II розділ. Передумови утворення Української Народної Республіки

Внаслідок тяжких поразок російської армії на фронтах, поглиблення Економічної та політичної кризи в Росії вибухнула Лютнева революція. Вона почалася страйками й демонстраціями у Петрограді 23 лютого, які переросли в акції громадської непокори і збройне повстання. Війська відмовлялися коритися царській владі й стріляти в народ. 27 лютого бойові революційні дружини оволоділи столицею, визволили з тюрем політичних в'язнів. Врешті 15(2) березня 1917 р. цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, але цей представник династії Романових також зрікся престолу, передавши питання про форму правління на розгляд майбутніх Установчих зборів. Того ж дня Росію було проголошено республікою, а вся повнота влади перейшла до Тимчасового уряду, куди входили представники партій «кадетів» (конституційних демократів), есерів та меншовиків. На місцях виникли нові органи влади — ради («совєти»).

Більшовики, які відігравали незначну роль у Лютневій революції, ще не мали достатньо сил і опинилися в опозиції. Але тепер вони могли діяти легально, і в умовах гострої кризової ситуації їхня демагогічна пропаганда швидко здобула їм політичний капітал. Це знайшло свій вияв у переможній для більшовиків Жовтневій революції, яка почалася 7 листопада(25 жовтня)1917 р [3; с.218].

А тим часом світова війна добігала кінця. Воєнні дії у кампанії 1917 р. пройшли під знаком поступової переваги Антанти, хоча російський наступ (уже в умовах існування республіки) провалився. Кампанія 1917 р. принесла нові економічні та політичні проблеми. Народ стомився від війни і вимагав миру, солдати відмовлялися воювати, браталися з противником. До речі, перші братання здійснили українці, котрі воювали у ворогуючих — російській та австро-угорській — арміях. Сигналом до братань ставала українська пісня, що лунала з окопів по різні боки лінії фронту.

Один із найважливіших наслідків Першої світової війни — потужне піднесення національно-визвольного та революційного рухів. На уламках трьох імперій, що зазнали поразки (Австро-Угорської, Німецької та Османської), і значно ослабленої Російської виникла велика кількість незалежних держав, зросла національна свідомість гноблених народів, посилилися національно-визвольні рухи навіть тих народів, які, здавалося б, спали непробудним сном і були приречені на асиміляцію. Варто підкреслити, що Україна була в особливо тяжкому становищі, бо навіть недавно відроджені держави, у тому числі й ті, що виникали на уламках імперій (Польща, Чехословаччина, Румунія, Угорщина), прагнули анексувати на свою користь хоч якусь частину України. Отже, українці мусили боротися не лише проти імперій, а й проти молодих країн-хижаків [3; с.220].Після перемоги Лютневої революції в Україні виник ще один центр, який представляв інтереси українського народу, - Українська Центральна Рада. її було створено 20 (7) березня 1917 р. у Києві з ініціативи українських політичних партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. До Української Центральної Ради ввійшли керівники Товариства українських поступов­ців (ТУП), представники українських соціал-демократів, культурно-освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій, громад і гуртків. Про створення Ради було повідомлено Тимчасовий уряд.

На з’їзді ТУП, що відбувся в березні 1917 р., главою було обрано М. Грушевського, хоча він не мав наміру в післяреволюційній ситуації залишатися членом товариства. Делегати з’їзду заявили про підтримку Тимчасового уряду, зобов’язалися домагатись автономії України, щоб всеросійські Установчі збори тільки затвердили її. З’їзд звернувся до народу із закликом сприяти підготовці українського національного конгресу. Було вирішено змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів. До її керівництва об­рали Д. Дорошенка, С. Єфремова та А. Ніковського.

Ця партія масо­вою не стала, оскільки здійснювала політичну діяльність тільки в інтелігентських колах. М. Грушевський закликав добиватись якнай­ширшої національно-територіальної автономії, яка “більш-менш наближена до державної самостійності”. Відповідно майбутню Російську республіку він розглядав як федерацію. Автономія України мала постати на землях, де українське населення становило більшість. Будь-які прояви українського шовінізму М. Грушевський пропонував вважати національним злочином.

Гнівно відкидаючи гасло “Україна - для українців”, він проголошував від імені всього організо­ваного українського громадянства: “Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе”[23].

Згідно з проголошеним Першим Універсалом (10 червня 1917 року) стратегічною лінією «однині самі будемо творити наше життя», 15 червня 1917 року був створений перший український уряд – Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком [3; с.7].У І Універсалі Центральна Рада назвала себе «обраним органом українського народу». III Універсал містить складнішу конструкцію, відповідно до якої Центральна Рада поставлена українським народом разом з іншими братніми народами України «берегти права, здобуті в боротьбі, творити порядок і будувати все життя в нашій землі», а в IV Універсалі сказано: «...Ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу— селян, робітників і солдатів» [1; c.41].

На підставі порозуміння з Тимчасовим урядом УЦР видала Другий універсал (16(3) липня 1917 р.). Цей універсал став великою стратегічною помилкою керівництва Центральної Ради на чолі з Грушевським та Винниченком і, на жаль, не останньою. Його капітулянтська лінія щодо Тимчасового уряду призвела до розколу в таборі української революції, викликала розчарування багатьох свідомих українців, зупинила наростання хвилі національного піднесення, сприяла тому, що ініціатива стала переходити в руки ворогів незалежної України.

Невдалою була тоді й спроба самостійників проголосити незалежну Українську державу. Коли Другий український полк ім. Павла Полуботка зайняв у ніч на 18(5) липня 1917 р. приміщення УЦР, вимагаючи проголошення самостійної України і укладення миру з державами Центрального блоку, то її лідери поставилися до цього вороже. Самостійники не зважилися продовжувати боротьбу проти Центральної Ради, котру вважали законним репрезентантом інтересів українського народу, і розв'язувати громадянську війну. Тому вони склали зброю перед іншим, вірним УЦР, полком. Міхновський та інші керівники полуботківців були відіслані на фронт або ж заарештовані [21; с.458].

III Універсалом в Україні було проголошено демократичну державу, яка характеризувалася самостійною верховною владою, нічим не обмеженою у розв'язанні проблем внутрішнього державного ладу, законодавства, суду й управління. Тільки у відносинах з іншими державами УНР була обмежена положеннями III Універсалу стосовно федеративного зв'язку з Росією. М. Грушевський у своїй праці «Якої ми хочемо автономії і федерації» підкреслив, що потрібна «широка автономія». Україна, за його висновком, прагнула саме такої автономії, яка об'єктивно дає поштовх до перетворення в «повну державу». І вже через два місяці після проголошення УНР у складі Федеративної Російської республіки Україна на весь голос заявила про себе як про «повну державу». 9 січня 1918 р. [1; с.40].

IV Універсалом Центральна Рада сповістила, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого не залежною державою». Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності, однак з погляду еволюції «чистих» державних форм цей шлях є закономірним [1; с. 41].

Отже, передумовами утворення Української Народної Республіки були:

1. Розпад Російської та Австро-Угорської імперій унаслідок Першої світової війни, виникнення умов для проголошення українцями власної держави;

2. потужне піднесення національно-визвольного та революційного рухів;

3. зросла національна свідомість гноблених народів;

4. появі чотирьох Універсвлів, в одному з яких було проголошено Українську Народну Республіку.