12. Бесіда – основний метод розвитку діалогічного мовлення. Види, зміст і тематика бесід. Методика проведення.

До словесних методів належить – бесіда.

Бесіда, це організована, цілеспрямована розмова вихователя з дітьми з певної теми, яка складається із запитань і відповідей. Бесіда як метод навчання використовується в основному в старшій і підготовчій групах. Окремі бесіди (про пори року) можна проводити в середній групі з ІІ половини року. Змістом бесіди є програмовий матеріал по ознайомленню дітей з навколишнім, він може складати обговорення прослуханих казок, оповідань. Поширеними є бесіди, які відтворюють факти і явища суспільного життя, проводять бесіди про машини, які допомагають дорослим у праці. Готовність дітей до бесіди полягає в наявності в них відповідних знань про предмет чи явище, які будуть обговорюватися в бесіді. Структура бесіди залежить від теми, змісту, віку дитини. У ній взаємопов’язані структурні елементи: початок бесіди ( згадування, розповідання), основна (зміст бесіди), заключна( читання знайомого вірша).

За дид. метою бесіди поділяються на вступні, супроводжуючі та заключні. Вступні – коли вих.-ль знайомить дітей з новими явищами, формує нові навички, способи дії. Під час вступної бесіди він виявляє знання, досвід дітей з даної теми, уточнює їх, активізує і на цій основі ставить перед дітьми пізнавальні і практичні завдання, викликає до них інтерес. Супроводжуюча бесіда використовується під час спостережень, екскурсій, розглядання картин. Заключна або узагальнююча, бесіда проводиться з метою систематизації знань, їх дальшого поглиблення й усвідомлення.

Тільки у старших дошкільників вихователь планує бесіду ,як самостійне заняття. За допомогою спеціально підібраних запитань вихователь активізує пізнавальну діяльність, виправляє і розвиває думку, доповнює знання, вчить простим міркуванням. Такий пожвавлений обмін думками сприяє розвитку мислення і пізнавальних інтересів, розвивати мову. При правильно побудованій бесіді діти самі починають активно ставити запитання і намагатися знайти на них відповіді. За характером запитань можна судити про спрямованість дитячого мислення, про те, що виявилось для розуміння найважчим. Складність розумової діяльності, якої вимагає узагальнююча бесіда (розуміти мету, робити висновки, давати оцінку), робить її методом доступним лише старшим дошкільникам.

Проблемою розвитку діалогічного мовлення займався В.Ф.Одоєвський. Особливо цінними його вказівки щодо розвитку діалогічної мови дітей, проведення бесід, які він виклав у книзі «Наука до науки». Провідним методом розвитку діалогічної мови Одоєвський вважає бесіду, мета якої – узагальнити набуті в житті дитячі уявлення. Основою бесіди є чуттєвий досвід дитини. Говорив:»Говорити з дитиною, - можна про те, що у неї безпосередньо перед очима, за що вона, так би мовити, може ухопитися руками». Книга «Наука до науки» складається з двох розділів. В 1- вміщено попередні вправи для бесіди – це 178 запитань(типу: чим стілець схожий на стіл? Звідки взявся стіл?) 2- відділ складається з двох частин: - книжки для вчителя – це своєрідний опитувальник, який вміщує 482 запитання; - книжки для учнів – 482 відповіді.

13. Методика навчання дітей монологічного мовлення. Характеристика методів, прийомів навчання.

Провідну роль у процесі мовного розвитку у дітей відіграє розвиток зв’язного мовлення, оскільки речення є одиницею мови.

Існує два типи зв’язного мовлення: діалогічне і монологічне. Діалог – це розмова двох або кількох осіб. Монолог – Це розмова однієї особи, спрямована до слухачів. Монологічне мовлення в психологічному і лінгвістичному відношенні – складніша форма усного мовлення. Монолог потребує ретельної попередньої підготовки, значного вольового зусилля, композиційних і логічних умінь. Монологічне мовлення як мовлення однієї особи потребує розгорну тості, повноти, чіткості і взаємозв’язку окремих частин розповіді, уміння мовця зосередити свою думку на головному. У роботі з розвитку монологічного мовлення у дітей важливо створювати такі ситуації, в яких вони відчували, усвідомлювали користь від своїх розповідей, переказів. Навчання дітей зв’язного мовлення має велике значення для їхнього всебічного розвитку і виховання. Вміння вільно володіти своєю усною мовою Ушинський висуває як одне з важливих завдань розвитку мовлення дітей. Діяльність дитини цього віку здійснюється переважно з допомогою дорослих.

Монологічне мовлення спирається на мислення, яке логічно більш послідовне, ніж у процесі діалогу. Для того щоб монолог був зрозумілий слухачам, у ньому повинні використовуватися повні і поширені речення, точні формулювання. Монолог потребує ретельної попередньої підготовки, значного вольового зусилля, композиційних і логічних умінь. Монолог не підтримується ситуацією або запитаннями на відміну від діалогу, він , як правило, адресований не одній людині а багатьом. Тому монолог повинен бути складений дуже ретельно, щоб бути зрозумілим слухачам. Складність монологу полягає в тому, що він потребує від дитини, яка зосередила увагу на якійсь події або художньому творі, вміння одночасно помітити не тільки предмети, явища, а й зв’язки між ними. Монолог часто складається дітьми без достатнього мотивування; діти не зацікавлені роботою, у них відсутній стимул (складіть розповідь, переказ тому, що цього вимагає вихователь). Важливими прийомами стимулювання монологу у дітей є записи їхніх розповідей, придумування казок, виготовлення «книжок», розповідей, пропонування розповісти щось своє батькам, дітям молодших груп, обговорення й оцінка дитячих розповідей, визначення кращих з них тощо. Типи монологу: розповідь-(факти, що відбувалися в певній послідовності) опис -(послідовне висловлювання про якості, властивості чи явища), міркування –( про факти дійсності, які знаходяться в певних причинних зв’язках). Розвиваючи усне мовлення дошкільників, вихователь формує у них навички як діалогічного, так і монологічного мовлення. Встановлено, що ранній і молодший дошкільний вік – це вік діалогічного мовлення. Маленькій дитині легше розповісти про щось окремими словами, реченнями, ніж зв’язною розгорнутою розповіддю. Діяльність дитини цього віку здійснюється переважно з допомогою дорослих Спілкування в конкретній ситуації з приводу тих чи інших дій і предметів здійснюється з допомогою ситуативної мови, яка має переважно діалогічний характер. Ця мова являє собою відповіді на запитання дорослого або запитання до дорослих у звьязку з утрудненням, які виникають у ході діяльності. Ситуативна мова зрозуміла для співрозмовника, але не зрозуміла сторонній людині. Ситуативна мова характеризується підвищеною експресивністю. Дитина жестикулює, приймає різні пози, супроводжує свою мову мімікою. Основною специфічною рисою ситуативної мови є те, що вона має характер розмови. Вона характеризується тим, що дитина розповідає іншому так, нібито її співрозмовнику вже добре відомо те, про що вона говорить. Замість зв’язного викладу вона обмежується окремими короткими реченнями, широко використовує займенники він, вона, вони, прислівники там, тут, це. Основною специфічною рисою ситуативної мови є те, що вона має характер розмови. Вона граматично менш оформлена. Під впливом розширення кола спілкування і пізнавальних інтересів дитина оволодіває контекстною мовою. Контекстна мова – вимагає повного опису ситуації, щоб бути зрозумілою без безпосереднього сприймання цієї ситуації. Переказ книжок, розповіді пор цікаві факти або описування предмета не можуть бути зрозумілі слухачам без зв’язного викладу Нові потреби спілкування і дяльності ведуть до інтенсивного оволодіння мовою, її словниковим складом і граматичною будовою, внаслідок чого мова дитини стає зв’язною. Рівень зв’язності мови залежить перш за все від завдань і ситуації, в якій відбувається спілкування, а також від її змісту. . Контекстна мова не витісняє ситуативну. Контекстна і ситуативна мови співіснують. Дитина починає сама до себе ставити певні вимоги і намагається слідувати їм при побудові розповіді. Дитина користується то ситуативною то контекстною мовою залежно від умов і характеру спілкування. Протягом дошкільного віку в мові дітей помітно знижуються показники ситуативності і з’являються риси контекстності. На основі дослідження Леушина приходить до висновку, що не монолог, а діалогічна мова є первинною формою мови дітей. Контекстною мовою дитина оволодіває під впливом систематичного навчання.

14. Методика навчання описових розповідей за картиною.

Описова розповідь - виклад характерних ознак предмета або явища. Ефективним засобом розвитку зв’язного мовлення дітей дошк. віку є картина. Вона викликає у дітей бажання поговорити про зображену ситуацію, наштовхує їх на розповідь, активізує досвід, у дітей з’являється потреба висловитись. Розповідання за картиною – це складна розумова діяльність, в якій мають місце аналіз, синтез, порівняння, умовивід. Успіх навчання розповіданню залежить від розуміння дітьми сюжету картин. Молодшим дошкільникам ще важко виділити головне в сюжеті картини. Дитина намагається спочатку перерахувати всі предмети, і з цього досить часто розповідають не про те, що зображено на картині. Дітям молодших груп доступні картини з зображенням того, що вони бачили в житті і можуть чітко уявити, це можуть бути сюжети свійських тварин(Кішка і кошенята, гра з лялькою).Дітям сер.гр. доступні сюжетні картини. У першій молодшій групі картина використовується для розвитку діалогічного мовлення, збагачення словника. В першому півріччі заняття з картиною проводяться з підгрупами, а в другому півріччі – з усією групою. В другій молодшій групі заняття проводяться з усією групою. У ІІ мол.групі вих.-ль пропонує дітям уважно роздивитись, що зображено на картинці, і після паузи починає звертатись із запитаннями (Що це? Хто це? Що робить? Що несе?.. Запитання треба ставити спочатку до основного об’єкта картини, щоб діти уважно роздивились, описали його, вказали на його дії, а потім і другі об’єкти. Розгляд закінчується розповіддю вих.-ля (підготовка до самого розповідання). Активність дітей досягається ігровими прийомами, імітацією, основний прийом - інсценівка. В гості приходить лялька.

У середній групі вих.-ль продовжує навчати дітей розглядати картини, розуміти їх сюжет, описувати картину за запитаннями, поступово залучає дітей до самостійного розповідання. Вдалим прийомом навчання розповіданню є колективне складання дітьми розповіді за картиною. У ІІ – півріччі дітей вчать складати розповіді за картиною за допомогою зразка вихователя. Для таких занять підбирають знайомі дітям картини. Спочатку за запитаннями вихователя розглядають картину, потім вих-ль пропонує. послухати її розповідь, а потім пропонує розповісти дітям. Розповіді дітей на початкових етапах можуть мати характер наслідування, а потім за допомогою запитань, вих.-ль стимулює описування картин по – своєму. У ст. групі – ускладнюється підбір картин, прийоми навчання, вимоги до мови дітей. Діти вже вміють встановлювати зв’язки між предметами та явищами. Від них треба вимагати вміння не тільки розповісти за змістом картину, скласти описову розповідь, а й виходити за межі зображеного на картині, пов’язувати зміст картини зі своїм досвідом. В ст. групі діти вчаться придумувати творчі розповіді за картиною, від них слід вимагати не лише вміння розповіді за змістом, скласти описову розповідь, а й пов’язувати зміст картини зі своїм досвідом. У ст. Групі застосовується ще такий прийом – придумування назви до картини. Спочатку діти розглядають картину, аналізують зміст за запитаннями а потім придумують назву. Для розвитку зв’язного монологічного мовлення використовується метод - описування картин - складання дітьми зв’язної розповіді фактичної за змістом. Описування картин добре поєднувати з використанням емоційно - виразного слова. Слід ширше застосовувати доступні дитині образні засоби мови. Значну роль відіграє підготовка дітей до розгляду і описуванню. Дійовий прийом - вступне слово перед показом, або вступна бесіда, нагадування про ігри, працю, спостереження, тощо. У підгот.гр. проводяться такі ж самі заняття, але ускладнюються прийоми навчання, вимоги до розповідей. Діти складають описові, сюжетні, творчі розповіді відповідно до завдання вихователя.

Прийоми навчання дітей розповідання. Описові розповіді.

Прийоми навчання розповіді –

1) зразок розповіді вихователя,

2) план розповіді

3)складання розповіді за частинами

4)колективне складання розповідей…

5) запитання.

6Оцінка.

Зразок розповіді – це опис предмета, події, явища, доступний для наслідування дітьми розповіді вих.-ля за змістом так і за формою.

План розповіді – це два – три основних запитання, які визначають зміст і послідовність викладу.

Складання розповіді за частинами – цей прийом використ-ся при складанні розповіді за картиною, яку можна поділити на кілька частин.

Оцінка – важливий прийом навчання розповіді. Суть її полягає в тому, щоб діти наслідували те що схвалив вихователь, і уникли того що він засудив.

Усі розповіді можна умовно поділити на розповіді на наочній і словесній основі, за змістом – фактичні і творчі, за формою – можуть бути описові і сюжетні. Описова розповідь – це виклад характерних ознак предмета або явища.(опис картин, предметів, іграшок.) На початку розповіді називається предмет, а потім вказуються характерні ознаки, призначення предметів або дії з ним. Описові розповіді бувають – порівняльна і пояснювальна. Дошкільників вчать складати опис двох предметів з контрастними ознаками, а також пояснювальні розповіді з елементами розмірковування, доведення, у супроводі показу названих дій. Наприклад дитина може пояснити товаришу, як використовувати той чи інший предмет, іграшку, як грати в гру. Описова розповідь може бути і вигаданою. Наприклад, розповідь про те, яку б іграшку зробила дитина , або яку б картинку намалювала для подарунка.

15. Навчання творчого розповідання. Структурні компоненти заняття й методичні прийоми навчання творчого розповідання.

Питання навчання дітей творчого розповідання розкриваються в наукових працях Є.І.Тихєєвої, Фльоріної, Пенєвської, Орланової, Короткової, Ушакової, Бородич.

Навчання дітей вмінню придумувати творчі розповіді позитивно впливає на розвиток мови. Діти вправляються в активному використанні словника рідної мови, вчаться граматично правильно будувати речення, логічно поєднувати їх у розповіді. Це допомагає дитині оволодіти усною, а пізніше і письмовою мовою, вчить їх правильно виражати свої думки.

Творче розповідання виступає як засіб естетичного виховання, засіб розвитку художньотворчіх здібностей дітей. Дитина засвоює і розуміє прекрасне не лише шляхом споглядання, а в активній творчій діяльності.

Творче розповідання має важливе значення для морального виховання дітей.

Програма д/ садка ставить конкретні завдання щодо навчання дітей творчої розповіді. Починається із старшої групи, треба розвивати у дітей уміння: складати сюжетні розповіді, казки, дотримуватись композиції викладу, характеризувати персонажів казки або розповіді; придумувати події, які передують тим, що відтворені на картинах або є продовженням їх змісту. Вихователь повинен учити дітей виявляти творчу ініціативу, придумувати продовження і закінчення розповіді, придумувати оповідання на тему, запропоновану вихователем, складати зв’язний сюжет, який послідовно розвивається, застосовувати в мові образні слова, епітети, порівняння.

У підготовчій групі передбачається у самостійній творчій розповіді вчити дітей придумувати оповідання і знаходити відповідний стиль розповіді. Розповіді повинні мати чітку композиційну структуру ( опис умов, дійових осіб, розгортання дії, кульмінація, розв’язка).

Види творчих розповідей:

- на наочній основі (за сюжетною ігровою обстановкою, сюжетна розповідь про 1 іграшку, придумування початку або кінця до події, зображених на картині, описові розповіді про природу).

- на словесній основі – це придумування кінця до початку розповіді чи казки вихователя, розповідь на тему запропоновану вих.-лем, самостійне складання казок.

Різновидність занять:

- найлегший вид занять: складання описових розповідей про іграшку ( в мол групі діти складають розповіді за 1 іграшкою, а в старших групах крім опису іграшки діти розповідають яким чином з нею можна гратися).

- складнішим видом є за сюжетною ігровою обстановкою ( група іграшок, тема «В гостях у ляльки Каті», або вихователь створює обстановку) (хто прийшов до Каті в гості?, що їм Катя показала?)

- творчі розповіді про одну іграшку. Дитина повинна самостійно придумати образні ситуації, дії з даною іграшкою. Тому це завдання ставиться лише в підготовчий групі. Складнішим завданням є складання дітьми розповідей про одну іграшку, але з різними сюжетами. Якщо дітям важко його виконати, вихователь може запропонувати кілька варіантів розвитку сюжету.

Різновидністю таких занять є

- розповіді – інсценівки або складання казок про іграшку, специфіка цих розповідей, казок полягає в тому, що дитина одночасно виконує три завдання: придумує сюжет, рухає іграшку по столу, розповідає про дії іграшки.

А.М.Бородич рекомендує проводити заняття з роздавальни матеріалом. Дітям дають однакові дрібні іграшки (каченята, машинки, ляльки).

Прийоми проведення занять:

Тихєєва пропонує такий прийом

- спільне складання розповіді підгрупами дітей. (дітям пропонують один набір іграшок для настільної інсценівки, діти всі разом складають розповідь, а потім вирішують хто буде її розповідати).

За таки принципом проводять заняття на складання дітьми творчих за картинами.

Найскладнішим для дітей є описові розповіді про природу. Тому ця робота проводиться в підготовчий групі.

Особливий інтерес являють творчі розповіді на порівняння природних явищ. Такі теми створюють широкі можливості не тільки для того, щоб урізноманітнювати зміст, а й для використання різних граматичних і синтаксичних структур, зокрема поширених і складних речень. Це лексичні вправи на добір епітетів, метафор, порівнянь, синонімів і антонімів, які допомагають дітям відчути красу вірша. («Як можна сказати про березу? Про осінь? Про сніг?»)

Розповіді-етюди (Н.Ф.Виноградова) являють собою невелику розповідь на запропоновану тему, своєрідну словесну зарисовку. Спочатку дітям пропонують розповісти про ознаки, які привертають увагу дітей своєю різноманітністю (зимовий ліс, парк восени). Поступово діти переходять до складніших етюдів і повинні швидко, виразно описувати один, але яскравий предмет(тюльпан, ромашка).

Найскладнішим видом творчого розповідання є складання розповіді чи казки на тему, запропоновану вихователем. У них дитина повинна сама розповісти про умови, в яких відбувається подія, описати героя, визначити і розкрити хід дій, придумати кінець.

На заняттях з творчого розповідання використовуються як загальновідомі навчальні прийоми (зразок, план, вказівки, оцінка), так і специфічні прийоми розвитку творчої уяви та активізації творчих здібностей. Найчастіше використовується план розповіді.

З планом вихователь знайомить дітей після того, як їм стають відомі сюжет і тема розповіді.

Для того щоб закріпити в дитячій пам’яті план розповіді, доцільно запропонувати комусь із дітей повторити основні його моменти.

Цінним прийомом є зразок розповіді вих.-ля (за сюжетом «Пригоди на ковзанці», «Як діти зліпили снігову бабу»)

- ігровий прийом

- називання предмета

- запитання

- аналіз і оцінка розповідей

- повторення розповіді товариша

- прийом складання коротких розповідей об’єднаних одним героєм.

У комплексі ефективних методичних прийомів на занятті широко використовується і такий прийом, як вказівка. Вказівки бувають такі: розповісти детально: продумати свою розповідь, продумати початок розповіді.

Для того щоб більше зацікавити дітей, можна використовувати такі прийоми, як читання перед групою або прослуховування записаних на магнітофон дитячих розповідей, оформлення розповідей дітей у невеликі книжки-саморобки, ілюстрації до них можуть намалювати самі діти.

16. Принципи словникової роботи. Характеристика методів і прийомів словникової роботи.

В основі словникової роботи лежать чуттєвий досвід дитини, процеси відчуття й сприймання. Відчуття є первинною формою відображення об’єктивної дійсності в мозку людини, це відправний пункт пізнання. Відчуття і сприймання є єдиним джерелом наших знань про навколишній світ. Для того щоб засвоїти значення слова, дитина повинна відчути якості, властивості, ознаки, побачити їх «покуштувати», «доторкнутись».

Основним принципом словникової роботи є встановлення в свідомості дитини зв’язку між фактом дійсності і словом, що означає цей факт. Необхідною умовою відчуття і сприймання є безпосередня дія об’єктивного подразника (предметів та явищ) на аналізатори дитини. Відчуття і сприймання психологи називають сенсорикою, сенсорним досвідом дитини, сенсорним вихованням, яке і становить суть основного принципу словникової роботи. Виходячи з основного принципу словникової роботи дитина повинна засвоювати нове слово в такій послідовності: а) відчуття окремих властивостей та якостей предмета чи явища (холодна, мокра, прозора, чиста, ллється, можна налити, перелити, випити, зігріти). б) сприймання цілісного образу (вода); в) формування уявлення про предмет (образи пам’яті); г) відображення цього уявлення в слові. Уявлення за словами Є.І.Тихєєвої повинно передувати слову, але слово повинно обов’язково йти слідом за уявленням.

Отже, дитина має усвідомити значення слова шляхом практичного чуттєвого досвіду, а слово обов’язково повинно бути насичено змістом.

Наступний принцип словникової роботи - введення нових слів на основі активної пізнавальної діяльності. Центральне місце у дошкільному віці займає ігрова та продуктивна види діяльності. В іграх з предметами, іграшками, овочами діти знайомляться з їхніми властивостями, якостями, ознаками.(«Впізнай на смак»,»Нагодуємо ляльку», «Що з чого зроблено»), настільно - друковані ігри типу «Склади картинку», «Розрізни кубики»сприяють закріпленню родових назв і частин цілого (гілка, стовбур, листя, корінь – це дерево).

У ході трудової діяльності діти знайомляться з властивостями грунту, знаряддями праці, процесом праці. Дізнаються, що земля мокра, чорна, волога, її потрібно копати, рихлити, поливати. У молодшій та середній групах діти пізнають зміст праці переважно під час виконання окремих доручень. По закінчені роботи дитина розповідає вих.-лю, як вона виконала доручення. Такі розмови вих.-ль веде з усіма дітьми, а особливо з замкнутими, мовчазними, які мають недоліки мовлення. У старшому дошк віці зміст праці досить різноманітний і його можна використати для збагачення мови дітей новими словами та розвитку зв’язного мовлення без додаткової затрати часу. При такій методиці праця в природі може збагатити мову дитини 300-400 словами трьох основних лексичних категорій (іменники, прийменники, дієслова).

У ході образотворчої діяльності діти знайомляться з властивостями глини, фарб, пластиліну, матерії, паперу, засвоюють назви процесів (малювати, ліпити, вирізувати, вишивати, наклеювати).

Наступний пр-п - комплексне розв’язання всіх завдань словникової роботи в єдності: збагачення, уточнення та активізація словника на кожному занятті. Наприклад, під час спостереження за працею няні вихователь визначає такі завдання: збагатити словник дітей дієсловами (піклуватися, годувати, приносити, розливати, роздавати, мити, витирати, сушити), прислівниками (чисто, старанно, швидко, смачно)Уточнити значення слів няня, їжа;активізувати словник словами сніданок, обід, полудник, вечеря та назвами страв.

Останній пр-п словникової роботи - єдність навчальних, виховних та завдань словникової роботи в ході виконання програмних вимог з усіх розділів програми як на заняттях, так і в повсякденному житті. Кожний розділ програми виховання має свою специфічну лексику, з якою дітей можна познайомити лише на спеціальних заняттях: з математики (лічба, рахунок, лічити, більше, менше, порівну, лічба в межах десяти, кількісна, порядкова лічба)

З фізвиховання (біг, ходьба, стрибати, лазити, кидати, колода, обручі, скакалка, вправи, гімнастика, крокувати); з малювання (фарбувати, розмивати, пензлик, олівці, фарби); ознайомлення з природою (дощ, блискавка, повітря, вода, дерева)тощо.

Усі методи ознайомлення дітей з навколишнім поділяються на дві великі групи: методи безпосереднього ознайомлення дітей з навколишнім та опосередковані.

Безпосередні - спостереження, екскурсії - огляди розглядання предметів та бесіди про них, екскурсії за межі дитсадка, розглядання та бесіда за репродукціями картин, дид. ігри з предметами, іграшками, картинками, показ діафільмів, кінофільмів, різного виду театрів. В основі цих методів лежить чуттєвий досвід дитини. Всі вони супроводжуються наочністю. Дитина має можливість сама побачити, доторкнутись, понюхати, обстежити предмет чи явище.

Опосередковані методи - читання оповідань та віршів пізнавального змісту, бесіди, усна народна творчість, словесні дид ігри.

Спостереження – це цілеспрямований й організований процес, спрямований на пізнання, уточнення і закріплення знань про навколишнє. Спостереження може бути як на занятті так і в повсякденному житті.

Екскурсії-огляди – це невичерпне джерело збагачення знань та поповнення словника дітей. Вони проводяться в усіх вікових групах.

Одним із методів безпосереднього ознайомлення дітей з навколишнім є розглядання предметів та бесіда про них.

Екскурсії - Мета – збагачення словника новими словами, виділяти суттєві ознаки, частини цілого.

17. Шляхи і методи формування граматичної правильності мовлення.

У зв’язку з тим що в мовленні дітей дошкільного віку трапляється багато граматичних помилок вих.-лі повинні проводити систематичну роботу по усуненню, попередженню їх а саме: а) перевірка дитячого мовлення та попередження помилок; б) наявність правильного зразка для наслідування; в) виправлення допущених помилок; г) розвиток слухової уваги; д)спільна робота дитсадка і сім’ї.

Перевірка дитячого мовлення та попередження помилок. Для того щоб правильно накреслити шляхи роботи з формування граматичної правильності мовлення вихователь повинен знати які саме помилки характерні для дітей даної групи і часто вони трапляються. З цією метою в кожній віковій групі дитсадка проводиться індивідуальна перевірка мови дітей 2 рази на рік, восени і навесні. Перевіряють такі сторони граматичної будови мови: 1) особливості побудови речення, помітити, які речення переважають (прості, поширені,складносурядні, складнопідрядні). 2) порядок слів у реченні. 3) особливості вживання сполучників і сполучних слів.4) відмінювання іменників за відмінками. 5) вживання роду і числа у іменників та їх узгодження з іншими частинами мови. 6) помилки, що допускають діти у вживанні дієслівних форм. 7) узгодження числівників з іменниками. 8) вживання прийменників у реченні. 9) помилки, що допускають діти у вживанні інших частин мови.

Вихователю обов’язково потрібно перевірити граматичні помилки, що зумовлені специфічними умовами двомовності, так звані русизми, українізми. Наслідки перевірки записують у зошит обстеження дітей. Для перевірки дитячого мовлення потрібно мати матеріал, який дозволив би виявити особливості граматичної будови мови дітей. Сюжетні картинки – розповідь за такими картинками дозволить простежити побудову речень. Зміст картинок слід підібрати такий, щоб дитина мала можливість складати речення різної складності. Читання невеликих оповідань та бесіда за їх змістом – вихователь читає оповідання і ставить дітям 2-3 запитання. Індивідуальні бесіди вихователя з дітьми. Дидактичні ігри з картинками і іграшки типу «Чого не стало?» ,які дають можливість перевірити вміння відмінювати іменники. Спеціально підібрані дидактичні вправи з частинами мови, вживання їх потрібно перевірити.

Індивідуально мова перевіряється в ранкові години і після прогулянки. Маючи загальну картину граматичних помилок вих.-ль може планувати подальшу роботу з попередження помилок.

Наявність правильного зразка для наслідування.

Для правильного розвитку мовлення важливо щоб діти на 2 і 3 році життя чули правильну побудовану мову з досить багатим словниковим складом . Дитина наслідує мову батьків, якщо вона вдома, або мову вих.-ля, няні в дитсадку. Атмосфера правильної мови оточуючих дорослих і особливо вих.-ля – одна з умов правильної мови дитини.

Виправлення допущених помилок та їх попередження нерозривно пов’язані між собою, оскільки виправлення помилок у однієї дитини є попередженням їх в інших дітей і навпаки.

Щоб навчити дітей правильно будувати речення або вимовляти те чи інше слово вих.-ль повинен дати зразок цього слова, або речення. Кожна допущена помилка потребує негайного виправлення. Під час самостійної розповіді дітей переказу оповідання або казки не можна порушувати хід дитячої думки. Вих.-ль просто паралельно повторює слово, у правильній граматичній формі. Для виправлення помилок використовується такі прийоми - зразок правильної мови, пояснення, запитання, доручення, схвалення, розвиток слухової уваги, Систематична робота над виправленням помилок дітей підвищує слухову увагу, привчає дітей прислуховуватись до мови дорослих, товаришів, своєї власної мови. При постійному контролю вих.-ля за граматичною правильністю мови дітей, наявності мовного зразка, діти легко помічають помилки у мовленні товаришів.

Розвиток слухової уваги. Значно гальмують розвиток слухової уваги, постійний шум у груповій кімнаті, крики, голосна мова вихователя, няні. У зв’язку з цим необхідною умовою розвитку слухової уваги є створення спокійної обстановки. Вих.-лі повинні застосовувати голос середньої сили і привчати до цього дітей. Вихованню слухової уваги допомагають ігри: «Тиша», «Телефон», «Послухай і перекажи». Виправити граматичні помилки у дітей можливо лише спільними зусиллями дитсадка і сім’ї.

Для формування граматичної правильності мови використовуються такі

методи: дид ігри, дид вправи, розповіді з використанням слова, в якому діти допускають помилку, картинки, переказування оповідань, читання віршів, складання дітьми розповідей на групу слів, на тему запропоновану вихователем.

18. Завдання і зміст виховання звукової культури мовлення. Прийоми індивідуальної перевірки звуковимови дітей. Методика навчання дітей вимови українських звуків.

Завдання і зміст роботи по вихованню звукової культури мови викладені у програмі виховання та навчання в дитсадку.

Основне завдання виховання у дит. садку – навчити дитину користуватися рідною мовою у живому, безпосередньому спілкуванні з оточуючими людьми, розвинути усне мовлення.

Формування звукової культури мови - одне з першочергових завдань розвитку мови. На кінець дошкільного періоду діти повинні:

1) чисто вимовляти всі звуки не пропускати, не замінювати, не спотворювати їх;

2) мати добре розвинений фонематичний слух: чути та розрізняти звуки в словах.

3) володіти чітко дикцією, виразною мовою: говорити голосно не поспішаючи, із правильною інтонацією.

4) вимовляти слова відповідно до норм літературної вимови (орфоепії) не вживати діалектизмів.

Завдання:

1) Формувати правильну, чисту звуковимову в малому і середньому віці.

2) виправляти вади звуковимови, доки не утвориться міцний стереотип.

Виховання звукової культури мови дітей – це два розділи: розвиток культури мови і розвиток мовного слуху. Діти повинні оволодіти вмінням чітко і правильно вимовляти всі звуки та звукосполучення у словах рідної мови згідно з нормами фонетики та орфоепії, чітко розрізняти у вимовлянні і на слух близькі за звучанням групи звуків.

Розвиток словника: -діти засвоюють слова – назви предметів, дій, їхніх якостей, оволодівають узагальнюючими словами.

Формування граматичної будови слова – вчити правильно вживати складні граматичні форми, використовувати в мові речення різних граматичних категорій (прості, поширені, складні), із сполучниками, сполучними словами і без них.

Розвиток розмовної (діалогічної)мови – підтримувати розмову з дорослими і дітьми, відповідати на запитання, звертатися із запитаннями.

У процесі мовного спілкування необхідно виховувати у дітей навички культури мовлення: не втручатися в розмову старших, не перебивати товариша, дорослого, не опускати голови, не відвертатися…

Навчання дітей розповіді – уміння висловлюватись довільно й у відповідності до плану, вміти не тільки дібрати зміст для розповіді, а й використати необхідні для цього мовні засоби: інтонацію, логічні наголоси, дібрати слова, будувати складні речення.

Ознайомлення з худ. літературою. – сприяє розвитку зв’язного мовлення, уточненню, збагаченню та активізації словника, закріпленню правильної звуковимови.

Навчання грамоти – діти знайомляться з реченням, словом, складом, вчаться звуковому аналізу слів, виконують різні вправи по підготовці до письма. Всі завдання виконуються разом. Зміст навчання дітей з розвитку мови визначається програмами вих.-ня та навч-ня (Малятко, Дитина).

Засоби навчання: 1-оганізація спілкування дітей у різних видах діяльності. 2 – сприймання різних видів зображувального мистецтва.3 – використання технічних засобів.4 – ознайомлення дітей з худ. літературою.5 – мова вихователя як педагогічний фактор впливу на дитину. Прийоми індивідуальної перевірки звуковимови:

Вихователі роблять обстеження два рази на рік. Прийоми перевірки - бесіда, читання дитиною вірша чи казки, предметні картинки. Перевірка свистячих (з,ц,с), шиплячих (ж, ч, ш, щ), сонорних (л, р)

Методика навчання українських звуків: Кожна мова має свої норми вимови. Не можна вивчити мову, не оволодівши звуковимовою.

Вихователь, навчаючи дітей некорінної національності української мови, повинен працювати над усіма компонентами звукової культури українського мовлення: артикуляцією, дикцією, інтонаційною виразністю; розвивати мовленнєвий апарат, мовленнєве дихання, фонематичний слух та міжмовне чуття.

Орфоепічна правильність мовлення – це дотримання норм і правил літературної української мови. Орфоепія встановлює норми вимови кожного звука у звукосполученнях і словах. Завдання вихователя – навчити дитину спочатку правильно вимовляти кожний звук, відсутній у рідній мові, ізольовано, а потім – у сполученні з іншими звуками, у словах.

Фонетична правильність мовлення залежить від правильної артикуляції та дикції. В українській фонетичній системі 50 звуків (6 голосних і 44 приголосних)

Артикуляція звуків – це правильне положення і рухи органів мовлення, необхідних для вимови певного звука. Поставлення правильної артикуляції досягається шляхом індивідуальної роботи з дитиною за допомогою дзеркала, шпателя.

Артикуляція як прийом навчання звуковимови в умовах близькоспорідненої двомовності використовується тільки в поставленні важких дітей-росіян звуків (г),(ч),(р),(ц).

Артикуляція звука (г). Для вимови фрикативного звука (г) слід спочатку розвинути м’язи кореня язика і задньої стінки глотки, змушуючи їх напружуватись, імітуючи видих у супроводі звуків: га!га!га! (наче рубають дерева)

Артикуляція звука (р). Тонкий, піднятий вище верхніх різців кінчик язика під тиском видихуваного повітря починає коливатися, вібрувати й утворюється звук (р).

Артикуляція звука (ч). Широкий кінчик язика змикається з переднім краєм твердого піднебіння і це зімкнення далі поступово переходить у коротку щілину; одночасно задня частина спинки язика наближається до переднього краю м’якого піднебіння. Дитині пропонують по черзі з невеликими паузами на один видих вимовляти т-ш-т-ш, а потім обидва звуки вимовляти за один видих без паузи: тш-тш-тш-ч.

Артикуляція звука (ц). Звук вимовляється внаслідок зближення кінчика язика з ділянкою біля верхніх різців і альвеол і дальшого поступового переходу цього зімкнення в коротку щілину. Внутрішній бік переднього краю язика торкається основи нижніх різців. Вихователь пропонує дитині послідовно вимовляти разом звуки (т),(с) спочатку з невеликою паузою на один видих: т..с…т..с…а потім обидва ці звуки вимовляються на один видих без паузи: тс-тс-тс-ц.

Робота над поставленням важких звуків здійснюється індивідуально або з 3-4 дітьми у зручний для вихователя і дітей час за таким планом:

1. Розглядання картинок, у назві яких потрібний звук стояв би в необхідному положенні.

2. Пояснення та показ артикуляції звуків. Робота із дзеркалом та шпателем.

3. Промовляння складів, корекція вихователем органів мовлення. Вправи на розвиток мовного апарату.

4. Промовляння слів із певним звуком (показ предметів, картинок)

5. Чистомовки, скоромовки на закріплення звука.

6. Ігри та ігрові вправи на закріплення правильної звуковимови.

Значним прогресом у розвитку й удосконаленні змістової лінії у роботі з розвитку мовлення дітей у дошкільних установах, на наш погляд, є розробка в 90-х роках тематичних програм з навчання дошкільників рідної мови й розвитку мовлення (А.М,Богуш, Н.Я.Дзюбишина – Мельник, О.С.Ушакова), та Базисного компонента дошкільної освіти.

Навчання дошкільників рідної мови досліджується сьогодні в декількох напрямах: - виховання звукової культури мовлення (М.Алексєєва, В.Є.Борова, А.И.Максаков)

- формування граматичної правильності мови ( А.М.Богуш, К.Л.Крутій, Ф.О.Сохіна)

- розвиток мовлення засобами українського фольклору (Н.І,Луцан, Ю.А.Руденко, О.С.Трифонова)

------------------------------------------------------

19. Шляхи розвитку та методика розвитку мовлення дітей раннього віку.

Розвиток мовлення дітей раннього віку поділяють на два періоди: підготовчий період (1 місяць – 1,5-2 роки) та другий – період активного мовленнєвого розвитку (1,5-2 роки -3 роки). Перший рік життя належить до підготовчого періоду, в середині якого виділяють три етапи: Перший етап (1 місяць – 5-6 міс) з провідною діяльністю – дитина розпочинає криком. Крик – це вроджена безумовно – рефлекторна реакція (біль, голод, незручності)Перший місяць – короткі проміжки активного неспання на руках дорослого. Другий місяць – збільшується тривалість активного неспання. З’являються перші короткі звуки (г, кх, к)і звукосполучення(гу-гу, агу).Після двох місяців активність мовленнєвих реакцій зростає, дитина промовляє звуки не тільки у відповідь на мовлення дорослого, але й тоді, коли його побачить. На третьому міс. – У відповідь на вітання дорослого, дитина голосно сміється, промовляє звуки (а-а-а, е-е-е),рухає ногами, руками. На 4 міс. – спілкування між дорослим і дитиною відбувається вже голосовими реакціями, з’являються сполучення звуків(тиль, ррр, фр, о-о-ое, а-е-е-а).На 5 міс. – дитина шукає спілкування з дорослими і однолітками. Вона повзає, посміхається, промовляє окремі звуки (гудить) На межі 5-6 міс. З’являється белькіт. Другий етап підготовчого періоду – (6-12) міс. Характеризується розвитком розуміння мовлення дорослих. Розуміння виникає на запитання «Де?» (Де годинник, Де тато? Діти 7-8 міс. Уже розуміють слова на основі інтонації (тембр, темп, сила звука). Після 7 міс. Дитина може вже виконувати відповідні рухи на слова «ладусі – ладки», «до побачення». В кінці року діти виконують рухи на слова «відкрий», «закрий», «поклади». Отже, на кінець першого року життя дитина добре розуміє не тільки окремі фрази, а й цілі речення у мовленні дорослих, відтворює відповідно словесних подразників адекватні дії і рухи.

Особливості та методика розвитку мовлення дітей другого року життя.

Формування активного словника дітей на другому році життя відбувається нерівномірно, спостерігаються коливання розвитку мовлення тобто, за період набуття нових слів йде затишшя. Найбільше інтенсивне засвоєння словника дитини відбувається після 1року 6 міс. До 1 року 9 міс. Щомісяця з’являється 32 нових слова, а з 1року 10 міс. – 154 нових слів кожного місяця.

Темпи збагачення словника дітей другого року життя залежать від спадковості, ритмічності, розвивального середовища (мова батьків), умов виховання. За умов правильного виховання різкий перелом у розвитку мовлення дитини відбувається на початку другої половини другого року життя.

1 рік 7 місяців – 50 слів

1 рік 8 місяців – 100 слів

1 рік 9 місяців – 175 слів

2 роки – 300 слів.

У другому півріччі дитина вже може назвати предмет. Якщо раніше вона казала «дай», то зараз може назвати словом. В 1рік 7 міс. Дитина переходить від двохслівних фраз до трьохслівних, вона вводить в речення своє ім’я. Розуміє зміст цілих речень, висловлювань про події та явища, що часто повторюються в особистому житті дитини. Легко повторює слова і фрази, що їх промовляє дорослий. Мовлення стає засобом спілкування з дорослими. На кінець другого року життя діти вже можуть розмовляти з лялькою та іншими іграшками.

20. Методика художнього читання й розповідання дошкільників.

Відповідно до програми виховання в дитсадку в усіх вікових групах проводять заняття з художньої літератури. На цих заняттях використовують такі методи навчання: розповідання казок, читання оповідань та віршів, заучування віршів, розігрування потішок, забавлянок, ігри - драматизації (мол.гр), показ діафільмів і театральних вистав за казками, літературні вікторини, морально - етичні бесіди, бесіди узагальнюючого характеру. («Мої улюблені казки», «Моя улюблена книга» та ін). На одному занятті можна поєднувати декілька прийомів навчання: Читання оповідання і заучування вірша, заучування вірша і літературна вікторина тощо. Готуючись до розповідання казки, вихователь повинен добре запам’ятати текст, щоб дослівно передати зачини, повтори, пісеньки, образні народні вирази. Слід визначити, які слова потребують уточнення, пояснення, продумувати прийоми, час і місце їх пояснення. До заняття можна підготувати добре ілюстровані дитячі книжки, набір картинок до тексту літературного твору. В молодшій і середній групах пропонується така структура заняття:

1) Початок заняття (вступна бесіда, розглядання наочності, загадки, розповідь вихователя).

2) Читання твору. Уточнення та пояснення окремих слів, виразів. Розглядання ілюстрацій.

3) Повторне читання твору. (Казка розповідається лише один раз)

4) Коротка бесіда.

5) Виведення морального правила, прислів’я.

Важливо в роботі з дітьми старшого дошкільного віку створити проблемні ситуації перед читанням книги. Це сприяє більш глибокому сприйняттю тексту, проблемна ситуація спрямовує думку дитини на активне шукання відповіді, підводить до самостійних висновків, щоб викликати інтерес до події, які описані в книзі і навчити дітей правильно аналізувати їх. Наприклад: перед читанням оповідання Л.Толстого «Кісточка» можна поставити на стіл тарілку з словами і запитати: «Коли можна їсти сливи? Як їдять сливи? А що трапиться, якщо проковтнути кісточку? Про це ви дізнаєтесь з оповідання Л.Толстого «Кісточка».

У старшому док віці на кожному занятті з худ літ-ри слід ставити запитання на з’ясування засобів художньої виразності, композиційної структури та жанру художнього твору. Наприклад: після читання оповідання М.Носова «Живий капелюх» дітям пропонують запитання: Що я вам прочитала оповідання чи казку? Чому ви думаєте, що це оповідання? Якими словами автор починає. Скільки на одному занятті можна прочитати кілька близьких за змістом творів, об’єднаних однією темою оповідання? У старшій групі на одному занятті можна прочитати вірш Т.Шевченка «Встала весна» і віршоване оповідання Н.Забіли «Ластівка» (уривок про весну). В усіх вікових групах вихователь називає автора (або українська, російська…народна казка), жанр твору назва твору. Діти старшої групи повинні знати зачини та кінцівку до казок, уміти вставляти їх у нові тексти, добирати слова, які римуються ( у віршованих текстах), епітети, синоніми ( в прозових творах), знаходити образні вирази (вовчику - братику, кабан - іклан), повтори (летіла - летіла, далеко-далеко та ін), використовувати їх у самостійних розповідях.

Відповідно до програми виховання в дит садку у всіх вікових групах проводять заняття з худ літ.На уих заняттях використовують такі методи навчання : розповідання казок, читання оповідань та віршів морально – етичного та гумористичного змісту, заучування віршів, розігрування потішок, забавлянок, ігри – драматизації, показ діафільмів і театральних вистав за змістом казки і творів морально – етичного змісту, літературні вікторини, морально – етичні бесіди, бесіди узагальнюючого характеру. На одному занятті можна поєднувати декілька прийомів навчання: читання оповідання і заучування вірша, читання опов і літературна вікторина. Вибір методів та прийомів навчання залежить від худ твору, вікової групи і тих завдань, які потрібно розв’язати на даному занятті. Худ твори також читають і на інших заняттях: пізнавального, патріотичного, інтернаціонального характеру – на заняттях по ознайомленню з навколишнім: твори природничого змісту – на заняттях по ознайомленню з природою. Знайомі оповідання та казки пропонують дітям для переказу на заняттях з розвитку мови.

Для того щоб донести до дітей задум автора, вплинути на їхні почуття, переживання, вих.-ль заздалегідь докладно аналізує твір, добирає найвдаліші засоби виразного читання або розповідання (інтонації, розстановку пауз, логічних наголосів) виробляє чітку і правильну вимову кожного слова, фрази, речення. Для того щоб забезпечити повноцінне сприймання дітьми літ твору, треба створити спокійну обстановку. Дітей посадити так, щоб вони бачили вих.-ля, а вони бачили її. В молодш і сер групах д/с пропонується така структура заняття:

1. Початок заняття (вступна бесіда, розглядання наочності, загадка, розповідь вих.-ля)

2. Читання твору. Уточнення та пояснення окремих слів, виразів. Розглядання ілюстрацій.

3. Повторне читання твору. (Казка розповідається один раз)

4. Коротка бесіда.

5. Виведення морального правила, прислів’я.

У старшому дошк віці худ твір читають лише один раз, уточнюють, пояснюють слова, фрази, після чого проводиться бесіда. В цій групі рекомендується на одному занятті поєднувати читання оповідання і читання вірша на одну тему.

Успіх заняття багато в чому залежить від його початку. Важливо насамперед викликати у дітей інтерес до читання, розповідання. З цією метою широко використовуються наочні методи: коротка вступна бесіда, використання приказки, загадки. Почати заняття можна вступною бесідою з досвіду дітей, яка підведе їх до правильного розуміння змісту. Дітям старшого док віку можна показати ілюстровану книжку напередодні, а на наступний день заняття почати повідомленням про те, що зараз їм прочитають книжку, в якій вони вчора розглядали картинки. Важливо в роботі з дітьми старшого дошк віку створювати проблемну ситуацію перед читанням книги.Це сприяє більш глибокому сприйманню тексту, викликає активну мислитель ну діяльність у дітей.

Після читання та розповідання худ творів у всіх вікових групах проводяться бесіди за змістом. На одному занятті рекомендується поєднувати декілька видів бесід.

21. Методика навчання грамоти дітей в дошкільному навчальному закладі.

Одним із важливих розділів роботи д/з є навчання дітей грамоти. У наукових працях, статтях педагогів і психологів вказується, що навчання грамоти – складна аналітико-синтетична діяльність. Щоб опанувати процесом читання, необхідно розрізняти звуки в словах, тобто мати добре розвинений фонематичний слух, співвідносити букву із звуком, вміти поєднувати одну букву з іншою і відповідно вимовляти, розуміти прочитане. За даними М.І.Красногорського, після 5-6 років у дітей в корі головного мозку утворюється умовно-рефлекторні функції читання і письма (види мовної діяльності)

При навчанні грамоти діяльність дітей повинна бути викликана потребами і мотивами близькими і зрозумілими їм.

Важливим мотивом навчання дітей цього віку є пізнавальний інтерес, а навчання грамоти – інтерес до друкованого слова: дізнатись, що написано під картинкою, прочитати відгадку іт.д. Діти повинні усвідомити і більш віддалену мету: навчитись читати, щоб підготуватись до школи.

Н.С.Варенцова відмічає, що діти 5 років проявляють стійкий інтерес до слова , що звучить. Це дає можливість тривалий час займатися з ними звуковим аналізом, знайомити з характеристикою звуків (голосні, приголосні, м’які, тверді), проводити звуковий аналіз різних за структурою слів.

Психологічна основа методики навчання грамоти полягає в доборі таких методів і прийомів, які б повною мірою враховували особливості дитячої уваги, пам’яті, мислення, уяви, сприяли б всебічному розвитку дітей, формуванню у них на відповідному мовному матеріалі прийомів розумової діяльності: аналізу, синтезу, класифікації, узагальнення, вміння робити висновки.

Підготовка дітей до оволодіння грамотою та сам процес навчання читання – складна інтелектуальна діяльність, яка потребує високого рівня організації навчальної діяльності.

Навчання грамоти ґрунтується на відомих дидактичних принципах (науковості, наочності, доступності, систематичності, індивідуального підходу). Застосування цих принципів при навчанні грамоти має свої особливості.

Пр-п науковості проявляється в тому, що дітям дають достовірні знання про слово, речення, звук, склад, які витікають із сучасної наукової характеристики цих елементів мови.

Пр-п наочності забезпечує використання у пізнавальній діяльності ряду аналізаторів, насамперед слухомовного. Діяльність цього аналізатора активізується і при розвитку фонематичного слуху, і при навчанні звукового аналізу, і при ознайомленні із звуками мови, з реченням, словом, складом.

Розв’язанню ряду дидактичних завдань сприяє і зоровий аналізатор. Діти сприймають символи, якими позначають елементи мовлення: речення чи слово зображуються смужками, звук і звукова структура слова – фішками і схемами.

У дітей дошкільного віку спостерігаються різний рівень розвитку, різне співвідношення довільної і мимовільної пам’яті, уваги, різні здібності до засвоєння навчального матеріалу.

При фронтальній роботі з групою слабо підготовлені діти ще більше відстають у своєму розвитку, а сильніші певну частину навчального часу використовують неефективно. Цим зумовлюється необхідність застосування диференційованого навчання на заняттях, яке забезпечує глибоке засвоєння матеріалу, допомагає у здійсненні принципів доступності, систематичності, індивідуального підходу в рамках колективної роботи.

Процес навчання грамоти будується на основі врахування фонематичної і графічної систем української літературної мови у їх взаємозв’язку. Українське письмо є звуковим (фонетичним), а тому дитина зможе навчитися читати і писати лише тоді, коли оволодіє вмінням переводити графічні знаки у звуки і навпаки, тобто навчитися здійснювати звукобуквенний аналіз слів.

Важливе значення в період навчання грамоти має складоподіл. Він є результатом послідовності рухів артикуляційного апарату; це звук чи кілька звуків, які вимовляються одним видихом повітря.

Успішному оволодінню процесом читання допомагає ознайомлення дітей з наголосом. Наголос – це виділення тими чи іншими фонетичними засобами одного із складів фразового тексту. Наголос у словах української мови динамічний, різномісний, рухливий.

З мол групи: Формування навичок письма – це підготовчі вправи.

Мета: підготувати руку дитини до письма, сформувати руховий стереотип, допомогти дитині позбутися тих труднощів, які виникають на початкових етапах. (Красногорський, Ельконін, Запорожець.

Мол. група – дид гра «Кожну намистинку на свою нитку»

Сер група – ігри з мозаїкою; Ст. група – розвиток окоміру і дрібних м’язів руки «Знайти такий самий малюнок» «Відгадай на дотик», декоративне малювання

Читання (за Ельконіним) – відтворення звукової форми слова на основі його графічного позначення. Найважче – читати злито. На початку читання у «віконцях» (а,о,у)м)е) - де (м) нова буква – зливати склад (ме). Вперше розробили методику Тихєєва, Фаусек, Блюхер, потім - Воскресенська.

Є ще Звуковий аналітико – синтетичний метод навчання грамоти базується на даних про співвідношення графічної і звукової системи мови, про особливості усної і письмової мови. Письмова мова близька до усної, але не тотожня їй. Це пояснюється тим, що кількість звуків мови не співпадає з кількістю букв алфавіту в українській мові (38 фонем позначається 32 буквами)Уся робота з навчання грамоти будується з участю процесів аналізу і синтезу. Аналітична діяльність дітей полягає у виділенні ними речень, поділу речень на слова, слова на склади, виділення зі складу певного звуку, позначають його літерою. Синтетична діяльність полягає в складанні складів і слів, читання їх. Звуковий аналітико – синтетичний метод визначає структуру занять. У першій частині заняття переважає аналітична діяльність, у другій –синтетична.

У звукових синтетичних методах ідуть від звука до складу, від складу до слів, а потім-до речень.

Упродовж навчання дітей звуковому аналізу слова потрібно дати їм засоби для здійснення цього і навчити ними користуватися. Такими засобами є: схема звукового аналізу слова, фішки, інтонаційне виділення звуків у слові.

- звуковий аналіз починається з того, що дитина веде указкою під схемою звукового складу слова, промовляє слово відповідно до рухів указки, затримує указку на тому звуці, який промовляє.

Спочатку потрібно давати для звукового аналізу слова, які складаються лише з 3 звуків. Діти мають твердо засвоїти, що рух указки завжди збігається з вимовою звука.

У ході проведення звукового аналізу потрібно стежити, щоб діти після інтонаційного виокремлення звука у слові називали його ізольовано так як він звучить у слові (м, м. ,л, ль)Після того як діти засвоїли навички звукового аналізу простих слів, відбувається їхнє ознайомлення з голосними, твердими й м’якими приголосними звуками. Діти дізнаються що є особливі, незвичайні звуки, які відрізняються від усіх інших. Цим звукам нічого «не заважає» - ні зуби, ні губи, ні язик. Вони легко «виходять з ротової порожнини, їм нічого не затримує. Діти знаходять такі звуки в три звукових словах: мак, лук, дим, ліс, мед. Вих-ль говорить, що ці звуки незвичайні, які промовляємо голосно – діти повинні називати голосними звуками. Діти позначають ці голосні червоною фішкою. Далі діти підраховують скільки складів і скільки голосних звуків. У кожному складі є голосний звук.

На наступних заняттях, після ознайомлення з голосними звуками, діти дізнаються про приголосні звуки, вимовляти які завжди щось заважає – губи, зуби, язик. Слід показати дітям, що деякі приголосні звуки можна проспівати (ммм), голосно крикнути (ррр)і цим вони начебто нагадують голосні, але вони зустрічають перешкоду. Це є основною характеристикою приголосних звуків. Вих.-ль повідомляє дітям, що кожен приголосний звук має свою пару, «братика». Розрізняють «великого братика і маленького братика» - один сердитий , інший – добрий. «Великого братика» ми назвемо твердий приголосний звук (позначимо синьою фішкою) а «маленького»- м’який приголосний звук (зеленою).

Після того, як діти навчаться розрізняти голосні, тверді й м’які приголосні звуки, знайомимо їх з наголосом, навчити виділяти в слові наголошений звук, позначити його фішкою на моделі.

Починати навчання наголошеного складу краще з двохскладових слів з наголосом на першому складі (лампа)

Слідом за наголошеним складом дітей можна навчати виділення наголошеного звука в слові. Для позначення наголошеного голосного звука використовується фішка чорного кольору.

На прикінцевому етапі роботи на засвоєння звукового аналізу графічна схема звукового аналізу слова не використовується, діти складають слова з фішок на столах.