Бібліографічний список до теми

38, 42, 43, 49, 51, 53

Змістовий модуль 4

Ефективність діяльності підприємства

Тема 13. Витрати на виробництво та реалізацію продукції

Мета : засвоєння, закріплення, поглиблення та систематизація знань про товарну та цінову політику підприємства, поняття товару та класифікацію товарів, поняття ціни та їх види.

План вивчення теми

1. Товарна політика підприємства. Товар та його характеристика та класифікація.

1. Поточні витрати на продукування виробів, їх класифікація та структура.

2. Кошторис виробництва та механізм калькулювання.

3. Поняття, роль і функції ціни в ринковій економіці.

4. Види цін та сфери їх застосування.

5. Методи встановлення ціни: собівартість плюс прибуток; забезпечення фіксованої величини прибутку; за рівнем поточних цін (конкуренції); за рівнем попиту тощо.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

Розпочинати вивчення даної теми доцільно з блоку питань, які дозволяють формувати у студента бачення щодо сутнісної характеристики товару

Товар - це засіб задоволення певної потреби. Отже, товаром є все, що може задовольнити потребу (матеріальні вироби, послуги, ідеї, технології).

Зазвичай товари поділяють на групи за такими критеріями

- сфера використання (товари споживчого попиту, або споживчі товари, і товари промислового призначення, або промислові товари);

• тривалість використання (товари короткочасного використання і товари тривалого використання);

• матеріальність (товари та послуги).

В основу класифікації покладений розподіл всіх товарів на два класи відповідно до типу покупця:

• споживчі товари та послуги;

• товари виробничого призначення (промислові товари).

Товари широкого вжитку (споживчі товари) - товари, які споживачі купують для особистого споживання.

Цей клас товарів поділяють:

1. залежно від тривалості використання - на товари тривалого використання і товари короткочасного використання;

б) залежно від поведінки та звичок покупців - на:

• товари повсякденного попиту, купівля яких відбувається часто без роздумів, без докладання значних зусиль на їх порівняння і купівлю (зубна щітка, хліб, журнал):

• товари постійного попиту (купуються регулярно);

• товари імпульсивної купівлі (купуються незаплановано – гумка, цигарки);

• товари для нагальних потреб (парасолька, обігрівач);

• товари попереднього вибору – товари, які купуються не часто і попередньо порівнюються між собою за окремими критеріями - якість, ціна, дизайн (квартири, електроприлади). Розрізняють схожі і несхожі товари (одяг, меблі);

• товари особливого попиту – це товари з унікальними характеристиками або товари певної марки, заради придбання якої споживачі згодні докласти додаткових зусиль (престижні марки автомобілів);

• товари пасивного попиту, про які споживач або не знає, або знає, але не задумується про їх купівлю (послуги страхування майна);

в) споживчі послуги - включають особисті послуги, послуги з орендування товарів та послуги, спрямовані на власність споживачів.

Маркетингова товарна політика – комплекс заходів, у рамках якого один або кілька товарів використовуються як основні інструменти досягнення цілей фірми.

Оскільки переважна більшість фірм пропонує на ринку не один, а кілька товарів або асортименти, в межах маркетингової товарної політики рішення приймаються на трьох рівнях:

• рішення про створення нового товару (властивості, марочна, назва, упаковка);

• рішення про товарний асортимент (ширина, глибина асортименту);

• рішення щодо товарної номенклатури (ширина, глибина, насиченість, гармонійність).

Вивчення питання поточні витрати на продукування виробів, їх класифікація та структура доцільно розпочати з розгляду поточних витрат як комплексного економічного показника та виявлення його ролі для підвищення ефективності діяльності підприємства, особливо в сучасних умовах господарювання. Для цього потрібно розглянути класифікацію витрат на виробництво за ознаками:

1. За ступенем однорідності витрат:

1.1 елементні витрати;

1.2 комплексні витрати.

2. За способом обчислення на окремі різновиди продукції:

2.1 прямі;

2.2 непрямі.

3. За зв’язком з обсягом виробництва:

3.1 постійні витрати;

3.2 змінні витрати;

3.2.1 пропорційні витрати;

3.2.2 непропорційні витрати:

3.2.2.1 прогресуючі;

3.2.2.2 регресуючи.

4. Залежно від місця виникнення витрат: витрати виробництва, цеху:

4.1 витрати виробництва;

4.2 витрати цеху.

5. Залежно від виду продукції: витрати на вироби, групи однорідних виробів, валову, товарну, реалізовану продукцію.

6. Залежно від виду витрат:

6.1 витрати за економічними елементами;

6.2 витрати по калькуляційних статтях.

Склад витрат на виробництво продукції регулюється законодавчими нормами (Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств") та типовими галузевими положеннями

Слід розуміти те, що на основі витрат за економічними елементами складається кошторис виробництва. Далі слід показати роль та значення кошторису виробництва, методику його обчислення. При цьому треба засвоїти порядок розробки кошторису виробництва в залежності від стадії і форми прогнозування, наявності інформації, розміру підприємства. Необхідно з’ясувати способи обчислення собівартості товарної продукції:

- синтетичний;

- пофакторний.

Вивчаючи тему, особливу увагу слід приділити таким питанням, як економічна роль калькулювання, його види і методи, особливості калькулювання в одно-, багато продуктовому та сумісному (комплексному) виробництвах, специфіка обчислення собівартості продукції на етапах її розроблення та освоєння виробництва.

У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання. При вивченні цього питання, в першу чергу, слід зрозуміти, що, незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції, калькулювання передбачає вирішення таких методичних питань:

- встановлення об’єкта калькулювання;

- вибір калькуляційних одиниць;

- визначення калькуляційних статей витрат;

- визначення методики обчислення калькуляційних одиниць.

Необхідно звернути увагу на те, що при калькулюванні прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно з діючими нормами та цінами.

У системі управління витратами важливе місце посідає обчислення собівартості окремих виробів — калькулювання. Обчислюється собівартість виробів як планова, так і фактична. Калькулювання потрібне для обґрунтування ціни і цінової політики підприємства, визначення рентабельності виробів, оцінювання економічної ефективності технічних та організаційних рішень, аналізу роботи підприємства і його підрозділів тощо.

Калькулювання передбачає вирішення таких методичних питань:

• установлення об'єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць;

• з'ясування виду калькуляції;

• вибір методу калькулювання;

• обґрунтування калькуляційних статей витрат і методики їх обчислення.

Вид калькуляції випливає із особливостей її формування. За видом калькуляції поділяють на проектно-кошторисні (на нові вироби, разові замовлення), планові, нормативні (для оперативного управління) та фактичні.

Під час вивчення теми особливу увагу слід звернути на вітчизняні та зарубіжні методи калькулювання за повними витратами, які характеризуються певними спільними рисами, незважаючи на те, що вони застосовувались у різних економічним умовах.

На непрямі витрати спочатку складається кошторис на певний період, після чого витрати розподіляються між різними виробами за встановленою методикою. Студенту слід засвоїти цю методику та вміти застосувати її на практичних заняттях.

На етапах розробки нової продукції частіше її собівартість обчислюється тільки як ймовірна прогнозована величина. При цьому використовуються такі методи прогнозованої оцінки (параметричні методи):

- метод питомих витрат;

- баловий метод;

- агрегатний метод;

• кореляційний метод.

Перехід України до ринкової економіки вимагає вивчення зарубіжного досвіду обліку витрат і калькулювання з метою вдосконалення вітчизняних методів, які добре зарекомендували себе на практиці і зараз адаптуються до нових умов господарювання Те, що замість повної собівартості продукції П(С)БО 16 «Витрати» передбачено калькулювати виробничу собівартість продукції (тобто без урахування адміністративних і збутових витрат), і справляє відчутного впливу на сутність вітчизняних методів. Під калькулюванням собівартості продукції за повними витратами в даному разі треба розуміти те, що в собівартість включаються всі витрати виробництва без розподілу їх на змінні та постійні.

Під час вивчення теми особливу увагу слід звернути на вітчизняні та зарубіжні методи калькулювання за повними витратами, які характеризуються певними спільними рисами, не зважаючи на те, що вони застосовувались у різних економічним умовах. Вибір методу залежить від особливостей виробництва, призначення калькуляцій, традицій підприємств тощо.

За повнотою охоплення витрат розрізняють методи калькулювання: за повними витратами та за неповними витратами.

За першим методом усі витрати підприємства, як виробничі, так і невиробничі (адміністративні, на збут), повністю відносяться на собівартість продукції. У такому разі прибуток підприємства від продажу продукції визначається за формулою

П = В - Ср.п (2.13)

де П - прибуток від продажу (реалізації) продукції;

В - виручка (дохід) від продажу продукції;

Ср.п - повна собівартість реалізованої продукції.

Цей традиційний для вітчизняної економіки метод застосовується й у світовій практиці.

Позитивні сторони цього методу:

- відомі всі витрати на кожний виріб, а значить, відома і його прибутковість;

- повна собівартість є базою ціни, а отже, її обчислення необхідне за моделі ціноутворення

Ц = С_о + П_о (2.14)

де С_о, П_о - відповідно повна собівартість і прибуток в ціні одиниці продукції.

До вад методу калькулювання за повними витратами належать:

• неточність калькуляцій внаслідок неможливості точного розподілу непрямих витрат у багатопродуктовому виробництві;

• трудомісткість калькулювання, оскільки доводиться застосовувати складні методи розподілу непрямих витрат;

• неповне покриття виручкою невиробничих витрат певного періоду, якщо не всю продукцію продано і її залишки на складі зростають.

П = В – С_рн – С_пер (2.15)

де С_рн - виробнича собівартість реалізованої продукції;

С_пер - витрати періоду (адміністративні та на збут продукції).

Треба мати на увазі, що обґрунтування ціни на продукцію завжди базується на повній собівартості.

Вибір калькуляційних статей витрат і методів їх обчислення: на одиницю продукції залежить від конкретних умов виробництва і передусім від широти номенклатури продукції і специфіки технологічних процесів.

В однопродуктовому виробництві калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. При цьому враховуються два можливих варіанти однопродуктового виробництва:

• продукт однорідний, однієї споживчої якості та складності виготовлення (цегла, вугілля тощо);

• продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потребують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво, коньяк і т. п.).

У першому випадку калькулювання здійснюється за методом прямого розподілу (поділом) витрат, а саме:

С_о = С / N (2.16)

де С — витрати за певний період (виробничі чи повні);

N — обсяг готової продукції за той же період у натуральному вимірі.

У другому випадку, тобто коли продукт має різні властивості чи рівні якості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтам»; еквівалентності.

Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від базового (основного) варіанту продукту. Для базового варіанту продукту коефіцієнт дорівнює одиниці. Такі коефіцієнти обчислюються за даними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомісткості виготовлення, тривалості виробничого циклу і т. п.

Однопродуктове виробництво має обмежену сферу застосування. Поширенішим є багатопродуктове виробництво, коли одночасно або в одному розрахунковому періоді виготовляються різні вироби. У такому разі собівартість окремих виробів обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють прямі та непрямі витрати. До перших, відносять прямі матеріальні витрати, пряму заробітну плату, інші прямі операційні витрати, до других - загальновиробничі витрати, а у разі калькулювання за повними витратами - ще й адміністративні витрати та витрати на збут.

Прямі планові витрати безпосередньо обчислюються на одиницю продукції за простим алгоритмом на основі норм витрат ресурсів і цін (тарифів). Фактичні калькуляції складаються згідно з чинним на підприємстві методом обліку. Залежно від конкретних умов виробництва щодо об'єктів формування витрат застосовуються метод обліку та калькулювання за замовленнями та попроцесний метод. Для обчислення і поділу витрат широко вживаються методи «стандарт-кост» і «директ-кост».

Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому виробництві — розподіл непрямих витрат. Це стосується передусім загальновиробничих витрат, що охоплюють витрати на утримання та експлуатацію машин й устаткування і на організацію та управління виробництвом, оскільки згідно з вимогами чинних положень (стандартів) бухгалтерського обліку собівартість продукції з 2000 р. в Україні визначається за виробничою собівартістю.

У практиці поширеним є метод розподілу загальновиробничих витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. Перевагою його є простота. Проте цей метод має й серйозні вади, що стосуються передусім розподілу витрат на утримання та експлуатацію машин й устаткування в складі загальновиробничих витрат. По-перше, зарплата не є точною базою розподілу зазначених витрат, оскільки за умов різного рівня механізації праці вона адекватно не відображає витрат машинного часу; по-друге, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по підрозділу, незалежно від того, на якому устаткуванні він обробляється; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в бік контролю і регулювання роботи виробничих систем. За цих умов зарплата не може нормуватися поопераційно, а отже, бути базою розподілу інших витрат.

Ці вади значною мірою можна усунути, розподіливши загальновиробничі витрати, в тому числі й витрати на утримання та експлуатацію машин й устаткування, пропорційно часу обробки виробів, тобто на основі середніх витрат на одну машино-годину їх роботи. Такий метод досить поширений у зарубіжній практиці, проте й він є неточним. По-перше, витрати на організацію та управління виробництвом залежать не тільки від кількості машинного парку і часу його роботи, а й від кількості працівників і трудомісткості процесів. Отже, щодо цієї частини витрат, то їх розподіл за такою базою можна вважати обґрунтованим, якщо трудо- і машиномісткість різних видів продукції істотно не відрізняються. По-друге, цей метод не враховує, що експлуатаційні витрати на одиницю продукції на різних машинах є різними.

За високих вимог до точності калькулювання, особливо у машиномістких галузях, розподіл загальновиробничих витрат можна здійснювати окремо за їх частинами, тобто витрати на утримання та експлуатацію машин й устаткування розподіляти за однією базою (наприклад, за собівартістю машино-години роботи конкретного устаткування), решту витрат — за іншою базою (трудо- або машиномісткістю виробів). Але це істотно ускладнює калькулювання і підвищує його трудомісткість.

Окрема проблема калькулювання — визначення собівартості виробів у сукупному (комплексному) виробництві. Специфікою такого виробництва є те, що з однієї і тієї ж сировини в результаті одного технологічного процесу одержують декілька продуктів (хімічна промисловість, нафтопереробка, виробництво кольорових металів із поліметалевих руд тощо). За цих умов точне визначення собівартості окремих виробів є неможливим, оскільки немає відповідної бази для об'єктивного розподілу сукупних витрат.

Тут найпростішим видається досить поширений метод розподілу сукупних спільних витрат пропорційно обсягу продукції в цінах продажу. За цим методом загальний порядок умовного визначення собівартості такий:

• обчислюється коефіцієнт витрат на 1 грн. випуску продукції

К_в= С / В (2.17)

• визначається собівартість окремих виробів

С_і= Ці К_в (2.18)

де С_і — сукупні (спільні) витрати у комплексному процесі за розрахунковий період;

В — загальний обсяг виробленої продукції за розрахунковий період у цінах продажу (товарна продукція);

Сі , Ці — відповідно собівартість і ціна і-го виробу.

Є й інші методи розподілу загальних витрат у комплексному виробництві, але вони складніші й не набули поширення.

Дуже важливе прогнозне визначення собівартості виробів на етапах розроблення їх та освоєння виробництва.

До параметричних методів обчислення собівартості продукції належать методи: питомих витрат, баловий, кореляційний, агрегатний.

Метод питомих витрат є найпростішим, але найменш точним. Згідно з ним собівартість нового виробу (С_н) обчислюється так:

С_н = С_б.п Р_н (2.19)

де С_н – собівартість нового виробу;

С_б.п – питома собівартість аналогічного (базового) виробу;

Р_н – параметр нового виробу, що є вирішальним для його собівартості.

Питома собівартість обчислюється на одиницю головного параметра виробу, тобто такого, що якнайбільше впливає на собівартість (потужність двигунів, вантажопідйомність автомобілів, кранів, об'єм холодильників тощо). Точнішими є методи, які враховують не один, а кілька параметрів. До них належать баловий і кореляційний методи.

Баловий метод ґрунтується на експертній оцінці впливу головних параметрів виробу на його собівартість. Кожний параметр виробу оцінюється певною кількістю балів. Собівартість базового виробу ділиться на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб визначається собівартість одного бала (С_б). Після цього собівартість нового виробу обчислюється за формулою:

С_н = (С_б) (2.20)

де С_бал – собівартість одного балу для базового виробу (виробів); h – кількість врахованих балів; Бі – кількість балів для і-того параметра нового виробу.

Кореляційний метод дає змогу встановити залежність собівартості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи аналогічних виробів. У процесі аналізу з'ясовується форма зв'язку (лінійна, степенева) собівартості та основних параметрів виробу, а також його щільність. Кореляційний метод прогнозування собівартості є найбільш точним і поширеним.

Агрегатний метод не є самостійним параметричним методом. Згідно з ним собівартість виробу визначається як сума собівартості конструктивних його частин – агрегатів. Вартість уніфікованих агрегатів береться за існуючими цінами, оригінальних – обчислюється за одним із розглянутих вище методів або визначається експертно.

Собівартість продукції, особливо нової – динамічний показник, який істотно залежить від ступеня освоєння виробництва, я останній – від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. З урахуванням цього емпірично встановлено залежність собівартості нових виробів від їхньої кількості, тобто від порядкового виробу з початку освоєння. Ця залежність має форму степеневої функції

Сі = С₁ Nі^-в (2.21)

де Сі – собівартість і-го виробу з початку випуску;

С₁ – собівартість першого виробу;

Nі. – порядковий номер виробу з початку освоєння;

в – показник степеня, який характеризує темп зниження собівартості в період освоєння (визначається емпірично з аналізу кривих освоєння).

Ступінь освоєння виробництва, а отже, й собівартість залежать від кількості виробів, випущених від початку виробництва. Що більше виготовлено виробів, тим більше повторень процесів і, відповідно, більший досвід виробників, вищий рівень оснащеності виробництва.

Емпірично встановлено, що за кожного подвоєння кількості виробів з моменту освоєння собівартість їх знижується на ту саму відносну величину. Ця закономірність виражається формулою

Сні = С_н1 Nі^-в (2.22)

де Сі-– собівартість і-го виробу від початку випуску;

С_н1 – собівартість першого виробу;

Nі^-в – порядковий номер виробу від початку освоєння;

в – показник степеня, що характеризує темп зниження собівартості у період освоєння.

Така закономірність властива для серійного виробництва складної продукції (літаків, космічних об'єктів, унікальних верстатів тощо).

Вивчений матеріал дозволяє зрозуміти, яким чином можна зробити зниження поточних витрат.

Цінова політика – це комплекс заходів щодо визначення цін, цінової стратегії і тактики, умов оплати, варіювання цінами залежно від позиції на ринку, стратегічних і тактичних цілей фірми.

Цінова стратегія – це напрям дій фірми щодо ціноутворення з метою досягнення визначених цілей у конкретній ринковій ситуації протягом конкретного періоду.

Визначення "цінової стратегії" потребує уточнень щодо двох аспектів: "ціль ціноутворення" та "конкретні ринкові ситуації", в яких обирається та чи інша цінова стратегія і визначаються ціни на товари.

Діяльність багатьох фірм (за винятком некомерційних організацій) пов'язана з метою збільшення прибутку. Реалізується ця мета різними шляхами, які й визначають стратегічну ціль ціноутворення.

Існують три основні групи цілей ціноутворення, на які може орієнтуватися фірма:

• орієнтовані на прибуток (забезпечити отримання максимального або задовільного прибутку, доходу від інвестицій, швидке надходження готівки);

• орієнтовані на збут (забезпечити певний обсяг продажу, максимізувати виручку, збільшити частку ринку);

• пов'язані з конкуренцією - забезпечити стабілізацію цін на конкуруючі товари, суттєве коливання яких може спровокувати негативну реакцію споживачів. Інша ціль цієї групи – позиціювання товару стосовно конкурентів.

Ціна – грошовий вираз вартості продукції. Ринкова ціна продукції формується під впливом значної кількості чинників, з урахуванням яких вибирається метод ціноутворення.

Ціна, яку платять споживачі за товари або послуги, може мати різні назви: плата (за навчання, квартиру), проценти (за банківський кредит), страховий внесок, гонорар, тариф (плата за електроенергію, користування водою), заробітна плата, комісійні тощо.

Доцільно розглянути такі основні методи ціноутворення:

- собівартість плюс прибуток;

- забезпечення фіксованого обсягу прибутку;

- за рівнем поточних цін;

- за рівнем попиту.

При застосуванні методу ціноутворення за схемою "собівартість плюс прибуток" ціна визначається виходячи з рівня рентабельності та конкурентоспроможності продукції. Норма прибутку встановлюється підприємством самостійно в процентах до собівартості.

Особливість методу забезпечення фіксованого прибутку в тому, що ціна ставиться в жорстку залежність від загальної суми цільового прибутку, яку підприємство передбачає одержати від продажу певного обсягу продукції. Рівень ціни у цьому випадку повинен забезпечувати необхідний прибуток на вкладений капітал.

Метод ціноутворення "за рівнем поточних цін" або "за рівнем конкуренції" полягає в тому, що ціна встановлюється як функція цін конкурентів на аналогічну продукцію. За умов чистої конкуренції ціна встановлюється переважно на рівні поточної ринкової ціни, або з міркувань конкурентної боротьби - дещо нижче неї.

Метод ціноутворення "за рівнем попиту" полягає в тому, що ціна після пробного продажу встановлюється на такому рівні, за якого попит задовольняє продавця. При цьому враховуються умови продажу, супутні послуги та інші. Для стимулювання попиту широко застосовується реклама.

Незалежно від методу встановлення ціни продажу, до її складу необхідно включити податок на добавлену вартість (ПДВ), який обчислюється за ставкою 20% до ціни підприємства.

Студентам необхідно засвоїти ці методи встановлення ціни і вміти застосувати їх на практичних заняттях. Закінчити розгляд питання слід характеристикою ролі держави у регулюванні цін.