ist-20-33

31.

32. Австрійська монархія, у якій на 7—8 млн німців припадало 17 млн. ненімецького, слов'янського населення, на початку XIX ст. була однією з найвідсталіших феодальних держав Європи. На західноукраїнських землях вона проводила колоніальну політику. Спираючись на місцеву панівну верхівку, австрійська бюрократія надавала привілеї й переваги у Східній Галичині польським шляхтичам і магнатам, на Буковині — румунським, а в Закарпатті — угорським феодалам і з їх допомогою посилювала соціальне й національне гноблення українського народу. Австрійський абсолютизм намагався денаціоналізувати, онімечити, асимілювати західноукраїнське населення, розірвати його єдність з Наддніпрянською Україною, припинити розвиток української мови й культури. Разом з цим польські шляхтичі прагнули полонізувати українців Галичини, румунські феодали намагались румунізувати українське населення Буковини, а угорські поміщики проводили в Закарпатті політику мадяризації. Стан економіки. Посилення гніту народних мас. Австрійський абсолютизм, відображаючи інтереси феодалів, намагався зберегти непорушним феодально-кріпосницький лад і стримував буржуазний розвиток країни, але припинити його не міг. Розклад феодально-кріпосницької системи продовжувався, в її надрах виростав капіталістичний уклад, від мануфактурної стадії капіталістична промисловість поступово переходила до стадії фабричної індустрії. Особливо реакційною була економічна політика австрійського уряду щодо західноукраїнських земель. Забезпечуючи необмежене панування феодалів і намагаючись перетворити західноукраїнські землі в ринок збуту й джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток західних провінцій, уряд гальмував тут розвиток економіки і, передусім, промисловості. Якщо в західних (німецьких і чеських) провінціях з 20-х років XIX ст. промисловість переходила до фабричного виробництва з застосуванням машин і парових двигунів, то в західноукраїнських землях вона по-старому перебувала на стадії мануфактури й дрібного ремесла. У 1841 р. у Східній Галичині було всього 183 мануфактури, що становило 3,6 % загальної їх кількості в Австрії. Лише в 1843 р. в Галичині з'явилися перші дві парові машини, тоді як у всій країні уже їх було 231. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. Міста Східної Галичини, яких у 1846 р. налічувалося 41, мали лише 50 промислових підприємств, у тому числі Львів — 34. Через це переважна частина міст мала аграрний характер, мало чим відрізнялася від сіл. Лише 6 міст Галичини мали населення 10 тис. і більше чол. Зокрема це були Львів, природний центр Галичини, де на кінець 40-х років проживало 70 тис. чол., Броди (28 тис), Самбір (10 тис), Дрогобич (10 тис.) та ін. У такому ж стані, як у Східній Галичині, перебувала промисловість у Закарпатті, а в Північній Буковині вона була ще більш відсталою. Не витримуючи конкуренції з фабрично-заводською промисловістю західних провінцій, багато галузей західноукраїнського мануфактурного виробництва на кінець першої половини XIX ст. стали деградувати, занепадати (текстильна, шкіряна, залізорудна, ливарна, суконна та ін.). Слабо розвинутою була торгівля, ввозилося в Галичину товарів на суму в десять раз більшу, ніж вивозилося. Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, яке через існування кріпацтва теж перебувало в стані занепаду. Величезна кількість найкращих земель належала поміщикам, державі, церкві. У Східній Галичині, де було 3,5 тис. сіл, у 1844 р. панські (домінікальні — від -лат. dominicus — панський, поміщицький) землі становили майже половину всіх земель (47,1 %), селянські (рустикальні — від лат. rusticus — селянський) — 48,9 %, вільні (міських громад, вільних селян, церковних парафій)— 4%. Якщо на одне селянське господарство в 1847—1849 pp. припадало 8,9 морга (морг — близько 0,7 га), то на один маєток (домінію) — 755 моргів. Помещики зменшували селянські наділи, відібравши в селян із 1787 по 1848 р. понад 1 млн. моргів землі. Внаслідок цього на середину XIX ст. більшість селян Східної Галичини мали наділи менше 10 моргів (5,6 га), менше прожиткового мінімуму селянської сім'ї. У Північній Буковині, де налічувалося близько 280 сіл, в користуванні селян у 1847 р. було 41,9 % всіх земель. При цьому вони вважалися власністю поміщиків. Усі інші землі перебували в руках поміщиків, церкви, держави. Безперервно зростали поміщицькі володіння в Закарпатті, де налічувалося 666 сіл. Уже в 1780—1790 pp. там на один селянський двір припадало всього 3,6 гольда (2 га) орної землі, а в 40-х роках XIX ст. у окремих комітетах 45—50 % селянських господарств були взагалі безземельними. Одночасно зі зменшенням селянських наділів збільшувалися повинності, що їх виконували селяни,— панщина, данини, чинші на користь поміщиків і повинності на користь держави. Так, у Східній Галичині кількість усіх селянських повинностей становила 84,7 % чистого доходу селянського господарства. Дуже тяжкою для селян була рекрутська повинність. Служба у цісарському війську тривала 14 років, при цьому лише галицьких солдатів служило, як правило, не менше 80 тис. чол., а в час наполеонівських воєн Галичина поставила до армії 100 тис. рекрутів. Жорстока кріпосницька експлуатація поєднувалася з небаченими насильствами й сваволею поміщиків та адміністрації маєтків. Вони могли забирати в селян землю, ув'язнювати, заковувати в кайдани, бити селян. Прогресуюче малоземелля селян, рутинна техніка, відсталі форми господарювання, тяжкий кріпосницький гніт вели до деградації селянських господарств, до злиднів, голоду й вимирання селян, особливо в час стихійних лих. Як писав І. Франко, в неврожайні роки в краю вибухав голод, люди жили кропивою, гірчицею та корою, цілими громадами тікали на Поділля, в Бессарабію і бог знає куди, а бувало й таке, що їли трупи померлих людей. Антикріпосницька боротьба селянства. Селяни — основна маса західноукраїнського населення — різко протестували проти кріпосницького гноблення. Вони домагалися повернення захоплених поміщиками земель, зменшення панщини та інших повинностей, обмеження влади й сваволі феодалів і, нарешті, повного звільнення від кріпацтва, відібрання в поміщиків земель та їх розподілу. Маючи спільних класових ворогів — польських, українських полонізованих, румунських і угорських феодалів, австрійський абсолютизм, західноукраїнське селянство вело боротьбу єдиним фронтом із польськими, румунськими й угорськими селянами й підтримувало зв'язки з селянами Наддніпрянської України, передусім Правобережжя. Як і боротьба селян інших українських земель, селянська боротьба в Східній Галичині, Північній Буковині і Закарпатті залишалася стихійною, неорганізованою, роздробленою, неосвітленою політичною свідомістю, мала локальний характер. Більшість селян не усвідомлювала своїх класових інтересів, ще вірила в «доброго цісаря», сподівалася, що він захистить селян від гноблення поміщиків.

33.  Про Івана Франко ми переважно говоримо як про видатного українського письменника, поета, перекладача, філософа, навіть економіста. До речі, на початку своєї публічної діяльності він був відомий саме як економіст, що досліджував проблеми, зв'язані зі скасуванням панщини і впровадженням капіталістичних відносин у селі. 

Зокрема, не тільки теоретично, але і на практиці намагався роз'ясняти вчення Маркса-Енгельса про створення додаткової вартості, показуючи це на прикладі видобутку солі в Нагуєвичах, і т.п. Але окрім цього Іван Франко був завзятим політиком і творцем першої в Галичині партії європейського зразка, розробляв її програмні документи і досліджував процеси, що проходили в краї. Чимало ідей Франко надзвичайно актуальні сьогодні. Проблеми виникнення держави займають значне місце в творчості і життя Івана Франка.  Видаючи у 1914 р. збірку "Із літ моєї молодості", він у передмові за­значав, що його праця наснажувалася ідеями служіння інтересам рідного народу та загальнолюдського поступу. "Тим двом провідним зорям я, здає­ться, не спроневірився досі, ніколи і не спроневірюся, доки мойого життя". 

Коли на початку XX ст. на західноукраїнських землях формувалися загони січових стрільців, Франко радісно привітав цей національно-визвольний рух. Він подарував молодим краплю свого натхнення – бойову маршову пісню "Гей, Січ іде". До останніх днів вірив у неминучість національного відродження рідного народу. Вважав себе пекарем, який випікає хліб для щоденною вжитку. Та творчий доробок І. Франка став для нас духовною програмою і скарбом неоціненним, який не вичерпається ніколи. 

1888 р. Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889 р.). 1890 р. за підтримкою М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890—1895 рр.).

  В 1895, 1897 і 1898 рр. Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту і галицького сейму, але, через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних і політичних супротивників, без успіху. 

  

  1899 р. в Радикальній Партії зайшла криза, і Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р., і відтоді покинув активну участь у політичному житті. 

  На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906 р.).

  Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних 

Поряд активної громадської і літературної діяльності, Франко продовжував свої студії, спочатку в Чернівецькому університеті (1891 р.), готуючи дисертацію про І. Вишенського, згодом у Віденському; там 1 липня 1893 захистив докторську дисертацію у відомого славіста В. Яґіча про духовний роман «Варлаам і Йоасаф».

  1894 р. Франко габілітувався у Львівському університеті з історії української літератури, але професури не здобув через опір намісника Бадені і галицьких реакційних кіл. 

 

 У 1894—1897 рр. Франко разом з дружиною Ольгою видавав часопис «Житє і Слово», в якому серед інших з'явилась його стаття «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897 р.) з гострою критикою української соціал-демократії й соціалізму Маркса й Енгельса. Критику марксизму, як «релігії, основаної на догмах ненависти і класової боротьби», Франко продовжив у передмові до збірки «Мій Ізмарагд» (1897 р.).

  З 1894 р., з приїздом М. Грушевського до Львова, Франко тісно співпрацював з НТШ (1899 р. став його дійсним членом, 1904 р. — почесним), публікуючи у «ЗНТШ» більшість своїх наукових праць, історико-літературних нотаток, рецензій; Франко працював також в Етнографічній Комісії, очолював Філологічну Секцію НТШ (1898—1908 рр.). Саме завдяки Франку і Грушевському НТШ стало фактичною академією наук напередодні війни 1914 р. 1898 р. українська громада урочисто відзначила 25-літній ювілей літературної діяльности Франка. Покинувши в 1897 р. журналістику, до чого призвела його стаття у віденській газеті «Die Zeit», в якій він назвав Міцкевича поетом зради (Der Dichter des Verrates), Франко повністю віддається спільно з Грушевським і В. Гнатюком редагуванню «Літературно-Наукового Вісника»; фактично вся редакція була в руках Франка.