36. Політ.Розвиток Японії в ост.Третині 19 ст.

Конституцію Японії 1889 р. створили за зразком прусської. Було встановлено верховну владу імператора. Його особа вважалася священною та недоторканною. Як голова держави він мав право оголошувати війну і мир, укладати договори, затверджувати й видавати закони, скликати й розпускати парламент, призначати І звільняти громадських і військових чиновників високого рангу. За конституцією парламент складався з двох палат - палати перів і палати представників (депутатів). У верхній палаті була представлена аристократія, члени імператорського двору, що призначалися. Нижня палата обиралася. Виборче право отримав 1% населення. Парламент затверджував бюджет, але його права в цьому питанні обмежувалися. Уряд був відповідальним не перед парламентом, а перед імператором. Конституція 1889 р. офіційно проголосила демократичні свободи і громадянські права, рівність усіх громадян країни.

У 80-х pp. виникли політичні партії (ліберальна партія та партія реформ). Вони ще не мали масової бази, чіткої організаційної структури і радше скидалися на політичні клуби, що спиралися на різні групи землевласників, промисловців.

Наприкінці XIX ст. в Японії виникли профспілки. У 1896 р. стався перший робітничий страйк. Але становлення профспілкового й робітничого руху дуже ускладнювалося через особливості соціальної структури японського суспільства. На заваді цьому процесові стояли поліцейський терор і взаємини між робітниками та підприємцями, в яких значну роль відігравали традиційні норми поведінки: шанування старших, відданість господареві, довічне наймання на роботу, колективна власність

37. Агресивна зовнішня політика Японії

Хоча самураї після 1868 г. перестали бути провідним станом Японії, дух самурайства не зник. Позбавлені колишніх прав і привілеїв нащадки вчорашніх самураїв культивували свої військові доблесті й виховували у відповідному дусі солдатів регулярної армії. Різниця була лише в тому, що якщо колись дух і діяльність самураїв реалізовувалися усередині країни, у міжусобних війнах і феодальних сутичках, те тепер войовничість самураїв виявилася спрямованої на зовнішній мир, на сусідні з Японією країни й народи. Будівництво сильної армії й особливо флоту стало завданням номер один з перших же кроків нової японської адміністрації. І далеко не випадкова держава спочатку побрала у свої руки створення арсеналів і верфей – без них воно не зуміло б створити сильних збройних сил.

Першим з агресивних кроків зовнішньої політики післяреформеної Японії стала боротьба за японський вплив у Кореї. В 1876 г. експедиційний корпус, що висадився в Кореї японський, нав'язав цій країні нерівноправний договір, що надавав японцям ряд прав і привілеїв. В 1885 г. по японо‑ китайській угоді Китай визнав японські інтереси й права в Кореї практично рівними своїм ( до того Корея офіційно вважалася васалом Китаю). У підсумку японо‑ китайської війни 1894– 1895 рр. по Симоносекскому договору Японія одержала право володіння островами Тайвань і Пэнхуледао й ще більш зміцнила свої економічні й політичні позиції в Кореї. Справа дійшла до того, що в 1895 г. японські агенти вбили антияпонски настроєну корейську королеву, а король був змушено шукати притулку в російськім посольстві. Усі ці військові й зовнішньополітичні успіхи Японії привели до того, що на рубежі XX в. вона не тільки по своєму економічному потенціалу й характеру розвитку, але й по агресивності своєї політики стала однієї із провідних імперіалістичних держав у світі. Японія була, зокрема, у числі тих восьми держав, чиї місії організували інтервенцію в Китаї в 1900 р. у зв'язку з повстанням ихэтуаней. Японія в 1902 р. уклала вигідний для неї військовий союз із Англією, що допомогло їй підсилити свої позиції на континенті й виступити в лютому 1904 р. проти Росії.

Русско‑ японська війна, що завершився безславною поразкою російських військ, привела до того, що південна Маньчжурія й Корея перетворилися в протекторат Японії. Японський капітал потужним потоком кинувся в ці райони, сприяючи їх економічному розвитку й перетворюючи їх у плацдарм для подальшої агресії на континенті, в основному проти Китаю. Десятиліття перед першою світовою війною було періодом швидкого промислового розвитку Японії. Спочатку воно супроводжувалося ростом активності робочого руху й поширенням соціалістичних ідей у Японії, створенням там соціалістичного руху на чолі із Сен Катаямой, але перед війною цей рух пів на спад, а вся країна була охоплена націоналістичним вигаром, під знаком якого Японія стала активно діяти в роки війни.

Тонко розрахувавши свої ходи, японці виступили проти позицій Німеччини в Китаї, зажадавши від неї поступки її володінь на півострові Шаньдун. Зайнята воєнними діями в Європі, Німеччина не могла протистояти натиску японців, експедиційний корпус яких у вересні 1914 р. зайняв, що належали Німеччини території на цьому півострові. Незабаром після цього, як уже про той ішла мова, японці пред'явили Юань Ши‑ каю свої «21 вимога», значну частину яких Китай був змушено прийняти. І хоча після війни, у чималій мері із‑ за енергійних протестів у Китаї в ході руху «четвертого травня», на Вашингтонській конференції 1921–1922 рр. Японія була змушено повернути Китаю захоплені нею в 1914 р. території, позиції японського капіталу в Китаї все зміцнювалися.