Осн. л-раЕконом Іст / ЕІ_Тимочко-Пучко / tema-8-11

Зростання феодального землеволодіння погіршувало становище раніше вільних селян. Збільшувались їхні повинності, вони підпадали під юрисдикцію феодала. Крім державних повинностей, вони мусили виконувати повинності на користь володільця землі: відбували панщину, сплачували оброк продуктами, чинш тощо.

На Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. панщина ще не була головною формою експлуатації. Більш поширеними були чинш і данина продуктами. Форми експлуатації залежали від господарського розвитку тієї чи іншої місцевості, від економічного стану маєтку тощо.

Посилення експлуатації призводило до зубожіння основної маси козацтва і посполитих.

Селяни втрачали землі, худобу. Безперервно зростала кількість підсусідків, городників. Ряди збіднілих поповнювалися також за рахунок переселенців з Правобережної України.

У той же час міцніла заможна верхівка сіл. Вона охоче прий­мала до своїх дворів переселенців, експлуатувала їх, займалася перепродажем сільськогосподарської продукції, заводила млини, крупорушки, гуральні, олійниці, займалася лихварством. У своїх господарствах почала використовувати найману працю, яка наприкінці XVII ст. набула значного поширення. Навіть гетьмани в своїх універсалах рекомендували старшині застосовувати найману працю, а не панщину.

Подібні процеси відбувалися і на Слобідській Україні, заселення якої почалося в XVI ст., масового порядку набрало під час визвольної війни 1648—1654 рр. і не припинялося протягом усієї другої половини XVII ст. Заселялася ця територія як переселенцями з російських районів, так і в більшості з України. Тут було засновано багато слобід (звідси і пішла назва «Слобожанщина», «Слобідська Україна») і міст, таких як Харків, Суми, Лебедин, Недригайлів, Олешня тощо.

Уряд Росії був зацікавлений у заселенні цього краю, це забезпечувало охорону південно-східних кордонів. Тому переселенцям надавалися всілякі пільги, матеріальна допомога, вони вважалися вільними людьми.

Адміністративно-територіальний устрій був таким же, як на Гетьманщині: полки, сотні. Слобожанщину було поділено на п’ять полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький, Ізюмський. Підпорядковані вони були не гетьману Війська Запорізького, а Розрядному приказу Росії.

Основним заняттям населення було землеробство. Для цього тут були дуже сприятливі умови: родючі ґрунти, луки, озера тощо. Навіть у містах більша частина мешканців займалася землеробством. Поряд із землеробством розвивалося скотарство і різні промисли: млинарство, гуральництво, бджільництво, рибальство, видобуток солі, селітроваріння й т. ін.

З самого початку колонізації краю поряд із слободами козаків і селян засновували свої поселення поміщики, старшини, монастирі й розпочинали наступ на общинне землеволодіння. Уряд підтримував ці зазіхання, і тут швидко почало розвиватися велике феодальне землеволодіння: світське і монастирське, вотчинне і помісне. Форми експлуатації селян майже не відрізнялися від тих, що були на Гетьманщині: панщина, натуральні повинності, чинш.

У важкому стані в другій половині XVII ст. опинилася Правобережна Україна. З 1667 р. було відновлено панування Польщі. Польські феодали намагалися відновити тут колишні кріпосницькі відносини. Постійні напади кримських татар і турок ще більше ускладнювали становище. Населення зменшилося і через те, що багато загибло під час визвольної війни, і тому що багато переселилося на Лівобережжя і Слобожанщину. Економіка підупала. Особливо в тяжкому стані опинилися Південна Київщина і Брацлавщина. Та з великим напруженням сил мало-помалу господарство почало відбудовуватись.

На Волині й у Галичині, які менше постраждали під час визвольної війни і від нападів татар і турок, господарство розвивалося швидше. Тут феодали швидко відновили кріпосницькі порядки і продовжували розвивати свої господарства шляхом розширення фільварків, тобто шляхом скорочення селянських земель. У фільварках розвивалися ті галузі, для яких були найбільш сприятливі умови, і на продукцію яких був великий попит на ринках: хліб, худоба.

Формами ренти були: панщина, данина, чинш. У Галичині панщина становила від 4 до 6 днів на тиждень з лану, а в Калузькому старостві навіть 12 днів на тиждень. На Волині норми панщини були нижчими. Тут були господарства і з одноденною панщи­ною. Крім панщини, селяни мусили виконувати і всілякі допоміжні роботи, як то чесати льон, коноплі, гатити греблі тощо.

Наступ на селян, зростання фільварків призводили до зубожіння більшості селян, зростання кількості малоземельних і безземельних. У багатьох селах Галичини селянський наділ становив 1/4 і навіть 1/16 лану.

На Волині цей процес відбувався повільніше. Зубожілі селяни, втрачаючи землі, наймалися на роботу до заможних, у фільварки, йшли в міста. Таким чином, можна сказати, що в сільському господарстві з’являються елементи нових, капіталістичних відносин.

Після возз’єднання України з Росією українські міста, як ми вже зазначали, зберегли свої права і привілеї. Більше того, ряд міст (Новгород-Сіверський, Остер, Погар, Мглин) одержали магдебурзьке право. Проте треба сказати, що це право було досить умовним, тому що фактично міста підлягали владі царя, гетьмана, в їхнє життя втручалися царські воєводи. Крім того, не поодиноким випадком була роздача «на ранг», «на вічність» і т. ін. міст і містечок. Так уже в 60-х рр. XVII ст. у приватній власності опинились Ромни, Сміла, Лохвиця, Домонтов та інші міста і містечка. Деякі міста наприкінці XVII ст. почали втрачати магдебурзьке право, так його втратили Лубни, Кролевець.

Міщани мусили відбувати багато повинностей. Вони охороняли міста, ремонтували замки, утримували розташовані в них війська, міську адміністрацію, церкву, давали продукти і гроші на утримання гетьмана, сплачували різноманітні податки.

Проте ніщо не могло зупинити розвиток продуктивних сил. Економіка розвивалась, у містах збільшувалась кількість ремісників і ремісничих професій, їх уже налічувалось близько 300. У цілому в 36 найбільших містах Лівобережжя 26% мешканців становили ремісники, а в окремих містах і більше. Наприклад, у Стародубі ремеслом займалися 38 відсотків населення. Ремесло поступово переростало в мануфактуру. Насамперед це стосується залізоробної промисловості. Велика кількість рудень з’явилася на Лівобережній Україні після визвольної війни. Тут для розвитку цієї галузі були всі умови і великий попит на залізо. Одна невелика рудня за рік могла дати 500—700 пудів заліза. На руднях був розподіл праці, на них працювали ковалі, димарі, курачі, рубачі. Зосереджені вони були, головним чином, на чернігівському Поліссі. В XVII—XVIII ст. тут діяло майже 100 невеликих «заводів». Виготовляли на руднях найрізноманітнішу продукцію: для сільського господарства, млинів, війська. Але продукція українських рудень за всіма показниками поступалася продукції російських залізоробних підприємств, і тому вони не переросли у великі мануфактури і, не витримавши конкуренції з останніми, у 40—50-х рр. XVIII ст. починають занепадати.

На Полтавщині й Слобожанщині добре розвивалося селітроваріння. Селітроварінням займалися старшина, козаки, міщани і навіть селяни. Великі «заводи» були у Кочубея, Мазепи, Шидловського, Донця та ін. На варницях працювало від 10 до 30 чоловік, а іноді і до 50 найманих робітників різних спеціальностей.

Поступово у мануфактури перетворювалися гути-підприєм­ства, на яких виробляли скло і скляні вироби. У більшості вони були розташовані на Житомирщині та Чернігівщині. Скло і вироби зі скла користувалися великим попитом не тільки в Україні, але й у Росії, Білорусії.

Підприємства мануфактурного типу виникали у винокурінні, виробництві сукна, соляних варницях, у виробництві паперу і друкарнях.

У тій частині України, що відійшла до Польщі, з середини XVII ст. міста переживали занепад. Деякі міста і містечка перетворилися на села. Безперервні війни, грабунки, спустошення, привілейовані володіння феодалів у містах (юридики), зростаючий податковий тягар гальмували розвиток міст на Правобережній і Західній Україні.

Багато міст і містечок були приватними володіннями світських і духовних феодалів. Населення таких міст відбувало панщину.

Після визвольної війни 1648—1654 рр. посилився національний і релігійний гніт. Польський уряд обмежував права міщан-українців, їх не брали до цехів, змушували приймати католицтво. У 1696 р. українську мову було заборонено в державних установах тощо.

Проте економічні зв’язки Правобережної і Західної України з Лівобережжям, Росією не припинялися.

Отже, можна сказати, що в другій половині XVII ст., не зважаючи на роз’єднання України, посилення феодально-кріпос­ницького гніту, наступ на волю козаків і селян, економіка розвивалася. Розвивалися сільське господарство, ремесла, зростала кількість ремісничих спеціальностей і повільно виникали мануфактури. Збільшилася кількість міст і міського населення.

XVIII ст. було складним періодом у соціально-економічній історії України. Наприкінці XVIII ст. було скасовано автономію Української гетьманської держави. В 1783 р. її було поділено на намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Козацькі полки перетворили на регулярні, старшина одержала російські військові ранги і дістала дворянські права. На Слобідській Україні козацьке самоврядування було ліквідовано ще раніше, в 1780 р. з’явилося Харківське намісництво. У 1775 р. остаточно зник­ла Запорізька Січ, на її землях виникла Новоросійська губернія.

Велике значення в розвитку економіки і соціально-політич­ному житті мали реформи Петра І в 1-й чверті XVIII ст. Ці реформи мали на меті ліквідувати економічну відсталість країни, зміцнити феодальні відносини, забезпечити вихід Росії в Балтійське море, підвищити її престиж на міжнародній арені. Всі реформи здійснювались в інтересах дворянства, тому багато перетворень відбулося в промисловості, торгівлі, фінансах і значно менше — у сільському господарстві. Для поліпшення сільського господарства, підвищення його продуктивності уряд рекомендував, а в деяких випадках і зобов’язував приділяти увагу впровад­женню нових технічних культур: лікарських рослин, тютюну, трав для виготовлення барвників. Рекомендувалося розширяти посіви льону, конопель, розводити породисту худобу тощо. З цією метою за кордоном купували і завозили в Росію й Україну ви­сокосортний тютюн, перських і сілезьких коней, тонкорунних овець, велику рогату худобу. Створювались державні й поміщицькі конярські заводи.

Особливу увагу було звернено на розведення тонкорунних овець в Україні. Їх розподіляли по державних і поміщицьких господарствах, для догляду за ними виписували з-за кордону вівчарів і «суконних справ майстрів», за кордон на державний кошт посилали людей для навчання вівчарства, стрижки вовни і наступної її обробки. Внаслідок таких заходів на Лівобережній Україні було засновано кілька зразкових «овечих заводів» з великою кількістю овець.

Реформи уряду Петра І в промисловості мали наслідком в Україні будівництво нових і розширення вже діючих суконних, парусинових, селітряних, полотняних, фаянсових мануфактур. З’явилися мануфактури з виробництва шовку-сирцю і шовкових виробів. Усі ці зрушення відбувалися в поміщицьких і старшинських господарствах і в більшості в другій половині XVIII ст.

На початку XVIII ст., після війни зі шведами і Прутського походу (1711 р.) Петра І на Лівобережній Україні почало зроста- ти землеволодіння російських і іноземних феодалів. З’являються маєтки канцлера Головкіна, підканцлера Шафірова, фельдмаршала Шереметьєва, Меншикова. Одержують маєтки сербські, чорногорські дворяни, які під час Прутського походу перейшли на бік Росії. Великими землевласниками стали серби Милорадовичи та ін.

Продовжувало зростати і старшинське землеволодіння. Не задовольняючись державними наданнями царського уряду, гетьманів і полковників, старшина збагачувалась самостійно, за рахунок земель посполитих і маси козацтва. До 1744 р. 270 сімей української лівобережної старшини одержали по універсалах і насильно захопили 19424 селянські й козацькі двори. Число вільних селян усе зменшувалось, майже зовсім зникали вільні села. У гетьмана Мазепи було близько 20 тис. селянських дворів, у Скоропадського також. Великими землевласниками стали Галагани, Кочубеї, Лизогуб, Маркович, Гамалія і багато інших.

У другій половині XVIII ст. з’явилися величезні маєтки гетьмана Розумовського, графа Р. Воронцова, голови Малоросійської колегії П. Рум’янцева. У кінці XVIII ст. вільних селян в Лівобережній Україні вже майже не було.

Маючи великі землеволодіння, українська старшина не мала твердих прав на них і протягом усього періоду з 1654 р. вона добивалася від російського уряду визнання права повної власності на всі маєтки, якими володіла, і зрівняння старшини в рангах з російськими офіцерами і чиновниками. У 1782 р. українській старшині було надано права російського дворянства і право володіти всіма землями, які в неї були.

Зі зростанням великого феодального землеволодіння посилюється прагнення поміщиків і української старшини покріпачити селян, позбавити їх і козаків прав і, перш за все, права переходу. В Лівобережній Україні після визвольної війни 1648—1654 рр. більшість посполитих і всі козаки були вільними, мали право володіти землею, передавати її в спадщину, право вільного переходу зі маєтку в маєток тощо. У 1706 р. Мазепа у своєму універсалі до старшини Полтавського полку наказував розшукувати селян, які вийшли зі старшинських маєтків, відбирати в них майно, повертати панам, бити і навіть вішати.

Проте такі заходи зустрічали різкий опір з боку селян і козаків, які ще добре пам’ятали події визвольної війни. Пам’ятала їх і старшина. Тому вона обирає інший шлях покріпачення: особиста свобода селянина визнається, але вони позбавляються права на землю й інше нерухоме майно. Все це тепер оголошується власністю феодала. Ця ідея, як правова норма, була внесена в «Права, по которым судится малороссийский народ» в середині XVIII ст. А в 1760 р. за гетьмана Розумовського його універсалом було заборонено селянам переходити на нові місця без дозволу власника маєтку, в якому вони жили. В 1765—1769 рр. було проведено генеральний (Рум’янцевсь­кий) опис населення. Остаточно права переходу селян Лівобережної України було позбавлено указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Відтоді селяни і формально стали кріпаками.

Щодо козаків, то з другої половини XVIII ст. царський уряд послідовно проводив політику ліквідації лівобережного козацтва, і після скасування автономії України в 1783 р. козацтво як стан було знищено. Вони зберегли особисту свободу, право володіння землею, але мусили сплачувати податки і відбувати повинності. За юридичним статусом вони наближалися до державних селян. При ліквідації козацтва їм була надана можливість перейти до міщанства, купецтва, ремісників.

Одночасно з процесом консолідації старшинського землеволодіння, розвитком ринкових відносин ішло розшарування селянства і козацтва. Козаки поділялися на виборних і підпомічників. Цей розподіл відбувся ще за часів гетьманування Мазепи в 1701 р. і регулювався економічними факторами. Це не були якісь дві сталі групи. Збіднілі виборні козаки переходили до групи підпомічників і навпаки, багатий підпомічник міг стати виборним.

Виборні козаки загалом були в декілька разів заможнішими підпомічників, проте і вони були не однаково забезпечені землею, угіддями, худобою, реманентом. Так, у Канівській сотні Переяславського полку було 35,44% виборних козаків (171 господарство) і 44,45% підпомічників (258 господарств). Серед вибор­них добре забезпечених землею було 43 господарства, середньоземельних — 67 господарств, малоземельних — 34 господарства і безземельних — 10 господарств. Щодо роду занять, то землеробством займалося 128 господарств, землеробством і торгівлею — 22 господарст­ва, торгівлею — 7 господарств, заробітками — 6 господарств.

Заможна частина козацтва збагачувалась за рахунок різних промислів: вітряки, водяні млини, пасіки, торгівля. Вони використовували найману працю. Деякі козаки мали навіть своїх підданих. У с. Шамовці Топальської сотні Стародубського полку козак Андрій Неронівський мав 4 найманих робітників і 38 підданих.

У той час як невелика частина козаків багатіла, більшість розорювалася. Однією з причин зубожіння маси козацтва була непосильна військова служба. В 1740 р. було проведено ревізію по полках Лівобережної України, щоб з’ясувати стан оборонців держави, і становище виявилося дуже невтішне. Так, у Лубенському полку з 9167 козачих дворів тільки 1542 виявилися спроможними нести службу, а 7625 дворів були віднесені до категорій «малоґрунтовних немогучих», «тяглоубогих», «пеших нищет­них», тобто таких, що відправляти службу не мали змоги.

Збідніли козаки мусили або йти на заробітки, або займатися поденною роботою. У другій половині XVIII ст. на Лівобережній Україні це стало повсюдним явищем. У м. Рипську стародубського полку 30% козачих дворів жили тільки з заробітків, не маючи зовсім землі. У с. Кропивна цього ж полку 20% козаків годувалися тільки заробітками.

Наймана праця, і це особливо характерно, набула широких розмірів на Лівобережжі у 2-й половині XVIII ст. Не було жодного старшинського господарства, де не наймали б робітників, чи то строкових, чи сезонників. Широке застосування найманої праці свідчило про розвиток капіталістичних відносин.

Такі ж процеси відбувалися й серед посполитих, особливо державних сіл і слобід.

Економічне життя України у XVIII ст., а особливо в другій його половині, позначається пожвавленням усіх галузей виробництва і посиленим розвитком товарно-грошових відносин. Розвиток капіталізму в Західній Європі викликав значні зміни не тільки в економіці західноєвропейських країн, він відбився і на господарчому житті Росії й України. Промисловий переворот в Англії, французька буржуазна революція сприяли піднесенню промисловості, сільського господарства, торгівлі. Збільшувалась кількість міст, зростало міське населення. На внутрішньому і зовнішньому ринках підвищився попит на сільськогосподарську продук­цію — як на продовольчі товари (хліб, м’ясо, сало, мед, горілку тощо), так і на сировину (вовну, шкіри, прядиво). Зі свого боку промисловість пропонує велику кількість найрізноманітнішої продукції. У поміщиків зростає потреба в грошах. У нових умовах вони одержали змогу збільшити свої прибутки, підпорядкувавши свої господарства вимогам ринку.

Поміщики починають у своїх господарствах розширяти посівні площі, утягуючи в господарчій обіг цілинні землі, особливо на півдні Лівобережжя, а також шляхом освоєння пусток, знищення луків, заболочених місць тощо. Але треба сказати, що рівень агрокультури залишався невисоким. Основними знаряддями праці були плуги і сохи. Угноювання землі ще не набуло широкого застосування. У зв’язку з цим і врожаї були невисокими, пересічно сам-5.

Значне місце посідало городництво, продукцію якого у великій кількості вивозили в міста і реалізовували на місцевих ринках. Крім традиційних культур — ріпи, капусти, часнику, цибулі, гарбузів, петрушки, хрону — у другій половині XVIII ст. з’явля­ються картопля і кукурудза.

Розвивалося садівництво. Сади були в кожному господарстві. Вирощували яблука, вишні, сливи, груші. Звертали увагу на покращення сортів, практикували щеплення дерев. У деяких поміщицьких господарствах були навіть оранжереї з цитрусовими деревами.

У великій кількості для продажу вирощували тютюн. Поряд з низькосортним бакуном усе більші площі займали високосортні віргінські.

Великі прибутки приносило скотарство і конярство. Поміщики засновували кінські заводи, завозили з-за кордону породистих коней, виводили нові породи. Найбільшими кінськими заводами на Лівобережній Україні були заводи К. Розумовського, графа Завадовського, поміщиків Свічки, Томари та ін. За неповними даними, у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережній Україні було 199 поміщицьких кінських заводів.

Щодо скотарства, то воно мало не менше, якщо не більше значення, ніж конярство. В поміщицьких господарствах найчастіше розводили сірих круторогих українських волів, а також мол­давську, угорську, голландську і англійську породи. Поміщики постійно збільшували поголів’я худоби. Так, К. Розумовський у чотирьох своїх волостях з 1769 по 1772 рр. збільшив поголів’я з 2352 до 3640 голів. За неповними даними, в 1782 р. на Лівобережжі було 207 великих і середніх заводів великої рогатої худоби.

У поміщицьких господарствах, особливо на півдні, розвивалося вівчарство, на півночі — свинарство. У маєтках налічувалися отари в тисячі овець. Найбільші заводи мав К. Розумовський. У 1782 р. на лівобережжі було 209 заводів.

Збільшувало прибутки феодалів і бджільництво. Число вуликів і пасік з року в рік зростало. Найбільші пасіки по 100—120 вуликів належали поміщикам.

Усе більше уваги поміщики приділяли обробці вирощуваної в своїх маєтках продукції.

Найбільш прибутковими були млинарство і гуральництво. У 1782 р. в Україні налічувалося 3362 водяних і 12732 вітряних млинів. Млини використовувались у борошномельному виробництві, крупорушному, сукновальному, лісопильному. Більша частина їх належала поміщикам.

У XVIII ст., особливо в його другій половині, швидко зростало гуральництво, удосконалювалась його техніка. В 1782 р. в Малоросійській губернії було 2666 гуралень. Одна велика гуральня могла дати 7515 відер горілки на рік.

Були гуральні й у козаків, посполитих, проте ці гуральні були невеликі — на 1—2 казани, дуже рідко 7—10 казанів. У 1761 р. гетьман К. Розумовський заборонив селянам займатися гуральництвом.

Переробка сільськогосподарської продукції відбувалася також на полотняних і суконних мануфактурах, шкіряних і миловарних «заводах», у броварнях, солодовнях, олійницях, свічкарнях тощо. Всі ці підприємства були або звичайними ремісничими майстернями, або справжніми мануфактурами.

Йшли прибутки також і від підприємств, які або зовсім не були пов’язані з сільським, або пов’язані побічно: рудні, гути, поташні, дігтярні, селітряні варниці, лісопильні тощо.

Свідченням розвитку капіталістичних відносин у XVIII ст. були глибокі зв’язки поміщицьких і козацьких господарств з ринком. Ринок поглинав усе: збіжжя, рогату худобу, коней, овець, свиней, тютюн, фрукти, мед, віск, горілку, коноплі, рибу, сіль, гончарні вироби і т. ін.

Продавали перш за все продукти землеробства: жито, пшеницю, просо, коноплі, тютюн — усе, що мало зростаючий попит як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Хліб експортували в Західну Європу, Сибір, Крим. У 1771 р. Полтавська полкова канцелярія повідомляла про те, що полковий канцелярист Федір Кошманівський відправив у Білгородську Орду борошна пшенич­ного 197 четвертей (четверть — 8—10 пудів), пшона 50 четвертей, масла вершкового 25 пудів і т. д. На жито був дуже великий попит на внутрішньому ринку через те, що його переробляли на горілку. Поміщики, крім того, що одержували у своїх маєтках, ще й у великій кількості купували жито на ринках.

Чималі прибутки приносила торгівля коноплями. У старшинських господарствах не задовольнялися власними плантаціями конопель і скуповували їх ще по селах. Купували по 2—4 крб. берковець (10 пудів), а продавали по 6—10 крб. З конопель робили канати, з насіння одержували олію. В кінці XVIII ст. тільки з Чернігівщини до портів Балтійського моря вивозили 50000 берківців конопель, 30000 пудів канатів та вірьовок, 25000 пудів конопляної олії.

Великі доходи одержували поміщики, козаки і селяни від торгівлі тютюном. З усіх статей господарства вирощування тютюну вважалося найбільш вірною і вигідною статтею доходу. Вивозили його в Білорусію, Польщу, Прибалтику, Петербург, Крим, на Каспій. Так, В. Кочубей восени 1774 р. мав для продажу 6000 пудів високоякісного тютюну, сподіваючись продати його по 2 крб. за пуд.

Звичайно, рядові козаки і селяни, хоч і заможні, не оперували такою кількістю товару, проте і вони продавали багато. В Ніжинському полку чимало козаків виробляли по 100—150 пудів тютюну.

Багато прибутків приносив продаж коней і худоби. Одними з кращих кінських заводів, як уже говорилось, були заводи графів Розумовського та Завадовського. Тут вирощували коней найдобірніших порід і продавали по 2,4 і навіть 10 тис. крб. за голову. На невеликих заводах розводили коней нижчих порід, і коштували вони значно дешевше — від 40 до 500 крб. Займалися конярством і рядові козаки. Звісно, «заводів» вони не мали, і їхні коні були простих порід, та й ціни трималися в межах 10—20 крб.

Торгівля худобою була одним з вигідніших видів торгівлі. В маєтках поміщиків і подвір’я багатьох виборних козаків худобу розводили у великій кількості і, крім місцевих ринків, гнали на продаж второваними шляхами в Прусію, Силезію, Польщу, Прибалтику, Петербург. Середня ціна рогатої худоби була 5—25 крб. за голову. Конотопські сотники Костенецькі в таких великих розмірах торгували биками, що дістали прізвисько Вольоватих. Часто старшина і козаки восени купували волів, відгодовували їх при гуральнях бардою і через 6—7 тижнів продавали у 2—2,5 раза дорожче.

Значний вклад у прибутковість господарств вносило вівчарство. Старшина розводила і продавала овець тисячами (ціна вівці все­редині XVIII ст. була 25—40 коп., барана і валуха — 60—80 коп.).

На ринок надходили й продукти скотарства: вовна, лой, шкури, вершкове масло тощо. Руно однієї вівці коштувало 7—8 коп. шкура вівці — 16—20 коп., пуд лою — 1 крб. Ці товари вивозили в Січ, Крим, російські губернії, збували на місцевих базарах.

Прибутковим було бджільництво, тому кількість пасік весь час зростала. У генерального підскарбія Я. Марковича у 1745 р. було 827 вуликів, а в 1747 р. — вже 1006. У 70-х рр. XVIII ст. мед-сирець продавали по 3 крб., віск — 8 крб. за пуд.

Та чи не найбільші доходи одержували від продажу горілки. Без перебільшення можна сказати, що майже в кожному помі­щицькому маєтку була своя гуральня, а то й декілька. В багатьох козаків теж були гуральні на 1—2 казани. Коли в 1791 р. уряд заборонив козакам курити вино, тільки в Золотоноській сотні Київського намісництва було закрито 83 гуральні. Продаж вина був вигіднішим, ніж продаж хліба. Щоб викурити 5 відер горілки, потрібно витратити 9 пудів хліба. В 70-х роках XVIII ст. жито коштувало 1 крб. 80 коп. четверть, а горілка — 75 коп.—1 крб. 20 коп. відро. Хліб переробляли свій і у великій кількості купували на ринках. Горілку збували на місцевих ринках, в шинках, везли її в Січ, Крим, Волощину, у російські губернії, на Дон, за кордон. Багато закупав російський уряд для шинків. Так, Я. Маркович у 1743 р. зобов’язався поставити за рік у Москву 324918 відер горілки по 57,5—58 коп. відро (в ці роки ціна жита була 46 коп. за четверть).

Проте поміщики одержували прибутки не тільки з власного господарства. Широкого розмаху набрала торгівля сіллю, яку везли безпосередньо з Криму, Запорізької Січі, Волощини, Торських озер і продавали на Лівобережжі значно дорожче. На Запоріжжі, наприклад, платили 18—25 коп. за січовий пуд, що мав 73 фунти, а продавали звичайним сорокафунтовим пудом по 45—50 коп., маючи, таким чином, понад 300 % прибутку з кожного пуда солі.