Metodichki_3_kurs / Фінанси Ден. (ІІІ частина) Фін. 2011
.pdfТема 18. Фінанси країн з розвиненою ринковою економікою
Мета: засвоїти, закріпити, поглибити та систематизувати знання про фінанси розвинених країн.
План вивчення теми
1.Податкова система Великобританії.
2.Податкова система Франції.
Методичні рекомендації до самостійної роботи
При вивченні першого питання доцільно буде визначити склад прямих і непрямих податків, податкові пільги. У державний бюджет Великої Британії поступають прямі податки: особистий прибутковий; корпоративний прибутковий; на доходи від нафти; на спадщину; на капітал; внески на соціальне страхування; непрямі податки (на споживання): податок на додану вартість; акцизи; мито; гербові податки; податок із грального бізнесу. Місцеві бюджети формуються за рахунок муніципального податку на нерухоме майно. Прибутковий податок (income tax) – фіскально й соціально найбільш важливий податок у Великій Британії. Був запроваджений у 1842 р. у розмірі 7 пенсів із кожного фунта стерлінгів оподатковуваного доходу. Нагадаємо, що до запровадження десяткової системи в 70-ті роки ХХ ст. фунт стерлінгів складався з 240 пенсів (20 шилінгів по 12 пенсів), тобто в процентному вимірі тодішня ставка дорівнювала 2,9%. При визначенні оподатковуваного доходу сучасний прибутковий податок передбачає скидки і пільги. Стандартна особиста скидка, яка виконує роль неоподатковуваного мінімуму, складає 3445 ф. ст. у рік; для осіб, старших 64 років – 4200 ф. ст. старших 74 років – 4370 ф. ст. Платники ще старшого віку сплачують податок по понижених ставках, якщо їх сукупний дохід не перевищує 14200 ф. ст. Величина знижок щорічно індексується в залежності від інфляції. Оподатковуваний дохід зменшується на суму витрат, пов’язану з одержанням доходу (спецодяг, обладнання для роботи), а також на суми внесків до пенсійних і благодійних фондів, медичної страховки для старших 65 років, процентних платежів по позиках на придбання житла та власності (максимум 30 тис. ф. ст.).
У числі пільг знаходяться особисті скидки (personal allowance) одиноким людям, які мають на утриманні дітей віком до 16 років, або старшого віку за умови, що дитина студент денної форми навчання. На відміну від раніше діючого порядку стягування прибуткового податку з подружньої пари як з одного платника (сумарний дохід сім’ї приписувався чоловікові), з 1990 р. запроваджено обов’язкове нарізне (незалежне) оподаткування доходів подружжя. Тобто, під кутом зору
податкового законодавства дружина і чоловік у шлюбі не перебувають. При новій системі оподатковуються індивідуальні доходи подружжя, включаючи ті частини, які походять від власності, що знаходиться в спільному володінні. Крім того, вказані зміни торкнулися особистих пільг, які поширюються на кожного з подружжя при сплаті як прибуткового податку, так і податку на реалізований приріст ринкової вартості капіталу.
На перші 3900 ф. ст. оподатковуваного доходу установлена ставка 20%, на доходи від 3901 до 25 тис. ф. у рік – 22% (базова ставка), 40% – доходи, що перевищують 25 тис. По відношенню до прибуткового податку діє правило маржинальної ставки. Це означає, що платник, який сплачує податок за найвищою ставкою 40%, буде на такому ж рівні сплачувати податок на всі додаткові доходи. Є твердження, що таке правило дестимулює зусилля найбільш діяльної категорії платників. Передбачено спеціальну податкову пільгу на приріст доходу. Остання надається у випадку, коли незначне додаткове збільшення доходу платника переміщає його у категорію платників, для яких установлені більш високі податкові ставки. Наприклад, декларований дохід платника складає 30100 ф. ст., тобто, одержавши понад 30 тис. всього 100 ф. ст., платник попадає у вищу рубрику оподатковуваних доходів. У такому разі у платника є право сплатити податок на 30 тис. за ставкою 24% плюс надлишок у 100 ф. ст., що, вочевидь, вигідніше, ніж платити з усієї суми 30100 ф. ст. за ставкою 40%.
Британський прибутковий податок має так звану шедулярну форму, що означає групування оподатковуваних доходів за певною ознакою. Шедули названі за літерами англійського алфавіту: A, C, D, E, F. Названі шедули передбачають оподатковування таких видів доходів: Шедула A – доходи від власності та орендованого майна (землі, будинку, квартири, якщо це буде навіть автофургон чи яхта, пристосовані для постійного проживання); оподатковуваний дохід вираховується як різниця між доходами від власності чи володіння майном і експлуатаційними видатками на його утримання; до даної шедули відносяться також доходи від колишньої шедули B (комерційна експлуатація лісів, що знаходяться в приватній власності); Шедула C – доходи від облігацій державних позик; Шедула D – доходи від виробничо-комерційної діяльності (наприклад, прибуток власника магазину), від надання послуг особами вільних професій (адвокатами, лікарями і т. д.), аліменти, гонорари, доходи британських підданих від цінних паперів і майна, що знаходиться за кордоном);
Особливості оподаткування у Франції пов’язані з історичним розвитком політичної системи й економіки країни. Податкова система відрізняє, насамперед, системність на широкій законодавчій основі,
яка базується на положенні про те, що всі заходи щодо оподаткування перебувають у компетенції парламенту.
Податки і збори Франції формують близько 90% бюджету держави. Збори здійснюються єдиною службою. Основні види податків - непрямі, прямі, гербові збори. Переважають непрямі податки. 50% від непрямих податків складають ПДВ. Існує строгий розподіл на місцеві податки і податки, що йдуть у центральний бюджет. Основні Федеральні податки: ПДВ, прибутковий податок з фізичних осіб, податок на прибуток підприємств, мита на нафтопродукти, акцизи (крім звичайних продуктів до акцизного відносять: сірника, хв. вода, послуги авіатранспорту), податок на власність, мита, податок на прибуток від цінних паперів і ін. Основні місцеві податки: туристський збір, податок на родину (складається з трьох податків: на житло, земельний податок на будинки і будівлі, податок на землю), податок на професію, податок на збирання території, податок на використання комунікацій, податок на продаж будинків. У цілому, місцеві податки складають 30% загального податкового тягаря, вони ж наповняють 40% місцевих бюджетів.
Характерні риси податкової системи Франції: стимулююче вплив на підвищення ефективності економіки; соціальна спрямованість; облік територіальних аспектів.
Усі заходи для оподатковування знаходяться в компетенції Парламенту (Національна Асамблея). Там щорічно уточнюються ставки. Для французької системи характерні тверда законодавча регламентація, що сполучається, разом з тим, із гнучкістю. Правила застосування податків стабільні протягом ряду років. Французькі податки взаємопов'язані в цілісну систему, у якій існує механізм захисту від подвійного оподатковування. Місцеві органи мають досить широкі права в цій області, але обмежені поруч умов. Протягом ряду останнього років спостерігається тенденція зниження ставок з одночасним розширенням бази за рахунок скасування пільг і привілеїв. Організацією оподатковування в країні займається податкова служба, що функціонує в складі Міністерства економіки, фінансів і бюджету. Її очолює Головне податкове керування. У його підпорядкуванні знаходиться 80 000 службовців. Вони сконцентровані в податкових центрах (їх 830) і в 16 інформаційних центрах. Податкові центри розраховують податкову базу по кожнім податку, збирають платежі і контролюють правильність сплати. Оподатковування ґрунтується на декларації про доходи і контроль за її правильним складанні. Існує контроль двох видів: за даними документів; детальний контроль - по наявним в інспектора документам, якщо виявляється невідповідність у декларації.
У випадку укриття існує тверда система відповідальності: при помилці заповнення податок стягується в повній сумі і накладається штраф у розмірі 0,75% на місяць чи 9% у рік; якщо порушення
навмисне, податок стягується в подвійному розмірі; при серйозному порушенні можливо тюремне ув'язнення.
Оподатковування спирається на державну систему бухгалтерського обліку, що є обов'язкової. Існує і спрощена система.
ПДВ забезпечує 45% усіх податкових надходжень. Він стягується методом часткових платежів. Існує 4 види ставок ПДВ: 18,6% - нормальна ставка на усі види товарів і послуг; 33,33 - гранична ставка на предмети розкоші, машини, алкоголь, тютюн; 7% - скорочена ставка на товари культурного побуту (книги); 5,5% - на товари і послуги першої необхідності (харчування, за винятком алкоголю і шоколаду; медикаменти, житло, транспорт).
Зараз спостерігається тенденція до зниження ставок і переходу до двох ставок - 18,6% і 5,5%. Законами Франції передбачено два види звільнення від ПДВ. Остаточне: компенсація ПДВ по експорті й у результаті різних ставок при покупці і продажі. Від сплати ПДВ звільняється три види діяльності: 1) медицина і медичне обслуговування; 2) утворення; 3) діяльність суспільного і благодійного характеру. Так само звільняються усі види страхування, лотереї, казино.
Існує список видів діяльності, де передбачене право вибирати між ПДВ і прибутковим податком: 1) здача в оренду приміщень для будь-якого виду економічної діяльності; 2) фінанси і банківська справа; 3) літературна, спортивна, артистична діяльність, муніципальне господарство.
Питання для самоконтролю
1.У чому різниця між прямим оподаткуванням у Франції та Великобританії?
2.Чим відрізняються непрямі податки Великобританії та Франції?
3.Які види прямих податків існують у Франції?
4.Назвіть і порівняйте основні джерела надходжень коштів до бюджетів Франції та Великобританії.
Бібліографічний список до теми
[15, 40]
Тема 19. Фінанси Європейського Союзу
Мета: засвоїти, закріпити, поглибити та систематизувати знання про фінанси Європейського Союзу.
План вивчення теми
1.Організаційна структура ЄС.
2. Спільна валюта як інтегруючий чинник. Основні ризики запровадження спільної валюти. Переваги та недоліки запровадження спільної валюти.
Методичні рекомендації до самостійної роботи
При вивчені першого питання студенти повинні розглянути етапи створення Європейського Союзу (ЄС).Європейський Союз бере свій початок від створеного у 1957 р. з метою економічної співпраці Європейського економічного співтовариства. Було сформовано спільний ринок капіталів, товарів і послуг. скасовано митні бар'єри, здійснено уніфікацію податкового законодавства, створено європейську валютну систему. Розвиток інтеграційних процесів завершився проголошенням Європейського Союзу, до якого входять такі країни: Німеччина, Австрія, Данія. Бельгія, Франція, Голландія, Люксембург, Велика Британія, Швеція, Фінляндія, Португалія, Іспанія, Італія, Ірландія. Греція.
Європейський Союз (The European Union) –інтеграційне об’єднання 27-ми країн на основі спільних людських і демократичних цінностей, яке має на меті досягнення стабільності, миру та процвітання. ЄС є унікальним міжнародним утворенням, адже його держави-члени заснували спільні інституції та делегували їм певну частку свого суверенітету для того, щоб можна було демократично, на загальноєвропейському рівні ухвалювати рішення з конкретних питань, які становлять загальний інтерес. Членами Євросоюзу на сьогодні є: Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція. Країнами-кандидатами наразі визнані Македонія, Туреччина й Хорватія.
Організаційна структура ЄС побудована за принципом розподілу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:
–Європейська комісія;
–Європейський парламент;
–Рада міністрів ЄС;
–Європейська Рада;
–Інші інституції ЄС:
–Суд європейських співтовариств;
–Суд аудиторів;
–Європейський омбудсман;
–Статистичний офіс Європейських співтовариств (Євростат);
–Економіко-соціальний комітет (EcoSos);
–Комітет регіонів;
–Європейський інвестиційний банк;
–Європейський центральний банк, тощо.
Європейська Комісія є виконавчим органом ЄС. Її склад розглядається та ухвалюється Європарламентом, тому кожний з членів ЄК має повноваження впродовж 5-річного терміну. Як представник колективного органу, кожний член ЄК патронує один або кілька напрямів діяльності ЄС. Маючи право ініціативи, ЄК зобов'язана подавати пропозиції щодо нових законів Євросоюзу. Такі пропозиції вона висуває після активних консультацій, але не на основі інтересів окремих регіонів чи країн ЄС, а базуючись на власному уявленні про доцільність того чи іншого рішення для ЄС та його громадян. Європейська Комісія виступає із законодавчими ініціативами тільки в тих галузях, де для ефективних дій Євросоюз має кращі можливості, ніж окремі його члени.
Європейська Комісія спеціалізується на захисті угод Євросоюзу, забезпеченні застосування державами-членами законодавства ЄС. У тих випадках, коли держави-члени порушують або не застосовують закони ЄС, Комісія може вжити відповідні санкції, включаючи передачу справи до Європейського Суду. ЄК здійснює контроль за використанням субсидій, які виділяються урядами окремих країн власним галузям промисловості, а також за наданням дозволів на державну допомогу в разі, коли це не заборонено законодавством ЄС.
Крім того, на ЄК поширюються обов’язки виконавчого органу, який відповідає за практичне втілення політики ЄС. Для цього ЄК наділена суттєвими власними повноваженнями і правом прийняття рішень у різних галузях, зокрема аграрній, торговельній, транспортній тощо. Крім того, ЄК керує фінансами ЄС - бюджетом та роботою різноманітних фондів і програм ЄС, включаючи ті, що стосуються допомоги країнам, які не входять до Євросоюзу.
Європейський парламент - представницький орган, що обирається з 1979 року прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п’ять років. За кожною державоючленом закріплюється фіксована кількість депутатських місць (відповідно до чисельності населення країни).
Функції Європарламенту дещо відрізняються від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов’язано з тим, що на рівні ЄС не існує структури, яка може вважатись урядом у повному розумінні цього слова.
Проте Європарламент впливає на формування Європейської Комісії, оскільки Голова Комісії призначається урядами державчленів тільки після консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як голови, так й інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.
Європарламент виконує законодавчу, дорадчу та наглядову функції, приймає рішення, узгоджує політичні ініціативи, здійснює
демократичний контроль. Для виконання цих функцій в Європарламенті створено 19 комітетів.
Європейська Рада скликається щонайменше двічі на рік на рівні глав держав та урядів. У засіданнях Європейської Ради також беруть участь міністри закордонних справ, голова та віце-президент Європейської Комісії. Рішення Європейської Ради не мають обов’язкової сили, проте вони дають політичний імпульс та визначають основні орієнтири подальшого розвитку Євросоюзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутися Рада Міністрів ЄС та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішуються в межах звичайної процедури ЄС.
Рада міністрів ЄС є органом прийняття остаточних рішень. У її роботі беруть участь представники держав-членів на рівні глав профільних міністерств. На відміну від національних рад міністрів, Рада міністрів ЄС є не виконавчим, а законодавчим органом. Рішення Ради міністрів є обов’язковими. Разом з установчими документами ці рішення утворюють право ЄС.
Водночас, Рада міністрів не має постійного складу. На практиці існує низка рад, які спеціалізуються на розгляді фахових питань: Рада міністрів економіки, закордонних справ, сільського господарства, фінансів, освіти тощо. Міністри країн ЄС у різний спосіб підзвітні парламентам своїх країн. Проте ті рішення, які вони приймають у складі Ради міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Перші є обов'язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов’язковими, але вони лишають за державами право вибору методів виконання.
Водночас, Рада міністрів не має постійного складу. На практиці існує низка рад, які спеціалізуються на розгляді фахових питань: Рада міністрів економіки, закордонних справ, сільського господарства, фінансів, освіти тощо. Міністри країн ЄС у різний спосіб підзвітні парламентам своїх країн. Проте ті рішення, які вони приймають у складі Ради міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Перші є обов'язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов’язковими, але вони лишають за державами право вибору методів виконання.
Рішення в Раді міністрів приймаються або одностайно, або простою чи кваліфікованою більшістю. В останньому випадку кожна країна-член має різну кількість голосів. Їх поділ між країнамичленами ЄС здійснено таким чином, щоб зробити неможливим блокування рішень окремими державами. Тож, для блокування рішення необхідно об’єднатися кільком державам, щоб набрати
мінімум 34 із загальних 76 голосів. Функції Голови Ради міністрів виконують почергово упродовж шести місяців міністри закордонних справ країн-членів.
Окрім перелічених інституцій, доцільно назвати також два консультативних органи, призначені сприяти роботі Ради міністрів, Європейській Комісії та Європарламенту:
Комітет з економіки та соціальних питань, до якого входять представники організацій, які представляють інтереси основних соціальних груп - найманих робітників, підприємців, фермерів, осіб вільних професій тощо.
Комітет регіонів, створений відповідно до Маастрихтського Договору. Він включає в себе представників регіональних та місцевих установ і організацій.
Розгляд другого питання слід розпочати з визначення, що таке
євро.
Євро - це єдина валюта Європейського Союзу, запроваджена в одинадцятьох із п'ятнадцяти його країн-членів. Ці одинадцять країн успішно забезпечили виконання чотирьох критеріїв конвергенції, визначених в Угоді про утворення Європейського Союзу (відомій також під назвою "Маастрихтська угода") в 1992 році з метою зближення європейських економік в процесі введення євро.
До травня 1998 року країни-члени повинні були відповідати таким критеріям: по-перше, кожній країні необхідно було продемонструвати, що відношення державного дефіциту до валового внутрішнього продукту не перевищує 3%; по-друге, відношення державного боргу до валового внутрішнього продукту не повинно перевищувати 60% чи наближається до цього показника швидкими темпами; по-третє, рівень інфляції не повинен перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень трьох країн-членів з найкращими показниками рівня стабільності цін за попередній рік; по-четверте, протягом щонайменше двох попередніх років нормальне відхилення величини обмінного курсу національних валют не повинно виходити за граничні значення, передбачені в рамках Європейської монетарної (валютної) системи.
Три країни - Великобританія, Данія та Швеція - не погодилися вводити євро в 1999 році, проте існує ймовірність, що це буде зроблено згодом. Греція ухвалила рішення вводити євро в 2000 році.
В січні 1999 року євро було введено в обіг на світових фінансових ринках, даючи можливість банкам та фондовим біржам проводити транзакції в євро. Однак, готівкові банкноти та монети з'являться в обігу лише в січні 2002 року. Перехідний період тривалістю півроку дозволить одночасне функціонування в Єврозоні національних валют поряд з євро.
Європейський Центральний Банк, заснований у червні 1998 року у Франкфурті, здійснюватиме управління та контроль за
операціями в євро. Головне завдання його полягатиме в забезпеченні стабільності рівня цін в межах зони євро шляхом проведення єдиної валютної політики, яка гарантуватиме однакові інфляційні показники й однакові процентні ставки в усіх одинадцяти країнах-членах Єврозони. Проте, питання економічної політики (такі як оподаткування та урядові витрати) залишаються у компетенції національних урядів. До складу Ради Правління ЄЦБ входять управляючі центральних національних банків кожної країни-члена ЄС.
Обмінні курси національних валют (як відносно валют інших країн Єврозони, так і відносно євро) були незмінно встановлені 1 січня 1999 року. Девальвація валюти як механізм подолання економічних труднощів у країнах не буде прийнятною.
Євро складається зі 100 центів. Як монети, так і банкноти з'являться в обігу з 1 січня 2002 року. Технічні характеристики монет - розмір, вага, вміст металу - однакові в усіх країнах Єврозони. Випуск 56 мільярдів монет розпочався в середині 1998 року, а перші 13 мільярдів банкнот були надруковані в липні 1999 року. Дев'ять мільярдів банкнот підуть на заміщення національних валют, а чотири мільярди поповнять резерви.
Існує сім різних банкнот євро номіналом 5, 10, 20, 50, 100 , 200 і 500 євро. Купюри однакові з обох сторін незалежно від того, в якій країні вони віддруковані. На кожній банкноті відображений архітектурний стиль певного періоду в історії культури Європи, від класики до сучасності. На зворотній стороні кожної з банкнот - підпис діючого президента Європейського Центрального Банку Уіма Дуайсенберга.
Монети євро налічують усього вісім номіналів: 1 і 2 євро, а також 1, 2, 5, 10, 20 та 50 центів. Їх дизайн відрізняється від дизайну банкнот тим, що у всіх монет однакова лицьова сторона, проте зворотня сторона відображає національну специфіку кожної країни.
Введення євро матиме сприятливий вплив на економіки країнчленів, забезпечуючи, зокрема, стабільність, низькі процентні ставки та нульовий ризик обміну валют. В сфері бізнесу введення євро знизить затрати на здійснення комерційної діяльності та спростить систему зовнішньої торгівлі. В сфері споживання введення євро призведе до жорсткішої конкуренції і забезпечення більшого вибору товарів та послуг, стабільності цін та нижчих процентних ставок. Завдяки введенню євро подорожування стане легшим і дешевшим за рахунок ліквідації плати за проведення валютно-обмінних операцій.
11 країн-членів Єврозони зараз представляють:290 млн. жителів (у порівнянні з 268 млн. жителів США та 126 млн. жителів Японії)19,4 % світового ВВП (пор. 19,6% - США та 7,7% - Японія)18,6 % - частка у світовій торгівлі (пор. 16,6 % - частка США та 8,2% - частка Японії)
Європейська Рада у Гаазі 1969 р., до якої входили глави держав і урядів, висунула перед Європейським співтовариством завдання створення Економічного та монетарного (валютного) союзу для гармонізації економічної та монетарної політики країн-членів з метою запровадження єдиної валюти. В 1971 році це завдання перетворилось на Програму Співтовариства, яка мала на меті створення ЕМС до 1981 року. Цей проект не був реалізований, головним чином, через несприятливий міжнародний економічний клімат.
У відповідь на світову кризу Співтовариство зробило спробу підтримати стабільність обмінних курсів валют країн-членів. Неспроможність стабілізувати "плаваючі" курси валют змусило розпочати пошук більш ефективного інструменту. В 1979 році виникла Європейська монетарна (валютна) система з референційним інструментом - Єдиною грошовою одиницею (ЕКЮ).
Проект по відновленню ЕМС розпочався в 1988 році, коли була зібрана команда експертів під керівництвом Жака Делора, тодішнього президента Європейської Комісії. Завдання групи полягало у дослідженні методів і визначенні стадій формування економічного і монетарного союзу. Доповідь Делора була схвалена Мадридською Радою у 1989 році, на якій було прийнято рішення про початок здійснення першої фази ЕМС у 1990 році та про підготовку міжурядової конференції з цієї проблеми. Конференція підготувала рішення Маастрихтського самміту, який схвалив Угоду про утворення Європейського Союзу, відому також під назвою "Маастрихтська угода". В Угоді визначені критерії економічної конвергенції, яких повинні дотримуватись при приєднанні до ЕМС, а також поставлено завдання введення єдиної валюти щонайпізніше до 1999 року.
Критерії конвергенції визначались таким чином: рівень інфляції не повинен перевищувати більш ніж на 1,5% середній рівень трьох країн-членів ЄС з найбільш низьким рівнем інфляції за попередній рік; державний дефіцит повинен складати менше 3% від ВВП, а державний борг - менше 60% ВВП; відсутність девальвації валюти принаймні протягом дворічного періоду, а середні номінальні довгострокові процентні ставки не повинні перевищувати більш ніж на 2% середні показники в трьох країнах з найнижчими ставками. З 1993 по 1997 роки здійснювалась перевірка економічної діяльності країн, що висловили бажання приєднатися до ЕМС, стосовно відповідності їх зазначеним критеріям.
На відміну від ЕКЮ, яка є просто референційною системою, євро - реальна валюта. З 1 січня 1999 року можна відкривати банківські рахунки в євро, здійснювати електронні перекази й платежі.
Вперше в історії суверенні держави погодились на заміну національних валют не лише спільною валютою, а й центральним банком і спільною валютною політикою. Прийняття євро дасть