Модуль 2. Психологія процесуальної діяльності
Тема: Психологія слідчої діяльності.
Питання
Психологія учасників розслідування злочинів
Психологія окремих слідчих дій:
а) огляду місця події;
б) очної ставки;
в) обшуку
1. Психологія учасників розслідування злочинів
Психологічні особливості особи слідчого
Слідчий — це посадова особа органів прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, призначена у встановленому законом порядку, завданням якої є провадження досудового слідства. Слідчий є тією особою, яка повинна мати необхідні знання (мати кваліфікацію юриста)1 і професійний досвід. Це зумовлено складністю і багатогранністю виконуваної діяльності.
Слідчий відчуває вплив негативних емоцій, тому його особистість має характеризуватися: а) толерантністю (від лат. tolerantia — терпіння); б) зниженим рівнем тривожності; в) емоційною стійкістю й ін.
Слідчий повинен розуміти психологію інших людей, уміти діагностувати їхні психологічні особливості, має володіти рольовою компетентністю, не показувати явного, різко негативного ставлення до особи підозрюваного чи обвинуваченого (у цьому робота слідчого близька до роботи актора). Важливою комунікативною якістю слідчого також є вміння спілкуватися з людьми.
Психологія обвинуваченого. Поняття захисної домінанти
Обвинувачений — це особа, щодо якої в установленому законом порядку винесена постанова про притягнення її як обвинуваченого. Обвинувачений є особою, якій ставиться у вину вчинення злочину. Таке процесуальне положення визначає деякі психологічні особливості обвинуваченого.
Існують такі типові форми поведінки (позиції) обвинуваченого:
1) каяття у вчиненні злочину (явка з повинною, дії щодо відшкодування збитків та ін.);
2) протидія розслідуванню (приховування слідів злочину, надання неправдивих показань тощо);
3) продовження злочинної діяльності, вчинення нових злочинів.
У ході вчинення злочину потреби людини задовольняються протиправним шляхом, тому особі, яка вчинила злочин, відомо, що її дії порушують соціальні норми. У цьому разі виникає конфлікт між нею і суспільством. Така особа фактично перебуває в ролі переслідуваного, якого супроводжують певні емоційні стани (страх і боязнь викриття й застосування заходів кримінального покарання, фрустрації, безвихідності та ін.).
Психологія обвинуваченого характеризується пануванням захисної (оборонної) домінанти. Домінанта (від лат. dominans — панівний) у психології визначена як тимчасово панівна рефлекторна система, що зумовлює роботу нервових центрів у даний момент і надає поведінці певної спрямованості. Як панівний центр збудження домінанта підсумовує і накопичує імпульси, що надходять до центральної нервової системи, одночасно стримуючи активність інших центрів.
Оборонна (захисна) домінанта, характерна для осіб, які вчинили злочин, викликає неупорядковану активність, «штовхає» винного на вчинення дій, що за розрахунками злочинця мають захистити його від викриття. З цією метою злочинець створює інсценування, фабрикує докази своєї невинуватості, робить неправдиві заяви, поширює чутки.
У поведінці особи, яка вчинила злочин, виявляються певні закономірності. Зокрема, злочинець прагне потрапити на місце вчинення злочину (цим пояснюються випадки, коли злочинці ставали понятими, а потім їхнє процесуальне становище «трансформувалося» на обвинувачених). Злочинець будь-якими засобами намагається одержати інформацію про хід розслідування, інколи пропонує слідчому свою допомогу.
Особа, яка вчинила злочин, відчуває потребу в спілкуванні, їй важко приховувати обставини злочину, є потреба повідомити кому-небудь приховувані обставини, поділитися своїми переживаннями. У злочинця виникає бажання розповісти кому-небудь правду. Цю закономірність необхідно враховувати в оперативно-розшуковій і слідчій діяльності.
Вивчення психологічних особливостей обвинуваченого слідчим (судом) дає змогу вирішувати такі завдання: 1) обрати необхідні засоби психологічного впливу і визначити оптимальну тактику проведення слідчих (судових) дій; 2) справити виховний вплив на особу обвинуваченого з урахуванням його індивідуально-психологічних особливостей; 3) визначити обставини, що пом'якшують й обтяжують вчинення злочину (перебування особи в стані фізіологічного афекту тощо), роль у злочинному угрупованні, мотив вчинення злочинного діяння; 4) встановити причини злочину (профілактична діяльність слідчого).
Психологія потерпілого і свідка. Провокуюча поведінка, види віктимності
Потерпілий — особа, якій злочином заподіяна моральна, фізична або майнова шкода. Тому його почуття можуть бути пов'язані з депресією, соромом, образою тощо. У переважній більшості випадків потерпілі відчувають тривогу, страх перед можливою помстою злочинця.
У механізмі злочину існує взаємозв'язок злочинця і жертви (потерпілого), певна вибірковість з боку винного. Психологія конфлікту „злочинець — жертва” може набувати різних форм. Залежно від ролі потерпілого (жертви) у ході реалізації злочинного наміру розрізняють кілька видів типової поведінки з боку жертви злочину: позитивна, нейтральна, провокуюча. Позитивна поведінка — це поведінка, спрямована на запобігання конфліктній ситуації, на припинення злочину і затримання злочинця (соціально позитивна поведінка). Нейтральною називається поведінка, що не сприяє вчиненню злочину, але і не перешкоджає останній (байдужа поведінка). Провокуюча поведінка — така поведінка з боку жертви злочину, що створює реальну можливість, сприяє реалізації злочинного наміру (характером, тривалістю й інтенсивністю). Провокуюча поведінка стає причиною вчинення злочинного акту або сприятливо впливає на формування злочинного наміру.
Провокуюча поведінка жертви сприяє виникненню у злочинця негативних емоційних станів (агресивність, гнів, озлоблення тощо), що зумовлюють учинення вбивств, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень та ін. Так, систематичні приниження й образи можуть викликати гнів, у результаті можуть бути заподіяні тілесні ушкодження кривднику. Провокуючою поведінкою є легковажні або аморальні дії потерпілої (розпусність відносин, демонстрація сексуальної приступності й ін.) при зґвалтуваннях.
Вчення про жертву злочину має назву віктимологія Віктпимність визначається як підвищена здатність людини через ряд духовних і фізичних властивостей, а також соціальну роль чи статус, ставати за певних обставин жертвою злочину.
Важливе значення має визначення видів віктимності: 1) віктимогенна деформація — сукупність соціально-психологічних особливостей особистості, пов'язаних із особливостями її соціалізації; 2) професійна віктимність (зумовлена виконанням деяких соціальних функцій; наприклад, інкасатор, таксист, міліціонер та ін.); 3) вікова віктимність (як біологічна властивість); 4) віктимність «патологія» (як наслідок патологічного стану особистості — тяжкий соматичний розлад, фізична недуга чи психічне захворювання).
Свідком є особа, якій можуть бути відомі будь-які обставини, що підлягають встановленню у даній справі. Свідок як процесуальна фігура «породжений» самим фактом злочину і тому є незамінним. Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов'язана з'явитися в зазначені місце і час і дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі (ст. 70 КПК України).
Особа свідка має бути надійно захищена. У розвинутих країнах існують певні програми, спрямовані на захист свідків.
Психологічна характеристика свідка як особистості охоплює інтелектуальні, вольові, моральні та інші якості. Свідки відрізняються за обсягом сприйнятої ними інформації і можуть характеризуватися повідомленням неправдивих відомостей із різних мотивів. Необхідно враховувати особливості сприйняття події.