2.2 «Художня мова роману»

Коли взимку 1605 року у книжкових лавках Мадрида з’явилась книга “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі», читачі були трохи збентежені, оскільки відчували щось незвичне. Форма цієї книжкової назви мала дивний та цікавий відтінок. У той час читач добре знав, що назва роману дає чітке уявлення про його героя, жанр, сюжет. Наприклад, роман про Амадіса Гальського був виданий під заголовком «Чотири книги про непереможного лицаря Амадіса Гальського, в яких розповідається про його великі подвиги на полі битви та про галантні подвиги». Тут усе було зрозуміло. А от в новому романі Сервантеса у самому заголовку містилось якесь протиріччя та невизначеність [15, c. 53].

До лицарських імен автори часто додавали епітети “відважний», «непереможний», «доблесний» тощо. Епітет у назві твору Сервантеса – «премудрий» (так М. Лукаш переклав іспанське

слово «ingenioso”, яке не піддається однозначному перекладу українською мовою) – був незовсім звичним. Адже слово премудрий у часи сервантеса означало дивне поєднання марення \,

13

меланхолії й винахідливості. Вже в цьому епітеті звучала прихована полеміка з жанром лицарського роману [16, c. 234].

Відомо, що в художньому творі немає німих імен. Кожне ймення є певною підказкою читачеві на те, які риси та якості героя автор хоче актуалізувати. Тому при вивченні кожного художнього тексту необхідно звертати увагу на імена персонажів, адже літературне ім’я у конденсованому вигляді містить максимум інформації: національність, вік, профессія, морально- духовна подоба, соціальне положення та ін.

Ім’я героя Кіхот – вводило читача у світ лицарства: з іспанської воно означало настегенник, тобто частину лицарських обладунків, тому можна було припустити, що головний герой книги був лицарем.

Але у словосполученні Дон Кіхот з Ламанчі є певний комізм. Які подвиги можна здійснити в Ламанчі, це зовсім не героїчна область в Іспанії: там завжди палить сонце і немає іншого пейзажу, окрім нудної рівнини, перерізаної червоними пагорбами??

Пригоди в цій місцевості не могли обіцяти нічого цікавого. До того

ж у побутовій мові «la mancha» - це «пляма», «шматок землі». Таким чином ім’я головного героя роману буквально звучало як дон Настегенник зі Шматка Землі. Це ім’я повинно було приводити до тями захоплених шанувальників Бельяністів Грецьких, Пальмерінів Англійських, Амадісів Гальських. Без сумніву, сучасники Сервантеса етимологію дивного імені героя Сервантеса відчували досить добре.

Ім’я Дон Кіхот завдяки своїй хрестоматійності, настільки глибоко входить до культурологічного простору сучасних мов і літератур, що давно стало загальним іменем. Зокрема в англійській мові це ім’я набуло властивості морфологічного словотвору: Quixote – quixotic ( quixotical) – quixotism [16, c. 176]. З когнітивної точки зору дане ім’я – це усталений символ, який несе точно окреслену систему значень.

У романі Г. Гріна семантика імені Monsignor Quixote

відразу набуває цікавих особливостей. У ній спостерігаються два паралельно реалізовані пласти; з одного боку, це дійсно ім’я персонажа роману, який за задумом автора, є прямим нащадком легендарного лицаря. Це, так би мовити, поверхнева семантика, але

14

водночас асоціативно – когнітивна діяльність читача вносить до неї

той комплекс узагальнених значень, джерелом яких є персонаж роману сервантеса [16, c. 182]

Інша, глибинна семантика цього імені лежить на поверхні тексту, а актуалізує асоціативні зв’язки всередині уявного світу, що створений автором [5, c. 64]. Тобто мовна картина одного твору вступає в звя’ зок з мовною картиною другого твору: Monsignor Quixote – такий самый парія в оточенні священнослужителів 20 століття, як і Дон Кіхот – у дворянинському оточенні 16 століття. На прикладі імені Дон Кіхот (М. Сервантеса) ми спостерігаємо третю фразу існування імені (за В.О. Ніколаєвим), антропономічну, коли воно починає жити своїм життям, потрапляє до мовленнєвого середовища, стає надбанням мови і виражає суспільну оцінку носія цього імені.

У тексті роману є інші цікаві випадки семантичних змін при називанні персонажів з використанням алюзій, в основі яких лежить своєрідний метафоричний та метонімічний перенос.

Метафоричний перенос спостерігаємо у випадку називання Санчо, друга й супутника отця Кіхота. Це також літературна алюзія з того самого джерела. Але ця алюзія також трансформована; у Сервантеса Санчо – служник, людина з низів.

Названі вище персонажі – це основні персонажі роману. Весь подійовий простір цього роману – це простір навколо цих персонажів. Кожний раз, коли відбувається їх називання, спостерігається збудження всієї гами асоціацій [10, c. 28].

Нарешті звертало на себе увагу сполучення титулу «дон» зі словом «гідальго», що означало людину хоч і благородну, але не дуже високого походження. Недарма перші читачі роману,

односельці сервантівського лицаря, такі ж бідні гідальго, як і він, були обурені тим, що він назвав себе без усяких на те прав «доном».

Отже, Сервантес використав в назві своєї книги принципи художньої творчості, що ґрунтується на наслідуванні зразків минулого. Тільки це наслідування було пародійним.

Начитавшись лицарських романів, Дон Кіхот озброюється заіржавілими рештками збруї своїх предків, сідає верхи на жалюгідну шкапу з претензійним іменем росинант (rocin(ісп.) –

15

«шкапа», «робочий віл», ante – «майже») та вирушає встановлювати справедливість у світі і здобувати подвиги на честь своєї дами серця, прекрасної красуні принцеси Дульсенії Тобоської, яка насправді є простою селянкою з сусіднього села Тобоссо [16, c. 76].

Сервантес пародіює куртуазній етикет лицарського служіння дамі, сонети і славу, що намагається здобути Дон Кіхот для своєї коханої. Герой будь-якого твору завжди випробовується письменником на спроможність кохати. Здатність на чисті й глибокі почуття характеризує натуру палку, вірну і шляхетну.

Герой Сервантеса закоханий у дульцінею не тому, що він і справді закохався в неї, а тому що «мандрівний лицар без лібові – то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі». Колись давно йому подобалася сільська дівчина Альдонса Лоренсо, от Дон Кіхот і вирішив зробити її своєю дамою серця і присвячувати їй усі свої перемоги і подвиги. Гадаючи, як назвати свою даму (до речі,

Альдонса в іспанських прислів’ях нерідко виступає дівчиною легкої поведінки) лицар з Ламанчі вигадує для неї вишукане ім’я – Дульсінея Тобольська. Етимологія цього імені доволі цікава: “dulce” в перекладі з іспанської означає «солодка», «ніжна», а суфікс «нея» надає простому імені благородного, «лицарського» звучання. Додаток до її імені – Тобоська – повинен буб би означати «володарка, принцеса Тобоських земель». Насправді ж, Тобокко – це місце в Іспанії, де виробляють бамбукові горщики [5, c. 69].

Ось якою постає Дульсінея в уяві лицаря: «Врода в неї надлюдська, бо в ній поєднались усі неймовірні й фантастичні прикмети раси, якими поети поети ущедряють своїх коханих: волосся її – то щире золото, чоло – Поля Єлісейські, брови – веселки, очі – сонця, личко – троянда, вуста – коралі, зубоньки – то перлоньки, шия – любайстер, перса – мармур, руки – мов кість слонова, уся вона – мов сніг біла, а ті частини тіла, що цнотливість од ока людського приховує, такі, думаю собі і уявляю, що ними можна лише безмірно захоплюватись і годі до будь-чого рівняти»[11, c. 156].

І хоч би якими надуманим не було почуття героя, але воно надає йому міці та енергії. Чисту пристрасть Дон Кіхота до Дульсінеї Тобоської можна назвати справжнім коханням, це почуття морально підтримує лицаря з Ламанчі та вносить у його

16

внутрішній світ гармонію. У скрутних обставинах Дон Кіхот може шукати підтримки лише у своїй високій мрії, адже в реальному світі він самотній.

Ім’я для зброєносця Лицаря Сумного Образу Сервантес, як гадають, запозичив з іспанської приказки: «там Санчо їде на своєму віслюкові». Прізвище Панса (исп. Panzza) означає в перекладі «черево», «живіт». Вибір зброєносця для лицаря – дуже відповідальна справа, адже зброєносець – повинен розділити з ним усі труднощі та перешкоди, на його відданість треба покладатися стовідсотково. Чому ж саме Санчо Пансу запросив Дон Кіхот до себе за джуру? Мабуть, Алонсо Кіхано виходив із тої думки, що «був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові»[11, c. 189].

Санчо Панса – це хазяйновита, практична і простосердна людина, що дбає насамперед про свої інтереси і мріє збагатитися. Це бідний чоловік, який зазнав за життя злиднів й утисків, тому він легко спокушається на пропозицію Дон Кіхота, сподіваючись дістати з цього матеріальну користь. На противагу своєму панові,

Санчо відправляється у мандри не заради високих ідеалів – він мріє про губернаторство, і його мрія ґрунтується на глибокій вірі у власну людську гідність [16].

Спочатку образ Санчо Панси в романі виконує лише пародійну роль, але з розвитком сюжету зміст його поширюється і збагачується. Поступово вимальовується живий і правдивий образ допитливого іспанського землероба, сповнений глибокого соціального і етичного змісту. Сам Сервантес у «Передньому слові» до роману писав, що в образі Санчо Панси, він «згромадив

до купи всі чесноти, що оздоблюють джуру, тоді як у тих пустодзвонних лицарських романах вони трапляються лише по одинці»[16].

Коли Дон Кіхот та Санчо Панса потрапляють у володіння герцога, той вирішує поглузувати з мандрівного лицаря та його зброєносця і призначає Санчо Пансу губернатором острова. Та кепкування герцога і його слуг не досягають цілі і розбиваються об повну серйозність, з якою Дон Кіхот та Санчо Панса сприймають

17

таке призначення. Якраз до герцога відносяться слова Серванетса про те, що кожна людина, яка поводиться безчесно, навіть великий сеньйор чи герцог, мають бути залічені до «черні». Таким чином, письменник вкладає в своє слово «чернь» не становий, а культурний та гуманний зміст.

Поради, які Дон Кіхот дає Санчо при вступі на посаду губернатора, являють собою приклад служіння високим ідеалам людства: «Як схитнеться в тебе часом жезло правосуддя, краще нехай потягне його не вага приносів, а милосердя»; «… ти заслуговуєш бути правителем хоч і на тисячі островів: маєш добру душу, без якої всі знання нічого не варті»; «Будь справедливим у всіх справах, які тобі притрапляться, бо небо сприяє благим намірам»; «свобода Санчо, найнеобхідніша умова існування людини…»[15, c.523].

Високі гуманістичні думки, висловлені Сервантесом вустами свого героя знайшли відгук у творах майже всіх видатних письменників і породили у світовій літературі своєрідну

донкіхотіану, цілу галерею образів схожих на Дон Кіхота.

Зміст та високе ідейне наповнення роману передається не тільки сюжетною лінією, а й мовними засобами. Роман насичений символами, жодна назва і ім’я не використовується автором без додаткового змістовного навантаження. Тож, художня мова твору зумовлює підсилення основного ідейного змісту.

18

Висновки

«Дон Кіхот» - це книга про книгу, їй властивий постмодерністський ефект, описаний Ю. Лотманом, щось на зразок нескінченності, яку створюють наставлені одне на одне дзеркала. Дон Кіхот, який читає Сервантеса, Сервантес, який переказує рукопис Сіда Ахмета Бен-Інхалі, славні лицарі, яких із пафосом або ж з іронією наслідують герої книги.

М. Сервантес звільняє свого героя від вузьких рамок жанру. Про це свідчать художні засоби, використані в романі. Автор знаходить оригінальне, суто літературне рішення: він дозволяє Дон Кіхоту вільно змінювати жанрові парадигми твору. З власної волі головний герой створює міф про свою приналежність до лицарського ордену. Ця трансформація реальної людини в ідеального лицаря відбувається на очах у читача: худа шкапа перетворюється на бойового коня, стрий таз для гоління – в лицарський шолом, а ім’я Кіхана – в гордовите Дон Кіхот Ламанчеський.

Загальновідомо, що твір «Дон Кіхот» виник як пародія на лицарський роман. Сам М. Сервантес засвідчує це у пролозі та в заключній частині книги. Пародія яскраво виражена в основних фігурах твору: лицаря, його зброєносця, коня та прекрасної дами. Підкреслення пародії відчутно уже в сонетах, якими М. Сервантес розпочинає роман, який є пародіюванням традиції авторів лицарських романі розпочинати книгу сонетами та посвятами. Ці сонети – звернення героїв лицарських романів до героїв «Дон Кіхота». Амадіс Гальський звеличує Дон Кіхота, сеньйора Ореана, кохана Амадіса, виражає заздрість та захоплення чеснотами Дульсінеї, а у заключному сонеті кінь Сіда веда розмову з конем іспанського лицаря.

Мотив подорожі (як у фізичному, так і в духовному плані), що передбачає остаточне формування особистості є основним сюжетотвірним елементом лицарського роману, який пародіюють

19

М. Сервантес та М. Йогансон. Як відзначає М. Бахтін, дорога «особливо вигідна для подій керованих випадковістю… На дорогу виїжджають герої середньовічних лицарських романів, і часто всі події роману відбуваються або на дорозі, або сконцентровані навколо неї»[16, 396]. Дон Кіхот вирушає у подорож вдягнувши іржаві обладунки, верхи на старій шкапі, з метою прославити своє ім’я, захищати скривджених та знедолених, як і належить славетному лицарю. У пролозі до своїх новел М. Сервантес розмістив карту подорожей Дон Кіхота. Маршрут дивакуватого лицаря графічно вражає: це крива лінія, що мотається з боку в бік і поступово повертається до висхідної точки, замикаючи коло – безнадійне, замкнене коло, таке природне в пошуках справедливості.

Головний герой роману – це етична особистість, що потрапила в певні історичні умови. Найсуттєвіше в романі – не вчинки Дон Кіхота (у цьому він мало чим відрізняється від героїв лицарських романів), а особлива форма світобачення, характер сприйняття та оцінок оточуючих людей подій та власних вчинків. Саме це й передається за допомогою мовних засобів. Дон Кіхот бажає чинити як герой лицарських романів і уже тому постає перед читачами як особистість. Реальна дійсність руйнує його замисли, гостро відкриває неспівпадіння мрій з реальністю.

20

Cписок використаної літератури

1. Бахтин М. М Эстетика словесного творчества. – М. : Искуство, 1979. – 423с.

2. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе // Бахтин М.М. Вопросы литературы и естетики. – М.: Худож. Лит., 1975. – 456с.

3. Богуславская Г. П. Языковая картина мира и культура народа // Язык и культура: Четвертая международная конф. Материалы. – К. – 1996. – 272с.

4. Гончарова Е. А. Антропоцентризм хронотопа как концептуальная основа художественного текста // Категоризация мира: пространство и время: Материалы науч. конф. – М.: Диалог-МГУ, 1997. – 122с.

5. Гурская Ю. А. Личное имя как особый языковой знак // Язык и культура: Третья международная конференция. Доклады и тезисы докладов. К. – 1994, - 146с.

6. Денисенко В., Костюк В. Модерн як поле експерименту (Комічне, фрагмент, текстуальність). – К.: Наукова думка, 2002. – 176с.

7. Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію // Вибрані твори / Передмова Р. Мельникова. – К.: Смолоскип, 2001. – 516 с.

8. Кожинов В. Происхождение романа. – М.: Советский списатель, 1963. – 440 с.

9. Кубрякова Е. С., Александрова О. В. Виды пространства текста и дискурса // Категоризация мира: пространство и время. Материалы науч. конф. – М.: Диалог-МГУ, 1997. – 123 с.

10.Кузнецова И. В. К вопросу о культурологическом аспекте в интерпритации художественного текста // Актуальні питання романо-германської філології – Житомир: Поліграфіка. – 432 с.

11. М. де Сервантес Сааведра. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. К.: Дніпро, 1995. – 704 с.

21

12. Мелетинський Е. Введение в историческую поэтику эпоса и романа. – М.: Наука, 1986. – 320 с.

13. Пискунова С. И. «Дон Кіхот» - динамическая поэтика // Вопросы литературы. – 2005. - № 1. – 348 с.

14. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Переклад Миколи Лукаша. – Київ: Дніпро, 1995. – 710 с.

15. Сервантес М. Дон Кихот // Сервантес М. Собр. соч.: В 5 т. – М.: Правда, 1961. – Т.1. – 598 с.

16. Скобельська О. Лицар в іржавих обладунках. Матеріал до вивчення роману Сервантеса «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» - К.: Смолоскип, - 2008, - 256 с.

17. Цимбал Я. Творчість Майка Йогансена в контексті українського авангарду 20-30х років: Автореферат. – Київ., - 20с.

18. Чернец Л. Хализев В. Висшая шк.. – «Академия», 1999. – 556с.

19. Штейн А. Дон Кихот – вечний спутник человечества. – М.: Едиториал УРСС, 2002. – 96 с.

20. Потебня О. О. З лекцій теорії словесності. - X., 1930; - 127 с.

21. Виноградов В. В. О языке художественной литературы. - М., 1959. - 344 с.

22. Чичерин А. В. Идеи и стиль. М., 1968. – 245 с.

23. Лотман Ю. М. Структура художественного текста. М., 1970. – 320 с.

24. Фролова К. П. Аналіз художнього твору. К., 1975. – 427 с.

25. Бахтін М. М., Проблеми поетики Достоєвського, 3 видавництва, М., 1972. – 389 с.

22