Висновки

«Дон Кіхот» - це книга про книгу, їй властивий постмодерністський ефект, описаний Ю. Лотманом, щось на зразок нескінченності, яку створюють наставлені одне на одне дзеркала. Дон Кіхот, який читає Сервантеса, Сервантес, який переказує рукопис Сіда Ахмета Бен-Інхалі, славні лицарі, яких із пафосом або ж з іронією наслідують герої книги.

М. Сервантес звільняє свого героя від вузьких рамок жанру. Про це свідчать художні засоби, використані в романі. Автор знаходить оригінальне, суто літературне рішення: він дозволяє Дон Кіхоту вільно змінювати жанрові парадигми твору. З власної волі головний герой створює міф про свою приналежність до лицарського ордену. Ця трансформація реальної людини в ідеального лицаря відбувається на очах у читача: худа шкапа перетворюється на бойового коня, стрий таз для гоління – в лицарський шолом, а ім’я Кіхана – в гордовите Дон Кіхот Ламанчеський.

Загальновідомо, що твір «Дон Кіхот» виник як пародія на лицарський роман. Сам М. Сервантес засвідчує це у пролозі та в заключній частині книги. Пародія яскраво виражена в основних фігурах твору: лицаря, його зброєносця, коня та прекрасної дами. Підкреслення пародії відчутно уже в сонетах, якими М. Сервантес розпочинає роман, який є пародіюванням традиції авторів лицарських романі розпочинати книгу сонетами та посвятами. Ці сонети – звернення героїв лицарських романів до героїв «Дон Кіхота». Амадіс Гальський звеличує Дон Кіхота, сеньйора Ореана, кохана Амадіса, виражає заздрість та захоплення чеснотами Дульсінеї, а у заключному сонеті кінь Сіда веда розмову з конем іспанського лицаря.

Мотив подорожі (як у фізичному, так і в духовному плані), що передбачає остаточне формування особистості є основним сюжетотвірним елементом лицарського роману, який пародіюють М. Сервантес та М. Йогансон. Як відзначає М. Бахтін, дорога «особливо вигідна для подій керованих випадковістю… На дорогу виїжджають герої середньовічних лицарських романів, і часто всі події роману відбуваються або на дорозі, або сконцентровані навколо неї»[16, 396]. Дон Кіхот вирушає у подорож вдягнувши іржаві обладунки, верхи на старій шкапі, з метою прославити своє ім’я, захищати скривджених та знедолених, як і належить славетному лицарю. У пролозі до своїх новел М. Сервантес розмістив карту подорожей Дон Кіхота. Маршрут дивакуватого лицаря графічно вражає: це крива лінія, що мотається з боку в бік і поступово повертається до висхідної точки, замикаючи коло – безнадійне, замкнене коло, таке природне в пошуках справедливості.

Головний герой роману – це етична особистість, що потрапила в певні історичні умови. Найсуттєвіше в романі – не вчинки Дон Кіхота (у цьому він мало чим відрізняється від героїв лицарських романів), а особлива форма світобачення, характер сприйняття та оцінок оточуючих людей подій та власних вчинків. Саме це й передається за допомогою мовних засобів. Дон Кіхот бажає чинити як герой лицарських романів і уже тому постає перед читачами як особистість. Реальна дійсність руйнує його замисли, гостро відкриває неспівпадіння мрій з реальністю.