Metodichki_3_kurs / Фінанси Ден. (ІІІ частина) Фін. 2011

або фірм, що здійснюють торгове посередництво), вторинний ринок

— це, як правило, фондові біржі й та частина брокерської і дилерської мережі, через яку проходять операції з перепродажу цінних паперів. На фінансовому ринку обов’язково діють професіонали.

Важливу роль вторинний ринок відіграє й у загальному управлінні економікою. Коли Центральний банк скуповує державні казначейські зобов’язання, він здійснює операції на вторинному ринку через спеціальних дилерів. Коли підприємці на виручені гроші купують нові випуски цінних паперів компаній через брокерів та інвестиційні банки, то ці банки діють на первинному ринку.

За формою організації фінансові ринки поділяються на організаційні та розподільні. Прикладом організаційного ринку є біржі, де представники клієнтів — брокери, які є членами біржі (або їх уповноважені — трейдери), фізично зустрічаються в торговому залі біржі й укладають угоди. На біржі в основному перепродуються так звані облікові акції, тобто акції обмеженої кількості найбільших і надійних компаній, що входять до біржового списку. Потрапити до списку — велика честь для компанії; для цього вона повинна відповідати певним вимогам за складом активів і біржовою поведінкою. Акції переважної більшості компаній продаються на так званому вуличному ринку або, як кажуть, ―через прилавок‖. Первинний ринок акцій розподільний. На ―вуличному‖ ринку обертаються практично всі облігації. Сучасний ―вуличний‖ ринок — це розподільна комп’ютеризована мережа брокерів і дилерів. Як представники клієнтів брокери зв’язуються між собою, укладаючи угоди практично по телефону. Брокери і дилери, які торгують на ―вуличному‖ ринку, як правило, вузькоспеціалізовані за конкретним видом цінних паперів (наприклад, за державними казначейськими зобов’язаннями).

За терміном надання грошей фінансовий ринок поділяється на ринок грошей (money market) і ринок капіталів (capital market), тобто інвестиційних фондів. Зазначимо, що на ринку чинників виробництва (праця, земля, капітал) під капіталом розуміють фізичний капітал, а на ринку капіталів — інвестиційні фонди.

На ринку грошей обертаються короткострокові зобов’язання (терміном до одного року), в основному уряду і банків, на ринку капіталів —довгострокові зобов’язання, випущені урядом, а також акції та облігації корпорацій. Перед тим як розглядати фінансові інструменти ринку грошей і ринку капіталів, наведемо їх найважливіші властивості, притаманні всім фінансовим активам: ліквідність, ринковий ризик та прибутковість.

При розгляді другого питання слід з`ясувати, що інфраструктура фінансового ринку — це складова фінансової діяльності ринкової економіки, яка створюється для обслуговування фінансового ринку і забезпечення його нормального функціонування. Виникненню

фінансового ринку має передувати формування необхідної інфраструктури, яка містить, зокрема, фондові та валютні біржі, брокерські компанії, комерційні банки, інвестиційні та інноваційні фонди.

Фондова біржа — це установа фінансового типу, основним завданням якої є зосередження в одному місці попиту і пропозиції цінних паперів та інших видів фінансових ресурсів; це форма ринку, на якому здійснюється купівля-продаж цінних паперів. Цим досягається, з одного боку, встановлення цін, курсу цінних паперів і виявлення потреб у фінансових ресурсах, а з іншого — вигідне інвестування, вкладення вільних коштів.

На фондовій біржі мобілізуються і концентруються тимчасово вільні грошові нагромадження та заощадження через продаж цінних паперів, а також здійснюється кредитування і фінансування державного і приватного секторів через купівлю цінних паперів. Біржа регулює процес переливання фінансових ресурсів і капіталів. Концентрація операцій з цінними паперами на біржі дає можливість встановити на них такі ціни, які відображають рівень попиту і пропозиції.

Фондові біржі відіграють особливу роль і розвиваються в усьому світі завдяки інтенсивному створенню акціонерних підприємств. Офіційна фондова біржа в ринковій економіці може існувати як приватне акціонерне підприємство (США, Великобританія) або як державна організація (Франція).

На фондових біржах продаються і купуються акції та облігації акціонерних компаній, а також облігації державних позик. При цьому операції здійснюються як з раніше випущеними цінними паперами, так і з тими, емісія котрих щойно завершена, за умови, що вони зареєстровані на біржі.

Фондова біржа має статут, який визначає порядок управління, склад членів, умови їх приймання і структуру біржових органів. Біржовий комітет (рада керуючих) створює спеціальну комісію, яка вирішує питання про допуск нових цінних паперів до котирування. Умови одержання права котирування дуже жорсткі, але вигоди реєстрації на біржі великі. По-перше, ставши членом фондової біржі, корпорація розширює коло своїх акціонерів, одержуючи доступ до ресурсів найавторитетніших і найвпливовіших інвесторів. По-друге, підвищується престиж фірми, яка потрапляє у фокус уваги економічної преси і біржових зведень. Це забезпечує підвищення курсу її акцій, адже факт реєстрації можливий тільки після серії експертних перевірок на фінансову надійність і кредитоспроможність.

Біржа як організаційно оформлена структура має у своєму складі ряд ланок, підрозділів (біржові брокери, маклери). Крім того, у структурі біржі працюють звичайно довідкові та консультаційні бюро,

нотаріуси, які оформляють угоди, та аукціоністи, які координують роботу.

Валютні біржі — це установи, де здійснюється купівля-продаж іноземної валюти і формуються поточні курси валют (валютні котирування) на основі фактичного співвідношення попиту і пропозиції. Валютою називаєтьсягрошова одиниця країни, яка бере участь у зовнішньоекономічному обміні та інших формах міжнародних зв’язків, що потребують грошових розрахунків. Національна грошова одиниця (гривня, німецька марка, шведська крона, долар США та ін.) як валюта набуває міжнародної ціни — валютного курсу. У ролі валют виступають паперові гроші, які тією чи іншою мірою виконують функції світових грошей як замінники золота.

Умежах Міжнародного валютного фонду (МВФ) створено правовий механізм для регулювання ринку взаємного обміну й оборотності (конвертабельності) валют країн–членів МВФ.

В основному функції валютних бірж аналогічні функціям бірж інших типів з урахуванням специфіки товару, що обертається на них: котирування валют, оформлення угод купівлі-продажу, регулювання міждержавного переливання капіталу. На валютних біржах, як і на всіх інших, здійснюються спекулятивні строкові угоди.

Брокерські компанії і фірми — це офіційні організації, що займаються посередницькою діяльністю під час укладення угод між покупцями і продавцями різноманітних товарів, валют, цінних паперів та інших цінностей на товарних і фінансових біржах. Вони діють за дорученням і за рахунок клієнтів, одержуючи за посередництво певну плату.

Усучасних ринкових умовах основну частину посередницьких операцій здійснюють великі брокерські фірми, що мають широку мережу філій, тісно пов’язаних з банками. Світова практика виробила різноманітні категорії брокерської діяльності, серед яких найпоширенішими є валютні, страхові та біржові. Валютні брокерські фірми спеціалізуються на купівлі-продажу іноземної валюти незважаючи на те, що цей вид операцій в основному є сферою діяльності банків. Страхові брокери — це маклери, які підшукують клієнтам, що мають потребу у певному виді страхування, найвигіднішу для цього компанію. До біржових брокерів належать ті, хто здійснює посередницькі операції з цінними паперами і товарами, які обертаються на біржі. При біржах виникають також різні консультаційні, рейтингові фірми й агентства з професійного керування індивідуальними портфелями цінних паперів.

Комерційні банки — це фінансові підприємства, які створюються на пайовій та акціонерній основі і здійснюють фінансово-кредитні й розрахункові операції за дорученням клієнтів на договірних засадах. Комерційні банки різняться за належністю

статутного капіталу і способом його формування (у формі акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю, з участю іноземного капіталу, іноземних банків тощо), за видами операцій (універсальні та спеціалізовані), а також за територією діяльності (регіональні, республіканські та загальнонаціональні). Вони є суб’єктами позичкового (кредитного) ринку, де формується ціна (відсоток) за користування кредитними ресурсами.

Як зазначалося, комерційні банки залучають фінансові кошти від вкладників і використовують їх від власного імені для надання позик та кредитів і придбання цінних паперів. Вкладники — фізичні та юридичні особи — є власниками коштів, які вони надають банкам у користування. Залучення коштів оформлюється у вигляді чекових та ощадних рахунків, строкових вкладів, різних рахунків за позиковими і взятими на зберігання коштами тощо. Стосовно банку такі рахунки та вклади є борговими зобов’язаннями під ці кошти і тому зараховуються до пасивів.

Банк зі свого боку готівкові кошти, включаючи власний акціонерний капітал, розміщує між активами. Частина з них — позики бізнесу і населенню, заставні кредити, придбані цінні папери — приносить відсотки, а готівка, вклади в Центральному та комерційних банках безвідсоткові.

Комерційні банки, що створюються в регіоні, безпосередньо контролюються територіальним резервним банком. Резервні банки є певною мірою самостійними територіальними центральними банками, що здійснюють власну політику дисконтної ставки відповідно до місцевих умов, але під наглядом ради керуючих. За характером і господарським статусом територіальний резервний банк — це корпорація, власниками якої є комерційні банки цього регіону, що формують її капітал на пайовій основі.

Інвестиційні фонди — різновиди кредитно-фінансових структурних утворень, що акумулюють кошти приватних інвесторів через емісію власних цінних паперів (зобов’язань) і розміщують їх в акції та облігації підприємств у своїй країні і за кордоном. Звичайно вони випускають великий пакет акцій під час створення компанії, а також набір боргових зобов’язань (облігацій). Залучені кошти інвестиційні компанії вкладають в акції корпорацій.

Інвестиційний фонд має право володіти акціями окремих акціонерних товариств, спрямовуючи власні кошти у виробництва, які можуть забезпечити високу ефективність капіталовкладень.

Нині в Україні для діяльності інвестиційних фондів, що акумулюють приватизаційні кошти громадян і вклади інших покупців в обмін на акції власного випуску, створюються сприятливі умови.

Інноваційні фонди — це фонди фінансових ресурсів, створюваних з метою фінансування новітніх науково-технічних розробок і ризикових проектів як на безповоротній, так і на

поворотній (кредитній) основі. Завдання інноваційних фондів полягає в тому, щоб надавати фінансову допомогу вченим і науковим колективам, вкладення коштів у розробки яких пов’язане з великим комерційним ризиком. Ці фонди утворюються в основному за допомогою спонсорських внесків підприємств, об’єднань, вітчизняних та іноземних фірм, банків. Розподіляються вони на конкурсній основі після розгляду заявок проектів, що надійшли.

Питання для самоконтролю

1.Яку роль виконують фінансові посередники на фінансовому ринку?

2.У чому полягає ефективність функціонування фінансового ринку?

3.Що собою являє організаційне забезпечення фінансового ринку?

Бібліографічний список до теми

[1, 16]

Тема 16. Страхування. Страховий ринок

Мета: засвоєння, закріплення, поглиблення, систематизація знань про фінансовий механізм страхування та організаційні форми існування страхових компаній.

План вивчення теми

1.Доходи та витрати страховика.

2.Страховий ринок та роль держави у розвитку страхового ринку в Україні.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

Вивчаючи перше питання, передусім важливо визначити, що страхова діяльність належить до сфери фінансових послуг.

Головною особливістю діяльності страхової компанії є те, що на відміну від сфери виробництва, де товаровиробник спочатку здійснює витрати на випуск продукції, а потім уже компенсує їх за рахунок виручки від реалізації, страховик спочатку акумулює кошти, що надходять від страхувальника, створюючи необхідний страховий фонд, а лише після цього несе витрати, пов’язані з компенсацією збитків за укладеними страховими угодами.

Така своєрідна «плата наперед» дозволяє страховикові накопичувати значні фінансові ресурси і виконувати активну роль на ринку капіталу, оскільки акумульовані кошти потребують ефективного управління.

Двоїстий характер діяльності страховика (одночасне здійснення страхової та інвестиційної діяльності) зумовлює специфіку його доходів.

Доходи страховика можна поділити на три великі групи: доходи від основної, тобто страхової діяльності (всі надходження на користь страховика, пов’язані з проведенням страхування і перестрахування);доходи від інвестиційної та фінансової діяльності, тобто пов’язані з інвестуванням і розміщенням тимчасово вільних коштів (як власних, так і коштів страхових резервів); інші доходи, тобто ті, які не належать ні до страхових, ні до інвестиційних доходів, але часом з’являються у страховика у процесі його звичайної господарської діяльності і надзвичайних подій.

Доходи від страхової діяльності є, так би мовити, первинними доходами страхової компанії. Саме на залучення цих доходів розраховує страховик, з’являючись на страховому ринку і пропонуючи страхові послуги за певну плату.

Платою за страхування є страхова премія , яку страхувальник зобов’язаний внести страховикові згідно з договором страхування. Тільки після сплати страхувальником страхової премії (або першого платежу страхової премії, коли вона сплачується в кілька строків) договір страхування набирає чинності, якщо інше не передбачено угодою сторін. Своєчасне внесення страхових премій — один з найважливіших обов’язків страхувальника щодо страховика. Саме надходження страхової премії приводить у дію механізм страхового захисту.

Страхувальники мають право сплачувати страхові премії як готівкою, так і безготівковим шляхом. Страхові премії на території нашої країни сплачуються лише валютою України за винятком тих випадків, коли страхувальником є нерезидент. Він може сплачувати премію як валютою України, так і іноземною вільно конвертованою валютою.

Витрати страхової компанії, так само, як і доходи, пов’язані із двоїстим характером її діяльності. Виокремлюють витрати на проведення страхових операцій (саме вони формують собівартість страхової послуги) і витрати на проведення інших операцій (витрати, що супроводжують одержання доходів від інвестиційної та фінансової діяльності, а також інших його доходів від звичайної діяльності та надзвичайних операцій).

Понад 90 % загальної суми витрат страхової компанії припадає, безперечно, на «страхові» витрати. Ці витрати дуже неоднорідні. Усю їх сукупність можна за економічним змістом поділити на три великі групи: 1) виплати страхових сум та страхових відшкодувань за договорами страхування й перестрахування; 2) витрати на обслуговування процесу страхування і перестрахування; 3) витрати на утримання страхової компанії.

Дві останні групи витрат можна об’єднати поняттям «витрати на ведення справи».

При вивченні другого питання необхідно розглянути поняття страхового ринку.

Страховий ринок - це сфера економічних відносин, у процесі яких формуються попит і пропозиція на страхові послуги та здійснюється акт їх купівлі-продажу. У деяких публікаціях наводиться ширше поняття страхового ринку. Іноді ним охоплюють усі форми надання страхового захисту. Із цим погодитися не можна. Адже коли збитки відшкодовуються за рахунок централізованих фондів, відносини купівлі-продажу не виникають. Немає їх і тоді, коли з цією метою формуються та використовуються кошти з фондів самострахування.

Існує також думка, що під страховим ринком слід розуміти сукупність його суб'єктів (страхувальників, страховиків та посередників) і страхових послуг, які є предметом купівлі-продажу. Можливо, з теоретичного погляду таке визначення не досить коректне, проте воно набуло певного визнання, особливо серед практиків.

Український страховий ринок перебуває сьогодні на порозі поступового інтегрування у світовий. Тому дуже важливо з'ясувати, яке місце посідає страховий ринок у країнах з розвиненою економікою, де страхову галузь визнано однією з найважливіших. Вона забезпечує дієву систему захисту майнових прав та інтересів усіх громадян і підприємств, підтримання соціальної стабільності суспільства, економічної безпеки держави, а також є важливим фінансовим інструментом регулювання національної економіки й потужним джерелом акумулювання коштів для їх подальшого довготермінового інвестування в народне господарство.

Страхова діяльність належить до найприбутковіших видів світового бізнесу. Акумульовані страховими компаніями ресурси згідно з їх характером переважно використовуються для довготермінових виробничих капіталовкладень через ринок цінних паперів. Слід наголосити, що більшість банків, які опираються, здебільшого, на порівняно короткотермінові залучені кошти, таких можливостей не мають. Тому поступово страхові компанії починають домінувати на світових і національних ринках капіталів. Оскільки приплив грошових коштів у вигляді страхових премій і доходів від активних операцій, як правило, набагато перевищує суму щорічних виплат держателям полісів, це дає змогу страховим компаніям із року в рік збільшувати інвестиції в довготермінові цінні папери з фіксованими термінами погашення, насамперед в облігації промислових корпорацій, акції підприємств та закладні під нерухомість. Завдяки величезним інвестиційним ресурсам страхові

компанії перетворюються на дієві зовнішні центри фінансового впливу щодо промислових корпорацій.

Питання для самоконтролю

1.Особливості фінансових відносин у сфері страхування.

2.Форми організації страхового ринку.

3.У чому полягає різниця між відкритим і закритим акціонерним товариством (страховою компанією)?

Бібліографічний список до теми

[10, 15, 16, 18]; [20, 21, 24, 39, 41]

Змістовий модуль 7. Міжнародні фінанси. Фінансова безпека держави

Тема 17. Міжнародні фінанси

Мета: засвоїти, закріпити, поглибити знання про механізм функціонування міжнародних фінансів.

План вивченя теми

1.Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

2.Принципи оподаткування суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

При розкриті першого питання необхідно звернути увагу, що міжнародні економічні відносини є однією з найбільш динамічно розвинутих сфер економічного життя. Економічні зв'язки між державами мають багатовікову історію. Протягом сторіч вони існували переважно як зовнішньоторговельні, вирішуючи проблеми забезпечення населення товарами, що національна економіка робила неефективно чи не робила зовсім. У ході еволюції зовнішньоекономічні зв'язки переросли зовнішню торгівлю і перетворилися в складну сукупність міжнародних економічних відносин, - світове господарство. Процеси, що відбуваються в ньому, торкаються інтересів усіх держав світу. І, відповідно, усі держави повинні регулювати свою зовнішньоекономічну діяльність, щоб досягти дотримання в першу чергу своїх інтересів. Світовий досвід свідчить, що навіть у промислово розвинутих країнах існує об'єктивна необхідність державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Держава насамперед, закликана, захищати інтереси своїх

виробників, вживати заходів для збільшення обсягів експорту, залучення іноземних інвестицій, збалансування платіжного балансу, валютного регулювання, і, що особливо важливо, — приймати законодавчі акти, що встановлюють правила здійснення ЗЕД, і контролювати їх неухильне дотримання.

Зовнішньоекономічна діяльність стає усе більш важливим фактором розвитку народного господарства та економічної стабілізації нашої країни. Зараз немає практично жодної галузі в промислово розвитих країнах, що не була б втягнута в сферу зовнішньоекономічної діяльності.

На всіх історичних етапах розвитку держави зовнішньоекономічна діяльність впливала на вирішення економічних проблем на різних рівнях: народного господарства в цілому, окремих регіонів, об'єднань, підприємств. Як частина загальної структури народного господарства, зовнішньоекономічна діяльність впливає на удосконалювання внутрішньогосподарських пропорцій, розміщення і розвиток виробничих сил. Ще жодній країні не вдалося створити здорову економіку, ізолювавшись від світової економічної системи.

Надзвичайне поширення торговельної діяльності потребує законодавчого встановлення певних умов і правил її функціонування. При цьому метою державного регулювання зовнішньоторговельних операцій є встановлення найбільш сприятливих умов для вітчизняних виробників, заохочення вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмеження ввезення іноземних товарів до своєї країни. Залежно від масштабів втручання держави в міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньої торговельної політики: вільна торгівля і протекціонізм.

Політика вільної торгівлі не передбачає втручання держави в зовнішню торгівлю. За цих умов експортно-імпортні відносини регулює не держава, а ринок на підставі співвідношення попиту та пропозиції. Саме вільна торгівля стимулює конкуренцію, примушує національні підприємства підвищувати якість своєї продукції та знижувати ціни. Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика, з одного боку, сприяє розвитку національного виробництва та захисту вітчизняного виробника, а з іншого — може призвести до застійних явищ в економіці, посилення монополізму та зниження конкурентоспроможності національних товарів. Як правило, країни ведуть гнучку зовнішньоторговельну політику, котра поєднує як елементи вільної торгівлі, так і протекціонізм. Політика вільної торгівлі переважає за умов високого рівня розвитку продуктивних сил і ринкових відносин, а протекціонізм — за умов становлення ринкових відносин і недостатнього розвитку експортного потенціалу країни.

Державне регулювання зовнішньої торгівлі може бути одностороннім та багатостороннім. Одностороннє полягає в застосуванні певних методів регулювання міжнародної торговельної діяльності з боку однієї країни без погодження з іншими торговельними партнерами. Багатостороннє регулювання передбачає попереднє узгодження регулюючих механізмів між державами, що мають торговельні угоди. Прикладом такого багатостороннього регулювання торговельних відносин країн світової співдружності є діяльність Всесвітньої торгової організації (ВТО), яка використовує структури Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) та положення про торгівлю між членами угоди. У рамках ГАТТ (ВТО) проводяться переговори з актуальних проблем зовнішньоторговельної політики та міжнародної торгівлі.

Розглядаючи друге питання необхідно визначити, що фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності використовується для провадження у цій сфері фінансової політики держави та суб'єктів господарювання. Він являє собою сукупність способів організації фінансових відносин, що застосовуються в цілях досягнення благо приємних умов розвитку як сфери зовнішньоекономічної діяльності, так і економіки країни в цілому.

Фінансовий механізм включає види, форми, методи фінансових відносин та способи їх кількісного визначення. Кількісні параметри та способи їх визначення є найбільш рухомими частинами фінансового механізму зовнішньоекономічної діяльності. Так неодноразово змінювались ставки податків, способи розподілення прибутку та ін.

Чітко працюючий, ефективний фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності дуже важливий як для держави в цілому, так і для суб'єктів підприємницької діяльності, бо він формує обличчя держави у зовнішньоекономічних стосунках з іншими країнами та надає можливість максимально ефективно використати наявні ресурси та потенціал.

Питання для самоконтролю

1.У яких випадках використовується квотування?

2.Що собою характеризують міжнародні фінанси?

3.Яке головне призначення міжнародних фінансів?

4.Дайте характеристику основним фінансовим інструментам.

Бібліографічний список до теми

[15, 16, 17; 18, 19, 20, 21]