pavlo-zagrebelniy-divo

лики дивилися на хлопця, неначе відбиті в багатоманітті збрижених вод, з ликами й постатями богів спліталися гнучкі віли й берегині, стіни святині були всуціль барвою, веселковою радістю, святом для ока. Барвні зображення богів гарно поєднувалися з різьбленими, ніколи ще Сивоок не бачив такого тонкого різьблення, від нього ціла святиня набувала легкості, вона зависала над землею в своїй поцяцькованій невагомості. Сивоок спершу й не второпав, звідки це враження летючості - чи від буйноти барв, чи від мистецького різьблення, чи від неоднаковості «бортей», поєднаних з такою несподіваною сміливістю й умілістю. Аж згодом, коли обійшов споруду наполовину, ляснув себе по лобі: як міг не зауважити відразу! Святиня не стояла на землі. Піднята була на міцних стовпах, брунатно-лискучих, мов роги диких звірів. Коли Сивоок провів пальцем по одному з «стовпів», йому й справді видалося, що то - турячий ріг, але ніде й ніколи не було й не могло бути таких рогів, хіба що їх посклеювано в якийсь предивний таємничий спосіб, відомий цим людям, як відомі їм були таємниці краси і барв. З одного боку святиня підпиралася зеленим пагорбом. Там були двері, які вели всередину, але на разі двері стояли зачинені, і Сивоок по-глядь став обходити святиню з другого боку, аж поки опинився знов там, звідки й починав своє ходіння.

Дітлашня помагала Какорі розпрягати коней. Невміло й безладно смикали за посторонки, інші тягли коней за повіддя, ще інші норовили вирвати волосіні з конячих хвостів, діти крутилися під ногами в купця, той гримав на них, штурхав, хто: попадався йому під руку, буркотів:

-А киш звідси! Гукайте своїх отців, кажіть: гість приїхав. Міньбу починаю! Все в мене є! Ніхто не бачив такого. Ну!

Поприв'язував коней, став розкладати повоза, побачив Сивоока, гукнув:

-Гей, отроче, помагай!

Сивоок став і не рухався. Тепер знав: це піде далі з товстим убивцею. І втікати не стане, просто не піде, та й годі. Хай спробує сам вибратися з лісів та боліт. Хай наковтається ляку!

-Ну! - гукнув ще Какора.

-Не хочу, - вперше за останні дні обізвався до нього Сивоок, і не зненависть була в хлопцевім голосі, а зневага.

-Гей-гоп! - безжурно поспівував Какора.

Стали надходити люди. Видно, звичні були до торгу, бо йшли сміливо, не бентежив їх дурнуватий Какорин спів, не чу-дувалися вони купцевому повозові, конії викликали хіба що жаль своєю виснаженістю й забрьоханістю. Складалося враження, що тут бувало та перебувало найрізноманітніших

Загребельний П. А.: Диво / 141

гостей, що всі призвичаїлися до них, хоч і важко було припустити, щоб пробивалися сюди з широкого світу навіть такі відчайдушні зайди, як Какора.

Перший прийшов високий розчухраний чоловік з лукаво прискаленим оком, руки мав такі довгі, що звисали йому нижче колін, обличчя в чоловіка мінилося насмішкуватістю й хитрощами, він став за кілька кроків од купця, чмихнув, спитав задерикувато:

-Що маєш?

-А що треба? - запитанням відповів Какора, який гаразд розумівся на покупцях і відразу бачив, з ким має справу.

-Питаю, що маєш? - знову повторив чоловік.

-Що треба, те й маю, - починаючи гніватись, відмовив купець.

-А не бреши.

-Маю таке, що й не снилося тобі, - наганяв йому хіті Какора.

-Гой хвалько!

-Ав тебе? Драні порти та плоть смердюча! - пішов у наступ Какора. - Ну!

-Гой смішний! - захихотів чоловік. - Да в мене…

-А що в тебе?

-Да таке…

-Ну яке?

-Да й діти твої не забачать такого.

-Що ж то? Хіба пташине молоко.

-Ай молоко.

-Горобця здоїв чи. жабоїда?

-Да й горобця! - чоловік лінькувато почухав ногу об ногу, повернувся, щоб іти собі.

-Гей, куди ж ти? - сполохано покликав Какора.

-Да'к що ж з тобою?

-Стривай, що ж у тебе?

-Дак у тебе ж нічого.

-Не бачив же ти, дурию!

-Дак і нічого бачити! - сплюнув чоловік,

-А в тебе ж що?

-Да таке, що й дітям твоїм…

Какора, погикуючи тельбухами, добіг до чоловіка, вхопив його за руку.

- Ну ж бо! Вернись! Не будь тварюкою безрогою!

Чоловік став, потім без видимої охоти пішов до купцевого повозу. Какора тицяв йому межи очі то шмат паволоки, то заморської роботи меч, то жіночі прикраси з зеленого шкла. Чоловік усе те одгортав рукою, скалив око, веселився в душі від купцевих старань.

Загребельний П. А.: Диво / 142

-Ге, - сказав, - а білого бобра бачив коли?

-Чого? Що? - не збагнув Какора.

-Білого бобра, питаю, бачив коли?

-Білого? Бобра? Брехав би ти кому іншому, а не Какорі, чоловіче!

-Дак що ж з тобою балакати! - стенув плечима чоловік і знову завернувся, щоб іти.

-Ну! - заревів Какора. - От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер?

-Бобер.

-Білий?

-Білий!

-Брешеш!

-А брешу - то й піду собі!

-Ну! Гей-гоп! Стій! Що хочеш?

-А нічого.

-Як то?

-А так: не міняю.

-То й чому?

-А хай мені зостається.

-Нащо ж хвалився?

-Дак щоб ти ж знав, що в мене білий бобер е, а в тебе нема! - чоловік беззвучно розсміявся просто в ніс Какорі і тепер уже пішов від купця, не слухаючи його прокльонів і погроз.

-Ну людець! - звертаючись знов до Сивоока, почухав чуприну Какора. - Бачив такого дурисвіта!

Він знов запрагнув навернути до себе дику душу Сивоокову, бо почувався, мабуть, непевно й самотньо, заблуканий у цей город, який одразу посилав на них то дикого ревучого звіра, то злукавленого чоловіка, то неймовірної краси святиню.

-Зчудувався на теє диво? - кивнув Какора на храм. - Ось поїдемо зі мною до Царграда, то забачиш там святу Софію, а ще тисячу церков і монастирів, яких нема ніде в світі, та золото й камінь дорогий, та мусію, та сосуди, та ікони. Держись Какори - трохи вхопиш у очі!

Знов прийшло кілька городян; тепер не самі лиш чоловіки, а й жінки, мали русалкове волосся і очі такі, що проринав ти в них наскрізь і мовби обсипало тебе навпереміну то крижаними голками, то гарячим приском. Какора розвеселився, люди підходили й підходили, декотрі щось там несли, у деяких заграли в руках навпроти сонця густим ворсом дорогі хутра, хто ніс мед, хто м'ясо - вже й не на міньбу, а щоб почастувати прибульців.

Загребельний П. А.: Диво / 143

Купець розкладав свій товар, розхвалював, сипав словами, припрошував, пропонував, набивав собі ціну.

-Ну ж бо, маєте тут ромейські паволоки, хоч і самого князя вдягати, не те що ваше полотно, водою мочене, сонцем білене, а тут самої золотої нитки стачить, щоб обплутати весь ваш город з його валами й гостроколами. А це ножі, хоч на ведмедя з ними, хоч на тура йди - ребра розпахують, голову відбатовують за один мах! А тут горіх мушкатний, з самої Гіндії, за пригорщу сім волів дають. Та чи й знаєте ви, що то таке воли? А шафран аж із Перейди, знову ж за пригорщу коня треба віддати, а з вас - то й двох мало буде, бо ніхто ж у таку Далеч не заб'ється, окрім Какори, а Какора - то я! Гей-гоп! А вже перець - то це лиш на золото! Вага на вагу. Та тільки де вам узяти того золота, мабуть, І срібла ще ніколи не бачили. Он у мене отрок є, в нього на шиї ведмежий зуб в золото вправлений, гляньте та й бачте!

Тоді виступив наперед дебелий чолов'яга, задер довгу сорочку

із-за пояса портів дістав щось зав'язане в брудну шматину. Неквапом розв'язав свого вузлика, здалеку простягнув на розкритих долонях до Какори свою шматину, що видавалася ще запацьоренішою тепер. Бо на шматині масною грудкою, завбільшки з кулак, лежав золотий виливок. Какора рвонувся до золота, але, мабуть згадавши про лукавого власника небачено білої бобрячої шкури, байдуже плямкнув і, помружившись на тихий блиск золота, сказав:

-Хочеш проміняти?

Чоловік мовчав, і всі мовчали. Але ще один на такій самій засмальцьованій шматині з другого боку показав Какорі купку різнобарвних камінців, од яких у купця вже й зовсім хижо засвітилися очі. А там одна з жінок, вже престара, з потемнілим лицем і темним посміхом, показала Какорі золоту гривню на руці, зроблену в вигляді тура, що рогами намагається покотити велике золоте яблуко, а задніми ногами таке саме яблуко відштовхує.

-То що, - пересохлим голосом мовив Какора, - відкриємо міньбу?

-А нащо міньба? - сказала жінка з золотими яблуками на руці.

-Хочеш їсти-пити, то бери. Гостем нашим будеш. Сподобається що - подаруємо. Та й іди собі. А ми позостанемось.

-Не годиться так, - суворо сказав Какора. - Звичай скрізь такий, щоб мінятися. Ти мені - я тобі. Маєте золото, коштовні камені. А в мене! - Він знов кинувся розкладати товар, діставав зброю, посуд, причандалля, хрестики з твердого, лискучого дерева, маленькі іконки на мотузочках і тонких верижках.

Загребельний П. А.: Диво / 144

-Що в нас є, те нам і зостанеться, - сказав з гурту один з чоловіків. - А твоє хай тобі.

-Та нащо ж воно мені! - зчудовано вигукнув Какора.

-А тобі невтребне, то нам і поготів, - засміявся хтось ззаду. Купець спітнів од марних зусиль добитися толку з дивними городянами. Націдив із бочонка меду, приклався до срібного ковша, глипав своїми бульками на людей, потім довго цмакав, простягнув ківш:

-Ну, хто хоче?

Виступив наперед власник золотого виливка, взяв ківш, невміло сьорбнув, захлинувся, потім усе ж таки допив, глянув на своїх.

-А добре! У нас не таке.

-Ге-ге! - вдоволено поляпав його по плечу, аж той сів, Какора, - ще й не таке маю. То вріжемо мінькаї Ти мені золото, а я тобі бочонок меду!

-Та візьми ти його собі, як воно тобі до серця, - просто сказав чоловік і викотив з шматини виливок просто в жменю Какорі, а полотнинку не дав, сховав знов під сорочку.

-Бери бочонок, - крикнув Какора. - Все бери, що хоч! Вибирай.

-Да нащо мені? - почухав за вухом чоловік. - Хай он вона попробує твого питва.

Кивнув на молодицю, в якої з-під полотняної сорочки вибивалися жіночі буйнощі. Какора миттю наповнив ківш, смішним перехильцем підскочив до молодиці, хотів сам напоїти її, але вона відтрутила купцеву волохату руку, приклалася до ковша, вмочила губи, скривилася.

-Герке! - засміялася і стала дивитися на Сивоока так, ніби щойно його побачила.

Хлопець зашарівся, спробував сховатися за повозом, але й там переслідував його погляд молодиці, її горіхового відтінку очі вселяли в нього темну бентегу, якої ще не знав перед тим, а може, то просто йшов йому обертом світ від довгої голоднечі, бо після Лучукової смерті не мав же й ріски в роті.

Він обійшов коней, опинився в гурті людей, на нього поглядали доброзичливо й одкрито, і він теж почував себе своїм серед цих гарних і таких незвично простих людей. Якась дівчинка тримала в дерев'яній мисочці варене м'ясо, він поглядом поспитав її згоди і, отримавши дозвіл, взяв шматок м'яса, вкинув його в рот. З другого боку хтось подав йому горнятко з кашею, ще хтось сунув збан із питвом, настояним на травах, видно, хмільним, бо в голові в Сивоока закрутилося ще дужче, ніж від горіхових очей молодички, і саме тут виявилося, що збан подала врна ж таки - молодичка з очима, як суцільний

Загребельний П. А.: Диво / 145

гріх!

Вона грайливо ткнула його ліктем, приснула сміхом:

-А не подужаєш збана? Що ж то за муж єси!

-Малий я, - засоромлено відмовив Сивоок.

-Ой, гляньте на нього - малий! - молодичка аж заходилася від реготу. Забігла з другого боку, турнула Сивоока вж.е дужче, та хлопець і не здвигнувся. - Бачили таке малейя! - пащекувала невгамовна молодичка. - А звідки ж ти взявся у нас тут?

-Звідти, - махнув Сивоок рукою за ліси.

-Да там люди лиш щезають, - втрутився в розмову якийсь з чоловіків, - а приходити звідтам - то й не чувано.

-Прийшли ж ми з купцем, - пробурмотів Сивоок. - А ви хто такі? Що за город ваш?

-Радогость, - молодичка, видно, не хотіла нікому поступатися своїм гостем. - Город наш Радогость зветься, а мене кличуть Ягодою. А ти як зовешся?

-Сивоок.

-Чого б то так?

-Не відаю. Певно, через очі.

-А які очі маєш? Поглянь на мене.

Сивоок спаленів на виду.

- Поглянь мені в очі, поглянь.

Та й як би він мав дивитися в її ліщинний гріх! Сивоок спробував було вибратися з гурту й порятуватися хоч коло Какори. Але Ягода була меткіша не тільки тілом, а й змислом.

-Стривай-бо, поведу тебе до моєї тітки, - сказала вона, - тітка моя Звенисла'ва хоче тебе бачити. А їй відмовляти негоже.

Вхопила Сивоока за'руку, потягла, розпихаючи людей, торохтіла невпинно:

-Тітка Звенислава в найвищій шанобі у нас. Бо в Радогості жіноцтво… Ти не відаєш ще? Чоловіків у нас мало… Щезають у пущах… Ідуть і не вертаються… І ніхто не може збагнути, що то воно таке… Колись у нас були такі чоловіки… Ой такі ж!… А тепер бачиш!… І мій муж не вернувся з пущі… І все нам самим доводиться… Отак і тітці Звениславі. Тітко Звениславо, ось той отрок, а зветься смішно: Сивоок.

Вони стали коло тої темнолицьої жінки, що мала на руці золоту гривну з яблуками. Сивоок не так роздивлявся стару Зве-ниславу, як її гривну, бо нічого схожого ще не бачив ніде. Золотий тур, вигнутий у спині, немов той Рудь в давній своїй сутичці з старим Бутенем, впираючись задніми ногами у велике золоте яблуко, пробував покотити таке саме яблуко лобом. Кожен м'яз, кожна шерстинка на турові були вирізьблені з докладністю просто неймовірною. Хто б то міг таке витворити? І

Загребельний П. А.: Диво / 146

звідки привезено гривну? Невже сюди могли добиратися ще якісь гості, окрім них з Какорою? Адже й названо город Радогость, певно насміхаючись з того далекого і широкого світу, який ніколи не здолає тих потаємних стежок, що ведуть сюди.

-Маєш око жадібне, як і в твого купця, - суворо сказала Звенислава, спостерігши, з якою уважливістю вдивляється Сивоок в її гривну.

Хлопець зніяковів ще більше, аніж від прилипань молодички

зсороміцькими очима.

-Кохаюся в гарноті, - пробурмотів, - мав діда Родима… Він… творив богів… Світовида, Дажбога, Стрибога, Сварога… В дивних барвах… На глині й на дереві… Змалечку звик…

-Пришелепуватий трохи отрок, - чмихнула Ягода, - здоровий, як тур, а бурмоче про якусь глину… Коли ж це жіноче діло… Тітка Звенислава он…

-А киш! - гримнула на неї стара. - Мовч! Хай отрок подивиться й у нас… Житло наших богів…

-Бачив зверху, - сказав Сивоок, - вже все обдивився… Прегарно й чудно… Ніде такого нема, в самому Києві навіть…

-А що Київ? - мовила Звенислава.- Київ сам собі, а Радогость - сам… Покажу тобі ще середину, коли хочеш…

-А хотів би, - несміливо промовив Сивоок.

Малий ще єси? - здогадалася Звенислава.

-Не знаю, може, шістнадцять літ, а може, й менше… Дід Родим загинув, а я не відаю про себе тепер нічого…

-Отож, Ягодо, щоб мені не липла до хлопця, - суворо звеліла Звенислава. - Приведеш Сивоока опісля до мене, покажу йому житло наших богів.

Але тут проштовхався до них Какора, геть сп'янілий, роздратований тим, що торгівля йому не вдалася. Почув останні слова Звенислави й миттю вчепився в них.

-А мені? - заревів. - Чом не показують тут нічого мені?

Хто тут гость - я чи молокосос? А таки я - Какора! Хочу подивитися ваш город! Чом би й ні!

-Хоче, то покажи йому, Ягодо, - сказала, одвертаючись, Звенислава.

Ягода зраділа побути ще з Сивооком, її не злякала розпатлана постать купцева, маленька жіночка сміливо підкотилася до Какори, шарпнула його за корзно, залящала йому, аж той затулив вуха:

-Коли так, то слухатися мене, і йти за мною, і не відставати, і не приставати, бо гукну мужів, то почастують киями, а в нас хоч мужів мало, та в киї візьмуть, що аж!

Загребельний П. А.: Диво / 147

-Ну-ну! - загримів Какора, пробуючи обійняти Ягоду, але зачепив рукою лиш порожнечу, схитнувся, мало не впав, спробував заховати свою невдачу гультяйською пісенькою, викричаними словами навкидя сипав у спини Ягоді й Сивооку, а хмелем був залитий до того, що чи й бачив будь-що.

Йшли по городу, і ніхто їм не шкодив. Могло видатися, що перші засновники Радогостя вибрали досить нездатне місце: кілька пагорбів і глибокі падоли, при ворожому нападі й відсічі не даси, бо нападники валитимуться тобі впрост на голову. На головному з пагорбів стояла святиня, а решта то й зовсім світилася нагістю, на пісній землі не росла навіть трава, зате в балках, де тулилися хати радогощан, аж кипіло від зелені садків, левад і дворів, блищали там струмки, а над ними тихо стояли верби, берези й вільхи, поміж дворів латками йшло жито, просо

йрізний овоч, паслася худоба, вівці, коні, в сажах кувікали свині. Зустрічалися часто їм люди, і ніхто не дивувався, мовби Какора й Сивоок жили тут спервовіку. Какора п'яно погукував на зустрічних:

-Ну, як ся?

-А так ся, - відповідали йому.

-Чого ж би то?

-А того ж би.

-Та й що ж?

-Та й те ж.

-Чому вони так мовлять? - дивувався Сивоок, простуючи за Ягодою.

-Бо так з ними мову заводить твій купець, - посміювалася вона. - Так ніби не хочуть нічого повідати.

-Може, й не хочуть.

-Не вірять нам, чи що?

-А всі довірливі змандрували від нас. Пішли та й не вернулися. Позоставалися самі недовіри.

Вона дійшла до струмка, поволі забрела в воду, стала мити ноги, показуючи своє звабливе біле тіло. Сивоок відвернувся, а Какора посунув до Ягоди, наміряючись вщипнути її за щось там таке. Вона почула його сапання, вчасно вихнула - Какора незграбно сів у воду, а Ягода, заливаючись сміхом, вискочила на муріг, сіла, простягла мокрі ноги.

-Спочинемо? - гукнула. - Бо ще ходити та ходити!

-А не буду більше ходити. Спати хочу, - сказав Какора, який і не образився на Ягодину витівку, а тільки трохи посмирнішав. - Завтра доходимо до кінця.

-Завтра мені вже не захочеться, - засміялася Ягода.

Загребельний П. А.: Диво / 148

-То ходімо ще до озера, - позіхаючи, промовив Какора, якому, видно, не дуже личило тинятися по чужому городу в мокрих портах.

-А до озера зась! - сказала Ягода.

-Чого б то?

-А того!

-Та ти кажи!

-А я кажу.

-Дурна дівка, - сплюнув Какора, - була б ти мужем, то я б тобі хоч голову на в'язах переставив, а так - тільки тьфу, та й годі!

-Тільки тітка Звенислава може відчиняти браму до Яворового озера, - пускаючи мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода.

-А що тая у озері? - поцікавився Сивоок.

-Боги живуть.

-Ось полізу на вал і погляну на ваше озеро, - пробурмотів Какора і справді почалапкав по крутосхилу, вгорі над яким темніли напівзасипані землею, зарослі травою ребристі кліті городського валу.

-Піди, піди, - байдуже сказала Ягода.

-Я теж хочу подивитися, - глянув на неї Сивоок, мовби просив дозволу.

-Ну, піди, а я доги посушу на сонці, - засміялася молодичка, - а потім прийдеш до мене. Адже прийдеш?

Сивоок нічого не відповів, бо така мова була ще не для нього, хоч і мав вік справний.

Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, під валом, озеро в кшталті кривого серпа, стиснуте звідусіль такими незаймано-чарівливими лісами, що неодмінно б спокусили вони до нових мандрів, аби чоловік не зазнав там лиха. Понад берегами озера, позабрідавши в чорну воду, стояли могутні, давиолітні явори. Сизо-чорні стовбури їхні на таку висоту підіймали кучеряві шапки листя, що порівнювалися вони з городом. Поміж яворами зеленіючими мертво чорніли всохлі. Певно, так кам'яніють у вічній нерухомості вмерлі боги, якщо боги можуть вмирати.

Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що вела до води з низенької брами, тої самої, що її мала право відчиняти лише Звенислава, загадкова жінка, яка, здається, в родогощан мала надзвичайні обов'язки. Потім купець наставив вухо'знов на город. Десь недалеко подзенькували молоти, так наче під одним з пагорбів ховалося з сотню кузень. Сивоок уявив собі, як сидять у затишних, пропахлих димом хижах мудрі діди й маленькими молоточками кують срібло й золото, виковують такі гривні, як ото в Звенислави на руці, а

Загребельний П. А.: Диво / 149

поряд, у чорних кузнях, серед спекоти й червоного полум'я ковалі роблять мечі, кують їх у дві руки водночас, і мечі ті мають бути неодмінно такі важкі й широкі, як колись у діда Родима.

-Переспимо, а вдосвіта - гайда, - цілком тверезим голосом сказав Какора.

Сивоок удав, що не чує. Стояв на валу серед густої нетоптаної вже, мабуть, безліч літ трави, дивився то на Яворове озеро, заковане в обійми лісів, то на город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами, бачив унизу, на зеленому мурігу, Ягоду з її сороміцько-білими ногами, чув з-під землі дзенькання невидимих молотів, які кували десь тихе срібло, золото й різуче залізо,.був піднятий над світом на оцих валах, але й відчував скутість у серці, мовби ті вали пролягли через саме серце, і нез'ясована туга штовхала його за ті вали, за брами, назад до широкого світу, вийти, вирватися, вибігти, втекти. Вічна хіть довтечі. Звідки й від кого? Хіба не однаково? Але сказав зовсім не те.

-Чому б мали квапитися?

-За тепла треба вибратися звідси, - сказав Какора. - Маємо бути в Києві до перших холодів. Дорога важка й довга.

-Не знаю, чи й піду, - відмовив хлопець.

-Як то? - купець не зумів навіть подивуватися таким словам.

-А нащо ти мені? Лучука вбив. Ми тобі добро, а ти - злом?

-Не відаючи.

-Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.

-Заберу, - пригрозив Какора. - Присилую.

-Спробуєш.

-А то - потну, як і твого шмаркатого…

Він не встиг докінчити. В Сивоокові завирувало те незбагненне, що отримав у спадок від діда Родима, він підскочив до купця, вхопив його за корзно і так трусонув, що той ухопив сторчака і ляпнувся хрестом у густу траву. Хлопець став над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли купцева правиця посунулася до меча, Сивоок миттю нахилився, відкинув купцеву руку, вихопив у нього з піхов меча, вже спокійно сказав:

-А тепер вставай.

-Так от же ж не встану! - розпачено заревів Какора.

-Лежи, коли хочеш!

-І лежатиму, аж крізь мене трава проросте!

-Лежи.

-А ти в пеклі горітимеш, що занапастив душу християнську.

-Бісівська в тебе душа, - сказав Сивоок і, не озираючись, став спускатися з валу до Ягоди, яка -вже занепокоєно поглядала вгору.

Загребельний П. А.: Диво / 150