32. Недійсність правочину. Правові наслідки недійсності правочину.

Недійсність правочину Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які необхідно додержуватися для чинності правочину. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених ЦКУ нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Правові наслідки недійсності правочину Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбаченічастинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

33. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи.

Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

34. Оголошення фізичної особи померлою.Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

35. Особисте немайнове право: поняття, зміст, порядок здійсненя та захист.Поняття особистого немайнового права Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом. Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту. Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно. Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя. Фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники. Фізична особа має право вимагати від посадових і службовихосіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав. Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 ЦКУ. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.

36. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи.До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, належать:право на життя; репродуктивні права;право на здоров'я;право на безпечне довкілля;право на свободу та особисту недоторканність;право на сім'ю, опіку та піклування.Першим та найголовнішим видом особистих немайнових прав фізичної особи безперечно, є право на життя. Визначено, що кожна фізична особа має невід'ємне право на життя. За загальним правилом, фізичну особу не може бути свавільно позбавлено права на життя. Тобто право на життя як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, має відповідні межі, наприклад, не може вважатися протиправним позбавлення особи життя у випадку необхідної оборони.Моментом припинення права на життя є момент смерті. При цьому до уваги слід брати лише біологічну смерть, як момент, коли встановлено смерть мозку, тобто повну та незворотну втрату всіх його функцій.Подібним до права на життя є репродуктивні права фізичної особи. Призначення цих прав полягає у виконанні людиною її священної місії- продовження людського роду. Репродуктивні права означають:1) повноваження на стерилізацію, тобто юридично гарантовану можливість проведення медичної операції з метою позбавити біологічний організм здатності до репродуктивності (відтворення).;2) повноваження на штучне переривання вагітності (аборт), яким наділені лише жінки, за умови, що вагітність не перевищує 12 тижнів. Штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів провадиться лише за згодою об'єктивно інформованого дієздатного пацієнта на медичне втручання, окрім випадків, коли існує реальна загроза життю хворої жінки;3) повноваження на штучне запліднення та перенесення зародку в організм жінки має повнолітня жінка за медичними показанням.Право на здоров'я є значно ширшим, аніж передбачено Конституцією України право на охорону здоров'я. До змісту права на здоров'я належать позитивні та негативні повноваження володільця цим благом. Позитивний зміст права на здоров'я становлять повноваження з володіння, користування й обмеженого розпорядження своїм здоров'ям, як соматичним, так і психічним. Поняття володіння та користування здоров'ям ідентичні аналогічним повноваженням у праві на життя. Отже, право на здоров'я-це суб'єктивне право фізичних осіб, що виникає щодо здоров'я як нематеріального блага та забезпечує володіння, користування, розпорядження цим благом, а також його правову охорону.Доволі близьким до згаданих особистих немайнових прав є право на безпечне довкілля. Зміст цього права становлять відповідні повноваження фізичних осіб, а саме:1) право на безпечне для життя і здоров'я довкілля — це передбачена законом можливість особи вимагати безпечних, сприятливих умов проживання, праці, навчання, побуту тощо.2) право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість безперешкодного отримання та поширення повної та достовірної інформації про якість харчових продуктів і предметів побуту, про умови проживання, праці, навчання тощо. Досить важливим у системі особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на сім'ю, опіку, піклування. До права на сім'ю належать:1) право на створення сім'ї;2) право на вибір осіб, які утворюватимуть сім'ю,- це можливість як вільного вибору партнера за шлюбом, так і можливість батьків вибирати народжувати чи усиновлювати їм дітей і яку кількість тощо;3) право на перебування в сім'ї, до якого належить передбачена законом можливість фізичних осіб, незалежно від віку, жити в сім'ї;4) право на повагу до сімейного життя;5) право на підтримання зв'язків із членами своєї сім'ї.Правом на опіку наділено фізичну особу, яка є малолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізичну особу, яку визнано недієздатною. Правом на піклування наділено фізичну особу, яка є неповнолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізичну особу, яку обмежено у дієздатності. Ці права передбачають повноваження:на встановлення опіки та піклування;на вибір опікуна та піклувальника;вимагати звільнення опікуна чи піклувальника;на припинення опіки чи піклування; вимагати оскарження дій опікуна чи піклувальника.

37. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.До особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують їй соціальне буття, належать: право на ім'я;право на гідність, честь і ділову репутацію; право на індивідуальність; право на особисте життя; право на інформацію; право на свободу творчості та вибір роду занять;право на місце проживання та недоторканність життя;право на свободу пересування; право на свободу об'єднань та мирні зібрання.Право на ім'я є одним із найдавніших особистих немайнових прав, оскільки воно забезпечує особі можливість бути індивідуалізованою в суспільстві. За своїм змістом особисте ім'я складається з прізвища, імені та по батькові.Права на гідність- це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.Право на честь- це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) з дотримання морально-етичних та правових норм, з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.Права на ділову репутацію- це право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її як фахівця та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.Надзвичайно важливим для участі особи у соціальному бутті є її право на індивідуальність. Право на індивідуальність фізичної особи полягає в можливості:1) володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього особистого немайнового блага;2) використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з можливих форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства;3) вимагати захисту у разі будь-якого порушення права на індивідуальність, тобто можливість вимагати захисту у випадках, коли особі створюють перешкоди у реалізації цього права, або коли вчиняють дії, якими порушується це право.Право на особисте життя відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки дозволяє особі не стільки брати участь у суспільному житті, скільки захищати власне приватне життя від вторгнення із-зовні. Ще одним особистим немайновим правом фізичної особи є право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, яке полягає в можливості вільно вибирати сфери, зміст та форми (способи, прийоми) творчості. Досить важливою гарантією цього права є передбачена законодавцем заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої діяльності. Однак заборона цензури не означає, що право на творчість може бути безмежним. Зокрема у разі, якщо творчість суперечить закону чи моральним засадам суспільства, наприклад, пропагує ідеї фашизму, расизму, тероризму та інших суспільно небезпечних явищ, то таку "свободу" може і має бути обмежено.Право на місце проживання фізичної особи особисте немайнове право фізичних осіб, означає:1) можливість мати місце проживання, тобто передбачену законом можливість мати житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де б певна особа постійно, переважно або тимчасово проживала;2) можливість вільного вибору та зміни місця проживання, тобто передбачену законом можливість вільно обрати той населений пункт, де б розташовувалось місце проживання, а також змінювати його за необхідності.Важливу роль для забезпечення участі людини в суспільному житті відіграє також і право на свободу пересування, до якого слід відносити можливість фізичних осіб вільно пересуватись територією України, виїхати за її межі та безперешкодно повернутися до України, а також вільно визначати місце свого перебування, обирати способи й засоби пересування. Правом на вільне пересування територією України наділено фізичну особу, яка досягла 14 років. Фізична особа, яка не досягла 14 років, має право пересуватися територією України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

38. Підприємницькі товариства: поняття та види.Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Види: Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства. Виробничим кооперативом є добровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків. Статутом кооперативу та законом може бути передбачено участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також інших осіб. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених статутом кооперативу і законом Найменування кооперативу має містити його назву, а також слова "виробничий кооператив".

39. Підстави виникнення цивільних правовідносин. Юридичні факти. Правовідносини не перебувають у стані спокою. Вони виникають, змінюються і припиняються на підставі передбачених в законі обставин — юридичних фактів. Юридичний факт -це конкретна життєва обставина, з якою норми права пов'язують виникнення, зміну або відміну правовідносин. Юридичні факти відображені в гіпотезах правових норм.Різновиди юридичних фактів: 1) за вольовою ознакою факти поділяються на: події-обставини, що не залежать від волі людини (загибель застрахованого майна від пожежі або повені, народження або смерть людини, закінчення строку, тощо); дії -обставини, що залежать від волі людини (складання заповіту, дарування):а) правомірні (дозволені) дії: юридичні акти — така правомірна поведінка, що здійснюється з метою викликати юридичні наслідки (складання людиною заповіту, договір, судове рішення);юридичні вчинки -дії, що не мають спеціальної мети викликати юридичні наслідки (знахідка скарбу, написання літературного твору, наукове відкриття).б) неправомірні (заборонені) дії (правопорушення) (крадіжка, торгівля в недозволеному місці).провина;злочин.2) за юридичними наслідками:правотворчі -факти, що викликають виникнення правовідносин (укладення договору оренди, прийняття на роботу, обрання на державну посаду тощо);право змінні-факти, що викликають зміну правовідносин (зміна прізвища при одруженні, присвоєння спеціального звання, зміна умов договору оренди, тощо); правоприпинені- факти, що викликають припинення правовідносин (звільнення з роботи, розлучення, виконання обов'язку тощо).

40. Поняття і види права спільної власності.Залежно від кількісного складу суб’єктів права власності воно поділяється на:1) особисте, що належить одній особі;2) спільне, що належить одночасно двом або більше особам.Об’єктами права спільної власності, як і права власності взагалі, можуть виступати як одна річ, так і сукупність речей, які у вузькому значенні називаються майном.Право власності двох або більше осіб на одну і ту ж річ або сукупність речей називається правом спільної власності.Від поняття «право спільної власності» треба відрізняти поняття «спільна власність». На відміну від права власності, спільна власність розглядається як правовідношення, що виникає між кількома особами з-приводу спільного володіння, користування та розпоряджання одним і тим же майном.Право спільної власності характеризується такими ознаками:1) множинність його суб’єктів (цим воно відрізняється від права власності юридичної особи, де суб’єктом права власності виступає одна особа – юридична особа);2) єдність його об’єкта (майна) (право власності суб’єктів спільної власності поширюється не на якусьь частину речі (майна), а на всю річ (майно) в цілому.Пошкодження, знищення, або втрата якоїсь частини речі (майна), що є об’єктом права спільної власності, не припиняє її на боці жодного із співвласників. Розрізняється два види права спільної власності:1) право спільної часткової власності із визначенням часток;2) право спільної сумісної власності без визначення часток.

41. Поняття й визначення строку та терміну. Початок перебігу та закінчення строку. Строком є певний період у часі зі спливом якого пов,язана дія чи подія, яка має юр. значення. Строк визначається роками, місяцями, днями, тижнями або годинами. Терміном є певний момент у часі з настаня якого пов,язана дія чи подія, що має юр. значення. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію яка має неминуче настати. На відмінно від терміну, строку властива тривалість а також строки містять у собі початок, кінець терміну що відмежовують їх у часі. Визначення початку строку має велике практичне значення, оскільки від цього залежить як правильність обчислення строку, так і встановлення факту закінчення строку, що обумовлює ті чи інші юридичні наслідки, які настають у зв'язку з закінченням строку. Необхідно відзначити, що початок перебігу строку з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок, беззастережно застосовується лише у цивільно-правових відносинах, оскільки норми ЦКУ є нормами матеріального права. Як відомо, різні роки, та місяці можуть мати неоднакову кількість днів. Крім того, існують неробочі, вихідні та святкові дні. В зв'язку з цим строк, який визначається роками, закінчується у відповідні місяць та число останнього року строку; місяцями - закінчується у відповідне число останнього місяця строку. У випадку відсутності у певному місяці дати, на яку припадає закінчення строку, визначеного роками або місяцями, вважається, що закінчення строку припадає на останній день такого місяця. Дія строку, що визначається тижнями, закінчується у відповідний день останнього тижня строку. У випадку, якщо останній день строку припадає на офіційний вихідний, неробочий або святковий день, останнім днем строку вважається перший робочий день, якому передували вихідні, неробочі або святкові дні.

42. Поняття та види забезпечення виконання зобов. у цив.праві. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання. Під неустойкою розуміється грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Право вибору грошової або майнової неустойки належить сторонам зобов'язання, вони мають визначити предмет неустойки в момент укладення угоди про неї. Порука є традиційним, одним із найдавніших інститутів цивільного права та одним із найефективніших способів забезпечення зобов'язань в умовах сучасного цивільного обігу, особливо при укладенні кредитних договорів, оформленні споживчих кредитів.Порука має складну теоретичну природу, оскільки одночасно є способом забезпечення зобов'язань, а також має зобов'язальний, договірний характер, тому на правовідносини поруки поширюють свою дію загальні положення про зобов'язання та про договори. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Гарантія є одним із видів забезпечення виконання зобов'язань. В даному випадку інтерес кредитора гарантується шляхом залучення до основного зобов'язання, яке існує між м та боржником, третьої особи - гаранта. Гарантією визнається письмове зобов'язання банку, іншої фінансової установи, страхової організації (гаранта), яке видається за клопотанням іншої особи (принципала), за яким гарант зобов'язується сплатити кредиторові принципала (бенефіціарові) відповідно до умов гарантійного зобов'язання грошову суму після подання бенефіціаром письмової вимоги про її сплату. Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Ознаки завдатку: а) як завдаток може передаватися грошова сума або рухоме майно. б) завдатком може бути забезпечено лише зобов'язання, що випливає з договору; в) завдаток виконує три основні функції: платіжну; підтверджувальну; забезпечувальну. Застава є одним із найбільш поширених способів забезпечення виконання зобов'язань, що обумовлено її речово-правовим характером: при виникненні заставних правовідносин кредитору (заставодержателю), як правило, чітко відомо, на яке майно він зможе звернути стягнення у разі невиконання боржником (заставодавцем) основного зобов'язання, забезпеченого заставою. Значно рідше у заставу передається майно, право на яке заставодавець набуде в майбутньому. Притримання відноситься до речово-правових способів забезпечення виконання зобов'язань і має речовий характер. Кредитор здійснює притримання речі, що належить на праві власності боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання. При цьому ретентор здійснює володіння річчю, але не має права користування нею, а власнику належать лише право розпорядження. Таким чином, право притримання за своєю правовою суттю є правом володіння чужою річчю.

43. Поняття та види об,єктів цив.прав. Об’єкти-предмети матеріального світу будь-які блага, фактичні суспільні відносини, поведінка людини та сама людина.Об'єктом цивільних прав (цивільних правовідносин) є все те, на що спрямоване суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок учасників цивільних правовідносин, тобто все те, з приводу чого виникає, змінюється чи припиняється цивільне правовідношення. У цивільному законодавстві відсутнє визначення поняття об'єктів цивільного права. Натомість у ЦК визначається орієнтовний перелік об'єктів, які можуть бути поділені за певними об'єднуючими рисами на окремі відносно самостійні групи (види): 1) речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права; 2) результати робіт і послуги; 3) результати інтелектуальної, творчої діяльності; 4) інформація; 5) інші матеріальні і нематеріальні блага. Такий поділ об'єктів цивільних прав має практичне значення, яке полягає в тому, що з огляду на їх особливості для них встановлюється відповідний правовий режим, ступінь та умови їх оборотоздатності, способи захисту порушених суб'єктивних прав на ці об'єкти. Об'єкти цивільних прав можуть перебувати як у стані статики, наприклад право власності на ту чи іншу річ, так і в стані динаміки, наприклад у разі переходу речі від одних осіб до інших за договорами, в порядку спадкування тощо. Таким чином оборотоздатність об'єктів цивільних прав реалізується у процесі їх динаміки. Однак не усі об'єкти цивільних прав можуть відчужуватися. Невідчужуваними є окремі особисті немайнові блага, наприклад здоров'я, життя, честь, гідність, ділова репутація, право авторства на літературні, художні та інші твори. У цивільному праві закріплений поділ об'єктів цивільних прав за ступенем їх оборотоздатності (обігу) на три види:1) об'єкти, які вільно обертаються;2) об'єкти, які обмежені в обороті;3) об'єкти, які вилучені з обороту.

44. Поняття та види правочинів. Правочин-являється підставою виникнення цив. прав і обов,язків. Відповідно до ЦКУ правочин-це дія особи спрямована на набуття, зміну або припинення цив.прав і обов,язків. Ознаки правочину;1.правочин це завжди правовий акт; 2.правочин являється собою дію, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату; 3.мотив правочину(психологічна підстава вчинення правочину); 4.це завжди правомірна дія. Класифікація правочинів: 1.взалежності від кількості волевиявлення осіб:односторонні, дох стороння, багатостороння; 2.залежно від наявності у правочині зустрічного обов,язку: відплатними, безвідплатними; 3.залежно від моменту укладання: консуальні(укладені з моменту досягнення згоди), реальні(укладені з моменту передачі речі); 4.залежить від значення підстави правочину: казуальні(підстави їх здійснення мають бути законні), абстрактні.

45. Поняття та види речових прав на чужу майно.Речові права на чуже майно – права на речі, які полягають у можливості обмеженого використання в своїх інтересах речей, що є власністю інших осіб, без посередництва їх власників. Відповідно до ЦКУ речовими правами на чуже майно є: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Речові права на чуже майно характеризуються такими ознаками: 1.Обмежений зміст речових прав на чуже майно. На відміну від права власності зміст речових прав на чуже майно може складати лише окремі правомочності власника, або всі три його правомочності , однак, у неповному, обмеженому, обсязі. 2.Зміст речових прав на чуже майно визначається виключно законом. 3.Речові права на чуже майно обтяжують право власності. Із перехода права власності на річ від однієї особи до іншої, разом з правом власності до нового власника переходять також обмежені речові права на чуже майно. 4.Права на чуже майно здійснюються без посередництва власника. Ці права мають самостійний характер і можуть здійснюватися їх суб’єктами самостійно, незалежно від волі власника. 5.Права на чуже майно отримують такий же захист як і право власності як будь-яких інших осіб, так і від самого власника. Відповідно до ЦКУ законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. До інших речових прав на чуже майно у законодавстві України та в літературі з Цивільного права відносять: право господарського відання, право оперативного управління, право оперативного використання, право застави, право притримання.

46. Поняття та загальна характеристика договору позики. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов´язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.Договір позики є реальним, одностороннім, відплатним або безвідплатним.За своєю юридичною природою договір позики є класичним різновидом реального договору він вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики є одностороннім договором. Це означає, що після його укладення всі обов´язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права (наприклад, вимагати повернення предмета позики).Договір позики може бути і відплатним, і безвідплатним. У ЦКУ зазначено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. У разі, якщо сторони спеціально не передбачили умову щодо певної періодичності виплати процентів за договором позики, то проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Такий договір має відплатний характер.У ЦКУ встановлено, що договір позики є безпроцентним, тобто безвідплатним договором, якщо: а) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п´ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов´язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією зі сторін; б) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.Сторони за договором позики - позикодавець і позичальник, якими можуть бути будь-які суб´єкти цивільного права. Предметом договору позики є гроші (у тому числі іноземна валюта) і речі, визначені родовими ознаками, тобто речі, що мають ознаки, властиві всім речам того ж роду, та вимірюються числом, вагою, мірою. Строк договору позики (повернення позики) встановлюється за домовленістю сторін і зазначається в договорі. За загальним правилом, строк визначається календарною датою. Договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. В усіх інших випадках договір позики може бути укладений в усній формі.Договір позики може бути укладений як шляхом складання єдиного документа, що підписується сторонами договору. Нотаріальна форма укладення договору позики законом не встановлюється, проте на вимогу однієї із сторін даний договір може бути нотаріально посвідчений.

47. Поняття та зміст договору у цивільному праві. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків Сукупність погоджених між сторонами умов і становить зміст договору. Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, водночас ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Отже, істотні умови договору — це: умови, які безпосередньо зазначені в законі; умови, які необхідно погодити саме для цього виду договору; умови, на погодженні яких наполягає одна із сторін. Звичайні умови — це умови, які традиційно, за звичаєм включаються в договір. Вони можуть бути і відсутні безпосередньо в договорі, але зрозуміло, що вони підлягають виконанню.   Випадкові умови — це умови, які, як правило, не передбачаються певним видом договору, але можуть бути встановлені за погодженням сторін, або це умови, які за погодженням сторін встановлюються у відступ від положень диспозитивної сторони.   У багатьох випадках зміст договору визначається шляхом типізації договірних умов. Серед джерел регулювання договірних відносин певне місце посідають типові договори, тобто своєрідні нормативно-правові акти, які затверджені у встановленому порядку компетентними органами. На умовах, передбачених типовим договором, сторони і повинні укласти договір, оскільки, як правило, норми, що містяться у типовому договорі, мають імперативний характер.

48. Поняття та ознаки юр. особи. Юридична особа - це організація, що має відособлене майно, може від свого імені здобувати майнові й особисті немайнові права й мати обов'язки, бути позивачем і відповідачем в суді. Ознаки юридичної особи:1. Наявність організаційної єдності, тобто організаційної цілісності юридичної особи; 2. Самостійна майнова відповідальність, тобто юридична особа відповідає за своїми обов'язками винятково своїм майном (відособленим від майна інших осіб), а не майном, наприклад, його засновників; 3. Участь у цивільному обороті від свого імені, тобто не від імені яких-небудь інших осіб (наприклад, засновників юридичної особи);4.наявність цив. правосуд,єктності; 5.наявнцість майнової відокремленості; 6.здатність бути позивачем і відповідачем у суді; 7. вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Правоздатність і дієздатність юридичних осіб здобуваються одночасно, виникають із моменту державної реєстрації юридичної особи.

49. Поняття та види зобов,язань та підстави його виникнення. Зобов,язання-це право відношення в якому одна сторона боржник зобов. вчинити на користь іншої сторони кредитора певну дію або утриматись від певної дії а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов. Види зобов.: 1.залежить від підстав виникнення: договірні, не договірні; 2.залежить від характеру поведінки боржника:зобов. з позитивним змістом, з негативним змістом; 3.залежно від конкуренції прав і обов. суб.: односторонні, взаємні;4.залежно від цивільного призначення: головні,акціонерні(додаткові); 5.залежить від предмета виконання: одно об,єктні, альтернативні, факультативні, грошові, особистого характеру. Підставою виникнення зобов. є певні юр. факти є такі підстави виникнення зобов.:договори, односторонні правочини, акти ОДВ, органів влади АРК та ОМС, неправомірні дії, рішення суду.

50. Поняття, види та загальна характеристика договору найму. Переважні права наймача. За договором найму одна сторона наймодавець передаэ або зобов. передати наймачеві майно в користування. Ознаки договору:надати майно укористування; надати майно на певний строк; надати майно за певну суму. Загальны риси договору: двохсторонный договір; може бути консенсуальним або реальним; оплатним. Стронами договору э: наймодавець-це особа яка передаэ майно в користування. Ним може бути як фіз. так і юр. особа. Наймач-це особа яка приймає майно від наймодавця у користування за певну плату. Предметом договору може бути річ визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при не одноразовому використанні. Договір найму укладається на строк встановлений сторонами у договорі, якщо строк найму не встановлений то договір вважається укладеним на невизначений строк і кожна із сторін має право відмовитися від договору у будь-який час повідомивши одну із сторону письмовим повідомленням. Переважні права наймача: 1. В разі виявлення недоліків наймач має право: вимагати зміну речі, зменшення плати за користування, безоплатного усунення недоліків речі, відшкодування витрат на усунення недоліків, розірвання договору. 2. Якщо намодавець не провів капітального ремонту то наймач має право: відремонтувати річ і зарахувати вартість ремонту в рахунок плати або вимагати відшкодування вартості ремонту; вимагати розірвання договору. Наймач має право передати майно у під найм але лише за згодо наймодавця.

51. Поняття, види та загальна характеристика договору про надання послуг. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов. за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов.оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Договори про надання послуг є двосторонніми оскільки створюють права та обов´язки для обох сторін, можуть бути реальними або консенсуальними. Договори про надання послуг зазвичай є відплатними, деякі послуги можуть надаватися безвідплатно, про що необхідно зазначити в договорі, адже будь-який договір вважається відплатним, якщо інше не встановлено договором. Сторонами договору про надання послуг є Замовником є фіз. чи юр. особа, яка зацікавлена в отриманні та споживанні певної послуги. Виконавцем є фіз. або юр. особа, яка здатна особисто надати відповідну послугу. Основними ознаками договору є: послуга спрямована на досягнення певного корисного і правомірного результату; послуга є різновидом товару, адже вона спрямована на задоволення потреб і має грошову оцінку; послуга невіддільна від джерела, тісно пов´язана з особою виконавця та процесом її надання; послугу неможливо зберігати, тобто вона існує лише на той час, коли надається; надання й споживання послуги відбувається одночасно, тобто послуга споживається в процесі її надання.Однією з особливостей договору про надання послуг є їх строко-вість, адже для замовника зазвичай важливо те, протягом якого проміжку часу йому буде надано послугу. Строк договору про надання послуг може визначатися в договорі за домовленістю сторін або ж в актах цивільного законодавства. Форма договору про надання послуг визначається за загальними правилами щодо форми правочинів і договорів. Однак для договорів про окремі послуги закон встановлює вимогу про письмову форму, зокрема для перевезення вантажу, транспортного експедирування, або ж встановлює спеціальні правила щодо форми договору, наприклад, для зберігання.

52. Поняття та види підстави представництва. Представництво-це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів права на які має та особа яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені осби, яку він представляє у власних інтересах. Представник і особи які їх представляють можуть бути як фіз. так і юр. особи. Представник повинен бути дієздатним, а особи які їх представляють правоздатними. Види представництва: 1.представництво що виникає на підставі договору(добровільне і договірне); 2.представництво яке виникає на підставі закону(законним і обов,язковими); 3. Представництво яке виникає на підставі акта органу юр. особи. Різновидом договорів представництва є комерційне яке виникає на підставі цив.-правового договору, укладення між підприємцем і комерційним представником.

53. Поняття, види та структура договору купівлі-продажу.. Договір купівлі-продажу – це угода, за якою продавець зобов’язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Це оплатний двосторонній консенсуальний договір, спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність покупця. Вартість відчужуваного майна сплачується лише у грошовому вигляді. Права та обов’язки сторін виникають у момент досягнення згоди щодо всіх істотних умов, хоча існують і певні види види договорів, щодо яких передбачені спеціальні вимоги до оформлення, без додержання яких договір є недійсним. Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які и цивільних правовідносин – громадяни, юридичні особи або держава. Однак умови участі кожного з цих суб’єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб’єкта, форми власності відчужуваного майна, його правового режиму та інших обставин. Право продажу майна крім випадків примусового продажу належить власникові, який може діяти через представника. Для певних видів договорів законом може бути встановлено особливий правовий статус продавців і покупців. Істотними умовами договору є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на досягнення згоди щодо інших умов. Інші умови можуть набувати значення істотних якщо щодо них за заявою 1 із сторін має бути досягнуто згоди. Предметом договору є будї-яке майно, визнане законом об’єктом права власності і не вилучене з товарообігу. Це можуть бути як як окремі речі або їх сукупність (об’єкти природи або створені людиною матеріальні блага), так і певні зобов’язальні права, пов’язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на отримання майнових вигод (зафіксованих, зокрема, у цінних паперах). Змістом договору є права і обов’язки сторін. Так, одним з найважливіших обов’язків продавця є передача майна у власність покупця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу покупець зобов’язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець має право відповідної вимоги. У сторін можуть виникнути й інші обов’язки, зумовлені предметом та різновидом договору купівлі-продажу, особливостями місця і способу виконання та іншими обставинами, які визначені актами законодавства чи договором або випливають із змісту останнього. Види ДК-П: К-П майна або товару; К-П земельної ділянки; К-П будинку або квартири; К-П транспортних засобів; роздрібна К-П; міна; договір поставки. Форма договору проста письмова, письмова-нотаріальна та усна.

54. Поняття, види та структура цив. правовідносин. Цив. правовідносини-майнові та особисті немайнові відносини врегульовані нормами цив. права, що виникають між автономними і рівноправними суб. цив. права та суб,активними цив. обов,язками. Особлтвості: майнові і немайнові відносини що регулюються цив. правом; цив. правовідносини здійснюються на принципах ріності їх учасників та відсутності підпорядкування однієї сторони іншій; учасники мають автономію і можуть здійснювати суб. права на власний розсуд; цив. правовідносини можуть бути захищені специфічними цив. правовими засобами захисту. Види цив. правовідносин: 1. Залежно від суб. складу: абсолютні, відносні; 2. Залежать від характеру вимоги: речові, зобов,язальні; 3. Залежать від об,єкту: майнові, особисто не майнові; 4. За функціональним призначенням: регулятивні, охоронні. Склад правовідносин: суб., об,єкти, зміст. Учасниками цив. правовідносин є: фіз. особи; юр. особи; держава; АРК; територіальні громади; іноземні держави.

55. Поняття, зміст та форма права власності. Право власності – це сукупність правових норм, що закріплюють, регулюють та охороняють стан належності матеріальних та інших благ конкретним особам. Право власності в об’єктивному та в суб’єктивному розумінні. В об’єктивному розумінні право власності – це система правових норм, що регулюють відносини щодо набуття, здійснення, припинення та захисту права власності в суб’єктивному розумінні. Правом власності в суб’єктивному розумінні є найбільш повне право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності в суб’єктивному розумінні розкривається через повноваження (правомочності) власника, які складають зміст права власності. Зміст права власності складають три повноваження :право володіння;право користування;право розпоряджання. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Суб’єктами права власності в Україні є Український народ та інші учасники цивільних відносин. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом :їм забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав;їм забезпечується рівний захист права власності.Види права власності : власність Українського народу в особі ОДВ та ОМС;приватна власність :фіз. осіб;юр. осіб; державна власність-власність держави україни та інших держав в особі ОДВ; комунальна власність - власність територіальних громад; власність АРК в особі органів влади АРК. . Власність в Україні існує в 3 формах : приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівними. Право приватної власності закріплює індивідуальну належність матеріальних та інших благ.

56. Поняття, об,єкти та суб,єкти права інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності-це сукупність правових норм, які регулюють правові відносини, повязані із встановленням правомочностей конкретних осіб на строкове чи безстрокове володіння, користування і розпорядження нематеріальними обєктами, які виражені в обєктивній формі. Право інтелектуальної власності-окремий інститут цивільного права. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні. Суб’єктами права інтелектуальної власності є особи (творці), чиєю працею створено об’єкт. Це може бути автор твору, винахідник, виконавець та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права, передбачені законом. Об’єктами інтелектуальної власності є результати інтелектуальної діяльності. Норми цивільного права регулюють не саму інтелектуальну діяльність, а її об’єктивне вираження. Перелік об’єктів права інтелектуальної власності: літературні та художні твори; коп’ютерні програми; бази даних; виконання; фонограми, відеозаписи, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

57. Поняття, предмет і метод цив. права. Цивільне право як галузь права-це система правових норм, що регулюють майнові та особисті немайнові відносини на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників. Предмет цивільного права становлять цивільні правовідносини, тобто суспільні відносини врегульовані нормами цивільного права. До предмета цивільного права входять такі групи суспільних відносин: 1) майнові відносини, що виникають стосовно майна; 2) особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими. Ці відносини виникають у сфері інтелектуальної власності, зокрема право вважатися автором свого твору та отримувати за нього винагороду є різновидом саме такого особистого немайнового права; 3) особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими. Це відносини, пов’язані із забезпеченням права на життя, ім’я, честь, гідність, ділову репутацію тощо. Особливістю цих відносин є те, що вони не регулюються цивільним правом, оскільки знаходяться взагалі поза межами правового регулювання, а лише охороняються та захищаються ним. Так, саме цивільним правом визначається порядок відшкодування моральної шкоди. Правове регулювання цивільних правовідносин характеризується використанням переважно диспозитивного методу, основними елементами якого є: юридична рівність учасників цивільних правовідносин; автономія учасників цивільних правовідносин та їхнє вільне волевиявлення; майнова самостійність, у тому числі самостійна майнова відповідальність учасників цивільних правовідносин; судовий позовний порядок вирішення спорів як основний спосіб захисту порушеного права.

58. Поняття, предмет, форма та істотні умови договору страхування. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Договір страхування є реальним, оплатним та двостороннім. Реальний характер договору полягає в тому, що він, за загальним правилом, вважається укладеним з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу. Оплатність договору страхування означає те, що кожна із сторін договору зобов'язується надавати іншій стороні відповідне майнове (грошове) надання. Двосторонність договору страхування полягає у покладенні обов'язків на кожну із сторін. Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать закону і пов'язані: з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування);  з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності). Договір страхування укладається в письмовій формі у разі не дотримання письмової форми він вважається нікчемним. Істотними умовами договору страхування є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

59. Поняття, структура та види договору підряду. За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Основні ознаки договору підряду: 1) виконання таких робіт здійснюється за завданням замовника; 2) на ризик підрядника; 3) результати робіт передаються замовнику; 4) замовник повинен прийняти та оплатити результати виконаної робити; 5) виконання робіт відбувається як правило з матеріалу підрядника та його засобами або з матеріалу замовника; 6) підрядник організує процес виконання робіт самостійно але замовник має право перевіряти хід і якість робіт у будь-який час не втручаючись у діяльність підрядника;7) підрядник зобов'язаний передати не будь-який результат, а тільки той, який відповідає умовам договору підряду та забезпечити його досягнення в обумовлений строк. За юридичними ознаками договір підряду можна віднести до наступних видів договорів: двосторонній, консенсуальний, оплатний. Сторонами цього договору є з одного боку замовник - особа, яка замовляє роботи та надає контрагенту завдання на виконання роботи, а із іншого підрядник - особа, яка таку роботу виконує. Форма договору підряду може бути як усною так і письмовою, і визначається відповідно до положень ЦКУ. Види робіт, які використовуються за договором підряд, умовно їх можна поділяти на три групи. Перша - створення, виготовлення певної речі; друга - зміна споживних якостей індивідуально визначеної речі, третя - інша робота, яка може бути і не пов'язана з річчю, але в результаті повинна відбутись зміна матеріального об'єкту. В будь-якому випадку виконання підрядної роботи є виникнення матеріалізованого результату.

60. Порядок створення юр. особи. Юридичні особи створюються у порядку, встановленому законом. Залежно від характеру участі державних органів та їх засновників, традиційно вирізняють такі способи утворення юридичної особи: розпорядчий; реєстраційний; дозвільний; договірний. Розпорядчий порядок утворення юридичної особи полягає у тому, що рішення (розпорядження) про створення юридичної особи публічного права приймає компетентний орган державної влади або місцевого самоуправління, а про юридичну особу приватного права - власник або уповноважена ним особа. Реєстраційний порядок передбачає наявність нормативного акта загального характеру, який регламентує порядок утворення та діяльності певного виду юридичної особи. Дозвільний порядок створення юридичної особи передбачає наявність ініціативи засновників і дозволу відповідного органу чи підприємства. Договірний порядок створення юридичної особи має місце, коли юридична особа утворюється шляхом укладення договору між її засновниками. Незалежно від порядку утворення юридичної особи, всі вони повинні мати установчі документи: розпорядчий акт, статут (положення); установчий договір і статут; протокол зборів. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Державна реєстрація включає в себе: перевірку комплектності документів, які подаються, та повноту відомостей, що зазначені у реєстраційній картці; внесення відомостей про юридичну особу до Єдиного державного реєстру; оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та витягу в Єдиного державного реєстру. Строк державної реєстрації не повинне перевищувати трьох робочих днів з дня надходження належно оформлених документів. Юридичній особі видається свідоцтво про державну реєстрацію, яке містить у собі: найменування юридичної особи; ідентифікаційний код Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України; місцезнаходження юридичної особи; місце і дату проведення державної реєстрації; відомості про державного реєстратора.

61. Порядок та строки прийняття спадщини та відказу. Наслідки пропущення строку для прийняття спадщини.Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. На день відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, що закликаються до спадкування, і склад спадкового майна. Закон передбачає три способи прийняття спадщини: перший спосіб-спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він не відмовився від неї. Вказівка закону на те, що такий спадкоємець «вважається таким, що прийняв спадщину», свідчить, що особа, яка належить до цієї групи, вважається такою, що прийняла спадщину автоматично. І навпаки, для відмови від спадщини така особа має подати відповідну заяву до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Другий спосіб прийняття спадщини стосується окремих категорій осіб, інтереси яких потребують підвищеного захисту-малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо вони не відмовились від прийняття спадщини. Особи, які входять до цієї групи, також вважаються такими, що прийняли спадщину автоматично, бо до них застосовано визначення «вважаються такими, що прийняли спадщину». Для відмови від спадщини ці особи також мають здійснити певні дії -подати заяву до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Третій спосіб прийняття спадщини стосується спадкоємців, які бажають прийняти спадщину і не належать до першої та другої категорії (є дієздатними особами та на час відкриття спадщини не проживали постійно зі спадкодавцем). Ці особи мають подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Спадкоємці, які входять до цієї групи, не можуть визнаватися такими, що прийняли спадщину автоматично. Навпаки, для прийняття спадщини їм необхідно подати заяву, в якій висловити своє бажання щодо набуття спадкових прав та обов’язків, якщо ці особи не подадуть відповідної заяви до нотаріальної контори у строки, передбачені законом, то вони вважатимуться такими, що не прийняли спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видасться за місцем відкриття спадщини. Крім того, за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. Повторне визначення судом додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини одним і тим же спадкоємцем законодавством не передбачено. Додатковий строк, достатній для подання заяви про прийняття спадщини, не може перевищувати шестимісячного строку, для прийняття спадщини.Вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

62. Порядок укладення, зміни та розірвання цив. договору. Договір вважається укладеним, якщо сторони у належній формі погодили між собою його істотні умови. Погодження цих умов відбувається у процесі переговорів, які передують укладанню договору. Переговори починаються з пропозиції укласти договір, яку одна сторона робить іншій. Така пропозиція, що дістає вираження у запропонованому проекті договору, називається офертою, а особа, яка з нею звертається-оферентом. Ініціатором оферти є, як правило, сторона, яка надає послуги. Щоб пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона повинна відповідати певним умовам: у ній повинні міститися всі істотні умови майбутнього договору, щоб сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла про що йдеться; оферта має бути адресована конкретній особі. Тому різного роду об'яви, реклами, прайслисти не можуть визнаватися офертою, це лише пропозиції невизначеному колу осіб зробити оферту. Для укладання договору однієї оферти замало, необхідно, щоб особа, якій була адресована оферта, дала згоду прийняти пропозицію. Відповідь про прийняття пропозиції має назву акцепт. Акцептантом може бути лише та особа, якій була адресована оферта. Акцепт має бути повним і безумовним. Якщо пропозиція про укладення договору була направлена із зазначенням строку для відповіді, то договір вважається укладеним, якщо позитивна відповідь була надана протягом зазначеного строку. У тому разі, коли строк на відповідь не зазначався, договір вважається укладеним, якщо згода його укласти дана негайно або протягом звичайного нормального часу для відповіді. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності та нотаріального посвідчення і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації. Зміна договору - це зміна умов, на яких він укладений. Ці зміни можуть стосуватися умов щодо предмета, місця та строків виконання договору тощо. У разі зміни договору змінюється і зобов’язання, ним породжене, змістом якого виступають права та обов’язки сторін. Розірвання договору - це припинення зобов’язання, ним породжене, у повному обсязі. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язаннями до моменту зміни чи розірвання договору, якщо інше не встановлене договором або законом. Від розірвання договору необхідно відрізняти односторонню повну або часткову відмову від договору, яка можлива лише у випадках, передбачених законом. Одностороння відмова від договору можлива у таких договорах, як доручення, позика, банківського рахунку, а також інших подібних, де право однієї сторони на односторонню відмову від договору пов'язане з юридичною природою договору.

63.Початок, зупинення та переривання перебігу позовної давності. Перебіг строку позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка порушила право. Крім цього загального правила в законі закріплено низку спеціальних правил про початок перебігу строку позовної давності: 1) за зобов'язаннями із визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання; 2) за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, - з дня припинення насильства; 3) за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину - з дня, коли почалося його виконання; 4) у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої фізичної особи - від дня досягнення нею повноліття; 5) за регресними вимогами - з моменту виконання основного зобов'язання. Перебіг позовної давності зупиняється: якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини та ін. .Перебіг позовної давності продовжується від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, з урахуванням часу, що минув, до його зупинення. У певних випадках, внаслідок активних дій сторін перебіг строку позовної давності може перериватися. На відміну від зупинення перебігу позовної давності переривання має своїм наслідком те, що після нього перебіг позовної давності починається заново, а час, що минув до переривання, до нового строку не зараховується. Підставами для переривання строку позовної давності є: вчинення позову в установленому законом порядку, однак залишення судом позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності; вчинення зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання нею свого або іншого боргу або іншого обов'язку (наприклад, часткова сплата боргу, звернення про його відстрочення, сплата неустойки (штрафу, пені), процентів річних тощо).

64. Право користуватися чужим майном (сервітут): поняття, підстави виникнення та види. Право користування чужим майном (сервітут) – це речове право особи, яка поряд із власником може використовувати корисні властивості речі, які визначаються її цільовим призначенням. Суть сервітуту полягає у задоволенні особою своїх власних потреб за рахунок обмеженого використання корисних властивостей речей, що належать іншим особам. Власник речі, на яку встановлено сервітут, несе пасивний обов’язок по відношенню до суб’єкта сервітуту, - він зобов’язаний не чинити перешкод особі, яка має сервітутне право, у користуванні належним власнику майном. Таким чином, сервітут є обтяженням права власності, оскільки власник повинен миритися із використанням його майна іншою особою. Ознаки сервітутних прав: 1) сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном; 2) сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку; 3) сервітут не підлягає відчуженню; 4) сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном; 5) збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах. В залежності від предмету встановлення, сервітути поділяється на: земельні (встановлюються щодо земельної ділянки); сервітути, встановлені щодо іншого нерухомого майна. В залежності від кола осіб, на чию користь вони встановлені сервітути поділяються на: загальні (встановлюються на користь невизначеного кола осіб; особисті (встановлюються на користь одніє або кількох чітко визначених осіб). Підставами встановлення сервітуту можуть бути: договір; закон; заповіт; рішення суду (зокрема, у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту).

65. Право на захист та види захисту цив. прав та інтересів. Відшкодування шкоди. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Право на захист- це самостійне суб’єктивне право, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Право на захист цивільного права виникає з трьох підстав, у разі:порушення цивільного суб’єктивного права; невизнання цивільного суб’єктивного права; оспорювання цивільного суб’єктивного права. Об’єктом правового захисту поряд із цивільним правом є інтерес. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Форми захисту поділяються на:судова форма; адміністративна форма; нотаріальна форма; Самозахист цивільних прав як самостійна форма захисту . Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі; 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо). Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає:1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 3) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

66. Право на спадкування. Усунення від права на спадкування. Спадкове право - сукупність цивільно-правових норм, що встановлюють порядок переходу прав та обов'язків померлої особи за правом спадкування. Власник, після смерті якого залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями. Майно, що залишилось після смерті його власника, називається спадковим майном, або спадщиною. Слід зауважити, що спадщина складається з прав та обов'язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять і його борги (невиконані зобов'язання, неоплачені кредити тощо), якщо вони в нього були на день смерті. Спадкоємець має право приймати таку спадщину чи відмовитися від неї. Спадщина відкривається тільки після смерті громадян (фізичних осіб). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути тільки громадяни, а спадкоємцями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Спадкування між живими не буває. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а оголошення його померлим набирає законної сили після відповідного рішення суду. Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо вононевідоме,-місцезнаходження майна чи основної його частини. Усунення від права на спадкування стосується особи, яка зобов’язана була утримувати спадкодавця згідно з нормами СК. Факт ухилення особи від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади). При цьому слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов’язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов’язку. Непред’явлення спадкодавцем, який мав право на утримання, позову про стягнення аліментів до особи, яка претендує на спадщину, не є достатньою підставою для відмови в позові про усунення від права на спадкування. Правило стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК не були зобов’язані утримувати спадкодавця.

67. Правоздатність і дієздатність фіз. особи. Види дієздатності. Для того, щоб стати суб'єктом цивільних правовідносин, мати можливість укладати договори, громадянин повинен мати цивільну правоздатність і цивільну дієздатність. Цивільна правоздатність — це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов'язки. Цивільна правоздатність властива кожній людині, від неї не можна відмовитися чи уступити будь-кому. Вона виникає з народження і припиняється із смертю. Правоздатність не залежить від фізичного чи психічного стану людини, від того, чи здатна вона її здійснювати.  Характерні ознаки правоздатності: реальність (гарантованість). Кожній фізичній особі гарантується можливість стати суб'єктом всіх прав та обов'язків; рівність. У всіх фізичних осіб є рівні можливості мати передбачені законом права та обов'язки незалежно від раси, національності, політичних та релігійних переконань, статі, етнічного та соціального походження, місця проживання, мовних та інших ознак; невід'ємність. Фізична особа не може передати свою правоздатність іншій особі за оплатним чи безоплатним договором.   Обмеження цивільної правоздатності може бути примусовим та добровільним. Цивільна дієздатність-це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідал. у разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності виникає не одразу після народження, а поступово, досягнення певного віку, і залежить від психічного здоров'я фізичної особи. Види цивільної дієздатності: повну дієздатність; неповну дієздатність; часткову дієздатність; обмежену дієздатність; визнання особи недієздатною. За ЦКУ повна дієздатність настає з досягненням повноліття-18 віку. У випадках, коли законом дозволяється одружуватись до досягнення повноліття, особа, яка скористалася таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. При народженні дитини неповнолітньою жінкою також настає її повна цивільна дієздатність. У разі розірвання шлюбу до настання повноліття набута повна дієздатність особи зберігається. Також можливість надання повної цивільної дієздатності особі, якій виповнилося 16 років і яка працює за трудовим договором або бажає займатися підприємницькою діяльністю, а також особі, яка записана матір'ю, батьком дитини до досягнення нею (ним) повноліття. Повна дієздатність надається за заявою заінтересованої особи органом опіки та піклування за письмовою згодою батьків або піклувальника, а за відсутності такої згоди -судом. Неповну дієздатність мають фізичні особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні). Вони мають право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. Вони також самостійно здійснюють права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, укладають правочини за згодою своїх батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Часткова дієздатність характерна для осіб віком до 14 років (малолітні), які виступають як самостійні суб'єкти цивільних відносин і мають право: самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (правочин вважається дрібним побутовим, якщо задовольняє побутові потреби особи відповідно до її фізичного, духовного чи соціального розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість); здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Обмежена дієздатність може бути визначена судом особі, яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. 68. Припинення діяльності юр. особи. Підставами припинення ЮО є: •досягнення поставлених перед нею цілей – закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність ЮО – визнання банкрутом – якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено виконання цих умов або не змінено вид діяльності – якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства; •з інших підстав, передбачених законодавством. Припинення державних організацій, що є ЮО, здійснює орган, за рішенням якого вони утворюються. Ліквідація і реорганізація ЮО здійснюється за рішенням власника майна або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням суду чи господарського. Громадські організації, що є ЮО, припиняють свою діяльність на підставах, передбачених у їх статутах. Формами припинення ЮО є: •ліквідація – реорганізація. При ліквідації ЮО припиняє свою діяльність без правонаступництва, тобто переходу прав та обов’язків до інших осіб. Ліквідація ЮО здійснюється ліквідаційною комісією, що її створює власник, а у разі банкрутства – господарський суд. При реорганізації справи і майно переходять до іншої ЮО у порядку загального правонаступництва. Формами реорганізації є: злиття, приєднання, поділ, виділення або перетворення. Злиття має місце тоді. коли дві або більше ЮО об’єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування. Приєднання має місце тоді, коли одна ЮО включається до складу іншої ЮО, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Приєднувана організація припиняє свою діяльність. поділ означає що на базі однієї ЮО виникає дві або більше ЮО, а ця перша припиняється. При виділенні немає припинення ЮО. З її складу виділяється нове соціальне утворення, яке має права ЮО. Перетворення полягає в тому, що на основі ЮО створюється нова ЮО, яка має інший профіль, цілі діяльності, але приймає всі активи і пасиви свого попередника. Філії і представництва не мають прав ЮО, їх керівники діють на підставі довіреності, одержаної від ЮО.

69. Публічна обіцянка винагороди. Публічна обіцянка винагороди-це односторонній правочин, на підставі якого одна особа зобов'язується сплатити певну винагороду будь-якій особі за умови досягнення нею зазначеного в оголошенні результату. Обіцянка про сплату винагороди має відповідати таким вимогам: 1) вона має бути публічною, тобто сповіщеною в засобах масової інформації або іншим чином доведеною до невизначе-ного кола осіб. Публічною вважається і обіцянка, яка звернута до певного кола осіб. Якщо ж звернення адресовано конкретним особам, воно втрачає ознаку публічності і набуває договірного характеру; 2) обіцянка винагороди повинна мати майновий характер (тобто повинна обіцятися певна грошова сума, певне майно або певні блага майнового змісту; 3) винагорода повинна обіцятися за вчинення правомірних дій; 4) має бути зазначено результат, якого необхідно досягнути; 5) із оголошення повинно бути зрозуміло, хто обіцяє винагороду, і місце, куди необхідно надати результат; 6) обіцянка може бути оголошена в будь-якій формі (письмово, по телебаченню, по радіо, по Інтернету тощо). Особи, які бажають відгукнутися на обіцянку, можуть вимагати письмового підтвердження інформації; 7) строк досягнення результату не є обов'язковою умовою. Якщо він не встановлений, то оголошене завдання вважається чинним протягом розумного строку. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди. Особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку із зміною завдання. Зобов'язання припиняється у разі: 1) досягнення результату і виплати винагороди; 2) закінчення визначеного для виконання строку:  3) закінчення "розумного" для виконання строку.

70. Речі як об,єкти цив. права. Речі -найпоширеніший об’єкт цивільно-правових від-носин, оскільки за їхньою допомогою задовольняються істотні потреби громадян та організацій. Речі є об’єктами речових правовідносин, що виникають з договору застави. Речі також об’єкти цивільно-правових відносин, що виникають з договорів купівлі-продажу, обміну, дарування. Тут суб’єктивні обов’язки продавця, дарувальника спрямовані на передачу права власності на річ і самої речі. І хоч при цьому виникають не речові, а зобов’язальні відносини, об’єктом останніх поряд з діями боржника є речі. З врахуванням цільового призначення об’єктів цив. прав та відмінностях у правовому режимі речі класифікуються по групам:1. Засоби виробництва і предмет споживання (сировина – втрачають свої споживчі властивості у результаті одного технологічного циклу). 2. Індивідуально визначені та родові речі (родові речі – характеризуються кількістю, мірою, вагою, є замінними: цукор, цемент. При втраті боржником родової речі він повинен повернути кредиторові таку ж саму річ. Індивідуально-визначені речі – характеризуються лише їм властивим ознакам (антикваріат, твори архітектури), є незамінними. При втраті боржником такої речі він повинен повернути кредиторові вартість втраченої речі у грошовому виразі). 3. Подільні і неподільні речі (Якщо річ можна поділити і вона при цьому не втрачає свого функціонального призначення, вона є подільною). 4. Рухомі і нерухомі речі. 5. Споживні і неспоживні речі. 6. Головні речі і приналежності. 7. Плоди і доходи (Під плодами розуміють нові речі, які виникають в результаті органічного розвитку інших речей (врожай, сам приплід худоби). Під доходами розуміють надходження, які отримує особа в силу того, що відповідна річ передана нею іншій особі у власність або в користування на оплатній основі). 8. Речі, дозволені в обігу, обмежені в обігу, вилучені з обігу (речі, дозволені в обігу – є об’єктом цив. правових відносин; обмежені в обігу – мають спеціальний правовий режим або набуваються за особливим дозволом (зброя); вилучені з обігу – не можуть бути предметом угод (надра землі, лісовий фонд)). 9 гроші і цінні папери (гроші оцінюються в цив. обігу не кількістю грошових знаків, а числом плюс виражених цим знаком грошових одиниць. Гроші є законним платіжним засобом).

71. Роздрібна К-П: поняття та види. Роздрібна купівля-продаж є найпоширенішим видом договору купівлі-продажу, оскільки має на меті задоволення споживчих потреб населення. За договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність із продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його. Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатний. Сторонами договору є продавець (юридична особа або фізична особа—підприємець, які здійснюють торговельну діяльність) та покупець (фізична або юридична особа, що набуває товар для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю). Істотною умовою договору є умова про предмет. Предметом є товар, призначений для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю. У разі продажу товарів у кредит значення істотної умови набуває строк повернення кредиту. Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним, тому продавець може висловити пропозицію укласти договір у вигляді так званої публічної оферти, яка буває двох видів: 1) пропозиція товару в рекламі, каталогах, а також інших описах товару, якщо вона містить усі істотні умови договору; 2) виставлення товару, демонстрація його зразків або надання відомостей про товар (описів, каталогів, фотознімків тощо) у місцях його продажу незалежно від того, чи вказано ціну та інші істотні умови договору, крім випадків, коли продавець явно визначив, що відповідний товар не призначений для продажу. Форма договору: усна (на підтвердження укладення договору видається відповідний документ) або письмова. ЦК виділяє такі види договору роздрібної купівлі-продажу: договір з умовою про прийняття покупцем товару у встановлений строк; договір про продаж товарів за зразками; договір про продаж товарів з використанням автоматів; договір з умовою про доставку товару покупцеві; договір найму-продажу.

72.Спадковий договір. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. Суб'єктами спадкового договору є відчужувач і набувач. Відчужувачем може бути одна або кілька фізичних осіб - подружжя, один з подружжя або інша особа. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа. Основні властивості спадкового договору такі: він є одностороннім. З моменту укладення договору в набувача виникають обов'язки вчинити певні дії в інтересах відчужувача, а відчужувач має право вимагати виконання дій, передбачених договором;  умовою набуття права власності на майно відчужувача є смерть останнього (оголошення громадянина померлим). Проте уразі визнання громадянина померлим набувач протягом 5 років немає права відчужувати нерухоме майно, яке перейшло йому за договором. Нотаріус накладає на це майно заборону відчуження;  спадковий договір є консенсуальним. Він вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди стосовно основних його умов. Саме з цього моменту виникають права і обов'язки сторін  спадковий договір є оплатним-набувач набуває певне майно, але, натомість, має понести певні витрати; Спадковий договір укладається у письмовій формі, підписується сторонами у присутності нотаріуса і підлягає нотаріальному посвідченню за місцем знаходження основної частини спадкового майна. Відчужувач, передаючи своє право власності на майно набувачеві, фактично добровільно позбавляє себе права власності. З моменту укладення договору він може володіти майном, але не розпоряджатися ним. Для забезпечення виконання спадкового договору відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за його виконанням. Оскільки дії із виконання спадкового договору полягають у здійсненні контролю за спадковим майном, це може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю або юридична особа. У випадку неналежного виконання спадкового договору особа яка здійснює контроль за його виконанням, може звернутися до суду з позовом про розірвання умов договору внаслідок невиконання його однією із сторін. Спадковий договір може бути розірвано на вимогу відчужувача, набувача або осіб, які здійснюють контроль за виконанням такого договору. Після смерті відчужувача спадковий договір може бути розірвано на вимогу осіб, які здійснюють контроль за виконанням такого договору (в тому числі нотаріуса). На вимогу набувача спадковий договір може бути розірвано судом як до смерті, так і після смерті відчужувача. Однак для цього має бути встановлена неможливість виконання ним розпоряджень відчужувача.

73. Спадкування за законом. Досить часто спадкодавці не складають заповітів. Тут діє деже просте правило: спадкоємство відбувається за законом, оскільки оскільки воно не змінено заповітом. Спадкоємцями за законом є діти, дружина, батьки померлого, онуки і правнуки; брати і сестри; дід і бабуся як з боку батька, так і збоку матері. Однак всі ці спадкоємці спадкують права та обов’язки померлого в порядку черги. До числа спадкоємців за законом належать також непрацездітні особи, що перебували на утриманні померлого не менше як один рік до його смерті. Вони успадковують нарівні зі спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкємства. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини. У п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Якщо немає спадкоємців ні за законом належать також непрацездатні особи, ні за заповітом, або жоден із спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавленні заповідачем спадщини, майно померлого переходить до держави. Зазначемо, що й у разі, якщо через відсутність спадкоємців за законом заповідана тільки частина майна спадкодавця, то решта майна переходить до держави

74. Спадкування за заповітом. Заповіт – це особисте розпорядження особи (заповідача) щодо майна, яке їй належить, майнових прав та обов’язків на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю, і вчинення заповіту через представника не допускається. Спадкоємцями можуть бути одна або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у заповідача з цими особами сімейних, родинних відносин. Заповідач має право охопити заповітом права та обов’язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов’язки, які можуть йому належати у майбутньому.Важливим є те, що заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.  Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов’язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення.  Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або в окремих випадках іншими посадовими, службовими особами. Зокрема це відбувається у наступних випадках:   якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування;  заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні;  заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна;  заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції;  заповіт особи, яка тримається в установі виконання покарань, може бути посвідчений начальником такої установи;  заповіт особи, яка тримається у слідчому ізоляторі, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора.Потрібно зазначити, що всі заповіти підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі.  Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни.Крім того, Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт. Важливо, що кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Для виконання заповіту визначається його виконавець.  Він може бути визначений самим Заповідачем, призначений нотаріусом або призначений за ініціативою спадкоємців.  Виконавець заповіту здійснює всі необхідні дії з метою здійснення волі Заповідача, записаної у заповіті.Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, яка виражена у заповіті.

75. Способи набуття та припинення права власності.Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Презумпція „правомірності набуття права власності (якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом). Способи набуття права власності, прийнято поділяти на первісні і похідні. В основу поділу в юридичній літературі покладаються різні критерії: за черговістю виникнення (вперше виникає чи вже існувало); в залежності від волі попереднього власнока (з його волі чи без такої); за правонаступництвом (з переходм прав та обов’язків чи без такого). До первісних способів набуття права власності належать: набуття добросовісним набувачем права власності на майно відчужене особою, яка не мала на це права; набуття права власності на новостворене майно; набуття права власності на перероблену річ;привласнення загальнодоступних дарів природи; набуття права власності на безхазяйну річ; набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився; набутя права власності на знахідку; набуття права власності на бездоглядну домашню тварину; набуття права власності на скарб; набувальна давність. До похідних способів належать: 1.набуття права власності на підставі цивільно- правовичх правочинів :договір; спадкування; 2.набуття права власності у разі приватизації державного та комунального майна. Підстави набутя права власності для одних учасників цивільних відносин водночас є підставами його припинення для інших. ЦКУмістить спеціальні підстави припинення права власності: відчуження власником свого майна;відмова власника від права власності;припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;знищення майна;викуп пам’яток історії та культури;викуп земельної ділянки у зв’яку із суспільною необхідністю;викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;накладення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;реквізиція;конфіскація; припинення юридичної особи чи смерть фізичної особи. Право власності може бути припинено в інших випадках, встановленх законом.

76. Форми та місце вчинення правочину.Загальною умовою чинності правочину є його вчинення у формі, встановленій законом. ЦК передбачає дві форми вчинення правочину: усну й письмову. Сторони можуть обирати будь-яку форму для вчинення правочину на власний розсуд. Важливе значення має правильне визначення моменту завершення вчинення правочину, оскільки саме цей момент фіксує настання бажаних правових наслідків. При письмовому оформленні правочину таким моментом може бути скріплення на відповідному письмовому документі підписом учасника зафіксованих у ньому необхідних для настання правових наслідків умов. Якщо ж для даного правочину письмова форма є необов'язковою, він може вважатися вчиненим за умови вчинення сторонами таких дій, що засвідчують їхню волю до настання бажаного правового результату. Одним з практично важливих є питання про місце вчинення правочинів. Закон розрізняє два випадки визначення місця вчинення правочину: 1)стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво-або багатостороннього правочину (договору). Стосовно одностороннього правочину правило про встановлення місця його вчинення. Місцем вчинення є місце волевиявлення сторони. Волевиявлення можливе у різних формах: усній, письмовій, з нотаріальним посвідченням, з наступною державною реєстрацією. Відповідно форма волевиявлення може полегшувати або ускладнювати встановлення місця вчинення правочину. Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочину, вчиненого в усній формі. Досить складно встановити місце вчинення правочину, вчиненого у простій письмовій формі, хіба Що у ньому самому може міститися вказівка на таке місце або воно може випливати зі змісту правочину. Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору)визначається відповідно до правил ЦК. Ця норма передбачає, що договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. Певні труднощі викликає встановлення місця вчинення правочину, який підлягає державній реєстрації, у випадку коли укладення договору відбулося в одному місці, а реєстрація — в іншому. Оскільки такий правочин набуває чинності з моменту його державної реєстрації, то вирішальне значення мусить мати не місце волевиявлення чи місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, а місце державної реєстрації правочину. Адже до реєстрації правочин вважається

таким, що не укладений взагалі.

77. Форма та порядок посвідчення заповіту.Заповіт має бути складений у письмовій формі, підписаний особисто заповідачем, із зазначенням місця і часу складення заповіту. Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою особою за її дорученням у її присутності та в присутності нотаріуса цей документ може підписати інша особа. Про причини, з яких фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальноїдії, не могла підписати документ, зазначається у посвідчувальному написі. Правочин за особу, яка не може підписати його, не може підписувати особа, на користь або за участю якої його посвідчено. На бажання заповідача, а також у випадках, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Заповіт має бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини. Нотаріус при посвідченні заповіту зобов’язаний роз’яснити заповідачу зміст про право на обов’язкову частку у спадщині, зміст щодо нікчемності заповіту на майно, яке є предметом спадкового договору та про право заповідача на скасування та зміну заповіту. Для більш повного і всебічного захисту інтересів заповідача і збереження таємниці заповіту передбачається можливість складення секретного заповіту, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Особливий порядок посвідчення нотаріусом секретного заповіту робить неможливим передчасне ознайомлення з його змістом будь-якої особи. Секретний заповіт оголошується нотаріусом лише після смерті заповідача і відкриття спадщини. Заповіти, складені та посвідчені, змінені або скасовані в установленому законодавстві порядку, підлягають обов’язковій реєстрації у Спадковому реєстрі у порядку, установленому Положенням про Спадковий реєстр. Інваліди 1 та 2 групи звільняються від сплати державного мита за посвідчення заповіту та його реєстрацію у Спадковому реєстрі.

78. Функції та принципи цив. права. Функції цивільного права: регулятивна; охоронна; попереджувально-виховна; стимулююча. Реалізація регулятивної функції забезпечує врегулювання нормами цивільного права відносин власності, товарно-грошових та особистих немайнових. Чинність охоронної функції забезпечує захист порушених суб'єктивних майнових і особистих прав. Чимало цивільно-правових норм виконують охоронну функцію, у тому числі норми, присвячені цивільно-правовим договорам: купівлі-продажу, поставці, майновому найму тощо. Цивільно-правові норми, які передбачають охоронні позадоговірні зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного придбання чи збереження майна за рахунок коштів іншої особи, головним чином виконують охоронну функцію. Попереджувально-виховна функція тісно пов'язана з охоронною. Попереджувально-виховний ефект досягається через інститут цивільно-правової відповідальності. Сам факт існування цивільно-правових норм про відповідальність позитивно впливає на свідомість громадян, утримуючи їх від правопорушень. Принципи цивільного права відображають найбільш характерні його властивості. Застосування конкретних норм права можливе лише з урахуванням положень, які містять загальні принципи права. Становлення і розвиток цивільного права базується як на загальноправових принципах, так і на галузевих. Вони поширюються на всі галузі права. Галузеві принципи: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини. Тобто органи державної влади і самоуправління не повинні втручатися в приватне життя особи, визначати її місце в суспільстві, диктувати характер поведінки неприпустимість позбавлення права власності. Держава надає рівну правову охорону власності незалежно від її форм та видів. Підстави і порядок позбавлення права власності регламентовані законом; свобода договору. Цей принцип реалізується шляхом: а) вільного вибору контрагентів; вільного обрання виду договору; вільного формування умов, на яких договір укладається; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Не допускається адміністративне втручання в підприємницьку діяльність. Водночас керуючись інтересами публічними, держава за певних умов може регламентувати певні відносини; судовий захист цивільного права та інтересу. Суд зобов'язаний розглянути будь-який спір, що стосується захисту законних прав і свобод особи; справедливість, добросовісність та розумність. Принципами цивільного права виступають також: принцип поєднання інтересів особи та суспільства; принцип недопущення здійснення цивільних прав, яке б суперечило їх призначенню.

79.Цивільне законодавство: поняття та структура. Цивільне законодавство - це система законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, які містять цивільно-правові норми. Цивільне законодавство відрізняється від цивільного права як правової галузі тим, що в першому випадку йдеться про сукупність нормативних актів, а не норм права, сукупністю яких є цивілістика як галузь права. Особливість цивільного законодавства полягає в наявності значної кількості диспозитивних правил, які діють лише в тому випадку, якщо самі учасники регульованих відносин не передбачають інший варіант своєї поведінки. Однак цивільне законодавство містить багато загальнообов'язкових, імперативних норм, які не допускають жодних відступів від змісту, особливо при визначенні статусу суб'єктів і режиму речових та виключних прав. У разі сумніву в юридичній природі конкретної цивільно-правової норми слід виходити з її імперативного характеру, оскільки диспозитивність повинна бути прямо, недвозначно виражена в ній. Структура цивільного законодавства побудована з нормативних актів, викладених у певній послідовності за критерієм їх юридичної сили. Структурно цивільне законодавство складається з п'яти видів нормативно-правових актів: КУ, яка становить його основу і має найвищу юридичну силу; ЦКУяк основний акт цивільного законодавства; інші закони, які приймаються відповідно до КУ; постанови КМ України, які регулюють цивільні відносини; підзаконні нормативно-правові акти, видані іншими органами державної влади України, органами влади АРК у випадках і в межах, установлених КУ та законом.

80. Цінні папери: поняття, групи, види та правове регулювання. Цінні папери-документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), та власника, і передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам. Групи цінних паперів: 1.Пайові цінні папери - цінні папери, які посвідчують участь їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів), надають власнику право на участь в управлінні емітентом і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна у разі ліквідації емітента. До пайових цінних паперів відносяться: акції та інвестиційні сертифікати. 2.Боргові цінні папери - цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання. До боргових цінних паперів відносяться: облігації підприємств; державні облігації України; облігації місцевих позик; казначейські зобов'язання України; ощадні (депозитні) сертифікати; векселі. 3.Похідні цінні папери - цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів; 4.Товаророзпорядчі цінні папери - цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах. Так за порядком їх розміщення (видачі) цінні папери поділяються на емісійні та неемісійні. За формою існування цінні папери можна поділити на документарні та бездокументарні. Цінні папери за формою випуску можуть бути на пред'явника, іменні або ордерні. Види цінних паперів: акції; облігації;облігації підприємств;облігації місцевих позик;державні облігації України;казначейські зобов'язання України;інвестиційні сертифікати;ощадні (депозитні) сертифікати;векселі;іпотечні, приватизаційні, похідні та товаророзпорядчі цінні папери.