3.2. Масова культура як феномен глобально-цивілізаційних процесів

Масова культура є одним із найяскравіших проявів соціокультур-ного буття сучасних розвинених суспільств. У той же час вона залишається порівняно малоусвідомленим феноменом з погляду загальної теорії духовної культури. Цікаві теоретичні основи дослідження соціальних функцій культури (у тому числі й масової) були розроблені в останні роки [32; 221; 518; 711; 712]. Відповідно до їх концепції в морфологічній будові культури можна виділити дві сфери: повсякденну культуру, яку освоює людина в процесі її загальної соціалізації у середовищі проживання (насамперед у процесах виховання і загальної освіти), і спеціалізовану культуру, освоєння якої вимагає спеціальної (професійної) освіти. Проміжне положення між цими двома областями з функцією транслятора культурних змістів від спеціалізованої культури до повсякденної свідомості людини посідає масова культура [32]. Подібний підхід до феномену масової культури видається дуже евристичним. Зазначений поділ має на меті сприяти поглибленому розумінню соціально-функціональної характеристики масової культури

121

Глава З

в річищі цієї концепції і співвідносно з концепцією соціальних суб- культур [32; 221; 518].

На останньому етапі історії первісного суспільства, в умовах існування поділу праці, соціальної стратифікації у людських колективах і виникнення перших культур склалася і відповідна диференціація духовної культури, обумовлена відмінними соціальними функціями різних груп людей, пов'язаними з їх способом життя, матеріальними умовами і соціальними благами, а також ідеологією, що перебуває у процесі формування, і символікою соціальної престижності. Ці диференційовані сегменти загальної культури того або іншого історичного суспільства згодом отримали назву «соціальні субкультури». У принципі кількість таких субкультур може бути співвіднесена з кількістю наявних у суспільстві спеціалізованих областей діяльності (фахів, професій), але потреби даного поділу не вимагають настільки дрібного структурування культури. Нам досить виділити лише декілька основних соціально-класових (станових) субкультур, що об'єднують великі групи людей відповідно до їх ролі і функцій у виробництві засобів фізичного і соціального існування людини, у підтримці або порушенні соціальної організації і регуляції життя суспільства (порядку).

Субкультури і їх соціальні функції. Насамперед йдеться про субкуль-туру сільських виробників, яка має назву народної (у соціально-демографічному плані), або етнографічної (у плані найбільшої концентрації відповідних специфічних особливостей). Функціонально ця культура виробляє головним чином засоби підтримки фізичного (вітального) існування людей — у першу чергу продукти харчування. З погляду цікавих для нас характеристик цій субкультурі властивий низький рівень спеціалізації за окремими професіями («класичний» селянин, як правило, — працівник-універсал: і хлібороб, і скотар, і рибалка, і тесля одночасно, якщо тільки особливі умови ландшафту не спеціалізують його більш вузько); низький рівень індивідуальних соціальних претензій людей; незначний розрив між повсякденною культурою селянського буття і спеціалізованими знаннями й уміннями сільськогосподарської праці.

Дещо інші функції має субкультура міських виробників. Біля витоків становлення матеріальної і духовної культури вона формувалася як ремісничо-торгова, а пізніше стала називатися буржуазною (бюргерською), промисловою, пролетарською, постбуржуазною (соціалістичною) та ін., хоча функціонально залишалася тією ж самою. Ця культура виробляє засоби не стільки вітального, скільки соціального існування людей — знаряддя праці, зброю, предмети побуту, енергію, транспорт, зв'язок, міське середовище існування, знання про світ і про людину, засоби обміну (гроші) і механізми їх функціонування, торгівлю, естетичні цінності та ін. Причому все це, як правило, виробляється в товарних обсягах.

Третя соціальна субкультура — елітарна. Під цим словом звичайно мають на увазі особливу витонченість, складність і високу якість культурної продукції. Але це не найважливіша ознака елітарної субкультури.

122

Формування основних історико-теоретичних параметрів культури

її головна функція — виробництво соціального порядку (у вигляді права, влади, структур соціальної організації суспільства і легітимного наси-льства в інтересах підтримки цієї організації), а також ідеології для обґрунтування цього порядку (у формах релігії, соціальної філософії і політичної думки).

На сьогодні розбіжність між повсякденним і спеціалізованим шарами елітарної субкультури стала дуже значною, тому що кола управління більшості країн нині поповнюються, як правило, людьми без домашнього аристократичного виховання. Хоча переконливих ознак стійкого відтворення традицій повсякденної елітарної культури в більшості розвинених суспільств нашого часу не спостерігається, проте говорити про «смерть» аристократичної традиції поки передчасно. Просто сама політична та інтелектуальна еліта стала іншою, майже не пов'язаною з родовою аристократією колишніх часів. І якщо її спеціалізовані форми більш-менш спадкоємні стосовно історично попередніх, то на повсякденному рівні новий «елітарний стиль», що об'єднує аристократичну і буржуазну традиції, ще далекий від гармонії своїх форм навіть у СІЛА і Західній Європі.

І, нарешті, ще одна соціальна субкультура — кримінальна. Це культура цілеспрямованого порушення пануючих соціальних порядків та ідеології. У ній багато специфічних спеціалізацій: злодійство, вбивство, хуліганство, проституція, жебракування, шахрайство, національний екстремізм, політичний тероризм, революційне підпілля, нелегітимне сектантство, кримінал на сексуальному грунті, алкоголізм, наркоманія і далі по всіх статтях кримінального кодексу, а також переліках форм психічних відхилень, соціальної неадекватності і т. ін. Ця субкультура існувала завжди і, очевидно, в основі її лежать якісь особливості людської психіки, що ведуть до тих або інших форм протесту проти абсолютної регламентованості соціального буття (що насаджується, природно, елітарною культурою). Цікаві для нас параметри цієї субкультури відрізняються суперечливими (аморфними, неструктурованими) характеристиками. Тут зустрічаються як високо спеціалізовані (тероризм), так і цілком неспеціалізовані (хуліганство, алкоголізм) прояви кримінальності, і якоїсь стійкої дистанції між цими складовими, так само як і якоїсь вираженої тенденції до підвищення рівня спеціалізованості, не спостерігається. Соціальні амбіції суб'єктів кримінальної субкультури також варіюються від гранично низьких (бомжі, жебраки) до гранично високих {харизматичні лідери екстремістських політичних рухів і сект, політичні і фінансові аферисти та ін.) [713]. Кримінальна субкультура виробила і свої особливі інститути відтворення: злодійське кубло, місця покарання, будинки розпусти, революційне підпілля, тоталітарні секти і т. ін.

Так чи інакше, але виділення груп людей - представників тієї або іншої соціальної субкультури - видається найбільш обґрунтованим насамперед відповідно до специфічних ознак засвоєної ними повсякденної культури, реалізованої у відповідних формах способу життя. Спосіб

123

Глава З

життя, звичайно, визначається в тому числі й родом професійних занять людини (у дипломата або архієрея інші способи життя, ніж у селянина або кишенькового злодія), аборигенними традиціями місця проживання, але найбільше — соціальним статусом людини, її становою або класовою приналежністю. Саме соціальний статус детермінує спрямованість економічних і пізнавальних інтересів особистості, стиль її дозвілля, спілкування, етикету, інформаційних пріоритетів, естетичних смаків, моди, іміджу, побутових обрядів і ритуалів, забобонів, образів престижності, уявлень про власну гідність, норм соціальної адекватності, загальносвітоглядних установок, соціальної філософії і т. ін., що складає основний масив ознак повсякденної культури.

Повсякденна культура не вивчається людиною спеціально (за винятком емігрантів, що цілеспрямовано освоюють мову і звичаї нової країни проживання), а засвоюється більш-менш стихійно в процесі дитячого виховання і загальної освіти, спілкування з рідними, соціальним середовищем, колегами за професією та ін. і коригується протягом усього життя індивіда по мірі інтенсивності його соціальних контактів. Повсякденна культура — це оволодіння звичаями повсякденного життя соціального і національного середовища, в якому людина живе і соціально самореалізується. Процес оволодіння повсякденною культурою має в науці назву загальна соціалізація та інкультурація особистості, він включає людину не просто в національну культуру якогось народу, а й - в обов'язковому порядку - в одну з його соціальних субкультур, про які йшлося вище.

Національна і масова культури. Водночас необхідно враховувати, що до XVIH-XIX ст. жодна з позначених соціальних субкультур чи їх механічна сума (у масштабі одного етносу або держави) не може бути названа національною культурою держави. На той час ще не існувало єдиних загальнонаціональних стандартів соціальної адекватності й уніфікованих для всієї культури механізмів соціалізації особистості. Все це зароджується тільки в Новий час у зв'язку з процесами індустріалізації й урбанізації, становлення капіталізму в його класичних, посткласич-них і навіть альтернативних (соціалістичних) формах, трансформації станових суспільств у національні і розмивання станових перегородок, розділяючих людей, розвитку загальної писемності населення, деградації багатьох форм традиційної повсякденної культури доіндустріального типу, розвитку технічних засобів тиражування і трансляції інформації, лібералізації життєвих укладів суспільств, зростаючої залежності політичних еліт від стану громадської думки, а виробництва продуктів масового споживання — від усталеності купівельного попиту, регульованого модою, рекламою і т. ін.

У цих умовах настільки ж актуальними стали і завдання стандартизації соціокультурних установок, інтересів і потреб основної маси населення, інтенсифікації процесів маніпулювання людською особистістю, її соціальними домаганнями, політичною поведінкою, ідеологічними

124

Формування основних історика-теоретичних параметрів культури

орієнтаціями, споживчим попитом на товари, послуги, ідеї, власний імідж тощо. У минулі епохи монополія на такого роду управління свідомістю в більш-менш масовому масштабі належала церкві та політичній владі. У Новий час у суперництво за свідомість людей вступили також приватні виробники інформації, товарів і послуг масового споживання. Все це обумовило потребу у зміні механізмів загальної соціалізації та інкультурації людини, які готують особистість до вільної реалізації не лише своєї продуктивної праці, а й своїх соціокультурних інтересів.

Якщо в традиційних суспільствах завдання загальної соціалізації особистості вирішувалися переважно засобами персональної трансляції знань, норм і зразків свідомості та поведінки (діяльності) від батьків дітям, від учителя (майстра) до учня, від священика до парафіянина і т. ін. (причому в змісті трансльованого соціального досвіду особливе місце належало особистісному життєвому досвіду вихователя і його персональній соціокультурній орієнтації і перевагам), то на етапі утворення національних культур подібні механізми соціального і культурного відтворення особистості починають втрачати свою ефективність. Виникає необхідність у більшій універсалізації трансльованого досвіду, ціннісних орієнтацій, зразків свідомості й поведінки; формуванні загальнонаціональних норм і стандартів соціальної і культурної адекватності людини; ініціюванні її інтересу і попиту на стандартизовані форми соціальних благ; підвищенні ефективності роботи механізмів соціальної регуляції за рахунок уніфікуючого впливу на мотивацію людської поведінки, соціальні претензії, образи престижності і т. ін. Це, у свою чергу, викликало необхідність створення каналу трансляції знань, понять, соціокультурних норм та іншої соціально значимої шфор-мації широким масам населення, каналу, що охоплює всю націю, а не лише її окремі освічені верстви. Першими кроками в цьому напрямі стало введення загальної та обов'язкової початкової, а пізніше і середньої освіти, а потім — розвиток засобів масової інформації (ЗМІ), демократичних політичних процедур, що охоплюють усе більші маси людей, та ін. [221].

Формування національної культури не скасовує її розподілу на описані вище соціальні субкультури. Національна культура доповнює систему соціальних субкультур, перетворюється на об'єднуючу надбудову над ними, яка зменшує гостроту соціально-ціннісної напруги між різними групами людей, визначає універсальні еталони деяких соціокультурних особливостей нації. Зрозуміло, і до створення націй мали місце такого ж роду об'єднуючі різні стани ознаки етнічної культури: насамперед мова, релігія, фольклор, деякі побутові обряди, елементи одягу, предмети побуту і т. ін. Водночас, як здається, етнографічні культурні особливості поступаються національній культурі, передусім ^За рівнем універсальності (у силу своєї переважної неінституціоналізо-ваності). Форми етнічної культури дуже пластичні й варіативні в прак-

125

Глава З

тиці різних груп населення. Часто навіть мова й релігія в аристократії і плебсу того самого етносу далеко не тотожні. Національна ж культура задає принципово однакові еталони і стандарти, що впроваджуються загальнодоступними спеціалізованими культурними інститутами: загальною освітою, пресою, політичними організаціями, масовими формами художньої культури та ін. Наприклад, певні форми художньої літератури існують у всіх народів, що мають писемність, але до історичної трансформації етносу в націю перед ним не виникає проблема формування загальнонаціональної літературної мови, що існує в різних регіонах у вигляді різних місцевих діалектів. Одна з найістотніших характеристик національної культури полягає в тому, що на відміну від етнічної культури, яка є переважно меморіальною, відтворюючою історичну традицію колективних форм життя народу, культура національна є насамперед прогностичною. Вона артикулює скоріше цілі, ніж результати розвитку, виробляє знання, норми, склад і зміст модернізаційної спрямованості, перейнятої пафосом інтенсифікації всіх сторін соціального життя.

Однак головною складністю в поширенні національної культури є те, що сучасні знання, норми, культурні зразки і зміст виробляються майже винятково в надрах високоспеціалізованих галузей соціальної практики. Вони більш-менш успішно розуміються і засвоюються відповідними фахівцями; для основної ж маси населення мова сучасної спеціалізованої культури (політичної, наукової, художньої, інженерної і т. ін.) майже недоступна для розуміння. Суспільству потрібна система засобів для адаптації змісту, «перекладу» трансльованої інформації з мови високоспеціалізованих галузей культури на рівень повсякденного розуміння непідготовлених людей, засобів для «розтлумачення» цієї інформації масовому споживачеві, певної «інфантилізації» її образних втілень, а також «керування» свідомістю масового споживача в інтересах виробника цієї інформації, запропонованого товару, послуг і т. ін.

Такого роду адаптація завжди була потрібна для дітей, коли в процесах виховання і загальної освіти «дорослий» зміст переводився на мову казок, притч, цікавих історій, спрощених прикладів тощо, більш доступних для дитячої свідомості. Тепер подібна інтерпретативна практика стала необхідною для людини протягом усього її життя. Сучасна людина, навіть дуже освічена, залишається вузьким фахівцем, і рівень її спеціалізованості (принаймні в елітарній і буржуазній суб-культурах) із століття в століття підвищується. В інших областях їй потрібний постійний «штат» коментаторів, інтерпретаторів, учителів, журналістів, рекламних агентів та іншого роду «гідів», завдання яких — вести її по безмежному морю інформації про товари, послуги, політичні події, художні новації, соціальні колізії, економічні проблеми і т. ін. Не можна стверджувати, що сучасна людина стала менш розумною або більш інфантильною, ніж її предки. Просто її психіка, очевидно, не може обробити таку кількість інформації, провести настільки багато-

126

Формування основних історико-теоретичних параметрів культури

факторний аналіз такої кількості одночасно виникаючих проблем, з потрібною оперативністю використовувати свій соціальний досвід та ін. Не забуватимемо, що швидкість опрацювання інформації у комп'ютерах у багато разів перевищує можливості людського мозку.

Ця ситуація вимагає появи нових методів інтелектуального пошуку, сканування, селекції і систематизації інформації, «пресування» її в більш великі блоки, розробки нових технологій прогнозування і прийняття рішень, а також психічної підготовленості людей до роботи з такими об'ємними інформаційними потоками. Після нинішньої «інформаційної революції», тобто підвищення ефективності передачі й опрацювання інформації, а також прийняття управлінських рішень за допомогою комп'ютерів, людство, скоріше за все, очікує «прогностична революція» — стрибкоподібне зростання ефективності прогнозування, вірогіднісного розрахунку, факторного аналізу і т. ін., хоча і не будемо пророкувати, за допомогою яких технічних засобів (або методів штучної стимуляції мозкової діяльності) це може відбутися.

Поки ж людям потрібен засіб, нейтралізуючий надлишкову психічну напругу від інформаційних потоків, що обрушуються на них, який перетворює складні інтелектуальні проблеми на примітивні дуальні опозиції («гарне—погане», «наші—чужі» і т. ін.), що надає індивіду можливість «відпочити» від соціальної відповідальності, особистого вибору, розчиняє його в юрбі глядачів «мильних опер» або механічних споживачів рекламованих товарів, ідей, гасел і т. ін. Реалізатором такого роду потреб і стала масова культура. Не можна сказати, що масова культура взагалі звільняє людину від особистої відповідальності; скоріше, йдеться саме про зняття проблеми самостійного вибору. Структура буття (принаймні тієї його частини, що стосується індивіда безпосередньо) задається людині як набір більш-менш стандартних ситуацій, де все вже заплановано тими самими «гідами» по життю: журналістами, рекламними агентами, публічними політиками, зірками шоу-бізнесу та ін. У масовій культурі все вже відомо наперед: «правильний» політичний устрій, єдино правильне вчення, вожді, зірки спорту й естради, мода на імідж «класового борця» або «сексуального символу», кінофільми, де «наші» завжди праві й неодмінно перемагають, тощо [714].

Основні тенденції сучасної масової культури. Серед основних проявів і напрямів масової культури нашого часу можна виділити [32; 221]:

• індустрію «субкультури дитинства» (художні твори для дітей, іграшки і промислові ігри, товари специфічного дитячого вжитку, дитячі клуби, воєнізовані та інші організації, технології колективного виховання Дітей тощо), що переслідує цілі явної або закамуфльованої стандартизації змісту і форм виховання дітей, упровадження у їх свідомість уніфікованих форм і навичок соціальної та особистої культури, ідеологічно орієнтованих уявлень про світ, що закладають основи базових ціннісних установок, які офіційно поширюються в даному суспільстві;

• масову загальноосвітню школу, яка тісно пов'язана з установками «субкультури дитинства», залучає учнів до основ наукових знань, філо-

127

Глава З

софських і релігійних уявлень про навколишній світ, історичного со- ціокультурного досвіду колективної життєдіяльності людей, прийнятих у суспільстві ціннісних орієнтацій. При цьому вона стандартизує перераховані знання й уявлення на підставі типових програм і редукує спеціальне знання до спрощених форм дитячої свідомості й розуміння;

• засоби масової інформації (друковані й електронні), які транслюють поточну актуальну інформацію, «тлумачать» для пересічної людини зміст подій, суджень і вчинків діячів із різних спеціалізованих сфер суспільної практики та інтерпретують цю інформацію в «потрібному» для замовника, що ангажує даний ЗМІ, ракурсі, тобто маніпулюючи фактично свідомістю людей і формуючи громадську думку з тих або інших проблем в інтересах свого замовника (див. розд. 5.3) (при цьому не виключається можливість існування неангажованої журналістики, хоча практично це така ж фікція, як і «незалежна армія»);

• систему національної (державної) ідеології і пропаганди, «патріотичного» виховання та ін., яка контролює і формує політико-ідеологічні орієнтації населення та його окремих груп (наприклад, політико-виховна робота з військовими), що зазвичай маніпулює свідомістю людей в інтересах пануючих еліт, забезпечує політичну благонадійність і бажану електоральну поведінку громадян, «мобілізаційну готовність» суспільства до можливої військової загрози і політичних потрясінь і т. ін.;

• масові політичні рухи (партійні й молодіжні організації, маніфестації, демонстрації, пропагандистські й виборчі кампанії тощо), що ініціюються пануючими або опозиційними елітами з метою залучення до політичних акцій широких верств населення, здебільшого дуже далекого від політичних інтересів еліт, мало розуміючого зміст запропонованих політичних програм, на підтримку яких людей мобілізують методом нагнітання політичного, націоналістичного, релігійного та іншого психозу;

• масову соціальну міфологію (націонал-шовінізм та істеричний «патріотизм», соціальна демагогія, популізм, квазірелігійні та паранау-кові вчення і рухи, екстрасенсорика, «кумироманія», «шпигуноманія», «полювання на відьом», провокативні «витоки інформації», чутки, плітки тощо), що спрощує складну систему ціннісних орієнтацій людини і різноманіття відтінків світосприйняття до елементарних дуальних опозицій («наші — не наші»), що замінює аналіз складних багатофактор-них каузальних зв'язків між явищами і подіями апеляціями до простих і, як правило, фантастичних пояснень (світова змова, підступність іноземних спецслужб, «барабашки», інопланетяни та ін.), що партикуля-ризує свідомість (абсолютизуючи одиничне й випадкове, ігноруючи при цьому типове, що статистично переважає) і т. ін. Це, в кінцевому підсумку, звільняє людей, не схильних до складних інтелектуальних рефлексій, від зусиль по раціональному поясненню хвилюючих їх проблем, дає вихід емоціям у їх найбільш інфантильному прояві;

128

Формування основних історико-теоретичних параметрів культури

• індустрію розважального дозвілля, що включає в себе масову художню культуру (практично з усіх видів літератури й мистецтва, може, за деяким винятком архітектури), масові видовищні вистави (від спортивно-циркових до еротичних), професійний спорт (як видовище для болільників), структури для проведення організованого розважального дозвілля (відповідні типи клубів, дискотеки, танцмайданчики) та інші види масових шоу. Тут споживач, як правило, виступає не лише в ролі пасивного глядача (слухача), а й постійно провокується на активну участь або екстатичну емоційну реакцію на дію, що відбувається (часом не без допомоги допінгових стимуляторів), що є в багатьох відношеннях еквівалентом все тієї ж «субкультури дитинства», тільки опти-мізованої відповідно до смаків та інтересів дорослого або підліткового споживача. При цьому використовуються технічні прийоми і виконавча майстерність «високого» мистецтва для передачі спрощеного, інфантилізованого художнього змісту, адаптованого до невимогливих смаків, інтелектуальних і естетичних запитів масового споживача. Масова художня культура досягає ефекту психічної релаксації часто за допомогою спеціальної естетизації вульгарного, потворного, брутального, фізіологічного, тобто діючи за принципом середньовічного карнавалу і його «перевертань» суті явищ. Для цієї культури характерно тиражування унікального, культурно значимого і зведення його до повсякденно-загальнодоступного, а часом й іронія над цією загальнодоступністю і т. ін. (знову ж таки на основі карнавального принципу профанування сакрального);

• індустрію оздоровчого дозвілля, фізичної реабілітації людини і виправлення її тілесного іміджу (курортна індустрія, масовий фізкультурний рух, культуризм та аеробіка, спортивний туризм, а також система хірургічних, фізіотерапевтичних, фармацевтичних, парфумерних і косметичних послуг для виправлення зовнішності), що, крім об'єктивно необхідної фізичної рекреації людського організму, дає індивіду можливість «підправити» свою зовнішність відповідно до актуальної моди на тип іміджу, попиту на типажі сексуальних партнерів, зміцнює людину не лише фізично, а й психологічно (піднімає її впевненість У своїй фізичній витривалості, тендерній конкурентоспроможності і т. ін.);

• індустрію інтелектуального і естетичного дозвілля («культурний» туризм, художня самодіяльність, колекціонування, інтелектуальні або естетичні гуртки за інтересами, різноманітні товариства збирачів, аматорів і шанувальників чого б то не було, науково-просвітницькі об'єднання, а також усе, що підпадає під поняття «науково-популярне»: інтелектуальні ігри, вікторини, кросворди тощо), що залучає людей до науково-популярних знань, наукового й художнього аматорства, розвиває загальну «гуманітарну ерудицію» у населення, актуалізує погляди на перевагу освіченості й гуманності, на «виправлення вдач» за допомогою естетичного впливу на людину і т. ін., що цілком відповідає ще

5 5-560 129

Глава З

існуючому у культурі західного типу «просвітницькому» пафосу «прогре-і\Ш!' су через знання»;

• систему організації, стимуляції і управління споживчим попитом на речі, послуги, ідеї як індивідуального, так і колективного користування (реклама, мода, іміджмейкерство і т. ін.), яка формулює в суспільній свідомості стандарти соціально престижних образів і стилів життя, інтересів і потреб, що імітує в масових і доступних за цінами моделях форми елітних зразків, включає простого споживача в ажіотажний попит як на престижні предмети споживання, так і моделі поведінки (особливо — проведення дозвілля), типи зовнішності, кулінарні переваги, що перетворює процес невпинного споживання соціальних благ у самоціль існування індивіда;

• різні ігрові комплекси від механічних ігрових автоматів, електронних приставок, комп'ютерних ігор тощо до систем віртуальної реальності, які розвивають певні психомоторні реакції людини, готуючи її до швидкої реакції в інформаційно недостатніх і до вибору в інформаційно надлишкових ситуаціях, що знаходить застосування як у програмах підготовки фахівців (льотчиків, космонавтів), так і в загальноосвітніх і розважальних цілях;

• різноманітні словники, довідники, енциклопедії, каталоги, електронні та інші банки інформації спеціальних знань, публічні бібліотеки, Інтернет і т. ін., розраховані не на підготовлених фахівців у відповідних галузях знань, а на масового споживача «з вулиці», що також розвиває просвітницьку міфологему про компактні й зрозумілі ком-пендіуми соціально значимих знань (енциклопедії).

Можна перерахувати ще низку окремих напрямів масової культури, однак це вже завдання іншого дослідження.