Осн. л-раЕконом Іст / ЕІ_Тимочко-Пучко / tema-8-11

Продавали поміщики і продукцію своїх майстерень і мануфак­тур: селітру, поташ, скло і скляні вироби, сукно, цеглу тощо.

На ринку поміщики виступали і як покупці. Як ми вже говорили, вони купували хліб для гуралень, худобу для відкорму, сільськогосподарський реманент, устаткування і сировину для своїх підприємств, предмети розкоші.

Ринок вимагав грошей, і поміщики прагнули підвищити прибутковість своїх господарств. Це можна було зробити декількома шляхами. Можна було інтенсифікувати господарство: купити новітні сільськогосподарські машини, впровадити у виробництво досягнення агрономічної науки, користуватися високосортним насінням, придбати елітні породи худоби, коней. Але цей шлях вимагав неабияких витрат. Інший шлях — посилення експлуатації селян. Більшість поміщиків обрала саме цей шлях.

У другій половині XVIII ст. посилюється панщина. Зростає кількість панщинних днів, в окремих господарствах селяни відробляли панщину по 5—6 днів на тиждень зі своїм реманентом і робочої худобою, особливо під час косовиці та жнив.

Крім панщини, селяни сплачували чинш і відбували багато інших повинностей: хурну, шляхову, ренту продуктами тощо. Не задовольняючись збільшенням панщинних днів, поміщики починають застосовувати так звану урочну систему, тобто дають селянам завдання на день, ставлять над ними наглядачів.

Поряд зі збільшенням панщини поміщики починають розширяти власне господарство за рахунок зменшення селянських наділів. Деякі поміщики забирають у селян всю землю, позбавляють їх власного господарства і переводять на «місячину», тобто примушують працювати у панському господарстві й раз на місяць видають їм місячне утримання продуктами. Місячник працював у поміщицькому господарстві вже не своїми засобами виробництва, а панськими. Місячина особливо широко поширилась на Лівобережній Україні.

Іншою формою обезземелювання селян було переведення їх у двораки. Були випадки, коли двораки складали 1/3 всіх кріпаків поміщика. Праця двораків використовувалася на вотчинних мануфактурах, їх відпускали також на оброк, у найми.

Наймана праця почала широко застосовуватися в другій половині XVIII ст. Деякі поміщики, як наприклад, Кочубеї, відмовлялись від примусової праці кріпаків і наймали своїх же селян на роботу, але теж примусово. Наймана праця використовувалась у багатьох галузях сільського господарства: на оранці поля, косовиці, жнивах, копанні ставів тощо. Поміщики степових полків займалися скотарством і для заготівлі сіна наймали косарів. Дуже характерні відомості про застосування найманої праці є у Я. Марковича. У своєму щоденнику він записував: «Начали копать в Сваркове сажалку на рыбу пять человек, день по 6 коп., порция и харчи наши», на заготівлі сіна в нього працювало 440 косців, платили їм по 4 коп. на день.

Ще більш поширеною наймана праця була на промислових підприємствах. У Новгород-Сіверському промислові заклади обслуговувалися найманими робітниками, які приходили туди у великій кількості з навколишніх сіл і з великоросійських місць, «так что жители здешние в сискании оних никакой трудности … не терплять». На Глухівській цегельні Розумовського працювали тільки наймані робітники (170 осіб). Наймана праця була більш продуктивною.

На підприємствах і особливо в сільському господарстві робітниками були не тільки одинаки, а приблизно 50% жили з сім’ями. Сімейні робітники зазнавали більш жорстокого визиску. Нерідко і члени їх родин працювали на господаря, не одержуючи за це ніякої плати. Це називалося «служити без найму», або в кращому разі «на одежі і харчах хазяйських».

Поширення найманої праці в поміщицьких господарствах свідчило про розклад феодально-кріпосницьких відносин та розвиток в їх надрах нових, капіталістичних відносин.

Посилення феодально-кріпосницького гніту, покріпачення від початку XVIII ст. викликало протест з боку селянства. Багато козаків і селян тікали в південні райони країни, на Запоріжжя. Наслідком було пожвавлення колонізації запорізьких степів у 30—70-х роках XVIII ст. З різних причин усі соціальні прошарки запорожців радо приймали втікачів. Унаслідок цього населення Запоріжжя збільшилося і становило, як вважають дослідники, 200 тис. осіб.

Значна кількість запорозьких козаків жила в зимівниках-хуторах. Це була поширена форма господарства і поселення. Тут було добре розвинуте тваринництво, але в XVIII ст. значне місце стало посідати і землеробство. Основною системою обробки землі був переліг.

Великі зимівники мала запорозька старшина і багаті рядові козаки. Господарство зимівників було засноване на найманій праці й зорієнтоване на виготовлення продукції для ринку. Наймитами були як бідні козаки, так і переселенці-посполиті. Заробітна плата постійного робітника становила 3—7 крб. на рік і хазяйські харчі та одяг.

У великих зимівниках було багато найманих робітників, особливо під час заготівлі сіна, жнив, ловлі риби тощо.

Основна ж маса запорозького населення жила в слободах. Слобода входила в паланку (округа), паланки складали кіш. У слободах були громади козаків і громади посполитих. У кожній громаді був свій обраний отаман. Він відповідав за виконання повинностей, сплату податків тощо.

На Запоріжжі козаки і посполиті не були замкнутими станами. Посполиті могли вступити до козацтва і навпаки. Тільки для переходу потрібно було мати дозвіл січової адміністрації.

Як і на Лівобережжі та Слобожанщині, запорозькі козаки також не були однорідною масою. І тут існувала заможна верхівка, козаки середнього достатку і голота (сірома). Те ж саме спостерігалося і серед посполитих. Причому більшість козаків і посполитих були, за тодішньою термінологією, «пішими», «крайне нищетными», «підсусідками», що жили в основному з заробітків. Кількість таких козаків і селян у другій половині XVIII ст. становила близько 50%. Таке глибоке розшарування пояснюється тим, що на Запоріжжі не було кріпацтва і розвиток капіталізму відбувався швидше.

Крім тваринництва і землеробства, на Запоріжжі важливе значення мало рибальство. Рибу переважно сушили, в’ялили, солили, готували ікру, з потрохів варили клей і потім усе це продавали в центральну Україну, Польщу, Росію.

Значне місце в господарстві займали видобуток солі й чумакування. Сіль також вивозили за кордони Січі. В той же час населення слобод і зимівників купувало промислову продукцію: полотно, взуття, одяг, речі домашнього вжитку, шкіру, зброю, харчові продукти й т. ін.

Існування Запорозької Січі, участь запорозьких козаків у багатьох народних рухах, втечі на Запоріжжя кріпаків викликали незадоволення як пануючого класу Росії та України, так і царського уряду. Уряд весь час вів наступ на Запорозьку Січ, а з 50-х років XVIII ст. почав захоплювати запорізькі землі й заселяти їх колоністами: німцями, болгарами, сербами тощо. В 1775 р. Січ було зруйновано, а козацтво розпущено. Землі запорожців роздали російським і українським поміщикам. Зберегла свої землі та частина старшини, яка погодилася на співробітництво з царизмом. Частина козаків пішла в Туреччину і заснувала там Задунайську Січ. З частини козаків уряд під час другої війни з Туреччиною сформував в 1787 р. Чорноморське козацьке військо, яке після війни в 1792 р. було переселено на Кубань.

З 80-х років XVIII ст. почалася колонізація причорноморських і приазовських степів і Криму. Завдяки перемозі у війнах з Туреччиною 1768—1774 рр. та 1787—1791 рр. Росія вийшла до північного узбережжя Чорного моря. Це мало велике значення для розвитку економіки як України, так і Росії. Причорноморські землі уряд роздавав українським і російським поміщикам, чиновникам по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами. Запрошували сюди вільних людей, надаючи їм неподільні ділянки розміром 26—30 десятин на правах потомственного володіння. Уряд пішов навіть на те, що пропонував поселитися тут тим, хто колись утік з України і Росії. Поселенцям надавалася допомога, грошові позики, право продажу горілки і солі, безмитної торгівлі із закордоном, на деякий час їх звільняли від податків тощо. Заохочували сюди переселятися іноземців: німців, сербів, поляків, греків, волохів, молдаван, болгар та ін., також надаючи їм пільги. Переселяли сюди своїх кріпаків російські й українські поміщики. Всі переселенці, крім кріпаків поміщиків, одержали статус державних селян. Закликали переселятися ремісників різних спеціальностей, робітників, купців.

Землеволодіння беїв, мурз залишилося недоторканим, вони могли передавати свої землі в спадщину.

Така політика уряду дала свої наслідки. У Південній Україні посилився розвиток хліборобства, виноградарства, скотарства, будувалися підприємства, виникали міста. У 1778 р. було засновано Катеринослав, Херсон, у 1780 р. — Павлоград; на місці турецької фортеці Хаджибей було засновано Одесу, яка відразу перетворилася на головний порт на Чорному морі. У містах купці і міщани засновували мануфактури, на яких працювали вільнонаймані робітники.

Південна Україна відразу ж пішла в основному капіталістичним шляхом розвитку.

У XVIII ст. поглиблюються зв’язки з ринком поміщицьких господарств Правобережної України. Наслідком цього було зростання селянських повинностей і покріпачення селян. Якщо в 1765 р. у 20-ти староствах Київського воєводства кріпаки становили 84,7%, то в 1789 р. — уже 98% всього населення. На Волині селяни мусили відбувати панщину 211—227 днів на рік.

Як і в Східній Україні, поміщики обезземелювали селян, збільшуючи своє власне господарство. Але поряд зі зростанням панщини у фільварках з’являється і наймана робоча сила, особливо це впроваджувалось у південно-східних малозалюднених районах. Починають формуватися кадри сезонних і постійних робітників. Для підвищення продуктивності праці їх починають заохочувати різними приплатами до основної платні.

Більше уваги починають приділяти посівам технічних культур, покращуються породи великої рогатої худоби, овець. Якщо в XVI—XVII ст. селяни обробляли землі у фільварках своїм реманентом і робочою худобою, то тепер феодали починають купувати власний реманент і робочу худобу кращої якості.

У маєтках зростає промислове виробництво з переробки сільськогосподарської продукції. Найпоширенішою галуззю було гуральництво. В багатьох фільварках існували поташні буди, особливо на Волині, в степовій частині Правобережжя були розповсюджені селітряні варниці. У великих маєтках працювали суконні мануфактури, скляні заводи тощо. Поряд з кріпаками на таких підприємствах працювали і наймані робітники. Як правило, найманими робітниками були майстри і кваліфіковані ро- бітники.

Продукція фільварків йшла як на внутрішній, так і на зовнішній ринки. Це підвищувало грошові доходи поміщиків. Так, у Клеванівському маєтку Чарторийських грошовий дохід від продажу горілки, меду, пива, полотна та ін. у 1790 р. становив 73,2% всіх доходів.

Раціоналізація організації фільваркового господарства, придбання власного реманенту, робочої худоби, застосування най­маної робочої сили свідчило про розклад феодально-кріпосниць­кої системи і розвиток капіталістичного устрою в її надрах.

Унаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) Правобережна Україна ввійшла до складу Росії.

У 70-х роках XVIII ст. більшість західноукраїнських земель — Галичина, Північна Буковина, Закарпаття — опинилися під владою Австрії. Тут панувало кріпосне право. Основними власниками землі були магнати Потоцькі, Понятовські, Браницькі, Радзивілли, Замойські, Чарторийські та ін. У 1776 р. у Східній Галичи­ні кріпаки становили 72% населення і 84% селян були малоземельними і безземельними. Форми феодальної ренти були різними: панщина, грошовий чинш, данина продуктами. В другій половині XVIII ст. кількість панщинних днів зросла, в деяких господарствах вона становила навіть 6 днів на тиждень, але в загальних доходах феодалів прибуток від панщини становив лише 18,3%, тоді як від грошового чиншу 46,7 %. Розмір повинностей визначався залежно від майнового стану господарства.

У Закарпатській Україні чисельність безземельних і безтяглових господарств усередині XVIII ст. становила майже 80 відсотків і продовжувала зростати. Більшість селян була покріпачена.

Майже повністю було покріпачено й селянство Буковини.

В останній треті XVIII ст. в Австрії було проведено низку реформ, якими передбачалося внести зміни у феодально-кріпос­ницьку систему відповідно до тих зрушень, що відбувалися в житті, і цим сприяти розвиткові поміщицьких і селянських господарств.

26 квітня 1766 р. було видано маніфест про реформи в Закарпатті. Ця реформа зобов’язувала поміщиків забезпечити селян садибою і земельним наділом від 10 до 17 га, залежно від якості землі. Проте реформу було проведено так, що селяни залишились або з невеличкими наділами, або зовсім без землі. Земля вважалася власністю феодала, її не можна було продати, купити тощо.

За користування землею селяни повинні були відбувати панщину 5 днів на рік зі своєю худобою і реманентом за повний наділ, і 18 днів — безземельні. Крім цього, селяни мусили відбувати багато інших повинностей. Цим маніфестом селянам дозволя­лось ходити на заробітки, якщо вони відбули панщину. Поміщик мав право примусити селянина найнятися до нього. Платню за роботу встановлювала місцева влада. Зберігалася влада поміщика над селянином.

У 1783 р. імператор Йосиф ІІ заборонив поміщикам втручатися в родинні справи селян, відбирати у них садиби без дозволу держави, примушувати виконувати повинності, непередбачені за­коном. Селянам дозволялося займатися ремеслом і розпоряджатися своїм майном.

У 1785 р. австрійський уряд звільнив селян Закарпаття від кріпосницької залежності, їм було надано право вільно пересуватися по країні, передавати майно у спадщину, обирати професію, навчатися в школах. Проте головне питання, яке б дало селянам справжню незалежність, вирішене не було: землю у власність селяни не одержали. Вона залишалася власністю феодалів і за користування нею селянин мусив виконувати безліч повинностей. А піти з села він теж не міг, тому що промисловість була слабо розвинутою.

У червні 1775 р. було видано закон, за яким поміщикам Галичини було заборонено примушувати селян виконувати повинності які не були записані в інвентарі, не можна було примушувати працювати на панщині в неділю і свята, примушувати до роботи навіть за гроші, а також продавати пану зерно й інші продукти. Закон обмежував право поміщиків карати селян.

Закон від 5 квітня 1782 р. дозволяв селянам одружуватися без дозволу пана, навчати дітей ремеслу в містах. Безземельні селяни могли залишати село, селяни з наділами могли також піти з села, залишивши замість себе заміну. Закон від 16 червня 1786 р. обмежував панщину: вона не могла перевищувати 3 дні на тиждень. Панщина для комірників не могла перевищувати 12 днів на рік. Закон 1787 р. дозволив селянинові передавати свій наділ у спадщину, але продати і розділити його було не можна. Цим же законом землі рустикальні — ті, якими користувалися селяни, були відділені від домініальних — тих, якими розпоряджався безпосередньо поміщик. У лютому 1789 р. Йосиф ІІ скасував право поміщиків на панщину в усій країні. Вони мали право тільки на чинш, розмір якого залежав від прибутків селянського господарства. Поміщик мав право тільки на 17,8% від прибутку селянина. Це викликало таке бурхливе невдоволення шляхти, що наступник Йосифа ІІ Леопольд у 1790 р. цей закон скасував.

У Буковині в 1787 р. селянам було віддано в постійне користування землі, якими вони користувалися. Унормовувано було панщинні повинності, селяни одержали право скаржитися на своїх поміщиків і т. ін.

Проте всі ці реформи не вирішили головного питання: не знищили феодального землеволодіння, тобто залишили майже непорушними основні економічні й політичні позиції феодалів.

Розвиток промисловості в XVIII ст. в Україні в значній мірі був викликаний реформами Петра І.

У першій чверті XVIII ст. розпочалися широкі пошуки і використання корисних копалин. У 1700 р. було видано указ про пошуки корисних копалин; до пошуків запрошувалося все населення і було обіцяно нагороду тим, хто їх знайде. Завдяки цьому було відкрито багато родовищ і на Україні.

У 1719 р. було створено спеціальний орган управління гірничою промисловістю — Берг-колегія. Держава відмовлялась від монополії на будівництво «рудних заводів» і дозволяла будувати їх приватним особам. Поміщикам, на чиїх землях були корисні копалини, а вони не бажали або не мали змоги їх розробляти, не дозволялося забороняти це робити іншим особам. Петро І державні підприємства продавав, здавав у оренду, дарував приватним особам для кращого нагляду за ними. Він заохочував об’єднання капіталів, створення компаній, які будували б великі підприємства, їм надавалися всілякі пільги: державні субсидії, звільнення від мита і податків, державні замовлення тощо. Щоб забезпечити підприємства робочою силою, у 1721 р. було видано указ, яким підприємцям недворянського походження дозволялося купувати до мануфактур робітників, але продати їх без мануфактури заборонялося. Такі підприємства і робітники називалися посесійними.

Ці заходи і багато інших сприяли розвиткові промисловості в Україні, особливо в другій половині XVIII ст.

Мануфактурні підприємства поділялись на казенні, вотчинні, посесійні, купецькі й селянські. На казенних, вотчинних і посесійних використовувалась примусова праця; на купецьких і селянських — вільнонаймана. Для другої половини XVIII ст. харак­терно збільшення питомої ваги мануфактур з найманою працею.

На Лівобережній Україні у 80-х роках XVIII ст. було 2836 «заводів», 87% з яких становили винниці. Статистика того часу не дає відомостей, скільки з цих «заводів» були мануфактурами, проте відомо, що кількість мануфактур зростала. З’явилися мануфактури залізоробні, з виробництва пороху, шовку і виробів з шовку, фаянсу тощо.

На Правобережній Україні в 70-х роках XVIII ст. з’явилися перші доменні мануфактури. Першою такою мануфактурою була мануфактура в с. Висока Піч (1773 р.), також Кропивенська і Городокська та ін.

Розвитку металургії в Україні сприяло те, що на початку XVIII ст. в Південній Україні було знайдене кам’яне вугілля і залізна руда й почалися спроби виплавлення чавуну з місцевих руд на кам’яному вугіллі. Наприкінці XVIII ст. на р. Лугані було побудовано чавуноливарний завод, де виплавляли метал саме таким способом.

Значне місце в розвитку мануфактур займало виробництво селітри. Будувалися казенні й приватні селітряні варниці. В 30-х роках XVIII ст. були організовані селітряні компанії: Опошнянська, купця Щедрова, Російська та ін. До 90-х років XVIII ст. власники підприємств мусили продавати селітру Російській скарбниці. У 1790 р. вона закупила майже 53 тис. пудів селітри.

У 30-х роках XVIII ст. починається мануфактурне виробництво пороху. У 1736 р. було побудовано Шосткінський пороховий завод. Він був одним з найбільших в імперії.

У другій половині XVIII ст. виникли шовкові мануфактури, засновниками яких були як уряд (Катеринославська казенна мануфактура), так і купці (Київ, Ніжин).

Великою мануфактурою стала в Східній Україні Межигірська фаянсова фабрика, яку побудував Київський магістрат.

Успішно розвивалася суконна промисловість. Великим підприємством була казенна Глушківська мануфактура. В 1797 р. вона виробляла для казни 200 тис. аршинів сукна і 10 тис. аршинів каразеї. Великою суконною мануфактурою була Ряшківська. Взагалі в 1897 р. існувало 12 мануфактур, які випускали 304620 аршинів сукна.

Велика кількість мануфактур була у виробництві скла.

На казенних, вотчинних, посесійних мануфактурах, де працювали або приписні робітники, або кріпаки для підвищення продуктивності праці почали впроваджувати підрядну плату.

Широко розповсюдилася в Україні передача підприємств в оренду. В оренду підприємства брали купці, міщани, заможні селяни. Найчастіше в оренду здавали гути, рудні, соляні варниці та ін. Орендна плата найчастіше мала грошову форму. Розмір орендної плати становив наприкінці XVIII ст. 150—200 крб. Орендарі-відкупщики вкладали свої капітали в орендовані підприємства, модернізували їх, удосконалювали і мали значні прибутки: 1500 і більше крб. на рік.

Таким чином, розвиток мануфактурного виробництва, збільшення кількості мануфактур та їх розмірів, широке застосування найманої праці навіть на кріпосницьких мануфактурах свідчили про формування капіталістичного укладу в надрах феодально-кріпосницької системи.

Розвиток сільського господарства, ремесла, мануфактур зумовлювали розвиток економічних зв’язків між окремими населеними пунктами, районами, землями. Зростала кількість ба- зарів і торгів, що забезпечували зв’язок міста і села. Все більшого значення набували ярмарки, оскільки зв’язували між собою різні райони України. У XVIII ст. ярмарки вже діяли цілий рік неодночасно в різних місцях. Найбільш відомими були ярмарки в Києві, Львові, Ромнах, Кролевці, Стародубі, Ніжи- ні, Харкові, Сумах. Ярмарки поділялися на великі, середні та дрібні. Йшла спеціалізація ярмаркової торгівлі. Окремі ярмарки ставали центрами торгівлі якогось виду товарів: худоби, коней, ремісничих виробів тощо. Складається внутрішній ринок України.

Великого значення набирає зовнішня торгівля. Розвиток промисловості в Західній Європі, зростання міст, міського населення потребували великої кількості сільськогосподарської про­дукції. Країни Західної Європи стають широким ринком збуту для України. В той же час в Україну йде велика кількість промислової продукції. Розвивалась торгівля з Росією, Туреччиною, країнами Сходу. Йшла й транзитна торгівля через Україну. Українські купці здійснювали торговельні операції на великій території від Гданська і Кенігсберга до Константинополя і країн Сходу.

З України вивозили хліб, худобу, коней, мед, віск, вироби ремісників, вовну, прядиво, рибу, тютюн, хутро тощо. Завозили промислові товари: предмети розкоші, дорогі тканини, шаблі, пищалі, папір, шовк, сап’ян; прянощі, ладан тощо.

Зведені реєстри прикордонних митниць дають уявлення про найширші торгові зв’язки Лівобережної України і різноманітність товарів, що ввозилися і вивозилися.

Після возз’єднання України з Росією, в XVIII ст., український імпорт і експорт почав контролюватися, українське купецтво пос­тупово втратило свою силу.

Із розвитком торгівлі йшов процес формування фінансово-грошової системи. З початку XVIII ст. в Російській імперії проводилися реформи у фінансах. Срібну копійку було замінено мідною, тому що вона викликала незручності: для роздрібної торгівлі була завелика, для оптової — замала. Було введено десятковий принцип у монетну систему (рубль — гривеник — копійка). Почали випускатися мідні (копійка, п’ятаки), срібні (рублі, полтиники, гривеники), золоті монети. З 1769 р. з’явились паперові гроші (асигнації). До 1786 р. їх можна було вільно обмінювати на мідні монети. Протягом XVIII ст. російські гроші поширювалися на Україну і поступово витіснили з обігу польсько-литовські. Саме в цей час з’явилася назва «карбованець» через те, що на ребрі монети замість написів були зроблені косі нарізи (карби).

Щодо державних фінансів України, то з середини XVII ст., після возз’єднання України з Росією, вони підпорядковувались геть­ману. З кінця XVII ст. починається втручання Росії у фінансові справи України, на початку XVIII ст. було встановлено контроль над її фінансами. Гетьман К. Розумовський намагався відстояти фінансову самостійність України, але це йому не вдалося. З 1754 р. Україна за царським указом мусила подавати точні відомості про прибутки і видатки української скарбниці, а з 1764 р., року скасування в Україні гетьманства, фінансово-грошова система України була об’єднана з фінансово-грошовою системою Росії. Лівобережна Україна втратила будь-які автономні права й у фінансово-кредитній сфері.

Тема 10

Криза феодально-кріпосницької системи та розвиток капіталістичних відносин в XIX ст.

Визрівання передумов скасування кріпацтва. Ска­сування кріпацтва в Західній та Східній Україні. Економічний розвиток у пореформений період

Наприкінці ХVІIІ ст., після поділу Польщі, більша частина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Східна Україна тих часів поділялася на такі частини: Лівобережжя (Чернігівська і Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, По­дільська і Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губернія) та Новоросія (південна, або степова, частина, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії). Кожна з цих частин мала свої особливості в розвитку економіки. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, які використовували працю кріпаків, що гальмувало розвиток капіталізму. На Правобережжі та в Степовій Україні переважали великі латифундії; ця обставина сприяла розвитку капіталістичних відносин. Особливо це стосується Степової України, де був найнижчий процент кріпаків. Перед реформою 1861 p. він становив у Правобережній Україні, де кріпацтво існувало з давніх часів, 58% загальної кількості населення, в Лівобережжі — 35%, у Південній Україні — 25%; пересічно по всій Україні 40% населення становили покріпачені селяни. Найменше їх було в Таврійській губернії — 6%.

У першій половині XIX ст. тривав процес розкладу пануючих феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталістичних відносин. Розвивалася промисловість, зростала кількість міст і міського населення, розвивався внутрішній ринок, розширювалися зв’язки із зовнішнім ринком — усе це збільшувало попит на товарну сільськогосподарську продукцію. Поміщики дедалі біль­ше втягувалися в товарно-грошові відносини: вони збільшують посівні площі, знеземлюють селян, розширюють урочну систему, купують свій більш досконалий сільськогосподарський реманент. Деякі поміщики намагалися раціоналізувати своє господарство: переймали досвід передових господарств, запровадили досягнення агрономії і агротехніки, переходили до багатопілля, застосовували найману робочу силу. Проте більшість їхніх спроб закінчувалася невдало.

Намагаючись підвищити прибутковість господарств, поміщики розширювали посіви технічних культур: коноплі, тютюну, льону. З 20-х років ХІХ ст. починають культивувати посіви цукрових буряків. Це було дуже вигідно: десятина землі, засіяна цукровими буряками, давала прибуток у чотири рази більший, ніж десятина пшениці.

У поміщицьких маєтках розводили коней, велику рогату худобу, овець. Особливу увагу приділяли вирощуванню тонкорунних овець. У 1850 р. в Україні налічувалося близько 10 млн голів овець, з них майже половина тонкорунних.

Збільшувало прибутки поміщиків і промислове підприємництво. В маєтках будувались гуральні. Горілку продавали на місці і вивозили. Поміщики відкривали власні шинки, деякі з них мали до 20 шинків і більше. З 20-х років ХІХ ст. поміщики почали будувати цукрові заводи. Проте і в цукроваріння, і в суконну промисловість почав пробиватися купецький капітал.