Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2 курс. Ден. ФК / Історія економіки та економічної думки Курс лекцій / Історія економіки та економічної думки 1 ч..doc
Скачиваний:
11
Добавлен:
04.03.2016
Размер:
649.22 Кб
Скачать

Основні терміни і поняття

Рабство. Тілести. "Середземноморська тріада". Фети. Поліс. Фільварок. Автаркія. Ілот. Сейсахтейя. Фіаси. Товарне виробництво. Національне багат­ство. Лихварство. Гроші. Позиковий процент. Прямі податки. Прямий товаровиробник. Економічна думка. Латифундійське господарство. Ефективність виробництва. Про­дуктивність праці. Матеріальна заінтересованість. Наймана праця. Продук­тивна праця. Орендні відносини. Непродуктивна праця. Право власності.

Питання для самоконтролю

  1. Які найдавніші писемні джерела пам'яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу ви знаєте?

  2. Як були "упорядковані" масштаби лихварства законами Хаммурапі?

  3. На основі існування якої власності мало примножуватися багатство країни за вченням Конфуція?

  4. Що становить багатство народу, на думку авторів економічного трактату "Гуань- Цзи"?

  5. Яку роль золоту відводили автори трактату "Гуань-Цзи"?

  6. Що рекомендували автори трактату "Гуань-Цзи" для успішного державного регулювання економіки?

  7. Яким чином автор трактату "Артхашастра" рекомендує регламентувати присвоєння торговельного прибутку купцями і торговцями?

  8. Хто в історії економічної думки одним із перших звернувся до всебічно­го вивчення проблеми поділу праці у суспільстві?

  9. Які функції грошей виділяв Ксенофонт?

  10. На яких засадах усі громадяни в ідеальній державі Платана могли отри­мати земельний наділ? У чому особливості моделей ідеальної держави в пра­цях Платана і Аристотеля?

  11. Яку діяльність людей Аристотель відносив до економіки і яку до хрематистики?

  12. Як вирішував проблему "справедливого обміну" Аристотель?

  13. Як вважав Аристотель, обмін не може бути без рівності, а рівність — без спільномірності. Що розумів Аристотель під спільномірністю?

  14. У чому загальне і відмінне економічної думки Стародавнього Риму і Ста­родавньої Греції?

  15. Велике місце у творах Катона займають поради щодо утримання рабів. У чому їх зміст?

  16. Які шляхи зміцнення економіки пропонував у своєму трактаті Варрон?

  17. 3 чим пов'язував Колумелла низький рівень продуктивності праці рабів?

  18. У чому зміст гракхівського аграрного руху?

  19. "Лінкольн звільнив рабів. Одним розчерком пера він знищив більшу час­тину капіталу, роками нагромаджуваного латифундистами". Прокоментуй­те це твердження.

Література

  1. Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія світової економічної думки: Навч. курс. Тернопіль, 1996.

  2. Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія економічних вчень: Навч.-метод. посіб. Тернопіль, 1996.

  3. Костюк В.Н. История зкономических учений. Курс лекций. — М., 1997.

  4. Всемирная история экономической мысли. В 6-ти томах. 1987-1997.

  5. История экономических учений. Учебник. – М., 2004.

  6. История экономических учений. Учебное пособие. – М., 2001.

  7. Мешко І.Н. Історія економічних учень. Основні течії західноєвропейської та американської економічної думки: Навч. посіб. — К., 1994.

  8. П.І. Юхименко. Історія економічних учень. К., 2005.

  9. П.І. Юхименко. Економічна історія. Навчальний посібник. К. 2004.

  10. Б.Д. Лановик, М.В. Лазарович, В.Ф. Чайковський. Економічна історія України і світу. К., 2001.

  11. Е.М. Майбурд. Ведение в историю економической мысли. – М.:, “Дело”, 1996.

ТЕМА 4

ГОСПОДАРСТВО ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СУСПІЛЬСТВА

ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

(V – XV СТ.)

План

  1. Господарство суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя

  2. Економічна думка суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя

  1. Господарство суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя.

У III — VIII ст. у великих східних країнах став формуватися феодальний тип натурально-господарських відносин, а в західноєвропейських — у період так званого раннього середньовіччя — у V — XI ст. Протягом ба­гатьох століть посилення станового характеру та ієрархічної структури суспільства, ріст концентрації політичної влади і економічної могутності у світських і церковних феодалів, двоякий характер трактування необхід­ності розширення масштабів товарності економіки, засудження або неви­разне схвалення лихварства, аж до зародження істинно демократичних принципів державного устрою з переважанням в господарстві ринкових економічних відносин, зовсім не означає, що середньовічна економічна думка не мала об'ємних і порівняно прогресивних на той час економічних і політичних доктрин.

Погляди ранніх і пізніх кантоністів. Найбільш значущим автором західноєвропейської економічної думки Середньовіччя називають, як правило, домініканського італійця, монаха Фому Аквінського (Аквіната) (1225 — 1274 рр.).

Фома Аквінський став гідним продовжувачем і опонентом одного із засновників школи раннього канонізму Августина Блаженного, (св. Августин 359 — 480 рр.), котрий в кін. IV — поч. V ст., будучи єпископом у володіннях Римської імперії в Північній Африці, заклав догматичні безальтернативні принципи релігійно-етичних норм. Ці принципи залишалися май­же незмінними аж до періоду так званого пізнього Середньовіччя, яке досягло свого розквіту в рамках школи пізніх каноністів у XIII — XIV ст.

Особливістю економічної думки раннього канонізму було те, що в період зародження середньовіччя засуджувався торговельний прибуток і лихварський процент, які розглядалися як результат нечесного обміну і присвоєння чужої праці, тобто як гріх. Тому нерідкими були вимоги заборонення великої торгівлі і лихварства. Еквівалентним і пропорційним обмін вважався лише за умови встановлення "справедливих цін", тобто таких, які дорівнюють затратам праці, і навчали, що "недотримання пропорційності потягне за собою розпад суспільства". Автори церковних законів (канонів) виступали також проти характерного для ідеологів античного світу гидливого ставлення до фізичної праці, виключного права на багатство окремих осіб за рахунок більшості населення. Велика тор­гівля, позикові операції, як грішні явища, взагалі заборонялися.

Зміна соціально-економічного стану суспільства в період так званого пізнього Середньовіччя — це посилення соціальної диференціації суспільства, передусім, ріст числа і економічної могутності міст, в яких поряд із землеробством стали розквітати ремесла, промисли, торгівля і лихварство. Тобто товарно-грошові відносини набули для суспільства і держави доле­носного значення, пізні каноністи ніби розширили коло аргументів, які "пояснювали" економічні проблеми і причини соціальної нерівності. Тут мається на увазі те, що методологічною основою, на яку спиралися ранні каноністи, була насамперед авторитарність доказів (через Посилання на тексти святого писання і праці церковних теоретиків) і морально-етич­на характеристика економічних категорій (включаючи положення про "справедливі ціни"). До цих принципів пізніше каноністи додали ще принцип двоїстості оцінок, який давав змогу посередництвом коментарів, уточнень і застережень початкове трактування конкретного господарського явища або економічної категорії подати в іншому, навіть протилежному світлі.

Економічні ідеї в працях Фоми Аквінського. Зміна поглядів каноністів на деякі економічні проблеми, актуальні для країн Західної Європи періоду Середньовіччя, найбільш яскраво просте­жується у працях Фоми Аквінського. Так, у трак­таті "Сума теології", на відміну від ранніх каноністів, які поділяючи пра­цю на розумову і фізичну, виходили з божого (природного) призначення, але не відділяли їх одну від одної, враховуючи їх вплив на переваги людини і зв'язок із соціальним станом, Фома Аквінський "уточнює" цей "доказ" на користь станового поділу суспільства. При цьому він пише: "Поділ людей за різними професіями зумовлений, по-перше, божою милістю, яка роз­поділила людей на стани... По-друге, природними причинами, які ви­значили те, що різні люди схильні до різних професій".

Двояка і компромісна позиція Фоми Аквінського порівняно з ранніми каноністами прослідковується і у трактуванні таких економічних кате­горій, як багатство, обмін, вартість (цінність), гроші, торговельний прибу­ток, лихварський процент. Розглянемо коротко позицію вченого стосовно кожної окремої категорії.

Багатство розглядалося ранніми каноністами ще від часів Августина як сукупність матеріальних благ, тобто в натуральній формі. Воно має бути створено тільки докладеною для цього працею, всі інші засоби вва­жалися грішними. Відповідно до цих постулатів безмежне нагромаджен­ня золота і срібла, які вважалися за своєю природою "штучним багат­ством", не могло відповідати моральним, та й не тільки цим, нормам суспільства. Але, за Фомою Аквінським, "справедливі ціни" можуть бути джерелом росту особистої власності і створення "поміркованого" багат­ства, що не є гріхом.

Обмін у Стародавньому Світі і Середньовіччі сприймався дослідниками як акт волевиявлення людей, результат якого був пропорційним і еквівалентним. Не відкидаючи даного принципу, автор "Суми теології" звертає увагу на численні приклади, де обмін перетворюється в суб'єктивний процес, що забезпечує рівень здобутої корисності при нееквівалентному обміні речей. Іншими словами, умови обміну лише тоді порушуються, коли речі "дають користь одному за рахунок іншого".

"Справедлива ціна" — це категорія, яка в економічному вченні каноністів замінялась категоріями "вартість", "ринкова ціна". Вона встановлювалася феодальною знаттю і закріплювалась на визначеній території. Її рівень ранні каноністи "пояснювали", як правило, збільшенням трудових і матеріальних витрат у процесі товарного виробництва. Однак визначення "справедливої ціни" як витрат Фома Аквінський вважає недостатньо вичерп­ним для характеристики даного терміна. На його думку, необхідно визнати, що "продавець має право продавати речі дорожче, ніж вони коштують самі по собі" і при цьому річ "не буде коштувати дорожче, ніж коштує власнику", в іншому випадку продавець зазнає збитків, бо не отримає винагороду, яка відповідає його соціальному стану, втратить певну кількість грошей як ви­нагороду за те, що втрачає дану річ (адже Фома Аквінський зображує пред­ставників привілейованого стану як людей, що турбуються про інтереси тру­дящих). Саме тому, на думку вченого, їм і дозволено продавати речі дорожче, ніж вони коштують.

Гроші (монети) Фома Аквінський розглядає подібно вченим Стародав­нього Світу і періоду раннього канонізму. Він вказує, що причиною їх по­яви стало волевиявлення людей мати "найвірнішу міру" в "торгівлі й обо­роті" . Виражаючи свою прихильність до концепції грошей як номіналу, автор "Суми теології" визнає, що хоч монети і мають "внутрішню цінність", держава все ж має право допускати певні відхилення дійсної вартості мо­нети від її "внутрішньої цінності". Тут учений, вірний своїй пристрасті до двозначностей, твердить, що, з одного боку, пошкодження монети може зробити безглуздим вимір вартості грошей на зовнішньому ринку, а з другого — надає державі право встановлювати "номінальну вартість".

Торговельний прибуток і лихварський процент засуджувались каноністами як неугодні Богові справи. З деякими умовами і уточненнями "за­суджував" їх і Фома Аквінський. Тому, на його думку, торговельний прибуток і процент на позику можуть присвоюватися відповідно торговцем (купцем) і лихварем, якщо при цьому очевидно, що вони здійснюють цілком благопристойне діяння. Іншими словами, необхідно, щоб такого роду прибутки були не самоціллю, а заслуженою платою і нагородою за те, що у торгівлі і позикових операціях мають місце праця, транспортні та інших матеріальні витрати і навіть ризик.

Економічна думка в Україні раннього періоду Середньовіччя найбільш широко відображена в літературній пам'ятці періоду Київської Русі — "Руській правді" (XI ст.). У цьому першому кодексі законів прабать­ківщини української держави міститься багатий матеріал, який свідчить про наявність ознак досить розвиненого ринкового господарства. Законом охоронялася приватна власність, визначалася міра покарання за зазіхан­ня на неї. При спробі боржника втекти від свого кредитора останній міг пе­ретворити його на свого довічного раба. Князі і бояри мали виключне й спад­коємне право на землю, позбавити якого їх не міг навіть великий князь.

"Руська правда" дає досить точне уявлення про систему грошових одиниць та їх функцію обігу і функцію нагромадження. На відміну від західноєвропейських держав раннього Середньовіччя, де лихварство вважалося гріховним, у Київській Русі воно законодавче регулювалось. Кодекс законів затверджував порядок забезпечення майнових інтересів кредитора, їх охо­рону, умови, за яких вимога щодо повернення позички має юридичну силу, порядок стягнення боргів тощо. "Руська правда" по суті не обмежувала розмір процента. Регулювання здійснювалося лише стосовно процента за позичку на порівняно короткий строк (від місяця до року). Позиковий про­цент у Київській Русі був дуже високим.

У багатогранному творі "Повість времєнних літ" (кін. XI — поч. XII ст.), автором якого був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, твердиться, що джерелом всякого багатства є праця. Визначаючи природ­ним поділ праці в суспільстві на розумову і фізичну, автор підкреслює, що для добробуту держави ці види праці однаково важливі — і мудреця й ре­місника. Суспільне значущими були всі види виробництва, які збагачу­ють державу. Важливим, на думку автора твору, був і поділ праці у про­цесі виробництва, що удосконалює майстерність.

У документах пізнього Середньовіччя зафіксовано значне поширення в Україні вотчинної форми власності на землю, давалося тлумачення її як такої, що надавалася у спадкове володіння з дозволом обміну, дарування, продажу (маєтку). Ряд грамот зумовлював можливість вилучення вотчи­ни у власника на користь держави, проте з наданням грошової компен­сації, яка заздалегідь фіксувалася в "жалуваній грамоті" на право воло­діння вотчиною.

З тих часів до нас дійшли деякі актові матеріали, що свідчать про ведення обліку доходів і майна. Економічна думка відбиває розвиток лихварства. Позичкові грамоти свідчать, що кредитні операції здійснювали­ся під заставу майна, в тому числі земельних володінь. Таким чином, земля стає товаром.

Інвентарі та люстрації, що збереглися на території України з XV ст., містять відомості не тільки про оподаткування населення на користь держави, а й про одиниці обліку, порядок оподаткування. Як показують статистичні записи, основною одиницею оподаткування в різних українських землях були плуг, рало, двір, дворище у сільській місцевості, дім — у містах, що свідчить про збереження старовинних мір оподаткування, які застосовувалися ще в Київській Русі.

Становлення та розвиток феодальної та капіталістичної системи господарства. Середньовіччя - це відносно тривалий період у розвитку суспільства, який має характерні, особливі форми соціального, політичного та культурного життя. В цю історичну епоху людство пішло значно далі шляхом розвитку матеріальної та духовної культури.

Феодальне суспільство як у Західній так і у Східній Європі, а також і в інших країнах інших континентів пройшло в своєму розвитку три основні стадії, або періоди, - раннього, розвинутого та піз­нього феодалізму. Проте, питання про періодизацію доби серед­ньовіччя на загальносвітовому рівні залишається до нинішнього часу досить складним, адже перехід до феодалізму в різних краї­нах Європи та Азії не був одночасним. Раніше за інших країн фе­одальні відносини, на думку багатьох дослідників, склались у Китаї; в Європі їх формування датується V - VII ст. н. е. Різними є для різних країн і хронологічні рубежі, що відділяють період раннього середньовіччя від періоду його розквіту та входження у завершальну стадію. Етапи феодалізму в цілому для країн Захід­ної Європи визначаються з V до середини XVII ст., від падіння Західної Римської імперії до англійської буржуазної революції. При цьому доба раннього феодалізму тривала з V до Х ст. включ­но; розквіту феодалізму - з XI по XV ст.; завершальна стадія, розклад феодального суспільства - з XV ст. до середини XVII ст.

Якщо в Італії та Франції феодалізм складався на основі синте­зу римських та германських соціально-економічних інституцій, то в Німеччині, Англії, східноєвропейських країнах перехід до феодалізму відбувся через розпад родоплемінного ладу, обмина­ючи рабовласницьку формацію.

На першому етапі найбільш важливим процесом у соціально-економічній сфері було становлення феодальних відносин, стри­жнем яких є формування феодальної власності на землю. Цей процес відбувався двома шляхами. Перший - через селянську громаду. Наділ землі, яким володіла селянська родина, переходив у спадок від батька до сина (а з VI ст. - і до дочки) і був їх влас­ністю. Так поступово формувався аллод - земельна власність, що вільно відчужується. Аллод прискорив майнове розшаруван­ня серед вільних селян: землі почали концентруватися в руках громадської верхівки, яка вже виступає як частина класу феода­лів. Таким чином, це був шлях формування вотчинно-аллоідальної форми феодальної власності на землю, особливо характерної для германських племен.

Другий шлях формування феодальної земельної власності і, отже, усієї феодальної системи - практика земельних пожалувань королем або іншими великими землевласниками-феодалами своїм наближеним. Спочатку ділянка землі (бенефіций) надавав­ся васалу лише за умови несення служби та на час його служби, а сеньйор зберігав верховне право на бенефіций. Поступово права васалів на землі, що були пожалувані, розширювалися, адже сини багатьох васалів продовжували служити сеньйору свого батька. Крім того, важливими були й чисто психологічні причини: харак­тер стосунків, що склались між васалом та сеньйором. Як свід­чать сучасники, васали, як правило, були вірними та відданими своєму сеньйору.

Відданість цінилась дорого, і бенефіций все частіше ставав майже повною власністю васала, переходячи від батька до сина. Земля, яка передавалася у спадок, отримала назву лен або феод, а її власник - феодал, звідки і назва суспільно-економічної систе­ми - феодальна. Але феод, як і бенефіций, залишався умовною формою землеволодіння і передбачав обов'язкове несення служ­би відносно сюзерена. Отже, можна дати такі визначення форм феодального землеволодіння, що сформувалися в Західній Європі:

Аллод - повністю незалежне спадкове землеволодіння; зем­ля, що вільно відчужується.

Бенефіций - умовна, неспадкова форма землеволодіння, що передбачає несення певної служби, найчастіше військової:

Феод - умовна, спадкова форма землеволодіння, що передба­чає прийняття васальної присяги сюзерену - феодалу, який на­дав землю. Присяга зобов'язувала васала воювати під командою сюзерена та за необхідності викупати останнього з полону.

Господарство феодала носило багатогалузевий характер, що пояснюється необхідністю в умовах панування натуральних від­носин забезпечувати всі потреби феодала. Орні землі феодально­го маєтку ділились на дві частини: панські (домен) та селянські.

Розвиток феодальних відносин призводить не лише до зрос­тання феодального землеволодіння, що супроводжується розвит­ком системи селянських повинностей, але й подальшою регла­ментацією особистої свободи селян, тобто їх покріпаченням. У той же час з точки зору підвищення продуктивності праці у селя­нина з'явилася деяка матеріальна заінтересованість до праці по­рівняно з повністю позбавленим власності та безправним рабом. Селянин мав власне господарство, власні знаряддя праці, був членом громади, яка захищала не лише його, але і його майнові права.

Період раннього середньовіччя характеризувався досить низь­ким рівнем розвитку продуктивних сил, що визначало форми осо­бистої та поземельної залежності селянина від феодала. Основ­ною формою взаємин феодала та селянина була так звана феодальна рента, яка виступала в трьох видах: у вигляді відробіт­кової ренти (панщини), продуктової ренти (натуральний оброк) та грошової ренти (грошовий оброк). З розвитком ринку, в період трансформації феодальних відносин у капіталістичні відносини починає пе­реважати рента грошова. Процес переходу до грошової ренти від двох перших форм рентних відносин називається комутацією ренти. При цьому феодальна залежність селян звичайно зменшу­валась або зовсім знищувалась (за викуп). Подібного типу госпо­дарства переважали у більшості країн Західної Європи.

У господарствах з виробництвом додаткового продукту пере­важно в панському господарстві (домені), як правило, превалю­вала відробіткова рента (і не лише панщина на панському полі. а й обслуговування панських млинів та інших підприємств). У такому разі феодальна залежність доходила до прикріплення селян до землі (кріпосництва). Для цього потрібні були відповід­ні економічні та політичні умови, в першу чергу вигідні для фео­дала поставки місцевої сільськогосподарської продукції (найчас­тіше хліба) на більш або менше віддалений ринок, а також могутня централізована держава, здатна прикріпити селянство до землі. Господарства подібного типу переважали в Східній Євро­пі, де ці умови були в наявності.

Основними характеристиками розвитку аграрної сфери в ці­лому був процес швидкого освоєння нових земель, відомий в іс­торії як процес внутрішньої колонізації. Він сприяв не лише кіль­кісному зростанню економіки, але й серйозному якісному про­гресу. адже повинності, що накладалися на селян на нових зем­лях, мали переважно грошовий, а не натуральний характер. Це сприяло зростанню господарської самостійності та підприємли­вості селян, підвищенню продуктивності їхньої праці. Розширюються посіви олійних та технічних культур, отримали розвиток виноробство та виготовлення олії.

Врожайність зернових зростає і досягає рівня самозабезпечення. Зростання селянської активності та розширення селянського гос­подарства приводили до скорочення господарства феодала, яке в нових умовах виявлялося менш вигідним.

Прогресу в сільському господарстві також сприяло звільнення селян від особистої залежності. Рішення про це приймалося або міс­том. поблизу якого жили селяни і з яким вони були тісно пов'язані (як соціальне, так і економічно), так і сеньйором-феодалом, на зем­лях якого вони жили. Зміцнювалися права селян на їх наділи, якими вони могли вже певною мірою розпоряджатися: передавати у спа­док, закладати, здавати в оренду і навіть продавати або дарувати. Так поступово формується і зростає земельний ринок.

В IX - Х ст. посилюється суспільний поділ праці, що сприяло нагромадженню виробничого досвіду та вдосконаленню продук­ції, яка вироблялася. У великих маєтках з'являються спеціалісти як сільськогосподарського виробництва (виноградарі, скотарі тощо), так і, що найважливіше, професіонали-ремісники. Як і се­ляни, вони були спочатку утримувачами землі, яку обробляли для задоволення власних потреб, проте саме їх ремісничі вироби ста­вали тією рентою, яку вони сплачували феодалу.

Саме розподіл праці стає основою для виникнення товарного виробництва, тобто виробництва продукції на продаж. Поступово професіонали-ремісники починають обслуговувати своїми про­дуктами не лише феодалів, але й місцеве селянство, що веде до утворення місцевих ринків, які спочатку були дрібними. Власне, це створює передумови для переведення ремісників на грошову ренту, адже розвиток обміну збільшує й грошові потреби феодалів.

Переведення на оброк ремісників відриває їх від землі й зму­шує йти в ті місця, де, перш за все, був стійкий збут їх продукції або постійні замовники. Ремісники осідали на перехрестях доріг, поблизу феодальних замків та монастирів, що врешті-решт приво­дить до відродження старих та появи нових міст у Західній Європі.

Виникнення міст стало результатом розподілу праці, відокрем­лення ремесла від сільського господарства, а також комутації фе­одальної ренти.

Середньовічне місто виникає як осередок ремісників та торго­вих людей. У Західній Європі феодальні міста перш за все з'явилися в Італії та Франції: Венеція, Генуя, Марсель, Піза тощо. Міста виникали на землях короля або великих феодалів і були їм досить вигідними, адже вони приносили значні доходи у вигляді податків від ремесла та торгівлі. Одночасно власність феодала на землю, де виникає місто, означала певну досить істотну залеж­ність від феодала.

У період розквіту феодалізму населення міст усе більше обтя­жує їх підлегле становище щодо сеньйора (феодала), який воло­діє міською землею та регламентує життя міщан. Це приводить у XII - XIII ст. до так званих комунальних революцій - від від­критих збройних виступів до викупу мешканцями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. В результаті кому­нальних революцій велика кількість міст завойовують самостій­ність, отримують самоврядування. В Італії виник ряд міст-республік: Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція; у Франції та Нідер­ландах - міста-комуни; в Німеччині - імперські міста: Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Головна перемога жителів міст (міщан) полягала в тому, що вони домоглися особистого зві­льнення від кріпосної залежності. Це ж створювало сприятливі умови для більш ефективного розвитку ремесла та торгівлі.

Боротьба міщан з феодалами викликала також виникнення ремісничих цехів, головним завданням яких був захист ремісни­ків від сваволі феодала. Це були корпоративні організації реміс­ників однієї спеціальності, які набули найбільшого поширення в XIII - XIV ст. Членами цеху були майстри, у майстернях яких працювали підмайстри та учні. Кожен ремісник виробляв свою продукцію від початку до кінця, розподіл праці був відсутнім.

Для того, щоб стати цеховим майстром, необхідно було пройти етап учнівства (до 7 років), пробути декілька років під­майстром, після чого здати іспит, виготувавши самостійний ви­ріб, сплатити вступний внесок та влаштувати вечірку для членів цеху. З метою боротьби проти конкуренції всередині цеху за­проваджувалась жорстка регламентація: заборонявся будь-який прогрес техніки, обмежувалася кількість учнів та підмайстрів, регламентувалися постачання та збут готової продукції, заборо­нялася робота при штучному освітленні, не дозволялася зміна технологічного процесу тощо. В таких умовах головним еле­ментом виробництва ставала виключно висока особиста майсте­рність самого ремісника. Так, у німецьких цехах як екзамена­ційна робота для ковалів було виготовлення кінської підкови без зняття мірки (перед підмайстром, який екзаменувався, два-три рази проїжджали на коні, для якого потрібно було зробити підкову).

Цех керував не лише робочим, але й поза робочим часом реміс­ників, і навіть певною мірою їх свідомістю: загальноцехова церк­ва, каса взаємодопомоги, загін у воєнному ополченні міста, суд та кодекс поведінки, навіть місце проживання та погребіння (у багатьох європейських містах можна знайти вулиці Хлібні, М'ясницькі, Різницькі та інші, на яких у середньовіччя селилися реміс­ники відповідних цехів).

Виконавши завдання захисту інтересів ремісників, цехи стали серйозно гальмувати процес переростання ремісничого виробниц­тва у дрібнотоварне. Це стало найбільш очевидним на етапі роз­кладу феодалізму та становлення ринкових відносин.

За прикладом ремісничих цехів і з тих же причин торговці (купці) об'єднувалися у професійні корпорації - гільдії. Так са­мо, як і цехи, гільдії, захищаючи інтереси купецтва, одночасно регламентували ціни на товари, встановлювали еталони їх якості тощо, залишаючи середньовічному купцеві відносно невелику свободу вибору. Проте, купці тримали у своїх руках органи місь­кого самоуправління (магістрати), фінанси, судові органи, військово-поліційний апарат.

З розвитком товарного виробництва прогресувала торгівля, змінюючи свої форми, охоплюючи все більш віддалені ринки. В період розквіту середньовіччя сформувалися основні ярмаркові центри Західної Європи, які не втратили свого значення до наших часів.

Виходячи на міжнародний ринок, купці окремих міст об'єд­нувалися в спеціальні союзи-гільдії, які забезпечували їм моно­полію оптової торгівлі та давали певні гарантії особистої та май­нової безпеки. Найбільш відомим таким утворенням був союз пів­нічних міст - Ганза. В XIV ст. він об'єднував більше 70 міст Європи, встановивши, по суті, монополію на торгівлю в північ­них водах.

З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової та фі­нансово-кредитної систем. Протягом середньовіччя та періоду розквіту феодалізму не існувало державної монополії на карбу­вання монет. Цим правом поряд з королем володіли також суве­ренні сеньйори та міста. Подібне різноманіття монетних систем привело до розповсюдження міняльної справи. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, але й займалися кредитними операціями та лихварством.

Кредитні операції полягали у безготівковому переказі грошей (відомий з XI ст.). Роль готівки стала відігравати розписка міняйли (вексель), за якою його агент у певному місці видавав тій чи іншій особі суму, яку та внесла попередньо. Міняльні контори стали називати банками (по-італійськи банк - лава, на якій, як правило, знаходився вуличний міняйло), а їх господарів - банкі­рами.

Банки нагромаджували значні суми, які потім давали у позику під великий відсоток. Лихварський капітал в основному кредиту­вав престижні видатки феодалів (купівля предметів розкоші) та воєнні видатки держави. Багаті банківські контори створювали власні торговельні та промислові підприємства, а великі купці спрямовували вільний капітал у кредитно-лихварську сферу. Так виникали торговельно-банкірсько-лихварські фірми, які відіграли важливу економічну та політичну роль у феодальній Європі.

Формування централізованих пізньофеодальних монархій у XV ст. створило необхідні передумови для уніфікації грошових систем в рамках окремих держав, що сприятливо вплинуло на розвиток грошово-кредитних відносин у Західній Європі.

На завершення теми необхідно й досить важливо розглянути особливості феодального розвитку окремих країн Західної Євро­пи - Франції, Англії, Німеччини. Францію часто називають класичною країною феодалізму, і це визначення стосується не лише економіки, але і її державного устрою. Саме тут досягла закінченого виразу притаманна феодалізму ієрархія у вигляді васалітету, економічний зміст якого по­лягає у перерозподілі феодальної ренти між пануючими верства­ми населення. Очолювалася держава королем; королівськими васалами були найбільші феодали - герцоги, графи; їхніми ва­салами, у свою чергу, вважалися середні та дрібні феодали - ли­царі. Васал підпорядковувався лише своєму сюзерену, за його наказом і за свій рахунок збирав ополчення, яке й охороняло володіння сюзерена від зовнішніх ворогів, а також було апаратом позаекономічного примусу селянства.

Проте ця система нерідко порушувалася, в результаті чого те­риторія Франції ставала театром руйнівних внутрішніх та зовніш­ніх війн. Особливо важкі економічні наслідки мали походи північнофранцузьких феодалів на південь країни (альбігойські війни XIII ст.), а також періодичні спалахи Сторічної війни, що велася між Францією та Англією (XIV - XV ст.) на території Франції. Проте Сторічна війна об'єктивно прискорила звільнення францу­зьких селян від феодальної залежності. Для звільнення країни від англійців французьким королям знадобилася масова наймана ар­мія, озброєна артилерією, що вимагало не лише людських, але й матеріальних ресурсів, які могли дати лише вільні селяни. Тому королівська влада всіляко підтримувала звільнення селян за пла­ту, і до кінця XV ст. більшість населення північнофранцузького села вже складалася з особисто вільних землеробів. Але економіч­ний стан селян при цьому зовсім не покращився, адже викупні платежі та податки з успіхом замінили феодальну ренту. Земля приносила вільному французькому селянинові дохід, який не пе­ревищував 10% її вартості, а з цього ще 20% відходило на ко­ристь церкви та держави.

До XIV ст. вже виділяються головні зони сільськогосподарсь­кої спеціалізації: Північна та Центральна Франція - основна жит­ниця; Південна - база виноробства тощо. В той час чітко вияви­лася економічна перевага Північної Франції, яка полягала, зокрема, у становленні трьохпільної системи землеробства.

Головна особливість економіки феодальної Англії полягає в більшій, ніж у Франції, централізації управління. Причиною цьо­го було завоювання (1066 р.) країни французькими феодалами під керівництвом герцога Нормандії, який посів англійський пре­стол. Завойовники провели загальний перепис («Книга страшно­го суду»), який показує, що до того часу створення феодальних маєтків (манорів), які обслуговувалися працею залежних селян, у країні вже завершилося. Але на відміну від континентальних фе­одалів власники англійських маєтків були васалами не великих феодалів, а безпосередньо короля. Інакше було організоване й го­сподарство феодала. Тут процвітало вівчарство та вироблялась велика кількість вовни-сирцю. Вовна не лише покращувала побут англійських селян, але й була важливою промисловою сирови­ною. Найбільший попит на вовну-сирець був у містах Фландрії - головного центру виробництва вовняних тканин у середньовічній Європі. Саме через це королі Англії всіляко заважали королям Франції розповсюдити свою владу на Фландрію, що й стало одні­єю з причин Сторічної війни.

Торгівля вовною, яку вели не лише феодали, але й селяни, підривала кріпосне господарство: до кінця XIII ст. панщина та натуральні повинності все більше замінюються грошовим обро­ком, а праця кріпаків - найманою працею. Середні та дрібні фе­одали (на відміну від континентальних лицарів) стали перетво­рюватися на великих сільських господарів, центр інтересів яких був не у війні, а у вивозі вовни. Цей процес дещо затримала фео­дальна реакція в середині XIV ст.: після пошесті чуми, що забра­ла не менше третини населення Англії, власники манорів (лорди), бажаючи закріпити за собою робочі руки, стали повертатися до панщини, що викликало широке невдоволення народних мас і вилилося в одне з найбільших повстань, очолюване Уотом Тайлером (1381 р.). Після повстання в англійському селі наступає майже повна комутація, а потім і викуп селянами феодальних повинностей. В XV ст. практично всі англійські селяни стали осо­бисто вільними — копігольдерами, такими, що зобов'язані за свої земельні наділи сплачувати грошову ренту, або фрігольдерами, які були повністю вільними утримувачами землі.

В XV ст. виникає нове дворянство - джентрі, - що застосо­вує у своєму господарстві виключно найману працю. І хоча для англійського селянина феодальна залежність уже була позаду, залишалася небезпека, що в разі зростання попиту на вовну джентрі заявлять свої права на землі копігольдерів, необхідні власникам для розширення пасовищ. Це й сталося в XVI ст.

Особливості феодальної економіки Німеччини формувалися під впливом, перш за все того, що становлення феодальної сис­теми тут відбувалося пізніше, ніж в Англії або Франції. Крім то­го, Німеччина, до складу якої входили французькі, слов'янські, італійські регіони, не була національним комплексом, а окремі частини країни економічно були відірвані одна від одної. Дуже велике значення мав також рух німецьких феодалів на Схід, де вони захопили землі західних слов'ян, які жили по річці Лабі (Ельбі), що дало значне прирощення посівних площ. Розгорнула­ся внутрішня селянська колонізація територій на схід від Ельби (на досить пільгових умовах при мінімальній залежності від фео­далів).

У XV ст. почався масовий вивіз хліба через балтійські порти в Голландію та Англію, і феодали Східної Німеччини змогли взяти його до своїх рук. Відбувається повне закріпачення селян (учо­рашніх пільгових колоністів), створюються величезні масиви пан­ської оранки, селян зганяють з їх земель та переводять на панщи­ну. Це явище набуло масового характеру в XVI ст., а пізніше воно поширилося й на ряд країн Східної Європи.

Різке погіршення матеріального та юридичного становища се­лян викликало в 1525 р. Велику селянську війну - по суті, пов­стання всього німецького народу. Після його придушення по всій Німеччині запанували найжорстокіші форми кріпацтва.

  1. Економічна думка суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя.

Меркантилізм — перша концепція ринкової економіки. Система меркантилістів по суті була системою практичної політики, системою, яка в основному відповіда­ла на питання: "Яким має бути на­родне господарство і як повинна вести себе щодо нього державна влада?"

Першу спробу осмислити капіталістичну ринкову економіку зробили меркантилісти. Поняття "меркантилізм" походить від латинського сло­ва "merсагі"— торгувати. В англійській і французькій мовах "mercantile" означає "торговий", а італійське "mercante" означає "торговець" або "ку­пець". Проте, слід зазначити, що меркантилістська система насправді є значно складнішою концепцією.

Як відомо, витіснення натурального господарства товарно-грошовими, а по суті — ринковими економічними відносинами охоплює конкретний історичний відрізок часу. К. Маркс назвав його періодом "первісного нагромадження капіталу". Значна частина економістів, у тому числі і К. Маркс, пов'язують цей період з великими географічними відкриттями, які сприяли розвитку міжнародної торгівлі. У цей період гроші стали тією економічною силою, яка протистояла силі феодального маєтку. Більше того, сам феодальний маєток, втягнутий у ринкові відносини, відчуває ненасит­ну жадобу до грошей. Сила не тільки окремих господарських одиниць, а й цілих держав починає вимірюватись безпосередньо їхніми грошовими ресурсами.

Загальні принципи і умови виникнення меркантилізму. Узагальнюючи інтерпретацію даного "перехідного періоду", у тому числі і марксистську, слід відзначити, що економісти сходяться в основному: був період меркантилізму з характерною йому доіндустріальною економікою, точніше кажучи — це ціла епоха, коли так звані меркантилісти, хоч і не погоджували між собою ні принципів, ні загального аналітичного інструментарію, але майже протягом трьох століть дотримувалися загальних "принципів" наукового світогляду.

Меркантилісти підкреслювали, що золото і будь-який скарб є показниками багатства країни.

Вони вважали доцільним:

1) підтримку владою імпорту дешевої сировини для промисловості;

2) регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припли­ву в країну золота і срібла;

3) протекціоністські тарифи держави на імпортовані промислові товари, а також заохочення нею експорту, особливо готової продукції;

4) ріст населення для підтримки низького рівня заробітної плати, розширення бази оподаткування і нагромадження капіталу.

Таким чином, багатство країни меркантилісти вбачали у золоті і сріблі, а його джерелом вважали зовнішню торгівлю, яка через не­еквівалентний обмін забезпечувала активний торговельний баланс. Саме тому об'єктом дослідження у меркантилістів була виключно сфера обігу. Це видно навіть з назв багатьох публікацій того часу. Наприклад, назва книги Томаса Мена "Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої торгівлі як принцип нашого багатства"(1664).

В умовах середньовіччя і цехової системи основою соціально-економічного і адміністративно-політичного порядку суспільства були праця і земля; державне втручання здійснювалося як "традиція і звичай". В умо­вах же меркантилізму нові державні функціонери надавали перевагу ука­зам і статтям. Так, в Україні діяли Литовський статут XVI ст. і "Устав на волоки"(1557 р.). Вони, на відміну від "Руської правди", яка сприяла формуванню феодальних відносин у добу раннього середньовіччя, мали захищати ці відносини і сприяти їх поширенню в період розкладу феодальної системи, що почався під натиском нових економічних явищ — розвитку товарно-грошових відносин, торгівлі тощо. Меркантилісти, будучи прихильниками розвитку цих нових явищ, як і прихильники феодального порядку, не підтримували ідею комерціалізації праці і землі — вихід­ної умови формування ринкової економіки. Більше того, їхня безоглядна віра в абсолютну владу освіченої деспотії ще не була похитана навіть на­тяками на демократію. Очевидно, саме тому так довго в більшості євро­пейських країн зберігалися ремісничі цехи і феодальні привілеї: у Франції — до 1790 р., в Англії — до 1834 р., в Україні — 1861 р.

При меркантилізмі національне промислове виробництво контролюється торговим капіталом і розвивається вже на комерційній основі, більше не замикаючись у рамках міст. Причиною цього було те, що купець знав ринок, обсяг існуючого попиту, міг забезпечити постачання товарів, які використовувалися в домашньому виробництві. Оскільки дорогого устаткування ще не існувало, то купець нічим особливо не ризикував, беру­чи на себе відповідальність за виробництво. Ось чому аж до кінця XVII ст. промислове виробництво в Західній Європі і до середини XIX ст. — в Україні лишалось простим додатком до торгівлі.

В до індустріальній економіці через відсутність регулярної зайнятості, фабричної дисципліни, як і раніше, переважала думка про нееластичність попиту. Меркантилістські положення про активне сальдо торговельного балансу, у яких обґрунтовується перевищення експорту над імпортом, заохочується експорт капіталу та залучення в країну зарубіжного золота і схвалюється громадська праця, дійсно спонукають до думки, що вищі кла­си суспільства зобов'язані забезпечувати робочі місця, оскільки лише по­літика, суть якої можна виразити двома словами — "розори сусіда", збага­тить націю, а більш висока заробітна плата знизить, а не підвищить пропозицію праці. Розвиток меркантилістських економічних ідей про дер­жавне регулювання зовнішньої торгівлі, ототожнення грошей і багатства та інші — слід розглядати з урахуванням двох етапів, які виділяють у розвитку меркантилізму, а саме: раннього і пізнього. Основним кри­терієм розрізнення цих етапів є шляхи досягнення активного балансу.

Теорія "грошового балансу". Ранній меркантилізм виник ще до великих географічних відкриттів і тривав до середини XVI ст. Найвизначнішим представником цього періоду був Уільям Стаффорд (Англія). На цьому етапі торговельні зв'язки між країнами були розвинені слабо і мали епізодичний характер. Для досягнення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вважали необхідним, по-перше, встановлювати максимально високі ціни на товари, які експортуються; по-друге, в цілому обмежувати імпорт товарів; по-третє, не допускати вивезення із країни золота і срібла (з якими ототожнювали грошове багатство держави).

Таким чином, теорія раннього меркантилізму може розцінюватися як теорія "грошового балансу". Проте, слід відзначити, що представники раннього меркантилізму не мали чіткого уявлення про зв'язок торгівлі і грошового обігу. Їхня концепція номіналістичного походження грошей, яка бере свій початок ще із стародавніх часів, у тому числі з праць старогрецького філософа Аристотеля (IV ст. до н. е.), була помилковою. Останній, як відомо, вважав, що монета "існує не по природі, а встановлена людь­ми, і їм під силу змінити її або вилучити із обігу". Міркуючи так, меркантилісти заперечували не лише товарну природу грошей, але і їхній зв'язок з дорогоцінними металами.

Однак у період раннього меркантилізму, як і в середні віки, уряд займався "псуванням" національної монети, знижуючи її вартість і вагу з надією зацікавити іноземних купців обмінювати їхні гроші на іноземні та купувати більше товарів. Перетворення грошей в умовний знак, фіксова­не співвідношення золотих і срібних монет, які були в обігу (система біметалізму), виправдовувалися як фактами обігу неповноцінних грошей, так і помилковою констатацією того, що золото і срібло є грошима завдяки їхнім природним якостям, виконуючи функції міри вартості, скарбу (нагромадження) і світових грошей.

Першими авторами наукової політичної економії є У. Петті (Англія) і П. Буагільбер (Франція). Одного з них — У. Петті називають Колумбом політичної економії. Як відомо, Колумб не збирався відкривати Америку, а лише шукав морський шлях до Індії. До кінця життя він не знав, що відкрив новий континент. Щось подібне сталося і з У. Петті, який, як всі економісти того часу, друкував памфлети, що переслідували конкретні, інколи навіть корисні, цілі. Найбільше, що він приписував собі,— це винахід політичної арифметики (статистики). У цьому вбачали його основну заслугу і сучасники. Насправді він зробив дещо інше: своїми висловами, як і думками, про вартість, ренту, заробітну плату, розподіл праці і гроші він заклав підвалини наукової політичної економії. Це і є справжня "економічна Америка", відкрита новим Колумбом.

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркан­тилізму передовсім в Англії — найбільш економічно розвинутій країні. Інтереси буржуазії переміщуються зі сфери обігу у сферу ви­робництва. На перший план виходить промисловий капітал.

За цих умов рекомендації меркантилістів не могли вирішити економічних проблем буржуазії. Промислова буржуазія потребувала обґрунтування головних засад капіталістичного виробництва, розробки нових економічних категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента тощо. Крім того, буржуазія намагалася звільнитись від жорст­кого урядового регулювання економічного життя. Вона жадала сво­боди. Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпочала до­бу політичних і промислових революцій на європейському континен­ті. Буржуазія поступово приходить до влади. Бурхливо розвивається промисловість, великих успіхів було досягнуто в розвитку механіки, математики, фізики, філософії та інших наук. Активізація теоретич­них досліджень у різних галузях знань сприяла й розвиткові економі­чної думки, було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія

У. Петті про багатство і шляхи економії в Англії. Отже, Уільям Петті є засновником політичної економії. Він виклав свої економічні погляди у творах, надрукованих у 60 — 80-х роках XVII ст. К. Маркс назвав його "батьком політичної економії" і "найгеніальнішим та найоригінальнішим дослідником-еконо­містом".

На відміну від меркантилістів, багатство, на думку У. Петті, утворюють не тільки дорогоцінні метали та камені, включаючи гроші, але і землі країни, будівлі, кораблі, товари і навіть домашня обстановка. Роздумуючи з цього приводу, він висловив дуже популярне і в наші дні переконання: "Праця — це батько і активний принцип багатства, а земля — його мати".

Для збільшення багатства країни У. Петті пропонував замість покарання тюремним ув'язненням ввести грошові штрафи, а "неплатоспроможних злодіїв" віддавати у "рабство", примушуючи працювати. Це означало, що багатство, всупереч думці меркантилістів, створюється насамперед пра­цею і її результатами, тобто заперечувалась "особлива" роль грошей у гос­подарському житті. Тому, уточнює У. Петті, якщо якась держава вдаєть­ся до псування монет, це свідчить про її занепад, безчесну поведінку державника (царя, короля), зраду суспільній довірі до грошей.

Розвиваючи цю тезу, У. Петті звертає увагу на бездумність і невимогливість заборони вивезення грошей. Подібна дія держави рівнозначна, за його словами, забороні ввезення в країну імпортних товарів. У цих та інших роздумах У. Петті проявляє себе як прихильник кількісної теорії грошей, демонструючи розуміння закономірності про кількість грошей, необхідних для обігу. Водночас очевидна і його спрощена позиція щодо ролі грошей в економіці. З одного боку, кількісна теорія грошей дійсно показала, що "гроші самі по собі не констатують багатство", з іншого — У. Петті, а потім й інші автори класичної політичної економії, фокусую­чи увагу виключно на ролі грошей як засобу обігу, не зрозуміли взаємо­зв'язку між товарним і грошовим ринком, що випливає з функції грошей як засобу збереження цінностей.

Тому багато в чому справедлива критика меркантилізму супроводжується в працях У. Петті і деякими тенденційними судженнями. Він, наприклад, цілком упереджено заперечує участь торгівлі і торговельного капіталу у створенні національного багатства, наполягаючи навіть на скороченні значної кількості купців. Останніх У. Петті порівнює з "гравцями", зайнятими розподілом "крові" і "поживних соків" держави, під яки­ми розумів продукцію сільського господарства і промисловості.

Неприйняття меркантилістичних ідей відбилося у творчості У. Петті як у характеристиці суті багатства і шляхів його примноження, так і в намаганнях виявити природу походження вартості товарів і причин, що впливають на рівень їх цінності на ринку.

Ціноутворювальні фактори і вартість. Між міновою вартістю, величина якої визначається затратами праці, і реальною ринковою ціною багато посередницьких ланцюгів, які безмірно ускладню­ють процес ціноутворення. З надзвичайною прозірливістю У. Петті нази­ває ціноутворювальні фактори, з якими доводиться рахуватися сучасним економістам і плановикам, — це вплив товарів-замінників, товарів-новинок, мод, традицій споживання.

В одній з теорій говориться, що вартість товару створюється працею, ви­траченою на видобуток срібла, і є його "природною ціною"; вартість же то­варів, визначена прирівнюванням до вартості срібла, є їх “дійсною ринковою ціною". "Якщо хто-небудь може добути з перуанського ґрунту і доставити в Лондон одну унцію срібла за час, протягом якого можна виробити один бушель хліба, то перша являє собою природну ціну другого". Інша про­голошує, що вартість товару зумовлена участю в її створенні праці і землі. Або, як висловився сам У. Петті, "нам слід би говорити: вартість корабля чи сюртука дорівнює вартості такої-то і такої-то кількості землі, такої-то і такої-то кількості праці, тому що обидва — і корабель, і сюртук — вироб­лені землею і людською працею". Як бачимо, в У. Петті в основі ціни това­ру — у кожному із трактувань її — лежить тільки витратний підхід.

Заробітну плату У. Петті зводив до мінімуму засобів існування. "Закон мав би забезпечувати робітнику тільки засоби до життя, тому що якщо йому дозволяють отримувати вдвоє більше, то він працює вдвічі менше, ніж міг би працювати і став би працювати, а це для суспільства означає втрату та­кої ж кількості праці". Пізніше його погляди будуть поділяти й інші пред­ставники "класичної школи", наприклад Д. Рікардо і Т. Мальтус. І хоч ця теза сама по собі сумнівна, однак заслуга У. Петті полягає в тому, що він підходить до проблеми зарплати економічно, прагне об'єктивно визначити її величину. У. Петті розуміє, що вартість, створена працею робітника, — це зовсім інша величина і, як правило, значно більша. Ця різниця і є дже­релом додаткової вартості, яка у нього виступає у вигляді ренти.

Прибуток підприємців і землевласників охарактеризований У. Петті за допомогою, як уже зазначалося, уніфікованого ним по суті поняття "рента". Зокрема, називаючи ренту із землі різницею між вартістю хліба і витратами на його виробництво (витрати на насіння і утримання робіт­ника), він підмінив цим терміном таке поняття, як прибуток фермера. Процент, або грошову ренту, У. Петті виводив із земельної ренти. Вдаю­чись до спрощення, він заявив, що цей показник має дорівнювати "ренті із такої-то кількості землі, яка може бути куплена на наявні, чи дані в позику гроші за умови повної суспільної безпеки".

Про ціну землі, статистику і теорію грошей Ще в одному прикладі У. Петті веде мову про одну з форм прояву земельної ренти, зумовленої місцезнаходженням земельної ділянки і ринку. При цьому він робить висновок: "...Таким чином, поблизу населених пунктів, для харчування населення яких потрібні великі райони, землі не тільки приносять на цій основі більш високу ренту, але й коштують більшої суми річних рент, ніж земля цілком такої ж якості, але яка знаходиться в більш віддалених місцях..." Тим самим У. Петті зачепив ще одну пробле­му, пов'язану з визначенням ціни землі. Однак і тут учений задовольняєть­ся тільки поверхневою характеристикою, твердячи наступне: "Майже зав­жди одночасно живуть тільки три члени безперервного ряду низхідних потемків (дід, батько і син)... Тому,— робить висновок У. Петті,— я сприй­маю, що сума річних рент, яка становить вартість даної ділянки землі, до­рівнює природній за тривалістю життя трьох таких осіб. У нас в Англії цей термін дорівнює приблизно двадцяти одному року. Тому і вартість землі дорівнює приблизно такій самій сумі річних рент". Водночас підхід У. Петті до визначення ціни землі має окремі переваги, закладені в його ідеї про взаємозв'язок позикового процента і ренти землі за рік. На це вка­зував К. Маркс. Подібні думки ми знаходимо і у Й. Шумпетера.

Політична арифметика У. Петті була прообразом статистики, а його метод пророкував низку важливих напрямів у економічній науці. Він про­зірливо писав про важливість вирахування національного доходу і національного багатства країни — показників, які відіграють у сучасній статистиці та економіці важливу роль. У. Петті вперше здійснив підра­хунки національного багатства Англії. Хоч у своїх підрахунках він знех­тував часткою нагромадженого багатства, яка іде на капіталовкладення — у будівлі, устаткування, на поліпшення землі і т.д., але із його починань виросла сучасна система національних рахунків, що дозволяють в узагаль­неній формі судити з певним ступенем точності про обсяг виробництва в даній країні, про те, як вироблена продукція розподіляється на споживан­ня, нагромадження та експорт, які доходи основних класів і груп у суспільстві і т.д.

У. Петті одним із перших висловив ідею про наявність в економіці об'єктивних, пізнавальних закономірностей, які він порівнював із зако­нами природи і тому називав природними законами. Це був великий крок уперед у розвитку політичної економії: вона отримала наукову базу.

У. Петті трактує гроші як особливий товар, що виконує функції загального еквівалента. Вартість його, як і всіх товарів, створюється працею, а мінова вартість кількісно визначається розмірами трудових витрат у добуванні дорогоцінних металів порівняно з витратами в інших сферах виробництва. Кількість необхідних для обігу грошей визначається роз­мірами торговельно-платіжного обігу, тобто в остаточному підсумку — кількістю реалізованих товарів, їх цінами і частотою обігу грошових оди­ниць в різних угодах (швидкістю обігу). Повноцінні гроші можуть бути у певних межах замінені паперовими грішми, випущеними банком.

Теорія грошей і кредитів протягом наступних двох століть здебільшо­го розвивалася в рамках цих ідей, висловлених У. Петті, або у полеміці з ними.