10. Роль династичного центру в становленні культурної спільноти Київської Русі

Київська Русь була однією з найбільших територіально і розвинутих культурно держав середньовічної Європи. Ще в дохристиянські часи в Київській Русі складаються правові та моральні норми, існують розвинута політеїстична (вона ж язичницька, або поганська) релігія, писемність (спочатку так звані "черти' і "рези', що вирізьблювалися на дереві, а пізніше і стародавній слов'янський алфавіт — глаголиця). Починаючи з кінця X ст. в Київській Русі рефлексія над суто культурологічною проблематикою, як правило, проводилась у контексті утвердження християнської світоглядної позиції, християнських цінностей і загалом християнської картини світу. Духовний світ Русі широко збагачувався здобутками античної культури, своєрідним ретранслятором якої була Візантія. Слід зважати й на те, що Київська Русь мала розвинуті дипломатичні, династичні та торговельні зв'язки з багатьма регіонами, зокрема з народами Центральної та Західної Європи, Переднього Сходу, Південного Кавказу та Закавказзя, що об'єктивно сприяло розширенню культурного кругозору тодішніх східних слов'ян. Розквіт києворуської культури в XI—XII ст. позначився не тільки розвитком архітектури, малярства, музики та прикладних мистецтв, ремесел тощо, а й поширенням освіти, наукових знань та заснуванням власної філософської традиції. Повчальні твори писав київський князь Володимир Мономах (1053—1125), найвідомішим з них є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям'. Володимир Мономах закликає ніколи і нікого не карати смертю, він безперечно, керується безпосередньо принципами євангельської моральної доктрини. Одним 3 найпомітніших кисворуських мислителів був Іларіон Київський, спочатку священик церкви на Берестові поблизу Києва, а з 1051 р. митрополит Київський. Митрополит Іларіон стоїть біля джерел філософської та власне культурологічної думки українського народу. Іларіону належить такий визначний твір, як "Слово про Закон і Благодать'. Митрополит Іларіон намагається утвердити ідею рівності всіх народів і право власного народу на належне місце у всесвітній історії. Зміст твору свідчить про неабияку обізнаність автора із здобутками візантійської, західноєвропейської та слов'янської теоретичної думки, любов до власної землі й народу, вболівання за них. Слід сказати, що в Київській Русі з'являються перші свої мученики та святі — це вбиті рідним братом юні князі Борис і Гліб, засновник Києво-Печерського монастиря Антоній Печерський та ін. До початку XIII ст. належить складення "Києво-Печерського патерика' — розповідей про найбільш відомих ченців Києво-Печерського монастиря. Від XIV ст. в теоретичній думці наших предків особливе місце починають посідати питання, пов'язані з етнокультурним самоусвідомленням та концепціями етнічного походження.

11. Хрещення Русі та візантійський вплив на формування української культури.

«Візантія» – штучний термін, вигаданий істориками. Ця держава називала себе просто Римом і вважалась продовжувачем традицій імперії на тій підставі, що успадкувала і право, і територію, і імперську знать. Новий Рим займав значні для того часу простори корінної Греції на Балканах та в Малій Азії. Себе громадяни цієї держави називали римлянами («ромеями»). Церква у Візантії займала підпорядковане становище в системі влади і не претендувала на зверхність щодо монарха. Кесар призначав єпископів. На міжнародній арені Київська Русь заявила про себе походами на Візантію ще за часів київських князів Аскольда (860), Олега (907), Ігоря (941, 943), Святослава (969–971), Володимира (989), Ярослава (1043), спрямованими на захист торговельних інтересів. Княгиня Ольга здійснила дві поїздки до Константинополя, під час однієї з яких вона прийняла християнство. Підписавши мир з Візантією, київські князі вступали в систему правових відносин з тим світом, який за традицією називався «Римський світ».Впродовж X ст. хрещенням князя Володимира (988 – 989 рр.) завершується офіційна християнізація слов’янського світу. Акт хрещення для Візантії означав, що правитель включається до кола імператорської сім’ї як «духовний син» кесаря. На культуру КР дані події вплинули не лише на церковний устрій та релігію, а й на подальший розвиток культури та освіти. Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму – славетної Софії Київської – є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 році за князювання Ярослава Мудрого ця чудова кам’яна споруда, зведена грецькими майстрами на взірець константинопольського храму Напевно, краса цього храму християнського Бога здавалася просто сліпучою призвичаєним до скромних дерев’яних будівель киянам. Власне, саме таке враження й мав справляти собор, позаяк у візантійській церкві добре розуміли, що високе мистецтво, звернене до людських емоцій, часто куди ефективніше посилювало віру, ніж богослов’я, що апелює до розуму. З цією метою церква сприяла розвиткові мистецтв і ремесел. Зокрема, інтер’єр Святої Софії прикрашали кольорові мозаїки та фрески, що з дивовижною правдоподібністю змальовували людину. Інший спосіб викликати благоговіння полягав у використанні ікон, тобто зображень божественних істот на спеціально оброблених дошках. Ікони поширювалися по приватних оселях, де ставали найціннішою в родині спадщиною. Кожен із цих нових різновидів мистецтва попервах зазнавав впливу грецьких зразків. Та з часом майстри навчилися поєднувати в цих жанрах і місцеві елементи, створюючи дедалі виразніший власний стиль. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку. Після 988 року в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм – греками з болгарськими коренями, що поширювали християнство серед слов’ян. На відміну від Риму з його наполяганнями використовувати в богослужіннях латину Константинополь погоджувався з тим, що новонавернені народи користувалися у церкві власною мовою. Відтак у богослужіннях та інших справах церкви вживали церковнослов’янську мову – літературну норму, що спиралася на південнослов’янські діалекти й була легко зрозумілою східним слов’янам. Поступово вона поширилася на лише на релігійну, а й на світську літературу, що ставала багатшою та різноманітнішою. Закономірно, що більшість зразків цієї писемної літератури мали релігійний характер. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать», прочитаному у 1052 році в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. У цьому творі він демонструє чудове володіння складними прийомами візантійської риторики, а також глибоке знання Біблії. Також освіта в КР була тісно повязана з церковною освітою, отже також зазнала впливу з боку Констинополя. Школи і на Заході, і в Візантії ділились на «тривіум», де вивчались граматика, риторика і діалектика, і «квадривіум», з арифметикою, геометрією, астрономією, музикою. Ця система мала переваги все ж на Сході: тут була Греція, тут зберігалися рукописи літературних і філософських творів, тут читали і класиків, і теоретиків мистецтв і музики, саме вона була згодом перейнята київськими князями. Також на Київській Русі остаточно утвердився той устрій, що одержав назву феодального. Суть його полягала в тому, що вищий володар надавав нижчому, за умов служби, в тому числі військової, в управління певну територію – феод, з частковим відступом своїх верховних прав (судити підлеглих, збирати податки тощо).Феодальний устрій панував і в Візантійській імперії.

12. Літературні пам’ятки Київської Русі. У IX-XI ст. на Україні склався героїчний епос у формі билин, однак дальші події стерли його в пам’яті народній, тож відомі билини лише у записах із земель, що складали Північно-Східну Русь. Можна думати, що перші билини були історичними піснями княжої доби, йшлося в них про боротьбу руських витязів-богатирів із степовими кочівниками. В українському фольклорі збереглися лише окремі уривки цього давнього епосу.

Найдавнішою з книг, що збереглися до наших часів, є «Остромирове євангеліє», переписане в Києві у 1056—1057 pp. на замовлення новгородського посадника Остромира. Це рукопис великого формату, писаний крупним письмом, так званим уставом, і прикрашений кольоровими малюнками та візерунчатими заставками.

Крім «Остромирового євангелія», було написано два так звані Святославові «Изборники» (1073 і 1076) — книги переважно церковно-релігійного змісту, в першій з яких, проте, містився матеріал з питань риторики та теорії словесності.

За часів Ярослава з його ініціативи в Києві створився гурток переписувачів і перекладачів. Виготовлені цим гуртком книги, а також і інші Ярослав збирав у бібліотеці при Софійському соборі. Чимало книг зберігалося також у Києво-Печерському монастирі.

Значна кількість цих книг загинула ще під час феодальних воєн, нападів кочовиків (печенігів, половців), татарської навали XIII ст. Але й ті, що збереглися, свідчать про високу культуру й талановитість східних слов'ян і мають велике пізнавальне значення.

Як це видно з археологічних знахідок останнього часу, писемність була поширена не тільки серед феодалів, а й серед інших верств суспільства.

Процес дальшого розвитку феодалізму, зміцнення великих землевласників, зростання економічного й політичного значення окремих міст, які перетворювалися на самостійні політичні та культурні центри, все це зумовило роздроблення Київської Русі у другій половині XII ст. Але й за часів занепаду політичного значення Києва культурні традиції Київської Русі ще зберігалися. Тому літературу феодально роздробленої Русі XII—XIII ст. слід розглядати як продовження і розвиток цих традицій.

Протягом XI — початку XII ст. Київська Русь мала розвинену і різноманітну літературу. Її основою була певною мірою усна народна творчість. Ще задовго до виникнення писемності східнослов'янські племена створили велику та багату усну поезію, джерелом якої була праця, а найстарішою формою — пісня, що виростала з трудових процесів і виконувалася коллективно. На основі пам'яток давньої руської літератури (літописи, «Слово о полку Ігоревім», церковні писання та ін.) і свідчень іноземних письменників, а разом з тим із записаних у пізніші часи пам'яток фольклору можна скласти уявлення про поетичну творчість часів родового ладу і раннього феодалізму, коли основною формою виробництва було хліборобство.