1.4 Періодизація історичного розвитку міжнародного права

1. Міжнародне право Стародавнього Світу (4 тис. до н.е. – 476 н.е.) – міждержавні правові норми почали складатися з виникненням перших рабовласницьких держав на основі вже наявних правил додержавного міжплемінного «права». Батьківщиною міжнародного права вважається Близький Схід, долини річок Тигру, Євфрату, Нілу. Саме там в 4 тис. до н. е. виникли найдавніші держави. У процесі взаємодії між ними формувалися перші міждержавні правові норми.

Основними рисами таких міждержавних правових норм були:

1. походження з додержавного міжплемінного «права» правила, закріплені в звичаях і договорах;

2. релігійність;

3. регіоналізм;

4. звичай як головне джерело міжнародного права.

У той час були відсутні міжнародні відносини в сучасному розумінні. У сферу світового ринку і глобальних зв'язків не були включені цілі континенти (Америка, Австралія, більша частина Африки), невідомі європейцям, населення яких жило ще при родовому ладі. У різних географічних районах мали місце свої центри міжнародного життя (Близький Схід, Індія, Китай, Греція, Рим та ін.) Вони включали порівняно невеликі групи держав, що підтримували між собою більш-менш стійкі зв'язки.

У період зародження норм міжнародного права його суб'єктами в Стародавньому Єгипті вважалися фараони, царі та інші правителі, що стосується Індії, то вона не знала рівності суб'єктів міжнародного права. Наслідком цього став інститут визнання, і держава, що отримала його, визнавалося незалежним у внутрішніх і зовнішніх справах. У Стародавній Греції (VI-IV ст. до н.е.) суб'єктом міжнародного права був кожний поліс, що передбачало його власне громадянство і державну територію, а тому він (поліс) мав право вести дипломатичні зносини, оголошувати війну і укладати мир.

2. Міжнародне право Середньовіччя. Визначальними рисами цього періоду були:

1. регіоналізм;

2. перевага звичаєвих норм над договірними;

3. значний вплив церкви на процес формування норм міжнародного права.

Єдиного для всіх держав міжнародного права, як і в давнину, не існувало. Центрами міжнародного життя були: Західна Європа, Візантія, Київська Русь, потім Московське держава, Арабський Схід, Індія і Китай. Суб'єктами міжнародного права в той час були не тільки монархи, Папа Римський, деякі релігійні організації – лицарські ордени (Тевтонський і Лівонський), а й так звані вільні міста та їх спілки (м. Вісбі, Венеція, Ганзейський союз тощо).

Перші століття феодалізму відзначені численними усними договорами, які супроводжувалися або клятвою, або рукостисканням. Однак поступово встановлюється форма і письмове укладання договорів. Найчастіше їх тексти були написані латинською мовою. Так, договір 1648 р. увійшов в історію як Вестфальський трактат, яким закінчилася Тридцятилітня війна. В основі цього трактату лежав принцип політичної рівноваги, і з того часу рішення європейських проблем здійснювалося не на релігійному, а на світському підґрунті. Він також сформулював декларативну теорію визнання, передбачив застосування колективних санкцій проти агресорів, мирні засоби вирішення спорів, вніс зміни до правового режиму річок. Виникає інститут консулів. Важким лишалося становище іноземців. З часом питання про їх положення стають предметом міжнародних договорів.

Суверенітет держави прирівнювався до форми суверенітету монарха, так як він був єдиним його носієм.

Виникає наука міжнародного права. Її основоположником прийнято вважати видатного голландського юриста Гуго Гроція (1583-1645). У 1625 р. він видав першу систематичну працю «Про право війни і миру», в якій було охоплено всі основні питання міжнародного права та дано його визначення як права народів, норми якого регулюють деякі відносини між народами та їх правителями.

3. Класичне міжнародне право. Основні риси періоду наступні:

1. договір стає головним джерелом норм міжнародного права;

2. демократизація міжнародного права;

3. колоніалізм;

4. війна як небажаний, але в цілому законний спосіб вирішення міжнародних розбіжностей.

Ця епоха відзначена відкриттям нових земель, бурхливим розвитком мореплавства, міжнародної торгівлі та широкомасштабними колоніальними завоюваннями. При капіталістичному укладі життя демократичні принципи (народний суверенітет, суверенна рівність держав, невтручання у внутрішні справи держав, недоторканність державної території, принцип взаємності, свободи річкового торгівельного судноплавства тощо) стають невід'ємною його частиною і знаходять своє відображення в Декларації незалежності США 1776 р., Конституції США 1787 р., актах Французької революції 1789 р. (Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Декларація міжнародного права 1795 р., Конституції 1791 і 1793 рр. тощо). Конституції 1791 і 1793 рр. проголошували право притулку для політичних емігрантів, борців за справу свободи.

У ряді країн з'явився національний режим, при якому цивільні права іноземців прирівнювалися до прав власних громадян, що значно покращувало правове становище іноземців.

Зростання кількості міжнародних договорів пов'язано з утворенням капіталістичного світового ринку, торгівлі, технічних міжнародних зв'язків.

З'явилися перші спеціалізовані міжнародні організації, які відають окремими питаннями: Міжнародний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.), Міжнародний залізничний союз (1886 р.) та ін.

Отримав широке визнання принцип свободи відкритого моря. Утвердилося і поняття територіального моря.

Міжнародний договір поступово стає головним джерелом міжнародного права. Структура більшості міжнародних договорів трьохелементна: преамбула, основні положення, заключна частина. Нерідко з'являються додатки до договорів. Альтернат як порядок черговості підписання тексту договору його учасниками отримує загальне визнання. Двосторонні договори укладалися на мовах обох сторін, а багатосторонні – французькою, пізніше – англійською.

В якості найважливішого елемента міжнародної правосуб'єктності, як і раніше, залишалося право держав на війну. Засудження війни носило лише моральний характер. Юридичної заборони війни не було. В області кодифікації законів і звичаїв війни були зроблені подальші кроки до гуманності. Великий внесок у цю справа зробила Росія (Женевська конвенція про режим поранених і хворих 1864 р., Петербурзька декларація про заборону вживання розривних куль 1868 року, Гаазька конвенції про закони і звичаї війни 1899 і 1907 рр.). Найважливішим підсумком Гаазьких конференцій 1899 і 1907 рр.. стало прийняття серії документів, що завершили у своїй основі міжнародну кодифікацію законів і звичаїв війни. Тягар практичної діяльності випав на долю професора Санкт-Петербурзького університету Ф. Ф. Мартенса, що був душею конференцій та їх центральною фігурою. Положення Гаазьких конвенцій про закони і звичаї війни 1899 і 1907 рр. діють донині, являючи собою приклад надзвичайної стійкості міжнародно-правових установлень, сформульованих століття тому. Широко були поширені договори про арбітраж.

4. Міжнародне право до створення ООН. Визначальними характеристиками даного типу міжнародного права є:

1. антивоєнна спрямованість;

2. антиколоніальна сутність;

3. значне зростання кількості договірних норм, «друге народження» старих галузей та інститутів міжнародного права (суб'єкти міжнародного права, міжнародно-правова відповідальність, морське право, право зовнішніх зносин, право міжнародних договорів тощо).

Відлік нового міжнародного права слід вести від Версальського договору 1919 р. і пов'язаних з ним договорів (якими було оформлено створення низки нових держав у Центральній та Південно-Східній Європі, обмежувалося озброєння переможених країн, вирішувалося питання про відшкодування завданих Німеччиною збитків та перегляд її кордонів тощо) та створення Ліги Націй, в Статуті якої було закріплено зобов'язання поважати та захищати від будь-якого нападу територіальну цілісність і чинну політичну незалежність усіх членів організації.

Подією справді епохального значення стало підписання п'ятнадцятьма державами 27 серпня 1928 р. Паризького договору про відмову від війни як знаряддя національної політики. Таким чином, війна була юридично заборонена. Ідея протиправності агресивної війни, проголошена в Декреті про мир, отримала закріплення в міжнародному праві.

Питання підтримки міжнародного миру стали предметом обговорення на Московській (1943 р.), Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1945 р.) конференціях керівників трьох союзних держав, у ході яких було визнано необхідність створення нової всесвітньої організації, не схожу на Лігу Націй, з наданням в її розпорядження ефективних механізмів підтримки миру та безпеки. Організація Об'єднаних Націй була створена 26 червня 1945 р. зі штаб-квартирою у Нью-Йорку. Статут ООН був підписаний у Сан-Франциско і закріплював основні засади діяльності цієї міжнародної організації:

1. принцип суверенної рівності всіх членів організації;

2. принцип сумлінного виконання всіх взятих на себе зобов'язань;

3. принцип утримання від погрози силою;

4. принцип утримання від надання допомоги будь-якій державі, проти якої ООН застосовує дії превентивного характеру;

5. принцип невтручання у внутрішні справи держав тощо.

Головними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна та Соціальна Рада, Рада з опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат.

В Статуті ООН уперше було закріплено заборону агресії, що спричинило перегляд норм про відповідальність суб'єктів міжнародного права і покарання військових злочинців.

5. Міжнародне право після створення ООН. Визначальні чинники цього періоду:

1. формулювання нових принципів міжнародного права (незастосування сили та загрози силою, рівноправності та самовизначення народів, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, мирного розв'язання спорів, поваги прав людини, співробітництва, відповідальності держав за агресію та інші міжнародні злочини (геноцид, апартеїд та ін.), міжнародної кримінальної відповідальності індивідів);

2. відкрите протистояння двох антагоністичних формацій – капіталістичної та соціалістичної – з подальшим поступовим його зняттям внаслідок трансформації глобального балансу сил та зміною політики щодо третіх країн;

3. збільшення інтеграції між народами та державами в усіх регіонах світу, створення загальних ринків та митних просторів (наприклад, ЄС);

4. різке розширення просторової сфери дії міжнародного права (уся земна куля, його суходіл та надра, Світовий океан, його дно і надра, а також повітряний, космічний простір та небесні тіла);

5. усвідомлення державами та об’єднання їх зусиль з вирішення таких глобальних проблем сучасності, як загроза термоядерної катастрофи, загальної екологічної кризи, економічних проблем у країнах, що розвиваються;

6. виникнення обумовлених науково-технічною революцією нових галузей (право міжнародної безпеки, космічне, економічне, екологічне право, право міжнародних організацій, права людини тощо).