укуку

Враховуючи складну ситуацію в Україні щодо розповсюдження цих захворювань, слід зазначити, що важливе значення має про-філактика цих захворювань, а саме: уникати випадкових зв’язків, користуватись презервативами, дотримуватись санітарно-гігієнічних правил.

Розглянемо детальніше найбільш поширені захворювання, які передаються статевим шляхом.

Сифіліс – це хвороба всього організму, перші прояви якої найчастіше бувають на статевих органах. Людина заражається сифілісом від хворого. Зараження, як правило, відбувається статевим шляхом, дуже рідко можливе через поцілунки, а також через предмети домашнього вжитку (ложки, стакани, цигарки тощо).

Збудник сифілісу – бліда трепонема, яка не стійка в зовнішньому середовищі. Висока температура, різні дезінфікуючі засоби згубно діють на трепонему. Вона дуже швидко гине при висиханні. Проте в організмі людини трепонема досить стійка.

Під час статевих контактів з хворою людиною бліда трепонема потрапляє на мікротравми слизової оболонки статевих органів і проникає в кров’яне русло. При класичному перебігу сифілісу розрізняють чотири періоди: інкубаційний та три клінічних (первинний, вторинний та третинний). Інкубаційний період хвороби триває 3–4 тижні. Потім, як правило, на статевих органах утворюється безболісна кругла ранка, або виразка, червоного чи брудно-жовтого кольору, тверда на дотик, яка зовсім не турбує хворого. Це так званий твердий шанкер. Через 7–8 днів після появи шанкеру збільшуються найближчі до нього лімфатичні вузли, найчастіше – пахвинні. Через деякий час починають збільшуватись інші лімфатичні вузли. Це і є первинний сифіліс.

Значне розмноження блідих трепонем та їх розповсюдження по організму відбувається наприкінці первинного періоду сифілісу. Наступає своєрідний трепонемний сепсис, який досить часто супроводжується слабкістю, нездужанням, безсонням, головним болем, втратою апетиту, іноді біллю в кістках та суглобах, підвищенням температури тіла до 37–38 градусів.

Якщо в цей період не розпочати лікування, то через 3 місяці з часу зараження хвороба переходить у вторинний сифіліс. Його тривалість складає зазвичай 2–4 роки, але може розтягнутися і до 20 років. На шкірі, слизових оболонках, на статевих органах з’являються дрібні рожеві плями або тверді мідно–червоні вузлики, які не турбують хворого. Якщо хворого не лікувати, то через 2–3 місяці ці ознаки зникають Але це не означає, що хворий одужав. Ознаки хвороби зникають із зовнішніх ділянок тіла, але уражаються серце, печінка, кровоносні судини, кістки, нервова система, суглоби.

Через декілька років (3–5–10) з’являються ознаки третинного періоду хвороби – горбинки й вузлики (так звані гуми), які, розпадаючись, зумовлюють глибокі виразки. У хворих, крім шкіри і видимих слизових оболонок, вражаються печінка, серце, нирки, кістки, суглоби, а також нервова та ендокринна системи, органи чуття. При цьому нерідко хворий вмирає. До тяжких форм сифілісу належить і прогресивний параліч, при якому у хворих виникають тяжкі психічні розлади.

Слід пам’ятати, що сифіліс виліковується. Лікування тим ефективніше, чим раніше воно розпочате. Від зараження сифілісом можна вберегтися. Для цього треба уникати випадкових статевих контактів.

Гонорея. Збудником гонореї є бактерія – гонокок. Заражаються гонореєю найчастіше при статевому контакті з хворою людиною. Перші прояви хвороби з’являються через 3–5 днів після зараження. Перебіг хвороби у чоловіків і жінок має деякі відмінності.

У чоловіків, коли починається хвороба, свербить і пече у сечівнику, виникає різкий біль під час сечовипускання. Потім з’являються гнійні виділення. При цьому спостерігаються почервоніння і набряк слизової оболонки біля зовнішнього отвору сечівника.

Якщо хворого не лікувати, то хвороба прогресує і уражається весь сечівник. Наприкінці акту сечовипускання з’являється різкий біль, виділяється краплина крові. Хвороба прогресує, виникають запалення передміхурової залози, придатків яєчок, що інколи призводить до безпліддя. У ряді випадків захворювання передміхурової залози спричиняє імпотенцію. Іноді гонорея призводить до звуження сечівника, а це утруднює сечовипускання. При цьому може порушитися процес виділення сечі, унаслідок чого виникає хронічне отруєння організму шкідливими речовинами, які містяться в сечі. У деяких хворих гонококи переносяться кров’ю в суглоби і спричиняють тяжкі їх ураження, суглоби втрачають рухомість.

У більшості жінок, на відміну від чоловіків, гонорея проходить без суб’єктивних симптомів, але з ураженням майже всіх відділів сечостатевої системи, а також прямої кишки. Інфекція спочатку проникає в сечівник і шийку матки. При цьому з’являються гнійні виділення із сечівника і статевих органів. Подразнюється слизова оболонка піхви. Якщо хвора не лікується, то процес запалення переходить на слизову оболонку матки, труб і яєчників. Внаслідок запалення звужується просвіт труб. Якщо уражені обидві труби, то жінка не може завагітніти. Коли інфекція потрапляє в черевну порожнину, може розвинутися перитоніт (запалення очеревини). У жінок іноді уражаються суглоби, м’язи, кістки, внутрішні органи і нервова система.

Дуже небезпечний безсимптомний перебіг захворювання, коли хворий не має ніяких суб’єктивних відчуттів. Це створює великий резервуар інфекції. У зв’язку з малосимптомним та безсимптомним перебігом процесу хворі продовжують статеві зв’язки, своєчасно не звертаються за медичною допомогою, що сприяє розповсюдженню інфекції.

Гонорею виліковують. І чим швидше розпочате лікування, тим кращі наслідки.

Уберегти себе від зараження можна. Для цього потрібно пам’ятати про небезпеку випадкових статевих зв’язків. Також уберегтись від гонореї можна, застосовуючи презервативи.

Трихомонадні ураження. Збудником трихомонозу є трихомонада. Зараження зазвичай відбувається статевим шляхом. Можливе інфікування і через предмети особистої гігієни, котрими користувався хворий. Трихомоноз за своїми ознаками нагадує гонорею. У чоловіків захворювання супроводжується менш помітними запальними явищами. Через 3–14 днів після статевих контактів у хворого починає трохи свербіти і пекти в сечівнику, з’являється слиз, а іноді й слизувато-гнійні виділення, здебільшого вранці до се-човипускання. При трихомонадних ураженнях не буває виражених ознак, але вони можуть спричинити тяжкі ускладнення: запалення передміхурової залози і придатка яєчка, що може призвести до статевого безсилля та безплідності. У деяких жінок запальні процеси сечостатевих органів проходять непоміченими. Але іноді буває велика кількість пінистих виділень з піхви, які супроводяться нестерпним свербінням. Інколи уражаються придатки матки, яєчники. Захворювання може призвести до безпліддя. До трихомонозу, як і до гонореї, імунітету не існує.

Трихомоноз має схильність до хронічного перебігу. Лікувати його у багатьох випадках важче, ніж гонорею. Профілактика така сама, як і при гонореї.

Хламідіоз. За сучасними уявленнями, хламідіоз є досить розповсюдженим захворюванням і несе реальну загрозу здоров’ю чоловіків та жінок. За статистичними даними, хламідіозом уражено від 30 до 60 % жінок і до 51 % чоловіків. Ця інфекція передається статевим шляхом. Позастатевий шлях передачі (забруднені руки, білизна, предмети туалету) існує, але суттєвого епідеміологічного значення не має. Збудниками захворювання є хламідії.

Хламідійна інфекція у чоловіків та жінок найбільш часто проявляється після інкубаційного періоду тривалістю від 5 до 30 днів і може викликати широкий спектр патологій. В інфікованих чоловіків уражається сечівник, а потім і інші органи (передміхурова залоза, придатки яєчок). В інфікованих жінок найчастіше вражається канал шийки матки, після чого інфекція може перейти на матку, маточні труби, яєчники, а також у черевину.

Нині з хламідіями пов’язують також захворювання очей, суглобів, респіраторні ураження. Наукові досліди та клінічні спостереження показують, що хламідіоз може викликати безпліддя, патологію вагітності, хвороби новонароджених та дітей раннього віку.

Генітальний герпес. Це захворювання характеризується хворобливими виразками на слизових оболонках статевих органів, спостерігається поколювання або свербіж в області статевих органів, потім з’являються дрібні білі пухирці на фоні почервоніння шкіри, котрі через 2–3 дні перетворюються у виразки, які зникають через 5–10 днів. Деколи з’являється головний біль, лихоманка, часте і болісне сечовипускання, підвищується температура, збільшуються лімфатичні вузли.

На жаль, заразитися генітальним герпесом можна не тільки статевим шляхом. Зараження також відбувається через брудні руки, при користуванні загальними предметами особистої гігієни.

Вірус викликає хронічні запальні процеси сечостатевої системи, а також може призвести до патології вагітності, безпліддя, внутрішньоутробного інфікування та загибелі плоду, а також до тяжкої патології новонародженого.

У чоловіків захворювання також може призвести до серйозних наслідків, зокрема, негативно впливає на нервову систему.

СНІД – синдром набутого імунодефіциту

СНІД – трагедія людства, з нею ми увійшли до ХХІ століття. СНІД – це глобальна смертельна інфекція, яку людство досі не може подолати.

За оцінками ООН та Всесвітньої організації охорони здоров’я, у світі нараховується 50 мільйонів чоловік, інфікованих вірусом імунодефіциту людини. Більше 16 мільйонів чоловік померли від СНІДу. Більшість випадків інфікування припадає на африканські країни. Половина нових випадків інфекції припадає на молодих людей у віці 15–24 років.

За офіційними даними фонду ЮНЕЙДС (об’єднана програма ООН з питань СНІДу), у минулому році Україна визнана епіцентром розповсюдження ВІЛ-інфекції в Східній Європі. На 1 січня 2000 року зареєстровано 28 965 випадків ВІЛ-інфікування серед громадян України, 283 випадки – серед іноземців. При цьому спостерігається стрімкий розвиток темпів епідемії в останні роки. Але треба мати на увазі, що реальна кількість ВІЛ-інфікованих значно більша, оскільки реальне виявлення всіх ВІЛ-інфікованих майже неможливе.

Особливе значення має той факт, що 80 % усіх ВІЛ-інфікованих є ін’єкційні наркомани, які знаходяться у віці статевої активності (від 15 до 30 років). Найбільша кількість випадків ВІЛ-інфекції сьогодні реєструється в Одеській, Миколаївській, Донецькій, Дніпропетровській областях, Автономній республіці Крим та місті Києві.

Тому вивченню цієї хвороби приділяється особлива увага. Про СНІД треба знати все: яка його причина, кого він вражає, які ознаки хвороби, як з нею боротися.

Перші випадки СНІДу було зареєстровано у червні 1981 року в Центрі з контролю захворювань в Атланті (США). Спочатку в п’яти, а через місяць уже в 25 молодих чоловіків було діагностовано рідкісну форму пневмонії, що була викликана простішим організмом пневмоцистою. Раніше вона зустрічалась в ослаблених людей або у хворих, яким для пригнічення реакції відторгнення тканин (при пересадці органів) вводили спеціальні препарати (імунодепресанти). Окрім того, у деяких хворих було виявлено також рідкісну форму пухлин, яку вперше описав австрійський дерматолог М. Капоші (тому й названо її саркомою Капоші). Раніше було відмічено 2–6 випадків на 10 млн. чоловік, як правило, у віці за 60 років. Пухлина вражає внутрішній шар судин та виявляється у вигляді вузликів синьо-фіолетового кольору, зазвичай, на шкірі ніг. У хворих на СНІД уражалося все тіло. У хворих молодих людей пневмонія і саркома мали важкий перебіг і, у більшості випадків, закінчувались смертельно. Лікарі одразу ж звернули увагу на два фактори: всі хворі були гомосексуалістами, та у всіх було встановлено імунодефіцит.

У 1982 році Центр контролю за захворюваннями у США офіційно повідомив про реєстрацію нового захворювання, названого синдромом набутого імунодефіциту.

Перші повідомлення про СНІД свідчили, що це хвороба виключно гомосексуалістів. Однак невдовзі було виявлено, що СНІД часто вражає також наркоманів, які вводили внутрівенно героїн брудним шприцом або голкою.

Велике занепокоєння викликало повідомлення на початку 1982 року про випадок СНІДу у хворого на гемофілію (успадкована властивість крові не зсідатися, що зустрічається тільки у чоловіків). Для лікування цієї хвороби у вену вводять фактор VІІІ зсідання крові, який добувають з плазми багатьох донорів, бо кількість його в крові дуже невелика і неоднакова у різних осіб. Виникла загроза ураження банку крові. Усі банки крові було перевірено, а донорів узято під контроль.

Небезпека захворіти на СНІД виникла і серед тих, хто не був гомосексуалістом і наркоманом. Стало очевидним, що хвороба передається статевим шляхом і через кров. Захворіти можна і при звичайному (гетеросексуальному) контакті за умови, коли один з партнерів – носій СНІДу.

Відкритим лишається питання: як і коли виникнув збудник СНІДу? А чи дійсно зазначені вище хворі були першими? Ретроспективний аналіз історій хвороб, а потім вивчення заморожених зразків крові та окремих органів дали підставу для висновку, що в Африці, США випадки СНІДу були вже у 1968 році і навіть раніше.

При вивченні питання, звідки почала розповсюджуватися хвороба, багато дослідників дійшли висновку: з Центральної Африки. По-перше, при обстеженні заморожених банків крові, придбаних у Заїрі в 1959 році, знайдено антитіла проти збудника цієї хвороби. По-друге, зареєстровані випадки хворих на СНІД чорношкірих з африканських країн, які приїхали в Європу (головним чином, у Францію та Бельгію) на лікування або навчання, дали підставу стверджувати про виникнення захворювання вже у 1980 році. По-третє, спеціалісти із Західної Європи, які працювали в Африці і мали статеві контакти з мешканцями цього континенту, захворіли на СНІД.

Честь відкриття вірусу, який викликає СНІД, належить французькому вченому, професору Пастерівського інституту в Парижі Люку Монтаньє (1983 рік). Менше аніж за рік надійшло ще одне повідомлення про відкриття вірусу, що викликає СНІД, з Америки від професора Національного інституту раку Роберта Галло.

Таким чином, СНІД – смертельне захворювання людини, що викликається ВІЛ (вірусом імунодефіциту людини).

Які ж клітини в організмі чутливі до дії ВІЛ? Наявність імунодефіциту у хворих на СНІД одразу вказує на те, що це, перш за все, клітини імунної системи. Нагадаємо, що основними клітинами імунної системи є лімфоцити. Залежно від місця народження вони поділяються на Т- і В-лімфоцити.

Основним об’єктом нападу ВІЛ є різновид Т-лімфоцитів. Катастрофічне зменшення цих клітин відразу ж відбивається на роботі імунної системи. Стрімко наростає потік пошкоджень. Дефіцит імунітету росте, і організм уже не в змозі протистояти натискові вірусів, бактерій та інших мікроорганізмів. Чому вірус зв’язується з цими Т-лімфоцитами? Тому що на їх поверхні знаходяться особливі білкові молекули-рецептори СД 4, що, як ключ до замка, підходять до білків вірусної оболонки.

Тепер стало відомо, що рецептор СД 4 мають і багато інших клітин. Серед них: макрофіги, В-лімфоцити і клітини лімфатичних вузлів, шкіри, слизових оболонок, легень, селезінки, печінки. Отже, складається уявлення, що ВІЛ може розвиватися в різних клітинах організму.

Взагалі, було встановлено, що, крім імунної системи, ВІЛ вражає шлунково-кишковий тракт, центральну нервову систему, сітчатку ока, серце тощо.

Джерелом зараження на СНІД служить людина, вражена ВІЛ. Це може бути хворий з різними проявами хвороби або людина, котра є носієм вірусу, але не має ознак хвороби (вірусоносій). Вражаючи клітини імунної системи, ВІЛ лишає організм беззахисним. Будь-яка інфекція, навіть найневразливіша, стає фатальною. Тому така багатолика і тяжка ця хвороба.

СНІД має досить тривалий інкубаційний період. Від моменту інфікування до перших проявів хвороби проходить від кількох місяців до 5–6, а іноді й навіть 10–15 років. Далі у деяких інфікованих розвивається захворювання, а решта тривалий час залишається вірусоносіями без будь-яких ознак хвороби. І ось перші симптоми. Вони досить непевні: підвищується температура до 37–38 градусів, знижується працездатність, порушується апетит, зір, сон. Потім починають турбувати болі в суглобах і м’язах, головні болі, потіння уночі, довготривалі проноси та кашель. Характерною ознакою є збільшення лімфатичних вузлів, причому одразу в декількох місцях: на задній стороні шиї, над ключицею, у ліктьових згонах, у пахвах та паху. Досить швидко зменшується вага, незважаючи на дотримання режиму харчування.

Мішенями для ВІЛ стають майже всі клітини організму. Зниження активності імунної системи забезпечує розвиток так званих опортуністичних інфекцій. На жаль, список супроводжуючих СНІД інфекцій дуже великий. У ньому майже дві сотні найменувань. Серед збудників цих хвороб є і віруси, і бактерії, і гриби, і найпростіші. У хворих з’являється грибок в порожнині рота та на шкірі, потім – запалення шлунку, кишечника, легень, статевих органів. Вносять свою частку і віруси, особливо герпесу, гепатиту В, цитомегаловіруси.

У більшості інфікованих розвивається пневмонія, яка викликається одним із видів найпростіших – пневмоцистою. Досить широко розповсюджена серед хворих на СНІД інфекція туберкульозу, його палички вражають вірусоносіїв швидше і тяжче, аніж людей, які не є носіями вірусу. В сусідстві з цими хворобами часто “господарює” саркома Капоші (пухлина, яка вражає внутрішній шар судин) і виявляється у вигляді вузликів синьо-фіолетового чи вишневого кольору на всій поверхні тіла.

У хворих часто вражається центральна нервова система: порушується хода, слабне пам’ять, розвиваються паралічі і недоумство, також порушується робота шлунково-кишкового тракту і серцево-судинної системи.

Існують наступні шляхи передачі ВІЛ-інфекції:

• при статевому контакті з інфікованою людиною;

• під час переливання крові хворого ВІЛ-донора та під час пересаджування органів та тканин;

• при неодноразовому використанні голок та шприців наркоманами, нанесенні татуювання;

• при пошкодженні шкіряних покровів, слизових оболонок медичним інструментом, забрудненим ВІЛ, при контакті з інфікованими ВІЛ тканинами чи органами;

• від інфікованої матері – плоду під час вагітності чи при годуванні грудним молоком.

Хвороба не передається: через рукоcтискання, через поцілунок, їжу, предмети домашнього вжитку; при купанні в басейні, душі, через спортивні предмети, укуси комах, при догляді за хворими.

Попри поширену думку про неспроможність науки подолати СНІД, хочеться вірити, що ця хвороба буде переможена в найближчому майбутньому. Жоден вірус не вивчався досі з уживанням таких засобів та зусиль, як ВІЛ. Набуті нові знання негайно передаються медицині. Лікування хворих на СНІД направлене на стимуляцію пригніченого імунітету та на боротьбу з конкретною для кожного хворого інфекцією й пухлиною. У світі є і частково використовується більше ста препаратів для лікування СНІДу. Противірусні препарати, що пригнічують розмноження вірусу СНІДу, такі як азидотимідін, ретровір, зидовудін, сприяють тільки продовженню життя хворих. Вони високотоксичні для організму людини й дуже дорогі. Слід зауважити, що існує певний прогрес у лікуванні ВІЛ-інфікованих. Вчасно встановлений діагноз, сучасне і якісне лікування дозволяє сьогодні не тільки “заморозити” розвиток хвороби, але й впливати на вірус, навіть попередити розвиток СНІДу.

Але багаторічні наполегливі наукові пошуки вакцини проти СНІДу не дали жаданих результатів. Чому ж класичні методи, які дозволяли створювати вакцини проти багатьох вірусних захворювань, виявились недійовими стосовно СНІДу? Можливо, причина в самій природі цього вірусу, тут ідеться про ретровірус, що має властивість вбудовувати свій геном у хромосоми клітин, які він заражає, і таким чином передає частину хромосом від одного покоління клітин до іншого. Однією з основних проблем у боротьбі з ВІЛ є надзвичайно висока мінливість цього вірусу. Мінливість ВІЛ значно перевищує всім відому мінливість вірусу грипу, і це надзвичайно утруднює розробку вакцини проти цієї інфекції. Про стан мінливості свідчить те, що кожний вірус, виділений від хворого, відрізняється від такого, вилученого від іншого хворого. Більше того, віруси, виділені в різний час від одного і того ж хворого, різняться між собою. Інша причина, чому ВІЛ уперто тримається в організмі людини, в тому, що він здатний уникати нейтралізуючої дії антитіл. В інфікованій клітині він може довго пере-бувати в латентному стані, завдяки чому не піддається контролю імунної системи. Він може переходити з інфікованої клітини до неінфікованої шляхом їхнього злиття, не вступаючи в контакт з антитілами. ВІЛ також може переноситись в такі органи, як мозок, де імунного нагляду практично немає. Нарешті, ВІЛ безпосередньо атакує клітини імунного захисту, внаслідок чого серйозно порушується імунна реакція.

Що ж робити, аби попередити захворювання на СНІД? Яких же заходів необхідно вжити, щоб уникнути зараження, враховуючи статевий шлях передачі? По-перше, утримуватись від випадкових статевих контактів з незнайомими та малознайомими партнерами, особливо з групи ризику. Треба постійно пам’ятати, що це не тільки правила моралі, а питання життя і смерті. Другим, не менш важливим заходом самозахисту від зараження, є стійке дотримання стосунків з постійним партнером при цілковитій упевненості, що він не заражений і не має статевих контактів з іншими особами. Найкраще за все – створити моногамну сім’ю при умові вірності подружжя. Бо нема безпечного сексу без безпечного партнера.

Одним із надійних способів запобігання захворювання є використання презервативів. Та навіть у таких випадках не можна гарантувати стовідсоткової безпеки, бо не виключає їх пошкодження чи невміле користування.

Другим шляхом передачі ВІЛ здоровому організму є внесення його разом з рідинами і тканинами, взятими від інфікованих донорів, у яких вірус ще не втратив своєї активності під час перебування в зовнішніх умовах. Найчастіше такими рідинами є кров і препарати з неї. Окрім цього, інфекція часто передається через забруднені шприци серед наркоманів і знову ж таки в медичних закладах при недотриманні санітарних вимог. Зараз не тільки медичні заклади, а й широке коло населення, і навіть наркомани, нетерплячі до вживання наркотиків, широко користуються одноразовими шприцами та голками. Та, не дивлячись на це, існує необхідність постійного контролю за обстеженням донорів, проведенням надійної стерилізації інструментів, суворого дотримання правил асептики та антисептики. Необхідно зробити все можливе для того, щоб гарантувати нешкідливість переливання крові: адже неприпустимо, щоб процедура, призначена для порятунку хворого, вбивала його. Щодо наркоманів, то для зменшення ризику їх зараження ВООЗ передбачає розповсюдження стерильних шприців.

Треба пам’ятати, що сьогодні вирішення проблеми попередження розповсюдження СНІДу залежить від кожного з нас. Здоровий спосіб життя, критичне ставлення до себе і оточуючих у плані інтимних статевих відносин, добросовісне виконання своїх обов’язків тими, чия трудова діяльність пов’язана з ризиком передачі інфекції (медики, перукарі та інші) допоможе створити надійний заслін для СНІДу. СНІД – це ніби тест для людей на здоровий глузд та совість.

Наркотики та наркоманія

В усьому світі кількість наркоманів зростає, у тому числі і в Україні. Наркоманія в Україні, за думкою спеціалістів, давно на-була вигляду епідемії. Кількість людей, які вживають наркотики, переважає 82 500 (за офіційними даними на 1999 рік). Реальна цифра людей, що вживають наркотики, за оцінками МВС, у 10–12 разів більше, ніж офіційно зареєстровано, і може скласти 600–800 тисяч, а тенета наркобізнесу ловлять нові жертви. За даними Інтерполу, в країні зареєстровано 65 тисяч розповсюджувачів наркотиків.

Молоді необхідно усвідомити, що вживання наркотиків не просто шкодить здоров’ю людини, а й знищує її, вбиває. Наркоманія – це, насамперед, проблеми молоді. Дослідження показали, що середній вік початку прийому наркотиків – 13–15 років, а в деяких містах нашої країни ще менший – 9–13 років. Наркоманія – це важка хвороба, яка дуже швидко розвивається. Середня тривалість життя людини після початку регулярного прийому наркотиків складає 7 років. Наркомани рідко доживають до 30-річного віку. Як свідчать дослідження, часто вживати наркотики починають зовсім випадково, через цікавість. Молодь “знайомиться” з наркотиками на дискотеках і вечірках, у компанії з друзями. Існують і інші причини збільшення кількості наркоманів, а саме: економічна криза, безробіття, проблеми в особистому житті. Все це змушує людину за допомогою наркотиків шукати “кращого життя”, але це життя без майбутнього.

Незважаючи на те, що зловживання наркотиками стало однією з найважливіших світових проблем нещодавно, у ХХ столітті, досвід вживання людьми наркотичних речовин вимірюється тисячоліттями.

Початкове вживання наркотиків було пов’язано з релігійними та побутовими звичаями. Багато тисяч років тому наркотики почали використовуватись служителями різних релігій для досягнення стану містичного екстазу при виконуванні культових обрядів та ритуалів.

Першою рослиною з психоактивними властивостями, про яку є згадка в історії, був мак. Ще п’ять тисяч років тому його використовували шумери, які жили на землях Нижньої Месопотамії (сучасний Ірак). На глиняних табличках, які були знайдені через століття в Ниппурі, залишились рекомендації приготування та вживання опіуму.

Про гашиш, як ліки від кашлю та проносу, говориться у 2737 році до нашої ери в лікувальнику китайського імператора Шен-Нуна. У стародавньому Китаї гашиш використовувався як знеболювальний засіб при хірургічних операціях, і в Індії він також використовувався як ліки.

Стародавні культури використовували в релігійних цілях галюциногенні гриби. Ще з ХVІ століття іспанські хронікери повідомляють про наркотичні гриби з Мексики. І в Старому світі, а саме в Індії, вживали галюциногенні гриби під час храмових свят.

Серед рослин, які викликають зміну свідомості і сприйняття, особливе місце займає різновид мексиканського кактуса, відомого під назвою пейотль. Розрізаний тонкими скибочками і добре висушений, кактус при жуванні дає дивні зорові ілюзії, неймовірні за кольором та комбінаціями картини.

Праіндіанці століттями, а то й тисячоліттями просувались через джунглі Центральної Америки у землі Мачу-Юнга (тепер землі Болівії) – це і є батьківщина страшного зілля – коки. Кущ цей вічнозелений, 2–2,5 м заввишки. Після жування листочків коки знесилена людина без відпочинку долає десятки кілометрів, не відчуваючи спраги і голоду. Правда, потім настає втома, знехіть до всього, байдужість і розумова тупість.

Окрім поодиноких географічних осередків вживання різноманітних речовин, які мають психоактивні властивості, Європа не знала більшості сильних наркотиків до кінця ХІІ століття, коли хрестоносці привезли з Ближнього Сходу опіум.

Перші препарати опіуму носили назву лаудан. На початку минулого століття в 1805 році аптекар Зертюрнер виділив перший алкалоїд опіуму і дав йому назву “морфін” на честь грецького бога сну Морфея. Трохи пізніше, в 1832 році, Робіке виділив кодеїн, а в 1848 році Мерк виділив із опіуму папаверин.

риментувати над власною свідомістю, вживаючи наркотики, які привезли з Єгипту та Індії (гашиш, опіум).

1938 рік став дуже важливим для історії наркоманії. У цьо Масове вживання наркотиків у Європі почалось у ХІХ столітті в період, коли група інтелектуальних авантюристів почала експему році швейцарському хіміку Альберту Хофману вдалося синтезувати лізергінову кислоту (ЛСД-25), що стало початком розвитку масового вживання наркотиків у розмірах, котрі до цього не мали прецеденту в історії людства.