Религия

Досить складним і суперечливим явищем у суспільному і духовному житті Італії став конкордат Латеранських угод (1929 р.), підписаних урядом Муссоліні. У результаті була створена держава Ватикан, відновлена частина привілеїв церкви в ряді областей: матримоніальні справи, економічні питання, релігійна освіта в державних школах (яка була заборонена протягом ліберального періоду), мистецтво та наука (утворені Академія наук на чолі з Г. Марконі, Академія мистецтв - Г. Д’аннунціо) [3, с. 106].

Проголошення Республіканської Конституції в 1948 р. в Італії створило основу для перегляду тих умов конкордату, що були найменш сумісні з принципами волі та рівності в релігійних питаннях, збереженими в Конституції. Однак через ряд причин національного і міжнародного плану реформа Італійського закону про церкву затяглася до 80-х років ХХ ст. На той час в Італії відбувся процес секуляризації.

За Конституцією Італії (1947 р.) та її виправленнями (60-80-і рр.) держава і католицька церква, кожна в межах власної сфери, є незалежними і суверенними. Їхні відносини регулюються відповідно до Латеранських угод. Виправлення цих Угод не вимагають ніякої процедури конституційного перегляду. Фундаментальні положення італійського закону про церкву містяться в Конституції. Статті 7, 8, і 19 припускають охорону волі індивідуума в релігійних питаннях і гарантують систему співробітництва між державою і релігійними деномінаціями. Так, згідно зі статтею, відносини між державою і католицькою церквою диктуються конкордатами, які розглядаються як такі, що мають ту ж юридичну чинність, що й міжнародні угоди. Стаття 19 гарантує релігійну свободу кожному, незалежно від його громадянства, і забезпечує право на вільне сповідання своїх релігійних переконань у будь-якій формі. Тобто свобода мати і поширювати атеїстичні чи агностичні переконання цілком гарантується. Крім того, свобода змінювати свою релігію розглядається одностайно як конституційне право, навіть якщо це не включено до статті.

Італійська Конституція розглядає і питання, пов’язане з релігійними громадами. Так стаття 8 підтверджує, що всі релігійні громади однаково вільні перед законом і їм надається право організовувати себе відповідно до їхніх власних статутів у тій мірі, у якій вони не суперечать загальному закону. У цьому відношенні всі релігійні деномінації однаково вільні перед законом. Їхні відносини з державою регулюються відповідно до закону на основі угод з їхніми відповідними представниками. На даний момент італійська держава вже уклала угоди з вальдезіанцями (1984 р.), п’ятдесятниками й адвентистами (1986 р.), іудеями (1987 р.), баптистами і лютеранами (1993).

Статті 7 і 8 італійської Конституції особливо важливі для самовизначення релігійних громад. Крім визнання суверенітету та незалежності католицької церкви у власному керуванні, ці статті надають всім іншим деномінаціям високий ступінь внутрішньої автономії. Інші деномінації вільні організовувати себе будь-яким чином. Конституційне застереження стосовно того, що відносини церкви і держави повинні регулюватися відповідно до італійського закону, застосовується тільки до організаційної структури деномінації, що не повинна бути в конфлікті з загальними принципами закону. Ці розділи обумовлюють те, що держава може мати справу тільки з юридичним пристроєм деномінації через формальну угоду, тобто за умови досягнення розуміння з деномінацією будь-які виправлення до угод можуть бути внесені тільки через двосторонню домовленість між державою і деномінацією. Отже, держава не має права змінювати угоди за однобічною ініціативою. Це дозволяє католицькій церкві і шести іншим деномінаціям, що дійшли згоди з державою, бути впевненими в тому, що їхній існуючий правовий статус не буде змінений проти їхнього бажання. Інші деномінації, що працюють в Італії без формальної угоди, керуються також законом.

Італійський закон про церкву утворить тришарову систему. Найміцніші позиції утримує католицька церква, що перебуває у кращому становищі, яке гарантується конкордатом та іншими численними постановами в різних звичайних законах. Проміжне положення займають ті релігійні громади, що дійшли згоди з державою. Це групи, що існують в Італії протягом тривалого часу (тобто вальдезіанці, іудеї та протестанти), чи недавно утворені групи, що не мають ніяких характеристик, несумісних з італійським законом. Їм гарантоване становище, еквівалентне, якщо не рівне, положенню католицької церкви. У найнижчому шарі розташовані групи, які сприймаються як такі, що перебувають у конфлікті із суспільним порядком. Громадами найнижчого шару є, наприклад, мусульмани та Свідки Ієгови, що лише недавно облаштувалися в Італії. Їхня діяльність регулюється відповідно до закону, але вони позбавлені деяких важливих привілеїв, що надаються церквам, які мають угоди з державою.

Тоді як тільки шість релігійних груп мають спеціальний статус, наданий конкордатом або іншою подібною угодою, будь-яка група з релігійними цілями може бути заснована без будь-якого попереднього дозволу чи реєстрації та може працювати в межах італійського правового порядку. Єдині обмеження накладаються нормами суспільного порядку і загальноприйнятої пристойності. Релігійні деномінації (чи їхні юридичні заклади) можуть вибрати для свого засновництва кожен з чотирьох різних типів юридичних структур: невизнані асоціації, визнані асоціації, групи з правовим статусом за цивільним законом і зареєстровані релігії.

У сфері освіти існує певне розходження між положеннями закону, що застосовуються до католицької церкви, і тими, котрі застосовуються до інших деномінацій. Конкордат 1984 р. передбачає дві години католицької релігійної освіти на тиждень у дитсадках і початковій школі та одну годину в середній школі. Ніяка релігійна освіта не вводиться на університетському рівні. Держава несе повну відповідальність щодо фінансового забезпечення цієї освіти. Щороку при записі учні або їхні батьки повинні повідомити, чи мають вони намір взяти участь у католицьких релігійних освітніх заняттях. Якщо учні ухиляються, вони можуть зосередитися на інших предметах протягом зазначеного періоду або зовсім піти зі школи на цей час.

Викладачі релігійної освіти призначаються державними органами освіти за визначенням єпархіального єпископа. Вони повинні мати певні посвідчення про освіту, що є доказом їхньої кваліфікації у теології та церковних дисциплінах. Крім того, вони повинні визнаватися відповідною владою церкви, звичайно єпархіальним єпископом, що дає письмове підтвердження їх достатньої кваліфікації. Якщо це схвалення не надається, влади державної школи можуть не призначити викладача.

Шість деномінацій "державної угоди" можуть посилати своїх власних викладачів у державні школи, якщо учні або їхні батьки вимагають цього від шкільних органів. Тим часом деномінації без формальної державної угоди не мають права посилати власних представників у державні школи. Італійська версія церковно-державних відносин являє собою чудовий приклад системи, у якій співробітництво між державою і релігійними громадами реалізоване через ряд угод. З урахуванням певних обмежень правова система, заснована на угодах, може забезпечити здійснення великої волі для кожної деномінації, оскільки релігійні громади не вкладаються в законодавчі рамки, які, будучи задуманими для всіх деномінації, не підходять жодній з них.

Узагальнюючи історичний і сучасний досвід в області взаємин держави і релігійних організацій двох провідних країн західної Європи - Іспанії та Італії - можна зробити певний висновок. В обох країнах основу конституційного права щодо цього питання складає досить гнучка система державного договору з рівноправними релігійними деномінаціями та об’єднаннями, яка сформувалася в умовах історико-культурних традицій конкордату римо-католицької церкви.

ЛІТЕРАТУРА

Журавлева О.И. Идеология фашизма и "духовная эмиграция" итальянской интеллигенции 1920-30 годов // Актуальні проблеми розвитку суспільної думки і практики управління: Зб. наук. праць / Запорізьк. ін-т держ. і муніцип. упр-ня. Запоріжжя, 1999. - Вип. 5: Доповіді учасників Міжнародної наукової конференції "Влада та культура". - С. 105-109.

Журавлева О.И. Духовный кризис и поиски итальянской интеллигенции после Рисорджименто (1870-1900 гг.) // Вісник Донецького держ. ун-ту економіки і торгівлі. Серія "Гуманітарні науки". - 1999. - № 1 - С. 83-86.

Релігієзнавство: Навч. посібник / Під редакцією С.А. Бублика. - К., 1998. - 496 с.

Модели церковно-государсвенных отношений стран западной Европы и США: Сб. научных трудов ин-та философии НАН Украины. - К., 1996. - 151 с.