3. Розвиток соціології в Росії й Україні

З огляду на недостатню висвітленість у навчальній літературі проблем становлення і розвитку вітчизняної соціології, необхідно хоча б коротко зупинитися на цьому питанні. Адже в нашій країні соціологія має свої особливості, свої етапи становлення і розвитку.

Звертаючись до історичних джерел соціологічної думки в Україні, варто згадати роботи митрополита Іларіона, Клима Смолятича, Володимира Мономаха, Ю. Рогатинця, І. Вишневського і Ф. Прокоповича, а також соціально-філософські здобутки Г. Сковороди. Усе це, а також подальші роботи українських етнографів-фольклористів, публіцистів і істориків, заклали основи духовної традиції, особливості якої проявилися й у роз­витку української соціологічної думки: у ній велике значення приділяло­ся внутрішньому світові людини, її самосвідомості, різним проявам су­б'єктивної історії народу.

Крім того, безпосередні передумови розвитку соціологічної думки були закладені соціально-філософськими уявленнями українських філософів Юркевича, Федоровича, Лесевича, Строніна й ін. Зокрема, П. Юркевича (1827—1874) по праву вважають основоположником (поряд з Г. Шпетом) екзистенціоналізму, широко розповсюдженої в наш час філософської те­чії. Основна тема "метафізики любові і філософії серця", яку він розроб­ляв, пов'язана з ідеями Г. Сковороди. Соціально-філософські погляди П. Юркевича, у свою чергу, вплинули на погляди російських філософів кінця XIX — початку XX століття і, перш за все, В. Соловйова. Коли в 1861 році П. Юркевича запросили працювати до Московського універси­тету, він, за свідченням сучасників, був єдиним достатньо підготовленим філософом, що без попереднього закордонного стажування міг посісти філософську кафедру Московського університету.

Ще одна фігура, на характеристиці якої варто зупинитися окремо, коли йдеться про "протосоціологію" в Україні, — український правознавець і соціолог Б. Кистяківський (1868—1920).Його погляди вже більшою мірою (особливо останній період його творчості) стосуються безпосередньо со­ціології, а точніше — соціології права. У 1918-1920 роках Б. Кистяківський очолював кафедру соціології в соціально-економічному відділі Всеукра­їнської Академії наук (ВУАН). Саме з діяльністю цієї кафедри в період роботи там Б. Кистяківського в 20-ті роки XX ст. пов'язані основні досяг­нення соціологічної думки в Україні.

Значний внесок у розвиток історико-соціологічної думки в Україні внесла також діяльність М. Грушевського. Його творчість, з одного боку, являла собою розвиток історико-соціологічного напряму західної суспіль­ної думки (Е. Дюркгейм, М. Вебер, Л. Леві-Брюль), а з іншого боку — без­посередньо пов'язана з духовними національними традиціями народо­знавства і фольклористики. М. Грушевський відомий також як засновник

(у 1921 році) Українського соціологічного інституту. У цьому ж році ним була опублікована лекція з генетичної соціології. В останні роки життя М. Грушевський тісно співпрацював з "Асоціацією культурно-істо­ричного досвіду", в рамках якої велася робота в галузі соціології, етно­логії і фольклору.

Крім того, на розвиток вітчизняної соціологічної думки вплинули не тільки західноєвропейська й американська соціологія, ідеалістична ро­сійська філософія, але й ідеї народництва, революційного демократизму в Україні, традиції національно-визвольного руху.

У результаті вже на початку 20-х років XX ст. соціологічна наука в Росії (до складу якої входила й Україна) була повною мірою оформлена в національну соціологічну школу. Соціологія в Росії, що розвивалася, з одного боку, під впливом західноєвропейських соціологічних теорій, ще тривалий час залишалася на рівні механічного переносу наукових концепцій у національне соціокультурне середовище. З іншого боку, інституціалізація російської соціологічної школи відбувалася значною мірою і за рахунок розробок оригінальних наукових ідей вітчизняними вченими.

Серед них найбільш пріоритетними у світовій соціологічній науці прий­нято вважати наступні: 1) обґрунтування психологізму як методологіч­ної основи аналізу суспільних явищ (наприклад, механізм наслідування був досліджений М. Михайловським раніше, ніжГ. Тардом); 2) розробка типології культур (запропонована М. Данилевським і здійснена ним на­багато раніше,ніжаналогічні ідеї, описані О. Шпенглером); 3) конструк­тивна наукова критика соціал-дарвінізму й органіцизму в рамках суб'єк­тивної російської соціологічної школи; 4) спроба обґрунтування дихотомії суспільного прогресу (була почата П. Струве і М. Туган-Барановським);

5. розробка концепції соціального біхевіоризму (була проведена Г. Зеленим і В. Бехтєрєвим); 6) створення теорії соціальної стратифікації і соціальної мобільності (була здійснена П. Сорокіним).

Становлення держави (колишнього СРСР) збіглося з періодом при­скореного процесу інституціалізації вітчизняної соціологічної науки. Якийсь час цей процес за інерцією продовжувався. Створювалися соціо­логічні наукові і навчальні заклади, проводилися теоретичні і прикладні дослідження, тематика яких визначалася новими потребами, породжени­ми змінами в країні.

Однак цей період продовжувався порівняно недовго. Вже з кінця 20-х — початку 30-х років XX ст. термін "соціологія" починає вжива­тися з надмірними ідеологічними штампами переважно в негативному

аспекті. Соціологія стала розглядатися як буржуазна наука. Ніхто вже не зважувався говорити, що історичний матеріалізм є соціологією марк­сизму. Викладання соціології було заборонено. Кращі підручники марк­систської соціології 20-х років XX ст. (М. Бухаріна, С. Оранського й ін.) були вилучені з обігу. До кінця 30-х років минулого століття розгром соціологічної науки був завершений, а кращі вчені були змушені зали­шити країну. Тому протягом майже п'яти десятиліть соціологія в нашій країні могла розвиватися лише в рамках інших галузей знання (філосо­фії, історії, економіки, права). Усе це підкреслює необхідність вичлено- вування соціологічного знання з інших наук, а також об'єднання його в рамках однієї науки — соціології.

Часткове відродження соціології стало можливим лише з початком де­мократичних процесів кінця 50-х років XX ст. Однак непослідовність по­літичних змін наклала істотний відбиток і на розвиток соціологічної нау­ки, її предмет трактувався занадто звужено, стверджувалося, що вона за­ймається тільки конкретними соціологічними дослідженнями. На озбро­єння було взято концепцію 30-х років, відповідно до якої історичний матеріалізм ототожнювався із соціологією, а конкретні соціологічні до­слідження, як несумісні з філософською методологією, взагалі виводи­лися за рамки соціологічного знання.

Ідеологічні догми того часу призвели до того, що конкретні соціологічні дослідження давали в основному однобоку характеристику соціальних процесів, виділяючи лише їхню позитивну сторону. Це підтверджує той факт, що соціологічна наука була орієнтована на створення ідеологічного камуфляжу, коректування тих чи інших кроків політичного керівництва колишнього СРСР. Разом з тим, незважаючи на ідеологічну "зашореність", формувалися наукові колективи, які проводили об'єктивні дослідження, шукали шляхи вирішення різних соціальних проблем суспільства. Най­більш помітними в цьому сенсі були дослідження соціально-економічного розвитку села, трудової й управлінської діяльності у сфері промисловості, проблем освіти і виховання, родини і шлюбу, бюджетів вільного часу і багато інших.

Стали з'являтися перші значні соціологічні праці радянських авторів. Серед них — роботи А. Здравомислова, Т. Заславської, М. Іовчука, Г. Осипова, Б. Паригіна, М. Руткевича, А. Харчева, В. Ядова і багатьох інших учених, які намагалися своєю науковою діяльністю і конкретними Дослідженнями довести необхідність утвердження соціології як самостій­ної галузі людського знання. Завдяки цим зусиллям відбувався процес інституціалізації соціології як науки, а пізніше і як навчальної дисципліни у провідних університетах країни (Москві, Києві і Ленінграді). У 1962 році була утворена Радянська соціологічна асоціація, а в 1969 році — Інститут конкретних соціальних досліджень, що у 1972 році був перетворений в Інститут соціологічних досліджень, а в 1988 році — в Інститут соціології Академії наук СРСР. З 1974 року почав видаватися спеціалізований жур­нал "Соціологічні дослідження".

В Україні починаючи з 60-х років XX ст. соціологічна думка розвива­лася в рамках Інституту філософії АН УРСР, де були створені три соціо­логічних відділи. Соціологічні дослідження проводилися в Києві, Харко­ві, Дніпропетровську, Одесі (переважно на базі різних вузівських кафедр). Соціологічний відділ Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР був загальновизнаним у колишньому СРСР науковим підрозділом, у рамках якого (разом з київськими соціологами) були створені методики соціального планування на промислових підприємствах. Ці методики і зв'язані з ними концепції, як і розробки Донецького та Одеського відді­лень Інституту економіки АН УРСР, зробили значний внесок у розвиток промислової соціології і соціології праці в Україні.

Разом з тим процес організаційної інституціалізації соціології в цей період був неповним. Він не торкнувся сфери освіти, — жоден навчаль­ний заклад не готував професійних соціологів. Негативним було також і те, що вітчизняна соціологія розвивалася практично в умовах ізоляції, методологічного монізму, оскільки інші теоретичні орієнтації, крім марк­сизму, були фактично заборонені.

Однак у середині 80-х років минулого століття відбулися істотні і докорінні зміни в суспільстві, що сприяли створенню принципово но­вих умов для розвитку соціологічної науки. По-перше,виникло соціаль­не замовлення на об'єктивну соціологічну інформацію. Органи влади взяли орієнтацію на пошук нових підходів до вирішення реальних проблем суспільного розвитку, що, природно, було неможливо здійс­нити без соціальної діагностики, накопичення й аналізу соціологічної інформації.По-друге,в ідейно-теоретичному плані були створені не­обхідні умови для методологічного плюралізму різних підходів, поглядів і орієнтацій у соціологічних дослідженнях.По-третє,суспільні науки стали "відкритими" для широкого взаємообміну зі світовою науковою думкою.

Унаслідок створення таких умов склалася нова ситуація й у самій со­ціологічній науці. Почався активний процес її інституціалізації як галузі загальнолюдського гуманітарного знання. Такий процес характерний май­же для всіх республік і регіонів колишнього СРСР.

В Україні, у зв'язку з утвердженням державного суверенітету, цей про­цес супроводжується хоча і повільним, але досить очевидним відродженням соціологічної науки, набуттям нею своїх національних рис. У 1990 р. ство­рено Інститут соціології НАН України, починає виходити журнал "Філо­софська і соціологічна думка" (українською і російською мовами), за­сновується Соціологічна асоціація України. З 1998 року виходить що­місячний журнал "Соціологія, теорія, методи, маркетинг" (українською і російською мовами), який представляє інтереси Соціологічної асоціації України. Утворено соціологічні служби в Адміністрації Президента Укра­їни, Верховній Раді, Кабінеті Міністрів України, а також в інших централь­них та регіональних органах державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

При Київському, Харківському, Дніпропетровському, Львівському, Одеському та інших університетах почали працювати факультети соціо­логії, а в багатьох інших вищих навчальних закладах — відповідні соціо­логічні відділення, що розпочали підготовку професійних соціологічних кадрів. Соціологія як обов'язкова навчальна дисципліна введена у всіх вищих навчальних закладах України.

З кожним роком росте число незалежних і державних соціологічних центрів, лабораторій і служб, що здійснюють прикладні соціологічні до­слідження, проводять опитування громадської думки у сферах політики, економіки, культури, освіти, фізичної культури і спорту, інших сферах життєдіяльності українського суспільства. На разі їх нараховується по­над сто. Незважаючи на певні економічні труднощі, діяльність соціологіч­них осередків в Україні стає все більш ефективною, привертаючи до себе увагу керівників державних органів, суспільних і комерційних організа­цій, політиків, вчених і широкої громадськості.

Значних успіхів українські соціологи досягли у сфері дослідження різноманітних соціальних і суспільних проблем. Зокрема, в дослідженні концептуальних засад загальносоціологічної теорії (В. Танчер, В. Тара- сенко, В. Судаков), соціальної структури і соціальної стратифікації, про­фесійній орієнтації молоді (С. Макєєв, О. Куценко, В. Черноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молодого поко­ління (Є. Головаха, Н. Костенко, В. Оссовський), застосування мате­матичного апарату у соціологічних дослідженнях і вдосконалення мето­дичних засобів соціологічного аналізу (А. Горбачик, В. Максименко,

Н. Паніна, В. Паніотто, Ю. Яковенко), соціології освіти та вивчення проб­лем вищої школи (В. Андрущенко, В. Астахова, В. Волович, І. Гаврилен­ко, М. Лукашевич, О. Якуба), соціології культури та закономірностей ціннісної самосвідомості (А. Ручка, В. Панюков, В. Піча, І. Попова, Н. По- бєда, О. Семашко), електоральної соціології та вивчення громадської думки (І. Бекешкіна, О. Вишняк, В. Полторак, В. Хмелько, М. Чурилов), соціології політики та політичної свідомості (М. Головатий, В. Матвієн- ко, М. Михальченко), етносоціології та соціології міграцій (Л. Аза, В. Євтух, М. Шульга), соціології права та злочинності (О. Бандурка,

І. Рущенко, В. Соболев), соціології організацій та управління (Ю. Бурега, Є. Суїменко, Ю. Сурмін, М. Туленков), економічної соціології та соціо­логії праці (В. Ворона, В. Пилипенко, Ю. Саєнко, М. Сакада), соціо­логії особистості та способу життя (В. Бакіров, Л. Сохань), соціальної інженерії та соціальних технологій (В. Патрушев, В. Подшивалкіна,

О. Скідін) та ін.

Таким чином, історія соціологічної думки в Україні, як і історія світо­вої соціологічної науки взагалі, свідчить про те, що для успішного розвитку соціології необхідні певні зовнішні умови, що значною мірою стають внут­рішніми чинниками її розвитку. До них варто насамперед віднести те, що називають "відкритістю" суспільства, — ступінь його демократичності, здатність критично ставитись до того, що відбувається, реально оцінюва­ти переваги і недоліки.

У цьому зв'язку сучасний історик соціології, французький дослідник Раймонд Арон у книзі "Етапи розвитку соціологічної думки", простежу­ючи самобутність, національні джерела й особливості соціології класи­ків, підкреслює, що це не означає, що соціологія національна. Як і кожна наука, вона зазнає впливу різних чинників, але це не змінює її інтернаціо­нальної природи.

Отже, передумови виникнення соціології почали формуватися ще у творах вчених і мислителів стародавніх часів. Антична філософська дум­ка, представлена працями Платона, Арістотеля, Полібія та ін. поклала початок вивченню суспільства та його складових. Нових поштовхів роз­витку соціальної думки надали праці мислителів епохи Відродження (Е. Роттердамський, Т. Мор, Н. Макіавеллі, М. Монтень), які створили модель суспільства, що нагадувала громаду, де порядок і моральні засади регулювались волею Бога і традиціями. Діячі епохи Просвітництва (Гельвецій, Дідро, Руссо, Вольтер, Віко) створили механістичну, раціо­нальну модель суспільства, в якій людина є незалежним суб'єктом, поведінка якого залежить від власних вольових зусиль. У той же час дослідження суспільства в період прото соціології суттєво відставало від розвитку інших наук.

Виникнення соціології як самостійної науки було викликано потребами переходу від традиційного до індустріального суспільства. Початковий етап її становлення пов'язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та орієнтацією на перехід до позитивної науки.

Соціологічний позитивізм став провідним напрямом соціології XIX ст. Його основні концепції розроблялись Д. Міллем, Е. Дюркгеймом. У сере­дині позитивізму з'явились школи і напрями: географічна школа (О. Мон- теск'є, І. Мєчніков, К. Ріттер, Г. Букль та ін.); демографічна школа (А. Гійяр,

1. Казані, В. Мірабо та ін.); расово-антропологічна школа (Ж. Гобіно, X. Чемберлен та ін.); соціальний дарвінізм (Г. Спенсер, Р. Ворме, Л. Гум- плович, У. Самнер, А. Шефле та ін.); соціальний механіцизм (Л. Кетле,

2. Парето та ін.).

На межі ХІХ-ХХ ст. поширилась психологічна школа: психологічний еволюціонізм (Л. Уорд, Ф. Гіддінгс, У. Мак-Дугал); біхевіоризм (Дж. Уотен,

І. Павлов, В. Бехтерев); школа психології народів (М. Лацарус, X. Штей- таль); групова соціологія (Г. Лебон); символічний інтеракціонізм (Ч. Кулі, У. Томас, Дж. Мід). Особлива роль в цьому напрямі належить 3. Фрейду.

Соціологія переживає новий етап — етап класичної соціології (М. Вебер, Г. Зіммель, Е. Дюркейм), де отримали розвиток структурно-функціональ­ний аналіз, конфліктний і системний підходи, символічний інтераціонізм, емпірична соціологія.

У другій половині XX ст. усвідомлюється необхідність синтезу теорії й емпірії, йдуть пошуки загальної теорії (П. Сорокін, Т. Парсонс, Р. Мертон, Дж. Александер, Ю. Хабермас, П. Штомпка та ін.).

Розвиток вітчизняної (російської та української) соціології відбувався під впливом західноєвропейських соціологічних теорій але на теренах національного соціокультурного простору. Оригінальні ідеї і концепції

Н. Михайловського, М. Дашковського, П. Струве, М. Туган-Барановського, Г. Зеленого, В. Бехтерева, П. Сорокіна та ін. увійшли до світової системи соціологічного знання.

За радянської доби соціологія певний час заборонялась. Часткове її від­родження спостерігалося у 50-ті роки XX ст. (А. Зравомислов, Т. Заславсь- ка, Г. Осипов, Б. Паригін, М. Руткевич, А. Харчев, В. Ядов та ін.).

В Україні соціологічна думка почала відновлюватись з 60-х років XX ст. Ґрунтуючись на національних культурно-наукових здобутках, відбувається її інституціоналізація, соціологічні дослідження практично всіх сфер сус­пільного життя набувають поширення, стають все більш важливим джере­лом соціальної інформації, яка використовується в управлінні сучасним суспільством.

? Питання для самоконтролю

1. Які основні передумови виникнення соціології як самостійної галузі наукового знання?

2. У чому полягає сутність концепції О. Конта?

3. Яка роль позитивізму і його основних напрямів у подальшому розвитку соціології?

4. Визначте основні етапи становлення і розвитку соціології як науки.

5. Які головні віхи розвитку соціологічної науки в Росії?

6. Охарактеризуйте роль і стан соціології в сучасній Україні.

Список рекомендованої літератури

1. Арон Р.^тапьI развития социологической мьісли. — М.: Прогресс, 1993.

2. Захарченко М. В., Погорілий О. І.Історія соціології від античності до початку XX ст. — К.: Либідь, 1993.

3. Лукашевич Н. П., Туленков Н. В.Социология: Учеб. пособие. — К.: МАУП, 2002.

4. Погорілий О. І.Соціологічна думка XX ст.: Навч. посібник. — К.: Либідь, 1996.

5. Ручка А. О., Танчер В. В.Курс історії теоретичної соціології. — К.: Наук, думка, 1995.

6. Соціологічна думка в Україні:Навч. посіб. /М. В. Захарченко, В. Ф. Бур- лачук, М. О. Молчанов та ін. — К.: Заповіт, 1996.