Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
kursach(2).doc
Скачиваний:
23
Добавлен:
01.03.2016
Размер:
132.61 Кб
Скачать

24

Зміст

Зміст 2

Вступ 3

Розділ І: Поняття художньої мови в літературному творі. Художня мова – основний засіб втілення художнього образу». 6

1.1 «Особливості художньої мови літературного твору». 7

1.2. Художній стиль в літературі 8

Розділ ІІ: Дон Кіхот - перлина творчості М. Сервантеса. 12

2.1. «Життєвий і творчий шлях М. Сервантеса». 12

2.2 «Художня мова роману» 15

Висновки 21

Cписок використаної літератури 23

Вступ

Існує у літературознавстві таке поняття – «вічні образи».

Тлумачення його можна знайти у відповідних довідниках – словниках літературних термінів, енциклопедіях тощо. Ось що приміром, пише з цього приводу Микола Ільницький в Українській літературній енциклопедії : «Вічні образи, світові образи – літературні образи, які за глибиною художнього узагальнення виходять за межі конкретних творів і відображеної в них епохи. Такими є Прометей, Дон Кіхот, Гамлет, Фауст, Дон Жуан та інші. Вічні образи містять у своїй художній конкретності момент загальнолюдського, корінних основ буття, завдяки чому набули поширення у багатьох літературах.»

Другим у переліку «вічних образів» тут названо Дон Кіхота. Час виникнення головного твору Сервантеса – роману «Дон Кіхот» - можна встановити лише приблизно: коли 1604 року письменник прибув до Вальядоліда, більша частина першого тому була все готова, - друком вона вийшла 1605 року. Друга частина побачила світ 1615 року.

Дон Кіхот з власного перетворилось на загальне, донкіхотами стали називати людей, що неспроможні розібратись в дійсності, тому їхні погляди і вчинки виглядають комічно і нічого, крім сміху, викликати не можуть. Таке сприйняття донкіхотства було поширене, і навіть «великий вождь усіх народів» Сталін прорік, що «донкихоти они потому и называются дон кихотоами, что они лишены элементарного чутья жизни».

Генріх Гайне у своїй передмові до німецького видання твору писав: «… перо генія завжди більше самого генія, воно завжди сягає набагато далі, ніж це було передбачено в його задумах, обумовлених епохою, і Сервантес, сам того не усвідомлюючи, написав найкращу сатиру на людську захопленість».

На думку Тургенєва, «в донкихотстве нам следовало бы признать высокое начало самопожертвования, только схваченное с комической стороны». Для Федора Достаєвського «Дон Кіхот» був одним із проявів людського генія в найвищих його злетах: «во всем мире нет глубже и сильнеее этого сочинения. Это пока последние и глубочайшее слово человеческой мысли, это самая горькая ирония, которую только мог выразить человек, и если бы кончилась земля, и спросили там, где-нибудь, людей : «что вы поняли ли вашу жизнь на земле и что об ней заключили?»- то человек мог бы молча подать «Дон Кихота» : «Вот мое заключение о жизни – можете ли вы за него осуждать меня?»

Гюстав Флобер : «Дивовижним у «Дон Кіхоті» видається якраз те, що там відсутня літературність, постійно змішується ілюзія і реальність, і це робить книгу такою комічною і водночас такою поетичною! Якими пігмеями видаються всі інші книги поруч із цією!» А ось голос видатного вченого Альберта Ейнштейна, що постійно перечитував «Дон Кіхота» : це йому «допомагало зберегти моральні принципи в суспільстві циніків».

І про Сервантеса, і про Дон Кіхота написано в різні часи різними мовами стільки, що навіть для звичайного оглянута стислої анотації потрібно було б великої монографії. Попри наявність численних досліджень роману М. Сервантеса ( І. Тургенєв, А. Нямцу, А. Волков, С. Піскунова, А. Штейн, Н. Ейдельман,

Є. Сверстюк, В. Степанов тощо), письменники й літературознавці приділяли увагу здебільшого образу головного героя, який став традиційним, та його рецепції у творчості різних письменників «маніпейності» твору (М. Бахтін), біографічними мотивам у романі (Я. Кравець) або особливостям хронотопу ( Н. Копистянська). Проте, таке важливе питання, як питання художньої мови залишається відкритим.

Тож, метою даної курсової роботи є дослідження особливостей художньої мови в романі М. Сервантеса «Дон Кіхот».

-Предметом дослідження є роман М. Сервантеса «Дон Кіхот»

-Об’єктом є особливості художньої мови роману.

-Зазначена мета реалізується шляхом виконання наступних завдань:

-Дати теоретичне визначення поняття художньої мови;

-Проаналізувати життєвий та творчій шлях письменника;

-Окреслити обставини та передумови написання твору;

Охарактеризувати особливості художньої мови роману.

Розділ і: Поняття художньої мови в літературному творі. Художня мова – основний засіб втілення художнього образу».

Художня мова - основний засіб втілення художнього образу в літературі, її першоелемент. Одна з різновидностей літературної мови — поряд з мовою публіцистики, наук. творів, документів, поточної інформації та ін. Специфічність художньої мови по відношенню до інших видів літературної мови полягає в додатковій функції естетичного впливу на читача. Художня література відображає людину і явища дійсності в безпосередньо життєвій формі. Людина виступає в художньому творі як певна особистість, як характер зі своїми індивідуальними особливостями, тому й мова персонажів твору відзначається своєрідністю, зберігає форми живого спілкування. Ознаками художньої мови є лексичне багатство (у мові художнього твору виступають слова з різноманітних груп лексики загальнонародної мови: архаїзми, діалектизми тощо), розмаїтість синтаксичних конструкцій, емоційність. Усі засоби художньої мови підпорядковані завданню створення художнього образу. Звідси випливає найголовніша її якість — образність, яка виявляється насамперед у так званих мікрообразах. З цих первісних елементів будуються образи ширшого плану: характери персонажів, картини соціального середовища, природи. Художній мові властива ритмічна організація мовного матеріалу у вузькому й широкому значенні цього вислову — від наочно виявленої ритміки віршового рядка до не таких очевидних, але реально існуючих ритмічних властивостей художньої прози. Мова письменника має яскраво виражений індивідуальний характер, виступає засобом втілення авторського стилю. Черпаючи з живого джерела загальнонародної мови, письменники закріплюють все краще, що створив і створює народ, і, в свою чергу, збагачують і розвивають нац. мову. Художня мова нерозривно зв'язана зі змістом конкретного твору і тільки в цьому зв'язку може розглядатися як художнє явище. [22, c.75].

1.1 «Особливості художньої мови літературного твору».

Мистецтво слова, як і будь-яке інше мистецтво, має свої, дуже специфічні, закони, свою мову, без знання якого не можна правильно прочитати художній текст (у найпрямішому сенсі, як без знання китайського не можна прочитати книгу на китайському). Що ж є мовою літератури? Ви ніколи не помічали, наскільки дивними здаються багато текстів, якщо розуміти їх буквально? Наприклад: “Осінь. У небі палять кораблі…” (Ю. Шевчук). Як це? Хіба в небі є кораблі? Які? Як саме їх джгут? При чому тут осінь? І так далі. [22, c. 189].

Якщо вважати, що художня мова - це звичайна мова, то дивність її впадає у вічі. Художні засоби і різного роду прикраси для передачі безпосередньої, “голою” думки, для передачі повідомлення зовсім не потрібні. А для мистецтва - потрібні. Ніякий витвір мистецтва не може обходитися без художніх засобів. Навіщо вони йому? Художні засоби - це як би матеріал, з якого “зроблена” художність. Мистецтво припускає передачу якоїсь особливої інформації, якихось особливих сенсів, які не можна передати нічим, окрім мистецтва. А для передачі цієї інформації воно потребує особливих прийомів, в особливій мові. Така дещо прямолінійна, але в цілому вірна схема. Її можна повернути і навпаки: немає в тексті художніх засобів - значить, немає і особою інформації, немає і мистецтва. Це ж твердження ще категоричніше, хоча і жартівливо, висловив Борис Заходер. Порівняння, метафори, синекдохи і тому подібне - це усе способи зробити слово в художньому тексті “дивним”, новим, несподіваним і таким чином передати думку не “напростець, як в підручнику хімії”. Художні засоби - це не який-небудь “доважок” до змісту, цей само зміст. “Особливий сенс” будь-якого витвору мистецтва полягає не в тому, що автор описує, а в тому, як він це робить. Ця думка, між іншим, належить зовсім не нам, а Пушкіну: “Найнікчемніший предмет може бути обраний поетом; критиці немає нужди розбирати, що поет описує, але як описує”. Після Пушкіна цю думку висловлювали іншими словами раз, напевно, сто. Володимир Набоков у своїй лекції “Про це так: “Предмет зображення може бути сам по собі грубим і відразливим, а його зображення - художньо виразним і гармонійним. Це і є стиль. Це і є мистецтво. І це єдине, що по-справжньому має значення в літературі”. А поет першої половини XX століття Семен Кирсанов виразився ще визначеніше: Я ставлю суть вище за слова Але вірте мені на слово: Сенс не у буквальному розумінні слів А в перетвореннях слова. [22, c. 143].

Сенс - в “перетвореннях”! Що означає “перетворення слова”? Перетворення - це стежки. І - ширше - взагалі будь-хто “прийоми”. Метафора, синекдоха, метатеза, паралелізм, інверсія, анафора… Все ті художні засоби, які в традиції шкільних підручників розташовані в самому кінці теми і є як би необов'язковим матеріалом. А це неправильно. Сенс тексту якраз і потрібно шукати в його художніх засобах, в “перетвореннях” його мови, в тому, як “поет описує”, які “зчеплення” для нього важливі і який саме “лабіринт” цих зчеплень він збудував для читача (про багато що з цього ви дізнаєтеся далі).

Додамо ще, що стежки і стилістичні фігури, а також рима - це найпомітніші способи “перетворень”. Вони на поверхні і тому відразу впадають у вічі. На самій же справі усе йде набагато складніше: зміни відбуваються і усередині самого слова, в його значенні, хоча зовні це ніяк не виражається. Тому до слова в художньому тексті треба уважно придивлятися. [23, c. 123].

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]