26.59. Правління царів Асеня II та Івана Олександра. Османське завоювання і втрата державної незалежності Болгарії в 1396 р.

Іван Асень II (1218-1241) є одним з найвидатніших державних діячів середньовічної Болгарії. Він проводив активну зовнішню політику, вміло лавіруючи між Латинською імперією і візантійцями. У 1230 р. Іван Асень II здобув важливу перемогу, розбивши поблизу Клокотниці армію візантійського правителя Епіру. Успішні війни і вдалий династичний шлюб з угорською принцесою дали змогу болгарському цареві значно розширити територію своєї держави. До її складу ввійшли Македонія, Західна Фракія, більша частина Епіру. Болгарія здобула вихід до Адріатичного узбережжя і стала в 30-х роках XIII ст. гегемоном на Балканах. Це був період найвищого розквіту Другого Болгарського царства.

Утім навіть у цей період влада царя залежала від великих феодалів, які значно посилились за попередні 150 років. Боляри, з яких складалася державна рада (синкліт), активно впливали на внутрішню й зовнішню політику держави. Державний апарат організовувався в основному за зразком візантійського, хоча нові правителі всіляко підкреслювали наступність Першого і Другого Болгарських царств. Насправді старим залишався тільки герб — лев, шо стоїть на задніх лапах, замість протоболгарських закріпилися грецькі назви посадових осіб. Найважливішими з них були логофет(головний керівник придворних відомств, своєрідний прем'єр-міністр двору), великий воєвода (командувач армією за відсутності даря) та протовсстіарій (керівник скарбниці). За грецьким зразком формувалося й управління на місцях. В адміністративному відношенні Друге Болгарське царство поділялося надевять областей, так званих хорів. Їх очолювали дуки, що мали практично необмежену владу (адміністративну, судову, військову, фіскальну). Хоча дуки формально призначалися царем, фактично ними ставали представники великого місцевого болярства, які обстоювали власні інтереси. Царська влада не могла ефективно протидіяти зростанню їхнього сепаратизму, зумовленого закономірностями соціально-економічного розвитку країни.

Тривале візантійське панування справило великий вплив на економіку Болгарії. Тому й після звільнення в країні відбувалося зростання світського й монастирського землеволодіння. Особливо прискорився цей процес у другій половині ХIII-ХIV ст. Помітно збільшились і маєтності царя. Проте він роздавав наближеним особам не тільки землі власного домену, а й ті, де жили вільні селяни. Це призводило до подальшого закріпачення сільської людності. Водночас особливістю аграрного розвитку Другого Болгарського царства залишалася наявність досить значного прошарку вільних селян.

Після визволення Болгарії податкове гноблення на перших порах трохи ослабло. Скорочення поборів торкнулося переважної частини населення, за винятком залежних селян париків. Основними видами платежів у добу Другого Болгарського царства були два види ренти — та, що відпрацьовувалася, й натуральна. Разом з тим, у ХIII-ХIV ст. запроваджувалися грошові платежі (наприклад димніни). Суворо зафіксованої ренти не існувало, бо кількість і види продукції, шо сплачувалась у вигляді податку, залежали від особливостей господарства, ландшафту, умов користування панською землею. Різновидами феодальної власності на землю в той час були башти на (вотчина) і, ймовірно, пронія, яка очевидно, збереглася й після звільненнявід візантійського владарювання, остаточно перетворившися з пожиттєвого володіння на спадкове. За правління династій Тертеровичів (1280-1323) і Шишмановичів (1323-1395) становище Болгарії погіршилось. Напади татар, візантійців, сербів, угорців тривали. Тимчасове посилення Болгарії за Федора Святослава (1300-1321) не змогло повернути їй роль гегемона Балкан. У ході війни з сербами болгари зазнали в 1330 р. тяжкої поразки поблизу Велбужди.Намагання болгарських царів лавірувати між могутніми сусідами не мали позитивних наслідків. Зростав сепаратизм великих феодалів. Так, у середині XIV ст. причорноморські області Болгарії здобули незалежність. На честь половецького деспота Добротича, який тут правив, ці землі дістали згодом назву Добруджа. Не було єдності й у інших частинах країни.

В 1363 р. сталася подія, яка великою мірою спричинила швидку втрату Болгарією державності. Цар Олександр зробив старшого сина Івана Срацимира правителем Відинської області, а молодшого — Івана Шишмана III — призначив своїм наступником. Фактично Болгарія розпалася на три самостійних держави — Тирновську, Відинську й Добруджу. В умовах османської загрози, шо зростала, правителі цих держав не намагалися їх об'єднати. Результати цієї політики проявилися в 90-х роках XIV ст., коли турки-османи розпочали завоювання болгарських земель.