23. Архітектура українського бароко.

У другій половині XVII-XVIII ст. в архітектурі та образотворчому мистецтві України домінуючим був мистецький стиль бароко. Його поширення в українських землях пояснюється особливостями української ментальності, появою нової еліти, тріумфальними перемогами початкового етапу Визвольної війни. Під впливом здобутків давньоруської духовності, народних традицій цей європейський стиль трансформувався в козацьке бароко, для якого характерні більша зваженість та поміркованість.Поява і розвиток бароко на українському грунті — це спроба української культури повномасштабно скористатись надбаннями західної цивілізації після виходу України з-під впливу візантійських канонів. Одночасно це була спроба вписати українські землі у рамки європейського історичного процесу.Бароко — стиль у мистецтві кінця XVI-XVIII ст., для якого характерні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. Світоглядні принципи стилю в Україні були розроблені К.Кониським, Ф.Прокоповичем, С.Яворським та ін.

На Правобережній Україні бароко розвивалося на основі європейської традиції і було досить близьким до свого першоджерела. У європейському бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові. Гетьманщині та Слобожанщині поширення здобуло козацьке бароко. Перлинами цього стилю стали Андріївська (архітектор Растреллі) і Покровська церкви у Києві, дзвіниці Києво-Печерської лаври та собору св. Софії (архітектор Иоганн Шедель), Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря у Полтаві.Найвизначнішою пам'яткою дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. є запорізький собор у Новомосковську (Самарі), збудований народним майстром Якимом Погребняком.Видатними архітекторами українського бароко були Іван Григорович-Барський, Степан Ковнір та ін.Прикметною рисою архітектури XVIII ст. став розвиток світського будівництва. Споруджувались магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні укріплення, палаци старшини тощо. Розбудовувалися й прикрашалися міста.Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою зваженістю, поміркованістю у декоративності, спокійністю форм. 24. Основні сюжети української народного малярства. Ще з часів княжої держави народні традиції були істотним компонентом українського малярства. Виразні самобутні риси проступають вже у монументальному мистецтві староукраїнських храмів. Ці традиції монументальних розписів розвивались протягом наступних віків. Церкви - кам'яні і дерев'яні - з настінними розписами збереглися до нашого часу на теренах Галичини і Закарпаття. Авторами церковних розписів, а також ікон, і, зокрема, іконостасів були переважно народні майстри, найчастіше анонімні. У своїх творах - іконах та великих монументальних композиціях - вони віддзеркалювали реалії життя, передавали особливості світобачення, смаків і думок свого середовища. Бурхливий розвиток як професійного, так і народного малярства спричиняється у XVI столітті до усталення у цьому останньому яскравої й самобутньої стилістики і образності. У руслі іконописного канону народні митці намагаються передати власне сприйняття образу простої людини - свого сучасника, її переживань, прагнень, сподівань, намагаються відтворити яскраві народні типажі. У межах релігійної тематики з'являються світські і соціальні мотиви. У XVI - XVIІ століттях особливої популярності набувають певні євангельські сюжети, особливо прийнятні світоглядові українського народу, його морально-естетичним нормам і переконанням. До таких сюжетів належать "Страсті Христові", "Жертвоприношення Авраама", ікони Богородиці, архангела Михаїла, Параскеви П'ятниці та Юрія-Змієборця. Ікони або ж образu стали невід'ємним компонентом інтер'єрів житла. Під образaми, що висіли на чільному місці хати - покуті (кут між східним і південним вікнами світлиці) - здійснювались найважливіші обряди, до образiв молились, ними благословляли у найважливіші моменти життя людини. Домашні ікони малювались на дошці, рідше - на полотні чи склі (у західноукраїнському реґіоні). Народні малярі - автори образiв - практично завжди були анонімними. Майже кожна місцевість мала своє коло майстрів-малярів, що дотримувались усталених і люблених у народі мотивів і традицій. Більшість народних ікон вражають своєю щирістю і наївністю у трактуванні обраних образів. Із XVIІ століття до улюблених сюжетів додаються образи святих Миколая, Іллі, Варвари, сюжети Спаса нерукотворного, Покрови Пресвятої Богородиці, що якнайточніше відповідали основам народного світогляду. Приблизно з кінця XVIІ століття народні малярі почали створювати також картини світського змісту. Найсамобутнішим явищем у цьому ряду стали картини "Козак Мамай", що їх малювали аж до кінця ХІХ століття. Цей образ був знаним і любленим у всіх верствах українського народу: козак, що сидить по-турецькому під дубом. Поруч завжди вірний кінь, недалеко лежать чи висять шабля, пістоль, рушниця (миролюбність, але готовність дати відсіч), люлька, бандура і келих з карафкою, а ще - лукава усмішка на устах. Починаючи з кінця XVIІІ століття, розширюється тематичний діапазон народного малярства, з'являються твори на історичну, побутову тематику, пейзажі, морально-етичні й гумористичні сюжети. Продовжується започаткована наприкінці XVIІ століття традиція портретного живопису, популярними стають народні трактування історичних персонажів. У ХІХ столітті з'являється такий популярний вид народного мистецтва як народна ґравюра, лубок. ХХ століття дало ціле ґроно талановитих майстрів народного живопису, що у своїй творчості розвивають барвисті й фантастичні образи, породжені власною уявою і реалізовані за законами стилістики народного малярства XVIІІ - ХІХ століть і українського декоративного розпису. Це Ганна Собачко-Шостак, Параска Власенко, Наталя Вовк, Параска Хома, Марія Приймаченко, Никифор Дровняк з Криниці, Катерина Білокур, Іван Сколоздря та ін. 25. Козацькі літописи як культурне явище. На початку XVIII ст з нав'язуванням до літописної традиції автори-інтелектуали з-поміж козацької старшини створили низку Історичних творів, що за тематичним спрямуванням (висвітлення головно Історії Козацької держави), а також обґрунтуванням автономістичної Ідеї були явищами одного порядку ЦІ твори прийнято називати Козацькими літописами Важливим зразком цього жанру був "Літопис Самовидця" Жоден Історик, який вивчав Історію України 1648-1734 рр , не минав цього джерела. До 1846р "Літопис Самовидця" зберігався у рукописних списках. "Літопис Самовидця" цінний тим, що описи багатьох подій у ньому зроблені дуже реалістично Автор намагається говорити тільки правду І дуже обережно ставиться до різних слухів Оригінальною є версія Самовидця про те, як Б Хмельницький впоїв переяславського Ілляша Орменчика для того, щоб забрати в нього привілей Владислава IV, переконливо описано хід Корсунської битви, детально сказано про посольство Адама Киселя на Різдво Христове 1649 р , коли Б Хмельницькому посли дали "привилей на волности, и булаву, и бунчук, корогв, бубни, знаки войсковіе от короля хотячи упокоїти ту войну", коли у гетьмана були посли від короля угорського, царя Москви, господаря волоського, мултянського і т.д. "Літопис" доповнює відомості про соціальні верстви і прошарки тодішнього суспільства . Другим за часом написання вважається ' Літопис Григорія Грабянки", козацького старшини, який у 1730 р став гадяцьким полковником. Літопис був написаний церковнослов'янською мовою, завершений 1710 р. Допускають, що автор переслідував цим мету зробити твір доступним для всього слов'янського світу, щоб завоювати його прихильність до української автономістичної Ідеї в межах Російської держави. Загалом літопис обіймає час від стародавності до 1709 р , падіння І Мазепи І вибору на гетьманство І Скоропадського. Загальне політичне спрямування твору — захист автономії України, виважене обгрунтування й специфічних особливостей, прав, традицій та Інтересів Козацькі літописи ніби завершують літописний етап української Історіографії. Історичні твори наступного часу, наприклад, "Історія Русів", за жанровими особливостями відкривали новий етап у розвитку української Історичної думки, зокрема нового методу передачі Історичних знань: не через констатацію подій та її Інтерпретацію, а через аналіз І узагальнення всієї суми історичних знань, доступних досліднику.