Методология_Литература / ZashkilniakL_Metodologia_istorii

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

Натомість, цінним тут є метод сходження від загальних свідомісних явищ до елементарних, котрі показують генезу їхнього виникнення та еволюції. Леві-Строс також звернув увагу дослідників на те, що кожне явище культури містить два шари інформації: поверхову, котру люди осягають розумом, і глибинну, яка залишається неусвідомленою. Завдання дослідника — не втрачати з поля зору цієї другої. Вона спонукає дослідників пильніше придивитися до “прихованої” частини наукової творчості в цілому, й історичної зокрема.

Леві-Строс різко розмежовував історію та антропологію: ”Історія узагальнює дані, що відносяться до свідомих проявів суспільного життя, а етнологія — до його підсвідомих основ”. Історія вивчає, “як люди роблять історію”, твердив вчений слідом за Марксом, а антропологія повинна показати, як вони усвідомлюють свою роль. Історику теж доцільно звернути увагу на метод антропології і проробити шлях “від явного до неявного” [83, 24-31].

Погляди Леві-Строса були розвинуті іншими французькими структуралістами Р.Бартом, Ж.Лаканом, П.Рікером, М.Фуко. Зокрема, М.Фуко багато уваги приділив історичним аспектам формування понятійного складу мови, співвідношення слів (епістем) і речей. Він показав історичну змінність обставин формування і вживання мови, яка поставила історика перед складною проблемою декодування сенсовних значень мови різних епох. У книзі “Слова і речі. Археологія гуманітарних наук” (1967) він поставив важливу методологічну проблему: щоб зрозуміти власну історію, людині слід спочатку навчитися знаходити багатоманітність сенсів, які приховані за мовою і культурою кожної окремої епохи

[143, 24-25].

3.2.Нарративна філософія історії

Виникненню “нарративізму” відчутно сприяли ті філософсько-пізнавальні течії, які скеровували увагу дослідників на свідомість суб’єкта пізнання і співвідношення у ній раціональних і чуттєвих (ірраціональних) чинників. До них відносилися, передусім, неокантіантські системи, феноменологія, герменевтика, екзистенціалізм, структурна антропологія.

Нинішні теоретики нарративізму (В.Б.Ґеллі, Х.Вайт, Ф.Анкерсміт, П.Мюнц, Л.О.Мінк та інші) своє коріння знаходять ще у працях німецького історика ХІХ ст. Й.Г.Дройзена, який зауважив, що історичний текст не можна вважати прямим відбитком минулої реальності, а певною “конструкцією” ідей і знань історика. У 30

— 50-х роках ХХ ст. зауваження Дройзена спонукали анґлійського історика М.Оукшота розвинути думки про суттєву відмінність історичних знань від природничо-наукових і філософських, оскільки вони створюються не на основі емпіричних даних чи раціонально-споглядальних схем, а мають підставою конструктивно-творчі здібності дослідника [179, 278-279].

На початку 60-х років з подачі неопозитивістів у західній історіографії розгорнулася тривала дискусія з проблеми історичного нарративу (передусім на сторінках нового часопису теоретичної історії “History and Theory”, який почав

212

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

виходити від 1960 р.). У ній активну участь взяли західноєвропейські та американські вчені.

Група дослідників звернулася до методів структурної антропології, лінгвістики, щоб проаналізувати історичні тексти і способи їх складання істориком. Вони скерували погляди на роль вербального представлення історичної інформації і його зв’язок з інтелектуально-психологічними рисами дослідника. Їм вдалося показати, що історичний дискурс завжди складається з двох частин: фактуальної і пояснювальної, між якими мусить бути логічна відповідність. Поєднання цих двох відмінних частин може здійснюватися лише на підставі визначеної концепції (концептуального змісту), котра дозволяє укласти явища або події у ланцюг причинно-наслідкових чи мотиваційних зв’язків.

Проте, на етапі конструювання дискурсу дослідник змушений обирати ту чи іншу його форму, яка має власні властивості, пов’язані не з науковими, а літературними формами. Це відбувається тому, що на рівні абстрактного мислення, як вважають прибічники нарративізму, історичний дискурс скеровує увагу вченого у іншу сферу, яка відрізняється від реальності минулих фактів, у сферу “літературнокультурної” реальності, у рамках якої живе і працює той чи інший дослідник. Він творить дискурс, який є зрозумілим йому та його сучасникам у межах даної культури і який пояснюється “запитами” даної культури. За таких обставин вибір структури узагальнення (“генералізації”) історика, як підкреслює один із засновників нарративізму Хайден Вайт, буде швидше відповідати схемам літературної фабули, аніж логіці науки [176, 46].

Такий підхід до розгляду історичної наррації імпонував і продовжує імпонувати багатьом історикам, які не схильні бачити у своєму ремеслі науку, а відводять історії роль особливого роду художньої творчості. Подібні погляди ще у 50-х роках почав розвивати анґлійський історик і теоретик історії Ісайя Берлін (довгорічний редактор згадуваного часопису “Історія і теорія”). 1953 р. у своїй лекції “Історична неминучість”, котра отримала міжнародний розголос, він наполягав на відмінності історії від науки. “Історія,- писав він,- є простою проєкцією в минуле цієї (інтелектуальної -Л.З.) діяльності відбору і пристосування, пошуку зв’язності та єдності” [149, 78].

Спроби виокремити історію з числа традиційних наук мали місце й раніше. Однак формування особливої “нарративної філософії історії”, тобто експлікація нарративу на увесь процес історичного пізнання і надання йому самостійного теоретичного значення, припадає на кінець 70-х — 80-ті роки ХХ ст. Фундаментальне значення тут мала праця американця Хайдена Вайта “Метаісторія. Історична уява в Європі ХІХ ст.” (1973). Займаючися вивченням західноєвропейської історіографії ХІХ ст., цей вчений прийшов до висновку, що історичний дискурс мало чим відрізняється від літературного тексту.

Вайт подав обриси “нової філософії історії”, які сформулював наступним чином. Насамперед, він підкреслює відсутність серед істориків “угоди” стосовно того, що слід вважати науковим дослідженням за зразком природничих наук. Це

213

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

породжує “анархію” підходів, яка засвідчує ненауковий характер історії, її зв’язок з художньою творчістю.

Історії властива неусувальна описовість, стремління до опису індивідуальних явищ. Спільні риси історичного методу прослідковуються саме на стадії наррації — складання історичних текстів. Вайт виокремлює три рівні “організації” історичного матеріалу: (1) хроніку (впорядкування фактів за хронологією), (2) історію (виділення домінуючих у фактах мотивів), (3) побудову сюжету (надання мотивам формальної та ідеологічної орієнтації). На кожному з цих рівнів вирішальну роль грає свідомість

ікультура суб’єкта пізнання. Але на перших двох рівнях вони не такі суттєві, натомість, на третьому — визначальні.

Кожний історик бере за підставу певні історичні факти, але далі генералізує їх, виходячи з обраного ним самим — свідомо чи несвідомо — способу (тропу) пояснення, який відповідає трьом типам: 1) через створення фабули (сюжету), 2) через формальний арґумент, 3) через ідеологічну імплікацію. Кожне таке пояснення може набирати чотирьох форм.

“Фабульне”(1) пояснення зводиться до таких типів: “драма” (боротьба добра

ізла, перемога першого над другим), “трагедія” (те саме, але загибель героя при збереженні і перемозі його ілей), “комедія” (епізодичні перемоги добра над злом при усвідомлення незмінності світу), “сатира” (залежність людини від світу і неможливість його змінити).

Пояснення через “формальний аргумент” (2) теж передбачає лише чотири “схеми”, з яких може вибирати історик: “формізм” або фіксація багатоманітності унікальних історичних подій та явищ (твори Гердера, Карлайля, Нібура тощо), “органіцизм” або намагання знайти провідну ідею історичного розвитку (Ранке, Моммзен, Зібель), “механіцизм” або спроба сформулювати основний закон історичної еволюції (Бокль, Маркс тощо) і “контекстуалізм” або розгляд об’єкту вивчення у зв’язках з його епохою і культурою (Буркгардт та ін.).

Останній спосіб пояснення — через “ідеологічну імплікацію” (3) — передбачає чотири типи ідеологічної орієнтації дослідника: консерватизм, радикалізм, анархізм, лібералізм.

При побудові історичного сюжету усі вищевказані способи пояснень переплітаються і взаємодіють у свідомості дослідника, частину з них він усвідомлює, іншу — ні. Справа в тому, що усі ці свідомісні процедури глибоко закорінені в надрах мови, яку використовують історики, і визначаються чотирма домінуючими тропами буденної мови: “метафорою” або характеристикою явища за аналогією чи подібністю, “метонімією” або баченням явища через одну з його ознак (рис), “синекдохою” або визначенням цілого через його властивість, “іронією” або відкидання твердження на рівні підтексту. Дослідник не усвідомлює усіх цих тонкощів, які здебільшого виявляються підсвідомо, але саме вони визначають усю “стратегію інтерпретації” ним минулого.

Вайт вважає, що усі історичні тексти (праці) є “метафоричними”, тобто містять обраний істориком спосіб пояснення, який визначений його світоглядом та ідеологічними уподобаннями. Минула реальність служить тільки тлом для прояву

214

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

цих суб’єктивних намірів історика. Усе, що лежить поза фактами, твердить Вайт, є метафорою, суб’єктивним баченням історика, а уся сучасна історія є лише “мімезисом” минулої дійсності, є, в сутності, міфом (!) Завдання історика , за Вайтом, полягає не у пошуку істини і правди, а з’ясуванні моделей і крітеріїв мислення укладачів історичних джерел. Можливо тоді, коли уява переможе науку, відбудеться новий розквіт історії. І тут погляди Вайта наближаються до прихильників антропологічної історії.

До розвитку “нарративної філософії історії” причинилися численні західні історики, серед яких слід згадати американців Л.Стоуна, В.Волша, П.Мюнца, анґлійця Г.Келлнера, француза Л.Мінка, німця Й.Рюзена, голландця Ф.Анкерсміта та багатьох інших, кожен з яких вніс у побудову системи свої спостереження і пропозиції. Немає можливості усі їх розглядати. Слід підкреслити лише головні елементи цієї системи та її методологічні постулати.

Для прихильників “нової філософії історії” властиве “розтягнення” процедури наррації на весь процес історичного пізнання і надання їй самостійного методологічного значення. У зв’язку з цим, “нарративісти” оперують специфічною термінологією, яка запозичена з лінгвістично-літературознавчого словника, передусім, структурної семантики. Вони твердять, що головне завдання своєї теорії і методу бачать у тому, щоб знаходити у історичних текстах не індивідуальність їхнього укладача, а абстрактні, приховані лінгвістичні структури людського розуму

[178, 209].

Для нарративістів історична дійсність не має суттєвого значення, оскільки їх цікавить, насамперед, процедура інтелектуально-психологічного “просування” історика шляхом тропів, прийнятих у даній історичній громаді. Тому питання про істиність або правдивість історичних знань (текстів) нарративісти розв’язують специфічним чином, виходячи з логічно-семантичних крітеріїв: (1) істиність усіх складових суджень тексту не гарантує істиності історичної наррації (!), (2) історична наррація може залишатися істинною, незважаючи на те, що деякі її судження можуть бути фальшивими, (3) пропорційно більший вміст істиних суджень одного нарративу у порівнянні з іншим не свідчить про більший ступінь істиності першого [176, 19].

Нарративістська модель історичного дискурсу передбачає, передусім, не пошук і пояснення історичних текстів, а їхню інтерпретацію, яка, в свою чергу, бачить в них поєднання логіки, поетики і риторики, які у підсумку творять певний “код”, що його історик прагне переказати іншим. Розгадати цей “код” здатний лише спеціаліст, в той час як “споживач” тексту сприймає його мовні структури відповідно до існуючих у його власній культурі значень, що діють на рівні підсвідомості або автоматизму. Це не означає, що історичний дискурс не містить правдивих суджень про минуле, навпаки, він займається “тестуванням” відповідності історичних значень культурним зразкам сучасності. Тому історичне знання можна вважати “алегоричним” знанням — пристосуванням культурно-мовного світу минулих часів до культурно-мовних реальностей теперішнього. Завдання історика полягає у тому чи іншому “представленні” історичного минулого. Воно тісно пов’язане і випливає з сучасного історикові культурного світу та його естетично-аксіологічних систем.

215

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

Такий методологічни1й підхід зближує нарративістів з прибічниками екзистенціалізму і герменевтики, засвідчує їхню методологічну спорідненість. Він демонструє добрі результати при аналізі історіографічної спадщини, а не конкретних історичних подій чи явищ. Не випадково більшість праць нарративістів присвячені вивченню історичного письменства. Для прикладу можна навести праці американської дослідниці Лінди Орр (“Жюль Мішле: природа історії і мови”, 1976, “Безособова історія: французька історіографія революції у ХІХ ст.”, 1990), яка піддала аналізові мову історичних праць і прийшла до висновку, що вона запозичена з літературних зразків. Ще один американець, Ф.Каррар, знайшов у мові французьких “анналістів” “другого покоління” багато спільного з поетичними зразаками (“Поезія нової історії: історичний дискурс французької історіографії від Броделя до Шартьє”, 1992) [179, 280-283].

“Нарративна філософія історії” в котрий раз поставила проблему суб’єктивності історичного письменства, але у більш широкому культурному контексті. Продовжуючи традиції неокантіанства, вона відмовилася від розгляду питання про всесвітню історію як історичний процес, обмежившись вивченням історично-пізнавальної діяльності в контексті визначеного культурного обрію. У той же час світова історіографічна практика продовжує обертатися у річищі більш широкого спектру традиційних методологічних проблем наукового пізнання: реконструкції — пояснення — представлення — інтерпретації минулої дійсності.

4.Замість епілога: кінець історії?

1989 року молодий американський вчений-політолог Френсіс Фукуяма опублікував у часописі “The National Interest” статтю із сенсаційним заголовком “Кінець історії?”, яка викликала бурхливу полеміку науковців різних дисциплін. Через кілька років Фукуяма написав спеціальну монографію “Кінець історії і остання людина” (1992), в якій більш докладно подав обґрунтування своїх оригінальних поглядів.

Насамперед, Фукуяма проголосив необхідність повернення до універсальної історії людства, котра здатна пояснити еволюцію і зміни, що мали і продовжують мати місце у розвитку світової людської спільноти. У сучасних умовах, підкреслює цей дослідник, всезагальність людської історії стає ще більш відчутною, аніж раніше. Тому намагання замкнутися у вузьких рамках індивідуалізму та суб’єктивізму і не зауважувати зворотнього впливу соціальних наслідків людської діяльності є нині неможливим.

“Кінець історії” за Фукуямою зовсім не означає кінця людського співжиття і взаємин. Цей образний зворот вчений вживає слідом за Геґелем і Марксом для констатації факту завершення людством пошуків такої форми соціальності, котра б відповідала “найглибшим і фундаментальним людським потребам” [165, XII-XIII]. Після тривалих блукань, які супроводжувалися “кривавою боротьбою” і численними

216

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

жертвами, у свідомості більшості населення Землі утвердилося переконання про єдино можливу раціональну форму суспільності — “ліберальну демократію”. Тільки вона уможливлює дальший розвиток людства на глибинних засадах гуманності і співіснування індивідів у суспільстві та на Земній кулі в цілому. Усі інші форми, які людство в силу тих чи інших історичних обставин в різний час змушене було випробувати, виявилися недостатніми для мирного співіснування.

Фукуяма пропонує розглядати історію суспільства з висоти двох фундаментальних і визначальних сторін його життя — економічної та свідомісної. З точки зору економіки ліберально-демократичні засади “вільного ринку” здобули повну перевагу над усіма іншими концепціями, незалежно від культурноцивілізаційного рівня розвитку суспільства. Цей факт вчений пов’язує зі здобутками природничих наук, які досягли блискучих, хоча й соціально неоднозначних, успіхів у розкритті природних законів. Вони не тільки створиили нові технології, але й встановили “глобальний обрій” продуктивних можливостей усього світу, який змушує усі країни здійснювати однотипну економічну модернізацію господарства, і, як наслідок цього, — освіту і соціальну організацію.

З другого боку, людина представляє собою не тільки біологічну, але й духовну істоту, наділену свідомістю. Тому, слідуючи за Геґелем, Фукуяма виокремлює крім чисто біологічних потреб людини ще й розумово-психологічну потребу “самоствердження” (яка проявлялась у почуттях “злоби”, “встиду”, гордості”). Ця потреба штовхала людей і держави до кривавих конфліктів — внутрішніх і зовнішніх, — аж доки самоствердження особистості не було визнане універсальною цінністю і не отримало закріплення у законі, який гарантував її права (французька і американська революції ХVІІІ ст.). З того часу людство пройшло чималий шлях для того, щоб впевнитися, що “потреба самоствердження особистості” є головним двигуном історії. Вона включає в себе процес самоствердження релігійних, соціальних, етнічних та інших груп людей, нарешті особистості, що провадить до встановлення держави “ліберальної демократії”, яка законодавчо забезпечує свободу їх суспільної діяльності в межах закону. Подібна тенденція переноситься також на міждержавні відносини.

Визнання більшістю освіченого населення Землі того факту, що історія представляє собою ланцюг безперервних спроб розв’язання внутрішньої людської “потреби самоствердження”, означає, на думку Фукуями, “кінець людини” — завершення пошуків моделі співіснування особистостей, колективів, груп, держав, цивілізацій. Такою універсальною моделлю є ліберальна демократія.

Незважаючи на гостру критику з усіх боків, Фукуяма залишається на оптимістичних позиціях стосовно всесвітньої історії, яка все більш впевнено стає на шлях раціонального розвитку, поза яким для людства немає альтернативи.

Праці Ф.Фукуями відчутно послабили позиції нарративістів у сучасній теоретичній історії, повернули погляди до універсальної історії людства. Дальше дроблення історії на окремі ділянки, яке спостерігається у “новій науковій історії”, “новій філософії історії”, суперечить інтеґральним цивілізаційним процесам, що відбуваються у сучасному світі. Не випадково й провідний у світі часопис

217

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

теоретичної історії (“History and Theory”) спільно з різними фундаціями розпочав у 90-х роках низку наукових форумів з проблем всесвітньої історії. На першому з них у Веслеянському університеті у березні 1994 р. думки істориків відносно можливості написання і викладання всесвітньої історії значно розійшлися [189, 1-9]. Були висловлені застереження, що будь-яка типологія суспільного розвитку, яка є неуникною при глобальній історії, знизить рівень інтелектуальної творчості історика, змусить вдатися до відбору фактичного матеріалу, при якому буде втрачено частину “первинного” фактажу. Надалі багатьох західних істориків продовжують відлякувати примари “холізму” і “тоталізму”, розкритиковані К.Поппером. Постмодерністська психоаналітично-лінгвістична візія історії на цьому ґрунті здобула поважні позиції у західній історіографії.

Разом з тим, група західних істориків (В.Г.Макніл, Ж.Абу-Луго, В.А.Грін, Ф.Фукуяма та ін.) провадять пошуки способу інтеґрального підходу до історії. Для цього залучаються різні теоретичні доктрини — від психоаналізу до цивілізаційнокультурних інтерпретацій. При цьому вчені добре усвідомлюють “нестійкість” і політико-ідеологічну залежність синтетичних побудов всесвітньої історії, багатоманітність проявів якої важко піддається стандартизації. Холістична візія минулого, за твердженнями багатьох істориків, відбиває насамперед соціальнокультурний чи соціально-політичний кути зору кожного конкретного дослідника на історію.

Чи є шанс віднайти достатньо загальну ідею, яка спроможна об’єднати людські діяння у єдиний процес? Чи сама людська історія містить у собі внутрішній сенс? Чи можливе наукове пізнання минулої дійсності? Ці та інші питання залишаються відкритими, створюючи широке поле для праці майбутніх поколінь істориків. Принаймні можливості обрання ними шляху вивчення минулого сьогодні представляються більш широкими і різноманітними.

* * *

Поданий вище короткий нарис еволюції світової історико-теоретичної думки у її, передусім, європейських вимірах, не дає ані оптимістичних, ані песимістичних прогнозів на майбутнє. Історична думка, розвиваючися разом і в межах змінюваних картин світу, пройшла шлях від міфологічного до антропологічного трактування минулого, постійно намагаючися знайти задовільне поєднання матеріального і духовного начал людської діяльності, об’єктивних і суб’єктивних її наслідків. “Побіжно” людство набуло усвідомлення про історичний характер усіх змін у природі і суспільстві й, разом з тим, значення історичного методу.

Двоїстий характер людської природи (буття і свідомість) зродили невпевненість у пізнавальних можливостях раціонального пояснення минулого, змусили звернутися до ірраціональних проявів людських діянь, які потіснили в

218

Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.

історії раціональний сенс. Поступово склалося переважне нині уявлення про те, що історичне пізнання й історичне знання не дають істиної картини минулого, а лише приблизний, вибірковий образ історичних подій, який зазнає змін в залежності від культурного розвитку людства та його окремих представників. У підсумку, це призвело до сумнівів відносно науковості історії, її приналежності до традиційних наук.

І все ж крайній песимізм не повинен мати місця у трактуванні історії, незалежно від того визнаємо ми її наукою чи мистецтвом. Адже від найдавніших часів історія була невід’ємним супутником життя Людини і Людства. Вони завжди прагнули і прагнутимуть знати свій “учорашній день”, аби краще орієнтувуатися у сьогоденні, аби самоусвідомлювати себе у природі і соціумі. Без історії це неможливо. Історія покликана задовільнити історичний інтерес людини, який, як видається, зумовлений не тільки і не стільки культурно-естетичними, скільки науково-практичними потребами. Краще і більш адекватне усвідомлення свого місця і ролі у змінюваному світі дозволить Людині і Людству побудувати цей світ на раціональних засадах, які найповніше відповідають ідеї гуманності.

Багатоманітність історичних теорій і концепцій, які поширені у сучасному світі, відбивають різноманітність позицій світобачення. Кожна історична теорія постулює певний кут зору на минуле і людину у ньому, розкриває якийсь новий аспект цього минулого. Вона служить, одночасно, парадиґмою і методом підходу до його розуміння і пояснення. Плюралізм світобачення є великим досягненням цивілізації, який людство вистраждало своєю тривалою і трагічною історією. Тільки з різноманітності поглядів може “зіткатися” загальна картина світової історії, в якій головним актором виступає “історична Людина”. Не так важливо, чи буде ця картина образно-естетичною чи науково-критичною, головне, щоб вона завжди була

гуманістичною.

Увесь досвід еволюції історичної думки не суперечить тому, щоб історія була науковою дисципліною з притаманними їй рисами науково-пізнавальної діяльності, спрямованої на здобуття науково-історичних знань, але також залишалася площиною прояву творчих культурно-естетичних, літературних здібностей письменника. При цьому важливо пам’ятати одну просту істину — необхідність збереження “історичності” будь-якого погляду на минуле...

219

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

Список використаної та рекомендованої літератури

1.Абрамсон М.Л. От Данте к Альберти. Ленинград,1979

2.Агафонова Н.В. Прогресс и традиции в науке. Москва,1991

3.Афанасьев Ю.Н. Историзм против эклектики. Французская историческая школа “Анналов в современной буржуазной историографии. Москва,1980

4.Барг М.А. Категории и методы исторической науки. Москва,1984

5.Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. Москва,1987

6.Баталов Э.Л. Философия бунта. Москва,1973

7.Бернгейм. Введение в историческую науку. [Москва], [1908]

8.Блок М. Апология истории или Ремесло историка. Москва,1973

9.Болингброк. Письма об изучении и пользе истории. Москва,1978

10.Бонгард-Левин Г.М. Древнеиндийская цивилизация: философия, наука, религия. Москва,1980

11.Бродель Ф. Материальная цивилизация. Экономика и капитализм. ХVXVIII вв.: В 3-х томах. Москва,1986-1990. Тт.1-3

12.Бэкон Ф. Сочинения: В 2-х томах. Москва,1978-1979. Тт.1-2

13.В поисках нового мировидения: И.Пригожин, Е. и Н.Рерихи. Москва,1991

14.В поисках теории развития науки (Очерки западноевропейских и американских концепций ХХ в.). Москва,1982

15.Вайнштейн О.Л. Западноевропейская средневековая историография. Москва,1964

16.Вайнштейн О.Л. Очерки развития буржуазной философии и методологии истории в ХІХ-ХХ вв. Ленинград,1979

17.Вебер М. Избранные произведения. Москва,1990

18.Вико Д. Основания новой науки о общей природе наций. Москва,1940

19.Виндельбанд В. История философии в ее связи с общей культурой и отдельными науками. Санкт-Петербург,1913

20.Виндельбанд В. О свободе воли. Двенадцать лекций. Москва,1905

21.Гадамер Г.Г. Истина и метод. Основы философской герменевтики. Москва,1988

22.Гайда Л.В., Вершинин С.Е., Шульц В.Л. Коммуникация и эмансипация:

критика методологических основ социальной концепции Ю.Хабермаса. Свердловск,1988

23.Гайденко П.П., Давыдов Ю.Н. История и рациональность. Социология Макса Вебера и веберовский ренессанс. Москва,1991

24.Геворкян Г.А. Очерк исторической методологии науки. Ереван,1987

25.Герасимов И.Г. Структура научного исследования. Москва,1985

26.Гердер Й.Г. Идеи к философии истории человечества. Москва,1977

220

Список літератури

27.Герни О.Р. Хетты. Москва,1987

28.Герье В.И. Ипполит Тэн. [б.м. и г.и.]

29.Гольбах П. Избранные произведения. Москва,1963. Тт.1-2

30.Грамши А. Избранные произведения. Москва,1980

31.Грамши А. Искусство и политика: В 2-х томах. Москва,1991. Тт.1-2

32.Григорьева И.В. Исторические взгляды Антонио Грамши. Москва,1978

33.Грушевський М. Історія України-Руси. Київ,1991-1997. Тт.1-8

34.Грушевський М. Наша політика. Львів,1911

35.Губман Б.Л. Смысл истории: очерки современных западных концепций. Москва,1991

36.Гулыга А.В. Искусство истории. Москва,1980

37.Гуссерль Э. Логические исследования. Часть 1. Прологомены к чистой логике. Киев,1995

38.Далин В.М. Историки Франции ХІХ-ХХ веков. Москва,1981

39.Дворцов А.Г. Гегель. Москва,1972

40.Долгов К.М. От Киркегора до Камю: философия, эстетика, культура. Москва,1990

41.Долгов К.М. Эстетика Д.Лукача. Москва,1988

42.Дорошенко Н.М. Становление и развитие методологии истории. Калинин,1987

43.Драгоманов М.П. Вибране. Київ,1991

44.Дрэпер Д.В. История умственного развития Европы. СанктПетербург,1866. Тт.1-2

45.Дьяков В.А. Методология истории в прошлом и настоящем. Москва,1974

46.Дюркгейм Э. Метод социологии. Киев-Харьков,1899

47.Жуков Е.М. Очерки методологии истории. Москва,1980

48.Зашкільняк Л.О. Вступ до методології історії. Львів,1996

49.Зашкильняк Л.А. Формирование и развитие исторической науки в Польше. Львов,1986

50.Зевелев А.И. Историографическое исследование: методологические аспекты. Москва,1987

51.Зиммель Г. Проблемы философии истории (Этюд по теории познания). Москва,1898

52.Золотарев В.П. Историческая концепция Н.И.Кареева. Содержание и эволюция. Ленинград,1988

53.Ильин В.В. Критерии научности знания. Москва,1989

54.Ильин В.В., Калинкин А.Т. Природа науки: гносеологический анализ. Москва,1985

55.Историография итории нового времени стран Европы и Америки. Москва,1990

56.Историография истории южных и западных славян. Москва,1987

57.История буржуазной социологии ХІХ — начала ХХ века. Москва,1979

221