Дослідження психічно хворого і розумово відста­лого не треба проводити за шаблоном. Проте слід додержуватись певної схеми, за допомогою якої мож­на визначити аномалію психіки і намітити заходи лі­кувально-педагогічного впливу. Дослідження треба починати з анамнезу, із з'ясування скарг і збирання відомостей про життя хворого.

Анамнез — це відомості про життя хворого, бесіда з ним або про нього. Розрізняють суб'єктивний і об’єктивний анамнез Перший ми дістаємо від самого досліджуваного, а другий — від осіб, які його знають.

При збиранні анамнезу ми рекомендуємо дотримуватись такої схеми.

Сімейний анамнез. У цьому розділі анамнезу важливо зібрати відомості про батьків і родичів, чи живі вони, чим займаються, чи немає між ними спорідненості, на які хвороби вони хворіли, вік бать­ків при народженні досліджуваного. Треба зібрати ві­домості, що стосуються спадковості. Важливо уточни­ти, чи були в роду психічно хворі і розумово відсталі, наркоманії, алкоголізм, сифіліс, туберкульоз, судо­рожні припадки, випадки самогубства, психопатії, чудної поведінки і в кого саме, дістати відомості про братів і сестер досліджуваного.

Слід звертати серйозну увагу на роль алкоголізму, інтоксикації та інфекції в причині аномалій психіки. Відводячи вирішальну роль у походженні психічного розладу хвороботворним факторам середовища, не можна ігнорувати і роль спадкового обтяження. Ця роль не може бути повністю відкинута, але вона зво­диться не до причини, а до наслідку.

Особистий анамнез. З'ясовуючи особистий анамнез, історію розвитку досліджуваного найкраще поділити на такі періоди: внутріутробний, грудний, дошкільний і шкільний.

Анамнез справжнього страждання. Важливо встановити початок захворювання, попере­дні і безпосередні обставини, психічні явища, які бу­ли першими; хто їх помітив — сам досліджуваний чи ті, що його оточували, з якими з зовнішніх факторів можна їх пов'язати, як розвивалось захворювання — поступово чи гостро, чи не було подібного стану рані­ше; якщо був, то коли, яке втручання було застосова­но, в яких умовах досліджуваний перебував у період початку захворювання або стійкого дефекту і чи пере­буває тепер, чи є ситуаційні фактори, що травмують психіку, які вони і яка на них реакція.

Дослідження психічної сфери

Досліджуючи психічну сферу_, мають на меті встановити, які саме відхилення розвинулись у досліджу­ваного і які патофізіологічні механізми лежать в ос­нові цих відхилень. На основі цих та інших даних треба встановити суть дефекту і розв'язати питання про характер педагогічного і лікувального впливу. Дослідження починають із загального ознайомлення з особою, а якщо можливо, то відразу ж скеровують його на певний шлях, вивчаючи крок за кроком у певній послідовності пізнавальні інтереси (відчут­тя, сприймання, уявлення, пам'ять, емоційно-вольову сферу, мислення, свідомість) Але значно частіше до­водиться починати з вивчення більш яскравих пато­логічних проявів і лише поступово розширювати й по­глиблювати дослідження. Дослідження полягає, по-перше, у безпосередньому спостереженні поведінки дитини, по-друге, у бесідах з нею і, по-третє, у засто­суванні неврологічного, соматичного і спеціальних методів. Зовнішній вигляд досліджуваного, міміка, жес­ти, реакція на пропоновані запитання, емоції і афекти дають можливість зробити висновки про стан фону настрою.

Свідомість. Опис психічного стану доцільно починати з характеристики свідомості, яка проявля­ється не тільки функцією мозку як такого (бо мо­зок— не джерело, а орган свідомості), а й детерміно­ваною дією середовища.

У свідомості ми розрізняємо самосвідомість, тобто здатність усвідомлення своїх дій і думок, інтересів і становища, себе, як особистості. Розрізняємо також чіткість свідомості, тобто здатність усвідомлювати не тільки_себе, а й відбивати навколишній світ. Оскільки критерієм чіткості свідомості є орієнтування у влас­ній особистості, у місці, часі, просторі і навколишніх особах, то ставлять запитання про день, число, місяць і рік, про час його вступу в школу, про час, коли сталися різні події в його житті.

Потім ідуть запитання про місце його народження, де воно розміщене відносно теперішнього його місце­перебування, про місце його нинішнього мешкання і де воно відносно школи, де він бував, як і куди їздив. Можна запропонувати питання про розташу­вання вулиць і міст, напрямів і сполучень між ними. Після цього йдуть питання про осіб, що оточують до­сліджуваного, їхні імена, роль і становище. Зрозумі­ло, що запитання повинні відповідати рівню його знань. Дослідження психіки дітей раннього віку (до трьох років) найкраще проводити в грі, у процесі якої можна вивчати орієнтування, увагу, осмислення, запас відомостей, навичок та ін.

Пропонуючи досліджуваному відповідні запитан­ня, буває неважко з'ясувати, наскільки змінена його свідомість, наскільки він орієнтується у власній осо­бистості, часі і місці, чи розбирається він у своїх від­чуттях і уявленнях, чи розуміє свій патологічний стан. Від патології свідомості слід відрізняти фізіологічні варіанти зміненої свідомості, яка спостерігається при великому стомленні і сонливості. Для олігофренів та істеричних характерна вузькість свідомості.

Вже на кінець другого року життя дитина відріз­няє «я» від навколишнього. Запізнювання усвідом­лення «я» свідчить про затримку психічного розвитку. Розлади свідомості дуже різноманітні. Вони спостері­гаються при інфекціях, інтоксикаціях, черепно-мозкових травмах, епілепсії, олігофренії, психопатії та ін. Може спостерігатися звуження поля свідомості, коли у фокусі свідомості буде обмежене коло уявлень. До свідомості можуть доходити тільки сильні подразни­ки, а слабкі не сприймаються. Спостерігається хитке чергування легких форм розладів свідомості, спросонковий стан свідомості, що нагадує стан, який буває в здорової раптом розбудженої дитини, коли усві­домлення «я» повернулося, але орієнтування в нав­колишньому ще немає. Онероїдний стан характеризує­ться переплетенням реальності з фантастичними переживаннями і обманами сприймань. До тяжких розладів свідомості належать деперсоналізація (порушення самосвідомості, роздвоєння "я"), дере­галізація ( світ ніби закритий вуаллю), делірійний (стан свідомості, що супроводжується галюцинарно-маячним переживанням) і аментивний (розлад свідомості, беззв’язність уявлень, порушення орієнтування) стани свідомості, а також різні психічні автоматизми.

Сприймання і уявлення. Після характе­ристики свідомості визначають швидкість сприймань і уявлень, ілюзорні і галюцинаторні сприймання, до­слідження яких проводиться за допомогою старанно продуманої бесіди і спеціального опитування. Слід мати на увазі, що сам ілюзії, ще не є ознакою патології, бо вони при особливих умовах (перевтома, по­гане освітлення, слабкість зору і слуху) можливі і в здорових.

Для того щоб виявити ці порушення, у ряді випад­ків потрібне спеціальне опитування досліджуваного: чи не відчуває він чого-небудь незвичайного — запа­хів, видінь, чи не чує яких-небудь голосів тощо. Цю ж патологію можна виявити і за допомогою пильного спостереження за досліджуваним (настрій, вираз об­личчя, прислуховування, настороженість, затикання вух, затуляння носа та ін.). Оскільки в основі розла­дів сприймань лежить вогнище збудження в кірковій проекції відповідного аналізатора, то дуже важливо з'ясувати інтенсивність цього порушення, його стій­кість і тривалість. Ці особливості свідчать про наяв­ність фазових станів у корі мозку і про ступінь нега­тивної індукції навколо вогнища.

Фізіологічною основою уявлень є збудження нервових слідів у кількох аналізаторах від подразни­ків, що діяли раніше. Це узагальнена копія поперед­нього сприймання, що виникає на вищому рівні ви­щої нервової діяльності. Уявлення в дітей яскравіші, ніж у дорослих. У них вони більш емоційні.

Може спостерігатися підвищення інтенсивності сприймань, коли звичайні запахи роздратовують, звуки оглушують, світло осліплює. При зниженні сприймань звуки долинають глухо, голос втрачає інтонацію, а навколишнє — яскравість. Спостерігається ірадіація збудження з одного аналізатора на інший, наприклад, слухове сприймання супроводиться зоровим. Тільки ті сприймання, які різко порушують пізнавальну діяльність, треба вважати паталогічними. До них належать ілюзії та галюцинації. Ілюзія — це спо­творене сприймання об'єкта подразнення, що ре­ально існує. Галюцинація — несправжнє спри­ймання, яке виникає, на відміну від ілюзії, без наяв­ності подразника. Агнозія — розлад пізнавання, який полягає в тому, що при збереженні зорового, слухового, дотикового аналізаторів порушується піз­навання баченого, почутого, дотикового. Метаморфопсія — спотворене сприймання величини і форми предметів.

Пам'ять. Старанно треба дослідити стан пам'яті, функції запам'ятовування, збереження і відтворення в дальшому того, що було в досвіді. Порушен­ня пам'яті можуть проявлятися в її ослабленні (гіпомнезія), провалом або прогалиною відтворення, що стосується обмеженого або значного відрізка жит­тя (амнезія — ретроградна (перед початком хвороби) і антероградна (після початку хвороби), в об­мані пам'яті (парамнезія — конфабуляції (заміна дійсних подій вигаданими), псевдоремінісценції, фантазми).

Стан запам'ятовування з'ясовують при розмові з досліджуваним, коли він не може відтворити най­ближчих подій дня, даних з особистого і суспільного життя, шкільних занять і набутого досвіду. Забування поточного встановлюють, прохаючи повторити кілька різних цифр або слів, запам'ятати показані картини. Оскільки типи пам'яті зумовлені сумісною діяльністю двох сигнальних систем з переважною роллю першої в механічній пам'яті, другої — в логічно-смисловій, то патофізіологічні механізми розладів пам'яті зумовле­ні патологією функції мозку в цілому, а не тільки звивин півкуль мозку. Генезис цього механізму лежить у зниженні функціональної збудливості і реактивності мозку в цілому, бо слід у центральній нервовій систе­мі найкраще зберігається тоді, коли подразники ма­тимуть оптимальну силу, а мозок — достатню реак­тивність. Виходить, що головне в слабоумстві полягає не в розладі пам'яті, хоч має місце і це, а в зниженні і порушенні здатності до суджень і умовиводів.

Мислення. Поділ психічних процесів на різні ступені пізнавання (відчуття, сприймання, уявлення, пам'ять, мислення, емоції та ін.) дуже схематичний і умовний. У психічному акті як єдиному процесі важ­ко розчленувати окремі категорії. Звідси випливає ви­сновок, що окремі питання, характер відповідей до­сліджуваного на них дають змогу судити лише про переважне або первинне місце порушення. Лише до­слідження в цілому допомагає з'ясувати патологію. Тому ніколи не можна робити висновок з однієї, двох відповідей. Неможливість адаптації до нових обста­вин свідчить насамперед про труднощі утворювати нові тимчасові зв'язки. В основі такої патології мо­жуть лежати різні механізми: виснажуваність кори мозку, патологічна інертність гальмівного процесу, наявність вогнищ збудження з негативною індукці­єю, підвищена лабільність збуджувального процесу та ін.

Оскільки мислення являє собою вищу форму пси­хічної діяльності опосередкованого пізнання, то важ­ливо уточнити здатність досліджуваного користува­тись понятійним мисленням, зокрема вичленуванням абстрактного змісту прислів'їв, приказок, розуміння суспільних норм та ін. Наявність поверхових асоціацій можна розглядати як переважне порушення дру­гої сигнальної системи, переважання в ній гальмівних процесів і фазових станів. Дуже часто цей тип асоціа­цій поєднується з неможливістю абстрагування і уза­гальнення.

Формальні розлади мислення можуть проявлятися прискоренням або збудливістю асоціацій. При цьому спостерігається наплив численних думок і прискорене їх протікання, при якому одне уявлення відразу ж замінюється іншим, що доходить до стрибків дум­ки. Таке мислення поверхове, увага нестійка і легко відволікається, а мова непослідовна. Протилежне цьому — загальмоване мислення. Докладність, деталізованість часто, спостерігається при епілепсії і олі­гофренії. Тут особливо виявлена інертність кіркових процесів, що веде до в'язкості, тугорухомості, до втрати здатності виділяти головне від другорядного. Резонерське (хворобливе) мислення характеризується доказами, що обґрунтовуються не фактами, а лише вербальни­ми посиланнями, причому беззмістовність цих суджень одягається в правильну словесну форму. Найчастіше воно спостерігається при психопатії і шизофренії.

Патологічна продукція мислительних процесів проявляється нав'язливими станами, надцінними і маячними ідеями.

Під нав'язливими станами слід розуміти думки, які силоміць вриваються в протікання нормальних уявлень. Дуже різноманітні вони в дітей і підлітків (нічні страхи, побоювання почервоніти, побоювання простору, площ, вулиць, замкнутих просторів, страх самітності, аварії, висоти, натовпу, гострих предметів, побоювання захворіти інфекційною хворобою та ін.). Надцінними ідеями є судження, які незаслужено пере­важають над усіма іншими думками. Якщо нав'язли­вим станам властива критичність і бажання звільни­тися від нав'язливості, то надцінна ідея сприймається як природна співзвучність усіх прагнень, спрямованих до її реалізації. Маячною ідеєю називається помилко­ве, неправильне судження, яке спотворено відобра­жає дійсність, повністю оволодіває свідомістю і не під­дається словесній корекції.

Для олігофрена характерним є порушення в уста­новленні складних систем тимчасових зв'язків, абст­рагувань і узагальнень. В його судженнях переважа­ють образи конкретних сприймань, що особливо вияв­ляється при описуванні сюжетних картин, викладі лі­тературного тексту, у переказі або у виконанні за­вдання на класифікацію. У мислительному процесі завжди розв'язується та або інша задача, а в розв'я­занні — підтвердження або заперечення чого-небудь. Оскільки основною психопатологічною ознакою учнів допоміжних шкіл є недостатність вищих форм вищої нервової діяльності, то метод аналізу шкільних навичок повинен бути центральним у дослідженні. При цьому можна користуватись методом переказу: педагог читає оповідання, байку, прислів'я і звертає увагу на те, наскільки досліджуваний розуміє зміст тексту. Досліджуваному можна запропонувати знайти різницю між двома предметами, наприклад між метеликом і мухою, склом і деревом, картоном і па­пером. Замість знаходження різниці, можна просити досліджуваного визначити схожість між предметами. Через те що в олігофренів і взагалі в осіб з пси­хічним дефектом понятійне мислення, що виявляється в абстракціях, страждає більше, ніж мислення кон­кретними образами, то можна досліджувати мислення за допомогою силогізмів. Як відомо, дедуктивний умовивід проявляється формою силогізму, в якому з двох суджень виводиться третє, причому одне із суджень – загальне. Досліджувати можна так: про­понувати досліджуваному ряд правильних і неправильних силогізмів і перевірити, які він відносить до першого розряду, а які — до другого. Можна дати тільки дві перші посилки і запропонувати досліджу­ваному самому вивести висновки.

Спочатку, зрозуміло, досліджуваному дають сло­весну інструкцію в такій формі: «Я скажу вам (тобі) одну або кілька фраз, а ви (ти) повинні зробити з них висновок». Після роз'яснення можна почати експеримент. Зразки силогізмів можуть бути різними, у тому числі й такими:

1. Відмінники — хороші учні. Отже, усі хороші уч­ні — відмінники.

2. Деякі птахи не літають. Усі птахи мають крила. Отже?

3. Усі рідини пружні. Вода — рідина. Отже?

4. Школяр має книжки і зошити. Петрик — шко­ляр. Отже?

5. Спорт корисний для здоров'я. Вранішня заряд­ка — один з видів спорту. Отже?

6. Усі хороші учні роблять так. Він не робить так. Отже?

Можна користуватись методом відшукання причин і наслідків. Підготовляють ряд малюнків, зв'язаних між собою за причиною і наслідком, наприклад: сір­ники— пожежа, мисливець — убитий вовк і т. д. По­тім ці малюнки перемішують. Досліджуваному пропо­нують розподілити їх так, щоб відокремити ті, що є причиною, від тих, що є наслідками інших. Харак­тер стану абстрактного мислення можна виявити при описуванні сюжетної картини. Досліджуваному пока­зують репродукції картин з проханням розповісти їх зміст.

Протікання асоціативного процесу можна досліди­ти за допомогою письмових і усних дій над числами: додавання, множення, віднімання, ділення. Можна користуватись методами заповнення пропусків і лабі­ринтів. При глибокому психічному дефекті порушує­ться збереження звичайного числового ряду, різко порушується легкість, швидкість і багатство протікан­ня асоціацій і уявлень. Сюди ж слід віднести перевір­ку і так званих комбінаторних здібностей, тобто здіб­ностей складати з даних елементів за допомогою їх зіставлення певні завдання, наприклад: з розставле­них безладно букв скласти слова і фрази (р-о-к-н-а — ранок, о-і-а-ж-д-к-р — доріжка). При цьому виявляю­ться порушення в замикальній функції кори мозку. У розмові з досліджуваним з'ясовуємо темп і тип мислення, деталізованість, незв'язність, пара логіку (розлад мислення, що проявляється у помилковому висновку, суперечить здоровому глузду) та ін. Виявляємо наявність нав'язливих ідей, в основі яких лежить насильництво, їх виникнення і критичне ставлення до них. Останній момент показує, що нега­тивна індукція застійного вогнища з патологічною інертністю збудливого процесу не виключає впливу на нього всієї іншої частини кори півкуль. З'ясовуючи характер маячіння, треба уточнити основну ідею ма­ячної системи. При цьому треба пам'ятати, що маяч­ну ідею досліджуваний може приховувати.

Увага. Оскільки увага являє собою здатність ви­біркового ставлення до об’єктів психічної діяльності, тобто зосередження на зовнішньому або внутрішньому подразнику, то важливо уточнити переважання ак­тивної або пасивної уваги, виділення, зосередженості й прилипання. Труднощі у виробленні умовних внут­рішніх гальм зумовлює невпевненість досліджуваного в міркуваннях і поведінці, що стає особливо очевид­ним при повторних бесідах. Загальна слабкість кірко­вих процесів виявляється підвищеною стомлюваністю, що підтверджується самим досліджуваним або буває видно з характеру розмови з ним, відповіді якого ста­ють скупішими, він гірше починає розуміти запитан­ня, які йому ставлять.

Фізіологічною основою уваги є концентрація збу­дження в певних ділянках кори мозку з дальшим розвитком оптимального збудження при значному гальмуванні всіх інших ділянок кори. Відповідно до цього розрізняють пасивну й активну увагу. Перша є філогенетично старою функцією, орієнтувальним ре­флексом, а друга — свідомим актом. Почувши шум, ми повертаємо голову в його напрямі — це пасивна увага. Але, повернувшись до шуму, ми цілеспрямова­но аналізуємо його причини — це активна увага. Стійкість і тривалість вогнища оптимального збу­дження залежать від мотивів, інтересів, емоцій, стом­лення та інших факторів. Дитина п'ятирічного віку вже довільно регулює увагу, яка все ще легко ослаб­люється.

Слабкість активної уваги проявляється в нездат­ності до тривалого напруження в напрямі одного об'єкта і трудністю зосередження. Ослаблення уваги, її пасивність — стан, коли людина перебуває під вла­дою багатьох подразників. Загальмованість уваги ха­рактеризується порушенням механізму переключення з одного об'єкту на інший, що пояснюється інертністю кіркових процесів. Виснажуваність уваги — це не­здатність до тривалого зосередження. Таке явище спостерігається при олігофренії, епілепсії, черепно-мозковій травмі, функціональних розладах централь­ної нервової системи та ін.

При дослідженні патології уваги слід ураховувати своєрідне почуття напруженості, легкості або труд­ності збудження уваги досліджуваного. Методи до­слідження уваги дуже різноманітні. Можна користу­ватись методом закреслювання на спеціально написа­ному бланку букви або букв, слів або взагалі будь-якого знака написання. Ураховують число букв, які треба закреслити, характер тексту закреслювання, розмір тексту і тривалість досліду. Досліджуваному пропонують закреслювати яку-небудь одну букву або кілька букв у друкованому тексті. Через 5 хвилин лі­чать кількість правильно закреслених і пропущених букв.

З таблицею червоних кульок увагу досліджують так. Папір поділяють на кілька квадратів із зобра­женням у кожному квадраті скупчених різноколірних кульок. У кожному з них кількість кульок зростає (8, 10, 16, 23, 35 і т. д.). В одних квадратах кульки розміщені з деякою правильністю, в інших — безлад­но. Досліджуваного просять полічити кульки в кож­ному квадраті за допомогою зору, без застосування пальців. Через те, що кількість кульок у квадратах дедалі більше зростає і розміщені вони безладно, то лічба потребує великого напруження уваги. Розумово відсталому долічити до кінця не вдається. Сила уваги здорового коливається між 5 і 6 квадратами.

Активну увагу можна перевірити відніманням від 20 по 3, від 100 по 7. Її неповноцінність проявляється в нездатності до тривалого зосередження, що спостерігається при олігофренії, епілепсії, наслідках черепно-мозкової травми, невротичних та інших ста­нах. Спочатку школярі, що страждають згаданими дефектами, віднімають правильно, а потім роблять грубі помилки. Можна користуватися читанням уго­лос, писанням під диктовку тощо.

Емоційно-ефекторна сфера. Відображальна діяльність супроводиться тими або іншими емоціями, в яких виявляється наше ставлення до ре­альності і до самих себе. Емоції здорової людини тіс­но пов'язані з стереотипом. їхня глибина залежить як від сили подразника, так і від його значення, що ві­діграє сигнальну роль в особливостях індивідуума.

Вони залежать також від типу нервової діяльності і вікових особливостей. Позитивні емоції проявляють­ся почуттям приємного, радощами і задоволенням. Вони підвищують гуморальну і нервово-психічну ді­яльність. Негативні емоції гальмують психічні проце­си. Більш або менш тривалий і стійкий, бадьорий або пригнічений емоційний стан називається н а с т р о є м.

Тривале, патологічне підвищення настрою, що проявляється неадекватністю, веселістю і почуттям переваги, називається ейфорією. Спад тонусу ко­ри мозку завжди призводить до вип'ячування на пер­ший план нижчих емоцій, що проявляється в емоцій­ному фоні поведінки досліджуваного. Емоційну сферу перевіряють у площині з'ясування характеру настрою (підвищеного, зниженого, рівного), адекватності емо­цій, їх спотворення, насильництва і причин виникнен­ня. Зазначені порушення проявляються в розмові і поведінці досліджуваного (підвищена моторика, мі­міка, благодушність, посмішка, сміх, депресія, за­стигання, сльози). При ейфоричному фоні настрою спостерігається різке ослаблення кіркової діяльності, зумовленої органічною деструкцією або інтоксика­цією. Відсутність контролю з боку кори робить ейфоричний фон тривалим і стійким. Слабкість кори із зниженням рухомості нервових процесів, переважан­ня інертності з виснаженням підкірки лежить в основі депресії. Спад тонусу кори і підкірки пов'язаний та­кож з порушенням обміну.

Вольові і ефекторні дії розглядаються як дії, спрямовані до свідомо поставленої мети, як ціле­спрямована психічна активність, що супроводжується зо­середженням уваги. Цю сферу треба дослідити на ос­нові поведінки досліджуваного, його потягу і дій. Зо­крема, треба уточнити активність досліджуваного, здатність до виконання прийнятого рішення, навіюва­ність, нерішучість, збудливість, малорухомість, безді­яльність, негативізм, автоматичні та інстинктивні дії. Патологія потягів як філогенетично старих, успад­кованих безумовно-рефлекторних реакцій пов'язана із спадом тонусу кори. При цьому на перший план вису­ваються вчинки, зумовлені збудженням відповідних центрів підкірки, які не контролюються і не стимулю­ються корою. Сюди слід віднести різні порушення охоронного, харчового, статевого та інших потягів (клептоманія, бродяжництво). Ці порушення спостері­гаються серед олігофренів, епілептиків, психопатів, тих, що перенесли енцефаліти, істеричних і розумово відсталих осіб взагалі.

Ослаблення збудливого процесу може проявлятись абулією (безвольність) і аспонтанністю. Цей стан виявляється у відсутності рухомості, інерт­ністю. Ослаблення гальмівних процесів веде до ім­пульсивних дій різних видів і тих станів, коли людина дуже рухлива і метушлива. Амбівалентність є наслідком фазових станів. При цьому йдеться про одночасну наявність двох протилежних тенденцій, внаслідок чого людина не може прийняти певного рішення. Негативізм, тобто невмотивований протиімпульс і опір будь-якому сторонньому впливу, схильність до дій, діаметрально протилежних змісту подразника, також має в своїй основі фазові гіпно­тичні стани кори мозку.