Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Зинчина Курс лекцій з соціології.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
27.02.2016
Размер:
420.15 Кб
Скачать

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття «культура».

2. У чому специфіка соціологічного підходу до аналізу культури?

3. Які ви знаєте типи, види і форми культури?

4. Розкрийте зміст понять «культурний релятивізм» и «етноцентризм».

5.Чим пояснюється наявність культурних універсалій? Наведіть приклади.

6. Що таке культурний шок?

7. Назвіть основні структурні елементи культури.

8. У чому ви бачите функції культури у сучасному суспільстві?

9. Як ви розумієте вираз «культурна епоха»?

10. У чому полягає сутність динаміки культури?

??? Девіація і соціальний контроль

1. Поняття і типи девіантної поведінки.

2. Теорії причин девіантної поведінки.

3. Сутність і форми соціального контролю

Девіантна поведінка, тобто порушення соціальних норм, набуло в останні роки масовий характер і поставило цю проблему в центр уваги соціологів, соціальних психологів, медиків, працівників правоохоронних органів.

Пояснити причини, умови і фактори, що детермінують це соціальне явище, стало насущною задачею. Її розгляд передбачає пошук відповідей на ряд фундаментальних питань, серед яких питання про сутність категорії «норма» (соціальна норма) і про відхилення від неї. У стабільно функціонуючому суспільстві, яке стрімко розвивається, відповідь на це питання більш-менш ясна. Соціальна норма – це необхідний і відносно стійкий елемент соціальної практики, що виконує роль інструмента соціального регулювання і контролю. «Соціальна норма, – відзначає Я.І. Гілинський, – визначає історично сформовану в конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимої (дозволеної чи обов’язкової) поведінки, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій».

Соціальна норма знаходить своє втілення (підтримку) у законах, традиціях, звичаях, тобто у всьому тому, що стало звичкою, міцно ввійшло в побут, у спосіб життя більшості населення, підтримується суспільною думкою, відіграє роль «природного регулятора» суспільних і міжособистісних відносин. Англійський мислитель Клайв С. Льюїс схильний бачити в моральних нормах свого роду «інструкції», «що забезпечують правильну роботу людської машини».

Соціалізація націлена на розвиток конформної людини, тобто такої, яка б виконувала суспільні стандарти, відповідала соціальним стандартам. Відхилення від них називається девіацією.

Девіантна поведінка не завжди носить негативний характер, вона може бути пов’язана з прагненням особи до нового, прогресивного. Тому соціологія вивчає не будь-які відхилення від норми, а ті, які викликають суспільний неспокій. Під девіантною поведінкою розуміють відхилення від групової норми, яке викликає ізоляцію, лікування, тюремний вирок або інше покарання порушника. До неї традиційно відносять злочинність, алкоголізм, наркоманію, проституцію, суїцид тощо. Це форми прояву девіантної поведінки.

Девіантна (та, що відхиляється від норм) поведінка охоплює величезний спектр людських вчинків. Залежно від амплітуди відхилення, а також від характеру порушуваних норм можна виділити три її ступеня.

1. Незначні відступи від норм моралі і етикету називають власне девіантною поведінкою.

2. Делінквентна поведінка – це поведінка, зумовлена наявністю систем цінностей і норм, які відхиляються від тих, які домінують у суспільстві, при цьому індивід, який сприйняв делінквентну культуру, визначає свою поведінку як правильну.

Вважається, що делінквентна поведінка пов’язана із порушеннями правових норм, але не настільки значними, щоб за них нести кримінальну відповідальність, а серйозні порушення норм кримінального права, тобто злочини, пропонують називати кримінальною поведінкою.

А в кримінології делінквентна поведінка визначається як суто молодіжне правопорушення, тобто таке, яке здійснюється молодими людьми віком від 12 до 20 років.

3. Серйозні порушення норм кримінального права, що іменуються злочинами, можна було б назвати кримінальною поведінкою.

А.І. Кравченко проводить таке розмежування між власне девіантною і делінквентною поведінкою: «Перше відносно, а друге абсолютно. Те, що для однієї людини або групи – відхилення, то для іншого або інших може бути звичкою... Девіантна поведінка відносна, бо має відношення тільки до культурних норм даної групи. Але делінквентна поведінка абсолютна по відношенню до законів даної країни».

Об’єктами досліджень соціологів виступають різні види відхилень:

1) культурне і психічне відхилення. Соціологів цікавлять насамперед культурні відхилення, тобто відхилення даної соціальної спільності від норм культури. Психологів же цікавлять психічні відхилення від норм особистісної організації: психози, неврози і так далі. Люди часто намагаються зв’язувати культурні відхилення з психічними. Наприклад, сексуальні відхилення, алкоголізм, наркоманія і багато інших відхилень у соціальному поводженні зв’язують з особистісною дезорганізацією, інакше кажучи з психічними відхиленнями. Однак особистісна дезорганізація далеко не єдина причина поведінки, що відхиляється. Зазвичай психічно ненормальні особистості цілком виконують усі правила і норми, прийняті в суспільстві, і, навпаки, для особистостей, психічно цілком нормальних, бувають характерні дуже серйозні відхилення. Питання про те, чому це відбувається, цікавить як соціологів, так і психологів;

2) індивідуальне і групове. Індивідуальне відхилення – окремий індивід відкидає норми своєї субкультури; групове розглянуто як конформна поведінка членів девіантної групи стосовно їх субкультури (наприклад, підлітки з важких родин, що проводять велику частину свого життя в підвалах. «Підвальне життя» здається їм нормальним, у них існує свій «підвальний» моральний кодекс, свої закони і культурні комплекси. У даному випадку в наявності групове відхилення від домінуючої культури, тому що підлітки живуть відповідно до норм власної субкультури);

3) первинне і вторинне відхилення. Під первинним відхиленням мається на увазі девіантна поведінка особистості, що в цілому відповідає культурним нормам, прийнятим у суспільстві. У даному випадку чинені індивідом відхилення такі незначні і терпимі, що він соціально не кваліфікується девіантом і не вважає себе таким. Для нього і для навколишніх відхилення виглядає просто маленькою витівкою чи ексцентричністю, на худий кінець помилкою. Вторинним називають відхилення від існуючих у групі норм, що соціально визначається як девіантне;

4) культурно схвалюване відхилення та культурно засуджувані відхилення.

Девіантна поведінка завжди оцінюється як така з погляду культури, прийнятої в даному суспільстві. Варто виділити необхідні якості і способи поведінки, що можуть привести до соціально схвалюваних відхилень:

  • зверхінтелектуальність. Підвищена інтелектуальність може розглядатися як спосіб поведінки, що призводить до соціально схвалюваних відхилень лише при досягненні обмеженого числа соціальних статусів. Інтелектуальна посередність неможлива при виконанні ролей великого ученого чи культурного діяча, у той же час зверхінтелектуальність менш необхідна для актора, спортсмена, політичного лідера;

  • особливі схильності дозволяють виявляти унікальні якості на дуже вузьких, специфічних ділянках діяльності;

  • зверхмотивація. Багато соціологів вважають, що інтенсивна мотивація часто служить компенсацією за переживання, перенесені в дитинстві чи юності. Наприклад, існує думка, що Наполеон мав високу мотивацію до досягнення успіху і влади в результаті самітності, випробуваної ним у дитинстві. Нікколо Паганіні постійно прагнув до слави і пошани в результаті перенесених у дитинстві нестатків і глузувань однолітків;

  • особистісні якості – особистісні риси і властивості характеру, що допомагають досягти узвишшя особистості;

  • щасливий випадок. Великі досягнення – це не тільки яскраво виражений талант і бажання, але і їхній прояв у визначеному місці й у визначений час.

Більшість суспільств підтримує і винагороджує соціальні відхилення, що виявляються у формі екстраординарних досягнень і активності, спрямованої на розвиток загальноприйнятих цінностей культури. Порушення ж моральних норм і законів у суспільстві завжди строго засуджувалося і каралося.

Хоча це може видатися дивним, але девіантна поведінка як така також сприяє ефективнішому функціонуванню суспільства.

По-перше, вона посилює підпорядкування нормам. Викликаючи вороже ставлення до нонконформістів, соціальна більшість (або владна верхівка) зміцнює ідеї про те, що є правильним, згуртовуючи таким чином соціальну групу навколо певної системи цінностей, норм і переконань.

По-друге, засуджуючи певні акти відступу від соціальних норм, члени групи чіткіше окреслюють для себе самих, що є нормою.

По-третє, привертаючи увагу до порушників норм, група визначає ворогів чи опонентів, а боротьба з такими сприяє консолідації групи.

По-четверте, зростання певного виду девіацій привертає загальну увагу до тих проблем, які існують у цьому суспільстві чи соціальній групі. Так, скажімо, різке підвищення рівня алкоголізму та наркоманії у суспільстві свідчить, що у ньому щось негаразд.

По-п’яте, девіація ставить під сумнів існуючий порядок, тобто виступає каталізатором соціальних змін. Можна сказати, що девіація є закликом до перегляду старих норм і одночасно новою моделлю. Як приклад можна навести поведінку дисидентів за часів Радянського Союзу, яка тоді вважалася девіантною, а згодом цінності, відстоювані дисидентами, перетворилися на норми життя суспільства.

2. Звідки девіантна поведінка, у чому її джерело й причини? Існує декілька теорій.

У давні часи девіантну поведінку пояснювали втручанням надприродних сил. Люди порушували заведені правила, бо їх «лихий попутав». Згодом така концепція перестала відповідати вимогам часу і з’явилися наукові теорії. Проте, на рівні соціальних уявлень, «побутових знань» злочинці ще й сьогодні часто трактуються як просто «погані люді», а відтак – єдиний спосіб ставлення до них полягає у тому, щоб їх суворо карати.

Такий підхід залишався домінуючим протягом багатьох століть, зберігається він і сьогодні. Однак, справа в тому, що він реально ніколи не спрацьовував. У Європі протягом XVII – XVIII ст. покарання були дуже жорстокими: людей вішали за крадіжку шматка хліба; випалювали тавро і відправляли до в’язниці лише тому, що ті були безробітними (щоб переконатися в цьому достатньо прочитати, скажімо, твори Чарлза Діккенса).

Проте, жорстокі покарання не давали очікуваного ефекту: рівень злочинності продовжував утримуватися на високому рівні протягом сотень років. Люди, які виступають за те, щоб покарання злочинців були максимально жорстокими, вважають свою позицію раціональною, але ця раціональність ґрунтується на нераціональній основі. Вони не намагаються ретельно вивчати дані про те, до яких реальних наслідків призводять жорстокі стримуючі заходи тому, що вже заздалегідь є переконаними в тому, що їхня позиція абсолютно правильна. Таке ірраціональне відчуття власної правоти можна вважати швидше ознакою політичного консерватизму, а не наукового підходу до розв’язання проблеми.