Осн. л-раЕконом Іст / ЕІ_Тимочко-Пучко / tema-8-11

Розглядаючи соціально-економічний розвиток України в ХІІІ—ХV ст., треба перш за все відзначити швидке зростання феодального землеволодіння. Цей процес відбувався, з одного боку, шляхом насильницького захоплення земель общини феодалами, з другого — великі князі литовські і королі польські давали жалувані грамоти феодалам на селянські землі, ліси, пасовища, а також на села, волості та містечка в спадщину або в тимчасове володіння. Основною формою феодального землеволодіння в той час була вотчина. Крім вотчини, яку можна було передавати у спадщину, феодали діставали від князів землі як нагороду за службу у війську або адміністративну під умовою подальшого несення служби. Це було умовним володінням, передавати у спадщину його було не можна. В Україні таке володіння називалося «державою». Поряд з вотчинами зростала і кількість «держав». Володарі «держав» по­стійно вели боротьбу за перетворення їх на вотчину.

В період феодальної роздробленості посилилась влада феодалів над підданими. Феодали привласнили собі право видавати закони в своїх володіннях, право судити і карати залежне від них населення.

Зростання феодального землеволодіння погіршувало становище селян. Майже зовсім зникають вільні общинники і більшість населення становить феодально залежне селянство, яке повинно було виконувати повинності на користь окремих феодалів, а також феодальної держави. Повинності селян були найрізноманітніші: податок грішми державі, будівництво і ремонт мостів, шляхів, замків, несення вартової служби, косіння сіна, надання підвод, харчів і житла князю і його почту під час переїздів та ін. Крім цього, сплачували десяту частину доходів на користь церкви. В цей час більшу частини данини віддавали продуктами (продуктова рента).

Поруч з продуктовою існувала і відробіткова рента-панщина, яка в ХІІІ—ХV ст. була ще невеликою.

У ХІV—ХV ст. починає зростати грошова рента. Це було викликано розвитком міст, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, зростанням потреб феодалів, зверненням їх до ринку. Окремі феодали і феодальна держава починають замінювати натуральні повинності, данину грошовим чиншем.

Податки в Галичині і на Волині в ХV ст. сплачувало і виконувало «дворище». Кожна община поділялась на «дворища». «Дворище» об’єднувало 5—10 і більше «димів» (окремих родин, господарств). На чолі дворища стояв хтось із старожилів, який керував всім життям дворища.

Дворищу належала ділянка землі, яка складалася з орної землі й угідь. Кожен «дим» — двір мав право на її частку. Орна земля знаходилась у володінні кожного диму, а угіддями користувалися спільно.

Усі повинності накладалися не на окремі господарства, а на дворище.

Кілька дворищ складали общину (громаду), в якій існувала кругова порука. На чолі общини стояв обраний на сільському сході отаман. Община мала і свій суд, який спершу мав досить широкі права.

Феодали докладали великих зусиль, щоб знищити общину, яка могла їм протистояти. І поступово під натиском феодалів, а також суперечностей всередині общини вона розкладається.

Розвиток товарно-грошових відносин, бажання збільшити прибутки змушували феодалів шукати нові форми господарювання і експлуатації селян. Розуміючи, що з дрібного селянського господарства великих грошей не одержати, феодали починають більше уваги приділяти власному господарству, збільшувати кількість орних земель, садів, сіножатей, бортних угідь й т. ін. за рахунок селянських земель, зменшуючи наділи селян, надаючи їм землі гіршої якості.

Таке власне господарство феодала одержало з ХV ст. назву «фільварк». Фільварки були багатогалузевими господарствами, орієнтованими на виробництво продукції для ринку. Тут, крім землеробства, розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли: гуральництво, рибництво та ін.

Створення фільварків привело до заміни оброчної системи експлуатації панщиною, яка є найсуворішою формою експлуатації селян. Селяни позбавлялися навіть тієї частки господарської самостійності, якою вони користувались за оброчної системи, і мусили власним інвентарем працювати в господарстві феодала під його наглядом або його наглядачів. Селянин мусив удобрювати панське поле добривами з власного двору і засівати власним насінням.

Десь із середини ХV ст. панщина стає помітною, проте широкого розповсюдження вона ще не набрала. Це сталося тільки через 100 років, з 1557 p., після прийняття в Литві «Устави на волоки». В різних місцевостях і в різних господарствах були різні норми відбування панщини на рік. Так, у Львівській землі в середині ХV ст. панщину відбували в розмірі 14 днів на рік, а в Перемишльській і Холмській землі 1 день на тиждень. Досить швидко вона поширювалась у Литві, особливо в Підляшші.

Повільне розповсюдження панщини пояснюється тим, що селянська община чинила їй відчайдушний опір, а феодали в період феодальної роздробленості цей опір не могли придушити.

У ці часи ще не було умов для закріпачення основної маси селянства. Вони мали право переходу від одного феодала до іншого. Але умови переходу були хоча і різними в різних місцевостях, але важкими для селян. Якщо їх узагальнити, то можна зазначити такі: 1) кількість осіб, що переходили; 2) час переходу (можна переходити лише на Різдво); 3) стан двору й орної землі мусив бути добрим.

У разі втечі селянина володілець мав право його розшукувати протягом року.

Треба сказати, що в Галичині ще були селяни-колоністи, в більшості з Німеччини. Їм було дозволено селитися на українських землях і засновувати власні поселення міського типу, а також надано важливі привілеї: користуватися німецьким правом, тут не було общини, платили вони тільки чинш тощо.

Так от, селянин-колоніст міг піти в інше місце в будь-який час, але мусив залишити замість себе такого ж за економічним становищем селянина. Якщо ж селянин користувався землею на пільгових умовах, то він мусив перед переходом відробити стільки років, скільки користувався пільгами. Таким чином, бачимо, що перехід селян почав обмежуватися.

Зростання кріпацтва і національного гноблення зустрічало потужний опір з боку народу України як у вигляді повстань, так й інших форм боротьби. Однією з найпоширеніших форм були втечі, переселення в майже безлюдні східні й південно-східні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля. Особливо широких розмірів набули втечі в другій половині ХV ст. Тікали сам один, родинами, селами і навіть містечками. Тaк почалася народна колонізація малонаселеної Степової України. На нових місцях переселенці називали себе вільними людьми — козаками. В другій половині ХV — першій половині ХVІ ст. на обох берегах Дніпра — на правому (у верхів’ях Південного Бугу, в басейні річок Росі, Тясмина) та лівому (вздовж Трубежа, Сули, Псла і т. д.) з’явилося багато козацьких слобід і хуторів.

Козацька колонізація мала видатне значення в економічному розвитку Степової України. Козаки започаткували тут землеробство (або відродили його), орали цілину, розводили городи, сади. Також вони займались скотарством, промислами — мисливством, рибальством, селітроварінням, ремеслами, торували шляхи, будували мости. Одночасно з сільським господарством, промислами і ремеслом козаки займалися торгівлею — продавали набутки свого господарства: хутро, коней, мед, віск, сало, рибу в центральні райони України.

Монголо-татарська новала на деякий час загальмувала розвиток ремесла, призвела до його занепаду, втрати деяких ремісницьких професій, але протягом ХІV—ХV ст. ремесло дуже швидко відроджувалось і в першу чергу там, де було завдано найменше шкоди — у західних і південно-західних районах України. Великими ремісничими центрами стали Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський. Київ і Київщина більше постраждали під час навали, були і надалі відкриті для нападу кочовиків, тому тут ремесло розвивалося повільніше. Проте і Київ до кінця ХV ст. став великим ремісничим центром. Якщо за доби Київської Русі налічувалося 40—60 ремісницьких спеціальностей, то у кінці ХV ст. їх було 150—200. Розвивалось залізоробне ремесло і обробка металу. Удосконалювалися домниці, в яких плавили метал, при домницях були кузні, де з металу виготовляли різні знаряддя праці й речі широкого вжитку.

Удосконалювалось ливарництво. Ливарники виливали дзвони за складною технологією, мідні й олов’яні плити, предмети церковного вжитку, витончені металеві прикраси. Великих успіхів досягло ювелірне ремесло.

Швидко розвивалися будівництво і архітектура. Це був час, коли у великій кількості будувалися міські укріплення, палаци, церкви. Багато споруд будувалося з каменю, цегли, прикрашалися кольоровим каменем, поливними плитками, орнаментом. Успішно розвивалися й інші види ремесла — обробка льону, бавовни, шкіри, дерева. Розвивалося ремесло і в селах.

Посилилися зв’язки міста і села, тому що багато сільськогосподарських знарядь праці, тканин та інших речей, що були потрібні селянинові, вироблялися міськими ремісниками. Населення міст збільшувалось. Розвиток ремесла, відокремлення його від землеробства, розвиток торгівлі приводили до виникнення міст. Місто стає центром економічного життя. В ХІV—ХV ст. в Україні швидко зростала кількість міст. Відроджувались старі міста, виникали нові. Найбільше їх виникло в південно-західній частині України — в Галичині й почасти на Волині, які менше постраждали від татарської навали і були більш розвинуті.

Ремісники тепер усе більше працюють на ринок, тобто продають свій товар за гроші, посилюється конкуренція як серед міських ремісників, так і між міськими і сільськими ремісниками, що довозили свої вироби в міста. Щоб захистити себе від конкуренції і від утисків державної адміністрації, феодалів, на землях яких вони жили, ремісники починають об’єднуватись у цехи. Цехи ХІV — ХV ст. помітно відрізнялися від ремісничих об’єднань — дружин Київської Русі; вони набули виразних рис середньовічних цехів з їхньою суворою регламентацією, статутами. Перші відомості про цехи в Україні з’явилися в 1386 p. Відомі реєстри 1425 p. цехів різників, пекарів, солодовників (пивоварів), шевців, кравців, кожушаників (кравців, що шили кожухи), лимарів, сідельників, гарбарів у Львові. В Києві були цехи ковалів, кравців, кушнірів, золотарів, шевців, цирульників тощо.

Цехи мали свій статут, суд, своїх святих заступників, свята, прапор, касу взаємодопомоги. Багаті привілейовані цехи будували свої храми. Повноправними членами цеху були майстри, влас­ники майстерень, до складу цеху входили також підмайстри, учні. На чолі цеху стояв старшина-магістр, якого обирали майстри, і який наглядав за виконанням статутів.

Міста розташовувалися на землях феодалів, світських і духовних, і належали їм (80%) і на землях державних (20%). Населення міст знаходилось у залежності від власників цих земель, відбувало на їх користь повинності, іноді й панщину, сплачувало різні збори. І феодали, і державні урядовці намагалися збільшити свої прибутки з міст. На міщан накладалися різні збори за право виробляти і торгувати, вивозити й довозити товари. Досить часто феодали просто грабували заможних ремісників і купців.

Феодальний гніт в Україні доповнювався національним гнобленням. Українське міщанство, українські ремісники, купці тощо обмежувалися в правах у всьому: в торгівлі, у зайнятті ремеслом, участі в цехах, у відправленні релігійного культу тощо. Перевага віддавалася іноземцям: німцям, голландцям, полякам. Їм надавались привілеї, яких не мали українці.

Міщанство боролося за свою свободу, за незалежність від феодалів, і держава, хоча і захищала інтереси феодалів, бажаючи мати постійні доходи від міст, починає за певну винагороду давати окремим містам право на обмежене самоврядування, так звані «хартії» (грамоти) переводить на магдебурзьке право. Магдебурзьким воно називалося тому, що за зразок було взято хартію вольностей німецького міста Магдебурга.

Протягом ХІV—ХV ст. «магдебургії» отримали Львів (1356 р.), Кам’янець-Подільський (1374 р.) Луцьк (1432 р.). Житомир (1444 р.), Київ (1494 р.). За одержану «магдебургію» місто сплачувало зазначену в привілеї суму грошей. Тепер населення міста звільнялося від значної частини натуральних податків і повинно було платити грошові податки з торгівлі й промислів. Місто звільнялось від управління і суду королівських або великокнязівських намісників. Міське управління і суд переходили до магістрату (органу міського самоврядування.) Магістрат складався з «лави» на чолі з війтом (суд у кримінальних справах) і ради (адміністративний орган і суд у цивільних справах; члени ради називалися райцями). Рада засідала під головуванням бурмістрів. Лавники, райці, бурмістри і війт походили із заможного міщанства.

Магдебурзьке право в Україні мало обмежений характер. Міщани не звільнялися зовсім від феодальної залежності й мусили виконувати деякі повинності. Крім цього, війта не обирали, його призначав чи то король, чи великий князь. Міщанство боролося за право обирати органи міської влади. У 1378 р. право обирати війта одержав Львів.

Серед міщан поглиблювалась майнова нерівність, погіршувалось становище підмайстрів, учнів, членів непривілейованих цехів.

Поглиблення розподілу праці, зростання обміну, економічних зв’язків між містами і селами, окремими районами сприяли розвитку внутрішньої торгівлі. Велася вона на невеликих місцевих торгах, які збиралися один-два рази на тиждень. Торгували збіжжям, хутром, медом, рибою, виробами ремесла тощо. На ринках почали виникати майстерні ремісників, постійні крамниці купців, які продавали різноманітний крам і скуповували великі партії місцевих товарів, щоб перепродати в інших містах. Важливе місце займала торгівля сіллю.

З ХІV ст. починає розвиватися ярмаркова торгівля. Ярмарки влаштовувались у великих містах один-два рази на рік і тривали кілька днів, бувало і тижнів. На них з’їжджалися купці з усіх куточків країни і навіть з-за кордону. Це свідчило про те, що почав складатися внутрішній ринок, розвивалася оптова торгівля.

Дозвіл на проведення ярмарків видавався королівською або великокнязівською владою спеціальними грамотами. Такий дозвіл мали Львів, Луцьк, Київ, Перемишль, Галич, Ярославль. Але при пануванні натурального господарства зв’язки між окремими районами країни не були постійними. Як і за часів Київської Русі важливе значення мала зовнішня торгівля.

Зовнішня торгівля після роздріблення Київської Русі й татарської навали на деякий час підупала, але в ХІV—ХV ст. торго­вельні зв’язки України з іншими країнами стають знову тривкими. Товари в Україну і через Україну йшли зі Сходу на Захід, з Півдня на Північ, і навпаки. Україна вивозила худобу, шкіри, хутро, збіжжя, сало, мед, віск, рабів, деревину, ремісничі вироби тощо. Завозила тонкі сукна, полотна, залізо, сталь, зброю, коштовності, скло, папір, вино, шовкові тканини, парчу, саф’ян, прянощі та ін. Україна торгувала з Візантією, прибалтійськими країнами, Німеччиною, країнами Середньої Азії, Кавказом, Молда­вією, пізніше Туреччиною, Чехією, Угорщиною, Італією, Грецією. Міцніли економічні зв’язки України з Росією.

Великими торговельними центрами стали Київ, Львів, Луцьк, Володимир на Волині, Галич, Кам’янець на Поділлі.

Розвиток торгівлі в українських землях стримувався політикою польського та литовського уряду. Польща і Литва вкрилися великою кількістю внутрішніх і прикордонних митниць. За кожен товар треба було платити мито. Брали мито й окремі феодали за проїзд через їхні володіння. Форми сплачування мита були найрізноманітніші: купці сплачували ярмаркове, ринкове, шляхове, мостове, привальне, відвальне, перевізне, гребельне, скатне, прикордонне мито тощо.

Польський уряд утискував українських купців, їм заборонялося займатися торгівлею, особливо в західноукраїнських землях. Дискримінувалися також московські, вірменські та єврейські купці. З іноземців брали велике мито, змушували продавати товари за зниженими цінами та ін. Уряд Польщі намагався монополізувати зовнішню торгівлю.

Все це перешкоджало розвиткові торгівлі, послаблювало еко­номічні зв’язки як усередині України, так і з зовнішнім світом.

Розвиток торгівлі змусив упорядкувати грошову систему. В ХІV ст. у Львові карбувалася власна срібна монета — великі срібні руські півгроші та мідні денарії. Були в обігу польські, литовські, італійські, угорські, генуезько-кримські, чеські, молдавські, татарські монети.

З ХV ст. почали продавати товари в кредит, під великі відсотки, зародилася іпотека, з’явилися перші «банківсько-торгові доми», розквітло лихварство. Торгівля розширювалася і еволюціонувала, набираючи нові форми.

Тема 9

Господарство українських земель в умовах панування феодальної системи (ХVІ—ХVIII ст.)

Еволюція форм господарської діяльності. Фільварки. Козацьке господарство. Економічний стан Лівобережної України за часів Гетьманщини. Зміна правового статусу козацтва. Колонізація Запоріжжя та причорноморських степів. Соціально-економічний розвиток Правобережної України

У ХVІ — першій половині ХVII ст. більша частина земель України опинилась під владою Польщі. В 1569 p. між Великим князівством Литовським і Польським королівством було укладено Люблінську унію про створення єдиної держави — Речі Посполитої. Таким чином, з другої половини ХVІ ст. литовське панування в Україні остаточно зникло. З цього часу для польської шляхти відкрилися широкі можливості для загарбання українських земель. Стрімко зростає велике феодальне землеволодіння. Особливо цей процес посилюється після сеймової постанови 1590 p., коли було дозволено займати «пустелі», що лежали за Білою Церквою. Польські магнати захоплювали землі самі, одержували їх від королів, відвойовували один в одного. З’явилися величезні магнатські латифундії. Магнати Калиновські, Конецьпольські, Потоцькі, Вишневецькі, Жолкевські тощо стали, за висловом сучасників, «українними корольками». Конецьпольським, наприклад, у першій половині ХVII ст. належало тільки в степах Південного Буга 170 міст і містечок і 740 сіл. Потоцькі володіли Ніжинським староством, Кременчуком, Потоками і рядом інших поселень. Яремі Вишневецькому тільки на Лубенщині належало близько 40 тис. господарств селян і міщан. Це були держави в державі. Магнати в своїх володіннях будували фортеці, видавали накази-закони для місцевого населення, захоплювали державні посади. Королі мусили з ними рахуватися, віддавали їм в управління державні маєтки «королівщини», від чого вони ще більше збагачувалися, тому що всі доходи з «королівщин» йшли на їхню користь. Віддавалися маєтки магнатам і як застави в заклад кредитору за позичену суму державі, якій потрібні були гроші. Застави збагачували магнатів. Так Я. Острозький, один з найбільших магнатів Східної України, на початку ХVII ст. тримав у закладі Канівське і Богуславське староства за 9500 золотих кожне та за 2000 золотих Переяславське.

Середня і дрібна шляхта знаходилась на службі у магнатів і досить часто одержувала за службу в оренду або в «державу» землі магнатів.

В ХVІ — першій половині ХVII ст. деякі країни Західної Європи стали на шлях капіталістичного розвитку. В 1566—1609 pp. відбулася буржуазна революція в Нідерландах, в 1640—1660 pp. — в Англії. Це наклало відбиток і на економічний розвиток Східної Європи, України. Прискорився розвиток товарно-грошових відносин, які все більше підривали підвалини натурального господарства. Розвивався як внутрішній, так і зовнішній ринок, збільшився попит на сільськогосподарську продукцію в зв’язку з роз­витком міст в Україні й розвитком капіталізму в Західній Європі.

Феодали перестали задовольнятися продукцією власних ремісників, вона їм тепер здавалась «убогою». Їхні потреби безмежно збільшувались, бо міські ринки пропонували багатий вибір найрізноманітніших товарів як вітчизняного, так і іноземного виробництва. Шляхта купує дорогі тканини, прикраси, зброю, будує нові будинки, палаци тощо. Вона весь час відчуває великий нестаток грошей. Проте одержати їх можна тільки з власного господарства шляхом посилення експлуатації селян. У зв’язку з цим вже в другій половині ХV cт. грошовий оброк починає перевищувати натуральний. Але і цього феодалам було замало. В умовах невпинної гонитви за грошима феодали Литви і Польщі шукають нові форми господарювання й експлуатації селян.

У ХVІ ст. великого значення набули фільварки, що особливо поширились після Люблінської унії. Фільварк — це власне господарство феодала, прибутки від якого повністю йшли в його розпорядження. Як ми вже говорили, фільварк засновувався на панщинній праці селян, і продукція в ньому вироблялася не тільки для внутрішніх потреб, але й на продаж. Під фільварки відводилися кращі землі: орні, сіножаті, місця з бортями, боброві гони тощо, які, як правило, відбирали у селян. При цьому селян зганяли з земель, або зменшували їхні наділи, або давали їм землю гіршої якості.

Швидкому зростанню фільварків в Україні сприяла аграрна реформа короля польського і князя литовського Сигізмунда ІІ Августа, що розпочалася з 1557 p. У 1557 p. було видано закон під назвою «Устава на волоки», згідно з яким було проведено перерозподіл земель у великокнязівських маєтках у Литві, Західній Білорусії і на Волині з метою підвищити прибутковість цих маєтків. За цим законом уся земля, що нею володіли селяни, поділялася на волоки. (Волока або лан — ділянка землі біля 17 га.) Волоку одержувало селянське господарство — дим, яке мало худобу і реманент і повинно було відбувати всі повинності й панщину. З цього часу панщина стала головною формою експлуатації селян.

Господарства, що не могли обробляти з якихось причин волоку і відбувати панщину, повинності, наділялися половиною волоки, «загородами» — близько 1/11 волоки. Наділ передавався в спадок, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля і продаж землі селянам заборонялася.

Слідом за великим князем запроваджувати «волочну поміру» і створювати фільварки почали в усе більшій кількості великі й дрібні феодали. Внаслідок реформи тільки на Волині площа селянських земель протягом 60—80-х років ХVІ ст. скоротилася на 50—60%, Такий самий процес відбувався і в інших місцевостях. Наприкінці ХVІ ст. фільварки з’явилися в Закарпатській Україні. Значно повільніше організовувалися в Центральній і Лівобережній Україні й зовсім їх не було на Буковині.

На початку ХVII ст. в Україні тільки 15% селян мали наділ більше півлану. Третина була малоземельною або безземельною.

Реформа зміцнила феодальну власність на землю. В Україні, як і в Польщі, запанував принцип: нема землі без сеньйора. Тобто нешляхетської землі не може бути.

Крім того, що реформа скоротила кількість земель у селян, вона завдала удару селянській общині, общинному землеволодінню і взагалі общинним порядкам, тому що відтепер не община протистояла феодалові, а окреме волочне господарство.

Реформа підвищила прибутки феодалів, зміцнила феодальні порядки, посилила позаекономічний примус селян і призвела до покріпачення селян.

Розвиток товарно-грошових відносин, бажання феодалів збіль­шити прибутковість господарств привели до певного прогресу в сільському господарстві.

Панівною системою в землеробстві було трипілля. Ширше стали застосовувати угноєння. Ґрунти обробляли в чорноземних районах дерев’яними плугами з залізною робочою частиною, а на легких піщаних ґрунтах застосовувалося соха. Для розпушування землі використовували борону з залізними зубцями і рало.

Головною сільськогосподарською і експортною культурою було жито, в панських маєтках сіяли пшеницю. Попит на неї зростав, вона була майже вдвоє дорожча за жито. Культивували овес, ячмінь. Але культура землеробства була невисока і врожайність невелика. Кращим було становище в фільварках. У великих маєтках одержували велику кількість збіжжя. Так, в Костянтинівському і Степанському ключах (група маєтків) князя Острозького в 1615 p. було 300000 пудів хліба (пуд — 16 кг). Більшу частину хліба або переробляли на горілку, або відправляли на внутрішні й зовнішні ринки.

У великій кількості в фільварках вирощували худобу на продаж, займалися табунним конярством для продажу коней, з’яви­лось товарне молочарство, виробляли масло, сир, у містах збували молоко, вершки, сметану тощо.

В бджільництві поряд з бортництвом з’являється і вуликове бджільництво. В деяких фільварках зустрічалися пасіки з тисячами вуликів. Бджільництво існувало не тільки в фільварках. Ним займалися і селяни, козаки, міщани. На продаж йшли мед, віск, меди.

Товарного вигляду набрало рибальство. В фільварках розвивалося рибоводство. Шляхта заводила рибні стави і одержувала від продажу риби великі доходи. Так, старокостянтинівські стави князя Острозького в 1615 році дали 2000 злотих доходу.

У зв’язку з прагненням шляхти збільшити прибутковість своїх господарств почали поширюватися агрономічні твори з порадами, як раціонально вести господарство; видаватися спеціальна література, присвячена конярству, рибоводству, мисливству тощо.

Створення фільварків приводило до заміни оброчної системи панщиною. В деяких господарствах робота на панщині тривала від зорі до зорі. Людина, що пропустила один день панщини, мусила сплатити штраф (1—2 гроша — ціна барана), за пропускання трьох днів людину карали батогами і змушували цей час відробити. Розміри панщини весь час зростали. Так, наприклад, селяни церковних маєтків в Україні відробляли панщину з 1 лана в кінці ХV ст. 1 день на тиждень, у першій половині ХVІ ст. — 2 дні, в кінці ХVІ ст. — 6 днів, а на початку ХVII ст. — 24 дні на тиждень, тобто з одного двору 6 днів на тиждень мусило працювати чотири особи.

Проте панщина, незважаючи на її поширення, ще не стала на той час скрізь основною формою експлуатації селян. Характер і розмір селянських повинностей в тому чи іншому районі залежали від різних чинників і передусім від рівня розвитку продуктивних сил і характеру господарської діяльності. В добре розвинутих районах, таких як Галичина, Волинь, переважали панщина, в менш розвинутих, мало залюднених (Поділля і Брацлавщина, Лівобережна Україна) — головною формою експлуатації були данина і чинш.

Зі зростанням фільваркової системи, розповсюдженням панщини селяни почали втрачати право переходу. Ще в 1435 p. галицька шляхта прийняла рішення додержуватися щодо селянського переходу правил, що існували в Польщі: селянин міг пере­ходити в інше господарство тільки в дні Різдва, сплативши викуп.

У 1447 p. великий князь литовський Казімір видав привілей, що розповсюджував кріпосне право на значну частину селянства Литви. Цей привілей забороняв перехід приватновласницьких селян у великокнязівські маєтки. Крім того, феодалу надавалось право судити своїх селян. На початку ХVІ ст., в 1518 p., селяни були позбавлені права скаржитися на феодала навіть до королівського суду. Протягом ХVI ст. (1505 і 1520 рр.) польські сейми видали ряд законів, що суворо заборонили селянам без дозволу феодала покидати свій наділ і узаконили панщину 2 дні на тиждень. Селянин, який переходив з дозволу пана, мусив оплатити викуп і залишити хату в бездоганному стані. Селяни українських земель, що були у складі Польщі, в більшості були покріпачені в першій половині ХVI ст.