Глава 10

підтримки в ситуації гострої соціальної нестабільності; які стратегії ви- користовуються людьми для підтримки позитивної етнічної ідентичності? У світовій науці існує декілька концепцій етнічного відродження другої половини XX ст. Численні культурологічні школи пояснюють зростання етнічної ідентичності по-різному:

а) реакцією відсталих у розвитку народів на етнокультурний поділ праці, що породжує економічну і технологічну експансію більш розвинених народів;

б) світовою соціальною конкуренцією, внаслідок якої інтенсифікується внутрішньоетнічна взаємодія, незважаючи на уніфікацію матеріальної і духовної культури;

в) підвищенням впливу великих соціальних груп в економіці та політиці й полегшенням процесів їх згуртування завдяки засобам масової комунікації. При цьому стверджується, що саме етнічні спільності знаходяться в більш вигідному становищі, ніж інші великі групи, наприклад класи.

Ми не будемо аналізувати досягнення і вади цих культурологічних концепцій, тому що в будь-якій із них, як справедливо відзначає А. Су-соколов [1051], етнос розглядається як група, покликана забезпечувати економічні й політичні переваги. А в культурологічному підході етнос цікавить насамперед як психологічна спільність, здатна успішно виконувати важливі для кожної людини функції: 1) орієнтувати в навколишньому світі, надавати відносно впорядковану інформацію; 2) визначати спільні життєві цінності; 3) захищати, відповідаючи не тільки за соціальне, а й за фізичне самопочуття.

Людині завжди необхідно відчувати себе частиною «ми», і етнос — не єдина група, в усвідомленні належності до якої людина шукає опори в житті. Серед таких груп можна назвати партії, церковні організації, професійні об'єднання, неформальні об'єднання молоді. Опора виявляється не досить стійкою, адже склад груп постійно оновлюється, терміни їх існування обмежені в часі, саму людину можуть за якісь провини з групи виключити. Усіх цих недоліків позбавлена етнічна спільність.

Звичайно, крім етнічних, є й інші стабільні великі групи. Ще більше їх існувало на попередніх етапах розвитку людства. У традиційних суспільствах і зараз є групи, які краще, ніж сучасні етноси, виконують ціннісно-орієнтаційну і захисну функції. Так, інформація, яку від них одержують, не тільки однорідна та впорядкована, а й вимагає однозначного, точного виконання великої кількості обрядів, що супроводжують кожний етап життя людини від народження до смерті, а також усю його господарську діяльність. Культури таких груп, тобто культури, орієнтовані на предків і традиції, американський етнолог М. Мід назвала постфігуративними [356].

Сучасні етнічні спільності не мають настільки незаперечних традицій і стабільної картини світу, багато елементів їхніх культур розмива-

454

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивіпізаційної глобалізації

ються — інтернаціоналізується господарська діяльність, житло, їжа, мистецтво. Етноси значною мірою відірвані від традицій, поведінка предків не розглядається членами групи як еталон. Відповідно до термінології М. Мід, це конфігуративні культури, у котрих пріоритетною моделлю поведінки для людей стає поведінка їх сучасників [356].

Але американська дослідниця прогнозувала появу ще однієї культурної норми — префігуративних культур, де ні предки, ні дорослі сучасники, а сама дитина визначає відповіді на сутнісні питання буття. У цьому випадку дорослі не бачать повторювання у житті молодих їх власного досвіду. Життя батьків не є моделлю для дітей, відбувається розрив поколінь. Діти немовби говорять батькам: ти ніколи не був молодим у світі, де молодий я.

У житті сучасного суспільства можна виявити свідчення того, що прогноз М. Мід збувається. Тенденція до зростання впливу однолітків на процес формування ціннісно-нормативних орієнтацій підлітків ідо одночасного зниження впливу сім'ї зафіксована і в емпіричних дослідженнях інших соціальних психологів. Так, Є. Авдуєвська і С. Баклу-шинський виявили досить яскраві, хоча статистично і не значимі зміни в соціальній мережі підлітків: від 1991 до 1993/94 pp. частка однолітків у ній зросла з 42 % до 50 %, а частка сім'ї знизилася з 50 % до 41 % [1052].

Але якби прогнозування американської дослідниці справдилося цілком, людство зникло б з території Землі. Незважаючи на будь-які інновації, людству, щоб самовідтворюватися і саморегулюватися, необхідно зберігати зв'язки між поколіннями [221; 510]. Не випадково і результати згаданого дослідження Є. Авдуєвської і С. Баклушинського свідчать про те, що навіть в умовах швидких соціальних змін підлітки, хоча й інтенсифікують зв'язки з однолітками, але орієнтуються насамперед на норми і цінності дорослих.

Отже, ми виділили одну з культурологічних причин зростання етнічної ідентичності у другій половині XX ст. — пошук орієнтирів і стабільності в перенасиченому інформацією і нестабільному світі.

Друга психологічна причина лежить на поверхні, ЇЇ наявність не вимагає особливих доказів. Це — інтенсифікація міжетнічних контактів як безпосередніх (трудова міграція, студентські обміни, переміщення мільйонів емігрантів і біженців, туризм), так і опосередкованих сучасними засобами масової комунікації від супутникового телебачення до мережі «Інтернет». Повторювані контакти актуалізують етнічну ідентичність, тому що тільки через порівняння можна найбільш чітко сприйняти свій «американізм», «єврейство» тощо як щось особливе.

Культурологічні причини зростання етнічної ідентичності однакові для всього людства, але особливої значимості етнос набуває в епоху радикальних соціальних перетворень, які викликають соціальну нестабільність. У таких випадках при переживанні епохи соціальної нестабільності такими групами стають міжпоколінні спільності — сім'я та етнос.

455