40. Внесок українців у розвиток російської державності та культури XVIII-XIX ст. (музика, малярство, писемність, церковне життя).

Українці впродовж ряду століть здійснювали благотворний вплив на розвиток російської культури й, зокрема, літератури. Багатогранне i часто вирішальне значення України й українців, а також білорусів у розвитку культури, літератури, освіти та релігійного життя Росії усвідомлювали російські діячі культури та науки. У XVII столітті українці перекладали українські книги для царя та інших знатних персон в Росії, що сприяло повторному друкуванню книжок, виданих в Україні. Наприклад, «Граматики словенскої» М. Смотрицького, «Катехізису» Петра Могили та ін. Серед щораз більше прибуваючих з України до Москви у XVII столітті вчителів шкіл, варто вказати на перекладача (з латинської на староцерковнослов'янську мову) книжки «Оград царицы или поучение некоего учителя имянем Мефрета, собрано от двести двадцати творцов греческих и латинских» Арсенія Сатановського. Представник київського наукового середовища, автор фундаментальної праці «Филологический лексикон» i «Лексикон греко-словено-латинский» Єпіфан Славенецький, у 1653 році заснував у Москві першу греко-латинську школу, був її викладачем i ректором, котрому з уваги на досконале знання грецької i латини довірено переклад церковно-слов'янського тексту Біблії. У XVII столітті по Переяславській угоді Україна виконувала роль поєднуючого помосту між східною i західною культурами. Українці, представники київської «вченості», вихованці Києво-Могилянської Академії, а також західних та польських шкіл були посередниками у прищеплюванні на російський ґрунт західноєвропейських ідей та культурних здобутків, котрі в російському середовищі досить легко засвоювалися, бо були українцями певним чином адаптовані, модифіковані, пристосовані до слов'янських умов. Виразна інтенсифікація українських впливів настає в Росії після залучення Наддніпрянської України разом з Києвом до царської імперії по Андрусівському перемир'ю між Польщею та Росією. Тоді багато вихованців i представників української літератури та суспільної думки, виходячи з розуміння свого більш високого освітньо-інтелектуального рівня по відношенню до тогочасного російського духівництва, зайняло ряд чільних місць у політичному, церковному та культурному житті Москви, а також інших осередків релігійного та культурно-літературного життя, створюючи підвалини новожитнього російського письменництва.« Діючи як наставники, духівники, письменники та перекладачі, як ієрархи церкви, вони залишалися репрезентантами південно-руської[3] культури з усією її традицією i польсько-латинськими зв'язками, але й одночасно ставали діячами на російській ниві. Особливо заслуговує на увагу літературно-драматургічна творчість таких сформованих у київському культурному колі авторів як Стефан Яворський, Дмитро Туптало, Теофан Прокопович, Лаврентій Горка. В основі своїй це письменники українські, але вони зарахували себе одночасно i до духовної та літературної історії Росії на межі XVII—XVIII століть.[4] » Особливо велике зацікавлення мали створені київськими письменниками теоретично-літературні праці, підручники поетики i риторики, котрі швидко розповсюджувались серед шкільництва i в пізніших наукових закладах Росії, де вони використовувалися письменниками i вченими-філологами. Це сприяло розповсюдженню серед російського культурно-літературного життя відповідних теоретичних поглядів, системи оцінюваня, стилів, смаків чи звичок, освіти, просвітництва, а насамперед знань з різних царин гуманістики, суспільних i природничих наук. Значення українців як співтворців новожитньої російської літератури видно особливо виразно при оцінці діяльності вихованців Києво-Могилянської Академії. Для усвідомлення ж ролі України як з'єднуючої ланки Росії з західною цивілізацією, достатньо згадати постать білоруса, вихованця київської Академії, Симеона Полоцького, котрий прищепив на російському ґрунті українську версіфікацію силабістики, створену, між іншим, під впливом польської версіфікації в українському варіанті церковно-слов'янської мови.

Прилучення Лівобережної України з Києвом до царської імперії викликало велику міграцію українців, представників світу літератури, культури i науки до Росії, вплинуло на зростання зацікавленості Україною — її історією, письменництвом, малярством, піснями i музикою з боку пердовсім російських письменників. Зацікавлення Україною, її духовним життям, традиціями i звичками підтримували в освічених колах російського суспільства кобзарі-бандуристи i українська капелла, що виступала при царському дворі. Зацікавлення екзотичними для Росії українськими звичаями та обрядами було підживлене виданням у 1776 році в Петербурзі праці Г. Калиновського «Описание свадебных украинских простонародных обрядов». Особливий вклад у розвиток російської культури внесли українські письменники, архітектори i художники доби бароко. В ряді сакральних i світських будівель, що зводилися у Росії, застосовувалися взірці i засоби українського барокового мистецтва i архітектури. У їх будівництві брали участь видатні українські митці у цій галузі Федір Старченко та Іван Зарудний. Останній здійснював нагляд над іконографічним мистецтвом в Росії, а також був автором відомого пам'ятника церковної архітектури церкви Архангела Гавриїла (так звана башта Меншикова) у Москві 1705—1707 років, та одночасно був творцем іконостасів у соборі Вознесіння Господня у Талліннi 1717, i у соборі Петра i Павла в Петербурзі 1712—1733 років[5]. Неможливо забути про композиторів: Дилецький, Бортнянський, Березовський, Ведель, також Дехтяревський, Давидов, Рачинські та багато інших. Відкриття найстаріших літописів Київської i Галицько-Волинської Русі а також перші спроби створення підручників з історії Русі, пов'язані з популяризацією написаного у Києві, імовірно Іннокентієм Гізелем[6], великого підручника під назвою «Синопсис» 1674 року, котрий багаторазово перевидавався до 1723 i був дуже популярний в Росії — спонукав російських драматургів, зокрема Олександра Сумарокова i Якова Княжнина, до пошуків тематики i сюжетів в історії Київської Русі, яку ідеологи i політики царської імперії трактували як початок історії Росії. XIX століття Найбільше українські впливи відчутні в російській літературі i культурі XIX століття, особливо в період сентименталізму i романтизму. Серед східнослов'янських мовознавців та літературних критиків першої половини XIX століття ствердилось переконання, що українська література не взмозі вийти поза травесційно-бурлескні канони, тому, що в українській мові крім речей смішних i жартівливих нічого представити. Серед певних кіл російських істориків (М. Погодін та ін.) та політиків була сильною ідея панславізму, яка не тільки пропагувалася, але й активно реалізувалася. Це приводило до того, що частина письменників українського походження писала свої твори або виключно російською мовою, або російською i українською мовами. До цієї когорти належать: Микола Гнідич — прихильник неокласицизму, поет i перекладач Ф. Шиллєра, В. Шекспіра, Ф. Вольтера, Гомера (знаменитий перекладач Іліади), Василь Капніст — автор відомої суспільно-звичаєвої комедії «Ябеда»), Василь Наріжний — вніс великий доробок у розвиток російського роману, Микола Гоголь — найвидатніший геніальний представник «української школи» в російському письменництві, Володимир Короленко — автор низки російськомовних творів на українську тематику. Двомовних українсько-російських письменників репрезентують автори наступних творів: видавець україномовного часопису «Український вісник» Григорій Квітка-Основ'яненко, видатний письменник та історик Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Тарас Шевченко.

З менш відомих, або забутих сьогодні двомовних українських письменників, що працювали і в російській літературі, належить:

Микола Сементовський — автор історичних романів: «Кочубей», «Мазепа — Гетьман Малороссии», «Потемкин», історичних праць: «Старина Малороссийская, запорожская и донская», «Киев, его святыни, древности и достопримечательности»,

О. Кузьмич «Зиновій Богдан Хмельницький»,

В. Кореневський — «Гетьман Остряница, или эпоха смут и бедствий Малороссии»,

М. Маркевич — «Украинские мелодии».

Безпосередні попередники «малоросійських» (пізніше - «гоголівських») оповідань i героїв — Орест Сомов («Сказка о кладах», «Русалка»), Антон Погорєльський, О. Чуровський, А. Шаховський, Анатоль Свідницький, В. Сикевич, П. Раєвський. Усталена тими письменниками українська традиція в російській літературі доводиться до найвищих художніх досягнень, найвищого рівня, власне вже в оповіданнях «Вечера на хуторе близ Диканьки», або «Миргород» Миколою Гоголем, продовжувачем справи котрого в 50—60-ті роки XIX століття став О. Стороженко, автор російськомовних творів «Братья-близнецы», «Сотник Петро» та інших. Важко сказати, якою мірою думка i позиція видавців української літератури (Ізмайлов, Цертелєв, Срезневський, Полевой) з приводу розвитку оригінальної літератури та української мови, впливала на здійснюване царською владою переслідування літературної мови i народної культури українців. Але є фактом те, що прогнози російських письменників відносно перспективи української мови i письменництва співпадали з позицією, яку займала в цьому питанні царська адміністрація. Остання придушувала будь-які прояви так званого сепаратизму, автономізму чи федералістичних концепцій, конспіративного київського Кирило-Мифодіївського братства, члени якого були в 1847 році викриті й покарані. Т. Шевченка було заслано на 10 років на Урал для служби у царських військах, з забороною писати i малювати. Як писав у своєму звіті з слідства шеф жандармів i начальник царської поліції Олександр Орлов:« Автор «Кобзаря» був людиною небезпечною, пагано впливав на оточення, так як не виявляв найпокірніші почуття найяснішій особі царської родини, котра визнала за дійсне викуп його з кріпацького стану, писав вірші ще й українською мовою виключно бунтівничого змісту. У віршах тих або плакав над тим, ніби Україна була поневолена i переживає тяжкі часи, або ж оспівував славу влади гетьмана i славного війська козацького, а також з неймовірним зухвальством виливав свою злість i наклепництво на особи царського дому, забуваючи про те, що то є його особисті доброчинці. А так як заборонене, приваблює людей слабкого характеру, Шевченко отримав серед приятелів славу видатного українського поета, через що його вірші стали подвійно шкідливі й небезпечні. Разом з новими віршами могли засіятися по Україні i слід за тим пустити коріння думки про те, ніби гетьманські часи були щасливі, а також про те, ніби часи ті можна повернути, чи думки про можливість існування України як окремої держави[8]. Ставлення царської влади до членів Братства, особливо до Т. Шевченка, було обумовлене послідовно здійснюваною урядом політикою русифікації українського та інших поневолений народів. У царському документі 40-х років XIX століття, відверто говорилося:« В училищах Царства, так и прибалтийских губерний, стараться вести преподавание на русском языке... Ничто так не соединяет побежденные народы с победителями, как язык.[9] » Треба визнати, що начальник царської поліції О. Орлов дуже влучно оцінив «шкідливість» творчості українських письменників, а передовсім автора «Кобзаря», вірші якого врукописних списках кружляли по всій Україні, об'єднуючи весь український народ навколо однієї тези:« У своїй хаті, своя правда, i сила, i воля. » Царська влада переконавшись, що українофільство стає живим народним струмом видає сумновідомий (i єдиний у своєму роді за шкалою світових таємниць) Емський указ 1876 року, що забороняв друкування книжок українською мовою, ввіз їх з-за кордону, а також театральні вистави та музичні твори українською. Заборонено було також вживати терміни «Україна» й «українці». Дозволялося тільки «Малоросія» й «малороси». Як з'ясував Богдан Лепкий, безпосереднім приводом до цього указу була спроба видання «Святого письма» в перекладі українською.[10] Як правильно вважала царська влада, це було вкрай небезпечно для імперії, бо вело до мовного, а потім i до політичного відокремлення України від Росії.

41. Творчість українських письменників народовського спрямування (І.Нечуй-Левицький, П.Мирний, Б.Грінченко та ін.). Шлях розвитку літератури 70-90 рр. ХІХ ст..  Літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття розвивалося у складних історико-культурних умовах. Чинність двох документів — Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) — унеможливлювала повноцінність функціонування українського літературного процесу. Цей період характеризується чергуванням "відлиг" і "мертвих антрактів". Відлига початку 70-х років була знаменна посиленням громадянської активності, створенням у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873), що став осередком наукового українознавства і об'єднав діяльність таких потужних вчених і митців, як Павло Митецький, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Михайло Старицький. За три роки вони здійснили колосальну працю зі збору, видання і дослідження українського фольклору, вивчення історії, мовознавства та мистецтва. Ця праця була перервана царським указом 1876 року, який передбачав заборону українського друкованого слова навіть під нотами пісні, завезення української книжки з-за кордону, друкування перекладів творів українською мовою. Українська література означеного періоду має особливість, яка виокремлює її з-поміж інших літератур світу: вона перебувала у постійному зв'язку з національно-визвольним рухом свого народу. Михайло Грушевський наголошував: "Історія нашої літератури є заразом історією нашого відродження національного і культурного, нечасто літературі випадало таке важне значення в житті народу... Українське слово вирятувало українсько-руський народ від видимої загибелі". У ці, як і в попередні роки, український народ був роз’єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі. Активізація громадського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О.Кониський, Олена Пчілка, М.Старицький порушують проблеми інтелігенції, її участі в українофільському русі. З художніх творів поставали картини переслідувань інтелігентів властями, ворожого ставлення як урядовців-шовіністів, так і свого зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів українського національного життя. Після 1876 року центр культурного і літературного життя було перенесено з Києва до Львова. У Галичині активно діють товариство "Просвіта", засноване ще 1868 року, Літературне товариство імені Шевченка (1875), реформоване в 1892 році у Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та хорові гуртки. Численні газети і журнали українською мовою ("Правда", "Зоря", "Діло") дали можливість друкувати твори українцям, що жили по різні сторони кордону. Іван Франко організував видання часописів "Громадський друг", "Дзвін", "Молот", "Світ", "Житє і слово". Перший політичний емігрант з України Михайло Драгоманов здійснив у Женеві п'ять випусків збірника "Громада" та двох номерів журналу під такою ж назвою. Завдяки його старанням у Женеві був надрукований роман Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Незважаючи на постійні урядові заборони й обмеження друкованого слова, в Україні з'явилися митці, чия творча індивідуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною — Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко та інші. У другій половині ХІХ століття в українській літературі провідним художньо-стильовим напрямом стає реалізм. Письменники-реалісти основу художнього образу вбачали у його відповідності реальній дійсності, а також у зображенні насамперед типізованих образів, змалюванні типових обставин. Покликання літератури реалісти бачили у пізнанні дійсності та її ідейній оцінці. Улюбленими жанрами представників цього літературного напряму були роман і повість. В Україні натуралізм не набув істотного поширення, хоча й мав І певний вплив на художні шукання Івана Нечуя-Левицького ("Бурлачка"), Івана Франка ("На дні", твори бориславського циклу). Іван Франко перекладав твори Еміля Золя і писав про французького письменника статті. Розвиток української поезії в останнє тридцятиріччя ХІХ століття пов'язаний з іменами таких митців, як Пантелеймон Куліш, Леонід Глібов, Юрій Федькович, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Борис Грінченко, Яків Щоголев, Іван Манжура, Іван Франко, Володимир Самійленко, Леся Українка. Саме їм належить заслуга проблемно-тематичного і жанрово-стильового збагачення ПОЕЗІЇ, розширення її образної та ритмомелодичної систем. Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. "Історію народу в особах" написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах ("Батько та дочка" Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва ("П'яниця" Панаса Мирного), духовенства ("Старосвітські батюшки і матушки", "Афонський пройдисвіт" Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище ("На дні" Івана Франка, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах "Перехресні стежки", "Лель і Полель". Жанрове багатство української прози у 70—90-х рр. визначається активним побутуванням жанрів оповідання, новели, повісті та роману. Два останніх жанри в епоху реалізму зазнали особливого розквіту та жанрових варіацій. Так, в українській літературі означеного тридцятиліття функціонують повість соціально-побутова ("Микола Джеря" Івана Нечуя-Левицького), родинно-побутова ("Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького), повість-хроніка ("Старосвітські батюшки і матушки" Івана Нечуя-Левицького), ідеологічно-проблемна ("Лихі люди" Панаса Мирного, "Сонячний промінь" Бориса Грінченка), історична повість ("Захар Беркут" Івана Франка, "Оборона Буші" Михайла Старицького). На зміну оповіді від першої особи приходить об'єктивізована манера викладу зображуваного від третьої особи. Це розширило можливості художньої виразності прозового письма, що виявилися у широкому застосуванні описів — портретів, пейзажів, інтер'єрів. Панорамності зображуваного світу сприяли авторські відступи, характерні для великих епічних полотен другої половини XIX століття. Визначальними рисами українського письменства 70—90-х років були віра у суспільно-перетворюючу роль художньої літератури, вплив на неї національно-визвольного руху.

В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова важливого значення набувала українська драматургія. Для неї у 70— 90-х роках були властиві широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічно втілені п'єси Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Бориса Грінченка, Івана Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу.

Тематика художніх творів. Особливо глибоко і всебічно опрацьовується в цей час тема селянського життя. Хоч у творах ще часом і зображується давнє, кріпосницьке лихо, з’являються оповідання і повісті про панщину ("Микола Джеря" Нечуя-Левицького, "Панщизняний хліб" Франка), проте на перший план тепер виходить тема становища селянства в умовах капіталізації господарства ("Кайдашева сім’я" Нечуя-Левицького). Прозаїки показують зубожіння селянства, його відхід на промичли, його пролетаризацію. У прозі відбито й таке соціальне лихо, як еміграція. У сферу художніх спостережень письменників входить життя й інших соціальних груп – міщанства, чиновництва, духівництва. Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували найгостріші питання суспільного життя — безземелля, солдатчину, бурлакування. Зокрема, у творах І. Нечуя-Левицького, присвячених показу селянського життя, охоплено широкий історичний проміжок, починаючи від панських часів й закінчуючи розвитком капіталістичних відносин на початку нового століття. Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багатство реалістичної прози 70—90-х років. Поряд з традиційними темами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духовенства, солдатчина), розгортаються нові.

Розвиток української поезії в другій половині XIX століття теж ніс могутній імпульс традицій Т. Шевченка. З цього приводу І. Франко писав: "Зі смертю Кобзаря закінчився цілий один період нашої літератури, вичерпалася ціла окрема манера поетичної творчості. 50—60-ті роки висунули ряд багатьох послідовників і продовжувачів Шевченка. Гуманістичні мотиви звучать в байках Л. Глібова і співомовках С. Руданського, викривальний пафос проймає лірику Ю. Федьковича, М. Шашкевича. Патріотичні ідеї висловлював у своїх поезіях П. Куліш. Широтою охоплення життя, рівнем художньої майстерності, новаторством українське письменство другої половини XIX ст. посіло помітне місце у світовій літературі.