2. Угруповання, популяції тварин

Переваги групового способу життя полягають:

1) у підвищенні вірогідності завчасного виявлення небезпеки.

2) підви­щенням ефективності активної оборони,

3)можливістю передава­ти досвід шляхом імітації або прямого навчання,

4) економнішим типом енерговитрат, відомим як "ефект групи".

Ефект групи виявляється в тому, що швидкість росту й різні показники обміну речовин залежать від життя в групі. У бага­тьох тварин ефект групи зумовлений обміном кормом (бджоли, мурашки). Бджоли навіть за достатком їжі гинуть, якщо вони позбавлені можливості обмінюватися речовинами зі своїми ро­дичами. Природу цих процесів поки що не встановлено.

Ефект групи існує й у хребетних тварин. Так, розміри пуго­ловків земноводних залежать від величини акваріума, хоча корм в ньому є завжди в достатку. Аналогічні явища спостерігають­ся у багатьох риб. Наприклад, риби часто починають метати ікру тільки в тому випадку, коли бачать особину свого виду (самця чи самицю). Ефект групи спостерігається й у голубів, які починають відкладати яйця в присутності інших особин, причому самиця це робить навіть тоді, коли сама себе бачить у дзеркалі. Щури, виховані в групі, навчаються інструментальній реакції швидше, ніж ті, які виросли в ізоляції.

Типи скупчень.

1. Будь-яке збіговисько тварин, в якому немає ніякого пракнення окремих особин одна до одної, являє собою просте скупчеиия. Члени таких скупчень не об'єднані взаємотяжінням чи якоюсь взаємодією (наприклад, збіговисько жаб в одній калюжі). Прості скупчення досить широко розпов­сюджені серед холоднокровних тварин (молюски, жаби), а та­кож серед теплокровних, які впадають у зимову сплячку (ка­жани).

Розрізняють контактні і дистантні скупчення тварин. Контактні скупчення існують у їжаків, борсуків, черепах, диких кабанів, бегемотів, а дистантні — у північних і благород­них оленів, жирафів, білок.

Скупчення тварин часто залежить від зовнішніх чинників. / Наприклад, при відносній вологості повітря нижче 30 % всі таргани збираються разом, а при більш високій вологості вони скупчень не утворюють.

У багатьох тварин існують також сезонні скупчення і скуп­чення на ночівлю. Наприклад, при настанні холодів коропи зимують на дні ставків групами по 10-60 особин. Жаби також, збираються разом у гнилих пнях, водоймищах, які не замерза­ють, у мулі ставків, щоб пережити там зиму або посушливий сезон.

Наступний вид скупчення — це колонії, або поселення, які є лише "тривалими збіговиськами". Прикладом таких скупчень можуть бути бджоли Дасіпода, численними нірками яких бува­ють зриті піщані схили. Ніяких суспільних звязків тут не ви­ явлено, і бджоли селяться разом лише тому, що даний біотоп влаштовує кожну з них.

Нарешті, спостерігаються скупчення під час годівлі — до­спіть розповсюджене явище у копитних, які стадами безладно пересуваються в пошуках їжі.

Для чого тварини утворюють скупчення? Річ у тім, що збираючись разом, вони, одержують реальні переваги наприклад, легше переносять низькі температури (миші, щури, пінгвіни) або спеку (вівці, верблюди).

У скупченнях тварин виникають складні конкурентні взає­мини, проявляється ієрархія, територіальність. Однак можливі й явища особистої прихильності між матір'ю і малям, самцем і самицею, потомками однієї самиці. Таке об'єднання прихильних одна до одної тварин називається компанією, а члени об'єднання — компаньйонами (зубасті кити, мавпи).

Об'єднання тварин поділяються на кілька типів залежно від індивідуального розпізнавання особин:

відкрите анонімне угру­повання — об'єднані в групу тварини персонально не знають одна одну (об'єднання перелітних птахів у зграю, яка відлітає);

закрите анонімне угруповання — окремі особини також пер­сонально не знають одна одну, але відрізняють членів своєї групи від чужих тварин, яких виганяють або навіть убивають (угру­повання пацюків, які впізнають членів своєї групи за специфіч­ним запахом);

індивідуалізоване угруповання — у ньому особини персонально знають одна одну завдяки індивідуальному досві­ду (полігамна родина, в якій є лише один дорослий самець — зубри, лами,горили).

Організація угруповань ссавців.

Поділ ссавців на самітних і суспільних значною мірою умовний.

Самотніми можна назвати лише тих тварин, які перебувають наодинці протягом усього свого життя і лише на короткий термін вступають у спілкуван­ня з особиною іншої статі, щоб залишити потомство. Таких видів досить небагато. Прикладом може служити звичайна біл­ка. Самці і самиці білок протягом усього року живуть окремо і лише на початку сезону розмноження самець потрапляє на те­риторію самиці, проводить з нею днів десять, а потім переби­рається на свою ділянку. Самиця самостійно вирощує малят, а коли вони достатньо підростуть, виганяє їх зі своєї ділянки.

|Основою угруповання ссавців є родина. Так, за даними ка­надського дослідника Ф. Моуетат родина вовків складається з дорослих самця і самиці, цьогорічних вовченят і переярків, які народилися торік, та одного-двох дорослих самців ("дядечки"). Ця родина об'єднується особистою прихильністю тварин одна до одної і перш за все — до домінуючої вовчиці засновниці групи. Коли у вовчиці з'являється потомство, вона забирається в одне з кількох своїх лігвищ, а "чоловік" та інші дорослі вов­ки постачають їй та малятам м'ясо. У вовків моногамна родина, подружжя зберігає вірність протягом всього життя. Члени '' родини часто затівають ігри, між ними існують досить різнома­нітні "суспільні" контакти. Дорослі вовки вчать вовченят полю­вати. Вовча зграя є своєрідним винятком серед різних форм організації угруповань у хребетних тварин, оскільки до неї, крім домінуючого самця, входять й інші самці, які не беруть, участі у розмноженні, всі вони взаємодіють, а не конкурують між собою.

Популяції тварин. Популяцією називається угруповання осо­бин одного виду, які 1) заселяють певну територію,

2) мають спільний морфобіологічний тип

3) з'єднані стійкими функціональними взаємозв'язками.

Якщо окремий організм недовговічний, то по­пуляція (за збереження необхідних умов життя) може існувати дуже довго.

Просторова структура популяції зумовлена двома ,чинниками: максимальним зниженням вірогідності конкурентних відносин між особинами і водночас забезпеченням необхід­ної кількості контактів між ними. Це вирішується шляхом просторового розмежування особин, формуванням рухливого; (кочового) способу життя, а також підтриманням стійких інформаційних та функціональних контактів завдяки груповим і формам поведінки.

У тварин, які ведуть осідлий спосіб життя і відповідно до цього інтенсивно використовують засоби середовища, просторо­ва структура популяцій представлена у вигляді системи індиві­дуальних (або родинних) ділянок проживання, в межах яких дана особина знаходить усі необхідні умови для життя. Такий розподіл території знижує внутрішньопопуляційну конкурен­цію і сприяє найефективнішому використанню ресурсів середо­вища всією популяцією в цілому.

Основним механізмом просторової інтеграції популяції є ак­тивний потяг до контактів з особинами свого виду. Інформація про присутність особин свого виду в місцях постійного їх про­живання створює "біологічне сигнальне поле", яке є потужним регулятором і стимулом при виборі місця поселення іншими особинами цього ж виду.

Регуляція щільності популяції. Різні форми територіальної поведінки — від агресії до маркірування території — служать джерелом активної інформації про чисельність популяції, більше того, територіальна поведінка певною мірою безпосередньо ре­гулює її щільність.

Цю функцію виконують, наприклад, "хори" жаб, польових цвіркунів, цикад. Інформаційне значення має і концентрація великої кількості особин (часто тільки самців) у шлюбний період: токовища, рев оленів під час гону, різні форми "шлюбних ігор" тощо.

Регуляція щільності популяції спрямована на підтримання оптимального співвідношення її чисельності і ресурсів середо­вища. У найпростішому вигляді чисельність популяції зале­жить і від забезпечення їжею. Проте така пряма залежність кількості населення від забезпечення їжею зустрічається не так вже й часто, як це здається на перший погляд. Для встановлен­ня оптимального рівня популяції дуже важлива "місткість се­редовища", а також зміни частоти контактів (прямих та інфор­маційних).

Тривалість життя популяції, її відносна самостійність та "індивідуальність" залежать від того, наскільки збалансовані її взаємовідносини з середовищем, наскільки структура й внутріш­ні властивості популяції зберігають свої адаптивні властивості на тлі мінливих умов її існування. Саме у підтриманні динаміч­ної рівноваги із середовищем й полягає принцип популяційно­го гомеостазу.

Закони регуляції чисельності популяції дуже складні, але пізнання їх має важливе значення і для розуміння розвитку людської популяції. Давно встановлено, що лише сприятливих умов і відсутності ворогів замало для гарантії навіть середньої плодючості. Наприклад, незважаючи на постійну боротьбу з гризунами, популяції цих тварин не меншають. Водночас люди пестять і викохують корисних тварин, а плодючість їх часто мізерна. Чому так відбувається?

Будь-яка популяція — це "чорний ящик", який може нор­мально функціонувати за умов жорсткого негативного зворот­ного зв'язку між "входом" (народження нових особин) і "вихо­дом" (загибель особин). Інакше кажучи, загибель одних особин у / популяції повинна стимулювати народження інших. Цей нега­тивний зворотний зв'язок відіграє важливу роль у взаємовідно­синах хижака і жертви: винищуючи частину особин, хижак водночас стимулює розмноження живих. Подібно до цього лю­ди, борючись з популяціями шкідливих істот, знищуючи частину і\ особин, тим самим стимулюють репродуктивну функцію тих, хто вцілів.

Тому, якщо вид позбавлений природних ворогів і тим самим є ніби паразитом для природи, він повинен вимерти. Проте так буває не завжди, і причини цього не зовсім зрозумілі. Напри­клад, всім відоме масове розмноження кролів у Австралії за відсутності їхніх природних ворогів (собаки дінго не змогли стати регуляторами чисельності кролячої популяції). Акули та деякі види павуків так добре пристосовані до свого середовища життя, що практично не мають природних ворогів і тому не ви­мирають. Припускається, що ці види в процесі еволюції набу­ли таких властивостей, які дозволяють їм частково генерувати самим негативний зворотний зв'язок, спрямований на власний вид. Так, дорослі особини акул пожирають все і всіх, у тому числі й одна одну, а самиці павуків з'їдають самців після па­рування. Щоправда, самці також "не ловлять ґав" — їхня чи­сельність у 100 разів перевищує кількість самиць.