Поняття та структура влади

Поняття та структура влади, її легітимність

Як вже було зазначено, сутнісну детермінанту політики становить влада. Розглянемо детальніше цей феномен.

Сучасна політологія, як правило, виходить із розуміння влади, яке запропонував М.Вебер. Влада постає як здатність окремої людини або групи людей стверджувати у сфері соціальних відносин, не дивлячись на опір, власну волю. Влада проявляється повсюди: в родині, у виробничих колективах, армії, у державі загалом. В останньому випадку ми маємо справу з верховною політичною владою.

Сутність влади полягає у відносинах керівництва, владарювання і підкорення. Однак існують різні тлумачення влади. Телеологічне, з погляду досягнення цілей, результатів діяльності. За ним, влада може бути визначена як реалізація намічених цілей. "З двох суб'єктів А і В, суб'єкт А досягає найбільш намічених результатів, а ніж суб'єкт В. Відповідно суб'єкт А і володіє владою".

Біхевіористське трактування розглядає владу як особливий тип поведінки, при якому одні люди командують, а інші -підкоряються. Цей підхід індивідуалізує розуміння влади, зводячи його до взаємодії реальних особистостей. Особлива увага приділяється суб'єктивній мотивації влади. Людиною керує поривання до влади, прагнення до неї. Вона сприймається як засіб збагачення, одержання престижу, безпеки, добробуту. Політична влада складається із зіткнень, різноманітної волі до влади як балансу, рівноваги політичних сил.

До біхеовіористського трактування близький і психологічний підхід. Загальне в них те, що влада має за джерело індивідуальну поведінку. Необхідно виявляти психологічні засади волі до влади. Наявно цей підхід можна прослідкувати в межах психоаналізу. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних та готовності до підкорення, "добровільного рабства" - з боку інших. У психіці людини є структури (за З.Фрейдом), які роблять її схильною до переваги рабства заради особистої захищеності та заспокоєності за допомогою любові до правителя.

Системне трактування влади протилежне попередньому. Влада, за ним, це похідна не від індивідуальних, міжособистісних відносин, а від соціальної системи і виявляється у взаємовідносинах частин та цілого.

Структурно-функціональні інтерпретації розглядають владу як властивість соціальної організації. Людське суспільство базується на доцільності розподілу функцій керування та підкорення. Це умова ефективного спільного буття людей. Ієрархія властива суспільству. Отже влада постає як властивість соціальних статусів, ролей, що дають змогу контролювати ресурси влади.

Реляціоністське (від relation англ. - відношення) визначення влади є синтезним. Влада - це відношення між двома партнерами (агентами), при якому один з них здійснює значний вплив на іншого. Іншими словами, влада - це взаємодія між суб'єктом і об'єктом, при якій суб'єкт за допомогою певних засобів контролює об'єкт.

Структура влади складається з суб'єкта, об'єкта влади та ресурсів. Суб'єкт втілює активний початок. Відносини влади мають асиметричний характер (влада завжди концентрується на боці суб'єкта, але сутність суб'єкт-об'єктних відносин залежить від типу політичного режиму).

Ресурси влади - це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта. Ресурси можна класифікувати на утилітарні, примусові, нормативні (за А.Етціоні). Утилітарні - це матеріальні та інші соціальні блага, що пов'язані з повсякденними інтересами людей. Вони можуть використовуватись як для заохочення, так і для покарання. Примусові ресурси - це міра адміністративного покарання. їх застосовують тоді, коли перші (утилітарні) виявляються не ефективними або вичерпаними. Нормативні -включають ті заходи, які впливають на внутрішній світ людини, на норми поведінки та ціннісні орієнтації (ЗМІ, художня література, різні сфери культури, діюче законодавство, традиції тощо). Цей тип ресурсів впливає саме на свідомість людини, тоді як перші два - на реальні обставини життєдіяльності людини, а через це - на поведінку.

Можна також проводити класифікацію ресурсів відповідно до сфер життєдіяльності: політичні, економічні, соціальні, політи-ко-силові, культурно-інформаційні.

Економічні ресурси - це матеріальні цінності, що необхідні для суспільного виробництва та споживання. Це гроші, засоби виробництва, земля, корисні копалини, продукти харчування тощо.

Соціальні ресурси дають змогу впливати на соціальний статус людини. До них відносяться, наприклад, матеріальний добробут, кар'єра, престиж, освіта, медичне обслуговування, соціальна захищеність.

До культурно-інформаційних ресурсів належать знання та інформація, а також засоби їх отримання й розповсюдження (заклади освіти і науки, ЗМІ, заклади культури). Деякі дослідники вважають, що XXI ст. стане століттям панування інформаційних ресурсів влади.

Політико-силові ресурси - це державний апарат фізичного примусу (армія, карні органи тощо).

Важливо відзначити, що і сама людина є специфічним ресурсом влади (демографічні ресурси). Людина створює всі інші ресурси влади. Людина може виступати знаряддям влади як засіб впливу на інших людей. Тобто людина може виступати і суб'єктом, і об'єктом влади.

Ми визначили, що таке влада як феномен суспільного буття. Але влада може бути класифікована за такими видами: економічна, соціальна, духовно-інформаційна, примусова, політична.

Особливо цікаве питання - в чому полягає специфіка політичної влади. Визначимо ряд ознак, що її відрізняють:

♦ легальність у використанні сили в межах держави та з боку держави;

♦ верховенство, обов'язковість рішень політичної влади над усякими іншими;

♦ публічність (всезагальність). Політична влада від імені всього суспільства звертається до усіх громадян за допомогою права;

♦ моноцентричність (наявність єдиного центру прийняття політичних рішень). Інші види влади поліцентричні;

♦ розмаїття ресурсів політичної влади.

Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспільної влади своєю суверенністю: загальні закони і порядки поширюють її на всіх громадян; вона виносить остаточне рішення в усіх випадках; самостійно представляє громадянське суспільство у міжнародних справах. Вирішальним засобом застосування влади виступає монополія насильства як внутрішнього (право покарання), так і зовнішнього (право на війну). Для політичної влади мають значення не стільки інтереси окремих осіб чи груп, скільки загальні інтереси всіх громадян суспільства.

Політична влада реалізує свої можливості у формах, протистояти яким не можуть антисоціальні тенденції і антигромадські дії. Вона спирається на специфічні знаряддя і засоби влади: юридично-судові, адміністративні, карні, військові. Змістом політичної влади має бути прагнення до збереження суспільства від розпаду і створення умов для його розвитку.

В сучасному суспільстві простежується кумулятивний ефект -накопичення влади, що посилюється. Різні види влади мають тенденцію до взаємодії і навіть до обумовлення одна одної.

Для того, щоб виконувати свої функції, влада повинна бути інституціалізованою, закріпленою у формі політичного панування. Воно означає структурування в суспільстві відносин владування і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці. З останньою пов'язані, з одного боку, соціальні привілеї, з іншого - виконавча діяльність. Політичне панування виникає, коли влада інституюється, перетворюється в стійкі відносини. Воно пов'язане розподілом статусних позицій в суспільстві.

Панування громадянами оцінюється по-різному. Позитивна оцінка прийняття влади населенням, визнання ним її права управляти та згода підкорюватися означає легітимність влади. Така влада характеризується як справедлива та правомірна. Вона має авторитет. Більшість населення впевнена, що існуючий порядок є найкращий з можливих для цього суспільства. Легітимність влади супроводжується наявністю консенсусу щодо основних цілей і цінностей розвитку

Необхідно розрізняти легітимність влади та її легальність. Перше поняття носить етичний характер, друге - юридичний та етично-нейтральний. Легальною є влада, яка видає закони та має змогу їх здійснювати, але при цьому вона може бути не легітимною (наприклад, коли населення знаходиться в пасивній або активній опозиції до влади). В цьому випадку легальна влада часто вдається до примусу і насилля як по відношенню до окремих членів суспільства, так і суспільства загалом.

За М.Вебером можна виділити три типи легітимності влади: традиційну, харизматичну та легальну.

Традиційна влада базується на переконаності і святості традицій та законності репрезентованих ними органів. Ця влада має дві модифікації:

♦ базується на патріархальному пануванні, визначається примітивною згодою з продиктованим владою перебігом суспільних процесів і першорядною значущістю при цьому патріарха як володаря; ♦ базується на становому пануванні з притаманною йому ієрархією, вираженою в моральній та майновій нерівності станів при шануванні існуючих звичаїв і володаря. Харизматична влада передбачає безумовну та ірраціональну віру в надприродні якості володаря. Термін "харизма" запозичений з історії християнської церкви, де його використовують для позначення проповідників, котрі мали дар безпосереднього спілкування з божеством і обминали при цьому офіційні релігійні інституції. В політичній практиці під харизмою розуміють священний дар, виключні якості керівника.

Легальна влада, або раціонально-правова, базується на раціонально зрозумілому інтересі. Для цього типу характерна переконаність у законності встановлених порядків. Для забезпечення такого типу панування необхідний професійний апарат. Змістом цієї влади є визнання важливості законів. Люди підкорюються не особистості, а законам, в межах яких обираються і діють представники влади.

5

Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:

— вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

— організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм;

— координація окремих елементів суспільства;

— легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм);

— політична соціалізація (залучення людини до політичної діяльності суспільства);

— артикуляція інтересів (пред´явлення вимог до осіб, які виробляють політику);

— агрегування інтересів (узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);

— стабілізація (забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом).

Функціонування політичної системи зумовлене наявністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Для з´ясування того, як вони формуються, чим різняться або чим подібні, політологія типологізує (класифікує) політичні системи.

Ця практика була започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, аристократія — олігархія, політія — демократія. Значно пізніше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична системи. У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем: військові та громадянські; консервативні й ті, що трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв´язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх складових); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Поширеною є типологія французького політолога Ж. Блонделя, який вирізняє п´ять типів політичних систем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні (комуністичні) системи, традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси — прагматизм, раціоналізм, основні цінності — свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну, або частково індустріальну, (передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В основу типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: природа політичної системи, характер політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталітаризм); форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація); співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).

Усі названі типології є умовними. Насправді не існує «чистого» типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

Становлення політичної системи в Україні

За роки незалежності Українська держава відбулася за всіма формальними вимірами: незалежність, суверенітет і недоторканність кордонів визнано світовим товариством, країна стала рівноправним членом багатьох міжнародних організацій та об'єднань, зокрема Ради Європи, укладено угоди про співробітництво з провідними міжнародними союзами — ЄС і НАТО, вдалося набути без'ядерного статусу, врегулювати гострі конфліктні ситуації з приводу статусу Криму, щодо базування Чорноморського флоту РФ. Наявні досягнення у трансформації економіки і впровадженні її ринкових принципів, уведена й протягом останніх років залишається стабільною національна валюта.

У суспільно-політичному житті відбулася демонополізація ідеологічної сфери, формується багатопартійна система, діють структури громадянського суспільства — громадські об'єднання, позадержавні аналітичні центри, незалежні друковані й інтернет-видання.

Нині всі колишні соціалістичні країни (Україна не є винятком) переживають перехідний період: ідеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою з планово-розподільчою економікою, до демократичної правової держави з вільною ринковою економікою, а в майбутньому — до громадянського суспільства. При цьому слід мати на увазі, що перехідний період відбувається поетапно. Перший етап — фундаментальна зміна усталених політичних та економічних структур. Другий — розвиток і закріплення демократичних процесів, зміцнення економічних інститутів, підвищення ефективності виробництва. І, нарешті, третій етап — політична консолідація як неодмінна умова економічного піднесення, утвердження принципів правової держави, становлення інститутів громадянського суспільства.

Україна завершила початковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності та набуття атрибутів держави — і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування. Незалежна Україна, пройшовши складний конституційний процес — від Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 p.), укладення Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України (8 червня 1995 р.) до прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, — обрала демократичний тип суспільно-політичного ладу. Відповідно до Основного Закону, «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Становлення політичної системи й інститутів громадянського суспільства відбувається непросто, суперечливо. Україна, безумовно, назавжди залишила минуле, й повернення до нього неможливе. Вона набуває контурів сучасної, повноцінної, цивілізованої держави, довершує політичну та економічну визначеність.

Проте, вступивши в перехідний період, наша держава лише в загальних рисах визначила куди йти, і ще менше — як це зробити.

В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався зі створення нової політичної системи.

Слід відзначити, що на початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за європейським цивілізованим зразком. Наблизилася до рівня професійного парламенту Верховна Рада України, у системі державної влади створено такі нові органи, як інститути Президента України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституційний Суд, Вища рада юстиції, обласні, районні державні адміністрації.

Як уже зазначалося, Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх. За державно-територіальним і адміністративно-територіальним устроєм Україна є унітарною державою: єдина Конституція; єдине громадянство; єдина система права; єдина судова система; єдина система органів державної влади.

Україна є президентсько-парламентською республікою. Систему органів державної влади, за Конституцією України, складають: глава держави — Президент України; орган законодавчої влади — Верховна Рада України; органи виконавчої влади — Кабінет міністрів, обласні та районні державні адміністрації; органи судової влади. Судочинство відповідно до Основного Закону України здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції.

В Україні функціонує політична система — сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому. Держава виступає ключовим елементом політичної організації суспільства з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, органами громадського порядку, служби безпеки та збройними силами. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Основним Законом визнається й гарантується місцеве самоврядування.

Конституція України визначає Президента як главу держави, який виступає від її імені. В Україні посада Президента держави була введена Законом від 5 липня 1991 р. «Про заснування посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень у Конституцію (Основний Закон) Української РСР». Перший Президент України був обраний 1 грудня 1991 року. Президент України не входить безпосередньо до жодної з гілок влади, є найвищою посадовою особою в державі, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина, представляє державу у міжнародних відносинах з іншими країнами.

Президент України обирається громадянами держави на основі загального, рівного й прямого виборчого права, шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Він має бути громадянином України, жити в Україні до дня виборів не менше 10 років, мати право голосу, володіти активним виборчим правом, а також державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більш ніж два строки підряд. Він може бути обраний і на третій строк, однак тільки після того, як на цьому посту перебувала інша особа. Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або об'єднаннях громадян, займатися підприємницькою діяльністю. Повноваження обраного Президента починаються з моменту складення ним присяги на вірність народові України, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду.

Президент України: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України та припиняє повноваження парламенту, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; за згодою Верховної Ради України призначає прем'єр-міністра України; припиняє повноваження прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; призначає, за поданням прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду Національної безпеки та оборони держави.

Конституція України передбачає дострокове припинення повноважень Президента України у випадках: відставки; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; усунення його з поста в порядку імпічменту. У випадку, якщо повноваження Президента України припиняються достроково, виконання обов'язків Президента України покладається на прем'єр-міністра України.

За Конституцією, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, конституційний склад якої — 450 народних депутатів України, які є повноважними представниками українського народу у законодавчому органі держави. Верховна Рада України обирається на чотири роки, працює в режимі чергових і позачергових сесій.

Вся організація роботи Верховної Ради здійснюється відповідно до вимог Конституції й прийнятого парламентом регламенту своєї діяльності.

Конституція України 1996 року залишила без змін загальну структуру однопалатного парламенту, проте суттєво оновила деякі її інститути. Так, було припинено існування Президії Верховної Ради, натомість було створено Узгоджувальну Раду фракцій; перетворено постійні комісії на парламентські комітети; передбачено створення Рахункової палати, інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; інституту представника Президента України у Верховній Раді та здійснено низку інших нововведень.

Основними функціями Верховної Ради є: законодавча, установча та контрольна.

Головною функцією Верховної Ради України вважається законодавча (природна) функція, яка полягає у прийнятті парламентом законів, унесенні змін і доповнень до них, визнанні законів такими, що втратили чинність, в скасуванні їх або припиненні їх дії. Пріоритетним напрямом законодавчої діяльності парламенту є внесення змін до Конституції України.

До основних напрямів установчої функції Верховної Ради України належить: призначення виборів президента України; надання згоди на призначення президентом України прем'єр-міністра та схвалення Програми діяльності Кабінету міністрів, а також прийняття резолюції недовіри Кабінетові міністрів, що має наслідком відставку уряду; призначення третини складу Конституційного Суду, надання згоди на призначення Президентом Генерального прокурора, призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого з прав людини, голови та членів Рахункової Палати; призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного Банку за поданням Президента України. Крім цього, Верховна Рада затверджує загальну структуру, чисельність та визначає функції Збройних Сил України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, вирішує питання адміністративно-територіального устрою України.

Контрольна функція Верховної Ради України тісно пов'язана з іншими функціями парламенту: здійснення вищезазначених функцій і повноважень вимагає перевірки виконання прийнятих рішень.

Верховна Рада України здійснює й інші повноваження, які відповідно до Конституції України належать до її відання.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади с Кабінет міністрів України. Кабінет міністрів відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Підставу діяльності Кабінету міністрів складає Програма діяльності уряду, яку має розглянути й схвалити Верховна Рада України. Відносини Верховної Ради з Кабінетом міністрів визначаються законами, ухваленими парламентом, які уряд зобов'язаний неухильно виконувати. Верховна Рада здійснює фінансовий контроль за діяльністю уряду шляхом затвердження Державного бюджету та прийняття рішення щодо звіту про його виконання.

До складу Кабінету міністрів входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету міністрів призначається Президентом за поданням Прем'єр-міністра.

Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Кабінет міністрів України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України. Важливим завданням Кабінету міністрів є забезпечення прав і свобод людини й громадянина, що цілком відповідає сутності демократичної держави.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації в співробітництві з регіональними, місцевими виборчими органами. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду Президентом України. Якщо голові районної чи обласної державної адміністрації висловили недовіру дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Відносно новим соціальним інститутом для України с органи місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування в Україні бере свій початок від Магдебурзького права. З середини XIX ст. місцеве управління з ініціативи прусського юриста Рудольфа Гнейста стало називатися місцевим самоврядуванням. Ця форма суспільного устрою відображена в таких міжнародних правових документах, як Всесвітня декларація та Європейська хартія про місцеве самоврядування. Згідно з правовими актами, важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія.

Згідно з Законом України, місцеве самоврядування — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок їх утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом. Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування.