14. Договір перевезення пасажира та багажу: поняття та загальна характеристика.

За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу - також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу - також за його провезення. Укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до транспортних кодексів (статутів).  Договір перевезення пасажира і багажу- це оплатний, двосторонній та консенсуальний договір.  Договір укладається як усно- в разі попереднього продажу квитка, так і шляхом вчинення конклюдентних дій- посадка пасажира при подачі транспортного засобу. Пасажир має право:одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком; провозити з собою безоплатно одну дитину віком до шести років без права зайняття нею окремого місця; купувати для дітей віком від шести до чотирнадцяти років дитячі квитки за пільговою ціною; перевозити з собою безоплатно ручну поклажу у межах, встановлених транспортними кодексами (статутами) тощо. Пасажир зобовьязаний сплатити за проїзд, дотримуватися громадського порядку, правил користування транспортними засобами, дбайливо ставитися до майна транспортної організації.

15. Договір побутового підряду: поняття та загальна характеристика. За договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний і відплатний.Сторонами договору є підрядник і замовник. Підрядником завжди є комерційна організація або фізична особа-підприємець, які здійснюють підприємницьку діяльність з виконання відповідного виду робіт, а замовником-лише фізична особа для задоволення побутових та інших особистих потреб.Договір побутового підряду-це публічний договір, оскільки може укладатися з використанням публічної оферти. Тому до відносин за договором побутового підряду, не врегульованих ЦК України, застосовується законодавство про захист прав споживачів.Предметом договору є результат робіт, призначений для задоволення побутових та інших особистих потреб, а не для здійснення підприємницької діяльності. Форма договору: усна або письмова. Він вважається укладеним у належній формі, якщо підрядник видав замовникові квитанцію або інший документ, що підтверджує укладення договору. При цьому, якщо у замовника немає цього документа, це не позбавляє його права залучати свідків для підтвердження факту укладення договору або його умов.Вартість робіт, виконаних за договором побутового підряду, визначається за погодженням сторін, якщо інше не передбачено у встановленому порядку прейскурантами (цінниками), тарифами тощо. Крім того, робота оплачується замовником після її остаточного передання підрядником. Однак за згодою замовника роботу він може оплатити при укладенні договору побутового підряду шляхом видачі авансу або в повному обсязі. Замовникові надано право у будь-який час до здачі йому роботи відмовитися від договору побутового підряду, сплативши підрядникові частину встановленої ціни роботи пропорційно роботі, фактично виконаній до повідомлення про відмову від договору, та відшкодувавши йому витрати, здійснені до цього моменту з метою виконання договору, якщо вони не є частиною ціни роботи, яка підлягає сплаті. Умови договору, що позбавляють замовника цього права, є нікчемними.Згідно зі ЦК, якщо підрядник допустив істотні відступи від умов договору або інші істотні недоліки в роботі, виконаній із матеріалу замовника, він має право вимагати за своїм вибором:• виготовлення іншої речі з однорідного матеріалу такої самої якості;• розірвання договору та відшкодування збитків.У разі виявлення інших відступів від умов договору або інших недоліків у роботі замовник має право за своїм вибором вимагати:• безоплатного усунення цих недоліків у розумний строк;• відшкодування його витрат на усунення недоліків;• відповідного зменшення плати.Вимога про безоплатне усунення недоліків роботи, виконаної за договором побутового підряду, які можуть становити небезпеку для життя або здоров'я замовника та інших осіб, може пред'явити замовник або його правонаступник протягом 10 років із моменту прийняття роботи, якщо у встановленому законом порядку не передбачено більш тривалі строки (строки служби). Крім того, таку вимогу може бути пред'явлено незалежно від того, коли виявлено ці недоліки, у тому числі й при виявленні їх після закінчення гарантійного строку. У разі невиконання підрядником цієї вимоги замовник має право протягом цього ж строку вимагати повернення частини ціни, сплаченої за роботу, або відшкодування його витрат на усунення недоліків.

16. Договір ренти.Рента належить до нових цивільно-правових договорів, поява якого пов'язана із переходом України до ринкових відносин.За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі.Юридичні ознаки договору: односторонній, реальний та відплатний.Договору ренти притаманні специфічні ознаки, які свідчать про його самостійність серед інших цивільно-правових договорів про передачу майна у власність: а) зміст ренти полягає в обов'язку однієї особи надати утримання іншій, яке для останньої часто є єдиним джерелом одержання засобів існування; б) відносини ренти мають такий, що триває, стабільний характер; в) характерна ознака ренти- алеаторність тобто існує ризик, що розмір рентних платежів буде більшим або, навпаки, меншим за вартість відчуженого під виплату ренти майна.Сторонами договору є одержувач ренти та платник ренти.Предметом договору є майно (не лише речі та їх сукупність, а й майнові права та обов'язки, зокрема інформація, результати інтелектуальної діяльності та виключні права на них, виконання робіт та надання послуг), яке передається під виплату ренти, а також сама рента (як у грошовій формі, так і шляхом надання речей, виконання робіт або надання послуг).Форма договору -письмова, підлягає нотаріальному посвідченню, а щодо передачі нерухомого майна- державній реєстрації.Способи забезпечення виконання зобов'язань щодо виплати ренти: застава та страхування. ЦК виділяє такі різновиди договору ренти- безстрокову ренту (постійну) та строкову.Особливості договору безстрокової ренти (постійної): а) обов'язок виплачувати ренту не обмежується будь-яким строком, зокрема й строком життя або існування її одержувача. Договір безстрокової ренти припиняється, крім загальних підстав припинення цивільно-правових договорів, у разі:1) відмови платника від договору ренти;2) розірвання договору на вимогу одержувача, якщо: а) платник безстрокової ренти прострочив її виплату більше ніж на 1 рік; б) платник безстрокової ренти порушив свої зобов'язання щодо забезпечення виплати ренти; в) платника безстрокової ренти визнано неплатоспроможним або виникли інші обставини, які явно свідчать про неможливість виплати ним ренти у розмірі та в строки, що встановлено договором.Правові наслідки розірвання договору безстрокової ренти:якщо майно передано у власність платника ренти безоплатно, то одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати суми ренти;якщо майно передано у власність платника ренти за плату, то одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти та вартості переданого майна.Особливості договору строкової ренти: а) є підставою виникнення строкових зобов'язань під виплату рентних платежів протягом певного строку; б) зобов'язання можуть припинятися лише платником ренти на загальних підставах; в) випадкове знищення або випадкове пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, не звільняє платника ренти від обов'язку виплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, встановлених договором ренти.

17. Договір та звичай як джерела цивільного права.Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Слід виділяти такі характерні риси (ознаки) звичаю як джерела цивільного права: 1) звичай є загальновизнаним правилом поведінки, що склалося внаслідок неодноразового і тривалого однакового застосування; 2) не є обов'язковою фіксація звичаю в якихось документах. Умовами звичаю є: 1) неврегульованість питання, що є предметом судового спору, в чинному законодавстві або договорі; 2) відсутність суперечності з договором або актами цивільного законодавства. Звичай є загальноприйнятим правилом поведінки, яке не виражене прямо ні в законі ні в договорі сторін, але не суперечить їм. Отже, звичаї діють у разі відсутності прямих приписів у нормативному акті або в договорі.Звичай повинен бути усталеним правилом поведінки, тобто досить визначеним за своїм змістом і широко застосовуваним у майновому обороті. Звичаї можуть застосовуватись у будь-якій сфері цивільних правовідносин (зобов'язальні, речові, спадкові тощо). Договір: ЦК містить норми, що розвивають положення про свободу договору як одну із засад цивільного законодавства. З ура­хуванням загальних тенденцій підвищення ролі вільного волевияв­лення суб'єктів цивільних відносин у спеціально визначене співвідношення актів цивільного законодавства і договорів.Зокрема ЦК розрізняє укладення договорів, взагалі не передба­чених актами цивільного законодавства, і договорів, передбачених такими актами.Щодо договорів, взагалі не передбачених актами цивільного за­конодавства, важливим є те, що допускається укладення будь-якого договору, який не суперечить загальним засадам цивільного законо­давства При цьому не має значення, згадується взагалі такий дого­вір у законодавстві чи ні. Головне, щоб його положення відповідали засадам цивільного законодавства.Отже, якщо договір не згадується в актах цивільного законо­давства взагалі, особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд. У таких випадках має місце подолання прогалин у законодавстві і договір виступає як джерело (форма) цивільного права. Водночас варто звернути увагу на те, що, хоча загальним прави­лом є право суб'єктів договору відступити від положень актів ци­вільного законодавства, але з нього існують винятки. До них нале­жать такі ситуації: а) відступлення від положення акта цивільного законодавства прямо заборонене цим актом; б) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх зміс­ту; в) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законо­давства випливає з самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі дарування не можна передбачити плату за подарунок, оскільки дарування за своєю сутністю є безоплатним).

18. Договір факторингу.Договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) — це договір, за яким одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).Сторонами договору є фактор і клієнт. Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа-підприємець, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Клієнтом може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.Види договорів факторингу:договір купівлі грошової вимоги;договір із метою забезпечення виконання зобов'язання. Предметом договору є право грошової вимоги, причому як зрілої, тобто такої, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також майбутньої вимоги, тобто вимоги, яка виникне в майбутньому.Зміст договору полягає у переході до фактора права вимоги до боржника, тобто останній зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові та у цьому повідомленні визначено грошову вимогу, яка піддягає виконанню, а також вказано фактора, якому має бути здійснено платіж. В іншому випадку боржник може виконати зобов'язання клієнту і зобов'язання вважатиметься таким, що виконано належним чином.Якщо відповідно до договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі в нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані суми є меншими за суму, сплачену фактором клієнтові.Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, фактор зобов'язується надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечено відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором. Якщо ж сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою ніж сума боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов'язаний сплатити факторові залишок боргу.Боржник має право пред'явити факторові до заліку свої вимоги до клієнта, які виникли в боржника до моменту, коли він одержав повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові.У разі порушення клієнтом своїх обов'язків за договором, укладеним із боржником, боржник не має права вимагати від фактора повернення сум, уже сплачених йому за відступленою грошовою вимогою, якщо боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта.Боржник, який має право одержати безпосередньо від клієнта суми, сплачені факторові за відступленою грошовою вимогою, має право вимагати повернення цих сум фактором, якщо фактор не виконав свого зобов'язання передати клієнтові грошові кошти, пов'язані з відступленням права грошової вимоги, або передав клієнтові грошові кошти, знаючи про порушення клієнтом зобов'язання перед боржником, пов'язаного з відступленням права грошової вимоги.

19. Емфітевзис та суперфіцій. Емфітевзис — це право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Емфітевзис встановлюється за договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою (землекористувачем). Строк емфітевзису, розмір оплати, її форма, порядок та строки виплати встановлюються договором. Важливою особливістю емфітевзису є те, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Землекористувач не лише має право користуватися земельною ділянкою відповідно до договору, а й зобов'язаний своєчасно вносити плату, підвищувати родючість землі, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.Землекористувачу надано право продати своє право на користування земельною ділянкою. При продажу власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на її придбання за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах.Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; спливу строку, на який було надане право користування; викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю.Суперфіцій. Власник земельної ділянки має право надати її іншій особі не лише для сільськогосподарських потреб, а й для будівництва. Суперфіцієм є право передачі земельної ділянки в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель.Суперфіцій може виникати на підставі договору або заповіту як на визначений, так і на невизначений строк.Землекористувач зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, вносити плату за користування земельною ділянкою та інші платежі, встановлені законом. Він має право власності на будівлі (споруди), зведені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; спливу строку права користування; відмови землекористувача від права користування; невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.

20. Загальні засади та способи захисту права власності.Відповідно до ст. 13 КУ "держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання". Тобто, виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим забезпечує одночасно і виконання громадянами обов'язків, покладених на них державою, а також власними договірними та іншими зобов'язаннями. Оскільки економічною основою кожного суспільства є власність у різних її формах, то одним із найголовніших об'єктів державного захисту виступає саме право власності. При цьому законодавство, зокрема КУ, Цивільний кодекс, надають усім власникам рівні умови для захисту права власності.  Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Цивільно-правовому захистові притаманні свої специфічні методи й засоби, які істотно відрізняються від існуючих в інших галузях права. Специфіка цивільно-правового захисту права власності передусім полягає у застосуванні таких юридичних засобів, які забезпечують усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов'язаної особи. У ЦКУ перелічені основні способи захисту цивільних прав, які тією чи іншою мірою стосуються і захисту права власності. А саме: Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. При цьому їх перелік не е вичерпним, вони можуть конкретизуватися, доповнюватися іншими актами цивільного законодавства. Згадана стаття визначає головним чином ті засоби цивільно-правового захисту, які є універсальними для багатьох інститутів цивільного права або найбільш застосовуваними у судовій практиці.

21. Загальні умови та порядок виконання зобов’язання. Виконання зобов’язання – це здійснення його суб’єктами взаємообумовлених зустрічних дій або утримання від них, які проявляються у реалізації кредитором своїх прав і виконанні боржником покладених на нього обов’язків, зокрема щодо: передання майна, виконання робіт, надання послуг, сплати грошей тощо.Виконання цивільного зобов’язання підпорядковується певним основним положенням, що закріплені в актах цивільного законодавства. Ці основні положення називаються принципами виконання зобов’язання або загальними умовами виконання.У ЦКУ встановлено принципи: «належного» виконання;«реального» виконання; «стабільності» виконання зобов’язання.Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.Принцип належного виконання, як правило, передбачає виконання зобов’язання:1) належними сторонами;2) щодо належного предмету;3) належним способом;4) у належні строки (терміни):5) у належному місці. Принцип «реального» виконання зобов’язання полягає, боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, задані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.Боржник звільняється від виконання зобов’язання в натурі у разі:відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес;передання кредиторові відступного;відмови кредитора від договору.Принцип «стабільності» зобов’язання полягає у недопустимості односторонньої відмови від зобов’язання або односторонньої зміни його умов. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

22. Заповідальний відказ. Обовь’зкова частка у спадщині.Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом.Заповідальним відказом, або легатом, є покладення заповідачем на одного чи декількох своїх спадкоємців за заповітом обов'язку виконати за рахунок спадкового майна дії майнового характеру на користь однієї чи декількох осіб (відказоодержувачів чи легатарієв). Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять до числа спадкоємців за законом, а також будь-які інші треті особи, які не знаходяться із заповідачем у сімейних, родинних відносинах. Спадкоємці за заповітом не можуть бути відказоодержувачами, оскільки у такому випадку вони набували б подвійного статусу, однак це не є логічним, оскільки статус спадкоємця поглинає статус відказоодержувача. Відказоодержувачем може бути також особа, яка має право на обов'язкову частку у спадщині.Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини. Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно.Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини.Предметом заповідального відказу можуть бути будь-які об'єкти цивільних прав:речі, майнові права, а також дії, роботи, послуги, що мають майновий характер. Зазначені об'єкти заповідального відказу можуть бути передані відповідно до умов відказу у власність відказоодержувача або за іншим речовим правом. Спадкоємець, на якого покладений заповідальний відказ, зобов'язаний виконувати його лише у межах реальної вартості майна, що перейшло до нього у спадщину. Якщо при цьому спадщина була обтяжена боргами, то вони погашаються у першу чергу за рахунок спадкового майна, яке за умовами заповіту передане спадкоємцю, який має виконати обов'язок, передбачений заповідальним відказом. Після виплати боргів задовольняються інтереси осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Майно, яке залишається після виплати боргів та відрахування обов'язкової частки, передається відказоодержувачеві. Право відказоодержувача на отримання майна, передбаченого за заповідальним відказом, виникає з часу відкриття спадщини. Однак у разі невиконання спадкоємцями обов'язків з передачі майна чи виконання інших дій відказоодержувачеві, останній має право подати позов з вимогою примусового виконання зобов'язання лише після того, як спадкоємець прийме спадщину. До цього моменту право відказоодержувача ще не може вважатися порушеним і право на позов не виникає. Обов'язкова частка у спадщині- частина спадкового майна, яка переходить до спадкоємців, визначених законом, незалежно від заповіту. До них належать неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (у тому числі усиновлені), непрацездатні дружина, батьки (усиновителі), утриманці померлого. О. ч. у с. становить не менше двох третин частки, яка належала б кожному із спадкоємців зазаконом. При визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів домашнього вжитку. При визначенні обов'язкова частка у спадщині враховується все спадковемайно- як включене, так і не включене до заповіту. При цьому, якщо обов'язкова частка може бути виділена із незаповіданого майна, то спадкоємець одержує дві третини своєї законної частки із незаповіданої частини спадкового майна.

23. Застава: поняття, загальна характеристика та види. Застава- це спосіб забезпечення зобов'язань. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Предмет застави:Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо). Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором. Предметом застави не можуть бути: культурні цінності, що є об'єктами права державної чи комунальної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання; пам'ятки культурної спадщини, занесені до Переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом. Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом. Види застав: Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.

24. Здійснення цивільних прав та виконання цивільних суб’єктивних обов’язків. Здійснення цивільних прав особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Межі здійснення цивільних прав Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Виконання цивільних обов'язків Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

25. Зміна кредитора та боржника у зобов’язанні. Зобов’язання може бути змінено шляхом:1) заміни кредитора;2) заміни боржника. Можлива підстава для заміни кредитора в зобов'язанні - виконання обов'язку боржника третьою особою. Така зміна кредитора у зобов'язанні називається суброгацією. Суброгацією визнається придбання всіх прав, що належали раніше кредиторові, внаслідок виконання третьою особою (суброгантом) обов'язків боржника щодо цього кредитора. Тобто суброгант стає на місце кредитора. Право первісного кредитора при суброгації переходить до нового кредитора в тому ж обсязі й на тих самих умовах, що були на момент переходу права, якщо інше не передбачено законом або договором. Зокрема, до нового кредитора переходять права, що забезпечують виконання зобов'язання, а також інші, пов'язані з вимогою права, у тому числі право на несплачені проценти.Підставою для зміни кредитора в зобов'язанні може бути також виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем. Так, після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора в цьому зобов'язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання.Кредитор, який передав право іншій особі, зобов'язаний передати їй документи, що засвідчують передане право, і переказати відомості, важливі для здійснення цього права. Боржник має право не виконувати зобов'язання новому кредиторові до надання йому доказів переходу прав до цієї особи.Заміна боржника в зобов'язанні називається переведенням боргу. Передання кредитором своїх прав за правочином означає, що він поступився своїми правами, а його місце займає інший кредитор. Така заміна кредитора має назву цесії, кредитор, який поступається своїм правом, називається цедентом, а особа, яка права набула,-цесіонарієм.Цесія має бути здійснена у тій самій формі, що й дії, на яких вона ґрунтується. До цесіонарія переходять також права, що забезпечують виконання зобов'язання. Цедент відповідає лише за недійсність вимоги, але не відповідає за невиконання цієї вимоги боржником, крім випадків, коли цедент узяв на себе поруку за боржника перед цесіонарієм. За загальним правилом цесія може застосовуватись у будь-яких зобов'язаннях, якщо вона не суперечить закону чи договору або коли вимога не пов'язана з особою кредитора. Так, не допускається цесія про відшкодування майнової шкоди, викликаної ушкодженням здоров'я або заподіяння смерті. Суброгація відрізняється і від цесії (передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином). У цесії з'являється новий кредитор, який має право вимагати від боржника виплати боргу, тому що він ще не отримав передбаченого зобов'язанням. У суброгації кредитор повністю, як правило, отримав свій борг від суброганта і яких-небудь претензій до боржника у нього бути не може.

26. Зобов’язання про відшкодування шкоди (деліктні зобов’язання).Зобов'язання із заподіяння шкоди - це зобов'язання, які виникають унаслідок порушення майнових чи особистих немайнових прав абсолютного характеру і мета яких: забезпечити поновлення прав потерпілого за рахунок заподіювача шкоди або особи, відповідальної за шкоду.Цивільне законодавство, охороняючи права та інтереси як фізичних, так і юридичних осіб, передбачає відшкодування шкоди, яка заподіяна як унаслідок невиконання договірних зобов'язань, так й у випадках, коли між сторонами договірні відносини відсутні взагалі.Залежно від підстав виникнення зобов'язань щодо відшкодування шкоди вирізняють :договірну та недоговірну (деліктну) відповідальність.Як договірна, так і недоговірна відповідальність мають спільні риси: спільна мета - поновити порушені права; мають майновий характер; реалізуються примусово силами юрисдикційних органів;виконують попереджувальну та виховну функції.Водночас між договірною відповідальністю і не договірною (деліктною) існують певні відмінності: договірна відповідальність настає тоді, коли сторони перебувають у відносних правовідносинах, недоговірна - в абсолютних; договірна відповідальність покладається на порушника договору або на особу, яка за договором відповідає за порушника, недоговірна - на порушника або на особу, яка за законом відповідає за порушника або взагалі на третю особу, в інтересах якої вчиняються дії (заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності); договірна - це додатковий обов'язок, який приєднується до невиконаного обов'язку а недоговірна - це новий обов'язок замість невиконаного); договірна відповідальність передбачена як законом, так і договором, недоговірна - виключно законом; договірна відповідальність виступає у вигляді відшкодування збитків, стягнення пені, штрафу, неустойки, а недоговірна - виключно у вигляді відшкодування збитків.Як договірна, так і не договірна відповідальність настає лише за наявності певних умов (підстав), передбачених законом. Такі загальні підстави встановлені ЦК, де сформульоване загальне правило, за яким відповідальність за заподіяння шкоди настає за наявності таких умов: шкода; протиправність поведінки заподіювана; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою;вина заподіювана шкоди. Сукупність цих умов і є підставою для покладання на особу цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди. Ці умови є загальними умовами для виникнення зобов'язань із заподіяння шкоди тому, що їх сукупність вимагається у всіх випадках, окрім тих, які спеціально передбачені у законі.

27. Кредитний договір: поняття та загальна характеристика. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов 'язується повернути кредит та сплатити проценти.Кредитний договір є консенсульним, двостороннім і відплатнмм.Сторонами кредитного договору є кредитодавець і позичальник. Позичальники може бути будь-який учасник цивільних відносин. Навпаки, у якості кредитора може бути значне, проте визначене коло учасників цивільних відносин, а саме банк або інша фінансова установа.Предметом кредитного договору, на відміну від договору позики, є виключно грошові кошти (кредит). Грошові кошти, що надаються позичальнику, можуть бути як у валюті Україні (гривні), так і в іно­земній валюті.Суттєвою умовою кредитного договору є ціна, тобто розмір плати, що сплачує позичальник кредитодавцю за наданий йому кредит. Традиційно у кредитному договорі, як і у договорі пози­ки, плата за наданий кредит (позику) термінологічно позначається як проценти. Розмір плати за наданий кредит розраховується, виходя­чи з двох головних складових: вартість кредитного ресурсу для самої фінансової установи, що, як правило, пов'язується з рівнем облікової ставки НБУ.Імперативний характер мають вимоги щодо форми кредитного договору. Цей договір під, ризиком визнання його у безспірному порядку нікчемним слід вчиняти у письмовій формі. Вимоги щодо письмової форми цього договору відповідають вимогам, які ставляться й до інших правочинів, що належить вчиняти або вчиняю­ться у письмовій формі. Кредитодавець відповідно до укладеного ним кредитного догово­ру зобов'язаний надати позичальнику грошові кошти (кредит) у роз­мірі та порядку, встановлених договором. Кредитодавець вправі від­мовитися від надання кредиту в повному обсязі або частково чи припинити подальше кредитування. Кредитодавець вправі вимагати сплати йому позичальником за на­даний кредит процентів у розмірі, встановленому у договорі. У ви­падку, коли визначити такий розмір не можливо, кредитодавець вправі отримати проценти у звичайному розмірі, тобто проценти, які сплачуються за аналогічни­ми кредитними договорами на момент укладення договору, що не мо­жуть бути меншими облікової ставки НБУ. Якщо у договорі не передбачено іншого, кредитодавець вправі вимагати сплати процентів за користування кредитом щомісячно.Кредитодавець вправі вимагати дострокового повернення надано­го кредиту та сплати процентів. Позичальник як сторона кредитного договору зобов'язаний повер­нути кредитодавцю наданий ним кредит та сплатити проценти за ко­ристування ним у розмірі та порядку, встановлених договором.Позичальник вправі відмовитися від одержання кредиту в повно­му обсязі або частково за умови, по-перше, відсутності заборони на таку відмову, встановленої договором або законом, по-друге, пові­домлення кредитодавця до передбаченого у договорі строку надання грошових коштів (кредиту).Слід зазначити що кредитний договір здебільшого набуває якості договору приєднання умови якого розробляє кредитодавець самостійно та пропонує позичальнику укласти його на цих умовах. У зв'язку з цим, у позичальників відсутні можливості для рівноправного обговорення умов кредитного договору.

28. Ліквідація юридичної особи.Юридична особа ліквідується: за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами; за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які неможливо усунути, чи в інших випадках, встановлених закономВимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті, може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, учасником юридичної особи, відповідним органом державної влади у випадках, встановлених законом. Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи керівника такої юридичної особи, її виконавчий орган чи позивача може бути призначено ліквідатором або включено до складу комісії з припинення юридичної особи.Якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа здійснює всі необхідні дії, встановлені законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом Особливості ліквідації банків встановлюються законом про банки і банківську діяльність.

29. Найм (оренда) земельних ділянок: поняття, загальна характеристика та правове регулювання. За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатний.Сторонами договору є наймодавець та наймач.Істотними умовами договору є: умови про предмет (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк договору оренди; орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, термін та порядок внесення і перегляду); цільове призначення, умови використання і збереження якості землі; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження та обтяження щодо використання земельної ділянки; сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.Предметом найму є земельна ділянка з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які містяться на ній, або без них. Під земельною ділянкою слід розуміти частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.Специфіка цього договору полягає також у формі оплати орендної плати, яка може бути грошовою, натуральною або відробітковою.Договір найму (оренди) земельної ділянки є строковим. Законодавець встановлює правило про те, що короткострокова оренда не може бути більше 5 років, а довгострокова — не більше 50 років.Форма договору: письмова, а за бажанням сторін може посвідчуватися нотаріально.Наймач може передати земельну ділянку або її частину в користування іншій особі (піднайм, суборенду) лише з дозволу наймодавця.Певною специфікою наділено й обов'язки, які покладаються на наймача. Зокрема, наймач земельної ділянки зобов'язаний: а) використовувати земельну ділянку відповідно до мети, яку визначено в договорі; б) здійснювати комплекс заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню земельної ділянки; в) утримуватися від порушень прав власників сусідніх земельних ділянок і суб'єктів сервітутних прав.Договір найму (оренди) земельної ділянки припиняється:1) у разі закінчення строку дії договору;2) на вимогу наймача, з попереднім повідомленням про це наймодавця;3) на вимогу наймодавця, якщо наймач: а) протягом 1 року не почав використовувати земельну ділянку; б) використовує земельну ділянку не за призначенням, яке було визначено в договорі; в) протягом 3 місяців підряд не вносить плати за користування земельною ділянкою.

30. Найм жилта.За договором найму (оренди) житла одна сторона — власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.Юридичні ознаки договору: взаємний, реальний або консенсуальний, відплатний.ЦКУ розрізняє такі види найму:договір найму (оренди) житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності;договір найму (оренди) житла, за яким наймодавцем є підприємець (договір комерційного найму).Сторонами договору є наймодавець та наймач, якими можуть бути фізичні та юридичні особи. Якщо наймачем є юридична особа, вона може використовувати житло лише для проживання у ньому фізичних осіб. Предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина. Розмір плати за користування житлом встановлюється в договорі найму житла. Однак, якщо законом встановлено максимальний розмір плати за користування житлом, плата, встановлена у договорі, не може перевищувати цього розміру. Одностороння зміна розміру плати за користування житлом не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.Договір найму житла належить до строкових договорів. Форма договору- письмова.Специфіка договору найму (оренди) житла полягає в наявності низки особливостей змісту прав та обов'язків сторін, зокрема наймача. Основні обов'язки наймача житла:1) використовувати житло лише для проживання у ньому, забезпечувати збереження житла та підтримувати його в належному стані;2) своєчасно вносити плату за житло (у строк встановлений договором найму житла, а якщо строк не встановлено — щомісяця);3) здійснювати поточний ремонт житла, переданого у найм, якщо інше не встановлено договором.Наймач має право:1) вселити у житло інших осіб для постійного проживання у ньому за взаємною згодою з особами, які постійно проживають разом із ним, та за згодою наймодавця;2) дозволити, за попереднім повідомленням наймодавця, тимчасове проживання у помешканні іншої особи (осіб) без стягнення плати за користування житлом (тимчасових мешканців;3)укласти договір піднайму житла.За договором найму житла допускається заміна наймача: а) на вимогу наймача та інших осіб, які постійно проживають разом з ним, та за згодою наймодавця- однією з повнолітніх осіб, які постійно проживали разом із наймодавцем; б) у разі смерті наймача або вибуття його з житла- іншими повнолітніми особами, які проживали з наймачем, або, за погодженням з наймодавцем, одна або кілька із цих осіб.Розірвання договору найму житла може мати місце як на вимогу наймача, так і на вимогу наймодавць.

31. Наслідки спливу позовної давності. Вимоги, на які позовна давність не поширюється.Наслідки спливу позовної давності. Виконання зобов'язання після спливу позовної давності не є підставою для повернення виконаного, незалежно від того, знала чи не знала особа-виконавець зобов'язання про сплив строку позовної давності. Встановлений обов'язок суду прийняти позовну заяву про захист цивільного права або інтересу, незалежно від спливу позовної давності. Суд зобов'язаний застосувати позовну давність лише за заявою сторони у спорі, причому така заява має бути подана до винесення судового рішення. За своїм процесуальним змістом заява про застосування позовної давності є клопотанням про відновлення пропущеного строку позовної давності і остання повинна містити посилання на певні обставини або причини, які є підставами для поновлення пропущених строків позовної давності з відповідними календарними розрахунками, а також докази та вимоги сторони щодо відновлення пропущених строків. На сторону у справі покладається обов'язок подавати заяву про сплив (закінчення) строку позовної давності як підставу для відмови у позові. Зазначена заява повинна містити виклад обставин, у відповідності до яких строк позовної давності сплив (закінчився), календарний розрахунок відповідних строків, наявні докази та вимоги щодо застосування судом наслідків спливу позовної давності у вигляді відмови у позові. У випадку встановлення судом факту спливу строків позовної давності суд зобов'язаний відмовити у задоволенні позовних вимог. Виходячи з загальних засад цивільного законодавства та судочинства, до поважних причин пропуску позовної давності мають бути віднесені обставини, що виникли незалежно від волі особи, яка мала право відповідної вимоги та об'єктивно унеможливили звернення цієї особи за судовим захистом у період дії строку позовної давності. Необхідно звернути увагу на те, що підстави для зупинення або переривання перебігу позовної давності, не належать до категорії поважних причин, оскільки вони безпосередньо визначені законодавцем як підстави для продовження строків позовної давності. Вимоги, на які позовна давність не поширюється Позовна давність не розповсюджується на вимоги, обумовлені порушенням особистих немайнових прав особи, крім випадків, встановлених законом. Зміст особистого немайнового права становить можливість вільно та на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя. Ця норма безпосередньо кореспондує нормам КУ, ч. 2 ст. 3, згідно з якою утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Також визначено, що позовна давність не розповсюджується на вимогу вкладника до банку, іншої фінансової установи, про видачу вкладу, а також на вимогу страхувальника до страховика про здійснення страхових виплат.. Позовна давність не розповсюджується на вимоги про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Зазначена норма прийнята з метою реалізації норми ч. 1 ст. 3 КУ, згідно з якою життя і здоров'я людини визнаються у державі найвищими соціальними цінностями.Позовна давність також не розповсюджується на вимоги, обумовлені порушенням права власності або іншого речового права з боку органів державної влади, органу влади АРК та органів місцевого самоврядування, здійснене шляхом видання ними правових актів, спрямованих на такі порушення. Ця норма є засобом реалізації норми ч. 5 ст. 13 КУ, яка покладає на державу обов'язок по забезпеченню захисту усіх суб'єктів права власності.