Зарубіжна література (3 курс) / 59_Poetichna_spadshina_modernista_Eliota

Там, де потоки струмують широкоплинно.

Невидющі, доки

Очі в нас не воскреснуть,

Чи троянда зі ста пелюстками.

В королівстві присмерку й смерті

У людей зі зруйнованою душею не залишається надії, віри, любові. На них чекала лише смерть. Мотив умирання став головним у творі. Перший її прояв - смерть душі - люди вже пережили. Залишилося лише тілесне знищення, як позбавлення від безглуздого існування. На початку поеми з'явилися ремінісценції з літературних та міфічних творів, що взагалі характерно для творчої манери поета. "Приспане царство смерті", "троянда зі ста пелюстками" (католицький символ Церкви невидимої, а також Матері Божої), "одвічна зоря" - це образи з дантівських "Пекла", "Раю" та "Чистилища". В епіграфі звучало посилання на легенду про змовника Гая Фокса, опудало якого кожен рік носили по вулицях, а діти просили милостиню словами: "Шеляг для старого Гая". Інший епіграф направив до повісті Дж. Конрада "Серце темряви". Словами: "Міста Куртц - він умер" - чорний слуга повідомив про смерть Куртца, білого торговця у конголезьких джунглях, котрого автор назвав "порожнім у серцевині". З цього літературно-міфічного нашарування Еліот витворив світ з деградованими людьми, котрі схожі на опудала, напхані соломою, з порожніми душами і серцями.

Єдина істина тут полягала в тому, що світ "порожніх людей" пустий, позбавлений сенсу, й існував в якомусь "фантазійному королівстві смерті" (death's dream kingdom) на відміну від, "іншого королівства смерті" (death's other kingdom). "Інше королівство смерті" видало митцеві (що промовляє тут від імені "порожніх людей") царством істини, адже ті, які спізнали справжню смерть, - у значенні, розробленому в "Безплідній землі", - і перебралися до цього "королівства", набули у ньому неймовірної для "фантазійного королівства" ясності духовного зору, Відтак у потузі того заперечення сенсу "фантазійного королівства смерті", що його Еліот здійснив у поемі, прихована неймовірна пристрасть поета до Абсолюту, у притягальній сфері якого людина отримана повноту причетності до трансцендентного буття, протилежної відчуттю незборимої екзистенційної самотини. Остання сформувала мовчазні юрмища людей, які, проте, не втішаються у цій спільноті.

У відчаї ідолопоклонства "порожні люди" танцювали навколо кактуса, який сміховинно претендував на те, щоб посісти місце Бога, котрий так і не з'явився. Страшний танок, що ведуть напівмерці навколо кактуса, пророслого з мертвого ґрунту, вирішився у ритмі дитячої співанки:

Світ кінчається саме так, Світ кінчається саме так, Світ кінчається саме так, Не вибухом, а вищанням.

У цьому танку, в безглуздості якого втілилася дарована Еліотові істина про людину без Бога, пізнання космічного духовного вакууму людини, замкненої на собі, доводиться до межі. І коли викрита людська природа дотримувалася до мовчання, до німоти, коли світ остаточно розвалився на непоєднувані елементи (чому й присвячені останні строфи поезії), до охоплених нестямою танку "порожніх людей" хтозна й звідки долинув відгомін молитви "Отче наш". Докинув - і завмер, втішений хлипанням світового скону. Світ спустошених людей розпався зсередини, він знищив себе, зневаживши мораль, відкинувши красу, зруйнувавши природу. Еліот віщував апокаліпсис, виплеканий порожніми людськими душами. Але "порожнім людям" дарувалася певна надія; вони, подібно до пана Куртца, вмирають для неістинного життя у "безплідній землі", однак про те, яке "життя по смерті" їх очікує і хто його дарує, автор "Порожніх людей" не говорить.

1927 року поет таємно прийняв католицьку віру. Остання видавалася письменникові чимось на зразок прихистку традиції, якої він так пристрасно прагнув. Окрім того, культ Діви Марії, котрий поєднав у собі тілесність та вишуканість, материнство та непорочність, близькість до людини та близькість до Бога, очевидно, обіцяв йому гармонізацію взаємин зі світом жінок. Слід думати, що поет віднайшов у образі Богородиці зернятка того необхідного синтезу сакрального та повсякденного світів, якого так прагнув. Принаймні саме вона стала чи не єдиним адресатом тієї палкої та змістової молитви, яка після опублікування 1930 р. стала поемою "Великопісна середа" (буквально: "Попеляста середа"). У постаті Марії той, хто молиться, віднайшов певне зрощення протилежностей в обіймах трансцендентного.

Діва для Еліота, аналогічно до Данте, хтось на зразок Беатріче, яка вкорінена у земному бутті й одночасно витає в недосяжних висотах емпірей. І ця Беатріче-Марія виконувала функцію проводиря, який відчинились покаянному поетові двері божественного одкровення, що донині були для нього за сімома замками.

Задум поеми простий: у ній втілився процес поступового прощення гріхів, повільного проростання з людської тлінності паростків віри, одухотворення праху. Тут відчувалося невимовне, до якого Еліот упритул підійшов у фіналі "Порожніх людей". У "Великопісній середі" смерть, якою завершився відчайдушний танок "порожніх людей", виправдався й осмислився. Саме трактування смерті, її "місцезнаходження" в "Порожніх людях" - омріяний вихід, кінець, а у "Великопісній середі" це - відправна точка, початок.

Великопісна середа для католиків - день молитви, плачу й покаяння, пов'язаний із сорокаденним аскетизмом Христа в пустелі та його боротьбою із Дияволом; день визнання людиною своєї мізерності, належності до царства праху й смерті. На це католицьке самоприниження Еліот наклав концепцію іспанського містика Хуана де ла Круса, згідно з якою перехід від гріховності до прозріння та віри неможливий без смерті земних поводирів людини: пам'яті, волі та розуму.

Молитва Еліота мала на увазі саме життя, отож вона пройнята притаманним поетові жаданням синтезу, фокусу, який зібрав хаотичні явища у тугий пучок сенсу і одухотворив розкидані кістки того, що вмерло, для: нового життя. Особливо пристрасне сподівання відчутне в тій частині молитви, де поет прохає в Бога дарувати йому нове слово, яке здатне було б поза звичною буденністю смислів, поза гуркотом порожніх словесних оболонок виражати набутий досвід доторку до трансцендентного. Вражений страхітливим безсиллям звичної поетичної ліри, яка бренькала про земне і для земного, письменник витворив образ мовчання, яке охопило універсальність тоді, коли старе слово (Пан) вже замовкло, а нове (Марія) ще не народилося.

Мабуть, саме слідуючи тим заповітам, видобутим із надр тиші, митець у "Великопісній середі" майже викорінив звичні для себе цитати (за винятком, мабуть, лише слів із Біблії та творів Данте). А водночас він наповнив словесні вібрації такою поліфонією смислів, що вони буквально стали схожими на ту "тисячу шепотінь із тисів", що їх підняв назустріч поетові вітер.

Поема завершилася цитатою з католицької меси: "Почуй, Боже, мій плач", - оскільки не готова істина, а саме молитва стала основним надбанням "католицького" періоду еліотівської життєтворчості. У Молитві злилися Слово та

У 1932-1933 рр. Томаса Стренза Еліота, на той час одного з найвпливовіших поетів у світі та найулюбленішого серед університетської професури, було запрошено прочитати курс лекцій у Гарвардському університеті.

Подорож виявилася вдалою: лекції мали успіх і були пізніше опубліковані як книжка "Призначення поезії та призначення критики". Окрім того, Еліот об'їздив майже всю Америку, побував ще в кількох університетах, а також у рідному Сент-Луїсі.

А 1934 р. побачила світ містерія "Камінь", якій не судилося бути завершеною. Втім, і наявні хори з неї дали можливість простежити думку художника досить чітко: поет взявся до гармонізації соціального сегмента власного буття - і у тональності нових духовних орієнтирів розробив своє нове ставлення до людського суспільства (яке ніби протиставляється його раннім антиклерикальним віршам ("Бегемот" чи "Заутреня пана Еліста") в Ідеї Церкви (у "Камені" це слово пишеться з великої літери).

Церква Еліота органічно увінчила його власні поривання, що зводилися, до пошуків абсолютної точки опори. Вже в першому хорі він порівняв Церкву з будинком, що його зводили старанні робітники, головна мета яких - звести міцно (міцність тут фактично дорівнювала істинності: міцно трималося істинне). Церква для письменника стала певним синонімом прилучення до віри, яку він розподілив з іншими істинними віруючими; до духовної праці, адже робітників, які будують Церкву, протиставлено безробітним, що безпритульно блукали пусткою, не потрібні нікому; врешті-решт, до Бога та його дбайливої долоні.

Церква, отже, стала тим Каменем, який завершив всю будівлю віри і надав їй нечуваної донині кремезності. Всередині Церкви світ для поета нарешті набуває єдності - не тільки через те, що Його підмурівком став Бог, але й тому, що кожен, належний до Церкви, пов'язаний з іншими і на його плечі впав тягар відповідальності за відлуння діянь та помислів у долях інших.

Після написання "Каменя"; світобачення поета суттєво не змінилося: адже тут універсам, що в "Безплідній землі" був хаотичною мозаїкою фрагментів, складено докупи і опертя у точці Бога. Еліот продовжив свій художній експеримент. Щодо нових відтінків, то з'явилося відчутне підсилення релігійних мотивів. Обстоюючи неангажованість як свідому позицію митця в світі, роздертому суперечностями міжвоєнної доби, Еліот був усе більше схильний бачити єдиний можливий порятунок у релігії. За порогом цієї приголомшливої єдності пролягала лише - досконалість.

"Чотири квартети" - цикл з чотирьох поем, що завершив поетичну творчість письменника став, - є згустком перфектної поезії, якій вдалося вмістити у слово - Слово. Це Слово звучало в унісон із музикою останніх п'ятичастинних квартетів Бетховена, де композитор прагнув подолати межі музики, що почали здаватися йому завузькими. Подібно до Данте, Еліот надав своїм одкровенням, мандрівкам, відкритими йому трансцендентними істинами, що мали, за його ж таки словами, сутність гранично летку та невловиму, жорсткої, вивіреної форми. У її рамках уривки прозрінь чергувалися з невимушено зверненою до читача мовою, а пророчі, по суті, пасажі гаптувалися звабливими метафорами, за якими ледь чутно вібрувало невимовне. У "Чотирьох квартетах" йому вдалося поєднати обертони молитви, представлені у "Великопісній середі", з проповіддю зразка "Каменя", сконструювавши з них вершинну форму звернення до світу з описом непідвладного мові досвіду пізнання трансцендентного. "Квартети" завершилися фінальним виправданням гріха, під яким поет, що надбав віру, розумів болісний досвід занурення у безвихідь "безплідної землі", досвід катастрофічного духовного опустошення. Через розуміння божественної любові цей досвід виштовхнувся на орбіту трансцендентного: констатована Еліотом пов'язаність людського вибору - гріха, до якого призводить будь-який вибір, і любові Провидіння, констатував щось на зразок вертикалі "зворотного, зв'язку" (мислимої лише у такій формі), яка звела кожен людський вчинок до рангу контакту з трансцендентним, кожному слову надала вагомості Слова, кожну, гадку підносить до рівня доконаного діяння. Любов породила гріх (така жорстока істина) - і вона ж його просила, ведучи людину сходинками духовного пекла до духовного чистилища. А на самісінькій маківці відбулося єднання з Богом.

Отже, духовність і культура - це ті основні категорії, які визначили всю діяльність Еліота:

Культурологія Еліота, що становила собою окрему, ретельно розроблену царину його творчості, стала не лише поясненням, а й безпосереднім продовженням його поезії. її нерозлучним поняттям була традиція., Це поняття для нього не літературознавче і навіть не філософське. Широкому діапазону явищ, які він назвав "традицією" в теорії, відповідав безперервний потік "час-культура-історія", що пронизав його творчість, надавши будь-якій події сенс позачасовий і водночас "усечасовий". Уся людська історія та культура існували тут ніби одразу, в одному синкретичному цілому. І така історія неподільна - вона в принципі не розчленовувався на "позитивне" і "негативне", на "прогресивне" і "реакційне". Цим і пояснилися скептичне неприйняття митцем будь-яких політичних систем.

Поверховому та випадковому Еліот протиставив вічне і всеохоплююче - культуру. "Під культурою я розумів передусім те, що антропологи називали способом життя певного народу, що мешкав в одному місці. Культура виявилася у нього в мистецтві, системі суспільних відносин, звичках і звичаях, в релігії. Але усе це, зібране разом, не складало культури, хоча ми часто говорили про це як про культуру. Усі речі - просто частини, на які культура може бути анатомована, мов людське тіло. Але подібно до того, як людина стала щось більше за купу органів, з яких складається її тіло, так і культура є чимось більшим за сукупність мистецтва, звичаїв і релігійних вірувань. Усі ці фактори вплинули один на одного, і для того, щоб зрозуміти щось одне, слід охопити все".

Традиція ж, за Еліотом, це спосіб поєднання культури з суспільною історією. В його очах поет - це медіум, через якого протікав потужний струм мови-історії-культури, а поетична свідомість стала "сприймаючим пристроєм", що вловила і організувала цей потік.