Висновки з питання 2

Право є надзвичайно багатим явищем, і кожна філо­софська течія відповідно до своєї природи обирає для дос­лідження той аспект права, який, на її думку, виявляється головним. Одначе представники практично всіх філософ­ських течій погоджуються з тим, що право є засобом ре­гулювання відносин у суспільстві.

Питання 3. Значення парадигми новітньої науки для розуміння права

Для глибшого розуміння права необхідно та­кож виходити з парадигми сучасної науки. Вза­галі під парадигмою розуміють сукупність стійких і загаль-нозначимих норм, теорій, методів, схем наукової діяльнос­ті, яка передбачає єдність у тлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації результатів. Пара­дигму можна розглядати як комплекс світоглядних прин­ципів наукової спільноти.

XX ст. ознаменувалося відходом від старої, "ньютонівсько-картезіанської", механістичної парадигми і форму­ванням нової. Стара парадигма, побудована на ідеях кла­сичної механіки, може служити фундаментом лише для такої системи організації повсякденного досвіду, яка є ко­рисною, але спрощеною. Нова парадигма принципово від­різняється від неї, по-перше, тим, що в центр уваги дослідника ставляться не об'єкти, а взаємодія між ними. Друга нова сутнісна характеристика сучасної парадигми полягає у зміщенні акценту зі стану на процес, на спрямованість часу й необоротність змін. Іншими словами, якщо стара парадигма була метафізичною (антидіалектичною), то нова містить основні принципи діалектики — принцип взаємоз­в'язку і принцип розвитку. Джерело розвитку діалектика вбачає в єдності та взаємодії протилежностей.

Значним досягненням сучасної науки є створення си­нергетичної картини світу. В її основі лежить відкритий І. Пригожиним новий принцип — "порядок через флуктуа­ції". Виявилося, що системи, в яких відбуваються процеси дисипації (втрати енергії), знаходячись далеко від стану рівноваги, завдяки флуктуаціям можуть самоорганізовува-тися, народжувати структури, що мають нерівноважний характер, але, всупереч цьому, є стійкими. Причому флук­туації можуть бути відносно слабкими. В. І. ІПинкарук заз­начав, що "виникнення синергетики в системі новітнього природознавства і поширення її принципів у вигляді теорії самоорганізації систем на Всесвіт зумовило встановлення глибинної єдності і навіть тотожності діалектичних зако­номірностей розвитку природи, Всесвіту і людського сус­пільства... У зв'язку з цим стає помітною тенденція засто­совувати принципи теорії самоорганізації систем (синерге­тики) до суспільствознавства"¹.

До нової парадигми науки ввійшло розроблене синерге­тикою положення цро те, що суперечності є наслідком від­критості та неврівноважності систем. Останні й слід розу­міти як найглибше джерело розвитку.

Істотний внесок до сучасної парадигми зробили теорія відносності та квантова механіка. А. Ейнштейн довів фун­даментальність принципу відносності, згідно з яким карти­на явища залежить від місцеположення, позиції спостері­гача. Н. Бор, один із творців квантової механіки, запропо­нував принцип доповнювальності, за яким загальна карти­на явища складається з часткових його картин, що відповідають різним способам спостереження і можуть бу­ти несумісними у традиційному розумінні, але водночас доповнюють одна одну. Саме цей принцип і вимагає відмови від конфронтації в науці на користь співробітництва, консенсусу. Відповідно до нього наукова спільнота по­винна прагнути органічної плюралістичності вільного мислення.

Нова парадигма зародилась у природознавстві та набу­ла там широкого визнання. У науках соціально-гуманітарноґо циклу практично аж до останнього часу продовжува­ли вважатиправильним старий підхід. Проте, як відомо, розвиток містить зміну самого типу розвитку. Істотна риса сучасної науки полягає у свідомому формуванні нової па­радигми і розширенні меж її застосування, поширенні на нові галузі. Зараз ми є свідками початку процесу прийнят­тя нової парадигми вченими, які працюють у соціогумані-тарних науках, у тому числі й у правознавстві.

Крім того, дедалі більше вчених погоджуються, що цен­тральне місце у цій парадигмі має належати людині, її ін­тересам. Духовні якості людини, її прагнення знайти сенс буття, намагання актуалізувати свою особистість, почуття кохання, творчі здібності тощо не повинні розглядатися, просто як похідні від примітивних інстинктів. Цим якостям слід віддати перші місця в ієрархії людських цінностей. Вони повинні бути пріоритетними у визначенні стратегії перетворення світу, в якому живе людина. Взагалі найбіль­шою цінністю є людина, яка (відповідно до положень си­нергетики) живе за законами цілісності, відтворюючи себе у просторі й часі як сутність, що самодетермінується, самовідтворюється, самопокладається.