pavlo-zagrebelniy-divo

далекого Солуня - найпершого суперника в торгівлі з Константинополем - і отак, не заходячи до столиці ромейського царства, просто від Мессемврії, перевантаживши свій товар з лодьїв на вози, повів свою валку великим нонадморським шляхом, що йшов від Царграда до Солуня.

Сивоок вже й до того багато разів бачив гори, та були вони або ж занадто далеко, або ж щедро заселені людом, а де люди, там діяло Какорине золото-срібло, отож для втечі мав шукати чогось іншого, а чого саме - не відав гаразд, перепробувавши і степ, і пущу, і камінь. Але таких диких гір, такого спаленого сонцем каміння, такого безлюддя ще не бачив ніколи і тому твердо вирішив, що втече нарешті від Какори хоч тут, і втече назавжди. Навіть померти від голоду й спраги в отих піднебесних, білих від спекоти горах вважав за ліпше, аніж ковтати гаияюгу в настогидлій валці, дивитися наненависну, розгойдану на коневі могутню постать Какорину, чути його безугавний, дуркуватий спів про теплих жон і міцні меди.

Вони переправилися через річку Хебар, пішли понад морем, що його болгари прозвали Білим, тобто гарним, ласкавим, бо, так у них звалося все найтепліше і найніжніше, вони поступово заглиблювалися в гори, білий (не ласкавий, ні!) пил стояв над шляхом удень і вночі, сонце немилосердно палило все живе й мертве, був місяць зарев, місяць безжальної спеки, на гірських шляхах траплялися тільки загони ромейських воїнів, яким пильно треба було перебратися з одного місця в друге, заблукані подорожувачі, місцеві мешканці на терплячих віслюках. Що ж до купецьких обозів, то Какорз тут майже не мав суперників, бо всі надавали перевагу морю, пливли до Солуня на 'лодьях, хіба що якийсь занадто хитрий купець пробирався до Адріанополя, аби першим потрапити на великий собор, який щороку відбувався в городі на день успения богородиці, або ж зустрічали короткі валки з товарами з Мосинополя. В самому Ліїнсинополі були торги, пісні, музика, гріх би взяв на душу кожен, хто б там не затримався, але на Какору іноді находила бичача впертість; йому подобалося чинити всупереч здоровому глузду, і ось його валка знов тягнеться в гори, знов навколо розпечений камінь, і безжальне полинно-сиве небо, і перемелений, тисячами коліс, перетоптаний тисячами ніг, перевіяний усіма вітраци ядучий білий пил, од якого нема порятунку ні вдень, ні вночі, а дорога ще пустельніша, бо саме вершина місяця зарева, коли все живе ховається в затінок і тільки ящірки переповзають через широкий крем'янистий шлях та високо вгорі плавають: цятки байдужих гірських птахів.

Загребельний П. А.: Диво / 221

Шаліли від спеки люди, ледве пересувалися коні, віслюки йшли, похнюпивши голови, натужно рипіли вози, мовби конаючи, неначе допитуючись у того товстого чолов'яги, що гуцикав на високому жеребці попереду: чого він хоче, якого виторгу, звідкіля слави?

А що Сивоока обходила тільки власна свобода, то він не став очікувати, чим закінчиться божевільний похід за купецьким щастям, вибрав найпустельніше місце і ще звечора, щоб за ніч устигти якомога далі відбігти від царградського шляху, подався правобіч у гори.

Хоч дерся без перепочинку цілу ніч вище й вище, на ранок вийшло, що висить мало не над самим шляхом, виразно бачив, якзвивається серед білого пилу Какорин обоз, бачив двох зустрічних селян-ромеїв на віслюках, ще далі, наздоганяючи Какору, поспішав, поки не припекло дуже сонце, з боку Мосинополя.

Невеликий кінний загін ромейської легкої кінноти, навколо себе Сивоок бачив тільки голий камінь, безнадійно сірий, вже по сході сонця розпечений до нестями, нікуди було сховатися, Ні за що зачепитися не те що рукою - оком навіть! Йому стало страшно, був ніби розіп'ятий на сірій кам'яній стіні, виставлений і-сонцю, і людям, що об'єдналися проти нього у ворожу спілку, щоб знесилити, вловити, знищити. Затаївся за виступом скелі, лякаючись, що з шляху його помітять і Какора пошле погоню або й сам подереться за втеклим, та все минулося, валка визміювалася далі й далі, гублячись за повільними закрутами дороги, дзвенюча тиша оточувала Сивоока щільніше й щільніше, він видобувся на рівніший виступ, окинув поглядом камінне царство, яке йому тепер належало (а може, він належав йому), і вперто побрався вище.

Навколо була воля. Може, вперше з часів спільних мандрів з маленьким Лучуком.

Його мандри тривали довго. Пробирався в гори тяжко й повільно, здалеку запримічав нечасті тут людські поселення, намагався триматися осторонь, харчувався випадково вловленим птахом або рибою, яку щедро дарували йому гірські річки, тільки, на жаль, річок траплялося занадто мало, і найбільше страждав Сивоок од спраги, бо іноді день і два не мав бодай ковтка води. Раз напали на нього грабіжники, навалилися, коли він спав коло струмка, стали душити, було їх троє чи четверо, вони заважали один одному, видно, не мали заздалегідь домовленості, як діяти, і це врятувало Сивоока, він розметав нападників і, поки вони схаменулися й добули зброю, встиг утекти в темряву, а вже тікати він умів від бога і від

Загребельний П. А.: Диво / 222

диявола!

Йшов навмання, єдину журу мав: щоб потрапити до болгар, болгари-бо добрі люди, свої то браття, не видадуть його нікому, бо нікого не бояться. Обірвався й знесилився. Чи добрався до Болгарії, чи не добрався, знати не міг, бо зрештою попав у такі непролазні хащі, що вже не те що людини, а й звіра не запримічав.

Ліси ставали густіші й густіші, видно, десь недалеко мала бути велика річка, однак Сивоок ішов уже багато днів, а річки не було, іноді крізь камінь пробивався струмок, що відразу ж і губився в камені, пекельна задуха стояла в лісах; в безнадії Сивоок молив богів, щоб послали вони йому навіть ворога, бодай невеличку людську оселю; вже йому здавалося, що переміряє він отак ціле Болгарське царство з півдня аж до самого Дунаю, нікого не спіткавши, нікого не забачивши.

Вибрів на берег річки зовсім негадано, та ще й опинився відразу під крутою стіною, складеною з грубих кам'яних брил. І хоч як перед тим прагнув до людського осередку, мимоволі позадкував назад у гущавину, дав доброго гака, перш ніж наважився знов вийти до річки, щоб попити води й здалеку подивитися на несподіване в цім дикім краю укріплення.

Іколи, впершись руками в круглі голиші, схилився над водою

іще не вмочив навіть губ, почув зовсім близько позаду неголосне:

- Чедо! (Хлопче! (Болг.))

Він озирнувся, але нікого не побачив. Подумав, що негоже йому лякатися першого стрічного, знов нахилився над водою, став пити.

- Чедо! - озвалося знову позад нього. - Хей, Божидар! На тебе думам! (Хлопче! Гей, Божидареї Тобі кажу! (Болг.))

Сивоок скочив на рівні, повернувся до дерев, звідки виразно чувся людський голос, наготував загострену палицю, що її стосував замість списа. З-за дерев вийшло два бородатих, аж сміх брав, чоловіки, в грубих темних киреях, підперезані широкими ремінними поясами, за якими в обох поблискували сокири з довгими підручними сокирищами.

- Защо се плашиш? (Чого лякаєшся? (Болг.)) - посміхаючись в найглибшому глибі своєї дрімучої бороди, ласкаво спитав один з них.

Так Сивоок опинився серед братії монастиря Святі архангели. Два інокн - Дем'ян і Костянтин, а простіше, Тале і Груйо - вийшли того ранку до лісу врубати дров і спіткали бродника-руса. Назвали його Божидаром, вважаючи, що послав юнака до них сам бог, а згодом ігумен монастиря Гаврило ще більше

Загребельний П. А.: Диво / 223

переконався в слушності того імені для Сивоока, коли побачив, як легко засвоює русич болгарську і ромейську грамоту, а ще легше - велике вміння прикрашувати книги і писати ікони, вміння, яке дається людям так рідко і дається вже справді самим богом.

Сивоок і сам не знав: чи то справді дар від народження, а чи вибухнули в ньому незвичні здібності, викликані відчаєм.

Бо втікав з неволі одної, а попав у неволю потрійну.

Перша неволя - монастир. Найпохмуріше серце завмерло б од самого погляду на цю сувору обитель. Гори, ліси, непролаз-зя. Краєвид мовби од сотворіння світу: здиблене громаддя, віковічна кошлатість дерев, чорні громи вод у печерах і чорториях. А над усім цим, у кам'яній підхмарності, схований за непробивними, не знати ким і коли складеними з сірих гранітних брил височезними стінами - нужденний клаптик землі, шершаві, кістково-тверді цвинтарні кипариси, довгі ряди видовбаних у материковій стіні гнізд-келій. Келії громадилися одна зверх одної кількома поверхами так, що ставало лячно від самої думки про людське животіння в отих щонайвищих норах, але згодом ти пересвідчувався в хибності свого першого враження, бо монастир було розташовано так, що тут у найбільшу спеку віяло гірською прохолодою, а коли хто ще вмудрявся бодай трохи піднестися над рівнем цього пристанища, видовбавши собі келій над рештою братії, то мав. змогу найпершим зустрічати прохолодні потоки благословенного болгарського білого вітру, якого так не стачало людині внизу.

Сивоок мав довбати собі келію сам, бо тут марно було сподіватися на готове, і вибрав місце найхолодніше, як і личило прихідцеві з далекої північної країни. Бив камінь і забував про всі нещастя, яких зазнав досі, ладен був день і ніч не відходити від тяжкої роботи, аби лиш знайти забуття і спочити душею, але з першого дня дали йому до зрозуміння, що в Святих архангелах існують тверді правила, які не дано нікому порушувати. Передовсім правила стосувалися молитов.

Посеред монастирського дворика стояла стара камінна церква - протатон. Стук у велику дерев'яну колоду скликав кількаразово щодоби все населення обителі до молитви, до речі, також опівночі, коли кволий голос людини найчутніший для бога. Неодмінною молитвою відмічався також, схід сонця, від якого тут розпочинали відлік годин нової доби, хоч однаково важко було позбутися гнітючого переконання, що час тут зупинився навіки, роки не лічаться, години не відмірюються, тільки дні течуть за днями в монотонності молитов, у безнастанності тяжкої праці, яка часто видається марною, бо не знаєш ніколи,

Загребельний П. А.: Диво / 224

кому, попаде і чи взагалі попаде до рук пергамен, над яким схиляєшся впродовж цілих місяців, а то й років.

Кілька десятків здичавілих від самотності, зчерствілих душами чоловіків. Ніколи не стрижені голови, волосся скручено в скуф'ю на потилиці, велетенські чорні й руді бороди, ледве блищать очі за тим заростом і видаються носи. Зустрічаючись, іноки цілують навзаєм руки. Мабуть, ніхто з них не звідав ніколи жіночого поцілунку, а тепер і не звідає більше, бо в Святих архангелах заборонено побут не те що жінок, а взагалі будь-якої істоти жіночої статі. Не може тут бути ні курки, ні ослиці, братія не п'є молока, не їсть яєць, гарячі страви заборонені також, щоб не розпалювати тіла. В монастирській трапезній на стіні картина страшного суду, де карають грішників, які об'їда-лися й обпивалися за життя. Посеред трапезної - амвон, з якого хтось з іноків під час обіду має читати святе письмо, в той час як братія квапливо ковтає квасолю з оливою а чи овечий сир з сухим хлібом, бо ігумен, що сидить кінець столу, може щомиті задзвонити в підручний дзвінок - і тоді кінець обідові, треба молитися, і нікому нема діла до того, чи ти встиг там щось ухопити, чи випив свою склянку вина, єдину тут радість для багатьох, надто ж для тих, що виконують тільки чорну роботу і ніколи не будуть втаємничені у високе мистецтво творіння й здоблення книг.

Сивоокові, який хоч і в поневіряннях та. важкій роботі на Какору все ж звик до широкого вільного світу, обитель Святих архангелів видалася гіршою за в'язницю. Коли трохи оклигав з дороги, зазнайомився з усіма монастирськими регулами, то йому стало так страшно, немов ось завтра-позавтра мав умерти і його закопають отам, за кипарисами, під стіною, на крихітному монастирському цвинтарі, де видніється один лиш хрест, а потім, через кілька років, викопають його кістки, відокремлять од них череп, зсиплють у довгий дубовий ящик - «костницю», а на черепі напишуть над очними западинами ім'я власника і виставлять поряд з іншими в каплиці. Що напишуть - Сивоок, Божидар чи Михайло? Бо вже мав тепер аж три наймення, одержавши третє після прийняття хреста.

Отут слід сказати пре другу неволю, в яку попав Сивоок.

У Какори кожен міг мати свого бога. «За богів ваших і гріхи ваші не відповідаю!» - погукував п'яний купець. Були в нього християни, були визнавці бога Єгови, були мусульмани, найбільше ж було таких, як Сивоок, - поганннів, кожен пильнував своїх богів, дотримувався своєї віри, ніхто нікому не ставав на заваді, ніхто нікого не змушував до послуху, до прийняття своєї віри.

Загребельний П. А.: Диво / 225

Однак у Святих архангелах Сивоок мав прийняти хрест другого ж дня і то без вагань і спротиву, інакше б опинився за брамою монастиря, знов самотній і безсилий серед здичавілої пустелі гір і лісів.

Ігумен закликав Сивоока до своєї келії, посадив на грубий дерев'яний стілець, не став дивуватися, що русич досі не сподобився хрещення, не питав його про бажання, а тільки виклав йому дуже стисло неуникність всемогутньої нової віри. Христос сказав: «Ідіте й научайте всі народи». Святий Мефодій, який розніс велике вчення по багатьох землях, якось скерував свого посланця до одного північного володаря і велів йому сказати:

«Добре було б, сину, аби дав охреститися добровільно на своїй землі, інакше-бо будеш взятий до неволі і змушений прийняти хрест на землі чужій, згадаєш моє слово».

Ще говорив ігумен, але то вже були тільки відміни того самого, а Сивооку стояв перед очима той далекий важкий хрест на першій могилі його життя, на могилі діда Родима, і ще один хрест - на монастирському цвинтарі, над якимсь бідолахою іноком. Отак жив, метався по світу, десь бився, десь їв і пив, випадком поцілував одну чи й більше жінок, а скінчилося все тим, що став поміж двома хрестами і далі йти нікуди, замкнено твоє життя між цими похмурими знаками, ненависними й тяжкими, мов оці довколишні гори, що нагнітили, здається, увесь світ.

І от так, караючись у безнадії і безвиході, прийняв Сивоок хрещення, прийняв ще одне наймення - Михаїла, мав тепер носити під грубою вовняною рясою на заяложеній шворці кипарисового хрестика, була тепер у нього нова віра, на яку мір опиратися, як старий на посох, і надіятися, як той на круту гору.

Але радощів нова віра не принесла, дала тільки пригніченість духу, сприймалася як найтяжча, мабуть, неволя, і, може, щоб забути цю неволю, відкинути її, так відважно й легко занурився Сивоок у нову для нього справу - здоблення книг і писання ікон на дерев'яних дошках, відкрив у собі здібність, породжену ненавистю, тоді як ігумен Гаврило зумовлював це щіро світленням заолуканого тавра.

Що ж до неволі третьої, то стосувалася вона не самого лиш Сизоока і навіть не обителі Святих архангелів, а цілого Болгар ського царства, через що й вимагає розповіді осібної і докладнішої.

Повелося вже здавна, що в світі завжди є дві найбільші з-номіж усіх держави, і головне почуття, яке панує між ними, - це глибоке недовір'я і тяжка ворожнеча, мов між тими

Загребельний П. А.: Диво / 226

біблейськими братами Каїном і Авелем. Будь-які порівняння рисковані, але можна наважитися порівняти. Болгарія і Візантія довгий час були саме такими двома ворогуючими велетнями. Ромеї ще в сьомому віці при імператорі Костянтині Погонаті були ганебно прогнані з берегів Дунаю, успадкованого Візантією від римлян, і навіть змушені були платити данину болгарському царю. Коли двоє б'ються, майже завсігди з'являється третій, який спершу приглядається бійці, щоб згодом виступити в ролі торжествуючого пожинача плодів перемоги. Так у час майже трьохсотлітнього змагання між Візантією й Болгарією за морем виникла нова могутня держава - Руська, але вона була далеко, порівнюючи з болгарами, що товклися на узбережжі Чорного моря і мало не під самими стінами Царграда, тому візантійські імператори спробували підбити руських князів на спільні дії проти болгар, і їм це навіть вдалося зробити, і князь Святослав, непереможний на той час воїн, захопив болгарську столицю Преслав, прогнавши звідти недолугого царського сина Бориса, який дбав не так про велич свого царства, як про збереження своєї влади та залагодження своїх стосунків з боярами - боїлами

йкавханами. Та вийшло так, що Святослав, сам того не відаючи, зробив для Болгарії найбільшу послугу, внаслідок якої болгари знов повернули свою велич. На той час у Преславі, в глибокій темниці під баштою-в'язницею, сидів уже багато місяців хоробрий комітопул Самуїл, кинутий туди Борисом без суду нібито за змову проти богом даного царя Болгарії. Смуїл, а ще Давид, Мойсей і Аарон були комітопулами, тобто синами по-ромейськи, коміта, тобто (знов же таки по-ромейськи) управителя Охридської області Миколи Мокрого. Вже Микола Мокрий був вельми хоробрий воєвода, а його сини виросли ще хоробрішими і по смерті батька, успадкувавши кожен свій город, стали відверто обурюватися нерішучістю царських синів Бориса

йРомана. Пішли розмови про те, що Борис - цар незаконний, що треба б обрати гідного царя, мався на увазі, може, хоч Роман, якого прозвали скопцем за надто голу бороду, але за яким водилося бодай трохи того, що зветься розумом або й державною мудрістю, - рисами, що їх царствуючий брат його Борис був позбавлений начисто, зате наділений був натомість холодною жорстокістю й душевною черствістю, як.воно часто буває.

Самуїл з кількома своїми вірними людьми приїхав потаємно до столиці, але там був упізнаний і кинутий у підземелля з жорстоким велінням «не показувати в'язневі денного світла». Так би й зогнив там відважний молодий комітопул, якби одної зимової ночі не підступили під стіни Преслава могутні воїни, яких болгари звали тавроскіфами, і з страшними гуками пішли

Загребельний П. А.: Диво / 227

на приступ. Озброєні були важезними, в півтора раза довшими, ніж бачені досі, мечами, довжелезними списами, які не ламалися від найбільшого тягаря, а в лівих руках несли щити, завбільшки з двері царського палацу.

Вони здобули столицю одним натиском, ще тої самої ночі вже палили вогнища на вулицях Преслава і спокійно собі вечеряли, так неквапливо й смачно вечеряли, що трапеза їхня затягнулася, власне, аж до сніданку, а тим часом з города втікав хто міг, інші ховали свої багатства, ще інші користалися нагодою і набивали собі торби або й просто требуху, - добродушні русичі нікому не заважали, вони собі спочивали по добрій роботі, сам князь був серед них і велів нікуди не поспішати, бо вже навколо зима, тож ліпше, мабуть, залишитися тут, у цьому великому і, як видно, багатому городі та спокійно перезимувати, а там буде видно: Самуїл утік з башти тої ж самої ночі. Не мав сили вибратися з підземелля, його вивели під руки, йому знайшли коня і, мало не прив'язавши до сідла, мерщій випровадили з Преслава, щоб їхав до своїх братів, набирався сил.

Потім було кілька тяжких літ для Болгарії. Хоч Святослав відійшов за Дунай, але ромеї зайняли відвойовані ним землі, розповсюдилися по Болгарській землі, мов пошесть, розірвали країну на дві частини, захопивши всі східні області, все морське узбережжя і Придунайські землі. Тоді й піднялися проти Візантії західні болгари на чолі з братами-комітопулами Давидом, самостійні нації - болгарська й македонська. Сучасникові незвично читати, що столицею Болгарського царства колись були, скажімо, Охрид або ж Обитель, які сьогодні належать одній з югославських республік - Македонії (Обитель тепер зветься Бітоль), але пам'ятаймо, що тут мовиться про часи, підлеглі від нас на ціле тисячоліття. Це історичне минуле двох народів - болгарського і македонського, Мойсеві, Аароном і Самуїлом Мокрими. Такого ще не бачила Болгарська земля: йшли чоловіки, жінки, навіть недорослі діти, озброювалися хто чим міг, йшли не кликані й не звані, наганяюча переляк не лише на ромеїв, але й на власних бояр, що запродавалися ворогові заради вигоди. Перелякалися й сини болгарського царя Петра - Борис і Роман, втечею хотіли порятувати своє життя, і нічого ліпшого не вигадали, як утікати до Візантії. Але на гірському перевалі Бориса, перебраного в ромейський одяг, убив болгарський лучник, вважаючи за ворога, а Романа повернули до рідної землі й проголосили царем. Царів та імператорів часто називають так чи інакше, скажімо: Великий, Хоробрий, Справедливий, але такі назвиська походять від лизоблюдів, тому історія, коли й зберігає їх згодом, ставиться до таких прізвиськ з відповідною долею

Загребельний П. А.: Диво / 228

скептицизму. Зате якщо вже вліпить прізвисько своєму володареві народ, то протриває воно вічно і буде вичерпніше за всі описи придворних літописців і славохвальства найманих істориків. Щоправда, прізвиська, на-ділювані народом, здебільшого мають характер осудливий, але тут уже нічого не вдієш: правда завжди жорстока. Звучать ті прізвиська приблизно так: Кривавий, Скупий, Паскудний, можуть найменувати короля Красивим, але так і знай, що то. король був потворний, якщо ж назвуть Святим, то читай: «Диявол». Царя Романа прозвано було Скопцем, стосуючись, певно, не лише його зовнішності, але й характеру, яким не відзначався, точніше, й зовсім його не мав. І хоч іменувався царем усіх болгар, влада фактично була в руках відважних братів-комітопулів, які не шкодували життя, аби лиш визволити рідну землю від ромеїв.

У запеклих битвах загинули два брати - Давид і Мойсей, а між тими двома, що лишилися, неодмінно мав розігратися спектакль, відрежисерований ще тим невідомим, але геніальним режисером, який створював колись біблійний розділ про Каїна і Авєля.

Старший з-поміж двох комітопулів - Аарон, який мав під своєю владою Средець з околицею, вирішив, що саме він, а не наймолодший Самуїл, повинен виступити найпершим претендентом на царський престол. А що нічим не міг засвідчити своїх переваг над Самуїлом: ані особистою відвагою, ані любов'ю до рідної землі, ані незвичайними якостями людськими, то й вирішив шукати підтримки не деінде, а в, самого візантійського імператора. Заплутана то була і лиха справа. Візантійський імператор Василій Другий Македонянин, який від дня свого вступу на престол мав повні руки клопотів з придушенням заколоту полководця Варда Скліра і з придворними інтригами першого міністра євнуха Василя, не міг виступати проти Болгарії зброй-яр, а вдався до війни таємної. Маючи скрізь своїх вивідників, він незабаром довідався, що Самуїл, власне, покинув свою столицю Охрид, щоб не бачити остогидлої дружини Агати, і переважну частину свого часу проводить на Преспанських озерах коло своєї коханки Біляни, для якої на одному з островів малого Преспанського озера навіть звелів спорудити городок і церкву. Імператор підіслав Самуїлові з Італії двох досвідчених зиж-дителів, захопив того будівничими справами аж так, що Самуїл на кілька років облишив військові походи і спорудив на Малому озері ціле місто, яке назвав Преспою і переніс туди свою столицю. Звичайно, людина не може все життя віддати якійсь одній лише пристрасті, надто ж коли нею з дитинства ще заволоділа ненависть до ворогів рідної

Загребельний П. А.: Диво / 229

землі, отож Самуїл все-таки схаменувся вчасно й знову пішов на ромеїв, взяв Фракію, Македонію, околиці Фессалонік, Фессалію, Елладу, Пелопоннес, велику ромейську фортецю Ларісса, далі визволив усю Дунайську Болгарію, опріч окремих городків на чолі з візантійськими топархами.

А Василій Другий тим часом діяв з іншого боку. Він послав у Средець до Аароиової дружини Варвари таємного листа, в якому досить прозоро натякав на те, що чував про їхнього сина Івана-Владислава і хотів би породичатися для щастя царстве-ної сестри імператорів Константина і його, Василія, Анни. Ясна річ, зміст листа відразу став відомий Ааронові, Аарон негайно звелів дружині відписати ромейському імператорові, запевнивши його у відданості й любові. Через гірські перевали пішли гінці від Средця до Царграда і назад, але лихо в тім, що саме тоді ж візантійські імператори Василій і Константин пообіцяли віддати свою сестру Анну за київського князя Володимира, випрошуючи в нього навзамін скількись там тисяч воїнів, таких необхідних для боротьби проти непокірних узурпаторів, що то в одній, то в другій візантійській провінції проголошували себе імператорами і все йшли на столицю, бо кожен знав, що споконвіку в ромейському царстві водиться так: хто оволодіває Царградом і Великим палацом, на того надягають багряницю і взувають йому багряні сандалії.

Авранові ж хотілося породичатися з імператорами, за це він обіцяв одкрити їхнім військам усі гірські проходи в Болгарію з тим, щоб на списах ромейських воїнів стати самому болгарським царем. З одної Анни навіть два імператори двох сестер зробити не могли, а справжню сестру треба все-таки було приберегти на всяк випадок для київського князя, бо той являв собою силу справжню, а не уявну, як Аарон, тому вирішено було послати в Средець із відповідним царським почтом, у супроводі митрополита севастійського, якусь константинопольську повію, на ймення Анна, і тим самим обдурити марнославного комітопула. Іванові-Владиславові було на той час дванадцять років, не так щоб уже й багато як для одруження, але й не мало, якщо брати до уваги всі ті майбутні вигоди, яких від високого шлюбу очікувано. Однак повія, впившись болгарським вином, проговорилася і з ганьбою була вигнана з Средця, бо Аарон суворо наказав усім не бруднити об неї руки. Зате севастійського митрополита за покриття такої підлої неправди Аарон власноручно зарізав ножем там-таки при весільній учті.

Так похмурий і мстивий Василій Македонянин поглумився над Аароном, щоб показати його дрібне марнослав'я і водночас мати зачіпку для війни з комітом Средця, проти царя Болгарії

Загребельний П. А.: Диво / 230