38. Формування українського культурного простору в умовах Австро-Угорської та Російської імперій.

Національно-колонізаторські монархічні режими Російської і Австро-Угорської імперій не були зацікавленими в усебічному розвитку української культури, страхаючись пов'язаного з цим зростання загально-політичної і національної самосвідомості мас. Тому й політика правлячих кіл була такою, щоби всіляко гальмувати прагнення мас мати освіту. Особливо така політика проявилась напередодні Першої світової війни, коли письменність на українських землях у складі Російської імперії не досягала навіть середнього по всій країні показника — ЗО %. На кожну тисячу осіб тут навчалося лише 67 учнів. Більше того, не було запроваджено початкового обов'язкового навчання. Працювало лише 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів. У 19 вищих навчальних закладах налічувалося близько 27 тис. студентів. Майже таким самим було становище народної освіти й на українських землях у складі Австро-Угорської імперії. Тут рівень освіти був найнижчим серед усіх провінцій імперії. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали нормальних, а 981 — будь-яких шкіл. Середніх шкіл на Галичині налічувалося 49, із них з українською мовою викладання — лише 4. На Буковині існувала тільки одна українська гімназія. В Закарпатті шкільне навчання велося угорською мовою. На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, а під владою царської Росії — навіть жодної української школи на державному утриманні. Після поразки революції 1905—1907 рр. самодержавна реакція виступила знову проти всіх "інородницьких товариств". В Україні була заборонена "Просвіта", не дозволялися видання літератури і читання публічних лекцій українською мовою. З виданих тут 1913 р. 5283 назв книг лише 175 вийшло українською. Коли ж розпочалася Перша світова війна, царизм остаточно заборонив усі періодичні видання українською мовою. Отже, 1915 р. на всій території України, в тому числі у зайнятій царськими військами Галичині, не лишилося жодної газети чи журналу українською. Проте піднесення національного руху, посилення соціальної боротьби мас впливало на розвиток української літератури. Демократичними ідеалами пройнята вся творчість Олександра Олеся (Кандиби). Революціонер-романтик, він політизував українське поетичне слово, відверто поставивши його на службу розбудові української культури. Чотири збірки поезії Олеся, видані з 1907 по 1917 рр., викликали широкий громадський інтерес. Українські письменники-демократи, самі будучи активними учасниками визвольного руху, підпорядковували його ідеалам і свою літературну творчість. Повість Михайла Коцюбинського "Фата-моргана" — це справжня епопея боротьби в українському селі напередодні і під час революції 1905—1907 рр. Після поразки революції твори Винниченка (романи "Чесність з собою", "Рівновага", "Заповіти батьків", п'єси "Щаблі життя", "Дисгармонія" та ін.) поповнюються образами інтелігенції, зневіреної в ідеалах соціалізму, поглиненої занепадницькою психологією та ницими інстинктами. Неперевершений в українській літературі митець короткої психологічної новели Василь Стефаник за короткий час з 1899 р. по 1905 р. надрукував чотири збірки своїх творів ("Синя книжечка", "Камінний хрест", "Дорога", "Моє слово"). Здебільшого героями його творів була сільська біднота, спролетаризовані селяни — мученики й страждальці, приречені індивідуалістичним суспільством на життя у постійних злиднях. Засновники українського професійного театру — Марко Кро-пивницький, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський і Марія Заньковецька — були передусім митцями-громадянами. Вони вбачали в театральній сцені трибуну соціального, естетичного й етичного виховання мас. Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло й те, що в роки першої демократичної революції він нарешті позбавився офіційних репертуарних обмежень і дістав можливість поряд з популярним українським репертуаром давати вистави українською мовою за п'єсами світової і російської драматургії (Шекспіра, Шіллера, Гольдоні, Ібсена, Островського, Толстого, Чехова). 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр. Катеринославський аматор-кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру — "Наталку-Полтавку" і "Наймичку". Цим було започатковано історію українського художнього кінематографа. У музичній спадщині най видатнішого українського композитора Миколи Лисенка — пісні на вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, німецького поета Генріха Гейне та інших видатних поетів, а також сотні обробок українських народних пісень. До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії Соломія Крушельницька. її голос зачаровував слухачів країн Європи, Америки, Африки. Всесвітньо відома співачка давала концерти в Петербурзі, Одесі. Блискучий живописець, критик і учасник українського національного руху Іван Труш — автор портретів видатних діячів української демократичної культури Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Миколи Лисенка тощо. Значною подією в культурному житті всієї України була перша всеукраїнська виставка, організована з ініціативи Труша 1905 р. у Львові. Художні полотна Миколи Пимоненка, в яких поетично оспівана Україна та її народ, не раз експонувалися не тільки на всеросійських виставках, а й за кордоном — у Парижі, Берліні, Мюнхені. Такі картини Пимоненка, як "Жертва фанатизму", "Конокрад", "Проводи рекрутів", "Проводи запасних", "На Далекий Схід" та інші, були спрямовані на викриття темного боку в житті тодішнього українського села, духовного мракобісся, ворожого народові самодержавного ладу. Надзвичайна заполітизованість суспільного життя, активізація національно-визвольних змагань, масовий революційний рух, науково-технічний прогрес та урбанізація — всі ці історичні явища, що були особливо виразними на початку XX ст., зробили вирішальний вплив на громадський і родинний побут населення України, культурний процес, усну народну творчість, самодіяльне мистецтво. Діячі науки й культури з демократичної інтелігенції, залучали робітників до участі в хорових і театральних гуртках, народних університетах, школах. Підвищували свій загальноосвітній, культурний і політичний рівень, зміцнювали свою національну самосвідомість відвідувачі харківського Народного будинку товариства грамотності, київського "Клубу трудящих осіб", львівського товариства "Боян" та ін.