8, 41 Королівство Хорватія в системі міжнародних відносин 12 – сер.14 ст. Соціально – економічний розвиток хорватських земель в 12 – 14 ст.

Після смерті Звонимира в Хорватії активізуються дезінтеграційні тенденції, прискорюється процес занепаду державності. У 1102 р. в новій столиці хорватських правителів — Біограді — хорватським королем проголошено представника угорської правлячої династії Арпадів — Коломана. Ця подія засвідчувала втрату Хорватією власної державності й знаменувала початок тривалого перебування хорватів під владою угорських королів. У цей період остаточно розпалася історична єдність хорватських земель. Відтепер долі Хорватії, Далмації, Славонії складалися по-різному. Вирішального значення для кожної з них набула дія зовнішньополітичних чинників.

У XII ст. значний вплив на становище хорватських земель справляла боротьба між Угорщиною і Візантією за домінування в регіоні, а також наполегливі спроби мадярів вийти до Адріатики. Протягом 1162-1163 pp. хорватський бан Белош підтримував Візантію, але внаслідок перемоги угорського короля Стефана IV втратив не лише місце бана, а й власне життя.

Однією з важливих подій XIII ст. була навала татаро-монголів, які в 1241-1242 pp. дісталися далматинського узбережжя, завдавши величезної матеріальної шкоди землям, через які пролягав їхній шлях. У Далмації татари не досягли особливих успіхів, оскільки їхня нездоланна у відкритому полі кіннота нічого не могла вдіяти проти потужних фортечних мурів далматинських міст, однак посіяли страх серед місцевої людності.

Наприкінці XIII ст., коли дедалі активнішу роль у Далмації та в цілому на Балканах стала відігравати Венеція, населення Хорватії, захищене авторитетом угорської корони, жило відносне стабільно й спокійно. Водночас на узбережжі хорвати, під про¬водом князів Брибирських, намагалися чинити опір Республіці Святого Марка, відстоюючи власні національні інтереси.

Певна стабільність політичної ситуації в Хорватії в черговий раз була порушена в XIV ст., коли припинення в Угорщині династії Арпадів спричинило розгортання тривалої міждинастичної боротьби за мадярський престол. Спочатку за монаршу корону змагалися дочки Лайоша Великого, який помер у вересні 1382 p., не маючи наступників-чоловіків, а згодом представники іноземних династій — Сигізмунд Люксембурзький та Ласло (Владислав) Неаполітанський, до яких незабаром приєднався брат французького короля Карла IV Людовик Орлеанський.

Хорватське дворянство активно втручалося в ці події, розподіливши свої симпатії поміж ними всіма. Серед прибічників Владислава особливо відзначилися пріор монастиря Врана Іван Паліжна та представник відомої на той час родини Хорватів Іван, бан Мачви (його брат Павле був загребським біскупом). Протягом лютого-березня 1387 р. об'єднане хорватсьхо-боснійське військо, очолюване Паліжною, Хорватом і боснійським воєводою Хрвоє Вукчичем, штурмом узяло Загреб і встановило свій контроль майже над усією "Вузькою" Хорватією та Славонією. Воєнне щастя ще деякий час посміхалося хорватам, однак зміни у зовнішньополітичній розстановці сил урешті-решт змусили їх шукати зближення з королем Боснії Твртко — на той час одним із наймогутніших правителів на Балканах.

З кінця 80-х років уся "Вузька "Хорватія та значна частина Далмації входили до складу держави Твртко — Боснії, та оскільки в березні 1391 р. Твртко раптово помер і створена ним й утримувана його особистим авторитетом держава невдовзі розпалася, хорвати знову залишилися без надійних покровителів.

Поява на Балканах нової потужної політичної сили — османів, а також поступове загарбання ними нових теренів протягом першої половини XV ст. вплинули на стан справ у хорватських землях. На тлі масового переселення сербського та іншого християнського населення з областей, що потрапили під владу Порти, до сусідніх країн, у тому числі до Хорватії, розпочався активний вихід хорватів з місць постійного проживання, яким загрожувала османська експансія, у внутріш¬ні райони Угорщини й Австрії.

У 1527 р., після нищівної поразки угорського війська від османів у битві під Мохачем у серпні 1526р., Сабор "Вузької" Хорватії, щоб урятуватися від турків, обрав своїм королем Фердінанда Габсбурга. Ця подія започаткувала новий етап хорватської історії.

Соціально-економічний розвиток

На Балками слов'яни принесли досить розвинену матеріальну та духовну культуру, основні риси якої зберігались і на їхній новій Батьківщині. Хорватські дослідники одностайно стверджують, шо давні слов’яни, які прийшли на Балканський півострів у VII ст., мали плуг власної конструкції, що перевершував аналогічні знаряддя обробки землі у римлян, а також інший сільськогосподарський реманент, ткацький верстат тощо, котрі без особливих змін використо¬вувалися упродовж наступних століть.

Матеріальна культура та соціально-економічна організація материкової Хорватії і розташованої на узбережжі Адріатичного моря Далмації мали свою специфіку, що зростала під впливом інонаціональних чинників. Разом з тим спільна слов'янська основа забезпечувала їхню спорідненість і близькість.

Важливим кроком уперед у соціально-економічному розвитку стало для хорватів, як і для інших народів Європи, будівництво міст як центрів торговельно-господарського життя. Зміцнення і розквіт далматинських міст і Дубровника відбувається раніше, аніж становлення міських центрів у "Вузькій" Хорватії та Славонії, шо зумовлювалося конкретно-історичними особливостями різних хорватських земель та навколишніх районів, зокрема активним розвитком морської торгівлі й ремесел, продукція яких вивозилася за межі країни.

У загальному річищі розвитку міст і збільшення їхнього значення в житті областей і територій протягом ХII—ХIII ст. зростає й посилюється місто Загреб. Перші згадки про нього датуються кінцем XI ст., коли тут було засновано єпископство. Після приєднання до Угорщини Загреб став адміністративним осередком — тут розташовувався центр однієї з трьох хорватських жупаній. У 1217 р. в Загребі завершено будівництво кафедрального собору в романському стилі, на церемонії урочистого відкриття якого був присутній угорський король Андрей II. У 1243 р. в Загребі знайшов порятунок від переслідувань татаро-монголів угорський монарх Бела IV. Для Загреба ці відвідини закінчилися трагічно: татари захопили місто й спалили його. Разом з іншими будівлями нападники зруйнували й кафедральний собор.

Завдяки своєму надзвичайно вдалому розташуванню на найвигіднішому шляху з Центральної Європи до Італії та Далмації, Загреб традиційно привертав до себе особливу увагу. Тому місто швидко відбудували, й воно знову перетворилося на один з провідних центрів ремісництва й торгівлі. Цьому значною мірою сприяло надання Загребу статусу вільного міста, підпорядкованого безпосередньо королю, що відкривало в ті часи додаткові перспективи в організації як самого виробничого процесу, так і реалізації створених матеріальних цінностей.

Ремісництвом і торгівлею у "Вузькій" Хорвати на перших порах займалися переважно іноземці. У Загребі в XIII ст. діяли спілки, в які ремісники об'єднувалися не за фаховим, а за мовно-етнічним принципом. Таких об'єднань існувало чотири: слов'янське, угорське, латинське (італійське) та німецьке. Згодом, унаслідок асиміляції та кроатизації, виникли національні кадри, що відіграли важливу роль як в економічному, так і в культурному розвитку нації.

У сільському господарстві в хорватських землях того періоду домінували феодальні відносини, причому як феодали виступали і світські можновладці, й церква. Рівень та умови життя населення були вкрай низькими, що спричинювало постійне соціальне напруження й нерідко призводило до антифеодальних повстань. Одним із найпотужніших вважається повстання в Загребській єпархії в XIV ст., спрямоване проти церковних поборів (десятини).

10.,43.Соціально – економічний розвиток Польщі в 13 – 15 ст. Розвиток феодальних відносин. Форми колонізації і перебудова аграрних відносин. Розвиток міст та торгівлі. Соціальна структура польського суспільства.

В умовах наростання феодальної роздробленості молодший син Владислава Германа — Болеслав III Кривоустий (1102-1138) — востаннє об'єднав польські землі. Однак повернути країні могутність, яку та мала за перших Пястів, він не спромігся. Перед смертю Болеслав III проголосив принципиуспадкування влади (пізніше вони дістали назву статуту), згідно з якими Польська держала остаточно поділялася за його синами на уділи. Верховнавлада передавалася старшому синові, який ставав великим князем. Цей акт започаткував у польській історії період феодальної роздробленості.

В ХІІІ ст. німецькі феодали вже загрожували польським землям не тільки із заходу. В 1226 р. на запрошення удільного князя Конрада Мазовецького до країни прибули рицарі Тевтонського ордену. За їхньої підтримки він сподівався підкорити племена язичників-пруссів, які з півночі постійно нападали на Мазовію і приєднати їхні землі до своїх володінь. За цю допомогу Конрад подарував орденові Хелмську землю. Однак тевтонці досить швидко забули про денну присягу, що давали князеві. У 1237 р вони об'єдналися з прибалтійським Орденом меченосців і, спираючись на підтримку Священної Римської імперії та папської курії, протягом півстоліття захопили прусські, а згодом і польські північні землі — Східне Помор’я, Куявію і Добжинську землю. На завойованих теренах хрестоносці створили власну державу зі столицею в Марієнбурзі (Мальборці), яка протягом усього періоду свого існування була найнебезпечнішим ворогом Польщі.У 40-х роках XIII ст. Польщу спустошила монголо-татарська навала. Татари спалили Люблін, Сандомир, Краків і рушили в Сілезію. 9 квітня 1241 р у битві під Легницею сілезьке й великопольське ополчення зазнало від них поразки. Під час битви загинув сілезький князь Генрік II Благочестивий. Монголо-татарська навала зруйнувала державне утворення, яке історики називають «монархією сілезьких Генріків» (її творець -Генрік І Бородатий (1202-1238). І хоча Польські землі не потрапили в татарське ярмо, ще тривалий час країна була змушена рахуватнся з постійною загрозою зі сходу.За часів феодальної роздробленості збільшилася кількість які дістали право обкладати населення різноманітними рий й повинностями. Крім князів, збирали данину великі світські землевласники й церква. Службові села майже зовсім зникли, а основним виробником у польському господарстві й основним платником податків став залежний селянин.Разом із тим від кінця XII ст. окремі великі феодали розорювали нові землі й освоювали пустки, на які вони запрошували вільних польських та іноземних посадників (переважно німців). Посадники отримували позику у вигляді реманенту та насіння й на деякий час звільнялися від повинностей. По закінченні терміну "вольниці" землевласники стягали данину (чинш грошима або натурою), але про її розміри домовлялись заздалегідь. Це заохочувало селян до інтененвнішої праці, оскільки решту врожаю вони залишали собі й могли обмінювати на необхідні товари. Посадники застосовували досконаліші методи обробітку землі, нові знаряддя праці. Основною системою в рільництві стало трипілля. Завдяки колонізації нових земель і наданню поселенцям пільг господарства почали давати значні прибутки.Колонізація нових земель супроводжувалася також соціальними змінами у польському суспільстві. Вони були викликані передусім локацією (заселення сіл за німецьким правом), шо поширилася по всій країні. Локатор (солтис), переважно німецького походження, домовлявся із землевласником про умови заселення й користування землями, на які він пізніше запрошував колоністів. За це локатор отримував від землевласника найліпші ділянки, які міг передавати у спадок, і звільнявся від усіх повинностей. Німецьке право давало змогу краше організовувати життя сільських общин, аніж польські юридичні норми, що діяли до того часу. Воно визначало принципи сільського самоврядування, узгоджуючи їх з верховними судово-адміністративними прерогативами землевласника.Починаючи з ХПІст. німецьке право (магдебурзьке, любецьке тощо) поширюється й на міста, забезпечуючи їм більшу автономію.Серед міських жителів були як німецькі осадники, котрі займали в них провідні позиції в економіці й управлінні (більшою мірою в Сілезії та Західному Помор'ї, меншою — у Великій і Малій Польщі), так і поляки й євреї. Особливо інтенсивно зростали міста, розташовані на великих торговельну шляхах — Краків, Вроцлав, Познань тощо.З XIII ст. в Польщі формується міський стан, що складався з трьох груп. Першу з них становив патриціат, до якого належали заможні купці та цехові майстри. Саме вони очолювали міське самоврядування. Патриціат обирав міські ради (магістрати), які виконували законодавчі, виконавчі та судові функції. До другої групи належали міщани-ремісники середньої руки, які також брали участь у міському управлінні й могли входити до магістрату. Третю групу становив плебс, позбавлений усіх прав. Серед патриціату й частини міщан,  особливо у великих містах Сілезії, як правило, переважали німці, тоді як серед плебсу — поляки. Внаслідок цього інтереси вищих міських верств не завжди збігалися з інтересами польського суспільства. Разом із тим іноземне походження купців сприяло налагодженню зовнішніх звязків, шо дало змогу Польщі прилучитися до широкої міжнародної торгівлі. Особливо інтенсивно Польща торгувала з Німеччиною, Київською Руссю, Чехією та іншими сусідніми країнами.

Якщо міський стан у польщі в ХІІІ ст. ще тільки почав формуватися, то духовенство на той час уже цілком склалося  яяк окремий стан. Воно володіло величезними маєтностями, мало низку привілеїв і практично звільнилося з-під опіки князів. Основні ж багатства й політичну владу дістав рицарський стан, який складався з великих феодалів (можновладців) і служилої знаті - рицарів. Формування цього цього стану, як міського, тривало.