Висновки з першого питання:

Таким чином, ми з’ясували, що поняття фізичної особи легально закріплено у ст.24 ЦК України і рівнозначно поняттю людина. Людина є індивід – фізична (біологічна) істота, якої притаманна вища форма розвитку психіки – свідомість. Політико-юридична властивість, що визначає можливість фізичної особи бути учасником цивільних правовідносин, тобто правосуб’єктність включає три основних елемента: правоздатність, дієздатність та деліктоздатність. Щоб мати можливість брати участь у цих відносинах, закон наділяє фізичних осіб цивільною правосуб'єктністю. З теоретико-правової точки зору під правосуб'єктністю розуміється можливість того чи іншого суб'єкта бути учасником правовідносини, тобто здатність бути суб'єктом права. Правосуб'єктність є особливою властивістю, політико-юридичною властивістю певної особи і включає три елементи:

правоздатність – здатність мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки;

дієздатність – здатність реалізувати права й обов'язки своїми діями;

деліктоздатність – здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

Крім громадян України суб'єктами цивільного права можуть бути іноземці (особи, що володіють громадянством іноземної держави і не мають громадянства України) і особи без громадянства (тобто не приналежні до громадянства України і не мають доказів приналежності до громадянства іншої держави). ЦК закріплює за іноземцями безумовний (тобто не потребуючої взаємності з боку держави іноземного громадянина) національний режим. Суть його полягає в тому, що права іноземців на території України визначаються в принципі українськими законами, а не законодавством держави, до якого належить іноземець. Окремі виключення з цього правила можуть бути встановленні по відношенню до деяких прав, які можуть набувати тільки громадяни України: так, згідно Кодексу торгівельного мореплавства і Повітряного кодексу до складу екіпажа морського чи повітряного судна можуть входити лише українські громадяни.

Іі. Поняття дієздатності. Категорії фізичних осіб за обсягом дієздатності. Опіка та піклування

Під цивільною дієздатністю фізичної особи розуміється її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав, і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30 ЦК).

Дієздатність припускає усвідомленість і правильну оцінку людиною вчинених дій, що мають правове значення, тобто ця властивість суб'єкта цивільного права залежить від ступеня психічної зрілості особи. Зрілість же психіки залежить від віку і психічного здоров'я людини, тому законодавець не може довільно закріпити момент, з якого людина вважається цілком дієздатним. Необхідно враховувати медичні норми психічного становлення людини. Тому дієздатність осіб різного віку і стану психіки різна. Згідно ч.1 ст.30 ЦК Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними.

Дієздатність складається з таких елементів, як:

• здатність людини самостійно здійснювати приналежні йому права,

• здатність укладати правочини, здобуваючи тим самим нові права і покладаючи на себе нові обов'язки (правочиноздатність),

• здатність нести цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяна його протиправними діями (деліктоздатність).

Дієздатність, як і правоздатність, невідчужувана. Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і порядку, установлених законом.

Цивільний кодекс України виходить з певної класифікації фізичних осіб за віком при визначенні обсягу їхньої дієздатності. До 6 років дитина вважається недієздатною внаслідок незрілості психіки. Стаття 31 ЦК закріплює часткову дієздатність малолітніх ( до 14 років), що складається в здатності:

1. самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість, та відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові;

2. здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом.

Малолітні не відповідають за заподіяну ними шкоду.

Неповнолітні у віці від 14 до 18 років мають неповну дієздатність, оскільки можуть укладати правочини з письмової згоди батьків, усиновителів або попечителів. При цьому розширюється обсяг дієздатності, реалізованої самостійно: до обсягу дієздатності попереднього віку ст. 32 ЦК додає право без згоди батьків, усиновителів і попечителя

1. самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

2. самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом;

3. бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

4. самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).

Неповнолітні особи вчиняють інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. На правочини щодо транспортних засобів або нерухомого майна, які вчиняються неповнолітніми особами, згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників має бути дана письмово і нотаріально посвідчена. Неповнолітні особи можуть розпоряджатися коштами, що внесені іншими особами у банківські (кредитні) установи на їхнє ім`я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків. За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органів опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи або позбавити її права самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою прийняття такого рішення.

Крім розширення здатності самостійно здійснювати права й правочиноздатності для фізичних осіб цього віку закон передбачає і виникнення деліктоздатності. Неповнолітні у віці від 14 до 18 років самостійно несуть відповідальність за заподіяну шкоду, що закріплено ст. 33, 1179 ЦК України. Тут же відбита специфіка деліктоздатності громадян цього віку, яка полягає в тому, що при відсутності коштів для відшкодування шкоди в неповнолітнього тягар відшкодування цієї шкоди до досягнення повноліття цілком чи у відсутній частині покладається на батьків (усиновителів) чи попечителя неповнолітнього, якщо вони не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини. Виключенням є відповідальність за договорами, які укладаються неповнолітніми в межах їх дієздатності самостійно – тут субсидіарна відповідальність батьків не передбачена.

У повному обсязі цивільна дієздатність виникає з настанням повноліття, тобто по досягненні 18-літнього віку, оскільки з цим віком пов'язується представлення про повне психічне становлення людини. Повна дієздатність означає і зовсім самостійну майнову відповідальність фізичної особи. Фізична особа відповідає за своїми обов'язками всім приналежним йому майном, за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення. Визначаючи 18-річчя як момент настання повної дієздатності абсолютної більшості фізичних осіб, Цивільний кодекс України, як виключення, закріплює випадки, коли повна дієздатність може наступити раніше 18 років (ст.35 ЦК):

• коли законом допускається вступ у шлюб до досягнення 18 років, фізична особа, що не досягла 18-літнього віку, здобуває дієздатність у повному обсязі з моменту вступу в шлюб. Придбана в такий спосіб повна дієздатність зберігається і після розірвання цього шлюбу до досягнення 18 років (ст.34 ЦК);

• емансипація неповнолітнього, яка можлива у таких випадках: здійснення неповнолітнім, що досяг 16 років, трудової діяльності за трудовим договором (контракту), здійснення їм підприємницької діяльності або народження дитини. При згоді на емансипацію неповнолітнього обох батьків, усиновителів або попечителя рішення про неї приймається органом опіки і піклування, а при відсутності такої згоди – судом.

При патології розвитку психіки, що виражається в тому, що людина внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, вона може бути в судовому порядку визнана недієздатною, навіть якщо є повнолітньою (ст.39 ЦК). Згідно ст.3 Закону України «Про психіатричну допомогу» (22.02.2000) встановлюється презумпція психічного здоров'я, тобто кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених законодавством. Справа про визнання фізичної особи недієздатною може бути почата за заявою членів його родини, прокурора, органа опіки і піклування, психіатричного лікувального закладу й інших осіб, зазначених у ст. 256 ЦПК. Для визначення психічного стану фізичної особи суд призначає судово-психіатричну експертизу. При видужанні даної особи, що констатується повторною судово-психіатричною експертизою, суд приймає рішення про визнання фізичної особи дієздатною (ст.42 ЦК).

Цивільний кодекс передбачає можливість обмеження повної дієздатності. Обґрунтуваннями такого обмеження є, наприклад, нерозумна витрата заробітку, уживання спиртних напоїв і наркотичних засобів. Обмеження дієздатності фізичної особи можливо тільки в судовому порядку у наступних випадках:

1. За наявності достатніх підстав можливо обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися заробітком, стипендією або іншими доходами або взагалі позбавлення її такого права (ч.5 ст.32 ЦК).

2. Якщо фізична особа страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (ч.1 ст.36 ЦК).

3. Якщо фізична особа унаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких за законом вона повинна утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Особливість обмеження полягає в тому, що воно стосується права одержувати і розпоряджатися заробітком, пенсією й іншими доходами і укладати правочини (крім дрібних побутових). Ці дії такий громадянин може здійснювати лише за згодою попечителя. Однак він самостійно несе майнову відповідальність по укладеним ним угодам і за заподіяну ним шкоду. У випадку припинення існування підстави обмеження дієздатності обсяг дієздатності даного громадянина відновлюється в судовому порядку.

Той факт, що певна частина правоздатних громадян цілком чи частково не має дієздатність, викликав до життя інститут опіки і піклування, що насамперед має на меті заповнити відсутню дієздатність цієї категорії громадян для забезпечення і захисту їхніх інтересів. Цей інститут дозволяє здійснювати набуття і реалізацію цивільних прав і обов'язків (за винятком тих, котрі носять сугубо особистий характер і не можуть бути здійснені через представника) недієздатними чи не цілком дієздатними людьми за допомогою цілком дієздатних людей, що діють у ролі опікунів і попечителів. Правове регулювання зараз здійснюється ст. ст. 243-251 Сімейного Кодексу (опіка та піклування над дітьми), гл.6 ст.ст.55-79 ЦК) та Наказом Держкомітету у справах сім’ї та молоді, Міносвіти, Мінохорони здоров’я, Мінпраці та соціальної політики від 26.05.99 «Про затвердження Правил опіки та піклування».

Опіка встановлюється над малолітніми (у віці до 14 років), а також над громадянами, визнаними судом недієздатними внаслідок психічного розладу. Опікуни є представниками підопічних у силу закону і укладають від їхнього імені й у їхніх інтересах усі необхідні правочини (ст. 243 Сімейного Кодексу, ст. 58 ЦК).

Піклування встановлюється над неповнолітніми у віці від 14 до 18 років; а також над фізичними особами, обмеженими судом у дієздатності (ст.59 ЦК). Попечитель не укладає правочинів замість підопічного, але здійснює контроль шляхом дачі згоди на здійснення тих правочинів, що , який знаходиться під піклуванням, не вправі укладати самостійно. При цьому згода попечителя повинна бути письмовою, особливо якщо правочин вимагає письмової форми. Попечителі, роблять підопічним сприяння в здійсненні ними своїх прав і виконанні обов'язків, а також охороняють їх від зловживань з боку третіх осіб. Попечитель не є законним представником підопічного.

Таким чином, можна сказати, що основне розходження між опікою і піклуванням перебуває в обсязі цивільно-правових обов'язків, що закон покладає на опікунів і попечителів, виходячи з обсягу дієздатності їх підопічних.

Опіка та піклування над малолітніми та неповнолітніми особами встановлюється органами опіки та піклування, в інших випадках – судом (ст.60 ЦК).

Функції опікунів та піклувальників поширюються не тільки на майнові, але і на особисті немайнові права осіб, які потребують встановлення опіки та піклування. Згідно Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” від 16 липня 1999 року у випадках, коли реципієнт не досяг п'ятнадцятирічного віку чи визнаний судом недієздатним, трансплантація застосовується за згодою об'єктивно інформованих його батьків або інших законних представників. Щодо осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаних судом обмежено дієздатними трансплантація застосовується за згодою об'єктивно інформованих реципієнтів, об'єктивно інформованих їх батьків або інших законних представників.

Органами опіки і піклування є органи місцевого самоврядування. Призначення опікуна (попечителя) здійснюється постановою глави районної, міський, районної в місті адміністрації за місцем проживання особи, що потребує встановлення опіки (піклування), чи за місцем проживання опікуна (попечителя). Підготовча робота з оформлення опікунства (піклування) і нагляд за діяльністю опікуна (попечителя) здійснюється районними відділами управління освітою, соціального захисту населення, охорони здоров'я відповідної територіальної адміністрації.

Опікуном (попечителем) може бути призначений тільки повнолітній дієздатний громадянин за умови його згоди на це. Згода підопічного не є обов'язковою умовою для призначення опікуна (попечителя), але у випадках, коли це можливо, його бажання враховується. Опікунами (попечителями) призначаються повнолітні дієздатні особи, переважно близькі підопічному. При їхній відсутності – на вибір органів опіки і піклування. Закон забороняє призначення опікунами і попечителями осіб, позбавлених батьківських прав (ст.63 ЦК).

Опікуни і попечителі здійснюють надані їм права під наглядом органів опіки і піклування. Так, опікун не вправі без попереднього дозволу органа опіки і піклування здійснювати, а попечитель - давати згоду на здійснення угод по відчуженню, у тому числі чи обміну даруванню майна, здачі його в найом (оренду), у безплатне користування чи в заставу, розділу майна або виділу з нього частки, угод, що тягнуть відмовлення від приналежних підопічному прав (відмовлення від спадщини, неприйняття майна в дарунок і т.п.), а також будь-яких інших правочинів, що тягнуть зменшення майна підопічного (ст.68 ЦК). Тільки за згодою органів опіки і піклування опікуном можуть витрачатися доходи підопічного, за винятком сум, необхідних для утримання самого підопічного. Закон встановлює і певні обмеження дій опікунів і попечителів у відношенні підопічних. Опікуни (попечителі), їхні чоловіки і близькі родичі не вправі укладати угоди з підопічними, за винятком безоплатних угод, спрямованих на вигоду підопічного.

Неналежне виконання опікунських (піклувальних) обов'язків тягне відсторонення опікуна (попечителя) від виконання цих обов'язків постановою голови місцевої адміністрації.

Опіка припиняється: над неповнолітніми – автоматично по досягненні ними 14-літнього віку (заміняється піклуванням); над недієздатними душевнохворими – на підставі рішення суду про визнання їх дієздатними у випадку видужання. Піклування припиняється: над неповнолітніми – по досягненні ними повноліття, при вступі неповнолітнього у шлюб, а над повнолітніми обмежено дієздатними – на підставі рішення суду про скасування обмеження дієздатності. Опіка і піклування припиняються також у випадку смерті підопічного або оголошення його померлим.

Згідно зі ст.17 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. Така норма є у ЦК – ст.71.