Музика хх сторіччя.

Художня культура переживала небачений розпад на різко різні рухи,серед яких можна виділити декілька основних: фовизм, експресіонізм, абстрактивизм, футуризм, кубізм, сюрреалізм, пуризм, орфизм, конструктивізм.

З погляду культурно-історичного значення серед напрямків авангардизму є глобальні, а є й часткові. До глобальних можна віднести абстрактне мистецтво, дадаїзм, конструктивізм, сюрреалізм, концептуалізм, додекафонію й алеаторику в музиці.

Авангардизм розхитуванням і руйнуванням традиційних естетичних норм і принципів, форм і методів художнього вираження й відкриттям можливості необмежених новацій у цій сфері, часто заснованих на самих нових досягненнях науки й техніки, відкрив шлях до переходу художньої культури в нову якість. До музичного авангардизму відносять звичайно так звану конкретну музику, засновану на тоновихих співзвучах, а не на гармонійному ряді: соноризм, електронну музику.

Перші пошуки в даному напрямку були початі ще на самому початку ХХ століття російським композитором А.Н. Скрябіним.

У цей час до музичного авангардів належать найбільші композитори ряду країн – К. Штокхаузен, Я. Ксенакис, П. Булез, Л. Ноно, Д. Кейдж, Д. Лигети, Х. В. Хен, Л. Берно, К. Пендерецький.

Труднощі виконання, відсутність мелодії, новаторська музична мова композитора, неприступність сприйняття, какофонія. Загальною характеристикою музичних тенденцій можна назвати різноманітність стилів і мови.

У ХХ сторіччі музика часто служила джерелом відображення страшних епохальних історичних подій, свідками й сучасниками яких були більшість великих композиторів цієї епохи, що стали новаторами й реформаторами. Прапороносцями стали Арнольд Шенберг, Пауль Хиндемит, Олів'є Мессіан, Пьєр Булез, Антон Веберн, Карлхейнц Штокхаузен. Однією з особливостей музичної мови 20- рр. нового століття стало звертання до принципів музичного мислення й жанрів, характерних для епохи бароко, класицизму й пізнього Відродження. Неокласицизм став одним із протиставлень романтичної традиції ХІХ століття, а також плинам, пов'язаним з нею (імпресіонізму, експресіонізму, веризму). Багато композиторів прагнули у своїй творчості до продовження романтичних традицій минулого (С. В. Рахманінов, Рихард Штраус) або шукали натхнення в епохах класицизму й бароко (Моріс Равель, Пауль Хіндеміт, Жан Луї Мартіну). Деякі звертаються до джерел прадавніх культур (Карл Орф) або цілком опираються на народну творчість (Леош Яначек, Біла Барток, Золтан Кодай). Разом з тим композитори активно продовжують експериментувати у своїх творах і відкривають нові грані й можливості гармонійної мови, образів і структур.

Крім того, підсилився інтерес до фольклору, який привів до створення цілої дисципліни – етномузикознавства, що займається вивченням розвитку музичної фольклористики й порівнянням музично- культурних процесів у різних народів миру.

Втілення нових ідей у музиці не завжди сприймалося публікою з ентузіазмом. Класична традиція вводила слухача в приголомшливий мир пишноти, гармонії зі зробленою системою тональності. Поява альтернативи звучання, відбиване в манері дивної інструментальної комбінації й тембрів, не завжди сприймалося адекватно. Безсумнівними попередниками нових плинів сучасної музики були Рихард Вагнер, Густав Малер і Клод Дебюссі, що заклали у своїй творчості практично всі основні принципи музики ХХ століття. Ігор Стравінський, Бела Барток і Арнольд Шенберг – от тріада композиторів-новаторів, чия творчість стала основою для всієї музичної культури сторіччя й у першу чергу для їхніх учнів – Альбана Берга, Антона Веберна, С. Прокоф'єва, Д.Шостаковича, Пауля Хіндемита.

Характеристика музичних напрямків і їх представників.

Пізній романтизм.

Початок 20-го століття (1910-і рр.) пройшло під знаком останнього розквіту й одночасно кризи романтичної музичної культури. Ознаки його особливо помітні в австро-німецькій культурі, історичному центрі музичного романтизму. Ріхард Штраус (1864-1949), Густав Малер (1860-1911).

У музиці Р. Штрауса й Г. Малера ми бачимо останній прояв піднесеного, героїчного стилю, тісно пов'язаного із традиціями 19 століття: симфоніями Л. Бетховена, піснями й інструментальними творами Ф. Шуберта, симфонічними поемами Ф. Аркуша, музичними драмами Р. Вагнера. І Штраус, і Малер прославилися майстерним, винахідливим використанням величезного пізньоромантичного симфонічного оркестру. Творчість цих композиторів початку століття представляє блискучу галерею романтичних героїв. Разом з тим, Р. Штраус у своїй опері «Саломея» по однойменній п'єсі Оскара Уайльда відкриває целую галерею відверто порочних персонажів – героїв музики початку ХХ сторіччя.

По старій романтичній традиції Р. Штраус і Г. Малер у своїх творах протиставляють ідеалізований світ своєї душі вульгарності й відсталості міщанського побуту й буржуазної естетики, лицемірству суспільної моралі. Однак віра у вищі ідеали дається багатьом з художників цього часу на превелику силу – у щиросердечному світі героїв замість чистих і піднесених почуттів виявляються низинні страсті, хворобливі страхи й фантазії, жах, безвихідність. Музичний образ навколишньої дійсності здобуває відверто гротесковий характер (за рахунок уведення «фальшиво» звучних гармоній, примитивно-пошлих ритмів, неблагозвучних, різких інструментальних тембрів). Ідеалізована відвертість романтичної музики переміняється страхаючими одкровеннями, що й шокують, часто еротичного характеру. Художник виставляє напоказ таємниці свого внутрішнього життя, які звичайно прийнято приховувати.

Музика подібного роду не випадково квітне у Відню початку ХХ сторіччя. Саме тут набула більшу популярність психоаналітична теорія Зиґмунда Фрейда. Психоаналітичний сеанс ставав способом пізнання істини, таємних таємниць душі й буття. Пізньоромантичний художник – фігура містична, він претендує на те, щоб бути пророком, і пророцтва його часто носять похмурий, апокалиптичний характер. Захоплення спіритизмом, окультними вченнями, у тому числі східними, містичною філософією також досить властива художникам цього історичного типу.

Відзначені особливості по-різному й у різній мері виявилися у творчості композиторів старшого покоління (Р. Штраус, Г. Малер) і молодшого ( так звана нововіденська школа: А. Шенберг і його учні А. Берг і А. Веберн).