18.Державне управління як форма прояву державної виконавчої влади.

Держ. управління - це підзаконна, юридично-владна діяльність органів держави виконавчо-розпорядчого характеру, що спрямована на реалізацію законів, практичне виконання завдань і функцій держави, за допомогою якої здійснюється організуючий вплив на сусп. відносини у сферах економіки, соціально-культурного і адміністративно-політичного будівництва.

Викон. влада - термін, яким позначається одна з гілок держ. влади в Україні. Цей термін почав застосовуватись замість терміну "держ. управління" з початком розбудови демокр. суспільства в нашій державі. Однак не можна обмежуватись застосуванням тільки терміну "викон. влада". Адже за змістом цей вид діяльності є держ. управлінням. Держ. управління здійснюється за рахунок виконання відповідних функцій (прогнозування, планування, організації тощо).

^ Отже, виконавча влада — це здатність держави за допомогою управлінської діяльності реалізовувати веління законодавчої влади.

Державне управління — спосіб реалізації виконавчої влади. Усвідомлення сутності понять "управління", "влада", "державне управління", "виконавча влада", а також співвідношення влади і управління є достатньою базою для того, щоб визначити співвідношення державного управління і державної виконавчої влади.

Оскільки виконавча влада, як і будь-який інший прояв владних повноважень, відзначається здатністю підкоряти інших своїй волі і є специфічною складовою влади взагалі, а державне управління — це невід'ємна частина управлінської діяльності в цілому, співвідношення між ними випливає із співвідношення між владою і управлінням. Державне управління є способом реалізації, формою вираження виконавчої влади.

19.Соціальні та юридичні ознаки суб’єктів адміністративного права

У адміністративному праві під суб’єктом розуміють носія (власника) прав і обов’язків у сфері державного управління, які передбачені адміністративно-правовими нормами, здатного надані права реалізувати, а покладені обов’язки виконувати.

З даного визначення випливає, що ”претендент” на статус суб’єкта адміністративного права за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб’єктивних прав і обов’язків у сфері державного управління, тобто повинен мати комплекс соціальних передумов, що дозволяють надати йому суб’єктивні права і обов’язки.

До таких особливостей (соціальних передумов) належать:

а) зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак;

б) персоніфікація в суспільних відносинах управлінського типу, тобто виступ у вигляді єдиної особи — персони;

в) здатність виражати і здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з державою, або державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.

”Претендент”, який має названі особливості, набуває статусу суб’єкта тільки в тому випадку, якщо держава, використовуючи адміністративно- правові норми, робить його носієм (власником) прав і обов’язків, які реалізуються останнім у сфері державного управління.

Таким чином, соціальні особливості спричиняють комплекс передумов, які свідчать про потенційну можливість бути суб’єктом, а адміністративно-правові норми, використовуючи ці передумови, по-перше, перетворюють ”претенденте” на суб’єкта, по-друге, визначають його місце і роль у сфері державного управління.

До перших належать норми загальні для усіх суб’єктів адміністративного права (наприклад, норми про право звернення до органів влади з пропозиціями), до других — норми, які реалізуються тільки даним суб’єктом (приміром, норми, що визначають права податкової міліції).

Потенційна здатність мати права і обов’язки у сфері державного управління (адміністративна правоздатність), реалізовувати надані права і обов’язки у сфері державного управління (адміністративна дієздатність), наявність суб’єктивних прав і обов’язків у сфері державного управління формує адміністративно-правовий статус суб’єкта, є складовими адміністративної правосуб’єктності.