки на товари, що ви­робляються з їх використанням.

Неважко помітити утопічність ідеї авторів "зробити державу багатою і народ задоволеним" шляхом більш рівномірного розподілу національного багатства без "збагачення" купців і особливо лихварів. Місце в суспільстві Богом обраних "вельможних" із вищих станів у "Гуань-Цзи" визначено однозначно: не було б "знатних" — країна б залишилась без прибутків, але стати "знатними" усім — неможливо, бо "нікому буде працювати".

Таким чином, автори трактату "Гуань-Цзи" виявляли турботу про селян, пропонували обмежити їх обов'язкову трудову повинність, захисти­ти їх від спекулянтів і лихварів. Турботу щодо поліпшення добробуту на­роду вони покладали на державу, якій належало активно втручатися в економічні справи.

Економічна думка Стародавньої Індії. Староіндійську економічну думку IV — III ст. до н.е. узагальнено у трактаті "Артхашастра", автором якого є Каутілья — радник царя Чандрагупти І (кін. V ст. до н.е.). Сама назва цього твору розкриває його зміст. Вона походить від слів "артха" (користь, вигода, прибуток) і "шастра" (наука, науковий твір, вчення). У творі особливо підкреслюється роль керівника держави (короля, царя) у розробці і реалізації "правильної" економічної політики. Державотворець мав регулювати ціни на товари, створюючи товарні фонди, і зберігати активним баланс державного бюд­жету — "збільшувати доходи і зменшувати витрати".

Рабство визнається природним явищем для "нагромадження багат­ства" і досягнення суспільної користі, тому що тільки "для аріїв не повин­но бути рабства". Розділити долю нижчого стану суспільства (рабів) тим­часово чи на все життя повинні, згідно з трактатом, і ті, хто не сплачує борги та належні податки за одержану в користування землю.

Автор трактату заявляє, що державне багатство складається з результатів праці населення, і тому винагорода за неї має бути збіжною із загаль­нодержавними потребами — будівництво і охорона іригаційних споруд, пільгове землекористування, освоєння джерел руди, будівництво шляхів, боротьба з купцями-лихварями та ін.

В "Артхашастрі" знаходить своє відображення і проблема "вартості речей"; величина вартості визначається кількістю "днів роботи", а вина­города має знаходитись у строгій відповідності до результатів праці. У зв'язку з цим Каутілья відрізняє ринкову ціну від вартості, зазначаючи, що "конкуруючий продавець збільшує ціну на товар, роблячи її вищою від дійсної вартості". Але щоб обгрунтувати регламентоване присвоєння при­бутку купцями, торговцями, Каутілья виходить з того, що оскільки ціна товару на ринку складається не тільки з витрат на виробництво, а й з тор­говельних витрат, то перш слід установити частку прибутку торговця в ціні товару в розмірі 5% ціни на місцеві товари і 10% — на привізні.

Економічні вчення Стародавньої Греції. В історії економічних учень ста­рогрецькі мислителі виявляють таку саму геніальність і оригінальність, як і у всіх інших галузях. Історично їх світогляд створює теоретичні вихідні пункти сучасної науки.

Розглянуті нами пам'ятки культури людства— дійсна енциклопедія життя і світогляду людей, які близько трьох тисяч років тому заселяли береги Єгипетського та Іонічного морів, територію Стародавнього Китаю та Індії. Але насамперед ми розглядаємо ці твори як джерела відомостей про господарський побут стародавніх народів. Лише в другу чергу можна говорити про них як про пам'ятки економічної думки, яка ґрунтується на певних узагальненнях практики, висновків абстракції. Саме в них була зроблена перша в історії економічної думки спроба усвідомити економіч­ний устрій грецького суспільства. Думки, висновки старогрецьких мис­лителів стали вихідними пунктами теорії сучасної науки.

Вагомий внесок у розвиток і нагромадження відомостей про виробни­чу діяльність зробили мислителі античного (класичного) рабства. Найвідомішими представниками цього періоду є грецькі філософи Ксенофонт, Платон і Аристотель. Саме завдяки їм почали вживати термін "економі­ка" (або "ойкономія"), що у буквальному перекладі означає "наука про ведення домашнього господарства". Згадані мислителі орієнтувалися у своїх поглядах на "переваги" натурального господарства і "природний" характер рабовласницького улаштування держави.

Ксенофонт про поділ праці, вартість і гроші. Ксенофонт (430 — 354 рр. до н.е.) — автор трактату "Домострой"— один із перших в історії економічної думки звернувся до всебічного вивчення проблем поділу праці в суспільстві. Не заперечуючи "старе" по­ложення про поділ праці на розумову і фізичну (залежно від "природно­го" поділу людей на вільних і рабів) і про "велику значущість" для соціаль­но-економічного розвитку суспільства землеробства (за своєю значущістю його ставили на один щабель з військовим ремеслом), порівняно з реміс­ництвом, торгівлею, він глибоко аргументував досить нову для того часу тезу про те, що "найбільш проста робота" може виконуватися більш про­дуктивно, що ступінь поділу праці зумовлений, як правило, розмірами ринку. Тобто Ксенофонт першим указав на взаємозв'язок між поділом праці і ринком.

Одним із перших був Ксенофонт і в осмисленні двох сторін будь-якого товару, виражених в його корисних якостях (споживна вартість) і здат­ності до обміну (мінова вартість). Будучи, безперечно, прихильником натурального-господарської концепції (засуджуючи обіг грошей як торговель­ного і лихварського капіталу), він все-таки визнавав необхідність існуван­ня і корисність грошей, вказуючи на притаманні їм функції обігу і засобу нагромадження. Він пропонував нагромаджувати гроші як скарб, страховий фонд на випадок війни, для розширення натурального господарства.

Проекти суспільного устрою Платона. Багато у чому схожі з думками Ксенофонта думки іншого античного мислителя — Платона (справжнє ім'я Аристокл, 428—347 рр. до н.е.), у всякому випадку, на перший погляд. Родом він із Афін. Сім'я була неба­гатою, хоч і родовитою. Одержав звичайну для афінян Його знатності осві­ту. В 407 р. до н.е. познайомився з Сократом і до смерті останнього був у числі його найближчих учнів. У Сицилії, яку він відвідав у 387 р. до н.е., сталася колізія між ним і Діоном — родичем сіракузького тирана Діонісія, яка скінчилась рабством для Платона. Піфагорієць Архіт викупив його. Коли друзі Платона, зібравши гроші, вирішили віддати йому борг, той відмовився. Тоді Платон купив на ці гроші садок, що носив ім'я афінського героя Академа, і відкрив там свою філософську школу. Саме тут були висловлені ним думки щодо економічного розвитку суспільства, які втіли­лися у двох Його проектах державної будови ідеального типу. Вони були спрямовані на зміцнення основ натуральногосподарської політики.

Зміст одного з таких проектів виклав Платон у своїй відомій праці "Держава". В ній високо оцінена роль аристократії у забезпеченні су­спільних інтересів, оскільки саме цей стан включає у себе філософів і ста­новить разом з воїнами (армією) апарат управління державою. Автор підкреслює, що так і має бути "поки державна сила і філософія не зіллють­ся в одне..., до тих пір ні для держави, ні, навіть, думаю, для людського роду немає кінця зла". В його проекті "ідеальної держави" ні філософи, ні армія, які становили найвищу частину суспільства, навіть думати не мог­ли про заняття, пов'язані з фізичною працею. Вони також мали бути не обтяженими ніякою власністю, оскільки саме вона, на думку Платона, е джерелом протиріч і розбіжностей у державі — Їх матеріальне забезпечен­ня за принципом "кожному порівну" має взяти на себе держава. Всі гос­подарські турботи, у тому числі й ті, що пов'язані з володінням і розпоря­дженням особистою власністю, за умовами проекту, мали покладатися на так звану чернь — третій стан суспільства (ремісники, землероби, дрібні торговці, вільні). Раби ж — власність вільних громадян або живе знаряд­дя праці, а тому не віднесені автором "Держави" до жодного стану суспіль­ства.

Другий проект, запропонований Платоном у глибокій старості, праця "Закови". На відміну від попереднього твору, тут Платон протиставляє ідеальному типу "негативний" тип суспільного устрою. Головним двигу­ном поведінки людей в ньому виступають матеріальні турботи і стимули. Афінський мислитель неначе розвиває попередні "параметри" матеріаль­ної забезпеченості громадян вищих станів, тобто тих, хто повинен знаходитись на державному утриманні. Фактично характеризуються окремі елементи соціально-економічного устрою суспільства на комуністичних засадах. Так, наприклад, за Платоном, усі громадяни зможуть в ідеальній державі одержувати (за жеребком) дім і земельний наділ. Причому ос­танній мав наділятись з наданням права володіння і користування (тобто з неповним правом власності), хоч і з можливістю передачі у спадок одно­му з дітей на тих самих умовах. Цінність загального майна громадян не повинна різнитися більш ніж у чотири рази.

Обидва проекти Платона, як бачимо, збігаються в тому, що апарат управління державою (в першому) і громадяни (в другому) не повинні мати золота і срібла, а також не займатись лихварством.

Як і Ксенофонт, який відмічав, що "землеробство — мати і годувальниця усіх мистецтв", найголовнішою галуззю економіки Платон вважав землеробство, відносячи ремісництво і торгівлю до менш престижних за­нять у суспільстві.

Економічні концепції Аристотеля Аристотель (384 — 322 рр. до н. е.) — найбільш велична фігура серед представників еко­номічної думки античного світу. Батьківщина його — грецьке місто-поліс Стагіра у Фракії. Будучи сином лейб-медика македонського царя Аміни II, Аристотель в дитинстві грався з Філіппом, майбутнім царем Македонії. Навчався в Академії філософа Платона. Епікур вважав Аристотеля "мотором, який пропив батьківське добро і пішов найматись і морочити людей". З 343 р. до н. е. Арістотель був на­ставником Олександра Македонського, за що останній, ставши царем, по­ставив своєму учителю і наставнику пам'ятник з написом: "Олександр поставив цей пам'ятник сину Нікомаха, мудрому і божественному Аристотелю". В 336 р. до н. е. Аристотель заснував в Афінах свою власну школу. Ним написано 28 книг загальним обсягом 445270 рядків. Життя його закінчилося трагічно. Вимушений рятуватись від вироку антимакедонської партії — "смерть Аристотелю за образу богів", — він утік з Афін, по­селився на острові Евбеї, де скоро помер. Аристотель був сином свого часу. Вважаючи рабство природним явищем, яке має становити основу вироб­ництва, і будучи твердо переконаним ідеологом натуральногосподарських відносин, Аристотель зміг значно глибше від своїх сучасників проникнути в конкретні економічні проблеми. Ним вперше піддано аналізу основні економічні явища і закономірності тодішнього суспільства. Тому його по праву можна вважати першим економістом суспільства.

У своїх творах, особливо у "Нікомаховій етиці"(названій так потомками по імені сина філософа), "Політиці" (трактаті про устрій держави) та інших йому вдалося розробити найоригінальніший на той час проект ідеальної держави. При порівнянні його з проектами попередників — Ксенофонта, Платона можна побачити багато схожого.

По-перше, Аристотель підтримує ідею щодо необхідності поділу суспільства на вільних і рабів, а відповідно до цього, працю — на розумову і фізичну, виходячи із "закону природи".

По-друге, поділяє погляди щодо негативного ставлення до ре­месла і його малої значущості для суспільства. За Аристотелем. ремісник, що займається дрібним промислом, знаходиться у стані невизначеного обмеженого рабства. Оригінальність побудови проекту Аристотеля в тому, що всі види господарської діяльності людей,— чи то вільні громадяни, що виконують керувально-контролюючі функції, чи землероби, ремісники, торговці,— розглядаються ним з точки зору експлуатації нижнього ста­ну і належать або до природної сфери — економіки, або до неприродної — хрематистики. Він перший в історії економічної думки намагається проникнути у сутність економічних явищ.

Протиставлення Аристотелем економіки і хрематистики було од­нією з перших спроб аналізу капіталу в історії науки. Термін "хрематистика" не утвердився в нових мовах, на відміну від терміна "еко­номіка". Аристотель виводить його від слова "хрема" — майно, володіння. Для Аристотеля економіка — це природна господарська діяльність землеробів, ремісників і дрібних торговців, пов'язана з виробництвом життєво необхідних продуктів, що мають споживну вартість. Вона включається в обмін, але тільки в межах, необхідних для задоволення власних потреб, і границі цієї діяльності теж природні — це розумне особисте споживання людиною. Саме тому ця діяльність має бути об'єктом турботи держави.

Хрематистику мислитель порівнює з "мистецтвом наживати багатство" за допомогою великих торговельних угод для перепродажу і лихварських угод. Її мета безмежна, бо головне в цій сфері — "володіння грішми". В мистецтві наживати становище, — відмічає Аристотель, — оскільки воно ви­являється в торговельній діяльності, ніколи не буває границь у досягненні мети, тому що нею є досягнення необмеженого багатства і володіння грішми... Всі, хто причетний до грошового обігу, намагається збільшити свої капітали до безмежності". Іншими словами, хрематистика — це "ми­стецтво" вкладання і нагромадження капіталу.

Ідеалом господарювання для Аристотеля було невеличке землеробське господарство (в якому, зрозуміло, працюють раби). Це господарство повин­но забезпечувати себе майже всім необхідним, а те нечисленне, чого не вистачає, можна одержати шляхом "справедливого обміну" з сусідом. Ідеалізуючи в рамках цієї концепції модель рабовласницької державної структури, Аристотель мистецьки спрощує найважливіші елементи господарського життя. Наприклад, за Аристотелем, "в дійсності речі такі різні, що не можуть стати спільномірними". А звідси висновок: "5 лат =1 дому", тому що їх спільномірність досягається нібито лише завдяки гро­шам. Самі ж гроші як найбільш "зручний в ужитку" товар виникли, на думку філософа, не стихійно, а як результат погодження між людьми, і є "в нашій владі", щоб гроші стали "неспоживчими". "Отже, потрібно, щоб все вимірювалось чимось одним...,— зазначає Аристотель. — Цим одним і є потреба, яка є зв'язуючою ланкою для всього. А як заміна потреби за згодою людей виникла монета...”

Обґрунтовуючи загальну основу зрівнювання в обміні товарів, Аристотель висловлює тезу, що нагадує примітивний варіант "трудової теорії вартості". "Дійсно,— пише він,— не із двох лікарів створюється суспіль­ство, але із лікаря і землероба, і взагалі з людей неоднакових і не рівних. Але таких-то людей і потрібно прирівняти. Тому все, що піддається обміну, повинно порівнюватись з чимось одним. Отже, розрахунок матиме місце тоді, коли буде знайдено порівняння; яким чином продукція, вироблена чоботарем, належить до продукції, виробленої землеробом".

Про "незавершеність" аристотелевої концепції про економіку і хрематистику свідчить також двояка характеристика обміну. Мова йде про те, що в одному випадку обмін розцінюється ним як акт задоволення потреб і до­зволяє трактувати споживну вартість товару як категорію сфери економі­ки, а в іншому випадку — навпаки: обмін символізує акт наживи, дає підставу вважати мінову вартість категорією сфери хрематистики.

І, нарешті, з позиції цієї ж концепції, Аристотель демонструє своє неприйняття великої торгівлі і позикових операцій, тенденційно аналізую­чи етапи еволюції форм торгівлі і грошового обігу. Зокрема, такі ранні форми торгівлі, як прямий товарообмін і товарообмін через гроші, він відносить до сфери економіки, а рух торговельного капіталу, тобто, коли товарообмін здійснюється з прирощуванням первинного аван­сування на ці цілі грошей,— до сфери хрематистики. Аналогічно трак­тує Аристотель форми грошового обігу, відносячи функції грошей щодо відображення міри вартості і засобу обігу до сфери економіки, а їх засто­сування як засобу нагромадження, як лихварського капіталу — до сфери хрематистики. За словами Аристотеля, "лихварство викликає цілковиту ненависть", тому що "воно робить самі грошові знаки предметами влас­ності, які таким чином втрачають своє призначення, для чого вони були створені, адже вони виникли заради мінової торгівлі, стягнення ж про­центів веде саме до зростання грошей".

Таким чином, загальною рисою економічної думки Стародавнього Світу є намагання зберегти пріоритети натурального господарства, засу­дити з позиції звичаїв, моралі і етики крупні торговельно-лихварські опе­рації, що порушують еквівалентність і пропорційний характер обміну товарів за їх вартістю і не відповідають відкритому розумом "природному порядку", який охороняється громадськими законами. Виразниками по­дібного світогляду були, як правило, і великі мислителі (філософи), і ок­ремі правителі рабовласницьких держав.

Аристотель вважав рабство яви­щем природи, і таким же його, очевид­но, визнавали в стародавні часи самі раби.

Організація рабовласни­цьких латифундій у Стародавньому Римі. Економічна думка Стародавнього Світу отримала подальший розвиток і завершення у Стародавньому Римі. Вона стала відбитком вищого ступе­ня еволюції рабовласництва, нових форм організації рабовласницького господарства, характерної для них більш жорсткої експлуатації рабів, загострення протиріч і посилення боротьби в умовах розкладу рабовласни­цького суспільства. Найважливішою проблемою стародавньоримської літератури залишалася проблема рабства, його виправдання, організації і методів ведення великих рабовласницьких господарств (латифундій). До цих проблем зверталися Катон Старший (234 — 149 рр. до н.е.), Варрон (116 — 27 рр. до н.е.), Колумелла (І ст. н.е.).

Поради Катона щодо методів господарювання. Катон Старший (Катон Марк Порцій) народився у м. Тускулі. Надзвичайно освічена людина, держав­ний діяч, історик і письменник Стародавнього Риму. У 195 р. до н.е. — консул, пізніше (з 184 р. до н.е.) — цензор. Захисник привілеїв аристократії, він вимагав знищення Карфагена — торговельного конкурента Риму обґрунтування староримських форм рабовласництва, методи ведення великого хліборобського господарства детально викладені Катоном Старшим, який сам був великим землевласником, у трактаті "Про сільське господарство" (рос. перекл.— "Земледелие".— М.; Л., 1950). Трактат Катона відобразив період підйому римського рабовласницького виробниц­тва. Його ідеалом було в основному натуральне господарство, яке забезпе­чувало передусім свої потреби. Однак не виключалася і торгівля, яка до­зволяла реалізувати частину надлишкової продукції і придбати те, що не могло вироблятися власними силами. Велике місце у праці Катона займа­ють поради щодо утримання рабів, використання їх праці, методів екс­плуатації. Автор відносив рабів до знарядь праці, радив утримувати їх у суворості, залежно від старанності, раціонально експлуатувати їх працю. Катон вважав доцільним купувати рабів у юному віці, виховувати їх у покорі, в дусі, який необхідний господарю. Передбачаючи можливі неза­доволення і виступи рабів, Катон радив підтримувати в їх середовищі во­рожість, провокувати конфлікти, незгоди між ними, вчасно звільнятися від старих і слабих. Раби каралися за найменшу провину. Харчі, одяг, житло мали відповідати їх становищу знаряддя, яке розмовляє. Всі ці по­ради Катона націлені на забезпечення раціонального ведення великого ра­бовласницького господарства.

Варрон про шляхи зміцнення економіки. Розробку проблем латифундійського господарства У І ст. до н.е. продовжив римський вчений Вар­рон. Його погляди викладені у трактаті "Про сільське господарство". У своїх працях Варрон відтворив, з одного боку, більш розвинені форми рабовласництва, вищий ступінь розвитку великих рабовласницьких економік, з іншого — нові явища соціально-економічної обстановки, пов'язані із поглибленням протиріч, які все більше пронизу­вали економіку Римської рабовласницької держави.

У своєму трактаті Варрон висловлює серйозне занепокоєння долею рабовласницьких господарств. Він ставить за провину рабовласникам те, що вони відійшли від справ, живуть у містах, переклавши обов'язки органі­зації виробництва на латифундіях на управляючих. Автор шукає шляхи зміцнення економіки не лише у розвитку землеробства, але і тваринниц­тва, у застосуванні агрономічних наук, зростанні інтенсивності виробниц­тва, удосконаленні методів експлуатації рабів, у використанні ма­теріальної заінтересованості та ін. Його турбота пов'язана не тільки із збереженням натурального характеру рабовласницьких латифундій, але й із підвищенням їх прибутковості, зростанням ефективності вироб­ництва. Варрон надавав великого значення спілкуванню з рабами, формам їх експлуатації. Рабів він відносив до одного з трьох видів сільськогоспо­дарських знарядь — такого, що розмовляє. Два інші види знарядь, за його класифікацією, це німі (інвентар) і ті, що відтворюють нечленороздільні звуки (робочі тварини).

Реформаторські ідеї Колумелли і братів Гракхів. Кризу рабовласництва відобразив у своєму творі "Про сільське господарство" Колумелла. У громіздкому трактаті, який складався із 12 книг, детально розглядався стан рабовласницьких латифундій. Колу­мелла писав про вкрай низьку продуктивність рабовласницької праці, про те, що раби завдають полям значних збитків, погано ставляться до праці, до утримання тварин, інвентар, крадуть, обманюють землевласників і т. д. Картина, відображена Колумеллою, свідчить про занепад сільсько­го господарства, про те, що економіка рабовласницького суспільства вже знаходилася у стані кризи, яка продовжувала поглиблюватися. За словами Колумелли, "латифундії загубили Італію".

У пошуках виходу із кризи римський вчений віддає перевагу більш продуктивній праці вільних виробників, ставить питання про необхідність відмовитися від праці рабів, про використання колонів (у Стародавньому Римі — орендар невеликої ділянки у великого землевласника).

Одна із сторінок історії економічних учень Стародавнього Риму пов'язана із гракхівським аграрним рухом, який виражав інтереси безземельного і малоземельного селянства у боротьбі проти латифундій. Його очолювали брати Тіберій (163 —132 рр. до н.е.) і Гай (153 —121 рр. до н. е.) Гракхи. Вимагаючи обмеження великого землеволодіння і наділення зем­лею безземельних і малоземельних селян, вони прагнули здійснити таку реформу в рамках рабовласницького ладу і таким шляхом зміцнити його.

У Стародавньому Римі великого розмаху набула боротьба рабів за своє звільнення. Їх вимоги в узагальненому вигляді висувалися під час по­встань. Найголовнішими із них були: ліквідація рабовласницьких лати­фундій, звільнення від рабства.

Економічна думка Середньовіччя. Узагальнення літературних джерел, які дійшли до наших часів із Се­редньовіччя, свідчать про те, що економічні погляди цього періоду мають яскраво виражений релігійний характер. Науковий спадок духовних ідео­логів цієї епохи, у тому числі в галузі господарської політики, переповню­ють схоластика, софістичні роздуми, релігійно-етичні норми.