68. Міжнародне положення Осм.Імперії к.17-к.18

На характер торгових зв'язків Османської імперії з європейськими державами поступово значний вплив справляло вже з XVI ст. і відкриття морського шляху до Індії та інші країни Південної та Південно-Східної Азії, що призвело до занепаду середземноморської торгівлі і зменшення ролі Османської держави в транзитній торгівлі між країнами Заходу і Сходу. Склалася нова ситуація, при якій місце предметів традиційного турецького експорту (тканини, шкіри та вироби з неї, фаянс і кераміка) зайняло сировину, вивозять до Європи для потреб її промислового виробництва. Одночасно Османська імперія все більше ставала ринком збуту товарів європейської промисловості. Особливо досягла успіху в цьому у XVIII ст. Франція, де навіть спеціально зводилися текстильні фабрики для виробництва тканин, особливо суконних, вивозилися у великих кількостях в Османську імперію. Успішно торгували у володіннях султана тканинами, склом, металевими виробами венеціанці і голландці. Шведи й голландці торгували тут залізом та сталлю, оловом і свинцем. Менш активні були в ту пору англійські купці, але й вони ввозили в імперію олово, свинець, сукно та галантерейні товари. Зазвичай іноземні товари потрапляли в країни морем через Стамбул, Ізмір і Іскендерун. З цих великих портів йшли торгові караванні шляхи в усі куточки султанських володінь. 6

Зростання економічної залежності Османської імперії від великих європейських держав відбувався в умовах зміни і характеру її політичних відносин з ними. З кінця XVII ст., Коли виявився очевидний занепад військової сили Османської держави, йому все частіше доводилося і в політиці займати оборонні позиції. У XVIII ст. воно поступово ставало об'єктом дипломатичної боротьби держав за переважна економічний і політичний вплив. Англія, Франція і Австрія не раз домагалися у XVIII ст. залучення Османської імперії у політичні та військові конфлікти, участь у яких аж ніяк не було в її інтересах. Посли європейських держав у Стамбулі все частіше надавали дипломатичний тиск на султана і Порту, домагаючись від них вигідних політичних або військових рішень. Так, під тиском Франції Туреччина втручалася в боротьбу претендентів на польський престол. Іншим подібним прикладом може бути участь Туреччини під спалахнула в 1740 р. боротьбі між Австрією і Пруссією за австрійську спадщину. Франція, ворогувау з Австрією підтримувала Пруссію і залучила в свої комбінації Туреччину, щоб ще більше послабити свого супротивника. Вона обіцяла Туреччини, в разі перемоги, повернути їй частину території, що відійшла до Австрії за Карловицьким світу. Пруссія вийшла переможницею, але обіцянки, дані Туреччини, були забуті.

Не раз в центрі дипломатичної боротьби держав у Стамбулі у XVIII ст. знаходилися російсько-турецькі відносини. Англія і Франція - найсильніші західні держави у XVIII ст. вороже ставилися до Росії. Англія була стурбована сталим пануванням Росії над Прибалтикою, Франція - її союзними відносинами з Австрією, прагненням Росії пробитися до Чорного і Середземного морів та її дедалі сильнішим впливом на Польські на польські справи. Тому Франція підтримувала тісні відносини з ворогували сусідами Росії - Швецією, Польщею та Туреччиною, намагаючись створити з них антиросійський союз.

Успішне тиск європейських держав було значно полегшено, як зазначалося вище, ослабленням військової могутності Османської імперії. Її армія, колись наводили страх на всю Європу, до XVIII ст. виявилася, як показали війни кінця XVII-XVIII ст., набагато слабше збройних сил її противників. Вже в першій чверті XVII ст. спостерігачі відзначали ослаблення бойового духу султанського війська. Польський посол у Туреччині в 1622-1623 рр.. князь К. Збаразький писав: «Більше гідні і досвідчені воїни бачать, що за свавіллям не слід покарання, а за хорошу службу - нагорода, що більш, ніж військові доблесті, цінується будь-яка послуга в палаці, коли кожен воїн прикордонного гарнізону намагається домогтися піднесення за допомогою будь-якої жінки [із сералю] або євнуха, ніж заслугами в очах воєначальника. Поступово зброя ставала їм противним, а поклони - приємними. Ті, хто вдавався до цих прийомів, стали жити в розкоші. Початок вкорінюватися пияцтво, яке раніше каралося, як людовбивство. Дотримуючись таких прикладів, багато хто волів відкуповуватися від військової служби, чого можна було без праці досягти. Справа в тому, що візир, ідучи на війну, більше грошей збирали, ніж людей ». Польський посол відзначав і те, що платня воїнам видавалося нерегулярно, «оскільки із-за щедрих роздач і спустошень зменшилися доходи казни і значна частина їх йшла на палацові витрати і розкіш ...». 7

Коли П. А. Толстой становив у 1703 р. свій опис Османської імперії, він багато уваги приділив стану армії і флоту. Він прийшов до висновку, що військове ослаблення імперії османів було наслідком її економічного занепаду. Військова техніка - гармати, холодна і вогнепальна зброя - все більше відставала від Європи. В артилерії і в XVII, і в XVIII ст. вживалися снаряди часів XVI століття і навіть мармурові ядра епохи султана Сулеймана Кануні. У XVIII ст. військова техніка турецької армії відставала від європейської щонайменше на півтора століття.

Тактичні властивості турецької армії також були вкрай низькими. Якщо європейські армії вже знали і постійно використовували мистецтво військового маневру, то турки продовжували на полі битви брати числом, діючи звичайно безладної масою. П. А. Толстой писав про турків, що «вся їхня військова хитрість і сила полягає в їх множині ... якщо ж їх ворог зіб'є і примусить відступити, потім вже жодним чином встановитися в лад не можуть, але біжать і гинуть, понеже стрункому бою не звичаї, і егда ворог їх пожене, тоді віддираються від начальства і залишають їх і біжать незворотно і бачать самі, що той їх військовий лад їм не по-жіточен і ... худ, одначе іноземним навчанням гребують »8. П. А. Толстой був прав, турецьким правлячим колам знадобився з того часу майже століття, знаменитий їх військовими поразками, щоб подолати бар'єр упередженості проти всього європейського, «гяурского», визнати перевагу європейської науки і техніки, в тому числі військової справи, і почати реформувати свою армію на європейський лад.

У XVIII ст. військо Османської імперії терпіло багато невдачі ще й тому, що на чолі його стояли люди, часом абсолютно неосвічені в справах військових. Зазвичай європейськими арміями в ту пору на театрах бойових дій командували професійні полководці, турецькі ж війська за традицією очолювали великий візир. Навіть загальноосвітній рівень таких головнокомандуючих був часом анекдотічен. Коли під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр.. французький посол попередив Порту про те, що російська ескадра попрямувала з Кронштадта в Егейське море, великий візир цих відомостей вірити відмовився, будучи твердо переконаний в тому, що між Петербургом і Середземним морем морського шляху немає. А коли російська ескадра опинилася в турецьких водах, пройшовши через Гібралтар, Висока Порта звинуватила Венецію в тому, що вона пропустила російські кораблі з Балтійського моря в Середземне через Адріатичне.

Різко скоротилася до XVIII ст. і чисельність султанської армії. У середині XVI ст. регулярна кіннота нараховувала 200 тис. чоловік, в період російсько-турецької війни повинна була складати 135 тис., а на ділі під прапори султана зібралося не більше 20 тис. кавалеристів-тімаріотов. Військові загони місцевих феодалів, теж зазвичай кінні, нараховували в середині XVIII ст. 40-50 тис. чоловік, але більше були схожі на розбійницькі зграї, і користі від них у період військових дій було дуже мало. Що стосується регулярного війська, основу якого як і раніше становив яничарський корпус, то і його бойова міць різко впала. У другій половині XVIII ст. в списках яничар, які отримували платню, значилося 75 тис. чоловік, тоді як безпосередньо у військових операціях брало участь не більше 18 тис. яничарів. Решта вважали за краще займатися цілком мирними професіями. Природно, в таких умовах більша частина яничар до боїв була зовсім не підготовлена. Про боєздатність яничар російський посол П. А. Толстой писав, що воїни оці лише «суть іменовані і защіщаеми тим ім'ям, а війни не знають». Зате вони, перетворившись на подобу преторіанської гвардії, були неодмінними учасниками палацових заколотів і інтриг, скидали і зводили на престол султанів, зміщати великих візирів і міністрів. Корпус був оплотом феодально-клерикальної реакції. Релігійний фанатизм яничар постійно використовувало мусульманське духовенство в боротьбі за збереження своїх привілеїв, проти будь-яких спроб нововведень.

Інші види військ теж були дуже далекі від досконалості. Артилерійські частини з організації та оснащеності технікою далеко відстали від європейського рівня. Регулярна кавалерія в чималому ступені втратила свою бойову силу, та й чисельність її скоротилася. Флот на початку XVIII ст. був у кращому стані, ніж сухопутні війська, хоча і значно поступався за бойовими якостями військово-морським силам держав Західної Європи.