pavlo-zagrebelniy-divo

Від несподіванки Сивоок став. Він став майже на невловиму хвилю, але й того виявилося досить для Тюхи, який навалився ззаду на хлопця, підгрібаючи його під себе. Сивоок ще здобувся на силі, щоб вирватися з ведмежих зачепів Тюхи, але відскочити бодай трохи вбік, де б уже ніхто його не наздогнав, не встиг, бо надбіг Ситник і накірчив хлопця своїм важким жирним тілом. Розлючений Тюха в своїй рабській запопадливості вчепився й собі знову в малого, рвав на ньому корзно, бив куди попаде, бризкав шаленою слиною.

Синя квітка лежала посеред потолочених, поприсушуваних сонцем ромашок, і її топтали босі Тюшині ноги і ноги Ситникові, взуті в міцні ремінні постоли, топтали жорстоко, безжально, всмак.

-Величко-о! - закричав з останніх сил Сивоок, ще пробуючи випручатись. - Величко-оі

Вони ще били його, вже зваливши на землю, може, тепер він своїм тілом прикриває оту синю квітку, безпомічну, нікому не потрібну, наївно смішнусиню квітку, про яку хлопець, може, й забув, бо пам'ятав ще тільки про Величку, пробивалася ця пам'ять крізь удари, крізь біль, крізь знущання.

-Величко-о!

І тоді сталося чудо. Воно налетіло з-за вигину гостроколу, сяйнуло золотом волосся, білими ноженятами й рученятами, воно підбігло до знавіснілих, засапаних, здичавілих, вдарило маленькими кулачками по пухкій Ситниковій спині, заплакало-закричало: «Пустіть! Пустіть його!» Ситник хотів відтрутити дитину, він недбало погорнув дівчинку товстою рукою, тоді Величка вчепилася зубами йому в палець, Ситник завив від болю, спробував висмикнути пальця, але гострі зуби ще глибше вп'ялися йому, не думаючи, вдарив дівчинку вільною рукою. А Сивоок у цей час намагався підвестися, якби тільки йому вдалося стати на ноги та ще аби він хоч на два-три роки старший, щоб міг подужати оцих обох, о якби!

Але Тюха згріб його знову, налягаючи на спину, тільки й устиг Сивоок наставити голову в черево Ситникові, який, роз-правившись з дочкою, знову повертався до нещасного хлопця, і чи то сам Ситник з розгону наштрикнувся на голову, чи малий зумів наддати вперед, а тільки товстун здивовано гикнув, пустив очі під лоб, промимрив: «Убив!» - і м'яко осів назад. Тюха пригнітив Сивоока до землі і став ждати, що буде далі. Але тут знову набігла Величка, яку батько відкинув був геть, не помітивши, в якому стані Ситник, знову кинулася на нього, знов учепилася зубами йому в руку, і біль повернув череваня до тями, той змахнув рукою, відбиваючись од Велички, швидко

Загребельний П. А.: Диво / 61

підхопився, заревів до Тюхи: «Тягни його до ями!» Так Сивоок опинився в ямі, виритій у кутку Ситникового

дворища, прикритій зверху товстими колодами, ще й приваленій потім важучим каменем.

Глечик з водою і крихкий просяний плескачик - ото й усе, що йому іноді подавав Тюха з вдоволеним посопуванням: радий був мати товариша по кабалі, до того ж ще більш упослідженого, спущеного вже й зовсім низько. Сивоок до нього й не обзивався. Що б то дало? Той, хто помагав закинути тебе в яму, не ворухне й пальцем, аби ти звідти видобувся. Це вже так. Мудрості великої тут не треба.

Спершу пробував вести лік дням і ночам, бо крізь шпари між колодами світило сонце, і Сивоок навіть намагався підставляти під вузькі промінчики то руку, то лице, але згодом збився з ліку, бо сидів довго, сонце на небі зникло, пішов дощ, в ямі захлюпала вода, він уже не мав де й лягти на піч і кулився як попало. Отоді

йприйшла до нього Величка.

-Сивоок! - гукнула тихенько, мабуть остерігаючись, щоб її не почув батько. - Ти там?

-Тут, Величко.

Вона заплакала.

-Не плач, - сказав він. Вона заплакала ще дужче.

-Я приніс тобі синю квітку, - сказав він. Вона й далі плакала.

-Але вони відібрали, - сказав він. Вона тільки й могла, що плакати.

-Не плач, а то й я заплачу, - сказав він. Тоді вона перестала.

-Ось я виберуся звідси, то принесу тобі квітку неодмінно, - сказав він.

-Тут такі важкі колоди, - знов заплакала Величка.

То нічого, - сказав він.

-Я принесла тобі хліба і вепрятини, але колоди такі важкі.

-Не біда, - сказав він.

-Я й завтра прийду, - вона не переставала плакати.

-Ждатиму тебе, - сказав він.

Може, й прийшла, але вже Сивоока в ямі не застала. Вдосвіта його витягли звідти Ситник і Тюха, міцно зв'язали руки сирицею, підвели до знайомого вже хлопцеві візка, на якому тепер темніла невеличка гнута буда. Сивоока заштовхали у візок, спереду сів Ситник, ховаючись під будою, по якій торохтів краплистий дощ, Тюха розчинив ворота, і знов воля оточила хлопця. Щоправда, мав він зв'язані руки, був голодний і

Загребельний П. А.: Диво / 62

виснажений без міри, і без того мокрого його й далі шмагав безжальний дощ, бо місця під будою вистачало для самого лише Ситника, але однаково для Сивоока це вже була воля, бо не сидів більше в ямі і вирвався з дубових обіймів жахливого гостроколу. Такий був радий, що навіть не подумав, куди й навіщо везе його Ситник, та хоч би й подумав, то не вгадав би нізащо, бо в своїй дитячій наївності, яку чимдуж підтримував у ньому чесний Родим, Сивоок і в гадці не мав, що на тій великій і вільній землі, де він зростав, можуть продавати людей за срібні гривні так само, як продавав колись Родим глиняні горщики і глиняних богів.

Та хоч і не відав нічого про своє майбутнє Сивоок, знав уже гаразд, що сподіватися добра від усміхненого Ситника йому не слід, і незабаром по виїзді радість від волі змінилася в хлопцевому серці тривогою, він совався в візку, то одним, то другим плечем намагався витерти змочувані безперервним дощем щоки і отак, ворушачись, став відчувати, що сириця в нього на руках намокає більше та більше, стає слизькою, і здається, варто лиш трохи напружитися - і ти вивільнишся. Сивоок смикнувся раз і вдруге, мало не втративши рівноваги, схитнувся до Ситника, той помітив хлопцеве вовтузіння, засміявся:

-В буду хочеш? Нічого, покупайся на дощику, смердиш вельми.

Сивоок мовчав. Принишк, злякавшись, що медовар одгадає його потаємний намір - і тоді кінець усім сподіванням. Але як тільки проїхали ще трохи і Ситник, діставши з торби добрий кусень вудженини, став закладати за обидві щоки, Сивоок знову взявся за своє. Сириця, хоч була м'яка і слизька, не дуже подавалася, треба було вперто розтягувати зав'язі, і тут ще доводилося робити це потай, щоб не зауважив Ситник. Щоправда, той тепер був заклопотаний їдвом, смачно плямкав, сопів, зригував, мов жирний гусак, знов відхоплював величезні шматки, жадібно ковтав, аж Сивоокові видно було, як після кожного ковтка ніби корч проходить по Ситниковій спині, і він ще більше ненавидів і самого Ситника, і те, як він жере, ненавидів пахощі вепрятини, од яких у голодному животі йшли млості. І до Ситника знов дійшло щось - чи то необережний порух Сивооків, чи то зітхання хлопцеве, він недбало плямкнув через плече до малого товстими губами, насилу проштовхуючи слова крізь запханий рот, промимрив:

-Не схотів шануватися. Жив би собі з Тюхою. У мене добре.

-Тюха-Матюха! - мало не плачучи, відбуркнув Сивоок, якому не хотілося мовити бодай слова до ситого медовара, але

Загребельний П. А.: Диво / 63

стриматися не міг, щоб не висловити свою зненависть і до нього,

ідо його дурнуватого холопа. - Тюха-Матюха! - повторив, вважаючи, що знайшов саме ті слова, які якнайстисліше передають його зневагу і ненависть.

-Хочеш шматочок, - спитав подобрілим голосом Ситник. Сивоок мовчав. Що мав відказувати на таке відверте знущання? Але Ситника заїдала добрість. Він пошпортався в торбині, дістав звідти шматок хліба, тицьнув його, не дивлячись, до рота Сивоокові, потримав, поки той відкусив, потім так само наосліп подав йому шмат м'яса, в яке хлопцеві зуби вчепилися вже з більшою поквапливістю без жодних вагань.

-Смачно, правда? - чавкаючи, спитав Ситник.

-У-ум! - промимрив Сивоок, вдаючи, що зручніше вмощується,

іводночас щосили смикаючи ліву руку з ослизлої, мов жаба, сириці. Рука мовби проскочила крізь вузол, але потім застряла ще міцніше, однак Сивоокові чомусь здавалося, що вона от-от має виприснути, і він, не гаючись, став уперто тягти її на волю.

-Шанувався б, то щодня б мав повен рот такої вепрятини, - правив своє Ситник. - Я добрий. Хочеш ще?

І, не ждучи відповіді, знов подав Сивоокові напереміну шмат хліба і шмат вепрятини, і хлопцеві зуби без перепрошувань зробили своє діло, аж сам медовар здивувався і хихикнув:

-Ой жереш!

А в Сивоока вже були вільні руки. Щоправда, на правій ще висіла сириця, але то вже його не турбувало. Тепер він мац інший клопіт; чи стрибати з візка відразу, чи підождати, поки Ситник його нагодує як слід, бо голодне його молоде тіло аж стогнало від бажання насититися. Але шлях якраз проходив по верху крутого косогору. Сивоок збагнув, що ліпшого місця ждати не випадає, і рішуче зробив вибір між волею і ситістю. Навідліг полоснув Ситника мокрими вузлами сириці по ситій мордяці, вискочив з візка і покотився вниз, супроводжуваний розлюченими плачливими зойками медовара:

- Ой, убив! Ой, ой, ой!

Коняка злякалася крику й понесла, Ситник розгукався ще більше, тепер уже від люті на втікача й на худобину, а що дужче він кричав, то швидше несла коняка, тим часом як Сивоок мелькав п'ятами в геть протилежному напрямку. Струмок трапився хлопцеві на шляху, Сивоок перелетів його, розплескуючи увсібіч скаламучену воду, в грузькому полі мало не зав'язнув, вчасно схаменувся і пустився в оббіг, утікав од Ситника, прославляючи волю і кленучи цей голий, відкритий усім очам край, де годі знайти прихисток і сховок. Ніколи він не повернеться сюди, ніколи! Не вийде з пущі, зостанеться там

Загребельний П. А.: Диво / 64

назавжди серед могутніх дерев, серед звірів, які живуть самі по собі і не заважають тобі теж жити, як хочеш.

…Лучук вже й не ждав свого товариша. Був ще пошарпаніший за Сивоока, залишки корзна, що висіли на його худеньких плечах, намокли під дощем, і тепер стало видно, яка то збиранина різномасних латок: шмат полотна, обривок начисто облізлої вивіричої шкурки, ще якась брудна стьожка, а там то й зовсім лубок, вплетений на спині. Замість портів на Лучукові висіли смішні пацьорки, які не прикривали навіть сорому. Сивоок, хоч наскрізь промоклий, хоч вимазаний в багно, поряд з нещасним бортником виглядав майже багачем. Ще не зношені вовняні порти, міцні ремінні постоли, корзно доброго тонкого хутра поверх лляної сорочки - весь справунок ще від Родима, все придбане в купців, все таке, що хоч і на боярського сина. Ну, там попротиралося, там порозривалося, там порозшарпувалося, але ж не так, як на Лучукові, бо на тому й розшарпуватися нічому було.

-Стрілець, а не можеш вполювати собі хоч на корзно, - посміявся Сивоок, жартом штурхаючи товариша в плече, аж той упіймав сторчака.

-Ге, уполюєш, а все заберуть, - відмовив той.

-Як то заберуть? - Сивоок уперше чув, щоб так.

-А побори - не знаєш хіба? Для князя, для боярина, а там воєвода з дружиною наскочить, а там ще хтось…

-А сховатися - хіба ні?

-Де ж сховаєшся?

Це вже й зовсім спантеличило Сивоока.

-Як то де? - вигукнув він. - А в пущі!

-Ге, - сказав Лучук, шморгаючи носом, - в пущі знайдуть. Тут їм усе відоме. Де борті, а де лови. От би в полі. Там е де сховатися.

-Але ж там усе видко!

-Ге, поле широке, там так загубишся, що й боги не постережуть. А пуща тісна, Від одного дерева до другого поки перейдеш, а вже тебе там хтось жде. Втечемо в поле!

-Не піду, - сказав Сивоок, - я звідти насилу вибрався. Ніколи не повернуся.

-Ну й дурний, - байдуже сплюнув Лучук.

-Давай я тобі покажу в пущі таке місце, куди ніхто й не поткнеться.

-Де ж то?

-Там, де тури.

-Турів теж упольовують. Ще й як.

-Але не там. Бо там їх без ліку. Розтопчуть - лиш торкни бодай одного.

Загребельний П. А.: Диво / 65

-І твій тур там?

-Там. Тільки це далеко. Тебе не шукатимуть?

-А хто мене шукатиме?

-Ну, батько.

-А він щодня молиться: «А щоб-тебе звір розметав!» Тебе ж ніхто не шукатиме?

-Мене шукає Ситник, але я до нього не повернуся більше. Дурне то було діло і непотрібне. Але однаково не мали куди

податися, то й побралися неквапом у глиб пущі, втішаючись волею, маючи себе за неподільних господарів зеленого шуму. Перейшов дощ, затепліло сонечко. Лучук уполював косулю, і Сивоок зготував справді князівську печеню. Ішли далі й далі, один одному розкриваючи лісові дива: то кущ, обсипаний великими яскравими ягодами, що були сховані від стороннього ока і яріли сонцями, як тільки підіймав один чи другий листок, то дику борть, повну запашного меду, то тепле печище в синяві високих небачених квітів, то хитро вибудувану нору дикого звіpa, а там пішли діброви з вепрячими ненаситними табунами, озера, забудовані бобрячими підводними палацами, і вже на якийсь там ранок їхніх блукань відкрилися просторі галявини з купами дерев і густими перелісками і на тих галявинах - брунатно-сірі рухомі гори і пагорки великих і малих турів.

Сивоок уміло провів Лучука просто туди, де заліг поранений Бутень, тиша там стояла така, що хлопцеві стало моторошно: невже старий тур загинув і вони застануть тільки обгризений вовчуками кістяк? Зовсім не ховаючись, він швидко тягнув Лучука за собою, перший проскочив крізь кущі на круглу галявину і поточився назад, мало не зойкнувши від несподіванки.

На дощенту витолоченій і стоптаній на багно галявині темною горою височів Бутень, міцно вгрузаючи коротенькими ніжками в м'яку землю. Він стояв боком до Сивоока і, мабуть, спав, бо не зауважив хлопця, і тільки це й врятувало малих заброд. Вони притьмом подалися назад у кущі, але й тут їх підстерігало лихо, бо кущі з другого боку затріщали, застугоніла земля, почулося нетерпляче сопіння, могутня вогнисто-руда туша, віючи на хлопців нетерплячою жаротою, проломлювалася просто на галявинку до Бутеня, і Сивоок насилу встиг відсмикнути вбік свого розгубленого товариша. Рудь пхався до Бутеня.

Чи він уже не вперше сунув туди, що мчав з такою певністю і нагальністю, чи вже мірялися вони знов і знов силою з старим туром тут а чи там, на широкому роздоллі серед трав і дерев! Чи сам він одкрив Бутенів сховок і тепер доборював старого,

Загребельний П. А.: Диво / 66

користуючись його неміччю, а чи Бутень, трохи оклигавши після поранення, заманив сюди Рудя і спробував провчити молодого нахабу?

Хоч як там було, але, мабуть, не вперше вони мірялися тут силами, коли судити з того, якою покинув цю галявинку Сивоок і в якому стані застав її тепер.

Бутень не спав. Певно, вже давно зачув наближення свого супротивника і тільки вдавав сонливість, насправді ж висталюючи кожен м'яз свого потужного тіла. Досвід підказав йому навіть, звідки треба ждати Рудя, і він наставив свої страхітливі роги точно в напрямку наближення ворога. І як тільки Рудь скочив на галявину, Бутень, майже й не зворухнувшись з місця, відразу впіймав того на роги, не дав викрутитися, примусив іти в бійку лоб на лоб. Вийшло так, що Рудь мав тулуб трохи занесений набік, тому він вимушений був випрямитися, щоб пустити силу на силу, поки ж переступав задніми ногами, послабив натиск, з чого негайно скористався Бутень. Він попхав Рудя назад, той задріботів ногами, став відступати, відступати і, певно, ганебно б утік, якби не вперся задом у товсту вільху, що росла на краю галявинки. Вільха стримала відступ Рудя, він спробував навіть перейти до наступу, але Бутень не давав послаблення, він пхав і пхав наперед, водночас пильнуючи, щоб Рудь не вивихнувся з-під його рогів, гори м'язів на шиї й холці в Бутеня мовби ще зростали в своїй твердій кам'яності і гнітили, гнітили Рудя, не даючи тому ні часу, ні змогу випростатися. Звичайно ж, Рудь не піддавався так ото відразу. В його молодому тілі скупчилося вже чимало нагуляної сили, опріч того, була за ним перевага в першому поєдинкові, коли саме він, а не Бутень завдав удару своєму супротивникові. Тут він не міг вільно відскочити набік і знов шпортонути рогом, затиснутий в суточках, але й зломити себе не дозволяв, випружував свою шию, затверділу на дуб, затверділу, може, навіть дужче, аніж Бутеня, хоч у старого тура й була вона вдвічі товща. Певно, сподівався ще Рудь і на те, що в його молодому тілі більше витримки, аніж у старого тура, який ще не загоїв своєї рани. Головне для нього було - стримати цей перший кам'яний натиск Бутеня, не поступитися, не зігнути шию, бо тоді велетенські роги Бутеня пронижуть його наскрізь.

А що натиск старого тура не згасав, а ще побільшувався, то Рудь, тупцяючи передніми ногами, поступово більше й більше вигинався в хребті, вже його спина випнулася догори, вже передні ноги ближче й ближче підтупцьовували до задніх, вже й шия погнулася донизу, так наче Рудь хотів сховати голову між передніми ногами, тепер молодий тур увесь скручувався в

Загребельний П. А.: Диво / 67

величезне м'язисте кільце, яке ось-ось мало розпуститися і відкинути старого Бутеня в ту саму хвилю, коли той витратить рештки своїх сил. У Бутеня від неймовірної напруги розтріскалася на стегні кора, що нею затягло рану, і червона ропа за-сльозилася по волохатій нозі, від усього його величезного тіла здіймалася важка пара, вирячені баньки лізли вже на боки, так наче ось-ось мали луснути. Але Рудеві справи були ще гірші. Він дрібно тремтів від напруги всім тілом, кожен м'яз, кожна жилка зсудомлено тіпалася в нього, ноги йому якось дивно вихлялися, а спина вже напнулася так, що мала неодмінно зламатися в самій своїй середині.

Іякраз тоді, коли здавалося, що Рудь зломиться, як висхла вервечка, він останнім зусиллям вивихнувся набік і важко впав

убагно. Боки йому ходили ходором, руда шерсть змокріла на хлющ, з роззявленого рота висунувся безсилий потемнілій язик.

А Бутень стояв над своїм поверженим ворогом нерухомий і байдужий. Не добивав того і не відходив від нього, так ніби хотів утішитися до кінця своєю перемогою. Насправді ж знерухомів він од безсилля, од остаточної вичерпаності. Міг ще втриматися на ногах - ото й усе.

Ідовго було так. Один лежав, хлипаючи здухвинами, а другий нерухомо темнів над ним, загрозливий тільки видом своїм, а насправді теж безсилий. Потім Бутень, якому не годилося виказувати свою вичерпаність, все ж таки спромігся ступнути вбік до калюжі з водою, неквапом занурив туди морду, довгопив і, грізно забутівши, почалапав крізь кущі до свого племені, яке, певно, з радістю повітає його повернення.

А Рудь ще якийсь час полежав, а потім трохи посунув голову, бо на більше не стачило сили, видовжив ще далі язика, загнув краєчок ковшиком і став хлебтати по-собачому воду з тої самої калюжі, в якій вгамував свою спрагу Бутень. Він хлебтав довго і тяжко, з великими перепочинками, бо навіть на таку просту річ був нездатен. Сивоок тихо штовхнув Лучука, показав очима: гайда.

Вже коли були далеко, Лучук сказав з жалем:

- Гарно язика солопив, так і бажалося мені підскочити та відкабетувати ножем. Ото б печеня була!

- Дурний ти, - незлобиво сказав Сивоок.

- Я старший за тебе на три літа, - образився Лучук. - А розуму не маєш.

- Зате в тебе розум - носити квітки з пущі.

- А що, - зачеплений за живе, спалахнув Сивоок, - носив! Хочеш - ще раз понесу!

- Щоб знову попасти до ями!

Загребельний П. А.: Диво / 68

-А я хитрішим буду. Перекину Величці квітку через гострокіл -

ітак.

-Як же ти перекинеш?

-Бо я грудку можу кинути далі за будь-кого.

-Нащо тобі грудка? Можеш свою квітку причепити мені до стріли, я й закину її за гострокіл. Я все можу.

Сивоок вдячно поглянув на свого товариша, з яким хвилю тому мало не посварився.

-А тоді підемо далі, - сказав він. - Хай Величка гадає, звідки впала па неї квітка.

-А коли її знайде Ситник? - поспитав Лучук.

-То й хай гадає, звідки впала на нього стріла.

-Однаково гаразд! І підемо далі полем!

-А потім пущею.

-А тоді полем!

-І пущею!

…Тільки й сліду від них було, що дивна стріла посеред Ситникового обійстя з почепленою до неї синьою квіткою з найглибшої пущі.

Загребельний П. А.: Диво / 69

1941 Рік. Осінь. Київ

…Ми готові почати заново завтра й щодня ту саму веслу карусель.

П. Пікассо

Професор Адальберт Шнурре любив точність. Він пишався своею точністю. По ньому, як колись мешканці Кенігсберга по філософу Канту, можна було перевіряти хронометри.

Він з'являвся на концтабірнім плацу рівно десять хвилин на десяту. Щоправда, назва «плац» мало пасувала до розбагненого пустиря, але, по-перше, пустир був уміло обплутаний двома рядами новенького, привезеного аж з рейнських заводів колючого дроту, а по-друге, на тій частині пустиря, яка мала спадистий нахил до безконечних київських ярів, до професорового приїзду табірна охорона завжди вишиковувала всіх ув'язнених, незважаючи на їхній вік, стать і стан, у якому вони перебували, а слід додати, що більшість з тих, хто попав за колючий дріт цього київського концтабору, перебували в тому стані, який мав неодмінно кинути їх униз, до ярів, де вже цілий місяць методично вистукували кулемети.

Гефтлінгів, тобто ув'язнених, вишиковували на плацу о дев'ятій для апелю, простіше кажучи, перевірки. Німці не квапилися. Погода стояла дощова, золотої київської осені, про яку так багато вони начулися, цього року чомусь не вийшло, рано впали холоди, облітало листя, клубочилося сірими хмарами небо. Вставати вдосвіта в таку негоду не хотілося, отож і гефтлінги могли собі поспати до дев'ятої, надто ж якщо брати до уваги, що в багнюці, просто неба не дуже-то наспишся, хоч і небо над тобою, і земля під тобою нібито й твої, рідні.

Апель тривав довго - півгодини, а то й годину. Перераховували по десять разів, прискіпувалися, когось били, когось виставляли в окрему шеренгу, яка мала вже сьогодні відмарширувати до ярів (а хто сам не міг марширувати, того відтранспортовували автомашинами, бо завойовники були багаті, цивілізвані, технізовані й машинізовані аж по саме нікуди), крутили й вертіли змучених людей, всіляко відтягуючи ту жадану для всіх ув'язнених хвилю, коли гнали їх до «кухні», де пикатий кухар важким, на довжелезному держалні черпаком (щоб зручніше було бити неслухняних по голові, стоячи на своєму кухарському троні) наллє нізчимної баланди кожному в те, що він має: кому в бляшанку від консервів, кому в казанок, кому в каструльку,

Загребельний П. А.: Диво / 70