ist-20-33
.docxГальмівний ефект Валуєвського циркуляру для українців був відчутним[5]. Якщо в 1860–1863 pp. друком з'явилося 114 назв книжок українською мовою, то у 1864–1869 pp. це число зменшилося до 24 назв. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, частина членів яких була заарештована й заслана, як, наприклад, О. Кониський та П. Чубинський, в північні губернії Росії, а частина під впливом публічних обвинувачень українофілів у сепаратизмі та поліційних утисків відійшла від громадської роботи.
Валуєвський циркуляр, який не просто зберіг свою силу протягом довгого часу, але й фактично визначив підхід владних структур до українського питання до кінця століття й набув свого розвитку в Емському указі 1876 p., мав дуже негативні наслідки для російсько-українських взаємин[3]. Він також сприяв відтоку українських активістів із Російської імперії в Галичину, що вплинуло на підсумок боротьби проросійської й антиросійської орієнтацій у середовищі галицьких русинів і невдовзі перетворило Галичину в український культурний П'ємонт[7]. Нарешті, влада на свій кшталт підтримала зусилля українських націоналістів у справі переведення мовного питання зі сфери прагматики в сферу символічних цінностей[5]. Дослідники вважають[3], що орієнтація влади на «французьку» модель тотальної асиміляції українців не виправдала себе, тому як вимушений заборонний захід виник валуєвський циркуляр, який може слугувати своєрідним символом недостатньо продуманої, непослідовної й суперечливої політики[3].
В березні 1905 р. Російська академія наук надіслала урядові доповідь, де стверджувалось, що українська мова є самостійною слов'янською мовою, і рекомендувалось відмінити антиукраїнські акти 1863 і 1876 pp. (Валуєвський циркуляр 1863 p. і Емський указ 1876 р.).
3 кінця 1905 р. почали з'являтись українські періодичні видання. У 1906 p. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Лубнах та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві виходило 18 українських газет і журналів.
Перший сигнал прозвучав уже в січні 1875 р. Київський цензор Позиревський дістав від начальника головного управління у справах друку конфіденційний наказ: «З огляду на те, що Головне управління дістало деякі відомості про газету «Киевский Телеграф», пропонується вам під час цензурування зазначеної газети ставитися до неї з особливою обачністю та, між іншим, не допускати в ній жодних статей, що проводять українські тенденції».
Полковник київського корпусу жандармів Новицький докладав: «…З відкриттям відділу розрізнені українофіли отримали центр і опору, біля якої згрупувалися і стали діяти сміливіше, так що протягом року їхній успіх став упадати в око».
Далі пішли доноси, в яких український рух звинувачувався в сепаратизмі. Найбільше зусиль для дискредитації українського руху доклав Михайло Юзефович – полтавський поміщик, колишній член Київської громади. Будучи відданим служителем імперії він не міг погодитися з українознавчою спрямованістю діяльності товариства.
Зрештою, тривожні повідомлення занепокоїли царя. За його дорученням було створено спеціальну комісію, на яку покладалося завдання вироблення засобів боротьби проти українофільської діяльності. Комісія дійшла висновку, що «допустити окрему літературу на простонароднім українськім наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекій будучині, України від Росії».
Члени комісії надавали українському питанню настільки велику увагу, що навіть потурбували царя, коли він знаходився на відпочинку в німецькому м.Емс. Комісія підготувала на підпис цареві таємний указ, що одержав назву Емського акту (від назви міста). 18(30) травня 1876 р. він набрав чинності.
Емський указ було витримано в дусі Валуєвського циркуляра, але він різко посилив репресії проти української культури, заборонивши: ввіз книжок українською мовою; друкування і видання в Росії оригінальних українських творів та перекладів, п’єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам’яток із збереженням правопису оригіналу; громади. Указ ліквідував Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, встановив суворий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром, українська п’єса повинна була йти в кінці вистави, після російських, щоразу вистави вимагали окремого дозволу. На практиці цензура особливо дбала, щоб на сцену потрапляли художньо слабкі твори, а все більш чи менш гідне уваги заборонялося. Окремий пункт Емського указу стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.
Водночас надавалася матеріальна допомога москвофільському рухові в Галичині, який завзято боровся проти руху українського.
Окремо рекомендувалося чиновникам міністерства освіти особливо обережно добирати вчителів для шкіл у південно-західній частині імперії. Перевага мала надаватися росіянам. Ті ж учителі-українці, які здобули освіту в Київському, Харківському, Одеському навчальних округах, мали виїжджати на роботу поза межі України.
Нагляд за виконанням Емського указу здійснювало головне управління у справах цензури. Не афішуючи переслідування мови, чиновники пильнували, щоб українські книжки не доходили до простого люду.
Емський указ був тяжким ударом і для науки, і для українського руху в цілому. Він був спрямований на те, щоби вилучити українську тематику з серйозних культурних жанрів, загнати українську культуру в глухий кут провінційної відсталості, розгромити організаційні центри українського руху. Українці були єдиним народом Російської імперії, у якого репресій зазнала національна мова.
Дикість Емського указу була дещо пом’якшена у 1881 р., коли було дозволено друкувати українською мовою словники, щоправда, російською абеткою. Питання про україномовні вистави вирішувала відтоді місцева влада. Але в 1884, 1892 та 1895 рр. його доповнили новими заборонами. У 1892 р. цензорам нагадали про неприпустимість публікацій українських перекладів з російської мови. У 1895 р. спеціальним циркуляром було покладено край друкуванню українських читанок для дітей. Їх друк також заборонявся, навіть якщо зміст був цілком невинним. У цілому Емський указ зберігав чинність аж до 1905 р.
Емський указ мав серйозні наслідки для українського руху, а саме:
1. Він обмежував засоби, за допомогою яких можна було впливати на пробудження національної свідомості українського народу.
2. Стримував розвиток української культури.
3. Призвів до дезорганізації на певний час українського руху в Наддніпрянській Україні, але не до його припинення.
25. Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895) належав до молодшого покоління старої Київської громади. На час приєднання до громадівців він був переконаним демократом. До українського руху він прилучився маючи палке бажання допомогти своєму народові. М.Драгоманов відчував потребу вийти за межі культурно-просвітницької діяльності громадівців і перейти до розв’язання політичних, соціально-економічних і національних проблем. Отож, погляди Драгоманова привносили в український рух нову ідеологію. Вона не одразу набула поширення в колі інтелігенції, але свіжі віяння доброчинно діяли на молодь. Для українського руху важливими були погляди Дагоманова на майбутній державний устрій. Він не виступав за відокремлення України від Росії, стояв на федералістських позиціях. Одначе при цьому Драгоманов виходив із можливості реорганізувати Російську імперію. Він бачив її не централізованою державою, а вільною конфедерацією автономних регіонів. Такі його погляди спиралися на положення, що в українському суспільстві не було сил, які могли б довести справу національного визволення України до кінця. Не протиставляючи народів, Драгоманов доводив самобутність українців, їхню здатність самостійно вирішувати питання суспільного життя. Сміливою була стаття Драгоманова «Пропащий час», в якій він доводив, що під російським правлінням українці більше втратили, ніж набули. Він робив закид тим, хто забув справу українського визволення, марнував надбання власного народу, відмовляючись від мови й культури. З болем у серці Драгоманов писав, що освічені українці звичай трудяться для всіх, тільки не для України та її народу. Наступ на українську культуру 1875–1876 рр. змусив Драгоманова покинути Батьківщину. У Женеві він разом з іншими українськими політемігрантами видавав часопис «Громада» (18781882 рр.), який став першим українським часописом, де були узагальнені погляди громадівців і висунуто програму українського руху. В основі програми лежали такі принципи, як демократизм (запровадження демократичних прав і свобод та відповідних інститутів, які б їх захищали), федералізм, культурництво, еволюційність (впровадження нового ладу шляхом поступових реформ), соціалізм (запровадження соціальної справедливості). Також у програмі зазначалося, що тенденції українського руху збігаються з загальним напрямом загальнолюдського прогресу. Одначе такі погляди Драгоманова для діячів Київської громади виявилися занадто радикальними. Після полемік і взаємних звинувачень у 1886–1887 рр. дійшло до розриву. У 1889 р. Драгоманов переїхав до Софії, де викладав у Софійському університеті.
Драгоманов мав вплив на українців не лише в Росії, а й у Галичині. Його ідеї особливо припали до вподоби молоді Галичини. Згодом там було засновано першу українську соціалістичну партію (Русько-українська радикальна партія). Поширенню соціалістичних ідей та створенню гуртків у Галичині та Наддніпрянській Україні допомагали друзі Драгоманова – Микола Зібер і Сергій Подолинський.
Під впливом ідей Драгоманова в Наддніпрянській Україні поставали молоді громади, в яких гуртувалася переважно студентська молодь. Їх приваблювала ідея поєднання боротьби за національне і соціальне визволення.
Для українського руху цінними були не лише ідеї Михайла Драгоманова, а й його жертовність, послідовність в обстоюванні власних принципів. Погляди Драгоманова стали неодємною частиною суспільно-політичної думки другої половини XIX – початку ХХ ст.
27. 1. Недільні школи України другої половини XIX - початку XX ст. - це нетрадиційні народно-просвітницькі заклади позашкільної освіти для дітей та дорослих, що працювали у неділю (для осіб єврейської національності - в суботу) та святкові дні. Еволюція недільних шкіл є закономірним об'єктивно зумовленим цілісним процесом, що відбувався у контексті зміни освітньої ситуації, певних конкретно-історичних умов та ідейно-ідеологічних тенденцій означеного періоду.
2. У розвитку українських недільних шкіл, враховуючи кількісні та якісні зміни даного феномена в хронологічних рамках дослідження, можна виділити 4 послідовні етапи діяльності:
1) початковий етап (1859 - 1862 pp.) - зародження, становлення і формування недільних шкіл (вироблення організаційних, дидактичних та методичних засад діяльності); розширення мережі таких нетрадиційних народно-просвітницьких закладів, об'єднання їх навколо координуючих центрів у різних містах України; на початку 1862 р. у результаті репресивної політики уряду поступове послаблення просвітницького руху на користь недільних шкіл та їхнє закриття відповідно до царського указу від 10 червня 1862 р. Протягом 1859 - 1862 pp. в Україні діяло щонайменше 115 недільних та суботніх шкіл;
2) перехідний етап (1862 р. - перша половина 1888 р.) - нелегальна діяльність окремих недільних шкіл та початок їхнього відродження відповідно до чинного законодавства даного періоду („Положення про початкові народні училища" від 14 липня 1864 р. і 25 травня 1874 p., „Правил про церковно-парафіяльні школи" від 13 червня 1884 р. та „Правил про повітові відділення єпархіальних училищних рад" від 28 травня 1888 p.);
3) інтенсивний етап (друга половина 1888 р. - 1905 р.) - значне зростання асигнувань на користь недільних шкіл з боку земств, міських управлінь, товариств та приватних осіб; консолідація у своєрідні об'єднання (товариства, комітети, комісії) недільних шкіл; організація та участь у міжнародних та вітчизняних виставках, освітянських з'їздах, створення друкованого органу (рубрика „Хроника воскресных школ" (1897 - 1907 pp.) у журналі „Русская школа"), публікація матеріалів теоретико-методичного характеру у спеціальних збірниках та на сторінках періодичних видань з метою обміну педагогічним досвідом та популяризації діяльності недільних шкіл; ініціативні пошуки діячів недільних шкіл у напрямі задоволення освітніх запитів та удосконалення змісту навчання; розгалуження типології недільних шкіл; створення та видання спеціальної навчально-методичної літератури; розробка, апробація та популяризація освітніх програм, форм, методів і прийомів недільного навчання в контексті зародження вітчизняної теорії позашкільної освіти та освіти дорослих;
4) національно-креативний етап (1905 - 1920 pp.) - діяльність недільних шкіл у період визвольних змагань українського народу та становлення національної системи освіти й виховання як своєрідного центру залучення учнів до надбань національної культури, зокрема, шляхом поєднання загальноосвітнього та національного компонентів змісту освіти, запровадження навчання українською мовою, створення, видання, поширення та використання української навчально-методичної, науково-популярної та художньої літератури.
3. Специфіка розвитку недільних шкіл України другої половини XIX - початкуXX ст. полягала у відкритому характері їхньої" діяльності. Переважна більшість недільних шкіл діяли на основі принципів гуманізму, природовідповідності, індивідуалізації, диференціації, демократизму, зв'язку навчання і виховання з життям, свідомості, активності, самостійності, доступності, наочності, народності та ін.
Головні завдання недільних шкіл другої половини XIX - початку XX ст. полягали у поширенні знань та підвищенні освітньо-культурного рівня населення, розумовому вихованні та розвитку дітей і дорослих (формуванні навичок самоосвіти, самовиховання і саморозвитку з метою подальшої самореалізації особистості), моральному вихованні та розвитку учнів (вихованні, формуванні та розвитку морально-духовної зрілості, світоглядних переконань учнів), соціалізації особистості дітей та дорослих.
З метою забезпечення широких освітніх потреб та розвитку особистості діячами недільних шкіл (навіть за умов жорстких урядових регламентацій) було зроблено спроби: по-перше, координації змісту освіти та програмних завдань недільних шкіл з існуючим науковим, громадським та соціально-економічним потенціалом; по-друге, спрямування змісту освіти на можливість демократичного вибору кожним учнем рівня, характеру і глибини знань (зокрема, через діяльність недільних шкіл різних типів); по-третє, поєднання загальноосвітніх та додаткових соціально-економічних знань з освітньою ідеєю розвитку національної самосвідомості.
Недільні школи України другої половини XIX - початку XX ст. виступили ареною апробації, запровадження та популяризації нових педагогічних методів, прийомів та форм організації навчально-виховної діяльності. Незважаючи на те, що цілісної дидактики недільного навчання створено не було, розроблені, апробовані та запроваджені діячами недільних шкіл методики викладання різних предметів, навчально-методична література використовувалися в українських школах першого радянського десятиліття. Вони сприяли подальшим дослідженням у галузі методології підручникотворення і навчально-методичного забезпечення позашкільної освіти та освіти дорослих в Україні.
4. З метою підвищення якості навчально-виховного процесу та рівня педагогічної майстерності викладачів у недільних школах діяла ефективна система методичної роботи, що базувалася на засадах педагогічної взаємодії, співробітництва та співтворчості учителів і учнів. Вона передбачала: запровадження передового педагогічного досвіду, створення творчої атмосфери у колективі, поєднання різних форм організації теоретико-практичної освіти та самоосвіти, проведення анкетування, статистично-описової звітності, діяльність недільних шкіл як громадських центрів позашкільної освіти та освіти дорослих.
5. У результаті всебічного вивчення даної історико-педагогічної проблеми встановлено і обґрунтовано типологію недільних шкіл України другої половини XIX - початку XX ст. за такими критеріями: за статтю (чоловічі, жіночі, спільні для осіб чоловічої і жіночої статі - так звані "змішані"); за віком (для дітей, підлітків, дорослих, спільні для осіб усіх вікових категорій); за статусом засновників (громадсько-приватні, державні, напівдержавні); за відомчим підпорядкуванням (відомства Міністерства народної освіти, відомства православного віросповідання при Св. Синоді); за змістом освіти (нижчі, середні повторювальні, вищі додаткові, повторювально-додаткові).
6. Недільні школи відіграли значну роль в українському національно-культурному русі другої половини XIX - початку XX ст. Шляхом запровадження української мови навчання, виховання в національному дусі, створення, видання, поширення та використання української навчально-методичної, науково-популярної і художньої літератури, поєднання загальноосвітнього та національного компонентів змісту освіти недільні школи стали своєрідним центром залучення учнів до надбань української культури.
Проведене дисертаційне дослідження дозволило зробити висновок про те, що розвиток недільних шкіл в Україні у другій половині XIX - на початку XX ст. є закономірним об'єктивно зумовленим цілісним процесом, що значно вплинув на розвиток вітчизняного шкільництва.
Дослідження не висвітлює усіх аспектів проблеми. Подальшого вивчення потребують такі проблеми, як розвиток недільних шкіл окремих регіонів України, вивчення педагогічної і методичної спадщини діячів недільних шкіл та внеску видатних просвітників у теорію і практику позашкільної освіти та освіти дорослих з метою врахування та творчого використання історико-педагогічного досвіду у практиці роботи сучасної школи.
28. 90-ті рр. ХІХ ст. – період піднесення молоді, яка організовувалася в гуртки та більші товариства з єдиною метою – зробити щось корисне для свого народу. На відміну від старших діячів, юна парость не бажала вдовольнятись аполітичною діяльністю. Ця радикально налаштована молодь дістала назву «Молода Україна». Під такою назвою з 1896 р. в Києві існувала таємна громада з більш як сотнею учасників, що сповідувала ідеї соціалізму і національної окремішності українців. За даними поліції, подібних громад було 22, причому найважливіші з них – у Києві, Чернігові, Лубнах та Одесі. Складали їх переважно студенти. Члени громад усвідомлювали, що до спільної мети треба йти єдиним фронтом. Виходячи з цього провідники українського студентства скликали 1898 р. перший з’їзд студентських громад, який відбувався нелегально. На з’їзді було прийнято резолюції, в яких, зокрема, проголошувалося: «Ми, українська молодіж, стремлячи до політичної самоуправи, в якій досягаються ідеали волі, рівности, братерства, домагаємося рівности всіх перед законом… свободи совісти і рівности всіх віроісповідань, просвіти на рідній мові, наведення обов’язкової безплатної науки. В політичній ділянці студенти домагаються конституційної свободи з політичною автономією, свободи слова, друку і зборів». У резолюціях також висувалися вимоги обов’язкового вивчення студентами української культурної та політичної спадщини, поширення просвіти в народі, проведення соціально-економічних реформ.
Через рік українські студенти провели другий з’їзд, на якому заснували свою Центральну спілку. Основні пункти програми спілки були такими:
«1. Спинити шкідливе й згубне для нашої нації винародовлення студентської молодіжи на Україні російській і повернути всіх студентів-українців до служіння інтересам українського народу.
2. Довести до відомості як народної маси, так і інтелігентних верств суспільства, що лихий, безвідрадний соціально-економічний і взагалі культурний стан нашого народу залежить від його національно-політичного рабства як безпосереднього наслідка російського абсолютизму».
Решта програми була присвячена питанням тактики і зміцнення організації. Зокрема, один із пунктів вимагав од членів студентської громади серйозного вивчення та всебічних знань, всілякого поширення в суспільстві відомостей про українські справи, а саме про українську літературу, історію, географію та етнографію. Інший пункт вимагав виховувати студентів згідно з принципами громадської моралі.
Програми студентських з’їздів відображали ентузіазм, ідеалізм молоді, її відданість національним ідеалам.
Найбільш радикально налаштованою з студентських громад було Братство тарасівців, що існувало 1891-1898 рр. Братству тарасівцівсудилося започаткувати період політизації українського руху в Наддніпрянщині та націоналістичну течію в українському політичному русі.
29. Наприкінці ХІХ ст. в українському русі в середовищі молодих інтелігентів з’явилася націоналістична течія. Спершу вона існувала як ідея, згодом оформилася в політичне угруповання, але, не витримавши конкуренції з іншими течіями національного руху, знову повернулася на рівень ідей та була представлена окремими діячами.
Вона виникла як реакція на кризу культурницького руху (українофільства). Зрозуміла річ, що глибинною причиною був колоніальний стан українського народу в Російській імперії.
На початку 90-х рр. ХІХ ст. у Києві утворився студентський гурток, до якого входили М.І.Міхновський, С.М.Шелест, А.П.Кучинський та ін. Гурток підтримував тісні зв'язки з провідними діячами українського руху. З цього гуртка вийшли діячі, які невдовзі заснували таємне Братство тарасівців. Ще 1891 р. під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий українофіл О.О.Русов залучив до цієї роботи багатьох студентів. До складу гуртка увійшли І.Липа, М.Байздренко, М.Базькевич, В.Боровик. Влітку 1891р. вони, склавши клятву вірності ідеї визволення України на могилі Т.Г.Шевченка, заснували таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе Братством тарасівців.
Першим прилюдним виступом братства стало читання промови на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті. Того ж року вона була надрукована у галицькому часописі «Правда». Ідеї, висловлені в промові, навряд чи можна схарактеризувати як націоналістичні (самостійницькі), але на тлі аполітичного культурництва та загального занепаду українського громадсько-політичного руху після Емського указу вони виглядали справжнім національним радикалізмом. У своїй промові вони стверджували такі принципи:
українці є окрема нація;
як і кожна нація, українці потребують національної волі для праці й поступу;
повна автономія України (на той час на це гасло не наважувався ніхто);
єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої концепції соборності Української держави);
негативне ставлення до українофільства (культурництва), але при цьому визнання його користі для національного руху;
радикалізм і екстремізм щодо відступників;
необхідність українських шкіл;
вживання української мови та ін.
Ідеї братства знайшли своїх прихильників, але поширення не набули через різко негативне ставлення до інших течій українського руху, цілковите ігнорування соціально-економічних питань, а також з огляду на особисті якості лідера тарасівців М.І.Міхновського.
Братство тарасівців було створене за принципами таємної організації і поділялось на «п’ятірки», які в середині 90-х рр. діяли в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.
Члени братства проводили, в основному, організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної самосвідомості.
У 1893 р. в Києві відбувся організаційний з’їзд братства, який, можливо, мав надати організації стрункішої форми. Але, оскільки Братство тарасівців не мало конкретної програми дій, а подекуди просто дублювало старе культурництво у своєрідних екстремальних формах (наприклад, демонстративне носіння національного одягу), воно стало занепадати, наприкінці 90-х рр. фактично розпалося. Цьому сприяли і поліцейські переслідування членів організації.
Братство тарасівців – перша українська група, яка чітко висловила політичні вимоги, започаткувавши цим період політизації українського руху в Наддніпрянщині. Діяльність братства, що проіснувало до 1898 р., знайшла продовження у студентських громадах, а надто в харківській, з якої згодом постала перша в Наддніпрянській Україні українська політична партія – Революційна українська партія (РУП). Важливим в існуванні братства було те, що воно залишило по собі тих діячів, імена яких пов’язані з подальшим українським рухом, і, зокрема, з першими кроками українського націоналізму як політичної тегії в українському русі. Першим з-поміж них був, поза сумнівом, Микола Іванович Міхновський (1873–1924).
30. Народники — це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом ідей соціалізму і особливостей розвитку Росії другої половини XIX ст. Вони виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції. З'явившись наприкінці 60-х років XIX ст., народницький рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середин! 70-х років, Народники були переконані у тому, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи, повинна обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму. 1874 р. вони розгорнули пропагандистську роботу серед селян. Однак чи не всі учасники "ходіння в народ" одразу ж зазнали репресій з боку уряду. До того ж їх пропаганда була незрозуміла селянам. Тоді в народників визріла думка створити законспіровану революційну організацію. "Земля і воля , що виникла наприкінці 1876 p., повела боротьбу за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів і податей. В Україні найвідоміший гурток цієї організації створив ще на початку 1875 р. В. Дебогорій-Мокрієвич. 1877 р. з гуртка виділилася група Я. Стефановича, яка створила в селах Чигиринського та Черкаського повітів підпільну селянську організацію "Таємна дружина" числом понад 1000 учасників. Жандарми перешкодили підготовці повстання й розгромили організацію. Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби і вдалися до терору. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Трепова в січні 1878 р. породив хвилю замахів на вищих чиновників царського апарату й безпосередньо на царя. У серпні 1879 р. "Земля і воля" розпалася на самостійні організації "Народну волю" та "Чорний переділ". "Народна воля" відкрила новий етап революційного руху, етап революційного терору. У ній склалася військова організація з кількох сотень "офіцерів". Подібні гуртки існували в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Членами організацій було здійснено серію терористичних актів проти вищих сановників і царя. Винесений "народовольцями" смертний вирок царю Олександру II було виконано 1 березня 1881 року. "Чорнопередільці" залишилися на платформі "Землі і волі . До керівництва цієї організації входили, зокрема, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Г. Плеханов, Я. Стефанович. Гуртки "Чорного переділу" діяли у Києві, Харкові та інших містах України. Переслідування з боку поліції змусили засновників "Чорного переділу" емігрувати. Наприкінці 80-х - на початку 90-х років народницький рух поступається масовому робітничому і соціалістичному руху. Мета і методи боротьби народників виявились помилковими.